Історичні статті

Запорозьке козацтво в ставлені до церков і духовенства

В iсторичнiй лiтературi досі продовжують iснувати двi протилежнi точки зору на релiгiйнiсть запорозького козацтва. Згiдно з першою, козаки розглядаються як за-хисники православної вiри, глибоко релiгiйнi люди. Згiдно з другою точкою зору, запорож-цi бу-ли "людьми без вiри", "єретичими синами". Такi розбiжностi оцiнок значною мiрою обу-мовленi тим, що в ментальностi козакiв тiсно переплелися елементи ортодоксального православ'я, варiанту християнства, як його розумiло населення Лiвобережної України, а також оригiнального свiтосприймання, що виникло в самому козацькому середовищi. Важ-ливою складовою частиною ментальностi запорожцiв було їхнє ставлення до релi-гiй-них споруд i духовних осiб, яке i стало предметом даного дослiдження.

Для ментальностi запорожцiв було досить характерним легковажне ставлення до гро-шей, до багатства. Можна погодитися зi словами Бернарда Коннора про те, що козаки були людьми "широкої душi, їм властива велика зневага до скупостi" [24;330]. Запорожцi постiйно вiдчували небезпеку з боку сусiдiв, були готовi в будь-який момент втратити не лише майно, а навiть i життя. З iншого боку, участь в походах, напади на володiння та-тар i полякiв, а також велике природне багатство запорозької землi давали козацтву мож-ливiсть досить швидкого збагачення.

Для козакiв було характерне досить своєрiдне ставлення до церкви i розумiння спо-со-бу поведiнки, який давав можливiсть замолити грiхи i отримати порятунок. Запо-рож-цi, чий життєвий уклад i звичаї багато в чому не вiдповiдали вимогам православ'я до пра-ве-д-никiв, вважали одним iз шляхiв до очищення щедрiсть щодо церков i духов-них осiб. Так, на піснiй тріодi, що була подарована храму святих апостолiв Петра i Павла козаком Iаковом Павловим Даниленком, написано, що вона "куплена... заради спасiння i одпущення грiхiв" [19;24]. З деяким перебiльшенням казав про цю особли-вiсть мен-таль-ностi запорожцiв П.Кулiш: "Нажите вбивствами багатство розбiйники роздавали бiдним або вiддавали на Божi церкви, у видах спасiння душi своєї, приголом-шеної тра-гiчними подiями" [13;120].

Для деяких запорожцiв було характерним i розумiння подаянь на церкви як покуту-вання невеликих провин i дозвiл на здiйснення їх у майбутньому. Бiльше сторiччя се-ред населення Нiкополя зберiгалася легенда, записана Я.П.Новицьким у 1894 р.: "В Нi-ко-по-лi було роздолля велике, був торжок, були шинки, пивча, попи, музики. Оце як набрид-не якому козаковi сидiти у Сiчi, то вiн одпроситься у кошового i гайда в Нiко-поль гу-лять. На другий день iде козак до церкви, одслуже молебен i каже поповi: "Ну, пан отець, Боговi – Богове, а Кесарю – Кесареве!" Викине на тарiлку червонця i упьять до Микити пить, гулять" [25;36].

В дiях козакiв була ще одна особливiсть: вони любили прикрашати свої церкви, їм подобалось "благолєпiє церковне" [30;26]. До того ж, велика частина запорожцiв, не маючи дружин i дiтей, прагнула залишити пам'ять про себе, для чого i дарувала перед смертю на церкву коштовнi релiквiї, якi повиннi були нагадувати про свого колишнього господаря, тим бiльше, що на них мiстились написи з iменами жертвувачiв. Деякi коза-ки жертвували на храми Божi "непрестанно трублячи перед собою... трубою", тобто роз-по-вiда-ючи всiм про свiй вчинок, що, на думку священикiв, "яко християнину чинити i iн-шим дозволяти непотрiбно" [43;6369].

Запорозьке керiвництво, особливо в перiод Нової Сiчi, прагнуло зберегти свою авто-номiю у вирiшеннi релiгiйних питань, що стосувались Вольностей Запорозьких. Досяг-ненню цiєї мети сприяли тi щедрi дари, якi запорожцi постiйно давали на церкви i на утримання духовенства. Матерiально зацiкавленi в пiдтримцi дружнiх стосункiв iз Запо-розьким Вiйськом, духовнi особи, в тому числi i київськi митрополити, досить помiр-ко-вано ставились до управлiння Кошем церковною справою на Запорожжi.

В силу вищеперелiчених обставин запорожцi були щедрими жертвувачами на храми Божi i на утримання духовенства. Знаючи це, до Запорозьких Вольностей щороку при-хо-дила для збирання милостинi велика кiлькiсть ченцiв не лише з росiйських i україн-сь-ких, а й iз закордонних монастирiв. Зупинимось на кiлькостi духовних осiб, що прихо-дили до Запорожжя, на процедурi збирання милостинi i на сумах, що вивозили з тери-то-рiї Вольностей духовнi особи як пожертвування вiд козацтва.

В 1763-1765 рр. на Запорожжi перебував iєромонах Софiйського монастиря Рафаїл. Там вiн зустрiв таку кiлькiсть духовних осiб, що писав у листi до кафедрального писаря Iакова Воронковського: "А прошаков як Бог зродив зо всього свiта" [15;10].

Про кiлькiсть духовних осiб, що перебували на Запорожжi у справах збирання мило-с-тинi, яскраво свiдчить i лист iєромонаха Iоаникiя Венерацького до iгумена Києво-Ви-ду-би-цького монастиря, датований 2 червня 1751 р. В цей час лише на Сiчi перебували "про-сителi" з багатьох єпархiй, а саме: з Київської, Чернiгiвської, Бiлгородської, Пере-яс-ла-вської та деяких iнших. Характерно, що з багатьох монастирiв приїжджало не по однiй, а до десяти духовних осiб. Так, з Полтавського монастиря на Сiчi одночасно перебували iєромонах, диякон, ченець; з Домницького, Сумського, Гадяцького, Соро-чинського, Скельського, Мовнинського, Медведiвського i Онуфрiївського монастирiв приїхали iгумени, а при них братiї вiд п'яти до десяти чоловiк. В той же час на Сiчi перебувало i дев'ять ченцiв з Земель Вiйська Донського. Сам iєромонах Iоаникiй на-дiс-лав прохання до iгумена свого монастиря, щоб той направив йому для допомоги в зби-раннi милостинi iєромонаха i ченця [43;6989]. Таким чином, навiть якщо припустити, що в перiод, коли на Сiчi перебував iєромонах Iоаникiй, прибулих за милостинею духо-вних осiб було дещо бiльше, нiж в iншi часи, наведенi данi дають уяву про велику кiль-кiсть "прошакiв", якi щорiчно перебували на Запорожжi.

Серед документiв, що стосуються збирання милостинi, знаходяться повiдомлення про перебування на Запорожжi в рiзнi роки ченцiв з Софiйського [15], Литовського [46;1080], Києво-Видубицького монастирiв [45;1], Решетилiвської Свято-Успенської церкви [18;292], Полтавського [32;64-65], Ново-Спаського [46;1138], Пустинно-Мед-ведiв-ського монастирiв [44], Київського скитка [48;177] та багатьох iнших мiсць [48;166,177].

