Реферат на тему

Переселення колишніх “некрасовців” на землі Азовського козачого війська в 30х роках 19 століття

9 січня 1837 року канцелярія Новоросійського і Бессарабського генералгубернатора отримала через перекладача Ренійського карантину Рігана прохання мешканців 4х аянств: Мачинського, Ісакчинського, Тульчинського та Бабадагського про прийняття їх в кількості 788 душ чоловічої та 671 душі жіночої статі в підданство російської держави. Прохачі питалися дозволу оселитися на одному з берегів Георгіївського острова, де вони зведуть храм “собственным своим иждивением” [1; 2].

Бажання колишніх підданих російської держави, які залишили свою батьківщину з різних обставин, було прийнято урядом “с живейшею готовностью”. Адже це була ще одна яскрава перемога зовнішньої політики Російської імперії. Та на підставі останніх трактатів Росії з Туреччиною поселення мирного населення на Георгіївському острові було неприпустиме. Тому мешканцям турецьких аянств було запропоновано перейти межі російської держави і приєднатися до Азовського козачого війська.

Серед азовських козаків, колишніх вихідців із турецьких володінь, звістка про можливе приєднання мешканців 4х аянств викликала неоднозначну реакцію. Значну частину переселенців із тих місць мали становити росіяни, які раніше контролювалися некрасівськими козаками або були ними самі. А стосунки між задунайськими запорожцями і некрасовцями в Туреччині були складними і неоднозначними. Проживання їх на території Османської імперії, серед народу, який був вихований в традиціях нещадної боротьби проти невірних, мало свою історію: від мирного співіснування до кровопролитної війни і нового замирення. Збройні сутички між некрасовцями і запорожцями в кінці 80х років ХVІІІ – 20ті роки ХІХ століття були настільки жорстокими, що приводили до масового нищення мирного населення, яке знаходилося під захистом однієї із сторін. Тепер представники запорозького і некрасівського козацтва мали творити одне козаче військо. Чи можливе було мирне співіснування між ними? Чи не послужило б таке об`єднання причиною ліквідації Азовського війська через розбрат між запорожцями і некрасовцями? Щоб дати відповіді на ці питання, розглянемо більш детально період проживання задунайських запорожців та некрасівських козаків на Нижньому Дунаї.

Значне погіршання стосунків між запорожцями і донцями почалося ще в 70ті роки ХVІІІ століття. Російський уряд з метою підриву авторитету козацтва серед широких народних мас постійно залучав їх до участі в каральних експедиціях. Так, донські козаки в складі російських військ приймали участь в руйнуванні Нової Січі. Очевидці тих подій розповідали, що, залишившись без “здобичі” донці немилосердно грабували січові церкви. А за два роки до цих подій запорозькі козаки повернулися до своїх домівок, прийнявши участь у складі Дунайської гребної флотилії в каральних експедиціях російських військ проти некрасівськолипованського населення в Дунайських гирлах. “Зрада” колишніх союзників сприймалася потерпілими особливо болісно. Тому такими живучими були в пам’яті народній спогади про ці гіркі події.

Пройшло декілька років і частина запорозьких та донських козаків опинилася на Нижньому Дунаї території підвладній Османській імперії. Ці землі були добре відомі козакам із Запорожжя та Дону. Сюди вони йшли на “гартування”, тікали від переслідувань. Великодержавницька політика російського уряду у ХVІІІ столітті стала причиною масових втеч козацтва за межі імперії. Політичний, національний, релігійний гніт, ліквідація козацького демократичного самоврядування, посилення кріпацтва змушувало нижчі верстви населення тікати із своїх домівок за Дунай. Так, в 40 70ті роки ХVІІІ століття на Нижній Дунай переселилися донські козакистарообрядці. Від імені свого отамана Гната Некрасова стали прозиватися некрасівцями. До козацтва приєдналося і сторообрядське селянське населення липовани. За наказом турецького султана вихідцям із Дону були передані землі в Дунайських гирлах. Ця територія швидко була обжита некрасівцями.

По зруйнуванні в 1775 році Запорозької Січі на Нижній Дунай масово почало тікати українське козацтво і селянство. До обопільної неприязні запорожців і донців додалася більш вагома причина для суперечок боротьба за життєвий простір. Ймовірно, що на перших порах співіснування козаків було відносно мирним. Документальні джерела цього періоду не повідомляють нам про збройні зіткнення некрасівців і запорожців. Можливо ще незначна кількість втікачів з України, відсутність у них сильної військової організації, поетапне переселення до дунайських старообрядських поселень некрасівських козаків із Кубані дозволили некрасівцям і запорожцям вирішувати конфліктні ситуації мирним шляхом. І в ході російськотурецької війни 1787 1791 років вони плічопліч билися у складі іррегулярних військ корпусу Селім і Бехті Гіреїв проти російської армії.

