Реферат на тему

Органи ДПУ в реалізації дискримінаційної податкової політики щодо православного духовенства у 1920-х роках

Сучасна історична наука виявляє значний інтерес до вивчення становлення взаємин православних конфесій з радянською владою впродовж першого десятиріччя її існування. Особливої гостроти ця проблема набуває у контексті розколу Російської православної церкви і виділення з її лона обновленських течій, серед яких аналізується передусім діяльність Живої церкви та Всеукраїнської православної синодальної церкви. Принципового значення у поглядах і дискусіях дослідників набуває питання оцінки ролі органів державної влади у ескалації церковного розколу і їх ставлення до обновленських течій. Наприклад, О.Ігнатуша вважає, що відбулася невиправдана абсолютизація ідеологеми, висловленої свого часу В.Пащенком як новаторської, про обновленський рух як „породження Державного політичного управління (ДПУ)” [1]. В унісон звучить і висновок А.Киридон, яка наголошує на внутріцерковній природі обновленського руху [2]. Не відкидаючи наведені точки зору та погоджуючись з висновками окремих публікацій останніх років, вважаємо за потрібне висловити деякі міркування на підставі виявлених архівних документів.

Радянська держава обрала одновимірний курс формування суспільства суцільного атеїзму. У рядах більшовицького керівництва в центрі і особливо на місцях панували лівацькі настрої і тенденції в системі антирелігійної політики. Така практика привела до посилення антибільшовицьких настроїв, особливо на селі. Тези ЦК КП(б)У з антирелігійної пропаганди 1921 р. націлювали агітаторів на озброєння науковими методами переконання, просвітницьку роботу, „оскільки для селянських мас релігія заміняє майже всі форми культурної свідомості і побуту”, а „пряме руйнування релігії озлоблює маси”. Рекомендувалося враховувати високий рівень релігійності і забобонів в Україні, „що допомагає утвердитися думці про радянську владу як владу антихриста” [3, арк.99,100].

Відтак радянській владі довелося застосовувати більш гнучку тактику в боротьбі з релігією. Поряд з пропагандистською критикою церкви і духовенства як експлуататорів, осередків „темряви і неуцтва”, „чорносотенної контрреволюції” держава широко використовувала органи державної безпеки. Державне політичне управління (ДПУ) здійснювало спеціальні таємні операції по розкладанню релігійних організацій, створенню сепаратистських течій у середовищі Російської православної церкви та Української автокефальної православної церкви, на механізмові яких автор акцентувала увагу в низці публікацій.

Починаючи з 1922 р., зусилля чекістів були спрямовані на підтримку радикальної обновленської течії в РПЦ - Живої церкви. Прихильникам нової течії, що задекларувала себе альтернативною політиці патріарха Тихона, органи ДПУ всіляко сприяли у захопленні посад у церковних структурах, збільшенні кількості обновленських парафій. Робота з „розкладання РПЦ” з боку ДПУ передбачала також збирання компрометуючого матеріалу на представників „старого духовенства”, застосування репресій. Очевидно, що висловлена Ф.Дзержинським у грудні 1920 р. ідея про те, що у боротьбі з церковним впливом „може лавірувати тільки ВЧК”, активно впроваджувалася на практиці. Низка виявлених архівних документів дозволяє стверджувати, що в системі антирелігійної стратегії органи ДПУ домінували над іншими державними органами. Зокрема цілком таємний циркуляр ЦК КП(б)У від 19 березня 1924 р. наголошує якраз на цьому: „З метою зміцнення обновленської церкви і розкладання тихонівської необхідно використовувати не тільки агентурно-оперативні методи роботи органів ДПУ, але й інші радянські органи, з якими релігійні громади, парафії і т. д. входять у ті чи інші стосунки (губвиконкоми, губліквідкоми, фінвідділи, прокуратура та ін.) [4, арк.4]. При цьому губвідділи ДПУ, „пильно стежачи за всіма потребами обновленських парафій і тихонівських, повинні у контакті зі згаданими органами, тобто через них, (ретельно приховуючи свою – ДПУ – участь у цьому), всіляко надавати сприяння першим і протидію другим”. Так, наприклад, пропонувалося при встановленні податків на обновленців „брати по можливості нижче, і в усякому разі не вище встановленого мінімуму, а з тихонівців – не нижче встановленого максимуму” [4, арк.4]. Аналогічне сприяння обновленцям передбачалося і в придбанні помешкань, пошуках коштів, здійсненні культово-обрядових дійств тощо.