А.Скальковський, який мав можливiсть ознайомитися з великою кiлькiстю докумен-тiв Запорозького Коша, писав, що серед них вiн не знайшов нiякої переписки перiоду царствування Петра III, окрiм кiлькох паспортiв, виданих iнокам Свято-Афонської гори i росiйських монастирiв, якi вiдвiдували Запорожжя для збирання подаянь на церковнi споруди [27;346].

Духовнi особи приїжджали на Запорожжя для збирання милостинi на досить трива-лий час. Так, iєромонах i iєродиякон Золотоніського монастиря перебували на Сiчi бiль-ше року [43;6989]; iєромонах Софiйського монастиря Рафаїл – майже два роки [15]; че-нець Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря – два рази майже по року [32;V]. Iнколи керiвництво монастирiв заохочувало своїх ченцiв подовгу залишатися на Запо-рож-жi, i навiть пропонувало їм заводити там скити [15;15], щоб "церквi прибуток зро-бити" [15;23].

Пiд час перебування на Запорожжi духовнi особи служили в церквах, "на процесiї євангелiї двигали" [15;10], ходили з просфорою по куренях, розповiдали козакам про тяжкий матерiальний стан їхнiх обителів i про мету, заради якої вони збирають грошi.

Для того, щоб отримати якомога бiльшу суму подаянь, ченцi з одного монастиря одночасно перебували в рiзних мiсцях Запорожжя. Iнколи виникали ситуацiї, коли один з таких священикiв вiдвiдував слободу, а напередоднi там вже побував iнший. Iєромонах Рафаїл скаржився на це: "Нам i так, де не пiдемо, сю вiдповiдь спiвають, що вже на Софiйський монастир ми вже i давали i справляли" [15;14]. Ченцi їздили для збирання ми-лостинi i по козацьких зимiвниках [15;10], так що пiсля тривалого перебування на Запорожжi мали вже "самi майже надiйнiшi мiсця" [15;10], де козаки з великим бажан-ням подавали на святi обителi. Для того, щоб знайти такi мiсця i зiбрати якомога бiль-ше подаянь, ченцям давалась така рекомендацiя: "Всi мiсця там вiдвiдайте i одного без вiдвi-дання не залишайте" [15;15].

В результатi такої дiяльностi на Запорожжi збирались великi подаяння. Ченцi Хрес-то-воздвиженського монастиря, якi "приїжджали на одних пустих глабцях i парою ко-ней", вивезли з Сiчi, крiм значної грошової суми – 450 карбованцiв, – ще й 16 коней, во-лiв, рибу, сiль, велику кiлькiсть тканини, саф'яну i мiшин [32;64-66]. Протоiєрей Ре-ше-ти-лiвської Свято-Успенської церкви Iоан Златоржевський зiбрав лише в Новому Ко-да-ку бiльше 30 карбованцiв [18;292]. Золотоніськi iєромонах i iєродиякон за рiк пе-ре-бу-вання на Сiчi "крiм iншої здобичi, бiльше ста карбованцiв здобули" [43;6989]. За той же час полтавськими ченцями було зiбрано двiстi карбованцiв [43;6989]. Iєромонах Рафаїл, який постiйно скаржився на те, що "на здобич дуже у нас тепер не корисно: вiйсько то поскудiло, то зубожiло" [15;10], зiбрав на Запорожжi достатньо грошей, аби на них об-би--ти мiддю церковнi макiвки [15;23]. Значну кiлькiсть грошей прибулi за милостинею чен-цi отримували i пiсля смертi деяких козакiв: таким способом диякон Святковський отри-мав на свiй монастир 100 карбованцiв, iєромонах Пафнутiй –10 карбованцiв, iєро-ди-я-кон Iоасаф – 6 карбованцiв, а "рукопокладений кухар" Леонiд – 3 карбованцi [32;29].

Керiвництво монастирiв нагороджувало ченцiв за таку милостиню, зiбрану на Запо-ро-жжi. Так, iгумен Хрестовоздвиженського монастиря призначив прибулих iз Сiчi iєро-мо-наха Пафнутiя уставщиком, незважаючи на його "до того крайню нездiбнiсть" з при-чи-ни картавостi; iєродиякона – писарем, а "рукопокладеного кухаря" Леонiда – горiлоч-ним шафарем, доручивши його контролю всi монастирськi шинки [32;66]. Київський митрополит Арсенiй Могилянський, вiдчуваючи потребу в грошах для розпочатої ним капiтальної перебудови в кафедральному монастирi, направляв iєромонахiв для збиран-ня пожертвувань, i по мiрi їх повернення призначав на керiвнi посади в монастирях Лiвобе-реж-ної України. Таке мiсце було приготоване i для iєромонаха Рафаїла, що був на Запо-рож-жi на чолi мiсiї ченцiв Софiйського монастиря [15;3].

В деяких випадках керiвництво церков присилало священикiв з листом до Коша, в якому мiстилось прохання стати ктиторами i надати кошти на пiдтримку, перебудову або будiвництво церкви [42;117]. Козацтво виконувало такi прохання, i за кошти Вiйсь-ка бу-ло побудовано i вiдремонтовано цiлий ряд церков як на Запорожжi, так i за його межа-ми. Лише за кошти кошового отамана П.I.Калнишевського було побудовано в 1763-1767 рр. Лохвицьку соборну церкву [48;142]; в 1764 р. – Покровську церкву в Ромнах [47]; Свя-то-Георгiївську церкву в селi Петрикiвцi [19;331]; церкву святої Трiйцi у Пустовойтiвцi [4;215-216]; в 1774 р. було закiнчено спорудження великої брами, кам'-яної церкви i дзвi-ницi в Києво-Межигiрському монастирi [9;3]. Вiйськовий суддя Ва-силь Тимофiйович збу-дував на власнi кошти i утримував церкву Пантелеймона в Києвi [4;216].

Запорожцi робили коштовнi внески на користь монастирiв i церков, що знаходились за межами Вольностей. Так, П.I.Калнишевський послав чашi, дискоси, звіздицi в цер-кву Гроба Господня в Iєрусалимi; Межигiрському монастирю була подарована Федором Лан-тухом книга Мiнеї, козаками Сафроном i Тимофiєм Острими два срiбних хреста, кошо-вим Iваном Бiлецьким i козаком Василем два срiбних напрестольних хреста, тощо [37;260].

