Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історичні портрети - Всесвітня історія

10 КЛАС

Антонеску Йон (1882-1946) — румунський військовий та державний діяч. Професійний військовий, брав участь у Першій світовій війні. Учасник інтервенції проти Угорської радянської республіки (1919 р.). 1933 року його було призначено начальником Генерального штабу румунської армії. У 1937-1938 роках обіймав посаду міністра оборони, був прихильником союзу з гітлерівською Німеччиною. У 1940-1944 рр. — глава держави і прем’єр-міністр, фактично диктатор, маршал Румунії, прихильник союзу з Третім рейхом. Ліквідував рештки парламентської демократії. У своїй політиці спирався на масовий терор і репресії. 1940 року уряд Антонеску приєднався до Берлінського пакту, 1941 — до Антикомінтернівського пакту. У війні проти СРСР були залучені 30 румунських дивізій і бригад, що брали участь у боях за Одесу, Севастополь, Сталінград. Уряд Антонеску створив на території СРСР три губернаторства: Бессарабію, Буковину, Трансністрію. 1944 року під час антифашистського збройного повстання був арештований як воєнний злочинець і 1946 року за вироком народного трибуналу страчений.

Бенеш Едвард (1884-1948) — чехословацький державний діяч. Походив із сім’ї небагатого селянина. Навчався в Парижі і Берлі­ні. Здобув два докторських ступені: права і філософії. Викладав в університеті в Празі. Із 1914 р. — учасник національного руху. Разом з Т. Масариком і М. Штефаником 1916 р. очолив у Франції «Чехословацький національний комітет». 1918 року увійшов до уряду й очолив міністерство зовнішніх справ. Протягом 1918­1935 рр. обіймав цю посаду 14 разів. Тісно співробітничав із західноєвропейськими державами, переважно із Францією. Один із засновників Ліги Націй. У 1935-1938 рр. був президентом Чехос­ловацької республіки. Після Мюнхенської угоди (1938) емігрував до США, а потім до Англії, де 1940 р. очолив емігрантську «Національну раду», яка боролась за відновлення Чехословаччини. 1946 р. знову був обраний президентом. У лютому 1948 р. під тис­ком комуністів на чолі з прем’єр-міністром К. Готвальдом прийняв відставку міністрів трьох демократичних партій і погодився зі змінами в уряді, внаслідок яких всі важелі влади опинилися в руках комуністів.

Брехт Бертольд (1898-1956) — німецький драматург та поет. У 1917-1918 рр. навчався в Мюнхенському університеті. Під час Першої світової був санітаром. Із 1924 р. жив у Берліні, почав писати драматичні твори. Співчував комуністам, тому 1935 р. був змушений емігрувати, відвідав Данію, Фінляндію, СРСР, США. Після закінчення Другої світової війни оселився у Швейцарії, а потім в НДР. 1950 року обраний віце-президентом Академії мис­тецтв НДР. Автор таких творів: «Трикопійчаний роман» (1934), «Матінка Кураж та її діти» (1938), «Життя Галілея» (1939).

Брусилов Олексій (1853-1926) — російський військовий діяч. Генерал від кавалерії. 1872 р. закінчив Пажеський корпус. Про­ходив військову службу на Кавказі. Був учасником російсько-турецької війни 1877-1878 рр. 1883 року закінчив кавалерійську школу, був її викладачем, а згодом начальником. Учасник Першої світової війни, головнокомандувач Південно-Західного фронту. Здійснив Брусилівський прорив — найбільш вдалу бойову операцію росіян за всю війну. У травні-липні 1917 р. Брусилов обіймав посаду Верховного головнокомандувача Збройних сил Росії. Після приходу до влади більшовиків жив у Москві. 1920 р. вступив до лав Червоної армії.

Вільсон Вудро (1856-1924) — 28-й президент США (1913-1921). Вступив до університету у 23 роки. Із 1882 р. працював адвокатом, згодом — викладачем. 1910 року став губернатором Нью-Джерсі. 1912 року був обраний президентом США. Був противником участі США у Першій світовій війні. 1916 року переобраний на другий строк. 1918 року запропонував 14 тез про закінчення війни. Брав участь у Паризькій конференції 1919 року. Був прихильником участі США в Лізі Націй.

