Всесвітня історія: підручник для 8 класу "Д'ячков 2016" - Нова програма

§ 29. «Серединна імперія» та «Країна, де сходить сонце» у XVI—XVIII ст.

Східні цивілізації Китаю та Японії разом з іншим світом вступили в Новий час. Однак ці країни відмовилися сприймати нові обставини світового устрою й натиск християнської Європи, що була зацікавлена лише в прибутках, накопиченні капіталів і захопленні колоній. Чи можна закритися від світу?

Варто пригадати! 1. Які наслідки для Китаю мало монгольське завоювання? 2. Коли і яким чином китайцям вдалося ліквідувати владу монгольської династії Юань? 3. За яких обставин відбулася «зустріч» китайської та європейської цивілізацій під час Великих географічних відкриттів (§ 2)?

Китайська держава.

Рис. 1. Виробництво порцеляни. Китайська мініатюра.

Тисячолітні традиції китайської цивілізації мали значний вплив на розвиток Китайської держави в XV—XVII ст. Головне місце в державній системі Китаю посідав імператор. Вважалося, що його влада має божественне походження і саме йому передана в управління «Серединна імперія». При сходженні на престол Син Неба брав нове тронне ім’я, яке означало девіз його правління: «Істинна Доброчесність», «Спокій, Гідний Захоплення». Імператор мав необмежену владу, був джерелом закону, «батьком» для всіх своїх підданих. Імператорський двір налічував десятки тисяч людей.

Основою Китайської держави були чиновники, яких налічувалося більше мільйона. Управляти величезною імперією, що простяглася по всій Східній Азії, було нелегко. Уряд виробляв загальну політику виконання імператорської волі. Китай був поділений на провінції, області, повіти. Усіх чиновників призначали зі столиці. Вони стежили за виконанням законів, підтримували порядок і здійснювали правосуддя.

Велику роль відігравав суд. Тут розглядали справу, вислухували позивача й відповідача, опитували свідків. Жінки могли давати свідчення тільки під тортурами. Суд ухвалював вирок. Зазвичай карали ударами ціпком (легким або важким), каторжними роботами або стратою. Імператор міг помилувати або змінити покарання.

«Небо високо, імператор далеко»

Для переважної більшості китайців імператор перебував так само далеко, як і небеса. У повсякденному житті звичайний китаєць залежав від старости громади й начальника повіту. Староста головою відповідав за своєчасну сплату податків і виконання всіх трудових повинностей. Від нього залежав розподіл податків усередині сільської та міської громади.

Китай — неповторна цивілізація Сходу, на яку культура Заходу не мала впливу.

Династія Мін (1368—1644 рр.) і її занепад.

Династія Мін (у перекладі означає «світло») виникла в результаті повалення жорстокого монгольського режиму династії Юань. Першим імператорам Мін вдалося відродити колишню велич Китаю.

Кінець XV — перша половина XVI ст. були періодом миру й розквіту Китаю.

Тривале правління імператора Ван Лі (1573—1620) збіглося із кризою династії Мін. Витрати на утримання двору, уряду й армії постійно зростали. Під час розкопок гробниці імператора археологи знайшли численні скарби. Китайський деспот міг дозволити собі закопувати в землю величезні багатства, у той час як народ, обтяжений податками й трудовими повинностями, злидарював. Багата країна стояла на порозі голоду.

Останні кошти імперії були витрачені на дуже невдалі війни з монголами. Безславно закінчилася дорога й безглузда війна з Японією, що велася за панування в Кореї.

Діяльність уряду була зупинена палацовими вельможами, які домоглися величезного впливу на імператора. Ван Лі не підписував документи, тисячі чиновників не могли обійняти відповідальні посади, які забезпечували звичайну роботу держави.

Рис. 2. Китайське місто в XVII ст.

Кризові явища в Китаї спровокували кровопролитну й руйнівну для країни Селянську війну (1628—1644 рр.). Повсталі захопили Пекін. Останній імператор династії Мін, залишений всіма, наклав на себе руки.

Перші століття династії Цин.