Та по закінченню війни запорожці почали інтенсивно відновлювати Кіш. Будівництво на річці Дунавці в Катерлезі Січі поставило питання про землі та рибні лови як засобу існування останньої. Перерозподіл земель був неминучим. Некрасівці рішуче виступили проти передачі частини земель дарованих їм султаном. Невтручання турецького уряду у справи “невірних” дало підстави запорожцям із зброєю в руках відвойовувати землі в Дунайських гирлах, а некрасівцям їх захищати. Не останню роль в початку військових сутичок відіграли і різні обряди віросповідання запорозьких та некрасівських козаків. Криваві розправи одних над іншими набули такого розмаху, що, навіть, турецькі розвідники почали доповідати уряду, що козаки “ в сварі між собою за рибні лови”. Тільки після того, як некрасівці, скориставшись малою кількістю захисників Катерлезу, захопили його і зруйнували, турецький уряд втрутився в справи вихідців із Росії. Запорожцям було наказано переселитися в Сеймени, а некрасівці мали сидіти на вже опанованих ними землях [2; 296].

Переселення українського населення на відведені турецьким султаном землі відбувалось поступово і затягнулося аж до 1795 року. Донесення російських розвідників свідчать про функціонування Запорозького Коша в Катерлезі до 1794 року. Тільки наступного року він був переведений до Сеймен під зверхність браїлівського назиря.

Та створити справжню Січ на правому березі Дунаю між Сілістрією та Гірсовим задунайським запорожцям так і не вдалося. З переведенням до Сеймен запорожці були використані Османською Портою в якості військової сили у боротьбі за збереження її територіальної цілісності. В останній третині ХVІІІ століття вони у складі урядових військ брали участь проти повсталого аристократа Пазвандогли. На стороні останнього воювали некрасівці. Цей феодал обіцяв передати їм всі землі по Нижньому Дунаї і захищати від запорожців. Міжусобна боротьба в Туреччині була дуже виснажливою як для задунайських запорожців, так і для некрасівців. Вона не вирішувала їх власних проблем, а привела до значних людських втрат. Турецькі політичні угрупування використовували “невірних” на самих небезпечних ділянках військових дій, часто навмисне зіткали одних з іншими і тим самим приводили до загибелі велику кількість людей.

Внаслідок цієї виснажливої боротьби запорожці втратили близько третини свого особового складу. Щоб якось винагородити задунайських запорожців, браїлівський назир випрохав в уряду дозволу перевести їх ближче до кордону і оселити на острові нижче Старої Кілії в житлах некрасівців. За допомогою того ж браїлівського назиря запорозькі козаки опанували цю місцевість і в Катерлезі почали відновлювати Січ.Ймовірно, що переселення запорожців із Сеймен відбулося в 1803 році. Та завершити будівництво Січі задунайцям так і не вдалося. В 1805 році некрасівці разом з ізмаїльським заколотником Пехлеваном напали на Катерлез, знищили Січ та значну кількість запорозької райі. Залишки задунайських запорожців врятувалися втечею до Браїлова, де і осіли. Так запорозькі козаки не втримали дарований їм Катерлез, але залишилися в Дунайських гирлах. Перевага цієї місцевості над Сейменами була очевидною: зручні місця для рибних ловів, гарні чорноземи, близькість до Вкраїни, звідки постійно йшло поповнення.

Нова російськотурецька війна 1806 1812 років збільшила потік втікачів за Дунай. Ряди задунайського козацтва поповнювали втікачі з усієї України, Бессарабії, Молдавії, Волощини. Збільшення кількісного складу задунайського козацтва зробили можливим здійснити наміри запорозьких козаків повернути відвойований некрасівцями Катерлез з його околицями та закріпитися в Дунайських гирлах. Цим стремлінням сприяла складна ситуація серед липованськонекрасівського населення. У роки війни більша частина липованського населення Караорману, Вилкова, Старої Кілії виказала бажання прийняти російське підданство і всіляко допомагало російським військам у просуванні по турецькій території. Такі дії мирного населення викликали бурю гніву серед некрасівських козаків. Загроза фізичної розправи турецького уряду над усім некрасівськолипованським населенням змусила некрасівських козаків вдатися ло рішучих дій проти “бунтівників”. Вони нападали на липованські села, мешканці яких допомагали російським військам, нещадно їх грабували та спалювали. Населення розганяли або забирали з собою під суворий нагляд. Така доля спіткала у 1807 році мешканців Караорману. Село некрасівці пограбували, перебивши його захисників, жінок та дітей забрали з собою, а при відході підпалили всі будівлі. В 1807 1808 роках були вчинені некрасівцями неодноразові напади і на Вилкове.