Ганді Магатма (1869-1948) — один із керівників та ідеологів національно-визвольного руху в Індії. У 1888-1891 роках навчався в Англії. Потім працював адвокатом в Індії та Південній Африці. Тут він виробив тактику ненасильницького опору. Неодноразово був заарештований за організацію демонстрацій протесту. До Індії повернувся 1915 року і невдовзі очолив Індійський національний конгрес. Виступав за незалежність Індії. Виступав проти розділу Індії за релігійною ознакою і ворожнечі між мусульманами і індусами. Убитий в результаті замаху.

Гінденбург Пауль фон (1847-1934) — німецький військовий і державний діяч, генерал-фельдмаршал. Під час Першої світової війни з листопада 1914 р. — командувач військ Східного фронту, від серпня 1916 р. — начальник Генерального штабу, фактично головнокомандувач. Із 1925 р. і до кінця життя президент (райхс-президент) Німеччини: спершу — Веймарської республіки (переобраний на другий строк 1932 р.), потім (із 1933 р.) — Третього рейху.

Гітлер (Шікльгрубер) Адольф (1889-1945) — рейхсканцлер (1933-1945), провідник Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини (НСДАП). Безуспішно намагався здобути освіту у Віденській академії мистецтв. Злидарював. 1913 року переїхав до Мюнхена. Брав участь у Першій світовій війні, був поранений. Відзначений нагородами. 1919 року вступив до НСДАП, яку очолив в 1921 р. За участь у «пивному путчі» 1923 р. потрапив до в’язниці, де почав писати «Майн кампф». 1932 року НСДАП прийшла до влади у парламенті, а наступного року президент Пауль фон Гінденбург призначив Гітлера рейхсканцлером Ні­меччини. Встановив тоталітарний режим у країні. Здійснював агресивну зовнішню по­літику. 1939 року розв’язав Другу світову війну. Покінчив життя самогубством.

Горті Міклош (1868-1957) — регент Королівства Угорщина (1920-1944). Навчався у Віденській морській академії. У 1909­1914 рр. — морський ад’ютант австрійського імператора Франца-Йосифа I. Під час Першої світової війни брав участь у бойових діях. Із січня 1918 р. — головнокомандувач австро-угорського флоту. У листопаді 1919 р. війська Хорті придушили революцію, 1920 року призначено регентом короля Карла. Протягом 1920­1930 рр. зовнішньополітичний курс спрямований на зближення з Італією та Німеччиною. 1944 року потрапив у полон до амери­канських військ. Із 1949 р. оселився в Португалії.

Далі Сальвадор (1904-1989) — видатний іспанський художник, представник сюрреалізму. 1921 року вступив до Мадридської художньої академії, якої, проте, не закінчив. 1925 року відбулась перша персональна виставка Далі. Невдовзі він переїздить до Парижа, де пише свої перші сюрреалістичні картини, сценарії до кінофільмів. Протягом 1940-1948 рр. він живе у США, де співпрацює з Уолтом Діснеєм. 1948 року повертається до Іспанію. Автор понад тисячі картин. Найбільш відомі: «Постійність пам’яті» (1931), «Сон, викликаний польотом бджоли навколо граната за се­кунду до пробудження» (1944), «Таємна вечеря» (1955) та ін.

Дісней Волт (1901-1966) — американський художник-мультиплікатор, кінорежисер, актор, сценарист і продюсер. Із 14 років розносив газети. Під час Першої світової війни був водієм санітарної машини у Франції. 1919 року влаштовується художником на студію кінореклами. 1923 року створює власну компанію «Walt Disney Productions». 1928 року на екрани вийшов Міккі Маус. Зняв 111 фільмів і був продюсером ще 576 кіноробіт, отримав 26 премій«Оскар». Найбільш відомі мільтфільми: «Білосніжка і семеро гномів», «Піноккіо», «Фантазія», «Дамбо» і «Бембі», «Попелюшка».

