Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історичні портрети - Всесвітня історія

11 КЛАС

Черчилль Вінстон (1874-1965) — державний діяч Великої Британії. Походив з аристократичної династії. 1888 року вступив до військового училища. Із 1894 р. служить в армії. Брав участь у підкоренні місцевих племен в Індії та Африці, англо-бурській війні. У 26 років обраний членом парламенту від партії консерваторів, невдовзі перейшов до лібералів, обіймав різні урядові посади. Із 1916 р. перебував на Західному фронті. У 1925 р. повернувся до лав Консервативної партії. 1940 року став прем’єр-міністром. Був ініціатором створення Антигітлерівської коаліції. Ініціатор «холодної війни» проти СРСР у повоєнні роки. 1951 року знову стає прем’єр-міністром. Удостоєний звання лауреата Нобелівської премії з літератури (1953). Нагороджений 37 орденами і медалями.

Аденауер Конрад (1876-1967) — німецький політик, співзасновник Християнсько-демократичного союзу. Перший канцлер ФРН. Після навчання в університетах з 1903 р. працював у прокуратурі. Працював у мерії Кельна, очолив її 1917 року. 1933 року Гітлер звільнив його з цієї посади. Був заарештований у зв’язку із замахом на Гітлера. 1945 р. він знову стає бургомістром Кельна. 1949 року був обраний федеральним канцлером, а згодом також обійняв посаду посаду міністра закордонних справ. Ініціатор Європейського об’єднання вугілля і сталі в 1951 р. Виступав проти будь-якого компромісу з комуністичною ідеологією. Встановив дипломатичні відносини з СРСР 1955 року. Пішов у відставку 1963 року.

Бен-Гуріон Давид (1886-1973) — один з лідерів сіоністського руху, один із творців держави Ізраїль. Народився у Польщі. 1906 р. як сільськогосподарський робочий вирушив до Палестини. 1910 року був призначений редактором єврейського журналу. 1912 року Бен-Гуріон вступив до Стамбульського університету, але не закінчив його через війну. Переїхав до США. Воював проти Туреччини в Єгипті. 1921 року створив Загальну федерацію єврейських трудящих, яку очолював 14 років. У 1940-х роках Бен-Гуріон став одним з лідерів боротьби за створення єврейської держави. 1948 року очолив Тимчасовий уряд держави Ізраїль, а згодом був обраний прем’єр-міністром. 1953 року пішов у відставку, через два роки знову обійняв посаду прем’єр-міністра. 1957 року був поранений. Очолював уряди в 1959, 1961 рр. Пішов у відставку 1963 р., але залишався членом парламенту.

Брежнєв Леонід (1907-1982) — радянський державний і партійний діяч, перший, а з 1966 року — Генеральний секретар ЦК КПРС. Упродовж 1923-1927 рр. навчався в технікумі, брав участь у колективізації. 1935 року закінчив Дніпродзержинський металургійний інститут. Із 1937 р. на керівній радянській і партійній роботі. У роки Вітчизняної війни — військово-політичний праців­ник, 1943 року отримав звання генерал-майора. Після війни працював у Молдові та Казахстані. Із 1964 року очолив ЦК КПРС. За нього почався економічний застій у СРСР, зазнавав переслідувань опозиційний рух, були обмежені демократичні права. Зовнішня політика була спрямована на розширення зв’язків із Заходом, проте ініціював введення військ країн Варшавського договору до Чехословаччини (1968) та Афганістану (1979).

Буш Джордж Вокер (1946) — 43-й президент США. Закінчив приватну школу. 1968 року здобув ступінь бакалавра історії в Єльському університеті. Протягом 1968-1973 рр. служив пілотом у Національній гвардії. У 1973-1975 рр. навчався в Гарвардській школі бізнесу. Після її закінчення працював у нафтовій галузі до 1986 р. Кілька разів брав активну участь в передвиборчих кампаніях батька, був його радником. 1994 року Буш був обраний губернатором штату Техас, переобраний на цю посаду 1989 року. Буш виграв президентські вибори 2000 року як кандидат від Республіканської партії. Переобраний вдруге 2004 року. Виступав за приватизацію систем медичної допомоги і соціального забезпечення. Після терористичних нападів 11 вересня 2001 р. Буш оголосив глобальну війну проти тероризму й ініціював вторгнення американських військ до Афганістану, а 2003 року — до Іраку.

