Реферат на тему
Князівські з’їзди і їх роль у формуванні державності України-Руси
План Вступ Розділ І. Розробка питань князівських з’їздів
у дореволюційній історіографії Розділ ІІ. Радянська історична наука про роль і значення князівських з‘їздів Розділ ІІІ. Проблема князівських з’їздів в історичній
думці діаспори Розділ ІV. Сучасна історична думка про причини, хід і наслідки князівських з’їздів в контексті формування державності України-Руси
Висновки Список використаних джерел і літератури
Вступ. В умовах становлення української державності, розгортання державотворчих процесів, становлення громадянського суспільства і правової держави, логічним і цілком закономірним виглядає інтерес сучасних дослідників до проблем джерелознавства і історіографії Київської Русi як першої інституційної форми існування української державності, звернення до напрацювань науковців попередніх поколінь. Взагалі до наших днів з історії Київської Русі нагромаджено величезний масив літератури і в ньому непросто зорієнтуватися навіть фахово підготовленому історику. Ситуація ускладнюється ще й тим, що маючи в своєму розпорядженні велику кількість опублікованих думок, концепцій, поглядів і суджень, історик творить черговий, власний синтез, не досліджуючи предмет, а вибираючи з літератури ті думки й факти, які більше узгоджуються з його схемою та його баченням минулого. Не можна не враховувати і те, що накопичення історичних думок, концепцій відбувалося впродовж різних епох і в умовах різних ідеологій, інколи корпоративних, інколи офіціозних, від яких наука, хоч би як вона цього прагнула, не завжди могла бути вільною. В зв’язку з цим метою нашого дослідження являється спроба перегляду ідеологічних нашарувань в різних істориків різних епох, розкриття найбільш цінних думок і концепцій, які впливали на стан наукової розробки проблеми князівських з’їздів.
Об’єктом нашої наукової розвідки виступає складна діалектично взаємопов’язана сукупність інформаційних, правових, ідеологічних, економічних та інших чинників, що детермінували процес історичного пізнання, окреслювали мету, можливості та перспективи наукової розробленості питання князівських з’їздів.
Предметом нашого дослідження являється проблема наукових досліджень князівських з’їздів в дореволюційній, радянській, діаспорній та сучасній історичній науці, висвітлення основних тенденцій та наукових досягнень кожного етапу історичних досліджень та окреслення перспектив для дослідження даної проблеми в майбутньому.
Розкриваючи предмет дослідження, ми ставимо перед собою наступні завдання:
- визначити ступінь наукової розробки даної проблеми;
- розробити основні тенденції історичних досліджень нашої проблеми в ХІХ – ХХ ст.;
- дослідити внесок у розробку даної проблеми дореволюційних, радянських, діаспорних та сучасних істориків;
- встановити суб’єктивні та об’єктивні чинники, що впливали на розвиток наукових досліджень проблеми князівських з’їздів;
- висвітлити суб’єктивні міркування істориків ХІХ – ХХ ст. щодо князівських з’їздів та їх значення в процесі формування державності України-Руси;
- окреслити перспективи наукових досліджень проблеми князівських з’їздів в подальшому.
Хронологічні межі нашого наукового дослідження охоплюють ХІХ – поч. ХХІ ст., так як саме на цей час припадає активний розвиток історичних досліджень князівських з’їздів, виникають народницький, консервативний, націонал-державницький, радянський напрями в українській історичній науці, в рамках яких і ведуться дослідження різних проблем давньої і середньовічної, нової та новітньої історії України. В цей час відбувається і інституційне становлення української історичної науки, появляється цілий ряд оригінальних науково обгрунтованих думок і акцентів, які не втратили свого значення й до наших днів.
Сподіваємось, що порушені нами проблеми, наявний фактологічний і концептуально-теоретичний матеріал будуть використані під час проведення лекційних і семінарських занять, наукових конференцій і дискусійних клубів, для написання курсових, бакалаврських, дипломних і магістерських робіт, кандидатських і докторських дисертацій.
Великою і досить суперечливою є джерельна база нашого дослідження. Окрему групу джерел становлять джерела літописного характеру [2,16]. Іншу велику групу джерел складають безпосередньо монографії, науково-популярні праці та наукові статті істориків ХІХ – ХХ ст. Серед дореволюційних істориків слід особливо відзначити праці В.Антоновича [1], М.Грушевського [2,8], М.Костомарова [12] та інших. Ознайомлення з їх науковими розробками дозволяє зрозуміти дискусії, які точилися в тогочасній історичній науці, оцінити їх величезний фактологічний та концептуально-теоретичний внесок. З-поміж праць радянських істориків на увагу заслуговують наукові розвідки М.Брайчевського [4,5], Б.Греков [6], В.Корольова [10,11,40], Д.Лихачова [17,47], В.Мавродіна [18], В.Пашуто [21,22], Б.Рибакова [24,47] .І.Фроянова [30,31], Л. Черепніна [51]. Саме в їх працях розроблено концепти “феодальної роздробленості”, “давньоруської народності”, “давньоруського феодалізму” і в цьому контексті велика увага приділяється князівським з’їздам. Праці радянських науковців написані на величезному джерельному матеріалі, ввібрали кращі здобутки історичної науки, хоча в деякій мірі являються дискусійними і потребують виваженої наукової критики. Певний внесок у дослідження проблеми князівських з’їздів зробили діаспорні історики, такі як Т.Коструба [13], Н.Д.Полонська-Василенко [23], Д.Дорошенко [37], О.Оглоблин [46]. На жаль, чимало праць діаспорних істориків і до сьогодні залишаються малодоступними для українських дослідників.
Цінний фактологічний і джерельний матеріал міститься в наукових дослідженнях Л.О.Залізняка [9,38,39], Я.Дашкевича [35], Н.Яковенко [33], М.Котляра [14,15,42,43], О.Толочка [26], П.Толочка [27,28,29,49], Б.Яценка [52] та інших сучасних істориків. Ознайомлення з їхнім науковим здобутком має величезне пізнавальне, методологічне та практичне значення.
Однак до наших днів немає узагальнюючої комплексної праці, яка б підсумувала наукові розробки дослідників декількох поколінь. Окремі концепційні висновки та міркування істориків подаються в узагальнюючих працях [54,55,56,57,65,67]. Існують і наукові розвідки присвячені життю і творчості окремих істориків серед яких можна назвати фундаментальні дослідження Н.Косачевської про М.Маркевича [60], М.Кравця – про І.Франка [61], В.Кравченко – про життя, наукову і суспільно-політичну діяльність Д.Багалія [62], Ю.Пінчука – про М.І.Костомарова [66]. Узагальнений характер мають праці М.Марченка [63] і А.Іванко [58], збірники “Українська ідея” [69] і “Історія України в особах ХІХ – ХХ ст.” [55]. Політичні, економічні та соціокультурні явища, які мали вплив на формування світогляду та життєвих позицій істориків ХХ ст. розкриваються в наукових дослідженнях Г.Касьянова [59], Ю.Шаповала [72], Ю.Бойко [74], І.Верби [76,77], Л.Винара [78-81], І.Гирича [82], Л.Тарана [97], В.Шевчука [100]. Особливості сучасної наукової біографії та перспективи біографічних досліджень розкриваються в праці В.Чишка [71].
Таким чином, історичною наукою нагромаджено чималий масив джерел і літератури з проблеми князівських з’їздів та їхнього значення у формуванні державності України-Руси, який потребує критичного опрацювання з врахуванням сучасних тенденцій наукових досліджень, однак немає цілісних узагальнюючих праць з даної проблеми. Сподіваємось, що своїми дослідженнями ми хоча в деякій мірі заповнимо цю прогалину.
Розділ І. Розробка питань князівських з’їздів у дореволюційній історіографії
Торжество історизму у ХІХ ст. спричинило зростання суспільної значущості історії та розповсюдженню впливу історичної думки , яка швидко інституалізувалася та онаучнювалась. У європейських країнах та Росії масово виникали історичні установи, товариства, часописи, музеї, архіви. Недарма відомий французький історик О.Тьєррі з цього приводу зауважував “Саме історія покладе свій відбиток на ХІХ ст... Вона дасть йому ім’я. Так само як філософія дала своє ім’я ХVІІІ ст.” [56,с.110]. Водночас почалось вивчення давньоруської роздробленості західними та російськими істориками. Зокрема французький історик Ф.Сегюр закликав шукати причини роздроблення у звичаях того часу і швидше в неминучості обставин, ніж у недалекоглядності окремих людей, підкреслював, що “ці розділи були неминучими” [70,с.13]. І тому цілком логічним виглядають спроби тогочасних істориків розглядати любецький та інші князівські з’їзди як об’єктивно обумовлені віхи в історії давньоруського феодалізму. На жаль, сучасна історіографічна думка мало звертається до надбань українських та російських істориків ХІХ ст. і тому ми вважаємо за необхідне висвітлити хоча деякі аспекти історичного світогляду того часу на роль, місце і наслідки удільної роздробленості Русі та значення князівських з’їздів щодо стабільності і консолідації політичної системи Київської Русі.
Одним з найвидатніших дослідників ранньої історії України, сподвижником національного відродження ХІХ ст. являється Дмитро Миколайович Бантиш-Каменський (1788 – 1850), автор першої узагальнюючої праці з історії України.
Вже за життя історика його творчість викликала значний інтерес, про що свідчать рецензії та листи М.М.Карамзіна, М.П.Польового, С.Русова, О.С.Пушкіна, М.Максимовича, М.Сенявського та багатьох інших відомих діячів. Однак і в дорадянський період, і в радянській історіографії не було створено спеціального наукового дослідження життя і наукової діяльності вченого. Правда цікавий нарис про Д.Бантиш-Каменського було вміщено у праці М.І.Марченка. Вперше у вітчизняній історіографії М.І.Марченко порушив питання про еволюцію світогляду історика і політичного діяча у зв’язку з суспільно-політичним життям країни, вказав на прогресивність для свого часу деяких положень “Истории малой России”, її значення для розвитку історичної науки в Україні. В наш час окремі аспекти життя і наукової творчості Д.Бантиш-Каменського висвітлені у статтях В.В.Кравченка [88], В.Землинського [86], С.Павленко ]55], а в 1993 р. в серії “Україна “Голоси історії” було надруковано репринтне видання “Истории Малой России”, яка є відтворенням четвертого видання 1903 р.
Перше видання “Истории Малой России” у 4-х томах з’явилось у 1822 р. і характеризувалося величезною джерельною базою, як справедливо зауважує М.Марченко: “На зразок “Історії держави Російської” Карамзіна “Історія Малої Росії” Бантиш-Каменського є перш за все історією князів, полководців і церковних ієрархів України та історією зовнішньополітичною”, причому “щодо показу історії стародавньої Русі, аж до ХV ст., він широко застосовує у своєму викладі матеріал, запозичений з “Історії держави Російської” Карамзіна з частими посиланнями на неї [63,с.18].
В цілому “История Малой России” охоплює період від розширення слов’янських племен в регіоні Східної Європи до ліквідації царизмом політичної автономії Лівобережної України наприкінці ХVІІІ ст. і в ній лише побічно згадується боротьба Київської Русі проти кочівників і вихваляється в цьому зв’язку роль Володимира Мономаха. Ця праця мала величезне значення на формування політичної свідомості української національної еліти і навіть великоросійський шовініст В.Бєлінський визнавав, що “загалом, говорячи про Малоросію, ми не могли б назвати книги, до якої можна було б звернутися з більшою прихильністю” [55,с.27].
Певний внесок в дослідження княжої доби української історії зробив “український Ломоносов” Михайло Максимович (1804 – 1873), який за своє життя написав і опублікував понад 260 праць і творів [55,с.48]. Зокрема у своїй статті “Нечто о земле Киевской” запропонував наступну хронологію української історії:
І. 864-1240 – Київська держава;
ІІ. 1240-1320 – Київське князівство під татарською владою;
ІІІ. 1320-1569 – Київське та Переяславське князівства приєднані до Великого князівства Литовського;
ІV. 1569-1654 – Україна у складі Польщі;
V. 1654-1764 – Київсько-Переяславські землі повертаються в склад загального Руського світу, застерігши для себе автономію;
VІ. З 1764 р. – ліквідація малоросійської Гетьманщини. Ця хронологія дозволяє стверджувати, що вчений розглядає українську історію як окрему, що має свій шлях і природне право на існування [69,с.87-88]. З історії Київської Русі написав і такі розвідки як “Откуда пошла Русская земля” (1837), “История древней русской словесности” (1839).
Саме М.Максимович у 1840 р. підготував проект Статуту Товариства історії і старожитностей у Києві та записку про його створення при університеті. Він також написав статті “Волинь до ХІ ст.”, “Про давню Єпархію Переяславську”, “Великий Київський князь Святослав Ярославич”, в яких розглядає і причини роздроблення Русі [63,с.203] гостро критикував “норманську теорію” походження Русі. Своє місце на ниві історичної науки вчений визначив так: “На полі вижатому наскоро істориками України збираю пропущені і загублені ними колоски й потроху передаю їх до загального відома.”[63,с.203].