Міжусобицями серед некрасівськолипованського населення скористалися запорозькі козаки. В 1812 році вони двома загонами рушили по берегах Дунаю на некрасівські села. Сутички переросли в справжню війну.Вона була настільки запеклою, що дивувала навіть турецький уряд. Дослідник історії Задунайської Січі Ф.Кондратович писав про неї, що “ трохи не з кожним пасмом, з кожним пагорбом в болотах і плавнях дельти пов’язані згадки про сутички запорожців з некрасівцями, про повне знищення цілих загонів з того чи іншого боку” [4; 63]. В ході військових дій запорозькі козаки весною 1813 року оволоділи Катерлезом. Та вирішили там не відбудовувати Січ, а рушили далі, до Дунавця, де були гарні чорноземи, добрі плавні, зручна місцевість для рибного промислу. З літа аж до зими на території між Дунавцем і Тульчею точилися криваві бої. І тільки на початку 1814 року запорозькі козаки оволоділи головним центром некрасівців Верхнім Дунавцем. Там вони й заклали Січ. Отже некрасівці були витіснені із Дунайських гирл. Турецький уряд надав їм землі для поселення по берегах річок Магалиця і Мандрозе. Частина некрасівськолипованського населення з дозволу султана оселилася в Бандромі і в околицях Бабадагу. Рештки липованського населення залишилися на місцях попереднього проживання. З цього часу значних виступів чи сутичок між запорожцями і некрасівцями не відбувалося. Переселення із Дунайських гирл переважної кількості військовоздатного некрасівськолипованського населення забезпечило повну перевагу задунайського запорозького козацтва в цій місцевості. Відтепер простір Дунайської дельти і Добруджі підпадав під контроль запорозького Коша. Незначна частина липованськонекрасівського населення, яка лишилася на місяцях, змушена була визнати силу запорозьких козаків і шукала з цього часу захисту у Задунайської Січі. Постійна загроза нападів та фізичного нищення мирного населення зі сторони турок та яничар об`єднувала запорожців та рештки липован і некрасівців у протистоянні з ворогом. Тому й не дивно, що у звітах російського командування за 18281829 роки є відомості про сумісне проживання запорозького і липованськонекрасівського населення. Так у Вилковому, Караормані, Сарикіої, околицях Мачину, Тульчі, Ісакчі поруч проживали як родини запорозьких козаків так і некрасівців та липован [3; 298. 5; 7075]. У цих населених пунктах багато було змішаних шлюбів. Обряд сповідання у таких родинах обирався подружжям та їх батьками. Іноді чоловік та дружина виконували різні обряди. У дітей з таких родин вже не було такого гострого відчуття належності до тієї чи іншої релігійної конфесії. Тому, коли підліток чи юнак попадав на Січ, то без особливих вагань приймав християнське православне віросповідання. Про це свідчать біографії задунайських козаків та райі, які в ході російськотурецької війни 18281829 років перейшли на бік російської держави. Задунайська Січ мала приток і російського населення із некрасівськолипованських сіл. Останні постійно поповнювалися прибулими із Росії. Це були, переважно, втікачі солдати, залежні селяни, люди, які переслідувалися у своїй державі. Старообрядців серед них було мало. Оскільки вони в основній своїй масі не були носіями старообрядських традицій і учасниками кровопролитної війни, то могли змінити місце проживання і перейти на землі Задунайської Січі. Січ запорозьких козаків мала певні переваги над некрасівськолипованськими селами. Незначна віддаленість від кордонів російської держави, майже однакове економічне становище, певна автономія Задунайської Січі від турецької держави, спрощена процедура прийняття до козацького товариства, необов`язкове виконання всіх церковних обрядів козаками, міцна військова організація приваблювали до себе людей, які шукали захисту або намагалися проявити свої здібності в тій чи іншій сфері діяльності. Свідчення задунайських запорозьких козаків, які в 1828 році перейшли межі російської держави, є тому підтвердженням. Запорожці наголошували, що Задунайська Січ не підпадала “ні під які домагання Порти або пашів” і користувалася “у порівнянні з іншими “райями” більшою волею і перевагами” [6; 224]. Тому і була тим центром, навколо якого консолідувалося християнське населення Добруджі.

