Підручник Історія України 7 клас Свідерський 2015 - 'Грамота 2015'

§ 23. СУСПІЛЬНЕ ЖИТТЯ В УКРАЇНІ

• Пригадайте, що означають терміни «князь», «шляхта», «боярство». Хто такі феодали, сеньйори й васали?

1. Соціальна структура1 українського суспільства

Соціальна структура українського суспільства була неоднорідною. Залежно від того, до якої держави відійшли українські землі, вона мала свої особливості.

В основі соціальної піраміди, як і раніше, перебували селяни. Серед них були як особисто вільні, так і прикріплені до свого наділу. Цей поділ не був остаточним, і статус селянина міг змінюватися.

Вільними селянами й утікачами, які приходили жити в міста, поповнювалася така верства населення, як міщани.

Після смерті Вітовта з другої третини XV ст. розпочинаються набіги кримських татар на Україну. Постійна загроза з півдня призвела до уповільнення процесу заснування й розвитку міст на Поділлі й у Південній Київщині. Для міст інших регіонів України на той час стає характерним збільшення кількості іноземців — поляків, німців, вірмен, італійців, євреїв. У Галичині польське населення з’являється і в селах. Сюди переселяються дрібна шляхта й католицькі ченці. Духівництво продовжувало відігравати важливу роль

Діаграма соціальної структури українського суспільства ХІV-ХV ст.

1 Соціальна структура — будова і склад суспільства; життя та відносини різних суспільних верств.

Діаграма шляхетського стану ХІV-ХV ст.

у житті українського суспільства. Після приєднання більшості земель Галицько-Волинського князівства до Польщі та підписання Кревської унії на українських землях, крім православного, з’являється й католицьке духівництво.

Привілейованою верствою населення, яка не платила податки, зате несла збройну службу, була шляхта. Це єдина верства населення середньовічного суспільства Польщі та Литви, яка брала участь у політичному житті держави та мала привілеї. Обіймати державні посади мали право лише представники шляхти. У суді слово шляхтича не потребувало жодних підтверджень. За образу шляхтича простолюдинові відрубували руку. Крім станових привілеїв (володіння земельною власністю, наявність герба), шляхтич мав і обов’язки, найголовніший з яких — боронити зі зброєю в руках свою батьківщину. Якщо ж шляхтич переселявся в місто та починав займатися ремеслом чи торгівлею, то він утрачав свої привілеї. У разі ж причетності до крадіжки позбавлявся й звання шляхтича.

Шляхта не була однорідною, а поділялася на кілька прошарків — дрібна, середня та велика (магнати). Дрібна та середня шляхта (зем’яни, кінні слуги, княжі слуги) отримувала в користування землі за несення військової служби. Крім того, до обов’язків шляхти входило утримання в доброму стані фортець та оборонних споруд. Інколи відмінність між селянами та збіднілою дрібного шляхтою була незначною. Однак ці дві верстви ніколи не зливалися. Адже належність до збройного люду гарантувала шляхтичам особисту незалежність і свободу.

Шляхта, яка походила від колишніх бояр, називалася панами та володіла спадковими вотчинними землями. Князі й пани брали участь у великокнязівській раді (панирада), що складалася з найвпливовіших і найбагатших родин, і впливали на перебіг політичних подій у Литовській державі.

На відміну від земель, що входили до складу Литовської держави, де пани були місцевого руського походження, у Галичині, що відійшла до Польщі, панівну верхівку становили переважно поляки. Місцеві руські бояри після невдалої боротьби з Польщею або повтікали до сусідньої Волині, або ополячилися, злившись із польською знаттю. Перейнявши католицьку віру та польську мову, вони обіймали високі пости в Польській державі, поступово втрачаючи зв’язок із власного культурою та історією. Тільки дрібна руська шляхта залишилася вірною власній мові, культурі, православній вірі, традиціям дідів і батьків.

2. Панівні верстви населення, їхнє повсякденне життя.

Князь Костянтин Острозький

На Волині панівні верстви переважно складалися з місцевих русинів. Однак якщо пани майже виключно були місцевого, руського походження, які зберегли свою національну ідентичність, то князі були нащадками двох давніх династій — руських Рюриковичів і литовських Гедиміновичів. Князі мали величезні земельні маєтки та неабияку владу — збирали податки, самостійно судили своїх підданих. Тільки князі мали право запечатувати листи червоним воском, як це робили королі. Великокнязівська влада обмежувалася лише присягою вірності великому князю й обов’язком допомагати йому під час війни. У походах місцеві князі виступали на чолі власних військових загонів із своїми корогвами1.

Князі у Великому князівстві Литовському були вищою, найбільш замкненою верствою суспільства. Доступ до неї давало тільки право народження. Ні багатство, ні доблесть, ні слава не давали титул князя. Князем міг стати тільки син князя. Усе це піднімало їх над шляхтою. Розшарування князівської верстви не привело до втрати значення князівського титулу. Навіть коли князі розорялися, утрачали свої маєтки та за майновим станом опускалися до рядової шляхти, вони все одно займали перші місця у великокнязівській раді.

