100 Великих постатей і подій козацької України

МІЖНАРОДНЕ ВИЗНАННЯ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА

16 вересня 1578 р: між королем Речі Посполитої Стефаном Баторієм і представниками Запорозької Січі був підписаний договір, згідно з яким 600 козаків повинні були нести військові повинності на користь монарха й отримувати за це платню. Цей загін підпорядковувався коронному гетьманові М. Вишневецькому та «...не робити ніяких бід і розрух, а навпаки якщо побачать, то гамувать. Щоб не ходили на турків і татар. А ми за це будемо платити по 6 кіп литовських...». Тільки у цьому випадку реєстровцям гарантувалося повернення тих «прав і вольностей», які вони мали за Сигізмунда II Августа. У листопаді С. Баторій надіслав до України великий прапор, а у грудні набрані козаки мали скласти присягу своєму зверхнику.

Згідно з підрахунками істориків протягом другої половини XVI ст. до Молдавського князівства (а воно перебувало в залежності від Османської імперії) було здійснено понад два десятки великих походів українського козацтва. Головною метою більшості з них була військова підтримка того чи іншого претендента у боротьбі за престол господаря або бажання проведення на нього власної кандидатури. Власне під час цих військово-політичних кампаній козацька старшина добре ознайомилася не лише із внутрішньополітичним устроєм, а і з проблемою міжнародно-правового утвердження цього придунайського князівства. Набутий досвід українці почали використовувати у власній практиці стосунків із володарями іноземних держав.

Спочатку це були лише наміри надання своїх військових послуг сусіднім монархам. Однією з перших пропозицій козацтва до іноземних володарів було звернення посланців від козацького «старшого» Яна Оришовського до кримського хана Іслам-Гірея у 1585 р. Тоді вони пропонували хану давати «жалування» в обмін на їхню згоду йти куди завгодно воювати з татарами, «окрім короля литовського». Це повторилося й у 1592 р., коли гетьман К. Косинський у відповідь на московське посольство звернувся до царя із пропозицією військової служби на його користь і отримав від Бориса Годунова ствердну відповідь. Так було започатковано українсько-російські політичні відносини того часу.

Того ж року низові козаки вислали посольство до імператора Священної Римської імперії німецької нації Рудольфа II: «...цісарській же величності козаки низовські били чолом, які в пониззі перебувають, і хочуть йти на Угорську землю служити проти Турського (султана. — Т. Ч.)». Щоб з’ясувати, кому з володарів справді належать запорозькі козаки — польському чи московському монархам — цісарський двір звертається з одночасним запитом до Варшави і Москви й отримує від останньої відповідь, що «черкаси» їм не підлягають. Власне сама постановка такого питання австрійським урядом засвідчувала існування можливої проблеми підпорядкування Війська Запорозького тому або іншому володарю. Разом з тим, коли до резиденції Рудольфа II у Празі прибуло друге козацьке посольство в особі висуванця реєстрового козацтва шляхтича С. Хлопицького, то австрійському імператору було заявлено, що дніпровські козаки є вільним народом, який ні від кого не залежить, та хочуть служити цісарю в боротьбі проти мусульман. 7 лютого 1594 р. Хлопицького як «старшого над дніпровськими козаками» було приведено до присяги Рудольфу II і відправлено з імператорською хоругвою для козаків на Січ.

Козак-переможець. Малюнок Т. Калинського. 1778-1782 рр.

А невдовзі на Запорожжя виїхав відомий австрійський дипломат Еріх Лясота з метою проведення переговорів щодо привілейного листа та грошей від імператора. Це посольство відбувалося в межах міжнародних планів, створених у 1593 р. за ініціативою Папи Римського Климента VIII антитурецької «Священної ліги», куди окрім Австрійської імперії входили Іспанія та декілька італійських держав. У листопаді того ж року до України відправився представник Апостольської столиці Олександр Комулович, який мав створити антитурецьку спілку придунайських князівств — Трансільванії, Валахії й Молдавії з «рівноправною участю в ній козацтва». Але на міжнародну арену українське козацтво (як реєстрове, так і низове) могло вийти лише у випадку визнання над собою зверхності володаря тієї країни, за яку вони зголошувалися воювати.