Послабленням Китаю скористалися маньчжури. Тривалий час маньчжурські племена, що жили на північно-західних кордонах держави, сплачували імператору данину та вважалися його підданими. У 1644 р. кіннота маньчжурів увірвалася до Пекіна й нещадно придушила опір повсталих і залишки армії Мін.

Завойовники заснували династію Цин (1644—1912 рр.), що в перекладі означає «чиста». Населення Маньчжурії не перевищувало 1 млн осіб, а кількість жителів Китаю досягла 150 мільйонів. Народ не хотів захищати режим мінських імператорів. Армія вийшла з підпорядкування, солдати розбіглися, офіцери пішли на службу до нових правителів.

Шляхом кривавого терору маньчжури підкорили собі багатомільйонний Китай. Останні осередки опору були придушені наприкінці XVII ст. Нові господарі Китаю не стали вносити зміни до державного устрою. Як і раніше, чиновники входили до правлячої еліти суспільства. Маньчжури не займалися землеробством і торгівлею, не мали права брати шлюб із китайцями. Вони повинні були служити в армії або перебувати на державній службі.

Уже через століття з маньчжурами відбулося те саме, що з монголами в XIV ст., — вони поступово злилися з китайцями. Завойовники були підкорені могутністю китайської цивілізації. Вони поступово перейняли китайську культуру, мову, традиції, вчення Конфуція. Такий процес має назву асиміляція.

Перші імператори маньчжурської династії багато досягли у зміцненні своєї влади в завойованій країні. Як великий правитель прославився імператор Кансі (1662—1722), що зійшов на трон 16-річним юнаком і правив понад 60 років (рис. 3). У 1696 р. 800-тисячна китайська армія здійснила перехід через пустелю Гобі й розгромила військо монголів. Так назавжди була ліквідована небезпека з боку степовиків. Ніколи до цього Китайська імперія не була настільки величезною. За імператорів Цин панування Китаю визнали Корея, Бірма, Таїланд, Непал, Тибет, Монголія. На початок XIX ст. населення Китаю перевищило 300 млн осіб.

Рис. 3. Імператор Кансі розширив кордони імперії Цин, був прихильником розвитку науки і мистецтва.

Рис. 4. Китайцю заплітають маньчжурську косу. Під страхом смертної кари завойовники змушували всіх чоловіків пройти через цю принизливу процедуру, що свідчить про покірність людини новій владі.

Деспотична влада імператора, сильна армія та численний апарат урядовців-бюрократів дозволяли тримати в покорі величезну країну. У XVII—XVIII ст. імператори династії Цин домоглися тривалого внутрішнього миру й піднесення всіх сфер життя Китаю.

Культура Китаю в XVI—XVIII ст.

Китай завжди вважався країною освічених людей. У XVI— XVIII ст. в культурі Китаю настав новий період розвитку науки, освіти, усіх напрямків мистецтва.

Понад 10 % китайців були високоосвіченими людьми. У країні цінувалися книги, які накопичувалися в державних, монастирських, шкільних та приватних бібліотеках. У країні видавалася велика кількість книг та іншої друкованої продукції (романи, п’єси, карти, підручники, наукові трактати). У XVIII ст. побачила світ величезна енциклопедія, що складалася із 26 тис. томів.

Міццю та пишнотою вражала китайська столиця, що стала центром досягнень культури. До Пекіна вело бруковане гранітом шосе з мармуровими мостами. Ширина головної вулиці міста сягала 30 метрів. У 1793 р., за словами англійського мандрівника, Пекін налічував 3 млн жителів і поділявся на дві великі частини: Внутрішнє місто — резиденція імператорів і Зовнішнє місто, де жили звичайні китайці.

Особливих успіхів досягла художня культура Китаю, передусім живопис. Образотворчі прийоми китайського живопису не схожі на європейське мистецтво. Китайський художник прагнув не стільки відобразити навколишній світ, скільки за допомогою фарб осягнути його таємниці: «вмістити весь світ речей у крихітний простір серця».

Рис. 5. Китайська джонка.

Ці прості та надійні судна майже без змін проіснували до наших часів.

Працьовитий і талановитий китайський народ зробив великий внесок до скарбниці світової культури.

Китай і Старий Світ.

Протягом XVI ст. португальські купці були єдиною сполучною ланкою між Китаєм та Європою. Китайці з підозрою та зневагою ставилися до варварів-європейців. Тому португальцям не вдалося повторити в Китаї те, чого вони досягли в Індії. Китайці дозволили їм торгувати тільки в Макао.

У Новий час світ відкрив для себе китайські товари, що мали великий попит на ринках Азії, Європи та Америки. Іноземці купували чай, шовк, порцеляну й розплачувалися за них сріблом, оскільки їхні власні товари мало цінувалися в Китаї. Торговельний баланс складався на користь Китаю. Іноземне срібло, виручене в ході торгівлі, дозволило зміцнити армію, зменшити податки, стабілізувати становище на кордонах.

У середині XVII ст. на річці Амур зіткнулися інтереси маньчжурської династії та московського царя. Після кількох битв Московія досягла почесних умов миру. За угодою 1689 р. московським купцям дозволили один раз на три роки відправляти торговельний караван у Пекін (європейські купці не мали таких привілеїв). У столиці країни розмістилася православна місія.

Прагнучи зберегти свою владу в Китаї, імператори династії Цин у XVIII ст. вирішили відгородити країну від іноземного впливу. Спочатку вони заборонили діяльність християнських місіонерів. Потім Китай остаточно «зачинився».

Імперія Цин мала можливості для самостійного розвитку, але політика, спрямована на ізоляцію Китаю від іншого світу, врешті-решт призвела до серйозного відставання країни від Європи, що стрімко розвивалася.

Рис. 6. Самураї XVI—XVII ст.

Японія в Новий час.

Країна Японія розташована на острівному архіпелазі в Тихому океані на схід від Китаю. Японці називають свою батьківщину «Країною, де сходить сонце». Протягом тривалого часу на Японію сильно впливала велика китайська цивілізація.

Однак в XI—XII ст. країна розпочала самостійний історичний шлях. Главою японського народу вважається імператор. Він уособлює божественне походження японських націй і є духовним наставником народу. Династія японських імператорів не переривається з глибокої давнини до сьогодні. У XII ст. реальна влада опинилася в руках військового правителя сьогуна. Система управління, що отримала назву «сьогунат», протягом 700 років зберігалася в Японії без суттєвих змін.

Великі феодальні володіння в Японії обробляли залежні селяни. Для захисту своїх багатств і впливу в країні великі феодали стали створювати загони збройних слуг — самураїв (рис. 6). Із часом самураї перетворилися на впливовий стан японського суспільства.

Самураї — привілейований військово-феодальний стан Японії, що захищав інтереси правлячого класу.

Кодекс честі самурая

У стані самураїв склалися норми етики й поведінки «ідеального» воїна в суспільстві й на полі бою. Самурай має досконало володіти всіма видами зброї, включаючи лук, а також прийомами рукопашного бою. Особиста хоробрість і мужність самурая — запорука перемоги над будь-яким супротивником. Самурай повинен мати добру освіту, знати математику, астрономію, філософію, основи віршування. Своє життя самурай присвячував служінню господарю, що наділив його землею й залежними селянами.

Самурай повинен здійснити обряд ритуального самогубства сепуку (друга назва харакірі), коли усвідомлює, що не може змити ганьбу образи, зберегти воєнну таємницю, захистити життя й чесне ім'я господаря, уникнути полону тощо.

У XIV—XVI ст. країна поринула в низку нескінченних міжусобних війн між різними угрупованнями феодалів, що опиралися на загони самураїв. Економічний розвиток країни сповільнився. У Японії дедалі більше зміцнювалися позиції європейців. До кінця XVI ст. тут налічувалося 300 тис. християн, 200 християнських церков і п’ять семінарій.

Наприкінці XVI ст. у Японії розгорнулася боротьба за об’єднання країни. Цю місію виконав Іеясу Токугава — великий феодал і самурай, талановитий полководець і дипломат. У 1603 р. Токугаву оголосили сьогуном. Резиденцією нового правителя стало місто Едо (нині Токіо). Почався 200-літній період правління сьогунату Токугава, що в історії називають періодом Едо (рис. 7, 8).

Культура Японії

Острівний і тому дещо ізольований історичний розвиток Японії сприяв виникненню самобутньої культури. Японці створили неповторний пейзажний та жанровий живопис, глибоку різножанрову літературу. Японський театр прославляв подвиги богів і героїв, висміював жадібних феодалів, нерозумних монахів, п'яниць та гуляк. Гармонійне існування разом із природою було характерною рисою японської архітектури. На її розвиток відчутний вплив мали китайські зодчі.

Правителі Токугава зміцнили централізовану владу. Усе населення поділили на чотири стани, кожний із яких мав свої права й обов’язки. Правителі Японії вважали, що європейці-християни порушують японські традиції й релігію, руйнують закони й державу. Тому вони вирішили «закритися» від європейців і проголосили політику сакоку («країна на замку»). Місцевих жителів, що прийняли християнство, стратили. Під страхом смерті японцям заборонялося залишати свою країну й будувати великі човни, придатні для далеких плавань. У 1638 р. з Японії виселили всіх іноземців. Тільки голландцям-кальвіністам, а також корейським і китайським суднам дозволялося двічі на рік заходити в порт Нагасакі.

Японці вважають, що в період Едо відбулося становлення японської національної єдності. Період Едо — золота доба культури й насамперед японської поезії та літератури. XVII століття стало часом процвітання країни.

Рис. 7. Сьогун Токугава.

Рис. 8. Замок Нагоя — резиденція сьогунів періоду Едо. Сучасний вигляд.

Запитання й завдання

1. Яке місце в державній системі Китаю посідав імператор? Чому його називали «Сином Неба»? 2. Чим можна пояснити наявність великої кількості чиновників у державному житті Китаю? Яку роль вони відігравали в китайському суспільстві? 3. Чому маньчжурським племенам вдалося підкорити величезну імперію та заснувати нову династію? 4. Поясніть зміст терміна «асиміляція», використовуючи приклади з історії Китаю. 5. Які досягнення в розвитку культури відрізняли Китай від європейських країн? 6. Чи можна вважати, що торгівля з європейськими країнами в XVI—XVII ст. була більш вигідною для Китаю? 7*. Що спільного між японським самураєм і європейським рицарем? 8. У чому відмінність між китайським і японським імператорами? 9*. Чому китайські імператори династії Цин і японські сьогуни прагнули «зачинити» свою країну для європейців? До яких наслідків могла призвести така політика?

ПІДБИВАЄМО ПІДСУМКИ. У ранній Новий час східні цивілізації перебували у стані стагнації — у своєму суспільно-політичному розвитку вони стояли на місці й задовольнялися колишніми досягненнями. У XVI— XVIII ст. в результаті бурхливого розвитку європейських держав, що прагнули світового панування, знову загострився конфлікт цивілізацій.

Мусульманський світ було розколото гострим релігійним протистоянням між шиїтами та сунітами. Крім того, Персія, Османська імперія, Імперія Великих Моголів, послаблюючи одна одну, вели нескінченні кровопролитні війни за панування в Азії та лідерство серед мусульманських країн світу.

Після розпаду Імперії Великих Моголів Індія була роз’єднана на безліч невеликих князівств. Розвиток країни гальмувався соціальними забобонами й релігійними традиціями. Із новою силою спалахнула боротьба між індусами й мусульманами. Надзвичайно багата, але роздроблена країна із часом стала жертвою колоніальних завоювань європейських держав, перш за все Англії.

У середині XVII ст. китайська імперія Мін вичерпала можливості історичного розвитку. Безконтрольна деспотія та величезний бюрократичний апарат працювали лише на себе. Економіка країни перебувала в стані глибокої кризи, простий народ Китаю, обтяжений податками, жебракував. Жорстока Селянська війна та вторгнення маньчжурів поклали край імперії Мін. Нова іноземна династія Цин на деякий час стабілізувала становище країни, але не могла відповісти на виклики Нового часу та запропонувати перспективні на той час шляхи розвитку великої цивілізації. Китай залишився єдиною великою країною Сходу, яка не знала влади з боку європейських правителів. Маючи величезні можливості й людські ресурси, китайська імперія Цин спробувала «зачинитися» від впливу Нового часу. Так, вона виявилася пасивним учасником основних подій світової історії.