На превеликий жаль фактично призабуті в сучасній Україні ім’я і науковий доробок Миколи Андрійовича Маркевича (1804 – 1860). Досі не перевидане його п’ятитомна “Історія Малоросії”. Перший і поки що останній раз вона була віддрукована в 1842 р. До наших днів чи не єдиною науковою розвідкою про життя і наукову діяльність відомого історика, етнографа, архівіста і поета Миколу Маркевича залишається монографія радянської дослідниці Євдокії Косачевської “Н.А.Маркевич. 1804 – 1860 (Л.,1987)”. За своїм способом життя і мисленням вчений належав до числа “незалежних людей”, про яких так писав О.І.Герцен: “Вони самі управляють своїми маєтками, займаються наукою, літературою... Вони представляли собою ядро людей освічених, які читали все, що виходило нового і були добре ознайомлені з інтелектуальним рухом у Європі”[53,т.3,с.459-460].
Вже у “Розмірковуваннях про історію” М.Маркевич засуджує офіційну історіографію, передусім “Історію держави Російської” М.Карамзіна. У праці “Про часи, що передували Петру І” Маркевич зауважує, що роздробленння і міжусобиці обумовили “рабство довготривале під ігом татар, однак не згадує про князівські з’їзди [60,с.100].
У 1842 – 1843 рр. вийшла друком “Історія Малоросії” (т.1-5) М.А.Маркевича. У ній викладається історія України від найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст. Головним джерелом для написання твору стала “Історія Русів” та праці М.М. та Д.М.Бантиш-Каменських. У своїй праці М.Маркевич говорить про великоросів як молодших братів українців. А пізніше Південна Русь “відокремилась від молодших своїх братів, жителів півночі, визволилась від татарського гніту, назвалася Малою Росією, приєдналась до Литви, а з нею до Польщі” і лише у ХVІІІ ст. Україна “зливається з Росією без боротьби і нарікання” [63,с.153]. Він подає і свою хронологію та періодизацію історії України.
І. Від давніх часів до 1500 р.
ІІ. Від до унії (1500 – 1592).
ІІІ.Від початку унії до Богдана Хмельницького (1592 – 1646).
ІV.Від повстання до смерті Хмельницького (1646 – 1793). Велику роль у державотворчих процесах на землях Київської Русі відводить Володимиру, Я.Мудрому, князю Мономаху [60,с.117-118]. Він також написав і інші праці на історичну тематику, зокрема “Мазепа” (1841), “Гетьманство Барабаша” (1841), “Про козаків” (1858).
Великий внесок у розвиток історичних досліджень феодальної роздробленості зробив Микола Іванович Костомаров (1817 – 1885). Відомий дослідник його життя і творчості Юрій Пінчук ось як характеризує М.Костомарова з врахуванням більш як сторічної історіографічної думки: “він є: селянський, дворянський, дворянсько-буржуазний, буржуазний, ліберально-буржуазний, революційно-демократичний, народовольський історик; - історик-романіст, історик-лірик, історик-художник, історик-белетрист, історик-артист, нарешті, історик, який був слабкий як діалектик, філософ і соціолог, та як дуже серйозний історик-аналітик” [66,с.8]. Сам він разом з С.М.Соловйовим створили руську історію в новітньому для свого часу її розумінні. А ось як характеризував його видатний російський історик В.Ключевський: “...історія була для нього музеєм, наповненим колекцією рідкісних чи незвичайних предметів” [55,с.72], російський письменник і мислитель М.Чернишевський: “Костомаров був людиною такої широкої вченості, такого розуму і так любив істину, що праці його мають дуже високе наукове значення” [55,с.73].
Добі Київської Русі присвячені такі праці М.Костомарова як “Князь Владимир Мономах и козак Богдан Хмельницкий” (1863), “Севернорусские сладения во времена удельно-вечевого уклада. Новгород-Псков-Вятка” (1863), “Вече и вечевое устройство в древней Руси” [66,с.146]. Однак найбільш повне уявлення про погляди М.Костомарова на княжу добу в українській історії дає його грунтовна праця “Руська історія в життєписах її найвидатніших діячів”. Так, у своєму нарисі “Князь Володимир Мономах” М.Костомаров зауважує: “не було ні правил для розміщення князів, ні порядку їх спадкоємності, ні навіть прав кожної особи з княжого роду на князювання де б то не було, а тому це... вело неминуче до міжусобиць” [12,с.36]. У цьому зв’язку М.Костомаров велику увагу приділяє проблемі князівських з’їздів та ролі участі в них В.Мономаха. Ось як він описує Любецький з’їзд 1097 р.
“У місті Любечі з’їхалися князі Святославичі – Олег, Давид і Ярослав, Київський Святополк, Володимир Мономах, волинський князь Давид Ігорович і червоноруські князі Ростиславичі: князь Василько... Мета їхньої наради - влаштувати і вжити заходи щодо охорони руських земель від половців. Усією справою заправляв Мономах. ...Всі цілували хрест на тому, що коли хтось з князів нападає на іншого, то всі повинні будуть ополчитися на призвідника міжусобиць” [12,с.41]. Далі він змальовує осліплення Василька. Лише побіжно згадує про Виничівський з’їзд і Долобську нараду [12,с.46-47].
М.І.Костомаров був автором програмного твору Кирило-Мефодіївського братства – “Книга буття українського народу”. На його думку, “слов’янські народи пізніше прийняли християнство, повільніше розвивалися, а отже зберегли свою душу більш недоторканою і чистою”. А з усіх слов’янських народів лише українці не бажали: “іти услід язичників, і держались закону божого” [69,с.19], а все це виводив з часів Київської Русі. У своїй статті “Две русские народности” він заявив, що росіяни та українці – це два різних народи і яскраво змалював відмітності між обома народами в релігії, народній філософії, ставленні до співжиття з іншими народами, в побуті і родинному житті”. В цьому внесок М.Костомарова в історичну науку є неоціненним, а особливо великої пошани заслуговує той факт, що, на відміну від російських істориків ХІХ ст., його цікавило передусім “утвердження людини” [94,с.15].
Не можна не згадати і про науковий доробок В.Ключевського, І.Забеліна, С.Соловйова, Буданов-Савольського та інших російських істориків ХІХ ст. Їхні фундаментальні наукові розвідки і до наших днів не втратили науково-пізнавального та методологічного значення. В.Ключевський в своєму “Курсі російської історії” велику увагу надає проблемі критиці норманської теорії, політичної роздробленості Русі та посиленню московського князівства, підкреслює несумісність азіатського деспотизму з суспільним прогресом [99,с.148]. Ключевський був також і засновником цієї школи в історичній науці. Зокрема його учнями були П.Мілюков, М.Любовський, Н.Рожков, М.Богословський, А.Кізеветнер, Ю.Готьє [84,с.46].
Інший видатний російський історик С.М.Соловйов являється творцем 29т. “Истории России с древнейших времен”. У цій праці він висунув цілий ряд науково вагомих ідей:
1) князівські міжусобиці, постійний перехід князів з волості на волость були свідченням політичної незрілості давньоруського суспільства;
2) князівські з’їзди були лише окремим фрагментом в історії міжкнязівських відносин і не могли закласти міцного фундаменту для політичної стабільності Русі;
3) визнання принципу життєвості, руху, необхідності перемін, неоднозначності розвитку [101,с.162-163].
Відомим істориком кінця ХІХ – поч. ХХ ст. був академік Сергій Федорович Платонов (1860 – 1932) – автор “Очерков по истории смуты в Московском государстве ХVI – XVII вв.”, “Лекций по русской истории”, “Москва и Запад в XVI –XVII вв.” Зокрема в “Лекциях по русской истории” С.Платонов зауважує, що протягом ХІ – ХІІІ ст. визначились “ті обставини, які направляли протягом багатьох віків зовнішні устремління руського племені і його внутрішню організацію” і в цьому зв’язку певну роль відводить князівським з’їздам як спроби визначення перспектив подальшого розвитку державотворчих процесів на руських землях [75,с.116].
Одним з видатних істориків, археологів, етнографів і громадських діячів другої половини ХІХ – початку ХХ ст. являється Володимир Боніфатійович Антонович (1830 – 1908) – засновник народницького наряму в українській історичній думці. Під його орудою сформувалась “київська школа”, яка завдяки таким відомим учням як М.Грушевський, Д.Багалій, І.Команій, В.Данилевич, М.Дашкевич, М.Давнар-Запольський та інші, заклала підвалини сучасної української історичної науки. Під його редакцією вийшло 15 томів “Архива Юго-Западной России”, з них 8 складалися з матеріалів, зібраних і оброблених ним особисто. Його ж перу належать праці “О происхождении казачества” (1863), “Очерк истории Великого Княжества Литовского до смерти великого кн. Ольгерда” (1878) [55,с.88]. У 1881 – 1887 рр. очолює історичне товариство Нестора Літописця. Особливе місце в його науковій спадщині займають “Монографії з історії Західної і Південно-Західної Росії” (1885), “Исторические деятели Юго-Западной России в биографиях и портретах” (1883). Ось як оцінює його як науковця М.Слабошпицький: “В його особі прийшов історіограф нової наукової якості. Стриманий в емоціях, лаконічний, він повсюдно визначається проблемною інтерпретацією фактів, монографічною глибиною висвітлення теми”[95,с.223]. У своїй статті “Киев в княжеское время” В.Антонович сумно зауважує: “Любецький з’їзд став рубіжною віхою першого періода історії Києва. Після Любецького з’їзду князь Київський вже не є князем всієї Руської держави, а тільки князем незначного уділу” [1,с.596].
Найбільший внесок у дослідження причин, суті, особливостей та значення князівських з’їздів у контексті процесів феодальної роздробленості зробив історик світового рівня Михайло Сергійович Грушевський (1866 – 1934) – автор близько 2 тисяч тільки друкованих праць, творець першого фундаментального дослідження з історії України від найдавніших часів до другої половини ХVІІ ст. “Історія України-Руси” у 10 т., 12 книгах.
Вже у студентські роки він написав глибоко наукову роботу “История Киевской земли от смерти Ярослава до конца ХІV века”, за яку одержав золоту медаль. У своїй праці він справедливо зауважує: “Смерть кожного князя відкривала питання про наслідування київського столу” [7,с.96]. Описує він і Любецький з’їзд: “Восени 1097 р. в Любечі зібрались накінець “задля побудови миру” Ярославичі,- було визнано право всякого князя на волость і принцип отчизності при розподілі столів. ”...Цей факт мав... дуже важливе значення в історії удільно-вічового періоду, закріпивши устремління окремих племен до відособлення”, з гіркотою зауважує, що “Любецький з’їзд став видним пунктом для нової ще більш жорсткої боротьби”.
У 1899 р. М.Грушевський написав і видав 2 т. “Історії України-Руси”, що присвячений якраз періоду ХІ – ХІІІ ст. У цьому томі історик виокремлює три основні наслідки Любецького з’їзду князів:
1) було запроваджено принцип успадкування Батьківщини;
2) було санкціоновано існуючий стан володіння і встановлено союз для оборони спокою;
3) затверджено союз князів проти половців, збереження цілісності Руської землі [8,с.90-91].
В становищі ізгоїв залишились полоцькі князі. Іронічно ставиться науковець до зауваження літописця про те, що Любецький з’їзд був актом братської любові і для цього наводить події волинської війни 1097 – 1102 рр., що спростувала ці твердження літописця [8,с.91-92]. Змальовує відомий історик і перипетії з’їзду в Іветичах в серпні 1100 р., на якому було вирішено передати Волинь Святополку, а Давиду Ігоревичу в компенсацію було передано Бузьку волость, Острог, Дубни і Чорнорийськ, відібрано було волость і в осліпленого Василька [8,с.97-98]. З цього приводу М.Грушевський сумно зауважує: “Постанови про забезпечення спокою, про оборону покривджених князів незабаром зовсім безпардонно порушили самі їх автори” [8,с.101], самі ініціатори з’їздів були безсилі перед фактом роздроблення Русі, формування нових політичних центрів і “життя розбившись на атоми йшло в глибину провінцій” [8,с.130].
У 1904 р. М.Грушевський опублікував статтю “Звичайна схема “русской истории”, де розкритикував історичні доктрини російських істориків Карамзіна, Соловйова, Ключевського і заявив, що немає “общеруської історії”, а тим більше “общеруської народності”. Він підкреслив, що “Цей період перейшов не в володимиро-московський, а в галицько-волинський ХІІІ ст., потім литовсько-польський ХІV – ХІV ст.” [58,с.134].
М.Грушевський являється автором і таких фундаментальних наукових розвідок як “Історія української літератури”, “З історії релігійної думки на Україні”, “Ілюстрована історія України”, в яких також побіжно згадуються і князівські з’їзди ХІ – ХІІ ст., та аналізуються тогочасні видатні пам’ятки історико-політичної та правової думки. І цілком слушною, на нашу думку, являється міркування академіка М.Жулинського про те, що “ми повинні частіше заглядати в праці Грушевського, вслухатися в його пророчі слова, пам’ятати, що державотворчі процеси не можуть відбутися за один день чи місяць. Нас чекає довга і важка праця” [85,с.1].