Подаяння, що козаки давали на запорозькi церкви, були ще бiльш щедрими, нiж отри-муванi духовними особами монастирiв i церквами поза межами Вольностей. Крiм того, що за рахунок Вiйська були збудованi майже всi запорозькi церкви, козаками була пода-ро-вана i значна кiлькiсть релiгiйних книг, iкон, хрестiв, золотих сосудiв i багато iн-шого для своїх храмiв Божих. У багатьох козацьких церквах, що збереглися до XIX ст., Д.I.Яво-рницьким, Г.П.Надхiним та iншими дослiдниками були знайденi предмети, що запорожцi пожертвували на храми Божi [23; 55.37; 273-287.36; 46-56]. Козаки особливо пiклувалися про оздоблення сiчової Покровської церкви. Збудована вiдразу пiсля засну-вання Нової Сiчi, ця церква ззовнi мала досить небагатий вигляд [32;6]. Пiд час її будiв-ництва запорожцi, не маючи коштiв на його завершення, навiть звернулися до iмпера-трицi з проханням надати кошти на покриття храму Божого залiзом i на пла-тню майст-рам. Проте, в часи iснування Нової Сiчi Покровська церква стала володiти чималими матерiальними цiнностями. В 1747 р. за кошти Вiйська Запорозького для ci-чо-вої церкви була виготовлена iкона з вмонтованим кипарисовим хрестом, який мiстив частину дере-ва, на якому був розп'ятий Iiсус Христос, про що говорилось в написi пiд хрестом [36;47]. У 1762 р. за вiйськовий кошт в Глуховi було виготовлено срiбне пані-кадило для сiчової церкви, на що було витрачено 3000 карбованцiв. Вiйськова старши-на, враховую-чи "чималу суму", навiть просила гетьмана Розумовського надати для пере-возки паніка-дила на Сiч до десяти озброєних козакiв [31;326]. У 1774 р. запорожцi виго-то-вили для начальника сiчової церкви Володимира Сокальського коштовну митру i на-пе-рсний хрест [37;259]. У квiтнi 1775 р. кошове керiвництво звернулось до архiмандрита Києво-Печерської Лаври Зосима за допомогою у виготовленнi для сiчової церкви золо-тих сосу-дiв "на зразок iснуючих в Києво-Печерськiй Лаврi самою витонченою роботою виро-бле-нi" [48;3]. На початку 70-х рр. XVIII ст. козаки навiть планували побудувати за-мiсть ста-рої дерев'яної кам'яну сiчову церкву, проте лiквiдацiя в 1775 р. самої Сiчi пере-шко-дила цим намiрам. Про дари, якi запорозькi козаки принесли до сiчової церкви, Ми-кита Корж згадував так: "Iз козакiв... багато хто... прикрашав церковнi iкони, iсправ-ляв бага-тi хорогви i хрести, збагачув ризничнi утварi i церковнi св(ятi – I.Л.) сосуди коштовни-ми камiннями i прекрасними виробами так, що у всiй Росiї навряд чи де риз-ниця має пере-вагу Запорозької ризницi i достатку церковного на кошт казни, тобто гро-шової су-ми" [30;26]. Гавриїл до опублiкованого ним "Устного повествования Коржа" до-дав спи-сок ре-чей, якi знаходились в Покровськiй ризницi [30;57]. Вiн дає уявлення про щед-рiсть запо-рожцiв до свого головного храму. Про багатство Покровської церкви свiд-чить i розповiдь про її пограбування донськими козаками пiд час руйнування Пiдпiль-ненсь-кої Сiчi [20; 30-31].

Досить показово, що запорозьке козацтво було щедрим не лише по вiдношенню до церков i духовних осiб, а i до жебракiв, яких на Запорожжi була "невiрогiдна кiлькiсть" [32;11]. Козаки давали їм "щедрою рукою" великi грошi, "хоча те коштувало їм досить таки недешево" [32;11].

Запорожцi досить оригiнально ставилися до церковних споруд i до виконання пра-вил поведiнки в храмах Божих. Жертвуючи великi кошти на церкви, козаки iнколи вва-жали за можливе вiльно поводити себе в Божих храмах, порушуючи загальноприйнятi норми.

Церкви на Запорожжi служили, мiж iншим, мiсцем, перед яким i в якому козаки проводили свої ради. Тут проходило обрання запорозького керiвництва, зустрiчалися високопоставленi гостi, зачитувалися важливi укази i повiдомлення, тощо. Тому вiдвi-дування церкви для запорожцiв було i чимось на кшталт "прилюдної забави" [27;200].

В запорозькiй сiчовiй церквi пiд святим престолом зберiгалася скриня з вiйськовими клейнодами, якi виносилися звiдти лише в особливих випадках, в тому числi пiд час об-рання запорозького керiвництва [37;164. 20;31].

Козацька старшина i старi запорожцi ходили до церкви щоденно тричі. В сi-човiй Покровськiй церквi завжди знаходились чотири особливих станки, якi козаки називали "бокунами", призначених для "стояння i сидiння" пiд час служби кошового отамана, вiй-ськового суддi, писаря i осавула [32;14].

Церкви i монастирi служили для запорожцiв i мiсцем, де повиннi були вiдбувати по-карання деякi злочинцi. Так, козаки, якi довгий час гайдамачили, займаючись вик-ра-ден-ням худоби у татарських чабанiв, отримали вiд Коша наказ : "щоб по степу перес-та-ли вештатися i татарам завдавати образи, а йшли б на покаяння добровiльне на Сiч без сумнiву, i в тому, що тинятися i красти не будуть, у Сiчовiй церквi присягнули б, пiсля чого й будуть Кошем всi пробаченi" [27;131-132]. Запорожцi виконали наказ Коша, i пiс--ля "словесного катування" в церквi отримали пробачення [28;613]. Iнколи козакiв, зви-ну-вачених в гайдамацтвi, крадiжках коней, засуджували до покарання киями пiд ши-бе-ни-цею. Тодi товарищi злочинця i священики мали право взяти його на поруки, зо-бов'--язавшись вiдвести злочинця на спокутування до монастиря [27;133-134]. В 1761 р. на пере-бування в Києво-Межигiрському монастирi було замiнено навiть смертний ви-рок, вине-сений запорожцеві за вбивство [29;67-68].

Церква на Запорожжi була i мiсцем, де козаки, що вирiшили стати побратимами, в присутностi священика розписувались, що дають перед Богом клятву "один одного лю-би-ти, незважаючи на небезпеки з боку наших або приятелiв, або неприятелiв, але пог-ля-даючи на миродателя Бога" [16]. Для закрiплення такої клятви запорожцi цiлували свя-тий хрест i євангелiї [35;15].

Отже, запорозькi церкви, крiм задоволення духовних потреб населення Вольностей, служили для пiдвищення авторитету запорозької старшини, а також були мiсцем, де ко-заки вiдбували покарання, в якому зберiгалися вiйськовi клейноди, бiля якого Вiйсько проводило свої ради i зустрiчало високоповажних гостей тощо. Тому запорозькi козаки в бiльшостi випадкiв ставилися до церковних споруд з пошаною. Коли пiд час нападiв татар на територiю Запорожжя руйнувалися церкви, Кiш негайно звертався до росiйсь-кої адмiнiстрацiї зi скаргами на такi дiї сусiдiв i вимагав примусити татар "задовольнити кри-вди" [48;42.2;19]. Коли ж татарськi депутати казали, що "ваша церква сама дурниця", запорожцi заявляли: "Божа церква – не дурниця, i в тому... панове депутати дуже поми-лилися" [27;305]. Коли на запорозьких землях почали оселятися пiкiнери, то вони iн-ко-ли будували свої кухнi поруч з козацькими церквами. Священик однiєї з таких церков став перешкоджати цьому, у вiдповiдь на що капiтан пiкiнерiв видав наказ, забороня-ю-чий служiння в храмi Божому без отримання його дозволу. Запорозькi козаки виказу-ва-ли незадоволення такими дiями пiкiнерiв i навiть надiслали скарги до гетьмана й iмпе-ра-т-ри-цi [11;273].