Валенса Лех (1943) — польський політик і громадський діяч. Президент Польщі протягом 1990-1995 років. Після закінчення технікуму і служби в армії почав працювати на Гданській судно­верфі. Брав участь у страйках 1976 р. 1980 року очолив профспілку «Солідарність». Неодноразово був заарештований. 1983 року отримав Нобелівську премію миру. 1990 року обраний президен­том Польщі. Підтримував розвиток ринкових відносин в країні. Після 1995 р. займається публічною політикою.

Гавел Вацлав (1936-2011) — чеський політик і громадський діяч. Дев’ятий та останній президент Чехословаччини (1989-1992), перший президент Чехії (1993-2003). 1954 року закінчив вечірню школу і почав писати п’єси. 1963 року була поставлена перша його п’єса. 1966 року заочно закінчив Празьку академію мистецтв. Із 1968 року бере активну участь у правозахисній діяльності, за що неодноразово був засуджений. Один з авторів «Хартії 77». Після початку «оксамитової революції» 1989 року очолив «Громадянський форум», тоді ж його було обрано пре­зидентом. Своєю політикою сприяв переходу країни на шлях ринкових відносин. Погодився на розділ Чехословаччини 1993 року.

Ганді Індіра (1917-1984) — дочка Джавахарлала Неру. Навчалась в університетах Англії, Швейцарії та Індії. Коли їй виповнився 21 рік, вступила до партії Індійський національний конгрес (ІНК). Прізвище Ганді взяла по чоловікові, з яким одружилась у 25 років. Після проголошення незалежності Індії стала офіційною співробітницею батька. 1955 року Індіра Ганді увійшла до складу Центральної виборчої комісії ІНК як голова жіночої організації цієї партії. Протягом 1959-1960 рр. вона очолювала ІНК. 1964 року увійшла до уряду як міністр інформації і радіомовлення; у липні 1964-го стала членом Національної ради оборони. 1966 року була обрана лідером парламентської фракції ІНК і як лідер цієї фракції стала прем’єр-міністром й очолила уряд, у якому згодом ще й очолила міністестерство атомної енергії, голови планової комісії, міністра закордонних справ. Протягом 1969-1970 рр. І. Ганді націоналізувала 14 найбільших банків. 1971 року була переобрана на посаду прем’єр-міністра, але 1975 року вона була звинувачена судом у порушенні закону про вибори під час виборчої кампанії 1971 року. 1977 року вона програла вибори, проте через три роки Ганді знову обійняла пост прем’єр-міністра. 1984 року була вбита під час замаху сикхських сепаратистів.

Гаспері Альчіде де (1881-1954) — італійський політик. Закінчив Віденський університет 1905 року. Працював редактором газети. У 1911-1918 роках — член австрійського рейхсрату. Засновник Іта­лійської народної партії. Із 1921 р. — член італійського парламенту. Був заарештований за антифашистську діяльність. Із 1931 року пра­цював у Ватиканській бібліотеці. 1943 року заснував Християнсько-демократичну партію Італії. Із 1944 р. став міністром за­кордонних справ Італії, а через рік прем’єр-міністром. Згодом формував 8 коаліційних та однопартійних урядів поспіль, обіймаючи посаду прем’єр-міністра. Вважається одним з батьків-засновників ЄС. 1953 р. пішов у відставку.

Голль Шарль де (1890-1970) — французький генерал, прези­дент Франції. Закінчив військову школу. Під час Першої світової війни потрапив у полон. У повоєнні роки викладає у Вищій військовій школі у Парижі. Після захоплення Франції Німеччиною (1940) як заступник міністра закордонних справ не прийняв умови перемир’я з Німеччиною й емігрував до Англії, очолив рух «Вільна Франція». 1944 року на звіліьненій території Франції очолює Тимчасовий уряд. 1958 року його обирають президентом П’ятої республіки. Посилив втручання держави у сферу економіки і соціальних відносин. 1960 року де Голль визнав незалежність 14 африканських колоній Франції за винятком Алжиру. 1966 р. президент заявив про вихід Франції з військової організації НАТО. Подав увідставку 1969 року.