Велике значення для дослідження історії князівських з’їздів мають наукові розвідки, які друкувались в “Университетских известиях” протягом 1861 – 1919 рр., при Київському університеті. Редакторами цього журналу були такі відомі історики як проф. С.Ходецький, проф. В.Іконніков (1873 – 1913). За 1861 – 1883 рр. “Университетские известия” опублікували 88 досліджень, дисертацій, статтей з історії [103,с.60]. Зокрема було опубліковано “Нарис історії Кривицької і Дреговицької земель до початку ХІІІ ст.” М.Довнор-Запольського, “Віче в Київській області” Д.Багалія, “Нарис історії Полоцької землі до кінця ХІV ст.” В.Данилевича, “Нарис історії Волинської землі до кінця ХVІ ст.” О.Андріяшева, “Володимир Мономах та його час” І.Лащенкова та інші [103,с.61]. У 1873 р. при Київському університеті було створене “Історичне товариство Нестора-літописця”, членами якого були В.Антонович, О.Ф.Кістяківський, І.В.Лучицький, М.Костомаров та інші відомі історики того часу.
Не можна не згадати і про історичні дослідження, які проводило Українське наукове товариство в Києві (1907 – 1921). В склад історичної секції Товариства входили М.Грушевський (голова), В.Щербина, А.Яковлів, В.Антонович, А.Берля, М.Білешівський, О.Грушевський, В.Данилевич, І.Джиджора, І.Каманін, О.Левицький, Г.Павлуцький, Я.Шульгін [102,с.23]. До історії Київської Русі і Галицько-волинської держави можна віднести наступні праці: “Український рух на схід: розселеннє за московською границею до 1648”, “Велика, Мала і Біла Русь”, “Нові гіпотези з історії староруського права” М.Грушевського, “Забуті межі давньої Київщини” Л.Добровольського, “Майданові городища на Україні” К.Мельника-Антоновича [102,с.24-28]. В цілому значення цього об’єднання істориків полягає в орієнтації на дослідження конкретних питань минулого українського народу, у формуванні національних кадрів істориків та створенні значної кількості різнотематичних праць, опублікованих у виданнях товариства.
Таким чином, вже дореволюційні історики окреслюють перспективи досліджень князівських з’їздів, але не виокремлюють їх в окрему проблему і розглядають в контексті феодальної роздробленості Київської Русі. В їх працях наявний величезний фактологічний і концептуально-теоретичний матеріал, який і став базою досліджень князівських з’їздів вже у післяреволюційний час.
Розділ ІІ. Радянська історична думка про роль і значення князівських з’їздів Революційні події 1917 – 1920 рр. і встановлення радянської влади в Росії, Україні, Закавказзі, Білорусії, Монголії мали значний вплив на становлення нової, радянської, історичної науки. Нова генерація істориків, опираючись на ідеологети свого часу та концептуально-теоретичні здобутки своїх попередників, зайнялась розробкою різних питань стародавньої історії, в т.ч. і проблемою феодального роздроблення і князівських з’їздів.
Одним з перших радянських істориків, які досліджували проблеми феодальної роздробленості Русі та історію міжкнязівських з’їздів був Матвій Іванович Яворський (1884 – 1937) – представник репресованого “відродження” 1920 – 1930-х рр.
За свої праці “Історія України у стислому нарисі”, “Нариси історії революційної боротьби на Україні” у квітні 1929 р. був обраний академіком ВУВН. У 20-ті роки ХХ ст. підручники з історії України, написані М.І.Яворським, були єдиними, що рекомендувалися для шкіл і вузів, знання його праць було обов’язковим для вступу до аспірантури Українського інституту марксизму. Однак у 1929 р. в Українському інституті марксизму-ленінізму відбулася дискусія, на якій погляди Яворського кваліфікувалися не тільки як дрібнобуржуазні, а й прокуркульські, що йдуть у руслі “правих ухлетиків”, тобто групи М.І.Бухаріна [72,с.90], а в лютому 1930 року його було заарештовано у справі “Українського національного центру”, а 3 листопада 1937 р. – розстріляно [58,с.241-244]. Подібна доля спіткала іншого радянського історика М.Є.Слабченка (1882 – 1952), автора праць “Матеріали до соціально-економічної історії України”, “Матеріали Для виучування історії західноруського та українського права”, “Досліди з історії права Малоросії”. Досить оригінальним є його визначення феодалізму як такого ладу, що в результаті конфлікту між головою держави і великими поміщиками породжує компромісну станову державу [58,с.249].
У 1940 р. в Києві вийшов лекційний курс історії України, розділ “Київська Русь і феодальні князівства” написав К.Гуслистий. Він зазначив: “Київська Русь в основному була східнослов’янська держава. Після розпаду Київської держави на території України утворилося п’ять земель, або великих феодальних князівств: Галицьке, Волинське, Київське, Чернігово-Сіверське та Переяславське. На території цих князівств і оформилась українська народність”, побіжно згадується Любацький з’їзд 1097 р. [70,с.36].
У 1945 р. вийшла монографія ВВ.Мавродіна “Образование древнерусского государства”, який сформулував концепцію “давньоруської народності”. На його думку, давньоруська держава політично об’єднала “руські” племена, з’єднала їх спільністю політичного життя, культури, релігії, спільною боротьбою із зовнішніми ворогами та спільними інтересами на міжнародній арені, історичними традиціями, сприяла появі та закріпленню єдності “Русі та руських”. Усі ці явища в сукупнусті обумовили формування давньоруської народності [18,с.395]. Головну причину того, що процес складання давньоруської народності перервався, В.В.Мавродін вбачає у феодальній роздробленості, яка розчленила давньоруську народність на частини, створила передумови виникнення етнічних утворень, відповідних значним самостійним феодальним державам [18,с.400-401]. У цьому контексті він і розглядає історичне значення князівських з’їздів кінця ХІ – початку ХІІ ст.
Пізніше основні концептуальні ідеї В.Мавродіна були більш науково обгрунтовані в його працях “Формирование русской нации” (1947), “Основные моменты развития русского государства до XVIII ст.” (1947), “И.В.Сталин о феодализме в России” (1949), “Древняя Русь”.
Прихильником концепти “давньоруська народність” виступає і відомий радянський історик Б.Д.Греков. У своїй праці “Киевская Русь” співставляє Русь Х – ХІ ст. з “державою Меровичів і Королінгів і за їхнім походженням і за їхньою структурою, і за їхніми подальшими долями”. Для позначення такого типу держав він запропонував термін “ранньофеодальна монархія” [6,с.31,369]. В цій праці він висуває формулу, що на півстоліття стає класичною для радянської історіографії: “Київська держава – колиска великоруського, українського і білоруського народів” [6,с.335]. У цій праці є і коротенький нарис “Князівські феодальні з’їзди” [6,с.484-486]. Подібно до В.Антоновича, М.Грушевського, Д.Дорошенка він головну увагу зосереджує на розкритті причин, ходу і наслідків передусім Любацького з’їзду. Досить песимістично оцінює результати Любача (як і наступних з’їздів. – В.Ф.): з’їзд не зміг примирити суперечливі інтереси феодальних владарів і серед них продовжувало панувати право сильного. Сильний феодал мав можливість ігнорувати і рішення з’їздів. Феодальна роздробленість зробилася фактом очевидним. Неодмінним її наслідком стали хронічні феодальні війни. Закінчився “Київський період” історії Руси” [6,с.501].
Про формування єдиної давньоруської самосвідомості пише у своїх монографіях і Д.С.Лихачов. Так, у праці “Возникновение русской литературы” він наголошує на мовній, економічній, територіальній, психічній та культурній єдності даної народності і в цьому зв’язку побіжно згадує князівські з’їзди як яскравий приклад усвідомлення князями необхідності існування давньоруської єдності. Руська культура, в свою чергу: “ сприяла складанню цієї народності, створюючи ту спільність культури, яка є однією з необхідних ознак створення народності, а потім і нації”. 17,с.231. У 1978 р. Д.Лихачов пише статтю “Про політичну позицію Володимира Мономаха”, в якій відзначає: “В історичному процесі ХІІ – ХІІІ ст. діяли як відцентрові, так і доцентрові сили. Жодну з цих сил не слід скидати з рахунку, визнаючи їх “реакційними”, гальмівними для історичного процесу. Феодальне дроблення Русі аж до монголо-татарського завоювання не було тотальним. Повного феодального роздроблення не було”. Можна погодитись і з його твердженням про те, що відцентровим економічним тенденціям протистояли доцентрові ідеологічні, а Мономах був “виразником органічної єдності цих суперечливих тенденцій [44,с.35].
Питання князівських з’їздів не залишається поза увагою відомого академіка Бориса Рибакова. В працях “Киевская Русь и русские княжества ІХ – ХІІІ веков”, “Мир истории. Начальные века русской истории”, “Древняя Русь”. В цих працях академік Рибаков так пояснює, чому саме Любач було обрано місцем з’їзду 1097 р.:
“по-перше, Любaч був родовим гніздом всіх руських князів; по-друге, він належав Олегу і тому було не спроста появитись на князівський з’їзд” [24,с.193]. “На любецькому з’їзді був проголошений принцип династичного розподілу Руської землі між різними князівськими гілками при збереженні єдності перед обличчям зовнішньої безпеки. Однак “все це було засновано не на реальних інтересах окремих земель, не на реальному співвідношенні сил”, а “князівські з’їзди не стали засобом виходу з кризи”, “благородні принципи проголошені в живописному дніпровському містечку, не мали гарантії і були порушені через декілька днів після торжественного цілування хреста в дерев’яній церкві Любецького замку” [23,с.193]. У 1100 р. В.Мономах виступив ініціатором з’їзду князів в Іветичах, на якому виступив обвинувачувачем Давида Ігоревича, але і цей з’їзд став його поразкою” [23,с.208-209]. Б.Рибаков також стверджує, що після того, як князівські з’їзди виявились неефективним засобом політичної консолідації давньоруського суспільства, Київська Русь розпалася на півтора десятків давніх племінних союзів. Столиці багатьох найбільших князівств були у свій час центрами союзів племен: Київ – у полян, Смоленськ – у кривичів, Полоцьк – у полочан” тощо [47,с.50].
У 1953 р. виходять академічні “Очерки истории СССР” з роздумом “Виникнення давньоруської народності”, написаним Л.Черепніним “Очерки” розцінюють державно-політичні процеси на Русі ХІ – ХІІІ ст. не лиш як закономірні, а й цілком прогресивні: “Феодальна роздрібленість стала фактом очевидним. Завершувався ранньофеодальний період Росії (мається на увазі Русі.- В.Ф.). Та на початку ХІІ ст. здійснено спробу відновити старий політичний устрій”. Тому діяльність Мономаха оцінюється досить критично: в його особі “феодали знайшли правителя, що зумів на якийсь час шляхом компромісу посилити значення київського князя і захистити його класові позиції. Та скоро форма надбудови відмирала, і воскресити минуле вже повністю було неможливе” [65,с.190,191].
У 1958 р. виходить збірник “Вопросы формирования русской народности и нации”, в якому стаття про давньоруську народність знову належить Л.Черепніну. Він подає періодизацію формування давньоруської народності, підкреслює, що в ХІІ ст. “відбулося розчленування ранньофеодальної держави на ряд феодальних земель і князівств у результаті дальшого процесу феодалізації”, і цьому об’єктивному процесу не могли завадити жодні рішення князівських з’їздів [51,с.39-40].
Натомість радянський історик С.В.Юшков у праці “Общественно-политический строй и право Киевского государства” вважає, що до середини ХІІ ст. феодалізму як такого в Київській Русі не існувало. Підставою для такого твердження вважає відсутність у джерелах ІХ – ХІІ ст. вказівок на панування відробіткової феодальної ренти, яка є початковою формою феодальних відносин у будь-якому суспільстві. В цьому зв’язку князівські з’їзди кінця ХІ – початку ХІІ ст. він розглядає як конкретні вияви ідей народоправства і колегіального прийняття рішень, що беруть свій початок ще з докняжих часів [32,с.55]. Пізніше започатковану С.Юшковим традицію вивчення васальних відносин князів продовжив В.Т.Пашуто. В.Пашута хоча і не довів індентичність руського васалітету з західним, але заперечувати сам факт васалітету після Пашуто стало неможливим. Він визначив державний лад Русі доби роздроблення як “колективний суверенітет”, що прийшов на зміну “ранньофеодальній монархїї”, і в цьому зв’язку важливу роль відводив князівським з’їздам як певним рубіжним віхам в еволюції давньоруськох суспільно-політичної системи [21,с.77,125]. В.Пашуто видав і неоціненний до наших днів збірник “Древнейшие источники по истории СССР. Тематика и состав выпуска по Европейскому региону”, про що з вдячністю згадує Я.Дашкевич [83,с.131].