Ейзенштейн Сергій (1898-1948) — радянський режисер, сценарист, теоретик кіно і педагог. Навчався в Петроградському інституті цивільних інженерів. Навесні 1918 р. вступає добровольцем до Червоної армії. Протягом 1921-1922 рр. навчався у Державних вищих режисерських майстернях, був режисером театру Пролеткульту. 1924 року зняв фільм «Стачка», а через рік «Броненосець «Потьомкін»». Наступною визначною роботою став фільм «Олександр Невський», за який він отримав не тільки вищі державні нагороди, а й учений ступінь доктора мистецтвознавства (беззахисту дисертації). У роки Вітчизняної війни знімав фільм «Іван Грозний».

Жуков Георгій (1896-1974) — радянський полководець і державний діяч, Маршал Радянського Союзу. Учасник Першої світової та Громадянської воєн. 1938 року призначений заступником командувача Західного військового округу, керував радянськими військами під час військових дій у Монголії. Із 1940 року — генерал армії, командувач Київського військового округу. Під час Великої Вітчизняної війни був начальником Генерального штабу, командувачем фронту, представник Ставки Верховного Головнокомандування, заступник Верховного Головнокомандувача. 1945 року приймав капітуляцію фашистської Німеччини, парад Перемоги на Червоній площі у Москві. У 1946-1953 рр. командував Одеським, а згодом Уральським військовим округом. Підтримав Хрущова у боротьбі за владу, 1955 року став Міністром оборо­ни СРСР. 1957 року виведений зі складу ЦК КПРС і відправлений на пенсію.

Карузо Енріко (1873-1921) — італійський оперний співак, тенор. Дебютував у Неаполі 1895 року. Через п’ять років по тому він виступав у Ла-Скала (Мілан), лондонському театрі Ковент-Гарден. Найбільшої слави зажив як соліст нью-йоркського театру Метрополітенопера (1903-1920).

Кемаль Ататюрк Мустафа (1881-1938) — державний і політичний діяч Туреччини. Закінчив військові школу, коледж та академію генштабу. Учасник молодотурецької (1908) революції, італо-турецької (1911-1912), другої Балканської (1913) та Першої світової війн. 1919 року очолив національно-визвольний рух у Туреччині. 1921 року сформував тимчасовий уряд, 1923 року після проголошення республіки став її першим президентом. Мав необмежені повноваження. Здійснив низку важливих політичних, со­ціальних і культурних реформ.

Керенський Олександр (1881-1970) — російський політичний діяч, голова Тимчасового Уряду. Навчався у Санкт-Петербурзькому університеті. Був журналістом, адвокатом. 1912 року обраний депутатом Державної думи від «Трудової групи». У складі Тимчасового Уряду в 1917 р. обіймав посаду міністра юстиції, був військо­вим та морським міністром, міністром-головою, поєднував посади міністра-голови і верховного головнокомандувача. Після 25 жовтня 1917 р. переїхав до Фінляндії. Із 1922 року — голова редакції есерівської газети «Дні», яку видавали у Берліні та Парижі до 1932 р. Із 1940 р. жив у США, де працював у Гуверовському інституті війни, революції та миру.

Клемансо Жорж (1841-1929) — політичний і державний діяч Франції, член Французької академії. Один із засновників французького радикалізму. Із 1860 р. — навчався на медичному факультеті. Виступав проти диктатури Наполеона III. Закінчив університет, захистив докторську дисертацію, певний час жив в Англії, згодом — у США. 1869 року повернувся до Франції. 1871-1893 рр. — депутат Національних зборів. Із 1881 р. очолював партію радикалів. Із 1905 р. — міністр закордонних справ, 1906-1909 рр. — прем’єр-міністр Франції. У листопаді 1917 р. знову очолив французький уряд і міністерство військових справ. Був одним з авторів Версальського мирного договору 1919 р., головував на Паризькій мирній конференції. Прихильник ідеї розчленування Німеччини, виступив проти створення незалежної України. 1920 року зазнав поразки на президентських виборах і відійшов від політики.

