Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Видатні історичні постаті України

Особистості що внесли значний вклад в становлення України

АННА ЯРОСЛАВНА

У давньоруському письменстві жінкам не пощастило. Якщо літописи та інші літературні пам'ятки час від часу згадують про синів та онуків князів, то їхні дочки й онучки залишились замовчаними. Зрозуміло, що годі й сподіватись від давньоруських джерел якихось звісток про жінок з народу. Чому? А тому, що в XII—XIII ст. книжники воліли писати лише про варті їхньої уваги справи: війни та походи, міжкнязівські стосунки, церковні події. Для родинного життя в літописах та інших джерелах місця не було. Тому історики майже нічого не знають про життя жіноцтва Київської Русі.

Як не дивно, порівняно більше нам відомо про жінок звичайних, простолюдинок, ніж про аристократок. Жінки з народу працювали в домі та в полі, допомагали чоловікам і батькам у ремісничих майстернях, готували їжу, доглядали худобу й птицю, пряли, ткали, шили. Певна річ, виховували дітей, ходили до церкви... Про все це дізнаємось з пам'яток образотворчого мистецтва: книжкових мініатюр, фрескових розписів церков. А джерела писемні просто замовчали буденне й нецікаве з їхнього погляду життя жіноцтва. Зовсім нічого не можна знайти в літописах та інших пам'ятках писемності про бодай найменшу участь жіноцтва у суспільному й політичному житті свого міста чи держави.

А тим часом знатні жінки Київської Русі зробили чималий внесок до політичного буття не лише власної країни, а й тогочасного світу. На превеликий жаль, вчені дізнались про це з письмових джерел виключно іноземного походження. Навіть германська імператриця Євпраксія чи французька королева Анна — онука й дочка Ярослава Мудрого — не привернули уваги давньоруських книжників.

З вітчизняних літописів відомо, що Ярослав Мудрий мав шістьох синів. Але пам'ятки іноземної письменності дозволяють встановити, що у нього було й принаймні три дочки — принаймні тому, що саме вони були видані заміж за королів країн Західної й Північної Європи.

Особливо, дивним видається нам умовчання Нестора та інших літописців про середульшу дочку Ярослава Єлизавету. Адже вона побралася з норвезьким королем Гаральдом. А взаємини Русі з Норвегією та взагалі з країнами Скандінавії постійно привертали увагу наших літописців. Найманці з Скандінавії допомогли Ярославу здолати Святополка і вокняжитися в Києві. Сам Ярослав був одружений з шведською принцесою Інгігердою й багато допомагав своїм північним родичам і союзникам. При його дворі знаходили політичний притулок вигнанці з Норвегії. Але про шлюб одного з них, знаменитого ватажка варязьких дружин, хороброго воїна Гаральда з Єлизаветою Ярославною в літописах не знайдемо ні слова.

Так само не знають Нестор та інші літописці про існування молодшої дочки Ярослава Анни. Зате чимало відомо про неї з французьких джерел XI та пізніших століть. Узагальнені істориками кількох поколінь, вони малюють життєвий шлях Анни Ярославни таким чином.

Вчені вирахували, що 1048 р. Анні виповнилося 16 років. Це певною мірою підтверджується невідомо де запозиченою звісткою російського історика В. Татіщева під 1032 p.: «Того року народилася в Ярослава дочка», не названа ним на ім'я.

На початку 1048 р. з Парижа до Києва попрямувало посольство короля Генріха І Капета (царював у 1031 — 1060 pp.) сватати дочку Ярослава Анну. Перша дружина Генріха Матільда незадовго перед тим померла, не залишивши королеві наступника. Французька середньовічна хроніка з романтичною наївністю й безпосередністю повідомляє, що до Генріха дійшли чутки про красу Анни і той захотів мати її жінкою. Насправді все виглядало набагато прозаїчніше. Немолодий вже король керувався у майбутньому шлюбі політичними вигодами. Вони ввижалися йому безсумнівними.

Взаємини між Київською Руссю та Францією беруть початок за одне-два століття до приїзду в Київ посольства Генріха І. У давньоруських джерелах не раз згадується про франків. Виходячи з контекстів тих згадок під франками слід розуміти французів. А старофранцузькі «Пісні про діяння» зберегли низку відомостей про Русь. Сватанню Генріха до Анни передувала традиція стосунків між Руссю й Францією.