Днем пізніше 20 березня начальники губвідділів ДПУ отримали цілком таємну директиву по лінії керівництва ДПУ УСРР, котра детально інструктувала їх стосовно обкладання податками церковних парафій і священнослужителів [4, арк.6-7]. Передусім чекісти на місцях не повинні відкрито демонструвати своєї поблажливості до обновленців, а проводити лібералізацію податкової політики через завідувачів губернських і окружних фінвідділів. Їм належало також не допускати, особливо в селах, фактів „навмисного непосильного оподаткування” обновленців: „Губвідділи ДПУ повинні призупиняти це явище, але не самі, а через завфінвідділами, аби не розкрити перед населенням участь ДПУ в захисті інтересів обновленців”. Документ розкриває й заплутану схему „збереження честі мундиру” спецслужб. Надходження скарг від священиків з місць дублювалося в дві адреси – відповідному фінагенту і копія в окружні або губернські фінвідділи, але остання обов’язково мала пройти через єпархіальні або вікаріальні управління. Їх ієрархи отримані копії скарг передавали в органи ДПУ і „останні за цими копіями скарг віддають відповідні розпорядження фінагентам на місцях про зниження або зняття податків”. Особливі застереження висувалися до керівництва церковних управлінь, котрі повинні були мати списки прихильників обновленців і пильнувати, щоб „зниженням податків не скористалися тихонівці”.

Поряд з цим документ містить положення, які характеризуються особливим цинізмом. У ставленні до тихонівських священиків і парафій рекомендувалося „вести лінію максимального обкладання”. Однак ці заходи повинні в кожному конкретному випадку „мати формально-законну підкладку з міркувань необхідності дотримання зовнішньої неупередженості радянських органів по відношенню до тієї чи іншої церковної групи”. Враховуючи негативний досвід лівацької антирелігійної політики на селі, пропонувався диференційований підхід до оподаткування духовенства і громад в місті та селі. Щоб уникнути конфронтації з селянством, пропонувалося уникати надмірного обкладання тихонівців у сільській місцевості, а в містах „під законним приводом податки мають всіляко підвищуватися”.

Директивний документ вимагав від чекістів суворої конспірації при реалізації його настанов: „Про політику і розпорядження підвищення податків на тихонівців ніхто з обновленців без будь-якого виключення, навіть сексоти, обізнані бути не повинні”. Це ж стосувалося й фінагентів на місцях. У вікаріальних і єпархіальних управліннях в суть справи можуть бути втаємничені не більше двох осіб, які й триматимуть зв’язок з органами ДПУ. Про справжніх „режисерів” податкової політики не здогадувалися і керівники губернських фінвідділів. Пункти директиви, що стосувалися їх безпосередніх функцій, повідомлялися їм протокольною постановою губернської антирелігійної комісії.

З документу випливає мета однобокого жорсткого характеру податкової політики: по-перше, вона мала послужити стимулом для переходу тихонівців до „табору обновленців”; по-друге, „ губвідділи ДПУ повинні мати на увазі, що полегшення податкового тягара здійснюється не задля приватних інтересів обновленських церковників, а для зміцнення обновленства у боротьбі з тихонівщиною”.

Отже, на наш погляд, роль спецслужб у реалізації антирелігійної стратегії в Україні зростала у відповідності з намірами держави ліквідувати релігію як суспільну і духовну категорію. Наявні розходження канонічного та організаційного характеру в православному середовищі були вдало використані для поглиблення розколу. Одним із засобів арсеналу органів ДПУ була лояльна податкова політика стосовно обновленської течії РПЦ, яку влада тимчасово розглядала як знаряддя нищення альтернативної тихонівської течії.

Література:

1. 1. Ігнатуша О. „Обновленство” 20-30-х рр. ХХ ст.: витвір ДПУ чи модернізацій ний рух в православному середовищі? // Історія релігій в Україні. Науковий щорічник. Кн.1. – Львів: „Логос”, 2004. – С.249-257.

2. 2. Киридон А. Обновленство в Україні: до проблеми формування понятійно-категоріального апарату в історико-релігійних дослідженнях // Історія релігій в Україні. Науковий щорічник. Кн.1. – С.268-273.

3. 3. Центральний державний архів громадських обєднань України. – Ф.1, оп.20, спр.749.

4. 4. Державний архів Чернігівської області. – Ф.П-8477, оп.3, спр.295.



Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.