Український козак. Малюнок Т. Калинського. 1778-1782 рр.

Перші два десятиліття XVII ст. відзначаються бурхливим зростанням не лише військової, але й політичної ваги козацької організації. Її керівники не визнають чисельних постанов сеймів Речі Посполитої (1604, 1605, 1607, 1609, 1611, 1613, 1616 рр.) щодо обмеження свого внутрішньополітичного статусу. Починає проявляти себе й певна декларативність підданства королівській владі, адже незважаючи на універсали Сигізмунда III, які забороняли «свавільничати» козацтву в українських воєводствах Польсько-Литовської держави і на міжнародній арені, воно продовжує здійснювати «самочинні» походи на Туреччину, Крим, Молдавію та поширювати власну юрисдикцію на центральноукраїнський регіон. У зв’язку з цим король Сигізмунд III наказує скликати комісію для ведення переговорів з козаками (1616) й тим самим започатковує новий етап у відносинах між Варшавою і Військом Запорозьким.

Переговори між польською делегацією на чолі з київським воєводою, великим коронним гетьманом С. Жолкевським і «усім запорозьким військом» в особі гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного й козацької старшини відбулися в жовтні 1617 р. в урочищі Стара Ольшанка над Россю й завершилися підписанням двох документів. Перший був оформлений у вигляді «Комісарської трансакції із запорозькими козаками» й являв собою акт королівської милості, наданий українському козацтву та підписаний урядовцями Речі Посполитої. «Далі ми (С. Жолкевський та інші урядовці. — Т. Ч.) їм (козакам. — Т. Ч.) оголосили волю Його Королівської Милості, щоб у державах його милості короля нічого через них не було такого, що могло б спричинитися до чиєїсь шкоди, утисків, кривди; щоб на сусідні держави турецького султана не нападали, щоб не порушували замирення і пактів, здавна укладених між Його Королівською Милістю і Короною й турецьким султаном....; щоб на певних місцях [лишаючись] служили вони його Королівській Милості і Речі Посполитій, попереджаючи про [появу] ворога держави, охороняючи переправи, як то робили їх предки... Призначили ми їм від імені Його Королівської Милості тисячу злотих і 700 ліктів сукна на рік...». Отже йшлося про прикордонну службу козацтва на користь Польсько-Литовської держави з отриманням за її несення певної платні. Однак цю службу мали нести лише одна тисяча козаків, хоча їхня загальна кількість на той час становила близько 40 000 чоловік.

Згідно з цим актом козаками мав управляти «старший», який призначався королівським універсалом. Ті, хто не увійшов до реєстру та не підкорявся «старшому», мав «не вигадували нових юрисдикцій там, де хто живе своїм панам і начальникам були покірні». Зі свого боку гетьман П. Конашевич-Сагайдачний разом зі старшиною підтвердив наступні пункти підданства королеві Сигізмунду ІІІ в «Листі від запорозьких козаків» на ім’я великого коронного гетьмана. Вже на його початку відзначалося, що польські комісари «утискали наші (козацькі. — Авт.) права, надані нам Його Милістю Королем». Тим не менш українська сторона погоджувалася з усіма положеннями запропонованого їм «акту милості», окрім двох пунктів, щодо яких козаки лишали за собою право «клопотатися» перед королем. Отже «колективний васал» Військо Запорозьке погоджувався служити своєму сюзеренові згідно наступних пунктів: 1) не чинити свавільств на землях, що належали польському королеві; 2) не нападати на сусідні держави без королівського дозволу; 3) мати право обирати собі старшого за пропозицією короля; 4) не виходити зі своїх «звичних» місць на «волость» й «захищати переправи» на користь короля; 5) відлучити від себе новоприбулих «міщан» та не приймати їх до війська в майбутньому. Щодо обумовлення інших двох пунктів, то вони були такими: по-перше, це було «клопотання» перед королем і сеймом про збільшення реєстру, і, по-друге, (гадаємо це положення було найголовнішим серед усіх названих) — «...щодо наших вольностей, які нам святої пам’яті їх Милостями Королями надані (Сигізмундом II і С. Баторієм. — Т. Ч), а його Королівською Милістю Паном Нашим Милостивим тепер правлячим (Сигізмундом III. — Т. Ч.) підтверджені, щоб вони при нас лишалися цілими і непорушними, також за собою право клопотатися перед його милістю королем і всією Річчю Посполитою залишаємо...». Таким чином, саме із цього часу започатковується традиція провідників Війська Запорозького посилатися на «вольності», надані в межах Речі Посполитої королями Сигізмундом II і С. Баторієм.