На жаль, на сьогодні, з причини відсутності документів, ми не можемо визначити кількість російського населення на території Задунайської Січі. А.Д.Бачинський у своїй праці “Січ Задунайська. 17751828” у питанні про національний склад Січі звернувся до документів УстьДунайського Буджацького війська. В цьому козачому війську росіяни становили 10,5 відсотка. Це при тому, що українців було 73 відсотка, поляків – 6, молдаван і волохів – 4,3, болгар – 2,3, сербів – 1,9. Дослідник стверджує, що “орієнтовно таким, за деякими корективами щодо росіян міг бути і загальний склад задунайського козацтва” [7; 75]. Відхилення від вище названого покажчика щодо російського населення на території Задунайської Січі у 20ті роки ХІХ століття були, ймовірно, незначними. Територія проживання, умови життя, занепад традицій, стремління повернутися на батьківщину зближували вихідців із російської держави, примушували їх мирно співіснувати, допомагати один одному, вступати в родинні зв`язки.

Після російськотурецької війни 18281829 років починається зворотний процес. Після переходу частини задунайських козаків до російської держави запорозьке населення знаходило собі притулок в містах Добруджі, в плавнях, в некрасівськолипованських селах. Населених пунктів із сумісним проживанням запорозького і некрасівськолипованського населення ставало дедалі більше. Переважна їх кількість була зосереджена в Мачинському, Ісакчинському, Тульчинському і Бабадагському аянствах. В 1837 році мешканці саме таких сіл вищеназваних аянств подали прохання російському уряду про прийняття їх у підданство російської держави. На що уряд відповів згодою і запропонував їм приєднатися до Азовського козачого війська.

Про нові місця проживання населення колишньої Задунайської Січі азовські козаки мали загальні уявлення. Тому й не дивно, що рішення приєднати до війська мешканців Мачинського, Тульчинського, Ісакчинського і Бабадагського аянств викликало в азовців незадоволення та нарікання. Згодом стало очевидним, що серед бажаючих повернутися до російської держави багато знайомих азовським козакам людей і, навіть, родичів. І тоді козаки Азовського війська звернулися до імператора з проханням дозволити “извоицким казакам, или некрасовцам, единоверцам их, а некоторым из них и родственникам... возвратиться в Россию для присоединения с земляками своими” [1; 119].

Переселення мешканців турецьких аянств до Російської держави проходило з великими ускладненнями і затягнулося аж до 1 січня 1839 року.

Отримане Новоросійським та Бессарабським генералгубернатором М.С.Воронцовим прохання мешканців 4х аянств негайно було передане в Міністерство Іноземних Справ. На найвищому рівні було вирішено діяти у цій справі обережно. Ускладнень стосунків з Османською імперією російський уряд не бажав. Адже встановлений Андріанопольським трактатом сімнадцятимісячний термін на добровільне переселення російських і турецьких підданих вже закінчився. Тому було доручено російському посланнику в Константинополі Бутєнєву “обьясниться по сему предмету частным образом” із турецькими міністрами. Бутєнєв через посередництво князя Телемака Ганджери повідомляв Порту, що російський імператор згоден продовжити термін переселення в Туреччину мусульман, які проживають в Росії в Ахалцихській провінції і сподівається, що і султан дасть свою згоду на переселення тих козаків, земляки і родичі яких живуть в російській державі [1; 119].

Через декілька місяців російський посланник в Константинополі сповіщав своєму уряду про згоду турецького султана на переселення козаків до Росії. До того ж султан запевняв, що негайно будуть надіслані розпорядження сілістрійському паші про відкомандирування в Мачин особливого комісара. Турецький і російський чиновники мусять на місці домовитися про умови і термін переселення. Султаном була висунута одна умова російському уряду: щоб в переселенні козаків не було ніякого насильства [1; 20,120].