Звичайно, що крiм шани до храмiв Божих, обурення козакiв дiями татар i пiкiнерiв по вiдношенню до церков диктувалось i суто матерiальними причинами. Так, скарги на татар з приводу зруйнування церков знаходилися в одному ряду зi звинуваченнями у вби-вствах i захопленнi запорожцiв, викраденнi коней, худоби, пограбування возiв з сiл-лю i таке iнше [27;304-305,302.2;19]. До того ж, багато з цих звинувачень було висунуто у вiдповiдь на претензiї з боку татар [27;301]. Скарги ж козакiв на дiї пiкiнерiв значною мiрою були продиктованi бажанням повернути Вiйську землi, зайнятi пiкiнерними час-ти-нами.

Запорозькi козаки iнодi виказували свою шану до церков у такiй формi, яка викли-кала здивування у прибулих до Запорожжя духовних осiб. Ченець Леонiд писав про ко-за-кiв, що "п'яна їхня набожнiсть хаживала... далеко за благоговiнням" [32;33]. Леонiд неодноразово спостерiгав, як п'янi запорожцi, проходячи зi спiвом i музикою бiля сiчо-вої церкви, зупинялися перед її дверима, хрестилися i тричi вклонялися. Деякi з коза-кiв, з причини великої набожностi чи з заповзятостi робили доземнi уклони: "їх же вiн (козак – I.Л.), траплялось, поки зробить, то так змориться, що не задорнiщi його поб-ратими до-по-магали йому пiдвестися..., iпiсля виконання чого пiднятому вiльно присту-пати знов до старої своєї роботи, тобто до забави" [32;33].

В звичайних ситуацiях проявляючи шану до храмiв Божих, запорозькi козаки в мо-мен-ти високого емоцiйного напруження поводили себе в церквах зовсiм не належним чином. Такi ситуацiї виникали насамперед пiд час обрання кошового керiвництва, коли рiзнi групи козакiв висували своїх кандидатiв на посади кошового отамана, суддi, писа-ря, осавула i зi зброєю в руках вiдстоювали свiй вибiр. Серед небагатьох документiв про обрання запорозької старшини, що збереглися, знаходяться повiдомлення про подiї трьох рокiв – 1748, 1749 i 1751 – коли козаки, прагнучи домогтися обрання своїх кан-ди-датiв, вчиняли кривавi бiйки, внаслiдок чого священослужителi були змушенi запеча-ту-вати сiчову Покровську церкву. 6 сiчня 1748 р. капiтан Павлов, який знаходився на Сiчi, рапортував генерал-губернатору Леонтьєву, що при обраннi кошового отамана 1 сiчня того ж року "були великий крик i бiйка", що тривали з полудня до вечора, а ко-ли козаки зiбрались в Покровську церкву на службу, то вчинили там бiйку, пiд час якої деякi з них були пораненi i церква була окривавлена. Священик, який служив у сiчовiй церквi, не закiнчивши вечiрню був змушений пiти з храма Божого, а пiсля припинення бiйки запе-чатати церкву. Внаслiдок цього п'ять днiв, до 6 сiчня, в Покровськiй церквi не прово-ди-лись священослужiння. Запорозька старшина казала капiтану Павлову, що "таких недо-с-то-й-них виборів ще нiколи не було" [3;141]. У вiдповiдь на ордер Леонтьєва у цiй справi кошовий отаман повiдомляв: "щоб такого непорядку i знахабнiлостей в майбутньому ко-за-ки чинити не насмiлювались, отаманам вiд мене наказ виданий коза-кiв їх вiдомства приборкувати" [3;142]. Проте, при обраннi кошового керiвництва в нас-тупному, 1749 р., вiдбулися аналогiчнi подiї. Частина козакiв, що були незгоднi з ре-зультатами виборiв, розпочала бiйку, що тривала досить довго, i пiд час якої кошового i писаря "приперли до церкви... так крiпко, що ледве живi залишились" [38;1781]. Колибiйка стихла, частина козакiв, за бажанням яких було обрано нову старшину, роз'їхалась по зимiвниках. Цим скористалися незадоволенi виборами козаки. Вони, "забувши страх Божий", з криками вдерлися до Покровської церкви, де в той час йшла служба, витягли за волосся ново-об-ра-ну старшину з мiсць, спецiально для неї вiдведених, i "викрикуючи поганi слова, по-ча-ли бити... немилостиво i мiж собою в тiй церквi в кров пересварилися i перебилися ледве не до смертi" [1;136]. Внаслiдок цього священик був змушений при-пинити службу i за-пе-ча-тати церкву. В результатi, як i за рiк до цього, деякий час на Сiчi не проводилася служба Божа. 3 сiчня кошовий зiбрав курiнних отаманiв i наказав, щоб вони приборкали "свавiльникiв".

Зi спогадiв ченця Леонiда дiзнаємося про подробицi виборiв, що вiдбулися на Сiчi 1 сiчня 1751 р. На вiдмiну вiд обрання кошового отамана, суддi, писаря вибори вiйсько-во-го осавула супроводжувалися значними суперечками. Козаки чотирьох куренiв, сусiд-нiх Щербинському, ввели до церкви i поставили до осавульського станка козака цього куре-ня Клима. Козаки ж кiлькох iнших куренiв, незадоволенi таким вибором, вирiшили пос-тавити на посаду осавула Iвана Третяка, отамана Криловського куреня, i теж ввели його до церкви, коли там вже розпочалася вечiрня. Прихильники обрання Iвана Третяка схо-пили Клима, витягли його з осавульського мiсця, а туди поставили свого кандидата. Кли-ма ж "смертельно поколотили i його ж невинною кров'ю обагрили церковну пiд-ло-гу" [32;16]. Бiйка, розпочалася 1 сiчня, тривала до вечора третього числа. Iєромонах Па-ф-нутiй i на цей раз був змушений, виконуючи церковнi правила, запечатати окри-вав-ле-ну церкву [32;16].

Козаки, вчинивши бiйки в храмi Божому, порушили не лише церковнi правила, за яки-ми в церквi пiд час служби не лише бiйки, а й розмови заборонялись, і за порушен-ня яких накладався великий штраф [3;142]. Вони порушували i традицiї, вста-но-вленi в самому Запорожжi, згiдно з якими не можна було "ображати гiднiсть нi самого остан-нього старшини, доки вiн має при собi по чину своєму знак, його вiдрiзняючий вiд ко-манди" [3;142].

Отже, тричі при обраннi старшини на Сiчi виникали бiйки, внаслiдок яких була ок-ривавлена сiчова Покровська церква. Можливо, що такi випадки траплялися і пiсля, i навiть до 1748-1751 рр. Повiдомлення ж у 1748 р. кошового отамана про те, що "такого ще нiколи не було", могло пояснюватися бажанням зменшити незадоволення київського генерал-губернатора таким "непорядним i непогодженим вибором" [3;142]. До того ж, кошовий i в 1749 р. казав, незважаючи на iсторiю обрання старшини в попереднiй рiк, що такої бiйки "з початку Запорожжя не було" [3;179].

Запорожцi часто порушували ще одне правило поведiнки в храмах Божих. За свiд-чен-ням священикiв, що в рiзнi роки знаходились на Запорожжi, козаки вiдвiдували хра-ми Божi i отримували благословення в напiдпитку, а iнодi i зовсiм п'янi. Ченець Лео-нiд згадував, що в запорозькiй церквi "скорiш побачиш похмiльного, нiж п'яного ста-ри-ка, особливо на заутреннiй" [32]. Iєромонах Рафаїл писав, що козакiв священики "хрес-тять, тобто благословляють, хоча i нетверезих" [15;6]. В той же час священики на Запо-рож-жi крiзь пальцi дивились на те, що козаки з причини пияцтва не вiдвiдували церкви: "Заут-рення не вибачала нiкого, коли хто, особливо iз поважних козакiв, прогулював її, крiм хвороби, пияцтва та iнших благословних, хоча i не благословенних, причин" [32;9].