Зважаючи на те, що положення Ольшаницької угоди 1617 р. через різні причини не виконувалося ні польською, ні українською стороною, через два роки, у 1619 р., між ними відбулися інші переговори. Вони завершилися прийняттям Роставицької угоди, яка в основному повторювала попередні домовленості. Як і перед тим, королівські комісари висували певні умови козацькій старшині, а ті з певними зауваженнями погоджувалися на них і закріплювали своїм листом «з військовою печаттю».

Але ні Ольшаницька, ні Роставицька угода Війська Запорозького з королівськими представниками так і не були виконані. Більш того, у лютому 1620 р. гетьман П. Сагайдачний відсилає своїх послів до московського царя. «І черкаси, Петро Одинець, говорили: прислали їх все Запорозьке військо, гетьман Саадачний (Сагайдачний. — Т. Ч.) з товаришами, бити чолом государю, об’являючи свою службу, що вони всі хочуть йому, великому государю, служити головами своїми як і перед тим, як вони служили попереднім великим російським государям, в їхніх государських повеліннях були, і на недругів їх ходили, і кримські улуси громили...», — відзначав запис Посольського приказу Московської держави. Очевидно, що головною причиною такого кроку Сагайдачного була неможливість матеріального забезпечення такої великої кількості (більше ніж 40 000 чол.) українського козацтва. Адже польський король хоча й видавав платню для однієї тисячі чоловік, але одночасно заборонив робити походи на турецькі володіння, що означало позбавлення можливості здобуття традиційного «козацького хліба» для більшої частини запорожців. Саме ця заборона з боку Варшави й підштовхувала Військо Запорозьке в бік північного монарха. З іншого боку така дипломатія, на думку керівництва українського козацтва, мала б заохотити Сигізмунда III до більшої поступливості в напрямку відновлення козацьких «вольностей».

Стрімкий розвиток міжнародних подій знову спричиняє до визнання королівською владою існування в Україні багатотисячних бойових полків у формі «Війська Запорозького». Влітку 1621 р. вони на запрошення польського уряду прибувають до Хотина з метою участі у війні проти 200-тисячної армії турецького султана Османа II. Тим самим виконується основне васальне зобов’язання Війська Запорозького — несення військової служби на користь короля-сюзерена. Після дієвої участі в Хотинській битві (вересень 1621 р.) П. Сагайдачний відразу ж після її закінчення відсилає до короля посольство, що мало наступну інструкцію для переговорів із верховною владою: 1) козаки погоджуються бути й надалі під владою короля і вже готуються до подальшої служби; 2) без згоди свого володаря вони не будуть виступати проти турків; 3) збільшити виплати для реєстрового, козацтва і покрити витрати за участь у Хотинській битві; 4) домагатися відновлення в Україні православної релігії; 5) підтвердити приналежність козакам «шпиталя» у Трехтемирові; 6) надати дозвіл брати участь у військових діях під керівництвом інших християнських монархів та не виконувати повинності тим козакам, що проживали на «королівщинах»; 7) домовитися про вихід коронного війська з території Київського воєводства; 8) вільно займатися мисливством і рибальством; 9) визначити «зимові межі» для козацького війська. Королем було погоджено лише частину (пп.1, 2, 4, 5) цих вимог, а отже протиріччя між ним та підлеглим йому Військом Запорозьким зростали.

На окрему увагу тут заслуговує й пункт-прохання щодо дозволу короля Речі Посполитої «відпускати» своїх підданих «під прапори» володарів інших держав. Таким чином козацьке керівництво хотіло узаконити довголітню практику своєї самостійної участі в різних міжнародних війнах і конфліктах. Король Сигізмунд III все ж таки був змушений задовольнити це прохання, що і засвідчила активне волонтерство різночисельних козацьких підрозділів у Тридцятилітній війні 1618-1648 рр.