На підставі згоди турецького уряду на переселення до Росії колишніх її підданих Міністерство Іноземних Справ негайно приступило до його виконання. Листом від 17 серпня 1837 року управляючий цього міністерства повідомляв Новоросійського та Бессарабського генералгубернатора М.С.Воронцова про вирішення цієї справи на найвищому рівні. Клопотання щодо організації переселення покладалися на М.С.Воронцова. Він і повинен був відправити до Туреччини досвідченого в цих справах службовця, який би і вів переговори з турецькими урядовцями і забезпечив би прибуття людей до російських карантинів. Після попередніх зносин з наказним отаманом Азовського козачого війська Й.Гладким Новоросійський і Бессарабський генералгубернатор вирішив відкомандирувати до Порти чиновника з особливих доручень при наказному отамані Азовського війська Г.Писаренка. Останній добре знав місцевість за Дунаєм, був обізнаний в справах запорозьких і некрасівських козаків, знав стан справ у Азовському війську. 14 грудня 1837 року Г.Писаренко прибув до Одеси для отримання інструкцій перед поїздкою за кордон. Ці інструкції були розроблені на основі доповідної записки Й.Гладкого і включали в себе такі положення:

1. Прийняти за правило, щоб справи в переселенні людей із Туреччини велися на самих простих підставах. Переселенці мають йти до Російської імперії з сім`ями і рухомим майном. Нерухомість повинна бути збута в найкоротший термін. При цьому необхідно намагатися якомога менше обтяжувати турецьке керівництво надмірними вимогами.

2. Для втримання переселенцями обсервації при переході до Росії влаштувати карантинні пункти в Ізмаїлі та Рені.

3. В карантини переселенці повинні поступати партіями при своїх наглядачах.

4. На час витримання карантинного терміну в разі необхідності відпускати переселенцям продукти харчування.

5. По закінченню карантинного терміну переселенці мають слідувати до місця призначення. Неодруженим зараз же видавати посвідчення на вільний прохід, а сімейним і тим, хто має худобу по зимі з появою підніжного корму.

6. Для перепровадження переселенців і заготівлі підвід призначається особливий чиновник.

7. Розробку маршрутів рухупереселенців доручити полковнику Й.Гладкому, так як, переселенці пройдуть тими шляхами, якими вже пройшло Азовське козаче військо [1; 401404].

З такими інструкціями Г.Писаренко 7 січня 1838 року відбув до Туреччини. А 19 січня наказний отаман Азовськогокозачого війська вже представив для затвердження два маршрути на слідування переселенців із Порти до Ізмаїлу та Рені і далі до місця поселення.

Про те, як йшли справи в Туреччині по переселенню бажаючих повернутися до Росії дізнаємося із донесень Г.Писаренка наказному отаманові Азовського війська та Новоросійському і Бессарабському генералгубернатору та із “Справи про некрасівців, які побажали прийняти підданство російської держави з приєднанням до Азовського козачого війська” Міністерства Іноземних Справ.

Російський посланник прибув до Сілістрії 14 січня 1838 року і в той же день сповістив сілістрійського пашу про свій приїзд. На що одержав відповідь, що комісара від уряду ще немає. Паша обіцяв послати донесення до Константинополя.

Тільки через два місяці із турецької столиці прибув комісар Муцитбей.Перед тим, як відправитися разом з Г.Писаренком до Мачина, згідно попереднім домовленостям, він 23 березня відправив поперед себе службовців з перекладачем російського чиновника до сіл Шанці та Балабан, місць помешкання бажаючих переселитися до Російської імперії. Наступного дня шість старшин цих сіл підтвердили Г.Писаренку про свої наміри переселитися до російської держави, посилаючись на те, що ніяких посівів восени не робили [1; 185]. Російський службовець відправив їх з перекладачем до турецького комісара для перепису. Та Муцитбей як почув прохання прибулих, то довго лаяв місцевого аяна за погане управління підлеглими. Прислані Г.Писаренком люди так переписані і не були. Мачинський аян дав знати управителям інших аянств про відношення вищого керівництва до цієї справи. Міри були прийняті негайно.Щоб не викликати підозри у російського посланця, вночі до мешканців вищеназваних сіл приходили незнайомі люди і відмовляли від переходу до Росії. Вони обіцяли щедрі милості від султана і залякували тим, що їх чекає в російській державі. А на ранок турецький комісар повідомив Г.Писаренка, що цього дня у Мачині перепису бажаючих переселитися до Росії не буде, бо він вирішив почати з Ісакчі. При цьому турецький урядовець додав, що якщо азовські козаки бажають возз`єднатися із своїми родичами і одновірцями, то до перепису будуть допущені тільки люди “ малоросійської нації “. А по відношенню до болгар, молдаван та волохів він немає ніяких розпоряджень [1; 183] .