Радянський історик В.Довженюк слушно зауважує, що в умовах дуже частої зміни феодалами своїх володінь, прискореного розвитку феодальних відносин князівські з’їзди з самого початку стали анахронізмом і не могли стабілізувати існуючу політичну систему, змінити характер міжземельних відносин [36,с.45] і все ж в 1100 р. на Витачовському з’їзді було укладено угоду про припинення ворожнечі між князями; на з’їздах у 1103 і 1111 рр. князі домовилися про спільні походи проти половців [36,с.44].
Видозміни конфігурації поняття “Русская земля”, міжкнязівські стосунки детально аналізуються у праці А.Н.Насонова [20]. Ці ж проблеми розглядає і київський історик М.Ф.Котляр, широко використовуючи лінгвістичні розробки О.І.Попова, Ф.П.Філіна, М.Я.Морра, М.С.Державіна [41].
Не можна не відмітити і розробку проблем васалізму, їх еволюції та особливостей в період Київської Русі радянським істориком Ігорем Фрояковим. У своїх монографіях “Киевская Русь. Очерки социально-политической истории”, “Киевская Русь. Очерки отечественной историографии” І.Фроянов розкриває цілий ряд проблем:
- радянська історіографія давньоруської народності;
- генеза феодалізму в радянській історичній думці;
- соціально-економічний розвиток Київської Русі в працях дореволюційних і радянських істориків [31];
- особливості правового статусу давньоруських князів і феодалів;
- соціально-політична роль давньоруського міста;
- давньоруське віче [30].
Основні думки:
1) до кінця Х ст. функції Київського князя помітно посилились і ускладнились, а влада – посилилась, що було першим результатом розпаду родового ладу [30,с.30];
2) в ХІ – ХІІ ст. за активної участі князів створюються Правда Ярослава, Правда Ярославичів, Устави Володимира Мономаха, церковні князівські устави, однак в них так і не було врегульовано принципів престолонаслідування;
3) в ХІ – ХІІ ст. у зв’язку з появою багатотисячних князівських родів проблема васалітету набуває певної гостроти, подолати яку деякі князі намагались через рішення з’їздів [30,с.44-45];
4) князівський васалітет доповнився васалітетом боярським [30,с.63];
5) в ХІІ ст. спостерігається бурхливий ріст міст-держав, що сприяло сепаратистським тенденціям на Русі [30,с.243].
Князівські з’їзди як окремий елемент політичного розвитку Русі розглядаються і у працях присвячених русько-половецьким зв’язкам в ХІ – ХІІ ст. Причому коли А.Носонов, В.Пашуто, Б.Рибаков, Г.Літаврін розглядають половців переважно в негативному світлі, то В.Пархоменко, С.Юшков, М.Покровський, М.Брайчевський дотримуються своєї простеповицької орієнтації [70,с.68-69]. Причому як справедливо зауважує С.А.Плетньова: “Русь не тільки давала воєнну відсіч кочівникам, а й як представник більш високої культури і суспільного устрою впливала на кочових сусідів, поступово підпорядковуючи їх своєму впливу і змінюючи загальний напрям їх політики” [19,с.62-63]. Половецькі набіги на Русь і їх вплив на політичну консолідацію давньоруського суспільства досліджує в своїх працях В.В.Коралов [10;11], В.Т.Пашута [22], П.П.Толочко [49]. Зокрема В.В.Коралов зауважує, що рішення князівських з’їздів 1997, 1100, 1103 рр. спричинилися до серії переможних походів руських князів на половців і набіги половців на руські землі було припинено на декілька десятиліть [40, с.72].
Вагомий внесок в розвиток досліджень політичної історії Київської Русі вніс відомий історик Михайло Брайчевський – автор понад 600 наукових досліджень, серед яких знаходимо фундаментальні монографії “Біля джерел слов’янської державності” (1964), “Походження Русі” (1968), “Утвердження християнства на Русі” (1988), “Конспект історії України” (1993), “Походження слов’янської писемності” (1998) та інші археологічні й історичні дослідження 81,с.9. У своїй праці “Походження Русі” він висуває ряд сміливих і оригінальних думок:
1) головним ядром у формуванні української народності був полянський лісостеп, російської – верхів’я Дніпра, Оки, Волги; білоруської – область дреговичів та полочан [4,с.360];
2) основу того складного явища, яке ми називаємо феодальним розробленням, становила приватна феодальна власність на землю, вотчинна система землеволодіння [4,с.362];
3) не було ніякої “колиски 3 братніх народів” [4,с.363];
4) тісні стосунки між Руссю і тюркськими кочовиками південних степів, особливо ж родинні зв’язки, обумовлювали певною мірою і етнічне зближення [4,с.371];
5) князівські з’їзди були важливим атрибутом суспільно-політичного життя кінця ХІ – початку ХІІ ст. [4,с.372];
6) з початку ХІІ ст. патриціат починає рішуче утверджувати себе як провідну суспільну силу, претендуючи на відповідну роль в обсязі політичного й ідеологічного життя [4,с.469].
Історії Київської Русі присвячені такі його наукові розвідки: “О времени сложения феодализма в Древней Руси” [В.И.- 1950.- № 8.- С.60-77], “Політичний лад і право Київської Русі” (Нариси стародавньої історії Української РСР.- К.,1957.- С.482-491), “Дослідження М.В.Ломоносовим історії древньоруської держави” [УІЖ.- 1961.- № 6.- С.94-99].
В 60-і рр. ХХ ст. М.Брайчевський стає активним учасником опозиційного руху. Дослідник його життя і творчості констатує: “Це був ледь не єдиний український історик, котрого знав пересічний громадянин. Не випадково саме археологу за фахом, а не історику належала вже хрестоматійна відома робота “Приєднання чи воз’єднання?”. Бо це була не стільки наукова праця, скільки суспільно-політичний трактат... цей твір заслужено став класикою дисидентської літератури”. [82,с.48]. За цей твір у 1968 р. його було звільнено з посади співробітника Інституту історії АН УРСР , [ с.116].
В ті ж роки М.Брайчевський пише могографії “Суспільно-політичні рухи в Київській Русі”, “Візантія і Русь”, “Справа звинувачення Бориса і Гліба”, в яких побіжно торкається проблем князівських з’їздів [4,с.338]. Як слушно підкреслює доктор філософських наук Ю.Павленко: “відроджувати науку за умов важкого ідеологічного пресингу береться нове покоління. Саме до нього і належить М.Брайчевський, який обрав справою свого життя системний розгляд соціокультурного розвитку давнього і ранньосередньовічного суспільства слов’ян” [96,с.13]. У 1993 р. на основі статтей в журналі “Пам’ятки України” та газетах “Час – Time”, “Старожитності” він видає “Конспект історії України”, в якій викладена його концепція історії України відпалеоліту до сьогодення [5]. На жаль, велика наукова спадщина М.Н.Брайчевського і до наших днів залишається маловивченою і, на нашу думку, потребує серйозного фахового штудіювання.
У 1961 р. появляється І-ий том “Истории Украинской СССР”, розділ “Русь в період феодальної роздробленості (ХІІ – перша половина ХІІІ ст.)” був написаний П.Толочком [57, с.364-420]. У цьому розділі обгрунтовується думка, що класова боротьба у ХІІ ст. мала дві форми – повстань і єресей, що “етнічний розвиток Русі ХІІ – ХІІІ ст. відбувався шляхом дальшої консолідації давньоруської народності” і в цьому контексті князівські з’їзди розглядаються як невдалі спроби консолідації давньоруського суспільства. Подається і більш детальна соціологічна періодизація періоду:
1) з 1130-х до сер. ХІІ ст. дистанціювання регіональної знаті вкупі з місцевими князями від Києва;
2) друга половина ХІІ ст. – гострі суперечності між місцевими князями і їхніми боярами;
3) злам ХІІ – ХІІІ ст. – вихід на історичну арену дворянства, основної опори князів [57,с.364-365].
Ця періодизація дозволяє більш наглядно представити суспільно-політичне тло, на якому проходили князівські з’їзди.
А ось як описує причини скликання Любецького з’їзду А.Сахаров: “Святополк бачив, що його влада над Руською землею тане, мов вранішній туман над темною дніпровою гладдю. Він і боявся князів, і хотів їх надалі примусити служити Києву, і оглядався безперервно на Мономаха. Саме в надії знову зміцнити свою владу над Руською землею поспішав Святополк до Любеча; і хай князі зберуться не в Києві, він стерпить це, головне, щоб було все, як за батька” [11,с.444]. Великий вплив на рішення Любецького та інших князівських з’їздів мав В.Мономах, про якого Б.Романов так пише: “Мономах – увесь в епосі феодальної роздробленості... Його життя не схоже на житіє... Печать добросовісної поміркованості і акуратності як гарантія політичної мудрості і холоднокровності лежить на всьому образові цього однаково вдалого князя-трудівника і літературновдалого письменника” [25,с.167].
1990 р. вийшла монографія О.Толочка “Князь в Древней Руси”, практично перша подібного роду в українській історіографії. В цій праці було виокремлено такі принципові відмінності руської роздробленості від західної:
- відсутність жорсткого закріплення династичних прав окремих феодалів на певну територію й пов’язана з цим так звана мобільність князів;
- нерозвиненість відносин суверенітету-васалітету та відсутність на цьому грунті численної феодальної титулатури;
- неврегульованість процедури наслідування земельних володінь і пов’язаної з ними політичної влади. Висунyто тезу про державний характер феодалізму на Русі: “Волості належали не князю як такому, а тому столу, що він у цей час посідав... перерозподіл властей відбувався щораз при зайнятті новим великим князем столу, або в міру необхідності”. Це забезпечує специфічний характер експлуатації землеволодінь – ренту – податок. Тому суть роздроблення – в переході від державного феодалізму до повного суверенітету місцевих князів над своїми володіннями [26,с.172-184].
Таким чином, радянська історична наука внесла вагомий внесок у дослідження проблеми феодальної роздробленості та князівських з’їздів, ретельно дослідила політичні та економічні перипетії ХІІ – ХІІІ ст. і дала науково обгрунтовану оцінку князівським з’їздам, яка перейшла в спадок і сучасної історичної думки. Дослідження Б.Рибакова, Бгрекова, І.Фроянова, М.Брайчевського до наших днів являється найфундаметальнішими науковими розробками з історії Київської Русі.
Розділ ІІІ. Проблема князівських з’їздів у науковій думці діаспори
Події І і ІІ світових воєн, розгортання державотворчих процесів на українських землях в ХХ ст. обумовили потужні витки політичної еміграції в країни Західної європи, Америки та Австралії. За кордоном формується і досить впливова в науковому світі діаспорна історична наука, видатними представниками якої являються В.Липинський, Д.Дорошенко, Н.Полонська-Василенко, О.Оглоблін, Т.Мацьків, Л.Винар, Л.Окіншевич, М.Антонович, М.Ждан, Б.Крутницький та десятки інших науковців.
Одним з “вельми цікавих мислителів ХХ століття та видатним істориком із своїм неповторним науковим, політичним та й мислительським “я” був В’ячеслав Казимирович Липинський (1882 – 1931) – засновник “державницької школи” в українській історіографії [100,с.86]. До наших днів не втратили актуальності його праці “Z dziejow Ukrainy”, “Назва “Русь” і “Україна” і їхнє історичне значення”, “Листи до братів-хліборобів”. Недарма інший відомий історик Д.Дорошенко так оцінив історичний доробок В.Липинського: “Історичні праці Липинського це без сумніву найсильніший і найважливіший вияв повороту в українській історіографії, викликаний відродженням українських державницьких стремлінь. Вони водночас поряд із працями Грушевського найцінніше досягнення української історичної думки наших часів...” [73,с.8]. Сам Дмитро Іванович Дорошенко (1882 – 1951) теж вніс вагомий внесок у дослідження різноманітних проблем історії України, історії культури і церкви в Україні. У 1904 р. молодий історик видав “Покажчик джерел для ознайомлення з Південною Руссю”, в якому виділив такі історичні періоди: археологічний, княжий, литовсько-польський, московський (Руїна, Гетьманщина), Запоріжжя, історія України від поч. ХVІІІ ст. до 60-х років ХІХ ст., новітня доба [79,с.43].
Значною подією в українській історичній науці була поява книги Д.Дорошенка “Огляд української історіографії” (Прага, 1923). Монографію прихильно зустріла наукова громадськість Європи. Книга не втратила свого наукового значення, пізнавальної цінності і сьогодні, адже в ній міститься грунтовний аналіз розвитку історичних знань в Україні від ХІ ст. до початку 1920-х рр. В 22-х розділах автор в сконденсованій формі висвітлює головні етапи розвитку української історичної науки, коротко аналізує дфяльність українських наукових установ і їхню видавничу діяльність і обговорює історичну творчість поодиноких українських дослідників. Також подає короткі дані про їхнє життя і науково-організаційну діяльність [79, с.56] , причому особливо ретельно аналізується творчий доробок М.Максимовича (с.94-95), М.Костомарова (с.94-104), П.Куліша (с.105-114), В.Антоновича (с.127-136), М.Грушевського (с.165-195), В.Липинського (с.209-212) [79,с.57]. У 1933 р. появилась німецькомовна праця Д.Дорошенка “Що таке історія Східної Європи?”, в якій автор зокрема відзначає: “Відокремлення північної Руси від Руси південної, української, і розходження їхніх історичних шляхів повело за собою і певну зміну історико-географічних назв. Для Володимиро-Суздальської, північної Руси, ...назва “Русь” стає лиш ...спомином про колишню приналежність до держави Київської Руси...” [37, с.108-109]. Побіжно автор згадує і аналізує літературні пам’ятки Київської Русі такі як “Повість временних літ”, Галицько-Волинський літопис, “Слово о полку Ігоря”, “Слово о погибелі Руської Землі” [37,с.115].