У середині XI ст. французьке суспільство добре знало й про військову міць Давньоруської держави. Надіслані Ярославом відбірні воїни допомогли візантійським легіонам розтрощити норманнів у Франції'в битвах біля Канна (1019 р.) та Малфі (1041 р.). Тому вірогідним здається припущення, що Генріх І збирався спертися на військовий та фінансовий потенціал Київської Русі в боротьбі проти ворогів і за об'єднання Франції, проти бунтівливих графів та баронів, які не бажали визнавати владу паризького сюзерена.

Можливо, далекоглядні політичні плани щодо Генріха І виношував і Ярослав: інакше б він видав дочку за когось із сусідніх князів — польського чи чеського. Напевне, київський князь подумки бачив Францію в колі союзних йому країн, які б можна було протиставити двом імперіям середньовічного світу — Візантійській і Германській. Та всі ці припущення істориків так ними й залишаться, тому що ні французькому, ні давньоруському володарям не судилося реалізувати свої наміри.

Втім взаємні розчарування Ярослава й Генріха І були ще попереду, коли 19 травня 1051 р. у величному соборі старовинного французького міста Реймса відбулося урочисте вінчання. Анна стала королевою Франції. Наступні кілька років її життя джерелам не відомі. Але з французьких документів другої половини XI ст. дізнаємось, що 1058 р. Анна мала вже трьох синів і що її первістку Філіппу, майбутньому королю Франції, було тоді п'ять років.

Подружнє життя Анни, як це часто бувало, коли шлюби укладалися з державних міркувань, склалося нещасливо. Літній Генріх не викликав у неї ні любові, ні поваги. Слабкий і нерішучий правитель виявився нездатним приборкати бунтівливих васалів. Як же не схожий він був на батька Анни, всевладного й розумного великого князя Ярослава! Тому історики ймуть віру натякам французьких середньовічних хронік про інтимний зв'язок Анни з вельможним васалом свого чоловіка, головою феодальної опозиції Генріхові — графом Раулем де Крепі і де Валуа. На користь такої думки свідчить лист папи Ніколая II до Анни, що дійшов до нашого часу, де римський первосвященик просить Анну вгамувати свій норов і «поберегти короля»...

Втручання глави римської церкви у сімейне життя Генріха І й Анни, як і слід було сподіватися, не внесло миру до їхніх взаємин. Важко гадати, як би вони склалися далі, та раптом 1060 р. дуже немолодий Генріх І помер. Французький трон посів старший син Анни Філіпп І. Надміру патріотично настроєні російські та українські історики минулого вважали, ніби Анна стала регентом і порядкувала державними справами при малому королі. Насправді було інакше.

З французьких хронік відомо, що незадовго до кончини Генріх І дійсно пропонував дружині оголосити її регентом при наступникові, але Анна відмовилась від того. Мабуть, вона була розумною жінкою й не бажала брати на себе тягар керівництва державою, в якій була іноземкою, хай 1 королевою. Тому по смерті чоловіка Анна лишилася опікункою малого сина, а регентом-правителем став чоловік сестри покійного короля граф Балдуїн Фландрський. Саме у ролі опікунки Анна підписувала разом з Філіппом І різні державні, щоправда, другорядні акти. її підписи відомі Історикам. На грамоті, що надавала різні привілеї Суассонському абатству, поряд із підписом короля міститься й підпис його матері «Анна Ръина» — слов'янськими кириличними літерами передано латинські слова «Анна регіна», тобто Анна королева.

Історикові важко навіть приблизно уявити життя вдови короля, молодої ще жінки, на чужині. Адже то були дуже тяжкі і для Франції, й для Русі часи. Доба кривавих і майже безперервних війн, коли вчорашні союзники ставали ворогами й навпаки, коли син скидав з престолу батька, а брат брата, коли найщиріші клятви на Біблії за мить перетворювалися в ніщо. Не було спокою в середньовічному світі другої половини XI ст. Норманни завоювали Англію та Південну Італію, нещадно грабували французьке узбережжя; турки-сельджуки вдерлися на Близький Схід і почали загрожувати Візантії; половці, що після смерті Ярослава вижили печенігів з причорноморських степів, майже щорічно атакували південні околиці Київської Русі, вбиваючи й забираючи до полону тисячі людей і не раз досягаючи передмістя Києва.