Горбачов Михайло (1931) — радянський політичний діяч та єдиний в історії Президент СРСР. 1955 року закінчив Московський університет. Із 1963 р. на партійній роботі. 1978 року обраний секретарем ЦК КПРС, а у березні 1985 його обирають Ге­неральним секретарем ЦК КПРС. Розпочав процес «перебудови» в СРСР, поліпшив відносини з країнами Заходу, було виведено війська з Афганістану. Активно здійснювалась політика демократизації та гласності, але водночас зростали кризові явища в економіці, міжнаціональних відносин. 1990 року обраний Президентом СРСР, став лауреатом Нобелівської премії миру. Після невдалого путчу в серпні 1991 р. пішов у відставку 25 грудня 1991 р. Після відставки виступає з лекціями, займається благодійною діяльністю.

Ден Сяопін (1904-1997) — діяч комуністичної партії Китаю, один з керівників китайської держави. Із 1919 р. навчався у Франції, потім у Москві. Після повернення бере участь у боротьбі проти Гоміндану. Після створення КНР 1949 року працює в партійних органах. Під час «культурної революції» працює звичайним робітником на заводі. Після смерті Мао Цзедуна ініціював розслідування і судовий процес у справі «банди чотирьох», під час яких була піддана осуду практика часів «культурної революції».1980 року стає першою особою в Китаї. Налагоджує відносини з країнами Заходу, залучаючи інвестиції, починає реформи «4 модернізацій», здійснює перехід до ринкової економіки. Водночас придушив заворушення студентів на площі Тяньаньмень 1989 року, а невдовзі пішов у відставку.

Ейзенхауер Дуайт (1890-1969) — американський військовий і державний діяч, 34-й Президент США. Протягом 1911-1915 рр. навчався у військовій академії, перебував на різних посадах в армії США. У 1942-1943 рр. командував силами союзників під час наступу у Східній Африці, Сицилії та Італії. Командував англо-американськими силами під час вторгнення в Нормандії 1944 року. Президент США у 1953-1961 рр.

Ерхард Людвіг (1897-1977) — міністр економіки в уряді К. Аденауера та його наступник на посту федерального канцлера (1963­1966). Після закінчення школи брав участь у Першій світовій війні. Після війни навчався в університеті. 1925 року здобув ступінь доктора наук, працював заступником директора Інституту з вивчення кон’юнктури. Під час Другої світової війни працював у дослідницькому інституті. Із 1945 року — державний міністр економіки Баварії, потім директор Економічного управління Бізонії. Працював в уряді Аденауера (1949­1963). Один з авторів «економічного дива» ФРН.

Єльцин Борис (1931-2007) — російський політичний діяч, перший президент (1991­1999) незалежної Російської Федерації. Закінчивши інститут 1955 року, працював на будівництві, 1966 року став директором Свердловського домобудівельного комбинату. Із 1968 року на партійній роботі. Із 1985 р. працює в ЦК КПРС, очолює Московський комітет партії. 1989 року обраний депутатом Верховної Ради СРСР, наступного року вийшов з лав КПРС. 1991 року обраний президентом РРФСР. Очолив боротьбу проти путчу у серпні 1991 р. Підписав Біловезьку угоду угоду про ліквідацію СРСР. Його діяльність супроводжувалась політичними конфліктами з Верховною Радою Росії, збройними конфліктами в Чечні. 1996 року переобраний на посаду пре­зидента, проте 1999 року оголосив про свою відставку. У період його президенства відбулись кардинальні економічні і соціальні реформи, які часто супроводжувались кризовими явищами.

Кадар Янош (1912-1989) — керівник соціалістичної Угорщини (1956-1988) рр. Працював із 14 років, був засуджений за участь у комуністичному молодіжному рухові. Під час Другої світової війни перебував у підпіллі. 1948 року став міністром внутрішніх справ. Перебував у тюрмі в 1951-1956 рр. за звинуваченнями у зраді. Після введення радянських військ 1956 року очолив Революційний уряд і перебрав всю владу в країні. Обіймав посади прем’єр-міністра і лідера Угорської соціалістичної робітничої партії. Здійснив економічні реформи, лібералізацію суспільного життя. Усунений з усіх посад 1988 р.