Учнем Д.Дорошенка був відомий історик та політолог Борис Крупницький (1894 – 1956) – автор праць “До методологічних проблем української історії” (1946), “Історичні основи Європеїзму України”, “Теорія ІІІ Риму і шляхи російської історіографії” (1952), “Основні проблеми історії України” (1955), “Історіознавчі проблеми історії України” (1959) [104,с.36-39]. В цих працях вчений показує, що саме на європейському грунті постала українська ментальність, що бере початок з часів Київської Русі. Вважаючи, що українці, як кожний народ, має право на свою власну історію, історик обгрунтовує засади своєї державно-політичної концепції, що, на його думку, мають грунтуватися на ідеях скоріш територіального, а не етнографічного характеру. В праці “Основні проблеми історії України” (1955) історик розкриває роль лісу, степу і моря у формуванні української нації, соціологічні проблеми української минувшини [64,с.11]. Його колишній студент, історик Олекса Вінтоняк згадує: “Дотепер пам’ятаю дуже цікаві виклади проф. Крупницького про соціальні проблеми в Київській державі. На основі своїх досліджень вчений говорив, що в українській Київській державі не було місця на феодалізм, бо в ній процвітало більше купецтво, ніж хліборобство, а феодалізм міг розвиватися лише в сільськогосподарській державі [93,с.85].
Всього з-під пера Б.Крупницького вийшло 150 наукових праць, опублікованих українською, німецькою та англійською мовами [58,с.314], однак серед них здебільшого праці присвячені історії України ХVII – XVІІІ ст. і українській історіографії і історіософії.
Одним з великих діаспорних істориків являється Олександр Оглобин – автор глибоко-наукових розвідок “Золотий спокій”, “Хмельниччина і українська державність”, “Українсько-Московська угода (1654)”, “До питання про автора літопису Самовидця”, “Люди старої України” [74,с.18-20]. С.Оглоблин ретельно дослідив і “Історію Русів”, зокрема з’ясував, що її було написано в 1780 – 1790-х рр. або ж на поч. 1800 рр. автором, який належав до Новгород-Сіверського таємного гуртка. В усіх працях дослідник підкреслює необхідність органічного з’єднання географічного, економічного та політичного елементів у єдиний національно-територіальний комплекс [64,с.22-23].
У своєму нарисі “Завдання української історіографії на еміграції О.Оглобин виділив наступні завдання діаспорної історичної науки:
1. Охороняти і боронити право й честь української історичної думки й наyки. 2. Зберігати кращі традиції української історіографії.
3. Тримати зв’язок зі світовою історичною наукою.
4. “Мобілізувати” якнайбільше закордонні джерела та наукову літературу для дослідження історії України.
5. Творити нові наукові вартості...
6. Допомагати українській совєтській історіографії... [46,с.61].
Конкретизація цих завдань і дозволяє нам краще зрозуміти оcобливості еміграційної історіографічної традиції.
Не можна не згадати і про відомого історика-василіянина Теофіла Коструба (1907 – 1943), перекладача “Галицько-Волинського літопису”, автора праць “Матеріали до історії м.Чорткова”, “Нариси з церковної історії України Х – ХІІІ ст.”, “Белз і Белзська земля”. Своєрідним підсумком його історичного доробку став “Нарис історії України” (1937 – 1942). У цій праці він так оцінює політичні наслідки Любецького з’їзду 1097 р. “Постанови з’їзду дуже важні з погляду українського державного права, бо вони... започатковують просте безконечне роздріблювання окремих волостей Руської землі між численних членів Ярославового роду. Також важне й те, що тільки князі вважають себе в праві рішати про державно-територіальні справи, як правні спадкові власники державної території, а не потребують порозуміватися з поселенням [13,с.190]. можна погодитись і з його висновком, в ХІІ ст. “значно сильнішими й реальнішими виявилися відосередні сили, що діяли на всі верстви суспільності” [13,с.210].
Одним з провідних представників державницької школи в українській історіографії являється Наталія Дмитрівна Полонська-Василенко (1884 – 1973). На думку В.Ульяновського – автора грунтовної передмови до 3-го видання “Історії України” – “Наталя Дмитрівна Полонська-Василенко-Моргун належить до плеяди найкращих істориків України, праці яких є класичними орієнтирами у вітчизняній науці. Й саме на них має виховуватись історична свідомість сьогоднішніх громадян” [98,с.V-VI].
Історії Київської Русі присвячені її такі наукові розвідки “Київ часів Володимира та Ярослава” (1944), “Київська держава і Захід” (1954), “Початок держави Руси-України” (1962), “Дві концепції історії України та Росії” (1964) [90,с.88-89].
Її останній чоловік О.Моргун (1874 – 1961) згадує, що “вишукувати серед пожовклих, напівзотлілих древніх актів історію рідного краю було її найвищою насолодою, великим щастям” [89,с.54], а любимою темою для дослідів була княжа Київська доба [89,с.53]. Високо оцінює її діяльність в Українському історичному товаристві та виданні журналу “Український історик” її студент і відомий український історик Л.Винар, який зокрема публікує в журналі її 14 листів з періоду 1962 – 1973 рр. [80,с.58-60]. До наших днів величезне методологічне і історіографічне значення мають її наукові дослідження “Запоріжжя ХVІІІ ст. та його спадщина” (Мюнхен, 1965 – 1967), “Дочка Володимира Мономаха”, “До ідеології “Історії Русів” (1956), “Нарис історії Української церкви” [64,с.26-27]. За її наукові заслуги Н.Д.Полонську-Василенко було обрано дійсним членом УВАН (1948) і НТШ (1947), а в 1953 р.- дійсним членом Міжнародної Академії наук у Парижі [77,с.80]. Своєрідним підсумком українознавчих студій відомої дослідниці в еміграції стала двотомна “Історія України”. У цій грунтовній роботі Н.Д.Полонська-Василенко яскраво змальовує і князівські з’їзди ХІ – ХІІ ст. Правда, описуючи Любецький з’їзд вона повністю повторює думки і твердження М.Грушевського висловлені ним у т.ІІ “Історії України-Руси”, зокрема його ж три політичні наслідки Любецького з’їзду (узаконення принципу “отчини, встановлення союзу князів для оборони та союзу князів проти половців із забороною приватних союзів князів з половцями” [23, с.144-145]. Однак у відтворенні перипетій та оцінці інших князівських з’їздів вона оригінальна як дослідник. Ми погоджуємось з її міркуванням, що “після Любецького з’їзду в князівську практику входить новий елемент: з’їзди, або зняли, деяких досить часто, майже щороку, стали вдаватися князі, віддаючи на їх рішення питання внутрішньої політики і зокрема – боротьби з половцями. [23,с.145-146]. Оглядово вона описує Витичівський з’їзд, з’їзд на Золотчі, в Сакові, над Долобським озером 1103 р., на яких переважно вирішувалися справи спільної боротьби з половцями [23,с.146]. Високою є її оцінка державницьких зусиль В.Мономаха, в руках якого “опинилося коло ? території Української держави: Київщина, Волинь, Турово-Пинська, Переяславська, Смоленська, Новгородська, Поволжя, Мінаха землі” [23,с.147]. Пояснюючи причини удільної роздробленості Русі, Н.Полонська-Василенко зауважує: “Надто багато князів прагнули заволодіти Києвом, і він переходив з рук Мстислаичів до Ольговичів, а далі – Ростиславичів Смоленських та Мономаховичів Суздальських” [23,с.161]. Вона виокремлює наступні причини занепаду Київської Руси-України:
1) надто великі розміри держави і слабкість комунікативних зв’язків між її частинами;
2) брак певних законів престолонаслідування та зростання політичної ваги віча;
3) роздріблення Київської держави між численними князівськими родами;
4) набіги кочівників;
4) зростання торговельного значення Новгорода, Пскова, Полоцька, Смоленська в зв’язку із зміною геополітичної ситуації [23,с.179-182].
“Монгольські орди довершили занепад Київської держави, - з жалем констатує Н.Полонська-Василенко... А схеми так і не стали постійною інституцією федеративної держави” [23,с.180]. Велику увагу приділяє дослідниця і ідейно-політичним доктринам ХІ – ХІІІ ст., виокремлює ідею єдності Руської землі як провідну в творчості Нестора, Іларіона, Данила Заточника, автора “Слова о полку Ігоревім” [23,с.246-250]. Недарма на думку В.Ульяновського, “Історія України” Н.Д.Полонської-Василенко й сьогодні залишається найкращим підручником національної історії [98,с.LXXXVII]. Всього ж, за підрахунками сучасного дослідника І.Верби, вченою було написано 200 наукових праць, які увійшли до скарбниці української історичної думки [77,с.81]. В її особі, за свідченням Любомира Винара, “перервалося трудолюбиве життя одного з найвизначніших сучасних українських істориків, блискучого педагога, видатної організаторки українського наукового життя і людини високої культури” [58,с.165].
Відомим дослідником ранньої історії України був професор Михайло Ждан (1906 – 1975), надзвичайно скромна, але водночас працьовита і принципова людина, талановитий історик і педагог. Ось як характеризує його відомий історик Любомир Винар: “Завжди болів сучасним станом нашої науки, браком координації, наукової праці між науковими установами”, “не був догматиком”Ю “строго придержувався джерел”, “не зносив імпровізацій в наукових дослідженнях [78,с.88-89].
Михайло Ждан народився 13 липня 1906 р. в с.Коровиця-Блодівська Любачівського повіту, у 1924 р. закінчив гімназію в Перемишлі, закінчив Львівський університет і в 1931 р. одержав академічний ступінь магістра філософії. У 1933 – 1939 рр. викладав в приватній гімназії з польською мовою навчання в Любачові, у 1942 – 1944 рр. – у другій державній гімназії у Львові, пізніше стає членом НТШ, УВАН, УІТ. З 1954 р. публікує свої статті в журналі “Розбудова держави” (редактор Богдан Винар) [78,с.91-92].
У 1931 р. появилась перша обширна праця на польській мові “Литовсько-татарські відносини за вел.кн. Липовського Вітовта”. Пізніше появились інші дослідження: “Перший напад татар на Україну” (Визвольний шлях – 1961.-кн. 7-9), “Другий напад татар на Україну” (Визвольний шлях – 1965.- кн.5-8), “Україна під пануванням Золото Орди” (Український історик.-1970.- ч.1-3,4 1971.- ч.1-2,3-4), “Романовичі і Німецький хрестоносний орден (Український історик – 1973.- ч.3-4). В цих працях він досліджує причини удільної роздробленості Русі, вивчає суспільно-політичний і соціально-економічний розвиток Поділля, Переяславщини, Галичини, Волині, Київщини та Чернігівщини. Це робить він на основі надзвичайно сумлінної критики історичних джерел і літератури [78,с.94]. М.Ждан – автор статтей “Руська (Київська) Держава”, “Невільництво на Україні”, “Половці”, “Переяславське князівство”, “Рюриковичі” в “Енциклопедії Українознавства” він дав і критичний огляд англомовного перекладу Галицько-Волинського літопису за головною редакцією Омеляна Пріцака в перекладі Ю.Перфецького (Український історик.-1974.-4.4), мріяв видати обширну працю “Україна і Золота Орда”. Виправданим залишається і його твердження про те, що “треба створити відповідні стимули для заохоти академічної молоді до студії нашого середньовіччя [98,с.96].
Відомим дослідником історії Київської Русі був професор Микола Чубатий (1889 – 1975). М.Чубатий закінчив Тернопільську гімназію, вчився у Львівському і Волинському ініверситеті, викладав історію українського права в Таємному Львівському університеті та історію католицької церкви в Греко-католицькій духовній семінарії у Львові. З 1963 р. декан правничого факультетуУкраїнського Католицького Університету в Римі. Був одним з засновників Українського Історичного Товариства, головою НТШ у США (1943 – 1952) і заступником президента Головної Ради НТШ (1952 – 1955). Великий інтерес в науковому світі викликала його праця “Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнослов’янських націй” (“Записки НТШ”, т.178, Нью-Йорк, 1964), в якій він науково обгрунтовано заперечував існування феодалізму в Київській Русі [91,с.106]. Не втратили своєї актальності і такі наукові розвідки як “До питання про початки української нації” (“Діло” – 1931.- чч.15-19), “Київська Русь у нових совєтських та польських дослідах” (“Записки НТШ”.-т.169,1962), “Проблеми сучасної новітньої української історіографії”, “Історія християнства на Русі-Україні”, “Огляд історії українського права” [91,с.106-109].