Значна частина запорожцiв, за винятком вiйськової старшини i поважних старикiв, вважала за можливе пропускати служби в церквi. Леонiд писав з цього приводу, що ко-за-ки, на вiдмiну вiд грекiв, "i мало не турбуються" про те, щоб вiдвiдувати обiдню i ве-чiрню кожного святкового i недiльного дня [32;4].

Досить показовою для розумiння ставлення козакiв до церковних споруд є записана Д.I.Яворницьким розповiдь старожила про те, як запорожець, заблукавши холодною нiч-чю i натрапивши на церкву, вирiшив сiсти пiд її дверима, запалити люльку i чекати до ранку: "хоч грiх, хоч два палити люльку пiд церквою, а я все ж таки запалю: не буду па-ли-ти – засну, а як засну – замерзну" [39;140].

Незважаючи на неординарне ставлення запорозького козацтва до церков, перебiль-шен-ням є висловлювання П.Кулiша про те, що "духовна церква для козакiв не iснувала зовсiм, а речову почитали вони, як язичники почитають своє капище" [13;119-120].

В перiод Нової Сiчi неординарним було не лише ставлення козакiв до церков, а й їхнi стосунки з духовними особами.

На характер цих стосункiв великий вплив мала та обставина, що серед духовних осiб, що служили при церквах Запорозьких Вольностей, було багато колишнiх козакiв. Серед запорожцiв, "цих беззавiтних гультяїв i перших при слушнiй нагодi жiночих пiд-липал" [23;11], у всi часи були люди, якi вiдрiзнялися своєю набожнiстю, постiйно вiдвi-дували богослужiння, робили пожертви на храми Божi, регулярно ходили до монастирiв на послух. Саме такi особи в багатьох випадках i ставали, за власним бажанням i за об-ра-нням парафiян, священиками при запорозьких церквах. Отримання козаками духов-но-го сану було настiльки ординарною подiєю, що деякi запорожцi, що бажали одружи-тися i в той же час залишитися на Сiчi, казали, що одружуються перед тим, як висвя-ти-тися на священика. Так зробив, наприклад, козак Головатий [20;22].

Вiдомi iмена багатьох духовних осiб, якi в минулому були запорозькими козаками. Iз 51 духовної особи, якi записанi в "Вiдомостi хрестової Старокодацької Запорозької наме-с-нiї о священно- i церковнослужителях, дiйсно служачих при дев'яти парафiяльних цер-квах нинi в наявностi перебуваючих", датованiй 1772 р., 33 вийшли iз запорозьких коза-кiв. Так, сам старокодацький намiсник iєрей Григорiй Порохня в минулому був запоро-зь-ким старшиною. Iз запорозьких старшин вийшли i священик Святотроїцької Са-ма-р-чиць-кої церкви Василь Михайлов, iєрей тiєї ж церкви Iоан Ковалевський, iєрей Но-во-ко-дацької церкви святого Миколи Артемiй Iоанов, тiєї ж церкви iєрей Стефан Ма-ли-ше-вич, Кам'янської Рiздва Богородицi церкви iєрей Афанасiй Андрiїв, Рома-нкiв-ської Свя-тоуспенської церкви священик Iоан Щербенський, iєрей тiєї ж церкви Iосиф Боро-зна, Курилiвської Святогеоргiївської церкви священики Логгiн Петров i Фома Вер-хо-гляд.

Iз козакiв вийшли священик Святотроїцької Самарчицької церкви Iоан Михайлов, дяк Старосамарської Покровської церкви Федiр Данилов, священики Старокодацької церкви архiстратига Михаїла Тимофiй Федоров i Вукола Лук'янов, тiєї ж церкви iєрей Стефан Єрофеїв i диякон Василь Iллiч, диякони Новокодацької Миколаївської церкви Стефан Коркодило i Прокопiй Біличенко, тiєї ж церкви дячок Микола Сутула i пономар Микола Смичадло, дячок Кам'янської Рiздва Богородицi церкви Леонтiй Афанасiїв, по-номар тiєї ж церкви Григорiй Iванов, iєрей Романкiвської Успенської церкви Єфимiй Сербиненко, Кам'янської Преображенської церкви священики Григорiй Iванов i Ми-хай--ло Власов. До запорозьких козакiв у минулому належали i iєрей Самарчицької Свя-то-тро-єцької церкви Стефан Iванов, дяк Святотроїцької церкви Iван Шуліка, пономар тiєї ж церкви Андрiй Застава, диякон Старокодацької Михайлiвської церкви Якiв Чай-ков-сь-кий, Кам'янської церкви Рiздва Богородицi iєрей Леонтiй Калеников, дяки Роман-кiв-сь-кої Успенської церкви Iлля Стефанов i Iаков Бiлий, дячок Курилiвської Георгiївсь-кої церкви Андрiй Бардак.

Серед iнших духовних осiб, що в 1772 р. служили при названих дев'яти запорозьких церквах, 10 були синами духовних осiб з Лiвобережної України i Запорожжя, 6 вийшли iз посполитих i 1 прийшов з Лубенської сотнi Чернiгiвського полку. Походження ще од-нiєї духовної особи залишається невiдомим [34;35-42].

Судячи з наведених даних, бiльшiсть духовних осiб при запорозьких церквах похо-дила з козакiв. Тому стають зрозумiлими тi тiснi стосунки, що iснували в перiод Нової Сiчi мiж козаками i запорозьким духовенством, а також неординарне розумiння запо-розь-кими козаками специфiки виконання священицьких обов'язкiв.

Запорожцi, часто знаходячись в довгих походах, iнколи не мали можливостi задово-ль-няти свої духовнi потреби за допомогою священикiв, i тому обов'язки останнiх часто виконували самi козаки. Зрозумiло, що це робилося з багатьма вiдхиленнями вiд кано-нiч-них православних норм, згiдно розумiнню козакiв. Так, запорожцi, що вмирали пiд час походiв, не маючи поруч себе священикiв, "сповiдались Богу, Чорному морю i своє-му отаману кошовому" [37;262]. В часи, коли Запорожжя спустошувала чума i духовен-ство частково вмирало, а частково розходилося, козаки змушенi були ховати померлих без участi духовних особ i самi "бувають, правда, по нуждi... попами" [32;49].

Саме пiд впливом таких обставин, i скорiш за все в часи, якi передували Новiй Сiчi, коли церков на територiї Запорожжя було досить мало, i виникли серед запорозького козацтва пiснi, в яких були слова: "Славнi хлопцi-запорожцi Вiк звiкували – попа не видали..." [10;125], "Були у нас хлопцi – славнi запорожцi, Та не бачили зроду попа..." [12;82].