Таким чином, турецький комісар намагався виграти час для того, щоб якомога більше людей відмовити від переходу до російської держави. Наступні його дії тільки підтверджують це. По прибутті до Ісакчі він до перепису не приступив, а, посилаючись на термінові справи, відбув до Тульчі. Там перебував декілька днів. Пізніше Г.Писаренко довідався, що турецький комісар проводив з місцевим аяном відповідну роботу з метою відмови мешканців від переселення.

29 березня турецька сторона приступила до вирішення справи переселенців не в Ісакчі, а в Тульчі. Ранком на подвір`я, де зупинився комісар, були приведені мешканці аяну в кількості 70 чоловік. Їх вишикували в три шеренги. В першу поставили колишніх козаків Азовського козачого війська Якова та Івана Правденків та ще декілька військових дезертирів. Мешканців оточили озброєними кинджалами та пістолетами вояками та служителями аяну. Потім до будинку комісара був запрошений російський чиновник з перекладачем. Г.Писаренко оголосив мешканцям аяну про можливість переходу до російської держави з приєднанням їх до Азовського козачого війська і наданням всіх пільг переселенців і козаків. Відповідь першої шеренги була такою: “ не просилися і не бажаємо йти “ [1; 184]. Інші шеренги мовчали. За третім запитом дві останні шеренги відповіли, що якщо перша відмовляється йти, то і вони залишаються. Після такої відповіді мешканців аяну турецький комісар через перекладача дякував їм за вірність султану і обіцяв від його імені особливих прав і пільгових років [1; 184].На цьому збори закінчилися. А по обіді, десь біля 16ї години Г.Писаренко дізнався від мешканців аяну про те, що зранку озброєні турки при зборі людей всім погрожували фізичними розправами і розігнали тих, хто хотів йти до російської держави. Російський посланець довів до відома турецького урядовця, що йому відомо про дії турецьких службовців і вимагав розкрити їх. На що комісар відповів, що справу закінчено і вдруге він до неї не повернеться. А ввечері Муцитбей прислав до Г.Писаренка міського управлінця з наказом перейти на квартиру до аяна і нікуди з неї не виходити. На що російський чиновник відповів категоричною відмовою.

Наступного дня турецький комісар направив до Г.Писаренка двох вояків, щоб ті наглядали за російським посланцем і нікого до нього не допускали. Вони також були виставлені російським чиновником. Тоді турецький комісар поставив озброєну варту на воротях помешкання Г.Писаренка. Але це не завадило тим, хто хотів зустрітися з російським службовцем. Вони, обминаючи варту сторонніми дворами, приходили до Г.Писаренка і прохали його включити їх до списків переселенців. Свою нерішучість привселюдно оголосити бажання переселитися пояснювали побоюванням розправи зі сторони турків.

2 квітня 1838 року Г. Писаренко виїхав для продовження справи переселення до Бабадагу. В цьому місті його вже чекала варта біля квартири і озброєні турецькі вояки по вулицях. Через це до російського службовця з доброї волі так ніхто і не з`явився. 4 квітня до місцевого аяна Часинбея і Г.Писаренка вояки привели 19 мешканців Бабадагу під конвоєм. Вони на запит російського чиновника відповіли відмовою. Турецький комісар зараз же оголосив їм пільги від султана несплату податків та податей. До російського посланця так і не були допущені мешканці сіл Переклин, Сатунове, Еманжин, Матвіївки, Чамурної Бабадагського аянства, які бажали переселитися до російської держави. Прохання Г.Писаренка про зустріч з ними залишилася без відповіді. 5 квітня він змушений був виїхати з Бабадагу до Ісакчі.

Приїзд російського чиновника в це місто співпав із святами. Тому він прохав турецького комісара закрити шинки та корчми, а людей вранці наступного дня зібрати на збори. Заклади, в яких торгували горілчаними напоями, були зараз же зачинені. А людей, не тільки з Ісакчі, але й з околиць, що чекали на приїзд російського службовця, було виведено в невідомому напрямку. Пізніше вони розповідали, що з 5 квітня до обіду наступного дня знаходились в якомусь потаємному місці, де їх служителі аяну пригощали горілкою у великій кількості і відмовляли від переходу до Росії.