Державно-правові аспекти князівських з’їздів ХІ – ХІІ ст. та усамостійнення руських князівств розглядаються в наукових дослідженнях відомого історика проф. Лева Окіншевича – багаторічного декана юридичного факультету УВУ в Мюнхені. В своїй праці “Лекції з історії Українського права” (1974) він запропонував свою періодизацію української історії:
І. Дофеодальний період (до ХІ ст.); ІІ..Феодальний: А) ранній феодалізм (Х – ХІІІ ст.); Б) розвинений феодалізм (Х – ХІІІ ст.); ІІІ. Станова держава (ХVІ – ХІХ ст.) [92,с.97].
У своїх наукових студіях “Огляд історії філософії права” (1948), “Вступ до науки про право і державу” (1949), Л.Окіншевич підкреслює, що, князівські схеми є малодослідженою сторінкою в історії України, вони потребують історичного, політичного, правового і філософського аналізу [92,с.100-101]. Історико-правового дослідження, на нашу думку, заслуговують і глибоко наукові статті “Між Заходом і Сходом”, “Історія цивілізацій Східної Європи в наукових студіях Арнольда Тойбі” [92,с.104]. В цілому, наукові дослідження Л.Окіншевича характеризуються сумлінним використанням джерел та літератури, стійкістю історико-юридичного аналізу кожного юридичного інституту (в т.ч. князівських з’їздів), науковою новизною та обгрунтованістю висновків.
Певний внесок в дослідження історії князівських з’їздів зробили праці “Нариси до історії Київського Великого князівства в Х – ХІ ст.” Домета Оленчина [64,с.34-35]. “Останні Романовичі” М.Андрусяка (1948) [64,с.15], “Дон и Приазовье в древности” (1958) М.Міллера, “Студії з ранньої історії України” О.Домбровського [64,с.8].
Таким чином, діаспорна історична школа стала важливим елементом історико-державницької традиції наукових студій поза межами етнографічної України, впливовим українознавчим центром в Східній Європі в умовах радянського тоталітарного режиму. Діаспорні історики в своїх працях досліджували і проблему князівських з’їздів, хоча вона в них не стала окремим предметом наукового дослідження і вони мало що нового внесли в концептуально-теоретичному плані.
Розділ ІV. Сучасна історична думка про причини, хід і наслідки князівських з’їздів в контексті формування державності України-Руси Вже на початку 1991 р. з’являється український переклад курсу О.Субтельного “Україна: історія”, що на кілька років став основним вузівським підручником. Серед причин роздроблення автор називає суб’єктивні (розбрат серед князів, відсутність правил престолонаслідування) та об’єктивні (економічний застій внаслідок зміни міжнародної торгової кн’юктури). В цьому контексті і оцінюється Любецький з’їзд [68, с.47-48].
Наприкінці 1991 р. вийшов І том вузівського курсу “Історія України”. У відповідній лекції Л.Мельника [54,с.59-69] причину роздробленості автор бачить у тогочасних виробничих і суспільних відносинах, “розвиткові феодального ладу і його утвердженню на всій території Руси. Роздробленість трактується як “трудний наслідок розвитку феодального ладу”, а Любецький з’їзд як такий, що не зміг зупинити цей об’єктивний процес [54,с.56-57].
Об’єктивістськи-обережний підхід до реалій ХІІ ст. продемонстрував Я.Дашкевич, оперуючи 4 моделями східнослов’янських етносів: “альфа” – символізує українців, включає донський субстрат і норманський субстрат, “бета” – символізуєновгородсько-псковський етнос, включає Долтський субстрат і норманський суперстрат, “гамма” – символізує великоросів на угро-фінській підгладдці, “дельта” – білорусів на балтійському субстраті [58,с.33]. Взагалі Ярослав Романович Дашкевич – людина дивовижна досі. Він – автор близько тисячі наукових статтей, розвідок, праць, культуролог, мовознавець,есеїст, політолог та історик України [97,с.2]. Серед його відомих наукових праць слід передусім згадати “Історію українського війська” (1992), “Перегук віків: три погляди на минуле і сучасне України” (1993), “Національне питання в Україні” (1994) та багато інших. Актуальними є його слова: “Перед сучасною історичною наукою стоїть завдання не тільки очиститися від усіляких нашарувань. Слід проводити нові дослідження на рівні вимог сьогодення... гостро стоїть питання публікації величезного корпусу документів...” [97,с.3]. Цілий ряд цінних з наукової точки зору думок висловлено в його статті “Українські землі в часах Галицько-Волинської державності”:
1) сучасні офіційні історики, передусім з “київської школи”, являються в значній мірі спадкоємцями таких російських заполітизованих напрямів, як слов’янофільство і москвофільство, антизахідництво, євродійство [97,с.3];
2) применшується значення і роль Західної України, особливо Галичини [95,с.3-4];
3) велику роль в процесах етнічної і політичної консолідації давньоруських земель відіграли галицькі та волинські князі [35,с.15-19].
Інший сучасний український історик Л.Залізняк розвинев концепцію М.Брайковського, безпосередніми предками українців вважає не антів, а аковінів. Русь він визнає як “імперію ранньосередньовічного типу”, важливу роль в оформленні якої відграли княжі з’їзди [9,с.136-137]. Він відзначає “Остаточне дозрівання білорусів, псково-новгородців, росіян сталося в Х – ХІІІ ст. у складі проукраїнської імперії Київська Русь. Фактичний розпад останньої в другій половині ХІІ ст. знаменував собою унезалежнення від Київської метрополії згаданих молодих постімперських етносів [9,с.97]. У своїй гостросюжетній статті “Давньоруська народність” він гостро критикує москвоцентричні концепції М.Погодіна, М.Покровського, В.Мовродіна, Б.Рибакова, Б.Грекова та інших, порівнює етнополітичний розвиток східнослов’янських етносів з романськими народами справедливо зауважує: “Наскільки мешканців Лондона, Парижа, Праги чи Варшави Х –ХІІІ ст. можна вважати відповідно англійцями, французами, чехами та поляками, настільки тогочасний Київ був українським” [38,с.14], можна погодитись і з його твердженням, що “князівські з’їзди ХІ – ХІІ ст. були з’їздами українських князів”, а “головним творцем києворуської культури Х – ХІІ ст була перш за все людність Південної Русі і звідси канонічні зразки культури княжого Києва поширювалися і на північну територію імперії, впливаючи на розвиток пробілорусів, проросіян, новгородців [39,с.13].
Одним з найбільших знавців історії Київської Русі, традицій давньоруського літописання являється директор Інституту археології НАНУ Петро Толочко. У своїй праці “Від Русі до України” відомий історик і археолог зауважує: “за перших десятиліть ХІІ ст. завершився ранньофеодальний період в історії Київської Русі, після якого розпочалася доба феодальної роздробленості, що тривала до 40-х років ХІІІ ст. і цей об’єктивний процес був прискорений рішеннями Любецького та наступних з’їздів [28,с.20-21]. У статті “Літописець Нестор” академік толочко, аналізуючи статті “ПМЛ” за 1097 – 1110 рр., стверджує, що вони всупереч думці В.М.Татіщева, були написані Нестором [27,с.188-189], це і підтверджується тим фактом, що “Нестор створював свій літопис в часи правління Святополка Ізяславича” і тому дещо зретушовується роль Мономаха у боротьбі з половцями [27,с.187].
П.Толочко разом зі своїм сином О.Толочком є автором фундаментальної монографії “Київська Русь”, в якій спеціальний розділ-параграф присвячений Любецькому з’їзду [29,с.198-207]. На самому початку історик наводить слова з “ПВЛ”:
“У рік 6605 (1097). Прибули Святополк (Ізяславич), і Володимир (Всеволодич), і Давид Ігорович, і Василько Ростиславич, Давид Святославич, і брат його Олег і зібралися в Любечі, щоб уладнати мир. І говорили вони один одному, кажучи: “Пощо ми губимо Руську землю, самі проти себе зваду ллючи? А половці нашу землю розносять і раді є, що межи нами війна донині. Відтепер з’єднаймося в одне серце і обережімо Руськую землю. Кожен хай держить вотчину свою. Святополк – Київ Ізяславів; Володимир – Всеволодів (уділ); Давид і олег, і Ярослав – Святославів (уділ); Давидові – Володимир і двом Ростиславичам – Володареві, а Теребовль – Василькові”. І на цім вони цілували хреста! А якщо відтепер хто на кого встане, то проти того будем ми всі “і чесний хрест”. І, поцілувавшись, пішли вони до себе.” [16,с.146].
П.Толочко далі зауважує: “Любецький з’їзд встановив правила гри на ближчі півстоліття, а в певному сенсі назавжди”. Початкова ідея пердбачала скликання з’їзду в Києві. Логіка тут очевидна: крім того що Святополк мав би виконувати роль господаря (і глави зібрання), за ним стояв би і авторитет самого міста. З’їзд, одначе відбувся в Любечі, місці, вибраному також не без прихованого значення. Для князівського вуха сама назва містечка мала нагадувати про головну засаду співжиття – “братерську любов”. Другою корекцією проти батькового тону була ідея запросити на з’їзд, який проектувався лише для нащадків династії Ярославичів, князів-ізгоїв, усіх цих Ігоревичів і Ростиславичів. Щоправда, як з’ясувалося, вони держали лише дорадчі голоси. В результаті з’їзду було впроваджено нове поняття князівського володіння – “отчина” – і визначено три нові утворення – Київ, Переяслав та Чернігів. Визначивши Київ як отчину Святополка, князі визнали і його верховну владу. А загальним тлом любецьких ідей став “Заповіт Ярослава”. Ніхто, крім нащадків тріумвірату (Ізяслав, Святослав і Всеволод Ярославича), отчин не одержав [29,с.199-200]. Причому завдяки хитрому плану Олега Святославичу був переданий лише Новгород-Сіверський, а Давида Ігоровича було урівняно в правах з Ростиславичами. Тим часом “солодкі промови про братню любов, спільну оборону від половців, заповіти батьків, турботу про Руську землю позбавляли скривджених навіть можливості пролистувати” [29,с.201]. Можна погодитись і з міркуванням П.Толочка про те, що війна за київський стіл між Юрієм Довгоруким і Ізяславом Мсиславичем “ До краю знищить спадщину Любецького з’їду, до краю заплутав міжкнязівські взаємини й розхитає правові основи верховної влади” [29,с.216]. І все ж, як зазначає О.Толочко, ці події не спричинилися до розпаду Київської Русі, а її “смерть була спричинена не феодальною роздробленістю ХІІ ст., а монгольською і литовською політикою кінця ХІІІ – початку ХІVст.” [48,с.16].
Іншим відомим представником сучасної “київської школи” є Микола Котляр, автор 18 монографій та понад 300 статтей. Вже у своєму довідковому виданні “Історія України в особах. Давньруська держава.” Він зазначає: “з середини ХІІ ст. Давньою Руссю керує група найсильніших й найавторитетніших князів, що вирішує спірні питання на “столах” (з’їздах), тим самим визнаючи велику роль князівських з’їздів в процесі стабілізації політичної системи Київської Русі [14,с.17]. В нарисі, присвяченому В.Мономаху, він підкреслює, що завдяки перемогам над половцями та проведенні в життя рішень князівських з’їздів, в “суспільній свідомості Давньої Русі вкоренилася думка, що скромний, здавалось би, переяславський князь є, по суті, першим у державі”. [14,с.123]. Підкреслюється і значення Дюбецького з’їзду, щодо подолання пихатості і самовпевненості князя Олега і Святославича”: “Олег до і після 1097 р.- це, по суті, двоє різних людей, різних вдіч і темпераментів. На зміну запальному, гордовитому, войовничому, амбітному рицареві прийшов слухняний, згаслий і малопомітний удільний князь. Його роль у політичному житті Давньоруської держави поступово зійшла внанівець” [14,с.136].
Микола Котляр – автор фундаментальної монографії “Галицько-Волинська Русь”, в якій велику увагу звертає на складання території Галицько-Волинської Русі, етнополітичний та культурний розвиток галицьких і волинських земель в ХІ – ХІV ст. У складенні державності на західноукраїнських землях історик певну роль відводить рішенням Любецького з’їзду 1097 р., згідно яких Перемишлянську землю було визнано спадковим владінням гілки Ростислава, а Теребовль було закріплено за Васильком [15,с.115-116]. В статті “Давньокиївські князі Володимир Мономах” М.Котляр детально висвітлює переможну боротьбу князя з кочівниками, зауважує, що “Мономах перехопив у ворога стратегічну ініціативу, з кожним роком все далі заганяючи його вглиб південноруських степів” і в зв’язку з цим він дістав змогу “встановлювати свої принципи політичної гри, диктувати свої умови міжкнязівських взаємин” [42,с.6-7].