Кастро Фідель (1926) — кубинський політичний діяч. Навчався в коледжі, потім 4 роки — в університеті в Гавані. Працював адвокатом. 1953 року очолює повстання проти диктатора Батисти. Зазнавши переслідувань, виїжджає до Мексики, де готує повстання. 1956 року висадився на Кубі й очолив партизанський рух. 1959 року прийшов до влади і став прем’єр-міністром рево­люційного уряду. 1961 року заявив про соціалістичний характер кубинської революції, здійснив відповідні соціалістичні реформи. Із 1965 р. — перший секретар ЦК компартії Куби. Через хворобу відійшов 2006 року від керівництва Кубою.

Кеннеді Джон (1917-1963) — 35-й президент США. 1940 року закінчив Гарвардський університет. Під час Другої світової війни воював на Тихому океані. Із 1947 р. член Конгресу США, 1953 року став членом Сенату від Демократичної партії. 1960 року був обраний президентом США. Політика, яку він здійснював, дістала назву «нові рубежі» і передбачала реформи в галузі освіти, охоро­ни здоров’я, подолання безробіття та расової дискримінації. Значно розширив космічну програму. 1962 року особисто взяв участь у подоланні «Карибської кризи». Разом з тим розв’язав війну у Південному В’єтнамі. Загинув у результаті замаху.

Кінг Мартін Лютер (1929-1968) — американський проповідник і лідер руху боротьби проти расизму та за громадянські права. Упродовж 1944-1948 рр. навчався у коледжі для кольорових в Атланті. Тоді ж став членом Національної асоціації прогресу кольорового населення (НАПКН). 1947 р. прийняв сан і став помічником батька пастора баптистської церкви в Атланті. 1951 року закінчив семінарію, а 1955 року — захистив дисертацію в Бостонському університеті. 1963 року очолив масові демонстрації в Алабамі проти сегрегації та організував найбільшу в історії США демонстрацію за громадянські права. 1964 року йому було присуджено Нобелівську премію миру. 1968 року Кінг був смертельно поранений снайпером.

Клінтон Вільям Джефферсон «Білл» (1946) — 42-й президент США (1993­2001). Походить з сім’ї комівояжера (батько загинув в автокатострофі). 1975 р. почав викладати в Арканзаському університеті. У 1978 і 1982 роках його обирали губернатором штату Арканзас. У 1992 року Клінтон успішно балотувався на посаду президента США від Демократичної партії. У наступних виборах він також здобув перемогу і залишився у Білому домі на другий термін. Намагався підтримувати конструктивні відносини з пострадянськими країнами, спрямовані на поширення демократії та ринкової економіки. Висунув тезу перетворення НАТО на політичну організацію та розширення її на Схід. Його адміністрація вживала заходів щодо врегулювання війни в Югославії та на Близькому Сході. Внутрішньополітичний курс мав назву «Відродження Америки» і зводився до зростання державного регулювання економікою, надання федеральним органам влади більш широких повноважень у справі реалізації економічної політики. Докладав зусилля щодо розширення комп’ютеризації та інтернетизації суспільства, захисту навколишнього середовища, будівництва житла, збільшення терміну навчання школярів з 12 до 14 років, запровадив закон про безоплатну медичну допомогу для непрацездатних та людей похилого віку. Після президентства займається благодійною діяльністю.

Коль Гельмут (1930) — німецький політик, канцлер Федеративної Республіки Німеччини. Навчався в університеті, здобув ступінь доктора філософії, працював у бізнесових структурах. Із 1953 р. член партії ХДС. Із 1969 р. — міністр-президент (голова виконавчої влади) Німеччини і член бундесрату (верхньої палати парламенту). У 1973 р. — голова ХДС, а через три роки очолює фракцію ХДС у бундестагу. 1982 року стає канцлером у коаліційному уряді ХДС/ХСС. Тричі його обирали на цю посаду (до 1998 р.), беззасте­режно підтримав Маастрихтські угоди.