Призначені на ранок 6 квітня збори відбулися о 17 годині вечора. Бажаючі переселитися до російської держави були приведені на подвір`я до аяна. На запит Г.Писаренка відповідали згодою і відходили в інший бік шеренги. Це викликало бурю гніву зі сторони турецького комісара. Він заявив мешканцям, що присланий сюди султаном не для того, щоб висилати їх до Росії, а оголосити милість його величності про пільги несплату податей та повинностей. Тут і службовці аянства почали погрожувати потопити в Дунаї бажаючих йти на переселення. Збори закінчилися розгоном мешканців аянства. Перепису так і не відбулося.

Наступного дня готові до переселення люди знову прибули до місця зборів. Комісар відмовився вносити їх до списків і вранці відбув до Мачина. За ним мав прослідувати і російський чиновник.

Мешканці ж Ісакчинського і Бабадагського аянств, не отримавши жодних вказівок щодо переселення, партіями направилися до Мачину. Там вони підтверджували свою готовність йти на поселення до Росії.Турецькому комісару нічого не залишалося робити як приступити до перепису. На 10 квітня в списках вже нараховувалося 113 душ чоловічої і 88 душ жіночої статі [1; 188]. В кінці цього дня Муцитбей заявив, що не буде більше записувати бажаючих переселитися до російської держави, людей не видасть і згідно наказу сілістрійського паші відбуває до Сілістрії, а згодом і в Константинополь. В столицю він від’їжджає тому, що там обіймає таку посаду, що “ жодна бумага не поступає до султана без його дозволу “ .Г.Писаренко нагадав комісару, що дане переселення відбувається з волі правителів Росії та Туреччини і повинне проходить правомірно. На що турецький урядовець відповів, що йому так звелено діяти вищим керівництвом [1; 188] .

З цими словами комісар відбув до Рущука. Слідом за ним в це місто прибув і Г.Писаренко. 17 квітня він був на аудієнції у сілістрійського паші, де і подав записку про дії комісара Муцитбея. Паша Сілістрії просив російського чиновника залишити записку без дії і обіцяв направити від себе комісара. Для перепису бажаючих переселитися до російської держави і передачі їх російському посланцеві був призначений сілістрійським пашею ІбрагімМурзабей. З призначенням цієї людини уповноваженим у справі переселення перепис мешканців проходив без особливих утисків і ускладнень зі сторони турецького комісара. Мешканці Ісакчинського і Тульчинського аянств вільно були допущені до російського чиновника, переписані і отримали розпорядження щодо переходу в російську державу.

Та, очевидно, турецьким урядовцям не подобався такий перебіг подій у переселенні турецьких підданих до Росії. Із Тульчі ІбрагімМурзабей був спішно відкликаний сілістрійським пашею і його місце заступив бабадагський аян. В дію пішли підкупи духовенства і впливових осіб. В найбільш людних місцях на вулицях, в крамницях, шинках, в церквах підкуплені розповідали про ніби то перехоплені бумаги з Рені та Ізмаїлу,в яких повідомлялося про подальшу долю переселенців. З переходом до Росії, запевняли підкуплені особи, їх не приєднають до Азовського козачого війська, а віддадуть поміщикам, немічних та злочинців відправлять до Сибіру. Такі розмови мали певні наслідки. Люди не витримували тиску і приходили до Г.Писаренка з проханням викреслити їх із списків. Намагання російського посланника припинити плітки закінчилися безрезультатно. Турецькі урядовці не звертали уваги на домагання Г.Писаренка. Натомість комісар відправив своїх службовців в села Мачинського, Бабадагського та Ісакчинського аянств з метою відмовити вже записаних і готових йти на переселення мешканців турецьких аянств. Тих, хто не відмовлявся від переселення гнали гуртом, як худобу, озброєні вояки. (З Ісакчі переселенці повинні були відправитися у карантини). Такі жахливі картини справляли дуже негативне враження схильних до переходу в російську державу.

Внаслідок таких неблагопристойних методів, до яких вдавалися турецькі урядовці, від переселення було відхилено із аянств Мачинського, Бабадагського, Ісакчинського 109 душ чоловічої і 20 душ жіночої статі, рогатої худоби при них 179 голів [1; 189]. Із Тульчі до карантину не поступило затриманих місцевим аяном 18 душ чоловічої та жіночої статі. Від погроз турецьких урядовців втекли на Георгіївський острів 45 душ чоловічої і 5 душ жіночої статі [1; 189]. В переселенські списки не були включені мешканці віддалених сіл турецьких аянств. Збори переселенців проходили тільки в містах Ісакчі, Мачині, Бабадазі, Тульчі. Сільські мешканці не мали ніякої інформації про хід переселення. Відсутність чітких розпоряджень змушували людей залишатися на місцях і чекати представників влади. Тому й не дивно, що більшість із них дізналася про перехід, коли вже основна маса переселенців витримувала карантинний термін.