Восени 1619 р. десятитисячний загін запорожців виступає на боці Фердинанда II Габсбурга в його боротьбі з чехами і трансільванцями під Віднем. У зв’язку з тим, що австрійський імператор не виплатив необхідної суми грошей, козацькі підрозділи наприкінці року повертаються до України. На початку 1626 р. шведські посли в Москві запропонували московському цареві вступити до антигабсбургської коаліції й запросити до неї українське козацтво. Того ж року про залучення Війська Запорозького для боротьби з Австрійським домом говорив на переговорах із трансільванським князем Бетленом Габором посол Шведського королівства Філіп Содлер. У 1627 р. польський король вимагав у гетьмана М. Дорошенка, щоб той виступив у похід до Прибалтики воювати проти шведів. Тоді козацький керівник відмовив своєму сюзерену в цьому, однак вже у 1631 р. дві тисячі козаків воювали на боці командуючого австрійськими силами А. фон Валенштейна в битвах на території Сілезії проти союзника короля Швеції саксонського кюрфюрста Йогана-Георга. Чотирьохтисячний загін українців допомагав габсбургським військам оволодіти французькими територіями — Люксембургом, Фландрією і Пікардією. Через деякий час Військо Запорозьке вже намагається запропонувати свої послуги представникам антигабсбургської коаліції — протягом 1644-1646 рр. його керівництво вело активні переговори щодо виступу українських кондот’єрів на стороні французької армії у битві під Дюнкерком.

Поки одна частина козаків під прапорами різних європейських монархів брала участь у Тридцятилітній війні, керівництво Війська Запорозького укладає договір з Кримським ханатом. Згідно з твердженнями дослідників цього питання, цей акт оцінювався саме як союзницький і фактично міждержавний договір, який у правовому відношенні був вище за попередні домовленості козацтва з іноземними володарями про військову службу. У грудні 1624 р. кримський калга (перша особа після хана) Шагін-Гірей підписує наступний документ, що скріплював складену ним присягу українському гетьману і всьому козацькому товариству в дотриманні союзницьких зобов’язань.

Якщо договір із Кримом не виходив за межі тогочасної зовнішньої політики козацького суверена (у 1624 р. король також укладає союзницький договір з ханством), то чергове посольство Війська Запорозького до Москви на початку 1625 р. певною мірою виходило за межі польсько-російських мирних домовленостей 1618 р. І хоча текст гетьманської грамоти до царя не був виявлений, можемо стверджувати, що він повторював прохання посольства Одинця до Московської держави у 1620 р., а саме — пропозицію нести військову службу цареві й отримувати за це від нього «жалування».

У 1627 р. гетьман М. Дорошенко відмовив королевичу Владиславу у висилці шести тисяч козаків для участі в подіях Тридцятилітньої війни, зокрема військовій операції проти шведської армії. Натомість запорозький гетьман висловлював бажання йти служити «царю і великому князю Михайлу Федоровичу всія Русі». Причинами таких заяв козацького керівника було невдоволення статусом Війська Запорозького в Польсько-Литовській державі, де «з їхніх жінок і дітей побори беруть, а їм (козакам. — Т. Ч.) заслужених грошей і сукна не дають і ляхів на них посилають, і віру їхню порушують».

У той же час українське козацтво висловило підтримку псевдопретенденту на султанський трон Османської імперії. Військо Запорозьке сприйняло його як законного принца-спадкоємця і найнялося до нього на військову службу. Але цими заходами козацьке керівництво не обмежилося й активно включилося у процеси міжнародної дипломатії задля підтримки цієї кандидатури на монархічну спадщину Візантійської імперії. Гетьман К. Андрієвич зі старшиною виступає як посередник у переговорах представників Яхії з московським царем, а також робить спробу домовитися про укладення договору між Кримським ханством і псевдопретендентом на трон Османської імперії.