Цілий ряд цінних з наукової точки зору думок висловлено в статті Котляра “Давньоруська держава кінця ХІ – початку ХІІ ст.”:
1) розкривається характер центральної влади й структури Київської держави від Всеволода до Володимира Мономаха включно як спроби зберегти одноосібну і централізовану монархію на Русі [43,с.26];
2) на Русі в 1078 – 1093 рр. правив своєрідний дуумвірат – Всеволод з своїм сином Володимиром [43,с.21];
3) у 1096 – 1113 рр. Київською Руссю правив дуумвірат – Святополк Ізяславич – Володимир Мономах [43,с.23];
4) Любецький з’їзд не мав важливого значення щодо зміни принципів престолонаслідування, князівського володіння та цілої системи політичних відносин на Русі, підтвердженням чого є наступний перебіг подій [43.с.24];
5) У 1100 і 1101 рр. були проведені князівські з’їзди у Витичеві й на Золотчі, на яких поряд із Святополком і Володимиром на перші ролі висуваються троє Святославичів: Давид, Олег і Ярослав [43,с.25];
6) Багатолітня успішна боротьба проти половецьких ханів дозволила Володимиру Мономаху на певний час відновити одноосібну і централізовану монархію на Русі [45,с.26].
Ці міркування знаходять своє логічне продовження в статті “З історії міжкнязівських відносин на Русі” – серед висловлених у ній думок на увагу заслуговують наступні:
1) в останні десятиліття ХІ – перші десятиліття ХІІ ст. в країні склався і виріс клас великих землевласників-феодалів і думкою своїх боярів князі не могли вже нехтувати на своїх з’їздах [43,с.2].
2) існувало постійне суперництво між отчинним і родовим порядками заміщення престолів, а також безперервна боротьба між князівськими кланами за першість [44,с.4];
3) морально-психологічні та родинно-психологічні чинники мали найбільший відбиток на рішення князівських з’їздів [43,с.4-5];
4) рішення Любецького з’їзду носили половинчастий характер [43,с.6].
Окремі аспекти міжкнязівських взаємин та рішень князівських з’їздів розглядає київський історик О.Моць в статті “Київська Русь: результати та перспективи досліджень”. На нашу думку уваги заслуговують наступні твердження:
1) в ХІ – ХІІІ ст. на Русі панував державний феодалізм [45,с.43];
2) на відміну від відчужуваної власності, характерної для Західної Європи, в Русі на першому місці була власність умовна, тимчасова, невідчужувана [15,с.43];
3) в ХІ – ХІІ ст зростає політична вага давньоруських міст [45,с.44];
4) давньоруська етнічна спільність існувала на рівні носіїв елітарної культури й слабо усвідомлювалося родовим поселенням [45,с.47];
5) князівські з’їзди ХІ – ХІІ ст. мали певний вплив на формування політичної культури тогочасної правлячої верхівки [45,с.47-48].
Ужгородський історик Б.І.Яценко в статті “Розвиток державного устрою України-Руси наприкінці ХІІ ст.” теж не залишає поза своєю увагою рішення Любецького з’їзду: “Сила цих рішень полягала в тому, що не лише князі Київські, а й господарі отчин могли бути організаторами всеруських внутрішньо- і зовнішньополітичних акцій. Так сталося, коли коаліція руських князів на чолі з Святославом Олеговичем відстояла Київ від посягань Андрія Боголюбського і тоді, коли святослав Всеволодич і Роман Мстиславич організували грандіозні походи на половців ...Однак у питанні про наступність престолонаслідування в Києві з’їзд не визначився. А в 1113 р. – після смерті Святослава Ярославича – родовий принцип був порушений – до престолу пробився Володимир Мономах, знехтувавши правом Давида та Олега святославичів із старшої князівської лінії. В 1125 році Мономах передав верховну владу своєму сину Мстиславу, вдруге порушивши традицію [52,с.127].
Побіжно згадує Любецький з’їзд в своєму “Курсі української історії” київський історик Володимир Йосипович Борисенко: “закладені на з’їзді принципи єдності Русі дали свої результати. Січ руських князів об’єднали свої сили і в 1103 р. вщент розгромили половців на р.Самарі [3,с.57], “місцеві князівські династії проявляли щорах більшу самостійність у вирішенні внутрішніх і зовнішніх проблем” [3,с.70], а юридичні рішення з’їздів відкривали нові можливості “для прискореного розвитку автономних князівств і земель” [3,с.70]. Тобто В.Борисенко визнає вагому роль Любецького та інших князівських з’їздів в процесі децентралізації управлінської системи на Русі.
Яскраву картину вітчизняної історії ХІ – ХІІ ст. створила Н.Яковенко. Вона відзначила. Що концепція єдиної народності базується переважно на лінгвістичних аргументах, але “це те саме, що на підставі, скажімо, спільного латиномовного шкільництва проголосити існування “єдиної латинської народності”. Водночас вона заявила про рівне право всіх східнослов’янських націй на історичну спадщину Київської Русі. За Н.Яковенко, Русь Х – ХІІІ ст. в етнічному плані ще “аморфна”, лиш з XV ст. “з Русі став вичленятися український народ” [33,с.59,77]. А ось як вона описує Любецький з’їзд: “Зібравшись у 1097 р. на свій перший з’їзд, Ярославлі онуки прийняли власний ряд (угоду) за яким спільна доти отчина розпадалася на три відокремлені отчини старших ліній Ярославового дому – Ізяславичів, Святославичів і Всеволодичів. Так був уперше проголошений принцип спадкового володіння підвладними територіями: “Каждо да держить отчину свою” [33,с.42]. На думку Н.Яковенко, на Любечі було визнано за Ростиславичами право на Галичину, що заклало її незалежність, яку , однак, довелося збройно захищати ще півстоліття [33,с.70].
Найбільш детально і науково обґрунтовано історичні перипетії ХІ – ХІІ ст. висвітлюються у фундаментальній монографії ужгородського історика Степана Федика “Політична історія України-Русі доби трансформації імперії Рюриковичів” (ХІІ століття), в якій є такі підрозділи “Княжі з’їзди 1097 – 1103 років” [70,с.45-68], “Боротьба з половцями як консервативний чинник політичної дійсності” [70,с.68-90], “Мономах – останній самодержець імперії” [70,с.90-109], де на величезному фактологічному матеріалі розглядаються причини скликання, хід та історико-юридичні наслідки тих чи інших князівських з’їздів.
На думку Федаха, з якою не можна не погодитись: “Серед подій, що визначили історію України на далеке майбутнє, однією з найважливіших був Любецький з’їзд князів наприкінці жовтня 1097 р.” [79,с.45]. Любеч був давнім чернігівським містом на дніпровському шляху, згадуваним ще Костянтином Багрянородний [2,с.47]. Метою з’їзду було припинення уособиць і забезпечення миру та злагоди. Але якою ціною? Безперечно, кожен “їхав до Любеча зі своїми надіями, скаргами, докорами, кожний мріяв подолати своїх суперників у боротьбі за столи, поживитися за рахунок сусіда, помститися кривдникам” [11,с.445]. В ході своєї роботи з’їзд затвердив три основні рішення:
1) кожен князь володіє тими землями, які традиційно належали його батькові;
2) встановлюється союз між усіма княжими гілками; це було відновлення заповіді Ярослава Мудрого старшому синові: якби хто
кого скривдив, допомагати покривдженому; лиш тепер це покладалося на весь союз князів;
3) тримати спільну оборону проти половців, цим скасовувалися усякі союзи з половцями, зокрема укладені Олегом Святославичем [70,с.46].
Цікаво, що на цьому з’їзді не було полоцьких князів, не розглядалася і доля Новгородської землі. Ішлося переважно про власне руські (українські) землі. Святополк отримав Київщину, Мономах – Переяславщину, Давид, Олег і Ярослав Святославичі – Чернігово-Сіверські землі, Давид Ігорович – Волинь, Володар і Василько Ростиславичі – Галичину з Перемишлем і Теребовлею. Так уперше, було окреслено структуру України-Руси, яка чітко проступає в усіх подальших подіях аж до остаточного виокремлення її з лона імперії [70,с.46]. Любецький з’їзд і пов’язані з ним події переконливо довели, що Україна-Русь надалі повинна розвиватися в межах української етнічної території. Нагальною потребою стала консолідація держави національного типу з розумним ступенем централізації влади, міцними внутрішніми економічними зв’язками, культурно-релігійною єдністю тощо. Що ж до розподілу сил всередині України, то з’їзд зафіксував статус-кво. В результаті з’їзду сформувався так званий другий тріумвірат – співправління Святополка Київського, Олега Cіверського, Володимира Мономаха [70,с.47].
Типологічно Любич співставлений з Верденським з’їздом 843 р, на якому нащадки Карла Великого розділили свою імперію на три частини або з розділом імперії сельднукідів в 1092 р. на Іран, Сирію й Анамоцію [70, с.59-60]. 14 серпня (30 серпня, 30 червня) 1100 р. відбувся з’їзд у Вітичеві, на якому Давидові Ігоровичу було залишено Бореськ і Острог, а Святослав від себе додав Дубен і Чорнорийськ, а Мономах і Святославичі – по 200 гривен. З авансцени політичного життя таким чином було усунуто впливового волинського князя. Далі тріумвірат князі узявся за Ростиславичів. На з’їзді перед ними було поставлено вимогу про видачу холопів і смердів, які втекли з інших земель до галицьких володінь, але оскільки значне посилення Святополка не входило до планів Мономаха, Ростиславичам дали спокій [70,с.65]. Пізніше князівські з’їзди відбулися в 1101, 1105, 1108, 1123 і в пізніших роках [70,с.106].
Таким чином, сучасні українські історики (М.Котляр, П.Толочко, С.Федоха) продовжили традиції історичних досліджень радянських і діаспорних науковців проблеми феодальної роздробленості і князівських з’їздів. Особливо велику увагу вони приділяють перипетіям Любецького з’їзду та його постановам. Однак до наших днів немає комплексної узагальнюючої праці присвяченої князівським з’їздам і це, мабуть, являється завданням для молодих талановитих дослідників.
Висновки. Однією з перших форм української державності була Київська Русь. І цілком логічною та закономірною являється зацікавленість істориків багатьох генерацій політичною, економічною та культурною історією Київської Русі. Серед багатьох проблем історії Київської Русі велику увагу історики приділяють феодальній роздробленості та ролі князівських з’їздів у створенні державності України-Руси.
Вже дореволюційні історики (Д.Бантиш-Каменський, М.Костомаров, В.Антонович), опираючись на величезний архівний та джерельний матеріал, дослідили розгортання державотворчих процесів у давньо- та середньовічну добу, причини скликання, хід та наслідки князівських з’їздів. В їх працях появились перші наукові концепції, системний аналіз історичних подій і явищ, які до наших днів не втратили своєї наукової вагомості. Особливо великий внесок у дослідження проблеми князівських з’їздів зробив історик світового рівня М.С.Грушевський – автор 12-т “Історії України-Руси”.
Більш глибокі аналітичні дослідження різних проблем Київської Русі, є у радянських істориків, але вони дуже заідеологізовані. Незважаючи на вказаний перелік, у працях радянських істориків ретельно вивчено першовитоки давньоруської державності, сформовано концепти “давньоруський феодалізм”, “давньоруська народність”, “феодальна роздробленість”, висвітлено науковий доробок дореволюційних істориків. Особливо слід відмітити науковий доробок В.Мавродіна, Б.Грекова, Б.Рибакова, М.Брайчевського, І.Фроякова.
Певний внесок у дослідження проблеми князівських з’їздів зробили діаспорні історики Н.Д.Полонська-Василенко, Д.Дорошенко, Т.Коструба, М.Чубатий та інші у своїх наукових студіях висвітлили хід та наслідки Любецького та інших з’їздів, їх роль у формуванні державності України–Руси, велику увагу приділили їх ініціаторам (В.Мономаху, Мстиславу Великому). Продовжуючи традиції дореволюційної історичної думки, науковці з діаспори грунтовно вивчили комплекс зовнішніх та внутрішніх чинників, які впливали на розвиток княжої державності, взаємини давньоруських племен з кочівниками, ставлення і розвиток давньоруських міст.
У 90-і рр. ХХ ст. українські історики, опираючись на величезний науковий доробок попередніх генерацій дослідників та наявний джерельний матеріал, ще більш глибоко на концептуально-теоретичному та філософському рівні дослідили цілий комплекс проблем з політичної, економічної та культурної історії Київської Русі. В їх працях зазвучали концептуально нові висновки, переглянуто цілу низку загальноприйнятих положень, сформовано нові концепції. На особливу увагу заслуговують насамперед наукові студії київських істориків М.Котляра, О.Толочка, П.Толочка, львівських науковців Я.Дашкевича, Д.Залізняка, ужгородського дослідника С.Федика. В їх працях наявний величезний фактологічний матеріал, подано системний науковий аналіз тогочасних подій, явищ, процесів з державотворчих позицій.
І все ж ми змушені констатувати, що проблема князівських з’їздів залишається недостатньо вивченою (немає жодної узагальнюючої праці з цієї проблеми.) і чекає на своїх талановитих дослідників з молодої творчої генерації.
Список використаних джерел і літератури: Джерела.
1.Антонович В. Моя сповідь.- К., 1995.- 816 с. 2. Багрянородный Константин. Об управлении империей.- М., 1989.- 486с. 3. Борисенко В.І. Курс української історії.- К., Либідь.- 1996.- 616 с.