Деякi iз запорозьких козакiв, вирiшивши вiдiйти вiд мирського життя i присвятити себе служiнню Боговi, йшли в степи i лiси, вiддаленi вiд населених мiсць. Там вони бу-дували невеликi скити i ставили iкони. Звичайно, що такi пустельники не мали духов-ного сану i служили Боговi за власним розумiнням. Таке явище отримало назву "ди-кого попівства", бо, за висловом ченця Леонiда, "запорозькi козаки, що мешкають в степах, по зимiвниках, самi собою робились нелюдьми, часто бувають i попами" [32;49]. Серед таких людей досить вiдомими на Запорожжi стали Семен Коваль i Дорош. Остан-нiй, колишнiй осавул, ще близько 1730 р., тобто до заснування Пiдпiльненської Сiчi, пере-селився з Великої Тернiвки до лiсу, що належав Самарському монастирю. Там вiн завiв власну пасiку, прибутки вiд якої жертвував на бiдних i Самарську обитель. Колиш-нiй осавул влаштував невеличку каплицю з iконою святого Миколи i лампадою. Там вiн щоденно молився, а кожної суботи, за допомогою iєромонахiв, що приходили з Самар-ського монастиря, служив вiдкритi панихиди про врятування i заспокоєння душ помер-лих ченцiв. До Дороша на бесiди приходили не лише мешканцi прилеглих зимiвникiв, але навiть татари i ногайцi [18;320]. Причину великої популярностi Дороша серед запо-рожцiв слiд шукати не лише в його релiгiйностi. Феодосiй Макарiєвський повiдомляв, що колишнiй осавул був досить "вчений по духу свого часу i багатознаючий" [18;320]. Запорозькi козаки, якi завжди тяглися до знань, ходили до Дороша не лише для моли-тви, а й для задоволення своєї допитливостi. Такi яскравi особи, як Дорош, додавали в очах запорозьких козакiв авторитету людям, присвятившим себе служiнню Боговi, спо-ну-кали багатьох козакiв якщо не послiдувати їхньому прикладу, то хоча б жертвувати на храми Божi.

Серед запорожцiв, що вiдчували потяг до яскравих, освiчених людей, цiлий ряд ду-хов-них осiб, що прибули на Запорожжя з Києва i монастирiв Правобережної та Лiвобе-реж-ної України, набув досить великої популярностi. Такi особи iнодi мали досить вели-кий вплив на населення Запорозьких Вольностей.

Серед духовних осiб, до яких запорожцi ставилися з великою повагою, був Кирило Тарловський. Ця неординарна людина на момент прибуття до Запорожжя вже мала до-сить великий життєвий досвiд. Народжений в родинi священика Козелецької Миколаїв-ської церкви [14;577], Кирило Тарловський по досягненнi вiдповiдного вiку на правах дворянина вступив до гвардiї, де за короткий строк отримав офiцерський чин. За якусь провину Тарловський був розжалуваний i пiшов у вiдставку як рядовий [21;822]. Освiту вiн отримав в Київськiй духовнiй Академiї. По закiнченнi навчання Тарловський був священиком спочатку при Козелецькому дiвочому монастирi, а пiзнiше при Микола-ївськiй церквi. В 1744 р., по дорозi в Київ, Козелець вiдвiдала iмператриця Єлизавета Петрiвна, i, згiдно з легендою, Тарловський з'єднав її тайним шлюбом з графом Розу-мовським [33;3]. Iмператриця взяла отця Кирила до Петербурга i призначила вчителем i духовником до нещодавно прибулої до Росiї принцеси Ангальт-Цербтської, майбутньої iмператрицi Катерини II. Внаслiдок придворних iнтриг, в яких отець Кирило взяв бiк Петра III, вiн попав в опалу Катерини i змушений був тiкати до Києва, де згодом став ченцем Києво-Печерської Лаври. Саме в якостi ченця Тарловський здiйснив подорож по Лiвобережнiй Українi i Запорожжю. Причиною, за якою вiн залишив Лавру i вiдпра-вився бурлакувати, Л.Мацеєвич вважав бажання "удосконалення в духовному життi" [21;823]. Д.Яворницький бачив причину у вiдвiданнi Лаври Катериною II. Пiд час подо-рожi по Запорожжю Кирило Тарловський зустрiв козакiв, якi побачили в ньому "знавця право-славної вiри" [21;823]. Певно, пiд час бесiди з Тарловським козаки довiдались i про його бурхливе минуле, а також мали можливiсть оцiнити ораторськi здiбностi свого спiвбе-сiдника. Саме з огляду на це отцю Кирилу i було запропоновано поїхати до Сiчi i стати священиком при Покровськiй церквi. Тарловський погодився: "Бути по Божому – згоден перед Богом молитися про добробут вашого Коша" [21;823], – i поїхав до Сiчi. Два тижні запорожцi придивлялися до "дикого попа", "випробували" його, пiсля чого вирiшили про-сити київського митрополита рукопокласти Тарловського во священика до Покров-сь-кої церкви. Київський владика виконав прохання Коша, i отець Кирило роз-по-чав дiяль-нiсть по виправленню "добропорядностi й релiгiйностi запорожцiв" [21;824]. Проте Тар-ло-вському не вдалося довго затриматися на Сiчi. Певно, переховуючись вiд переслi-ду-вань Петербурзьких ворогiв [14;578], отець Кирило знову пiшов мандрувати по Запорож-жю, проповiдуючи серед його населення. Вже пiсля скасування Сiчi Тарловсь-кий, за про-ханням губернатора Черткова, був пробачений Катериною II i навiть отри-мав звання лейб компанiї священика [33;310-311]. Тодi, користуючись повагою до себе з боку колишнiх козакiв, отець Кирило проводив будiвництво церков i заснування нових поселень на територiї, яка до цього входила до Запорозьких Вольностей.

Великою повагою козакiв користувався архiмандрит Анатолiй Мелес. Ця неординар-на людина, якiй вдалося увiйти в довiру до духовника iмператрицi Єлизавети Петрiвни протоiєрея Дубянського, а через нього i самої iмператрицi, заручитися пiдтримкою Се-нату i стати уповноваженим турецьких слов'ян [17;49], легко привернула до себе увагу запорожцiв. Козацтво зробило для Анатолiя Мелеса коштовне архiєрейське вбрання, доз-волило вiдправляти на Сiчi богослужiння архiєрейським чином. Запорожцi навiть бажали "назавжди" залишити Мелеса на Сiчi, хоча це i йшло всупереч встановленим у них правилам. Звичайно, важливою причиною такого ставлення Вiйська до отця Анато-лiя було бажання з його допомогою позбутися контролю київського митрополита за духо-в-ним життям Запорожжя [7;233-234].

Великий вплив на козакiв свого часу мав i iгумен Мотронинського монастиря Мель-хиседек Значко-Яворський. Ця яскрава особа вiдiгравала значну роль в органiзацiї опо-ру наступу прихильникiв унiї на православ'я. Мельхиседеку вдалося залучити до своєї дiя-ль-ностi Жаботинський, Мошногiрський, Медведiвський, Лебединський монастирi, умо-вити багато мiських i сiльських громад не визнавати унiатських священикiв i давати при-ту-лок оборонцям православ'я. Прагнучи знайти пiдтримку у Вiйська За-по-розь-кого, Мельхиседек приїхав на Сiч i, плачучи, розповiдав там перед скликаною ра-дою про об-рази полякiв православному населенню, додавши, що навiть вiн сам вже си-дiв у в'язни-цi унiатського митрополита [11;281-282]. Iгумену Мотронинського монастиря вдалося справити враження на козакiв, i пiсля його промови багато хто iз запорожцiв пi-шов до лав гайдамакiв [11;282]. Звичайно, участь козакiв у гайдамацькому русi не можна пояс-нювати лише повагою до слiв православного iгумена i любов'ю до православної вi-ри. Немаловажною причиною цього стало i неприхильне ставлення запорожцiв до поля-кiв i євреїв, яких Мельхиседек назвав головними винуватцями бiд православних, i мож-ли-вiсть взяти участь в походах, якi могли принести значнi трофеї.