МакАртур Дуглас (1880-1964) — американський воєначальник. Після закінчення військової академії в 1903 р. служив на Філіппінах, в Японії. Був радником президента Т. Рузвельта. Брав участь у Першій світовій війні. У 1919-1922 рр. — начальник військової академії. Із 1930 р. — начальник штабу у Вашингтоні. 1941 року став командувачем силами США на Далекому Сході. 1945 року МакАртур прийняв капітуляцію Японії. Упродовж 1950 р. командував військами ООН під час війни в Кореї. Із 1952 р. зайнявся бізнесом.

Мандела Нельсон (1918) — південноафриканський політик і юрист, президент Південно-Африканської Республіки (1994­-1999). Походив з сім’ї радника короля племені. Навчався в коледжі, потім в університеті. 1941 року переїжджає до Йоганнесбурга. 1944 року став членом Африканського національно­го конгресу (АНК). 1962 року засуджений спочатку на 5 років, а потім на довічне ув’язнення. У тюрмі здобув ступінь бакалавра. 1990 року його було звільнено. 1993 року отримав Нобелівську премію миру. 1994 року обраний Президентом ПАР, здійснив ряд реформ.

Мао Цзедун (1893-1976) — китайський політичний лідер. Засновник Китайської комуністичної партії. В юності багато самостійно навчався. 1917 року почали виходити його перші статті. Брав участь в установчому з’їзді комуністичної партії Китаю. Із 1923 р. працює в ЦК компартії Китаю. 1943 року був обраний головою політбюро КПК. 1949 року проголосив створення КНР. Усі реформи проводилися за зразком СРСР. 1958 року започатковано політику «Великий стрибок», наступного року — «культурну революцію». На початку 60-х років виникають ускладнення із СРСР. 1972 року пішіов на зближення з США. У країні встановлено культ особи Мао Цзедуна.

Неру Джавахарлал (1889-1964) — перший прем’єр-міністр Індії. Навчався в Англії. У 22 роки вступив до ІНК (Індійський національний конгрес). Неодноразово його обирали головою ІНК. Протягом 1947-1964 рр. беззмінно обіймав пости прем’єр-міністра і міністра закордонних справ. Здійснив низку ряд ліберальних реформ у сільському господарстві. Проводив незалежну політику співробітництва з СРСР і США. Прихильник збільшення державного сектору економіки.

Піночет Августо (1915-2006) — генерал, диктатор Чилі (1973­1990). Навчався у військовому училищі та військовій академії. 1971 року призначений командиром військового гарнізону в Сантьяго,а з 1973 р. — командувачем сухопутними військами Чилі. Керував військовим переворотом 1973 року. Прийшовши до влади, переслідував інакомислячих. В економіці його реформи були спрямовані на створення умов для розвитку ринку. Після відставки до 1998 р. залишався головнокомандувачем збройних сил. 1998 року заарештований в Лондоні і висланий у 2000 р. до Чилі. Чилійський суд визнав його винним за низкою злочинів. Під час розгляду справи Піночет помер.

Путін Володимир (1952) — російський державний і політичний діяч, другий та четвертий президент Російської Федерації. 1975 року закінчив Леніградський університет і працював у Комітеті державної безпеки СРСР. Із 1996 р. працює в Адміністра­ції Президента Російської Федерації, 1998 року став директором Федеральної служби безпеки Російської Федерації. Із 1999 р. очолював уряд країни, 2000 року обраний, а 2004 переобраний президентом Російської Федерації. Протягом 2008-2012 років очолював уряд Росії. 2012 року Путін знову стає президентом. Проводить активну зовнішню політику, спрямовану на посилення авторитету Росії на міжнародній арені. У внутрішній політиці прихильник жорсткого втручання держави в економічне життя і соціальну сферу, стримування демократичного розвитку країни шляхом централізації влади.

Рейган Рональд (1911-2004) — 40-й Президент США (1981­1988 рр.) від Республіканської партії. Навчався у коледжі, працював рятувальником, займався спортом. Із 1932 р. працював на радіо, а потім розпочав кар’єру актора. Він виконав ролі у 77 те­левізійних та художніх фільмах. Очолював Гільдію кіноакторів США. 1962 року став членом Республіканської партії, 1967 року був обраний губернатором штату Каліфорнія. 1980 р. Переміг у виборах на посаду президента США, переобраний у 1984 р. Дотримувався стратегії обмеження втручання уряду в регулювання економіки, скорочення державних витрат, зниження податків, контролю над інфляцією («рейганоміка»). Прихильник тиску на СРСР і боротьби з комунізмом в усьому світі. Ініціатор створення програми Стратегічної оборонної ініціативи.