Неправосуддя турецької адміністрації, постійні погрози фізичних розправ, неспроможність російського посланця через відсутність повноважень захистити переселенців, чутки і невпевненість у майбутньому відхилили від переселення значну кількість людей. До Ренійського та Ізмаїльського карантинів поступило всього 196 чоловік [1; 410].

Таким чином, значна частина бажаючих повернутися до російської держави залишилася в турецьких володіннях. Г.Писаренко в кінці травня 1838 року також повернувся ізза кордону. З поверненням став клопотатися про продовження терміну прийняття людей до карантинів. Міністерство Іноземних Справ наказало керівництву Ренійського та Ізмаїльського карантинів приймати мешканців турецьких аянств до 1 січня 1839 року. По витриманню карантину прибулі повинні були бути спроваджені на поселення до Азовського козачого війська. На 1 січня 1839 року до складу цього війська поступило 217 душ чоловічої та жіночої статі. На їх переселення російська держава затратила 77 крб. 70 коп. сріблом і 40447 крб. 42 коп. асигнаціями [1; 411]. Але сам факт переселення і намагання турецького уряду різними засобами перешкодити ходу цього переселення мав значний резонанс не тільки в Російській імперії, а й поза її межами.

Із загальної кількості переселенців близько половини становили росіяни некрасівськолипованське населення. В переселенських списках вони значилися як люди “малоросійської нації“. Звичайно ж російський уряд не вдавався до деталей щодо національної належності цих людей, щоб не ускладнювати процесу переселення. А турецька адміністрація допускала до переходу всіх козаків колишніх вихідців із турецьких володінь.

З поселенням мешканців турецьких аянств в землях Азовського козачого війська сутичок чи непорозумінь на національному і релігійному грунті між азовцями і переселенцями не відбувалося. Та й про колишню ворожнечу як ті так і інші воліли не згадувати. Бо це була не найкраща сторінка як запорозького так і донського козацтва. Азовці в деякій мірі почували себе винними за попереднє десятиліття, яке випало на долю цих переселенців. Перенесені мешканцями турецьких аянств поневіряння та постійні погрози фізичного винищення викликали співчуття у азовських козаків. Тим паче, що серед прибулих були знайомі та родичі.

У розпорядження прибулих були передані азовськими козаками вільні і недобудовані будинки та грошові пільги для будівництва. Тих, хто бажав займатися торгівлею та промислом оселили в Петровському посаді. Іншим, хто віддавав перевагу хліборобству та

скотарству виділили землі між військовими станицями Петровською та Новоспасівською при ріці Каратиші. Декого за їх бажанням поселили в станиці Покровській. Був також проведений перерозподіл військових земель і переселенцям було виділено по 15 десятин землі на кожну ревізьку душу чи 60 десятин на сім`ю. Із військових магазинів Азовського козачого війська переселенцям був виданий продовольчий провіант до першого врожаю і зерно на посіви.

Від уряду вихідці із турецьких володінь отримали грошові пільги та 7 пільгових років на “обзаведення господарством“ [1; 41].

Так довгі роки поневірянь в турецьких володіннях, туга за батьківщиною, родинами зблизила задунайських запорожців та липованськонекрасівське населення, змусили їх замиритися між собою та об`єднатися для ствердження надій на краще майбутнє в рідному краї. Вже через декілька років колишні переселенці, обжившись на нових місцях, почували себе повноправними козаками Азовського війська. А згодом, завдяки родинним зв`язкам та новому надходженню людей до війська з обходу азовських козаків, зникло і саме поняття “некрасівські переселенці”.

ЛІТЕРАТУРА

1. Державний архів Одеської області. (Далі ДАОО). Ф.1, оп.218, спр.4.

2. Російський державний військовоісторичнний архів. (Далі РДВІА). Ф.43, оп.1, спр. 70.

3. Сведения о задунайских запорожцах в 1826 году // Киевская старина.1891.№ 11.

4. Кондратович Ф. Задунайская Сечь // Киевская старина. 1883. № 1.

5. РДВІА. Ф. 405, оп.6, т.1, ч. 1, спр.379.

6. Скальковський А. Історія Нової Січі або останнього Коша Запорозького. Дніпропетровськ,1994.

7. Бачинський А.Д. Січ Задунайська. 17751828. Історикодокументальний нарис. Одеса, 1994.