Можна гадати, що Анна втомилась від пишного й нещирого життя при королівському дворі, в якому протягом десятиріччя відігравала провідну роль. Вона залишила Філіппа І на волю регента, а сама з двома молодшими синами перебралася До одного з. королівських замків, що височів у тихому місті Санліссі, поблизу Парижа. Збереглися матеріальні свідоцтва перебування дочки Ярослава у тому місці. Поблизу свого замку Анна наказала збудувати Церкву й монастир святого Вінцента. Повністю споруда не збереглася, до нашого часу дійшла лише невелика каплиця, зведена в XI ст., яку з давніх-давен пов'язують з ім'ям Анни. Через кілька століть потому біля дверей каплиці було поставлено скульптуру жінки у повний зріст з написом: «Анна руська, королева французька, засновниця собору в 1060 p.».

Здавалося, все в житті Анни залишилося позаду: і миле дитинство при дворі батька, де співали трубадури й влаштовувались рицарські герці; яке не яке, а все ж таки королювання в Парижі, народження й виховання синів, смерть чоловіка... Та раптом у маленькому Санліссі Анна поринула в світ почуттів. Знову спалахнув її пристрасний роман з графом Раулем де Крепі і де Валуа.

Прямий нащадок Карла Великого, наймогутніший після короля володар у Франції граф Рауль мав сильний характер, благородну й неврівноважену вдачу. За словами одного з сучасників, він не боявся ні короля, ні папи, ні Бога, ні диявола. Його могутній, укріплений таким чином, що міг витримати облогу найсильнішого війська, замок у Крепі знаходився поблизу Санлісса. Можна гадати, що Анна не випадково обрала для своєї резиденції Санлісс, бо звідти було легко бачитися з Раулем. Та на шляху закоханих стояли серйозні перепони.

Річ у тому, що королева — вдова і матір короля, згідно з французькими законами, не могла більше виходити заміж. Рауль же не був вільний — мав нелюбу дружину Алінору. Тому об'єднання його з королевою було обставлене вкрай романтично. Під час полювання у Санлісському лісі 1062 р. Рауль викрав Анну і начебто силоміць відвіз, її до Крепі. Там граф обвінчався з нею, зовсім не обтяжуючись тією обставиною, що мав уже законну дружину й за християнськими канонами не міг бути жонатим одразу на двох жінках. Ображена Алінора звернулась із скаргою до нового папи Олександра II. Папа розібрався у справі й наказав Раулю залишити Анну й повернутись до Алінори. Та граф рішуче й гордо відмовився так вчинити. Тоді розгніваний Олександр II відлучив Рауля від церкви.

То була страшна кара, яку могли витримати хіба що люди винятково сильного характеру й безстрашні. Адже від людини, що відлучалася від церкви, відверталися друзі й родичі, її міг безкарно вбити хто завгодно. Але граф належав до людей, які чинили за власними законами й нормами моралі. Наче нічого не трапилось, він продовжував жити з Анною аж до своєї смерті в 1074 р. Тоді королеві довелося повернутися до двору сина.

Слід зауважити, що юний Філіпп І боляче пережив авантюрну історію материного кохання й незаконного співжиття з графом де Валуа. Вчинком Анни був обурений весь королівський двір. Тому неважко уявити, як невесело Жилося "Анні після вимушеного повернення до ворожого до неї оточення старшого сина. І все ж таки Анна, як і раніше, вважалася королевою, придворні були змушені додержуватися в стосунках з нею шанобливого етикету. Як І раніше, вона разом з сином-королем підписує державні Папери. Звичайно підпис мовить: «Анна, матір короля Філіппа». Останній за часом відомий документ з її підписом Агітовано 1075 р.

Що сталося з Анною далі, історикам не відомо. З випадкової згадки однієї французької середньовічної хроніки дізнаємося, що 1089 р. її вже не було серед живих. Думки ичених з приводу місця кончини Анни розійшлися вже в середньовіччі. Один час гадали, що вона, подібно до її племінниці Євпраксії (героїні наступного нарису), повернулася додому й доживала віку в монастирі, як і належало королеві-вдові. