Підручник з Історії України 8 клас "Швидько 2016" - Нова програма

§25. ПРАВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА В ПЕРІОД ВІД АНДРУСІВСЬКОГО ПЕРЕМИР’Я ДО «ВІЧНОГО МИРУ»

1. Коли розпочалася «Руїна» на українських землях?

2. Якими були умови Андрусівського перемир’я?

Петро Дорошенко (1665-1676)

Після втечі П. Тетері до Польщі розпочалася боротьба претендентів на гетьманську булаву, яка поглибила розкол суспільства, сприяла розгортанню громадянської війни. Спочатку гетьманом на Правобережжі проголосив себе медведівський сотник Степан Опара, потім - брацлавський полковник Василь Дрозденко. Однак переможцем вийшов П. Дорошенко (1665).

Петро Дорошенко

Онук запорозького гетьмана Михайла Дорошенка, він народився в 1627 р., брав участь у Національно-визвольній війні українського народу. 1657 р. Б. Хмельницький призначив його прилуцьким полковником. П. Дорошенко пройшов добру військову й дипломатичну підготовку, брав участь у різних посольствах. Служив у І. Виговського, брав участь у переговорах, пов’язаних з Гадяцьким договором (1658). Пізніше підтримував Ю. Хмельницького, П. Тетерю, був чигиринським полковником, наказним гетьманом.

Гетьманство П. Дорошенка почалося в надзвичайно складній ситуації, коли Українська козацька держава була розчленована на дві частини, зруйнована й спустошена 17-річними воєнними діями. Майже всі міста Правобережжя було зруйновано, населення зменшилося на 65-70 %. Тому П. Дорошенко прагнув зміцнити владу, спираючись при цьому на народні маси, а потім уже об’єднати всю козацьку Україну під своєю булавою.

П. Дорошенко у прагненні звільнити Україну від будь-якої іноземної влади спирався на допомогу Османської імперії й Криму. Коли восени 1666 р. між Московією та Польщею відбувалися переговори про укладення перемир’я (ціною поділу України між ними), П. Дорошенко в союзі з татарами завдав нищівної поразки польським військам біля Брацлава. Наступного року гетьман з 24 тисячами козаків і кількома тисячами татар оточив польську армію біля Підгайців у Галичині. Коли татари підписали сепаратний мир із поляками, П. Дорошенко змушений був визнати підданство Польщі.

Автограф Петра Дорошенка

Петро Дорошенко

У 1668 р. П. Дорошенко перейшов на Лівобережжя, де його проголосили гетьманом усієї України, але через союз із татарами й турками його не підтримали запорожці.

Звістка про наступ польських військ змусила його знову повернутися на Правобережжя. Наказним гетьманом на Лівобережжі він призначив Д. Многогрішного. Незабаром Дорошенко вирішив не повертатися на Лівобережжя, і це була його серйозна помилка.

Політична ситуація в Україні вкрай ускладнилася. Запорожці обрали гетьманом писаря Петра Суховія. У вересні 1668 р. московські війська перейшли в наступ на Лівобережну Україну. Д. Многогрішний та частина полковників погодилися прийняти підданство царя за умови виведення з України московських гарнізонів і підтвердження Статей Б. Хмельницького.

На початку 1674 р. татарська орда спустошила землі між Дністром і Бугом. Г. Ромодановський та І. Самойлович залишили Правобережжя, населення якого прихильно сприйняло об’єднання України. Становище П. Дорошенка було дуже скрутним.

Щоб зберегти українську державність, П. Дорошенко вирішив стати підданим царя і склав клейноди перед кошовим отаманом І. Сірком. Московський уряд не визнав цього акту присяги й вимагав повторення її перед Г. Ромодановським та І. Самойловичем, які у вересні 1676 р. прибули з військами до Чигирина. Тоді П. Дорошенко вдруге склав гетьманські клейноди й присягнув цареві.

Деякий час П. Дорошенко жив у м. Сосниці на Чернігівщині, потім за наказом царя він переїхав до Москви. Кілька років був воєводою у В’ятці. Потім з родиною жив у своєму маєтку - у с. Ярополчому Волоколамського повіту. Помер 1698 р. Його внучка у третьому коліні Наталія Гончарова була дружиною великого російського поета О.С. Пушкіна.

Дем'ян Многогрішний (1669-1672)

П. Дорошенко намагався дійти згоди з Д. Многогрішним (Ігнатовичем), указуючи на згубність поділу України між державами. Та 16 березня 1669 р. у Глухові на загальній козацькій раді в присутності князя Г. Ромодановського Д. Многогрішного обрали гетьманом Лівобережної України і підписали Глухівські договірні статті, які передбачали перебування царських

Герб Петра Дорошенка

воєвод з військами в Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові й Острі. Вони не мали права втручатися в адміністративні справи й суд. Податки з населення повинні були надходити до гетьманської скарбниці. Козацький реєстр визначався в 30 тис. осіб. Незважаючи на складну політичну ситуацію, Глухівські статті все-таки були певним досягненням Д. Многогрішного.

Новації гетьманської влади

За гетьманства Д. Многогрішного з’явилися наймані війська - «компанійці» (спочатку 1 тис. осіб). Крім того, 1670 р. на прохання гетьмана цар надіслав загін стрільців як особистих охоронців Д. Многогрішного. Відтоді царська охорона була при кожному гетьманові. Д. Многогрішний переніс гетьманську резиденцію (столицю) з Гадяча до Батурина. Прагнучи встановити в підвладній йому частині України лад і спокій, він придушував будь-які прояви народних заворушень, при цьому використовуючи «компанійців». Він сам призначав полковників і сотників, карав без суду порушників установленого порядку. Він вважав, що тільки тверда влада зможе повернути державу на шлях нормального розвитку державності України.

Завдяки Д. Многогрішному на Лівобережжі настало певне затишшя. Проте опозиційна старшина вважала його ставлеником Москви. Та й скинути його з гетьманства можна було тільки з допомогою Москви. І змовники почали писати на Д. Многогрішного доноси, звинувачуючи його в зраді цареві, у листуванні з П. Дорошенком. 23 березня 1672 р. генеральні старшини, змовившись із московськими стрільцями, вночі заарештували Д. Многогрішного в його ж будинку в Батурині, закували в кайдани і відправили до Москви. Разом з ним заарештували його родину та близьких соратників. Після катувань і допитів заарештованих із сім’ями відправили до Сибіру. Д. Многогрішний жив у Селенгінську та Іркутську, брав участь у підписанні Нерчинського договору (1686) між Московською державою та Китаєм. Три роки був воєводою у Селенгінську. Там же він і помер у 1703 р.

Управління Лівобережжям протягом трьох місяців здійснювала група вищої козацької старшини, яка усунула гетьмана від влади. Старшина дбала про забезпечення собі влади, недопущення сильної гетьманської влади, а також ізоляцію простих козаків від участі у вирішенні державних справ.

Іван Самойлович (1672-1687)

17 червня 1672 р. із царського дозволу в Козачій Діброві поблизу м. Конотопа відбулася вузька рада (без участі рядового козацтва),

Іван Самойлович

скликана для обрання нового гетьмана. Присутні рекомендували на гетьманство генерального суддю Івана Самойловича. Полковники Д. Райча і К. Солонина підхопили його під руки й поставили на стіл у центрі кола. Генеральний обозний Петро Забіла вручив новому гетьману булаву, інші полковники, покривши його прапором, вручили бунчук. На раді обрали також кількох генеральних старшин.

Козацька старшина намагалася обмежити владу гетьмана (як у Польщі шляхта обмежувала владу короля). Однак Самойлович не зовсім виправдав сподівання вищої козацької старшини, хоча він і розширював її привілеї та землеволодіння.

Кар’єра І. Самойловича

І. Самойлович був сином священика з містечка Ходорова на Житомирщині. Після Національно-визвольної війни родина Самойловичів переселилася на Чернігівщину. І. Самойлович здобув освіту в Києво-Могилянському колегіумі, мав природні здібності до наук. ЛітописецьС. Величко свідчить, що він «в письмі козацько-руськім справний, розумний, гарної вроди, до людей чемний і прихильний».

Духовна кар’єра не приваблювала І. Самойловича, тому він вступив на козацьку службу сотенним писарем. Потім одружився з дочкою заможного козака Голуба - Марією. Мав трьох синів (Семена, Григорія, Якова) і двох дочок. Його освіченість помітили, і невдовзі він став значковим товаришем, потім сотником Веприцької сотні Гадяцького полку. Обіймав різні посади, брав участь у повстанні 1668 р. на боці І. Брюховецького, а потім приєднався до Д. Многогрішного.

Михайло Ханенко

Після поразки П. Суховія, якого підтримували татари, у липні 1669 р. козаки трьох правобережних полків на раді в Умані обрали своїм гетьманом уманського полковника Михайла Ханенка (1669-1674). М. Ханенко народився близько 1620 р. у козацькій родині. Його батько служив під знаменами славетного П. Сагайдачного. Він мав добрі військові та організаторські здібності, брав участь у Національно-визвольній війні, став уманським полковником, дотримувався пропольської орієнтації. За гетьманства Ю. Хмельницького був наказним гетьманом.

Отже, у 1669 р. в Україні водночас було три гетьмани - Д. Многогрішний, П. Дорошенко і М. Ханенко. Вони мали різну політичну орієнтацію. Між П. Дорошенком і М. Ханенком розв’язалася кривава й руйнівна війна. М. Ханенко, спираючись на запорожців, намагався налагодити добрі відносини з Кримом.

Однак основною своєю опорою він вважав Польщу.

Коли навесні 1674 р. на Правобережжя для боротьби з П. Дорошенком прийшли московські війська й козаки І. Самойловича, М. Ханенко зібрав 500 козаків і вирушив до Чигирина їм на допомогу. Ці сили розбили двотисячний загін Г. Дорошенка, брата гетьмана. 17 березня 1674 р. у Переяславі відбулася рада правобережного козацтва. На ній гетьманом «обох берегів Дніпра» проголосили І. Самойловича, а М. Ханенко склав військові клейноди. Так закінчилося його гетьманство. Він оселився в Козельці. Через кілька років написав листа королеві з пропозицією про співпрацю. Проте листа перехопила служба І. Самойловича. М. Ханенка заарештували й кинули до батуринської в’язниці, де він помер у 1680 р.

Державна політика Івана Самойловича

Обрання гетьмана супроводжувалося укладенням нових угод, подібних до Глухівських статей 1669 р. Соціальна політика І. Самойловича характеризувалася посиленням влади старшинської верхівки. При ньому із синів старшини сформувалася привілейована категорія знатного військового товариства. Однак гетьман зумів зберегти свою незалежність і авторитет та міг вирішувати важливі політичні справи всупереч старшині: не розпустив наймане військо, запровадив нові податки тощо.

За його гетьманства утвердився стабільний адміністративно-територіальний поділ Гетьманщини, сформувалися судово-адміністративні установи, які існували майже століття. Багато уваги І. Самойлович приділяв економічному розвитку держави. Він надавав маєтки старшині й духовенству, водночас не допускаючи надмірного визиску селян і міщан власниками маєтків.

І. Самойлович виношував ідею єдності (соборності) українських земель. Гетьман прагнув об’єднати Правобережну й Лівобережну Україну під своїм управлінням і протекторатом Московської держави. Із цією ж метою вживав заходів, щоб узяти під контроль Запорозьку Січ, яка існувала автономно.

Михайло Ханенко

1674 р. І. Самойловичу передав свою булаву гетьман Правобережної України М. Ханенко, а 1676 р. - гетьман П. Дорошенко. Отже, І. Самойлович був проголошений гетьманом «обох берегів Дніпра». Гетьман звертався до царського уряду з пропозицією приєднати до свого «регіменту» (управління) й Слобідську Україну, але згоди на це не дістав.

Під час Російсько-турецької війни (1677-1681) І. Самойлович виявив здібності полководця, вживав заходів для укріплення фортець і оборони міст.

Робота в групах: Ви живете в період гетьманства І. Самойловича. Якою тоді була система заміщення вакантних посад і що інше ви могли б запропонувати?

Змова проти гетьмана

15 років тримав гетьманську булаву Іван Самойлович. Однак старшинська олігархія не могла спокійно сприймати, що «попович» має таку сильну владу і не дуже зважає на старшину. Тому проти нього готувалася старшинська змова, що планувала за допомогою царя скинути його з гетьманства. Старшина, яка колись сприяла його гетьманству, почала писати доноси цареві. Проте серйозного приводу для розправи з гетьманом не було.

Завоювання турками Поділля

З 1654 р. Османська імперія була союзницею Польщі. Польський уряд заради відновлення своєї влади в Україні дозволяв туркам грабувати населення українських земель. Напади тривали понад 10 років. У 1672 р. Османська імперія в союзі з П. Дорошенком вела війну з Польщею. Згідно з Бучацьким договором (1672) Польща відмовилася від Поділля й частини Галичини, що стали турецькою провінцією. Інша частина правобережних земель належала козацькій Україні на чолі з гетьманом і перебувала під протекторатом султана. Населення спішно залишало рідні місця та тікало в спокійніші райони Лівобережної України.

Руїни Бучацького замку. ХVІ-ХVІІ ст. Сучасне фото

Тоді ж турки полонили під Уманню Ю. Хмельницького, вивезли його до Криму, а звідти - до Стамбула, де він став ченцем одного з православних монастирів.

Чигиринські походи 1677-1678 рр.

У 1677 р. турки й татари пішли на Чигирин та Київ. Султан наказав позбавити чернечого сану Ю. Хмельницького й відправити його в Україну як гетьмана («князя Сарматського»).

Улітку турецько-татарські війська Ібрагім-паші, а разом з ними 120 козаків-невільників на чолі з Ю. Хмельницьким, підступили до Чигирина й взяли його в тривалу облогу. Московські війська, козаки гетьмана й запорожці відбили всі напади турків. Пашів, котрі втекли з-під Чигирина, скарав на смерть сам султан, а Ю. Хмельницькому наказали готуватися до нового походу в Україну.

Другий похід на Чигирин 200-тисячного турецького й татарського війська був здійснений 1678 р. Йому протистояло вдвічі менше московсько-українське військо. І. Самойлович доклав великих зусиль для оборони українських земель.

Однак відстояти місто не вдалося. За наказом Г. Ромодановського війська було виведено із Чигирина, а замок підірвано. Населення перегнали за Дніпро, на Лівобережжя («великий згін»), і поселили в малозалюдненій прикордонній степовій зоні. Розорення Чигирина було символом загибелі козацтва на Правобережній Україні.

«Правитель України»

Турецько-татарські нападники дощенту зруйнували Чигирин й отаборилися неподалік. Звідти Ю. Хмельницький (і при ньому тоді майже 300 козаків) розіслав у різні українські міста універсали, закликаючи населення до підданства. Жителі деяких міст, боячись розорення, погодилися на це. А жителі Канева категорично відмовилися визнати його і за це місто було повністю спалене. Потім турки, повертаючись із походу, спалили на своєму шляху ще багато інших українських міст і сіл.

Після Бахчисарайського перемир’я турки відправили Ю. Хмельницького до Стамбула, а на його місце призначили молдовського воєводу Івана Дуку. У 1685 р. турки знову повернули Ю. Хмельницького на підвладну територію України, зробивши його гетьманом втретє. Він жив у Немирові. Як свідчить літописець, усього за півроку гетьманування немирівський князь «по містах і селах утяжив був жителів небувалими податками й здирствами та незносними роботизнами». Жорстокість і немилосердя до людей, зрештою, й згубили гетьмана. На скаргу одного із скривджених купців турецький паша наказав заарештувати Ю. Хмельницького й доставити його до Кам’янця-Подільського. Є версія, що наприкінці 1685 р. Ю. Хмельницького задушили мотузкою і скинули з мосту в р. Смотрич.

Бахчисарайський мирний договір 1681 р.

На початку 1681 р. у Бахчисараї між Росією, з одного боку, Османською імперією та Кримом - з другого, було укладено перемир’я на 20 років. За ним визначалося: «Дніпру бути кордоном між Московською державою і Оттоманською Портою, Києву з містами Васильковом, Трипіллям і Стайками належати Московії, від Києва до Запорожжя міст не будувати». Південна Київщина, Брацлавщина й Поділля залишалися під владою турків.

Землі між Південним Бугом і Дністром ніхто не повинен був заселяти. Татарські орди мали право кочувати в південних степах України. Московська держава щорічно повинна була сплачувати данину кримському ханові як правонаступнику хана Золотої Орди, бо ніякого документа про вихід Московії з-під її підданства не було.

«Вічний мир»

1683 р. під час Віденської битви об’єднані війська Австрії, Німеччини, Польщі ущент розгромили турецькі війська. У цій бітві взяли участь також українські козаки. Ослабленням могутності Османської імперії скористалася Польща, яка прагнула витіснити турків із Поділля. Її уряд розпочав переговори з Московією про укладення договору.

21 квітня 1686 р. Московська держава й Річ Посполита підписали «Вічний мир», за умовами якого вони об’єдналися у воєнний союз проти Османської імперії та Кримського ханства. Договір підтверджував умови Андрусівського перемир’я про поділ України по Дніпру. Але Київ і Запорожжя закріплювалися за Московією. Як і в Андрусові, представників України під час підписання «Вічного миру» не було. Гетьман вбачав у цьому загрозу українському народові. І. Самойлович заявив, що Військо Запорозьке ніколи не зречеться Правобережної України: «Не так воно станеться, як нам Москва у своїх мирових умовах з поляками постановляє, - зробимо так, як нам треба!». Такі висловлювання гетьмана доходили й до царя, викликаючи його незадоволення. Саме цим і скористалися згодом супротивники гетьмана із старшинського середовища.

Медаль на пам’ять про «Вічний мир» між Московією і Річчю Посполитою. 1686 р.

Кримські походи

Згідно з умовами «Вічного миру», незважаючи на аргументи І. Самойловича про неможливість походу проти татар без підготовки, навесні 1687 р. 100-тисячне московське військо боярина В. Голіцина і 50-тисячне - гетьмана І. Самойловича вирушили у Крим. Проте небувала спека, нестача води, продовольства й фуражу та підпалений татарами за р. Самарою степ змусили припинити похід. У провалі походу звинуватили І. Самойловича (хоча він і попереджав царя, що в похід треба йти ранньою весною, а не тоді, коли степ горить від спеки).

Арешт гетьмана І. Самойловича

Донос старшини царю, переданий через В. Голіцина 7 липня 1687 р., мав 23 пункти звинувачень. Головне з них полягало в тому, що гетьман нібито замислив позбутися московської протекції й створити незалежну державу.

Коли російсько-українське військо отаборилося на р. Коломак (притока Ворскли), з Москви прибув посланець із царською грамотою, у якій В. Голіцину наказувалося заарештувати І. Самойловича. Уранці 23 липня 1687 р., коли І. Самойлович та його син Яків були на молитві в похідній церкві, їх заарештували. Через кілька днів у Кодаку заарештували й другого сина гетьмана - полковника Григорія Самойловича. Гетьмана заслали до Тобольська, Якова - до Єнісейська, а Григорія стратили в Севську, їхнє майно конфіскували. І. Самойлович помер у Тобольську в 1690 р., а невдовзі помер і його син Яків.

Навесні 1689 р. почався другий Кримський похід московсько-українських військ. Цього разу вдалося дійти до Перекопа, але сил для його взяття вже не вистачило. Військо знову відступило. А двірцевий переворот у Москві різко змінив і долю В. Голіцина, якого відправили на заслання в «обитель Архангельську».

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Чому прагнення П. Дорошенка визволити Україну не мали успіху?

2. За якого гетьмана існувала реальна можливість об'єднати Правобережну й Лівобережну Україну?

3. Як ви думаєте, чому саме Чигирин для різних військово-політичних сил мав принципове значення?

4. Чи можете ви не просто назвати, а пояснити відмінність в умовах Андрусівського перемир'я і «Вічного миру»?

5. Чи існувала в Гетьманщині національна й релігійна дискримінація?

6. І. Самойлович походив із сім'ї священика. Чи мала ця обставина вплив на його імідж у старшинському середовищі?

1. Чому великий український патріот П. Дорошенко у своїй політиці спирався на військову допомогу татар і чому цим незадоволені були народні маси?

2. Чим пояснити, що в період «Руїни» одночасно діяли декілька гетьманів?

Ключові поняття та постаті: П. Дорошенко, М. Ханенко, Д. Многогрішний, І. Самойлович, Чигиринські походи, Бахчисарайський договір, «Вічний мир» 1686 р.

ДОКУМЕНТ

Яким вимогам повинна була відповідати людина, щоб стати гетьманом?

Про гетьманську владу

Керівник козаків завжди звався гетьманом. Цю назву запозичено в поляків, які так іменували своїх командувачів ще до того, як почали існувати козаки.

Спочатку влада гетьмана була дуже обмежена. Він не наважувався нічого почати, не порадившись зі старшиною й не здобувши схвалення всього козацького народу.

Маєтності гетьмана спочатку становило єдине Чигиринське староство. Згодом до нього додалося Гадяцьке староство, і нарешті його прибутки перевищили 100 000 карбованців.

Той, хто мріє про гетьманську булаву, має бути воїном, народитися в законному шлюбі і здобути прихильність усіх козаків і цілого народу, бо все військо завжди обирає гетьмана одноголосно.

Шерер Ж.-Б. Літопис Малоросії. - К., 1994. - С. 52.

Одним із нащадків гетьмана Петра Дорошенка був видатний український історик, громадсько-політичний діяч, міністр закордонних справ в уряді Павла Скоропадського (1918) Дмитро Іванович Дорошенко.