Якщо стосовно взаємин запорозького козацтва з Анатолiєм Мелесом i Мельхи-седе-ком з впевненiстю можна сказати, що причиною прихильностi до остан-нiх з боку запо-рож-цiв було не лише поважання духовних осiб i вплив цих неординарних людей на "про-стосердних" козакiв [40;161], а i значний збiг iнтересiв архiмандрита Меле-тинського i iгумена Мотронинського монастирiв з прагненнями Вiйська, то виконання запорож-ця-ми волi Володимира Сокальського, на думку багатьох iсторикiв, йшло всупе-реч iнтере-сам Вiйська. Мається на увазi епiзод iз взяттям Текелiєм Сiчi, який викладений в бага-тьох народних пiснях, згадках сучасникiв i працях дослiдникiв iсторiї козацтва [30;55,89-94.5;2.27;556-566]. За розповiддю М.Коржа, коли Текелiй з вiйськами набли-зи-вся до Сiчi, частина козакiв почала закликати до збройного опору.

Тодi архiмандрит Володимир Сокальський, вийшовши з церкви в повному свяще-ни-ць-кому вбраннi, з хрестом, почав умовляти запорожцiв: "Убойтеся Бога! Що ви думаєте, дiти? Ви Християни i пiдiймаєте руки проти Християн; ви Християни i прагнете проли-ти кров єдиноутробну! Убойтеся i вiдступiться вiд такого начинання: видно, доля наша та-ка, i ми отримаєм вiд Бога достойно по дiлам нашим! Ось вам хрест, i Розiп'ятий на ньо-му, i якщо ви його не послухаєте, то всi загинете несподiвано!" [30;30].

За розповiддю Коржа, за народними пiснями, саме пiд впливом цих промов сiчового архiмандрита запорожцi погодилися не чинити збройного опору вiйськам пiд керiвниц-твом Текелiя: "I вiд такого разючого умовляння кам'яне серце iспустило би свої сльози; почали плакати не лише заколотники, але i вся старшина i вiйсько, i тут же всi вiдпо-вi-дали архiмандриту: ну, пан-отче, бути тому так! Знав ти, що сказати; ми готовi за тебе i голови нашi покласти, не тiльки послухати!" [30;30]. Виникає питання, чому запорожцi послухалися промов отця Володимира, а не виконали свого намiру зi зброєю в руках бо-ро-нити Сiч? Деякi iсторики вважали, що причиною цього стали вплив i авторитет само-го Володимира Сокальського i прагнення козакiв виконати християнський обов'язок, який забороняв пiдiймати зброю проти єдиновiрцiв [37;258-259]. Звичайно, цi фактори мали значення. Проте, одні вони не могли примусити запорожцiв без бою здати Сiч i тим са-мим дозволити лiквiдувати Вiйсько i Вольностi. В 1772-1775 рр., коли найбiльш яскраво проявилося незадоволення запорожцiв поселенням на територiї Вольностей старо-обряд-цiв, духовенству, в тому числi i Володимиру Сокальському, не вдалося умо-вити козакiв "установити тишу в запорозьких маєтностях" [17;71]. Широко вiдомi i фак-ти збройної боротьби запорозьких козакiв проти православних. Так, ще при Богданi Хмельницькому козаки здiйснювали походи на Молдавiю, i, як спiвалося в козацькiй думi, "всю землю Волоську обрушили, Все... поле конем iзорали, усiм Волохам, як галкам, з плеч голови познiмали" [13;118]. Запорожцi воювали проти єдиновiрцiв i за часiв Мазепи. Пiд час перебування козакiв пiд протекцiєю кримського хана вони пiд керiвництвом Пилипа Орлика "з волi хана... ходили вiйною на Малоросiю" [27;241]. Козаки, що пiшли за Ду-най пiсля скасування Нової Сiчi, брали участь у приборканнi православних грекiв, пов-сталих за свою незалежнiсть [8;35-36]. Отже, головнi причини мирної здачi Сiчi в червнi 1775 р. треба шукати не лише в авторитетi Володимира Со-кальського i небажаннi запо-рожцiв пролити християнську кров. Козаки розумiли, що вони майже не мали шансiв встояти проти збройної сили росiйських вiйськ. Лави Вiй-ська Запорозького були значно скороченi внаслiдок вiйни з турками 1768-1774 рр. i складали, за деякими оцiнками, 10 тисяч чоловiк [20;28]. Кiлькiсть же росiйських вiй-ськ, що прибули на Запорожжя, скла-дала 66 тисяч пiд керiвництвом Текелiя i 20 тисяч чоловiк, якi за розпорядженням князя Прозоровського були направленi в козацькi па-ла-нки. Тому козаки розмiркували, "як не гiрко їм було, що не доведеться їм руку пiдiйма-ти на силу Бiлої Царицi" [23;20]. Крiм того, козаки керувалися i прагненням врятувати вiд смертi i розорення свої родини i зимiвники. В той момент на Сiчi перебували не ли-ше безсiмейнi козаки, а й старшина та запорожцi, що мали по зимiвниках дружин i дi-тей. Вони побоювались, що навiть у ви-пад-ку, коли козакам за допомогою зброї i вдас-ть-ся захистити Сiч вiд зайняття росiйсь-кими вiйськами, тi вiйськовi команди, що в той час вже розташувались в багатьох важ-ли-вих населених пунктах Запорозьких Вольностей, "почувши... опiр, розорять всi до-маш-нi пожитки, а дружин i дiтей... безжалiсно вже по-карають на смерть" [30;30].

Таким чином, i дiяльнiсть сiчового архiмандрита Володимира Сокальського бiльшою частиною вiдповiдала iнтересам Вiйська Запорозького, тому останнє i дiяло у вiдповi-д-ностi з його пропозицiями.

Отже, козаки не йшли слiпо навiть за найавторитетнiшими з духовних осiб, що пе-ре-бували на Запорожжi. Ставлення ж козакiв до бiльшостi священикiв можна охаракте-ри-зувати скорiше як рiвноправне, нiж шанобливе. Серед козакiв ходила приказка, по-чута ченцем Леонiдом: "На безлюддi i пiп людина. Коли попiвський вiз загрузне в бо-ло-тi i коли нiкому його рятувати... то i пiп, а часом i протопопа, в якому ляхи находять пiв-тора хлопа, лiзе в болото, як i пономар" [32;48-49].