Ленін (Ульянов) Володимир (1870-1924) — революціонер, політичний діяч, лідер більшовиків. 1887 року вступив до Казанського університету, але був виключений за участь у студентському страйку. Брав участь у марксистських гуртках. У 1891 р. екстерном отримав диплом Санкт-Петербурзького університету. Працював адвокатом. За участь у революційній організації заарештований, засланий до Сибіру, звідки втік за кордон. Один із творців фракції більшовиків у РСДРП. Під час Першої світової війни перебував за кордоном, але 1917 року за підтримки німців повернувся до Росії. Підготував і здійснив революційний переворот 25 жовтня 1917 р., внаслідок якого більшовики прийшли до влади. Очолив уряд Раду народних комісарів РСФРР. 1922 року виступив ініціатором створення СРСР. Із середини грудня 1922 р. фактично був усунений від керівництва партією і країною. Похований у мавзолеї на Красній площі у Москві.

Ллойд-Джордж Девід (1863-1945) — державний і політичний діяч Великої Британії, прем’єр-міністр, лідер ліберальної партії. 1884 року закінчив юридичний факультет університету. 1890 року уперше був обраний до парламенту. Під час другої англо-бурської війни (1899-1902) виступив з критикою дій британської армії проти бурів. Обіймав посаду міністра торгівлі (1905-1908) та фінансів (1908-1915) в уряді лібералів. Збільшив податок на землевласників, провів закон про страхування. Із травня 1916 р. обіймав посаду воєнного міністра в коаліційному уряді. Із грудня 1916 р. до жовтня 1922 р. — прем’єр-міністр Великобританії. Один з ініціаторів антирадянської інтервенції. Визнавши її безперспективність, виступив за встановлення контактів з радянською Росією.

Масарик Томаш (1850-1937) — чеський філософ, політичний і державний діяч, перший президент Чехословаччини (1918­1935). 1876 року закінчив Віденський університет. Із 1882 р. професор філософії у Празькому університеті. 1900 року заснував Чеську народну партію (т. зв. «Партію реалістів»). Неодноразово його обирали депутатом австрійського парламенту. Після проголошення незалежності Чехословаччини у 1918 р. був обраний президентом. Пішов у відставку в 1935 р.

Мейєрхольд Всеволод (1874-1940 рр.) — російський і радянський театральний режисер, актор, педагог, народний артист Республіки (1923 р.). У 1896 р. вступив до музично-драматичного училища. 1902 року заснував театр «Товариство нової драми», а через чотири роки став головним режисером Петербурзького театрі імені В. Ф. Коміссаржевської. 10 років пропрацював в Олександрійському та Маріїнському театрах. 1918 року вступив до лав ВКП(б). Організував Вищі режисерські майстерні, на базі яких 1922 року було створено Державний інститут театрального мистецтва (ГІТІС). Протягом 1920-1938 років очолював театр свого імені. Був заарештований і розстріляний 1939 року.

Микола II (1868-1918) — останній російський імператор (1896­1918), старший син Олександра III. Його царювання збіглося з періодом прискореного промислово-економічного розвитку Російської імперії. За часів Миколи II Росія зазнала поразки у російсько-японській війні (1904-1905) рр., що стало однією з причин революції 1905-1907 рр. 1907 року Росія увійшла до складу Антанти, на боці якої вступила у Першу світову війну. Виснажлива безрезультатна війна, різке погіршення соціально-економічного становища стали причиною Лютневої революції внаслідок якої Микола ІІ у березні 1917 зрікся престолу і був заарештований. Розстріляний більшовиками у Єкатеринбурзі разом із сім’єю у липні 1918 року.