Істориками дотепер не встановлено, чи дали якийсь поштовх козацькому повстанню 1630 р. в українських воєводствах Речі Посполитої московсько-шведські переговори, які відбувалися від початку того ж року за ініціативою Густава II Адольфа у Москві. Головним питанням, яке ставив перед царем Михайлом Федоровичем представник Швеції Ж. Руссель була проблема відриву від польського короля «Запорозької України». Окрім того, згідно з дослідженнями шведських істориків, у липні 1630 р. Густав II Адольф інструктував губернатора Ліфляндії щодо того, як розпалювати козацькі виступи проти Польської корони. Відомі також більш пізні листи Руселя до московського царя, де він продовжував будувати плани розколу й ослаблення Речі Посполитої за рахунок українських земель. У 1631 р. на переговори з Військом Запорозьким прибули шведські посли д’Адміраль і де Грев з пропозиціями до гетьмана І. Петражицького-Кулаги щодо укладення договору про союз та відрив його від Речі Посполитої за рахунок надання кращих «прав і привілеїв». У разі прийняття таких пропозицій це означало б відмову козацтва від зверхності польського сюзерена і перехід до протекції Шведського королівства. У червні 1631 р. під час переговорів посла Швеції у Москві І. Мьолера обговорювалося питання спільних дій обох держав щодо відриву Війська Запорозького від Польсько-Литовської держави.

Наступного року Військо Запорозьке відправляє своїх представників на конвокаційний сейм 1632 р. з переліком своїх вимог. Увагу викликає навіть не сам зміст цієї петиції, а те, що Військо Запорозьке в цей час не тільки намагається вплинути на вибори короля (а отже свого нового сюзерена), але й виступити як повноправний суб’єкт політичної системи Речі Посполитої. Українське козацтво не лише письмово задекларувало свою підтримку королевичу Владиславу в його домаганнях на батьківський трон померлого Сигізмунда III, але й за допомогою походу 16-ти тисячного війська в напрямку Волині реально вплинуло на розвиток елекційних змагань і коронування необхідної для них кандидатури.

«Певні ми, що колись таки дочекаємося тої щасливої години — дістанемо поправу наших прав і вольностей лицарських і поручаємо просити пильно, аби (сейм. — Т. Ч.) зволив ласкаво вложити до будучого короля, аби нас обдаровано вільностями, які належать людям рицарським», — говорилося в інструкції Війська Запорозького на сейм 1632 р. Отже, йшлося про падання козацтву прав, які б були аналогічними тим, які надавалися польсько-литовській шляхті, адже під «людьми лицарськими» розумівся ніхто інший, як військово-службова шляхта Речі Посполитої. Таким чином до традиційного переліку суто «козацьких» вимог додавалися ще й «шляхетські». Зважаючи на те, що право вибору короля було одним із привілеїв шляхетського стану, Війську Запорозькому було відмовлено у прагненні стати на один рівень із ним.

Чергова відмова варшавських кіл (а поряд із недопущенням до повноправної участі в сеймових засіданнях козацтву було відмовлено і в більшості інших пунктів) знову призводить до демаршу козацтва в бік Московського царства — на раді Війська Запорозького після отримання негативної відповіді від сеймових послів було вирішено «бити чолом цареві». Але таке рішення, як і попередні апеляційні заяви в бік Москви, знову не мали практичних наслідків.

Натомість новообраний король Владислав IV, дякуючи козакам за підтримку, своїми універсалами за 1633-1634 рр відновив певні «вольності» православної Церкви на українських землях. Однак затвердження окремим актом польського монарха «прав і привілеїв» Війська Запорозького у той час ще не відбулося. Певною компенсацією для невизнаного «рицарського люду» стало запрошення від імені короля взяти участь у польсько-російській (т. зв. Смоленській) війні 1632-1634 рр. У ній взяло участь близько двадцяти тисяч козацького війська. В той же час коронні війська нараховували лише дев’ять тисяч чоловік. Припинення бойових дій вже вкотре вимагало врегулювання правового статусу Війська Запорозького, що бажало отримати привілейний універсал від Владислава IV, і тим самим легітимізувати себе в соціально-політичній системі Речі Посполитої у якості автономного «колективного васала». Не отримавши його, гетьманський уряд у 1636 р. знову висилає чергове посольство до московського царя. І знову воно повертається ні з чим.