Досить часто козакiв i духовних осiб пов'язували суто дiловi справи. Запорожцi, йду-чи в походи, iнколи доручали священикам зберiгати їхнi грошi. Так, у 1773 р. священик Олександрiвської фортецi Роман написав розписку про отримання на збереження 40 кар--бованцiв вiд кiлькох запорозьких козакiв [43;24156]. 8 грудня 1774 р. вiйськовий ста-ршина Лук'ян Великий, вирушаючи в похiд, доручив кодацькому священику Василiю 2000 карбованцiв для того, щоб той роздавав їх пiд проценти в позику [48;356]. Не мож-на погодитися з висновком Д.I.Яворницького про те, що нiде з такою повагою не ста-ви--лися до духовенства, як на Запорожжi [41;772]. Багато хто iз козакiв, не вiдчуваючи щодо духовних осiб великої поваги, вважав за можливе чинити їм утиски, навiть грабу-вати їхнє майно. Кошовий отаман Григорiй Федоров, знаючи таку особли-вiсть вдачi деяких запорожцiв, в iнструкцiї, виданiй старшинi Бугогардiвської паланки, наказував: "... вам з усiєю командою священика, дячка i пономаря нiчим не ображати" [27;54].

Причинами суперечок мiж запорожцями i духовенством в багатьох випадках ставали майновi питання i образи, якi козаки чинили духовним особам. У 1773 р. точився кон-ф-лiкт за право користування землею мiж запорозькими священиками Кущинським i Зе-ле-нським з одного боку i самарським полковником Петром Рябим та священиком Тар-лов-ським – з iншого [48;340]. В тому ж 1773 р. священик Iоан Гамалiя скаржився до Староко-дацького духовного намiсного правлiння i до Коша на запорожця Резанцова. Довгий час точилася суперечка мiж воронинським iєреєм Тимофiєм Васильовичем i сiчовим козаком Гаркушею. Останнiй звинувачував iєрея в привласненнi милостинi, яка була пожертву-вана на Воронинську церкву [43;6369].

Запорожцi, якi входили до розбiйничих груп, серед iнших грабували i православних духовних осiб. 28 сiчня 1752 р. пiд час подорожi до Сiчi за купiвлею риби був пограбо-ваний запорожцями ченець Нехворощанського монастиря [48;25]. Козаки, якi в 1744 р. здiйснювали набiги на Чигиринське староство, перед цим обiкрали пасiку ченця Києво-Софiйського монастиря [3;38-39]. За легендою, розбiйники зробили спробу пограбувати навiть старця Дороша, прагнучи забрати у нього грошi, що були зiбранi на пожертву-ван-ня монастирю [17;61-62].

Отже, ставлення частини запорожцiв до духовних осiб було далеким вiд шанобли-во-го. Це, певно, i дало князю Мишецькому пiдстави казати: "Iншi ж козаки пред ними (священиками – I.Л.) пошану мають, а iншi грубi бiльше досаждають, нiж почитають" [22;21]. Запорозьке духовенство, маючи таку своєрiдну паству, прагнуло пристосуватись до неї. Помiрковане ставлення духовенства до вчинкiв запорожцiв значною мiрою пояс-ню-ється тим щедрим матерiальним утриманням, яке воно отримувало вiд козакiв. Духо-венство перш за все прагнуло догодити кошовому керiвництву. Пiд час подорожей вiй-ськового керiвництва територiєю Вольностей духовнi особи тих населених пунктiв, якi повиннi були бути вiдвiданими, виходили назустрiч в урочистому вбраннi [26;55]. Пере-буваючi на Сiчi ченцi не минали нагоди особисто поздоровити вiйськове керiвництво зi святами, перемогами i видатними подiями в життi Запорожжя [15;10].

Духовнi особи, якi перебували на територiї Вольностей, прагнучи одночасно дого-ди-ти козакам, задовольнити їхнi духовнi потреби i отримати якомога бiльше милостинi, ходили по куренях i хатах, де благословляли запорожцiв, "хоча i не тверезих" [15;6].

Духовенство на Запорожжi вступало в спiлкування навiть з козаками, що займалися розбоєм. Так, священик Даниїл Левицький, який їхав на Сiч до свого родича, зустрiв розбiйникiв i дав їм хлiб, горiлку i мед. Козаки ж дали Левицькому трьох коней, нака-за-в-ши вiддати їх на користь церкви [29;83-89]. Спiлкувався з розбiйниками i КирилоТар-ло-вський. Пiд час своїх тривалих блукань вiн зустрiвся з Гаркушею, провiв з ним "спа-сен-нi бесiди", завдяки чому розбiйник покаявся [16;578]. За легендами, проявив турботу про грабiжникiв i старець Дорош, який порадив гайдамаковi, як вилiкувати руку, i дав на дорогу їжу [17;61-62].

Запорожцi, особливо старшина, звикли до того, що духовенство виказувало до них шану. Коли начальник сiчової церкви донiс кошовому керiвництву, що диякон Святко-всь-кий лаяв непристойними словами кошового, суддю, осавула, писаря, пушкаря i дов-би-ша, останнi не повiрили i пропустили "все мимо вух" [32;54-55].

Отже, в перiод Нової Сiчi козацтво, славлячись своєю щедрiстю щодо ре-лiгiйних споруд i духовних осiб, щиро вiрячи в Бога, в бiльшостi випадкiв шанобливо ставилось до храмiв Божих. Причиною цiєї шани, мiж iншим, було те, що запорозькi цер-кви, бу-дучи мiсцем для задоволення християнських потреб, виконували цiлий ряд iн-ших фун-кцiй. В той же час запорожцi в деяких випадках порушували загальноприйнятi правила поведiнки в церквi, керуючись в своїх вчинках у першу чергу мiркуваннями за-хис-ту своїх iнтересiв i безпеки.

Козацтво, з великою шаною ставлячись до деяких представникiв духовенства, слiду-вало їхнiм порадам. Проте причиною цього була не стiльки повага до духовного сану, скiльки яскравi особистостi таких духовних осiб, збiг їхнiх iнтересiв з iнтересами Вiйська. Коли дiї духовенства йшли всупереч цим iнтересам, то у цих випадках такiй дiяль-но-с-тi запорожцями суворо клався край. Проте духовенство, яке перебувало натериторiї Вольностей, було матерiально зацiкавлене в пiдтримцi дружнiх стосункiв з козаками. Тому воно прагнуло догодити цiй унiкальнiй парафiї i досить рiдко вступало з нею в кон-флiкти.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛIТЕРАТУРА

1. Андриевский А.А. Запорожские выборы и порядки половины XVIII в. // Киевская стари-на.– № 5. – 1883.

2. Андриевский А.А. Комиссия 1749 г. для разбора разных претензий татар и запорожцев. – К., 1894.

3. Андриевский А.А. Материалы для истории Южнорусского края в XVIII столетии (1715-1774). – Одесса, 1886.

4. Апанович О.М. Розповiдi про запорозьких козакiв. – К., 1991.

5. Беднов В.А. К истории бывших запорожских старшин и козаков. – Екатеринослав, 1915.

6. Бiднов В. Сiчовий архiмандрит Володимир Сокальський, в народнiй пам'ятi та освiтленнi iсторичних джерел // Записки НТШ. – Т. CXLVII. – Львiв, 1927.

7. Власовський I. Нарис iсторiї Української православної церкви. – Нью-Йорк, 1977.

8. Гаденко А.П. Азовское козачье войско (1830-1865). – 1912.

9. Герасименко Н. У маєвi знамен. Київо-Межигiрський монастир i Запорозька Сiч // Лiтера-турна Україна. – 1991, 16 травня..

10. Голобуцкий В. Запорожское казачество. – К., 1957.

11. Кащенко А. Оповiдання про славне Вiйсько Запорозьке низове. – Днiпропетровськ, 1991.

12. Кондратович Ф. Задунайская Сечь. – К., 1883.



Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.