Муссоліні Беніто (1883-1945) — італійський політичний діяч, що очолював Італію протягом 1922-1943 рр. Здобув освіту вчителя початкових класів. 1912 року став редактором соціалістичної газети. Виступав за війну проти Німеччини у Першій світовій війні. Брав участь у бойових діях. 1919 року заснував фашистську партію. 1921 року був обраний до Палати депутатів, наступного року став прем’єр-міністром Італії. Здійснював політику посилення особистої диктатури. У внутрішній політиці соціальні реформи супроводжувались форсованою індустріалізацією. Проводив агресивну зовнішню політику (у Лівії, Ефіопії), 1935 року пішов на союз з Німеччиною, став її союзником у Другій світовій війні. 1943 року був звільнений з посади прем’єр-міністра і заарештова­ний. Через два роки його стратили партизани.

Пікассо Пабло (1881-1973) — видатний іспанський художник, один із засновників кубізму. У 14 років вступив до Школи мистецтв Барселони і намалював першу картину. 1899 року відбулась його перша виставка. 1944 року вступає до Комуністичної партії Франції. У повоєнні роки вів усамітнений спосіб життя. Автор декількох тисяч творів, серед яких: «Дівчина на кулі» (1905), «Авіньйонські панянки» (1907), «Дама з віялом» (1909), «Герні ка» (1937), «Голуб миру» (1949).

Пілсудський Юзеф (1867-1935) — польський політичний і дер­жавний діяч. Закінчив Віленську гімназію. Навчався у Харківському і Віденському університетах. У 1887 р. заарештований за підготовку замаху на Олександра III і засуджений до заслання у Сибір. 1892 року став одним із співзасновників Польської соціалістичної партії (ППС). Під час революції 1905-1907 рр. у Росії керував групами бойовиків. Під час Першої світової війни (1914-1918) командував бригадою поляків, яка у складі австрійської армії воювала на Східному фронті. У листопаді 1918 р. — тимчасовий керівник Польської держави. 1920 року Пілсудський став першим маршалом Польщі. Після перевороту 1926 р. був призначений головним інспектором Збройних сил Польщі. У 1926-1928 рр. і з 1930 р. — прем’єр-міністр Польщі.

Пуанкаре Раймон (1860-1934) — французький політичний і державний діяч, двоюрідний брат відомого математика Анрі Пуанкаре. П’ять разів його призначали прем’єр-міністром Франції, у 1913­1920 роках був президентом Французької республіки. Після закінчення Паризького університету (1882) став адвокатом. 1887 року Пуанкаре обрали до палати депутатів французького парламенту, згодом призначили міністром освіти і фінансів. 1912 року Пуанкаре очолив коаліційний уряд Франції, у якому обіймав посаду міністра закордонних справ. У 1913­1920 рр. обраний президентом. Брав участь в укладанні Версальського миру, очолював парла­ментську комісію з виплат репарації Німеччиною. 1922 року знову стає прем’єр-міністром, а наступного року ввів війська у Рурську область, що викликало певне напруження в Європі.

Рузвельт Франклін Делано (1882-1945) — 32-й президент США 1933-1945 рр., демократ. Навчався у Гарвардському і Колумбійському університетах. Протягом 1907-1910 рр. працював у юридичній фірмі. 1910 року був обраний до сенату штату Нью-Йорк. У 1913-1920 рр. — помічник морського міністра в уряді президента В. Вільсона. 1920 року стає кандидатом на пост віце-президента США від Демократичної партії. 1921 тяжко захворів. 1928 року став губернатором штату Нью-Йорк. Автор «нового курсу», спрямованого на подолання економічної депресії. Єдиний президент США, якого, всупереч Конституції, чотири рази переобирали на цю посаду.

Сталін (Джугашвілі) Йосиф (1879-1953) — державний, політичний і військовий керівник СРСР. Навчався в Тифліській духовній православній семінарії. 1898 року стає членом тифліської організації РСДРП. 1902 року був заарештований і засланий до Сибіру. Учасник революції 1905-1907 рр. 1912 року увійшов до складу Російського бюро ЦК РСДРП. 1917 року брав участь у підготовці і проведенні Жовтневого перевороту. Народний комісар у справах національностей (1917-1923). Член Революційної Військової Ради. Генеральний секретар Центрального Комітету Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків) з 1922 р. Знищив опозицію в партії, встановив тоталітарний режзим у країні, що супроводжувався масовим терором у країні. Голова Державного комітету оборони (1941-1945) під час війни з фашизмом, генералісимус.

