100 Великих постатей і подій козацької України

АЗОВЩИНА

Цей регіон українські козаки знали здавна і поступово освоювали. Ще в 1637-1642 рр. запорожці разом із донськими козаками героїчно боронили міцно укріплену фортецю Азов, відбиту ними в турків 18 липня 1637 р. Протягом п’яти років вони «сиділи» за стінами (звідси походить і назва оборони — «Азовське сидіння») й з успіхом протистояли всім нападам військ Османської імперії, аж поки виснажені фізично й морально не залишили цей важливий стратегічний пункт навесні 1642 р. (перед тим зруйнувавши його). В 1695 і 1696 рр. українські полки брали участь у спільних з російськими армією та флотом Азовських походах у період війни з Туреччиною (1686-1699 рр.). Тому виникнення та функціонування Азовського козацького війська мало свою героїчну передісторію. Помітну роль у створенні цієї військової й адміністративно-територіальної одиниці на західному узбережжі Азовського моря (між Бердянськом і Маріуполем) 1832 р. відіграв Йосип Михайлович Гладкий, якому долею судилося стати останнім кошовим Задунайської Січі.

Він народився 1789 р. у с. Мельники на Черкащині. Певний час заробляв гроші на життя в Одесі, а звідти перебрався на Задунайську Січ і вступив до козацтва. Незабаром, завдячуючи своїм організаторським здібностям і хисту воєначальника, Й. Гладкий був обраний курінним, а згодом — кошовим отаманом.

На початку 1828 р. великий візир прислав свого посланця в Січ з наказом усім турецькопідданим козакам готуватися до війни з Росією і вимагав від них терміново сформувати загін у 13 тис. вояків. Коли ж запорожці довідалися, що в черговий раз треба йти «брат на брата», то частина «товариства» розбіглася по плавнях з наміром уникнути відправлення в Сілістрію. Розраховуючи саме на таких, Й. Гладкий намірився перейти на бік росіян.

18 травня, коли вже розпочалася російсько-турецька війна 1828-1829 рр., він на чолі невеликого козацького загону (за різними даними від 200 до 500 чол.), забравши клейноди, частину військового майна і казну, перебрався в район Ізмаїла, де саме стояла царська армія. За такий акт турецький уряд жорстоко помстився українським жителям у Добруджі.

На той час в Ізмаїлі якраз перебував Микола І, який погодився прийняти в себе перебіжчиків. Ті, низько схиливши голови, поклали перед царем військові клейноди, довірчі грамоти турецького султана і німецького цесаря та попросили простити їх за вимушену службу чужинцям. На те імператор нібито відповів так: «Бог Вас простит, родина прощает, и я прощаю».

Відтоді Й. Гладкий і його вояки пристали до російського війська. Зокрема допомогли останньому в Найліпшому місці перейти Дунай (через плавні по греблі, що знаходилася серед очерету та дерев). Турки навіть не здогадувалися про можливість такого переходу супротивника. Микола І настільки був задоволений успішним розвитком подій, що, довірившись кошовому отаману, попросив, щоб його в човні козаки переправили слідом за військом. Незабаром імператор повернувся в Ізмаїл, але не забув віддячити своїм «помічникам»: Гладкому присвоїв чин полковника російської армії, а також нагородив його особисто та старшин Георгіївськими хрестами.

Після завершення війни Микола І доручив Й. Гладкому організувати Азовське козацьке військо. З цією метою, на прохання кошового отамана, козакам виділили землі поблизу моря. Проте не всі вояки захотіли тут облаштовуватися, а тому поодинці й малими групами почали перебиратися за Дунай. У 1832 р. поряд з Й. Гладким знаходилося всього 200 однодумців. Тому їм нічого не лишалося, як приймати в своє «товариство» всіляких біглих осіб, навіть циган. Збільшення чисельності вояків мало позитивно вплинути на ставлення до них з боку царського уряду, піднести їх вагомість. Їм вдалося заснувати дві станиці — Микільську та Покровську. Незабаром до них прилучили Петровський Посад і с. Новоспасівку.

Все доросле населення цих поселень зобов’язувалося до постійного виконання сторожової служби вздовж східних берегів Чорного моря (від Керченської протоки до м. Поті), а під час війн повинно було організовувати морський батальйон, флотилію малих човнів і піший полк для відсічі можливого нападу ворога.

Проте вже в першій половині 60-х років XIX ст. потреба в Азовському війську поступово зникла і його частинами почали переселяти (козаків разом із сім'ями) на Кубань. 11 жовтня 1864 р. імператор видав указ, за яким Азовське військо офіційно ліквідовувалося, а його клейноди передавалися Кубанському козацькому війську. Частина вояків перейшла на службу в царську армію.

Кошовому отаману Йосипу Гладкому ж довелося недовго жити після чергової «реорганізації» колишніх запорожців. Він помер у м. Олександрівську (суч. Запоріжжя) 1866 р.

Попередня
Сторінка
Наступна
Сторінка

Зміст