Князі пишалися своїм походженням, пам’ятаючи, що вони нащадки могутніх володарів Русі-України. Найвищі державні посади у Великому князівстві Литовському та Польщі обіймали, як правило,

Зразки гербів:

а) герби Великого князівства Литовського «Погоня»; б) герб давньоруської знатної родини Острозьких-Заславських; в) герб давньоруської знатної родини Збаразьких-Вишневеньких; г) герб давньоруської знатної родини Корецьких-Сангушків-Чорторийських.

Кінець XIV XVI ст.

1 Корогва — 1. Полотнище, яке є емблемою країни, військової частини, організації тощо (синоніми — прапор, знамено, стяг); 2. Прикріплене до довгого держака полотнище чи бляха із зображенням святих, що несуть під час хресного ходу.

представники князівських родин. Так, першим волинським воєводою1 був князь Олександр Чорторийський, першими белзькими воєводами — князі з роду Правдзіч, брацлавськими — Роман і Григорій Сангушки.

Князівські та панські двори були значними осередками культури. Вони впливали на розвиток писемності й книжної культури, а також науки, літератури, поезії та музики.

У князівських канцеляріях був досить високий рівень діловодства. Тут складали офіційні акти, формували архіви та бібліотеки, редагували літописи (нерідко за участю самих князів), перекладали й переписували книги. Більшість князів і шляхти, крім рідної, володіла латинською й польською мовами.

У князівських дворах відбувалися прийоми посольств, засідала пани- рада, проходили банкети, були музиканти, жонглери, лікарі й астрологи, організовували лицарські турніри, змагання, полювання та інші забави з церемоніалами, утримували звіринці.

Князі, будучи організаторами війська та керуючи розвитком військової справи, часто виступали ініціаторами й авторами технічних нововведень.

Серед князівсько-шляхетської еліти було звичною справою підтримувати православну церкву. Князі часто виступали покровителями (патронами) монастирів і храмів. До наших днів дійшли відомості про добрі справи київського князя Семена Олельковича, який відновив Успенську церкву Києво-Печерського монастиря, що була розорена ще Батиєм. Інші представники шляхти також заповідали православним церквам гроші, коштовності, книги та навіть маєтки.

Однією з найбагатших і найвпливовіших князівських родин були Острозькі, які вели свій рід від волинської гілки Мономаховичів. їм належала третина земельних володінь Волині, міста Острог, Ізяслав, Корець та ін. Острозькі були учасниками повстання проти польського короля, воювали на боці Свидригайла. Яскравим представником цієї князівської родини був Костянтин Острозький (1460-1530). Протягом життя він обіймав різні високі державні посади — був брацлавським і вінницьким намісником, луцьким старостою2, а згодом і ве-

1 Воєвода — у Польщі та Литві королівський намісник у мирний час і воєначальник під час війни.

2 Староста — представник великого князя, який здійснював управління староством. Староство — частина державних королівських земель у Польщі та Великому князівстві Литовському.

Невідомий автор. Князь Костянтин Острозький. XVII ст.

ликим гетьманом литовським. Очолювані Костянтином Острозьким загони понад 60 разів сходилися в боях із військами кримських ханів. Він прославився насамперед тим, що зумів домогтися перелому у війні з кримськими татарами, застосувавши нову, винайдену ним самим тактику ведення бою.

На ворога нападали, коли той повертався, обтяжений здобиччю й бранцями, утративши швидкість і маневреність. Найбільш відомі та переможні битви відбулися під Вишнівцем на Волині (1512) і на річці Ольшаниці на Київщині (1527). Натиск південних сусідів було зупинено, а спустошені ними південні райони Поділля та середньої Наддніпрянщини знову почали заселятися. Костянтин Острозький брав участь у литовсько-московських війнах. Будучи великим гетьманом литовським, завдав нищівної поразки московському війську в битві під Ориіею (1514). Костянтин Острозький із 30-тисячним військом переміг 80-тисячну армію моско- витів, зупинивши московську експансію на українські землі.

Будучи православним, Костянтин Острозький надавав чималу матеріальну й політичну підтримку розвиткові церковно-культурного життя. Він боровся за відновлення духовної величі Києво-Печерської лаври. Як визначну людину свого часу його з великими почестями поховали в цьому святому місці.

Протягом усього литовсько-руського періоду князівська верства залишалася носієм і виразником державницьких традицій українського народу. Вона зберігала та передавала наступним поколінням історичну пам’ять про державну велич і силу княжої Русі й істотно впливала на всі галузі життя суспільства.

ГЕТЬМАН (від старонім. Hauptmann — командувач) - так у Польсько- Литовській державі називали головнокомандуючого військами. У XVI- XVII ст. — керівник Війська Запорозького.

3. Церковне життя на українських землях

У Великому князівстві Литовському православна церква була не тільки духовною наставницею народу, а й відігравала значну політичну роль.

З XIV ст. Литовська та Московська держави змагалися за право називатися центром «збирання руських земель». Для цього вони використовували православну церкву, яка була символом історичної пам’яті народу. У цій боротьбі важливим питанням було місцезнаходження митрополії.

Після монгольської навали резиденція митрополитів київських формально залишалася в зруйнованому Києві. Але фактично наприкінці XIII ст. вони перебралися спочатку у Владимир на Клязьмі,

Попередня
Сторінка
Наступна
Сторінка