Станіславський Костянтин (1863-1938) — видатний російський режисер, актор, педагог, народний артист СРСР. Засновник Московського художнього театру (МХАТ). Уперше вийшов на сцену 1884 року. Творець «системи Станіславського» — комплексу вправ для акторів, спрямованих на краще психологічне занурення у роль.

Троцький (Бронштейн) Лев (1879-1940) — більшовицький політичний діяч. Походив з України. Навчався в Одесі. 1898 року був заарештований і засланий до Сибіру в 1900 р., звідки втік за кордон, де познайомився з Леніним. Під час першої російської революції 1905 року в Петербурзі організував Раду робітничих депутатів. Із 1917 р. член ЦК партії більшовиків. Як голова Петербурзького воєнно-революційного комітету в жовтні 1917 р. ке­рував більшовицьким переворотом. Протягом 1918-1925 рр. — народний комісар військово-морських справ. Після смерті Леніна внаслідок боротьби за владу 1927 року як лідер опозиції був виключений з партії, а 1929 року його вислали з СРСР. Видавав у Парижі «Бюлетень опозиції» і керував з-за кордону троцькістським підпіллям в СРСР. Убитий більшовицьким агентом у Мексиці.

Франко Франциско (1892-1975) — військовий і політичний діяч Іспанії, фактичний диктатор (1939-1975), генералісимус. Закінчив військову академію, воював в Марокко. Із 1928 р. — голова Військової академії в Сарагосі, згодом — головнокомандувач військ у Марокко. Очолив переможне повстання проти республіки протягом 1936-1939 рр. Під час Другої світової війни дотримувався нейтралітету. За його ініціативою в 1950-х роках було започатковано політику національного примирення, що зумовило швидкий розвиток країни. Наприкінці 60-х рр. ХХ ст. здійснив низку політичних реформ.

Чан Кайші (1887-1975) — військовий і політичний діяч Китаю. Після закінчення школи в Китаї навчався у військовому училищі в Японії. Брав участь у революційних подіях у Китаї в 1911-1913 рр. і невдовзі очолив Гоміньдан. Після поразки революції перебував в еміграції. Із 1928 р. — голова уряду Китайської республіки. Після нападу Японії в 1937 р. став генералісимусом Китайської республіки. У союзі з комуністами воював проти Японії. 1945 року розпочав війну проти комуністів. Зазнав поразки і 1949 року перебрався на о. Тайвань, де проголосив владу Гоміньдану, ставши президентом республіки.

Чаплін Чарлі (1889-1977) — англійський та американський кіноактор, кінорежисер. Уперше вийшов на сцену, коли йому виповнилося 5 років. Із 12 років залишив навчання і почав працювати. У 14 років отримав постійну роботу в театрі. 1912 року переїхав до США і почав зніматися в кіно. Невдовзі він стає найдорожчим актором у світі. 1919 року засновує студію «Юнайтед Артістс». Після Другої світової війни зазнав переслідувань у США через політичні мотиви, тому переїхав до Швейцарії. 1975 р. посвячений у лицарі королевою Єлизаветою II. Найбільш відомі фільми: «Малюк» (1921), «Золота лихоманка» (1925), «Вогні великого міста» (1931), «Великий диктатор» (1940), «Вогні рампи» (1947).

Чемберлен Невілл (1869-1940) — британський державний діяч. Навчався в Бірмінгемському університеті. Із 1891 року керував металургійними за­водами батька в Бірмінгемі. У 1915­1916 роках обіймав посаду лорда-мера Бірмінгема. Працював в уряді з 1916 року. 1918 року обраний депутатом парламенту від консер­ваторів. Прем’єр-міністр Великобританії у 1937-1940 роках. Прихильник політи­ки умиротворення агресора. 1938 року підписав Мюнхенську угоду з Гітлером, Муссоліні та Даладьє.