4.Брайчевський М. Вибрані твори.- К., 1999.- 597 с. 5. Брайчевський М. Конспект історії України.- К., 1993.- 315 с. 6. Греков Б.Д. Киевская Русь.- М., 1953.- 338 с. 7. Грушевський М. Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава
до кінця ХІV сторіччя.- К., 1991.- 560 с. 8. Грушевський М. Історія України-Руси.- К., 1992. – Т.2. 9. Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України.- К., 1994.- 255 с.
10. Каргалов В.В. Внешнеполитический факторы развития Феодальной Руси.- М., Высшая школа.- 1967.- 263 с. 11. Каргалов В., Сахаров А. Полководцы Древней Руси.- М., 1986.- 575 с.
12. Костомаров М. Галерея портретів.- К., 1993.- 336 с. 13. Коструба Т. Нарис історії України.- Торонто, 1961.- 304 с.
14. Котляр М.Ф. Історія України в особах. Давньоруська держава.- К.,
Україна, 1996.- 240 с.
15. Котляр М.Ф. Галицько-волинська Русь // Україна крізь віки.- Т.5.- К.,1998.- 336 с. 16. Літопис Руський: За Іпатським списком // Перекл. Л.Махновця.- К., 1989.- 592 с.
17. Лихачев Д.С. Возникновение русской литературы.- М.,-Л., 1952. – 430с. 18. Мавродин В.Р. Образование Древнерусского государства.- Л., 1945.- 431 с. 19. Мавродина Р.М. Киевская Русь и кочевники (печенеги, порки,
половцы). Историографический очерк.- Л., Наука, 1983.- 86 с. 20. Носонов А.Н. “Русская земля” и образование територии Древнерусского государства.- М., 1951.- 264 с.
21. Пашуто В.Т., Флоре Б.Н., Хорошкевич А.Л. Древнерусское наследие и исторические судьбы восточного словянства.- М., Наука.-1982.- 263 с. 22. Пашуто В.Т. Внешняя политика Древней Руси.- М., Наука.- 1968.-
263 с.
23. Полонська-Василенко Н.Д. Історія України: В 2-х т.- К., 1995.- Т.1.
24. Рыбаков Б.А. Мир истории. Начальные века русской истории.- М., 1984. – 220с.
25. Романов Б.А. Люди и нравы Древней Руси.- М., Л., Наука, 1966.-
240 с.
26. Толочко А.П. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология.- К., 1992. – 240с.
27. Толочко П.П. Історичні портрети Х – ХІІ ст.- К.; Наукова думка.- 1990.- 272 с.
28. Толочко П.П. Від Русі до України.- К.; Абрис.- 1997.- 400 с. 29. Толочко О.П., Толочко П.П. Київська Русь // Україна крізь віки.- Т.4.- К. 1998.- 352 с. 30. Фроянов И. Киевская Русь. Очерки социально-политической истории.-
Л., 1980.- 256 с. 31. Фроянов И. Киевская Русь. Очерки отечественной историографии.- Л., 1990.- 328 с. 32. Юшков С.В. Общественно-политический строй и право Киевского
государства.- М., Госиздат.- 1949.- 543 с. 33. Яковенко Н. Нарис історії України. З найдавніших часів до кінця XVІІІ ст.- К., 1997.- 312 с. 34. Бодрухін В. Феодальна роздробленість й еволюція державності (ХІІ –
ХІІІ ст.) // Пам’ять століть (далі ПС).- 2000.- № 4.- С.26-30. 35. Дашкевич Я. Українська земля в часах галицько-волинської державності (кінець Х – середина ХІV ст.)// ПС.- 2002.- № 4.- С.№-21.
36. Довженюк В.Й. Характерні риси феодалізму в Київській Русі // Український історичний журнал (далі УІЖ).- 1970.- № 12.- С.36-44. 37. Дорошенко Д. Що таке історія Східної Європи // Український
історик.- 1982-1983.- № 3-4; № 1.- С.106-118; 1983 - № 2-3.- С.113-131. 38. Залізняк Л. Давньоруська народність: імперський міф чи історична реальність // ПС.- 1996.- № 2.- С.2-14.
39. Залізняк Л. Етногенез українців, білорусів та росіян // ПС.- 1997.- № 4.- С.2-13. 40. Карголов В.В. Половецкие набеги на Русь // Вопросы истории (далі ВИ).- 1965.- № 9.- С.68-73.
41. Котляр М.Ф. “Руська земля” в літописах ХІ – ХІІІ ст. // УІЖ.- 1976.- № 11.- С.96-107. 42. Котляр М. Давньокиївські князі. В.Мономах // Історія України.- 1997.-№ 42.- С.6-7. 43. Котляр М. Давньоруська держава кінця ХІ – початку ХІІ ст. (від уособиць до стабілізації) // УІЖ.- 1997.- № 2.- С.18-28. 44. Лихачев Д.С. К вопросу о политической позиции Владимира
Мономаха // Из истории феодальной России.- Л., 1978.- С.33-37. 45. Моця О.П. Київська Русь: результати та перспективи досліджень // УІЖ.- 1996.- № 4.- С.41-49.
46. Оглоблин Олексанлр. Завдання української історіографії на еміграції // Український історик.- 1978.- № 4.- С.58-63. 47. Рыбаков Б.А. Обзор общих явлений русской истории ІХ – сер. ХІІІ в.//
ВИ.- 1962.- № 4.- С.34-576. 48. Толочко О. Коли перестала існувати “Київська Русь”? // Київська старовина (далі КС).- 1992.- № 6.- С.7-18. 49. Толочко П.П. Этническое и государственное развитие Руси в ХІІ –
ХІІІ веке // ВИ.- 1974.- № 2.- С.57-60. 50. Федака С. Любецький з’їзд князів 1097 р. – контрапункт давньоруської історії // Історія України.- 1999.- № 15.- С.4-6.
51. Черепнин А.В. Исторические условия формирования русской народности до конца ХV ст.// Вопросы формирования русской народности и наций.- М., Л., 1958.- С.5-74.
52. Яценко Б.І. Розвиток державного устрою України-Руси наприкінці ХІІ ст. (проект Романа Мстиславича і “Слово о полку Ігоревім)// УІЖ.- 1997.- № 3.- С.119-133.
Монографії, науково-публіцистичні та публіцистичні праці 53. Герцен А.И. Собр. соч. в 30 т.- М., 1956.- Т.3. 54. Історія України: в 2-х т.- К., 1992.- Т.1.- 573 с.
55. Історія України в особах: ХІХ – ХХ ст.- К., Україна.- 1995.- 479 с. 56. Историография истории нового времени стран Европы и Америки.- М., Высшая школа.- 1990.- 511 с.
57. История украинской ССР: в 10 т.- К., Наукова думка.- 1981.- Т.1.- 495с. 58. Іванко А.Б. Історики України ХІХ – ХХ ст. (нариси української історіографії) – Кіровоград, 2001.- 448 с.
59. Касьянов Г. Незгадані: Українська інтелігенція в русі опору 1960- 1980-х.- К., Либідь, 1995.- 224 с. 60. Косачевская Н.М., Н.Маркевич: 1804-1860.- Л., ЛГУ, 1987.- 288 с.
61. Кравець М.М. Іван Франко – історик України.- Львів, ЛДУ, 1971.- 203 с. 62. Кравченко В.В. Д.И.Багалей: научная и общественная политическая деятельность.- Харьков, 1990.- 176 с.
63. Марченко М. Українська історіографія (з давніх часів до середини ХХст.).- К., 1959.- 255 с. 64. Монолатій І. Державницька школа української історіографії УВУ в
Мюнхені.- Коломия.- 1999.- 44 с. 65. Очерки по истории СССР. Период феодализма ІХ – ХV вв. – Изд. АН СССР.- Т.1.- 984 с.
66. Пінчук Ю. Микола Іванович Костомаров.- К., Наукова думка.- 1992.-
232 с. 67. Політична історія України.- К., Академія.- 2001.- 488 с. 68. Субтельний О. Україна: історія.- К., 1991.- 510 с. 69. Українська ідея. Перші речники.- К., Знання.- 1994.- 180 с.
70. Федака С.А. Політична Історія України-Руси доби трансформації імперії Рюриковичів (ХІІ ст.)- Ужгород, 2000.- 340 с. 71. Чишко В.С. Біографічна традиція та наукова біографія в історії і
сучасності України.- К., 1998.- 240 с. 72. Шаповал Ю. У трагічні роки. Сталінізм на Україні.- К., Політвидав, 1990.- 143 с. Наукові статті
73. Антонович М. В.Липинський і Д.Дорошенко // Український історик.- 1982-1983.- № 3-4; 1-С.5-18. 74. Бойко Ю. Проф. Др. О.П.Оглоблин як історик духово-політичногорозвитку козацької України // Український історик.- 1975.- № 1-2.- С.18-28. 75. Грачев В.С. Сергей Федорович Платонов // Отечественная история.- 1993.- № 1.- С.111-128.
76. Верба І. Долі людські // Всесвіт.- 1994.- № 1.- С.163-165. 77. Верба І. Н.Д.Полонська-Василенко: сторінки життєвого і творчого шляху // УІЖ.- 1993.- № 7-8.- С.70-81.
78. Винар Л. Михайло Ждан (1906-1975) // Український історик.- 1975.- № 3-4.- С.88-99. 79. Винар Л. Д.Дорошенко – видатний дослідник української історіографії і бібліографії // Український історик.- 1982-1983.- № 3-4;
№ 1.- С.40-74.
80. Винар Л. Матеріали до біографії проф. Наталії Полонської-Василенко // Український історик.- 1983.- № 2-4.- С.55-73. 81. Винар Л. Михайлові Брайчевському – 75! // Брайчевський М. Вибрані
твори.- К., 1999.- С.7-11. 82. Гирич І. Михайло Брайчевський. Історичний портрет // Історія в школах України.- 2000.- № 2.- С.48-49. 83. Дашкевич Я. Про Володимира Пошуто. Спогад до десятиріччя з дня
смерті // Україна в минулому.- вип. V.- К., Львів, 1994.- С.131-135. 84. Емлюнс Теренс. Ключевский и его ученики // ВИ.- 2000.- № 3.- С.146- 155. 85. Жулинський М. Фундатор української державності // Голос України.-
1991.- 22 лист.- С.1.
86. Замлинський В. Батько і син Бактиш - Каменські // Київська старовина.- 1994.- № 1.- С.76 - 82. 87. Киян О. Володимир Антонович // Історія України в особах: ХІХ – ХХ
ст.- К., 1995.- С.85-91. 88. Кравченко В.В. Д.М.Бантиш-Каменський // УІЖ.- 1990.- № 4.- С.88-94; № 9.- С. 72-80. 89. Моргун О. До життєпису Н.Д.Полонської-Василенко-Марчук //
Український історик.- 1983.- № 2-4.- С.51-54. 90. Омельченко В. Наталія Полонська-Василенко // Український історик.- 1969.- № 1-3.- С.86-94. 91. Падох Ярослав. Микола Чубатий (1889-1975) // Український історик.-
1975.- № 3-4.- С.100-111. 92. Падох Ярослав. Лев Окіншевич – видатний історик державного права України – Гетьманщини XVII-XVIII ст. // Український історик.- 1982-1983.- № 3-4; № 1.-С.92-100.
93. Потульницький В. Крупницький Борис Дмитрович // Мала енциклопедія етнодержавознавства.- К., 1996.- С.851. 94. Скуратівський В. Микола Костомаров // Українська культура.- 1992.-
№ 4.- С.15-16. 95. Слабошпицький М. В.Антонович повертається // В.Антонович. Про козацькі часи на Україні.- К.,1991.- С.213-223. 96. Сущенко Л. Відомий і невідомий Михайло Брайчевський // Українське слово.- 1999.- 18 лист.- С.13.
97. Таран Л. Ярослав Дашкевич: реалізувати сподівання предків // Українське слово.- 2000.- 6-12 квіт.- С.8. 98. Ульяновський В. Н.Д.Полонська-Василенко-Моргун: сторінки
життєпису // Н.Д.Полонська-Василенко. Історія України.- К.,1995.- Т.1.-С.LXXXVII. 99. Шаханов А.Н. С.М.Соловьев и В.О.Ключевский // ВИ.- 2000.- № 3.- С.146-155.
100. Шевчук В. В’ячеслав Липинський – історик, політик, мислитель // Сучасність.- 1992.- № 6.- С.86-92. 101. Шмула Е.Ф. С.М.Соловьев // ВИ.- 1993.- № 9.- С. 155-164.
102. Щербань Т.О. Історичні дослідження в Українському Науковому Товаристві (1907-1921) // УІЖ.- 1995.- № 1.- С. 23-33. 103. Щербатюк В.М. Історія України в публікаціях “Университетских
известий”// УІЖ.- 1997.- № 3.- С.59-65. 104. Ясь Олексій. Український історик Борис Крупницький // КС.- 1995.- № 6.- С.36-39.
Цей контент створено завдяки Міністерству освіти і науки України