Тетчер Маргарет (1925) — прем’єр-міністр Великої Брита­нії. Закінчила Оксфордський університет 1950 року, працювала адвокатом. 1959 року стала депутатом Палати громад, працювала у міністерстві пенсій і соціального забезпечення. Протягом 1970-1974 рр. — міністр освіти і науки. Із 1975 р. — лідер Консервативної партії. 1979 року стала прем’єр-міністром. Почалареформування британської економіки й усього суспільства: було денаціоналізовано чимало підприємств, обмежено діяльність профспілок, скорочено видатки на соціальні галузі і програми, зменшено бюджет. Виступала за обмеження впли­ву держави на економіку, підтримку вільного ринку та підприємництва. 1990 року подала у відставку і зайнялась публічною діяльністю.

Тіто Йосип Броз (1892-1980) — лідер Югославії (1945-1980). Брав участь у Першій світовій війні, потрапив у російський полон. Повернувся до Хорватії 1920 року, брав активну участь у профспілковому і комуністичному рухах. Неодноразово був підданий арештам. Протягом 1935-1937 рр. працював у Комінтерні в Москві. 1937 року очолив Компартію Югославії. У 1941-1944 рр. очолював партизанський рух. 1945 року очолив Республіку Югославію. 1949 року розірвав відносини з СРСР. Із 1953 р. став президентом країни. Розробив югославський шлях до соціалізму. Ініціатор створення Руху неприєднання 1961 року. Проводив незалежну від СРСР зовнішню політику.

Трумен Гаррі (1884-1972) — 33-й президент Сполучених Штатів (1945-1953). Учасник Першої світової війни, командував артилерійською батареєю. Після війни працював суддею. 1934 року обраний сенатором США. Був прихильником «нового курсу» Рузвельта. 1944 року став віце-президентом. Після смерті Рузвельта в 1945 р. обійняв посаду президента. Ініціював атомну атаку Японії. 1947 року проголосив широкомасштабну боротьбу з ко­мунізмом. Був ініціатором створення НАТО і війни в Кореї 1950­1952 рр. Обмежив права профспілок, посилив втручання держави в життя суспільства.

Хрущов Микита (1894-1971) — перший секретар ЦК КПРС (1953-1964). Почав працювати на шахті з 14 років. 1918 року вступив до Комуністичної партії. Із 1926 р. на партійній роботі. Учасник репресій у 30-ті роки. 1938 року стає першим секретарем ЦК КП(б)У. Під час Великої вітчизняної війни входив до складу військових рад різних фронтів. Протягом 1944-1947 рр. — голова Ради міністрів УРСР. Після смерті Сталіна став першим секретарем ЦК КПРС. 1956 року на ХХ з’їзді КПРС виступив з критикою сталінізму. 1958 року також очолив Раду міністрів СРСР. Був ініціатором освоєння цілинних земель, перебудови управління промис­ловістю і сільським господарством. Часто приймав волюнтаристські рішення. У зовнішній політиці прагнув налагодити зв’язки із західними країнами. 1964 року рішенням Політбюро КПРС його було усунуто з усіх керівних позицій.

Чаушеску Ніколае (1918-1989) — румунський державний і політичний діяч. Президент Румунії (1974-1989). Член Румунської комуністичної партії з 1936 р. 1940 року був заарештований, перебував у в’язниці до 1944 р. Із 1945 р. працював на керівних партійних посадах. 1965 року став Генеральним секретарем партії. 1974 року оголосив себе довічним Президентом. Проводив незалежний від СРСР політичний курс, фактично встановив «культ особи» Чаушеску. Ініціював значні запозичення на Заході, повернення яких у 1980-х роках перетворило Румунію на найбіднішу країну Європи. Під час революції 1989 р. був розстріляний разом із дружиною за вироком трибуналу.

Попередня
Сторінка
Наступна
Сторінка