Через різні обставини, головною серед яких була позиція впливового магнатства, король переадресовує справу щодо вирішення «козацького питання» на розгляд сейму. Той, у свою чергу, не пробачає козацтву зруйнування гетьманом І. Сулимою Кодацької фортеці у 1635 р. та «козацько-польську війну» 1637-1638 рр., і прийнятою на весняному сеймі 1638 р. постановою під назвою «Ординація Війська Запорозького» скасовує й так обмежені Куруківською й Переяславською угодами майже всі «права і вольності» українського козацтва: забороняється козацьке судочинство, вільне обрання гетьмана і старшин, обмежувалося поселення в містах, встановлювався шеститисячний реєстр на чолі із призначеними з Варшави полковниками, на Січі мав перебувати польський військовий гарнізон.

У першій половині 30-х рр. XVII ст. більш окресленими стають плани Московської держави та Шведського королівства щодо Речі Посполитої та Війська Запорозького. У випадку одночасного наступу на Польщу (із заходу — шведських військ, а із сходу — російських), до Густава II Адольфа відходила б корона Речі Посполитої, а до московського царя — українські землі, які на той час фактично контролювалися козацькими владними структурами. Шведські дипломати вже тоді передбачали можливість подвійного підпорядкування обом монархам Війська Запорозького. Про це переконливо свідчив один із тогочасних документів, де говорилося, що українськими козаками буде краще управляти після того, «як вони дадуть обіцянку обом маєстатам служити».

У квітні 1646 р. представники козацької старшини (серед яких був і Б. Хмельницький) перебували у Варшаві, де отримали з рук Владислава IV два привілейних листа. Перший з них дозволяв виступити козацькому війську в морський похід проти Османської імперії, другий — збільшував реєстр Війська Запорозького до 12 тисяч. Єдине застереження стосувалося того, що ці два документи повинні бути таємними до часу оголошення Річчю Посполитою війни Туреччині. Ці «глейтовні» листи були скріплені особистою печаткою польського короля.

Надані «вольності» спричинили справжній «психологічний переворот» у свідомості не лише козацтва, але й усього українського населення Речі Посполитої. Адже протягом десятиріч у середовищі українців зберігалося стійке уявлення щодо свого нерівноправного становища у державі «двох народів», А тепер вони, опираючись на королівську протекцію, могли виступати проти представників магнатства та шляхти.

За свідченнями сучасників, під час другої зустрічі з Б. Хмельницьким, що відбулася у 1647 р., Владислав IV подарував йому свою шаблю. Вже згодом, у 1648 р., опосередковано підтверджуючи це, Хмельницький казав одному з польських послів М. Собеському — «Навіщо казав (Владислав IV. — Т. Ч.) нам вольності шаблею діставати». Поряд з іншими причинами, надання королем Війську Запорозькому вищеназваних привілеїв спричинило до посилення сепаратистських тенденцій серед його провідників та більшої частини різних верств українського суспільства, і було вміло використано козацькою верхівкою як доказ «законності» збройного виступу в 1648 р.

Тільки за допомогою більш потужної й краще організованої військової сили Польській короні вдалося погамувати автономістські прагнення козацтва (що підживлювалися членами антигабсбургської коаліції), яке у перших десятиліттях XVII ст., згідно з дослідженнями сучасних істориків, стало справжньою контрелітою та невизнаним «політичним народом» Речі Посполитої. До цього висновку слід додати ще й наступний — саме в цей час закладаються підвалини полівасалітетної політики Війська Запорозького, коли воно розпочинає боротьбу за «відновлення» своїх прав і з метою впливу на свого сюзерена — польського короля — звертається до сусідніх монархів з проханням про прийняття на військову службу та надання допомоги. Наслідком цих дій стало те, що українське козацтво як корпоративна військово-політична структура стає тією силою, яка порушила вже сформовану у Східній Європі систему міжнародних відносин і, таким чином, протягом 1590-х — 1640-х рр., поступово набувало рис суб’єкта міждержавних стосунків.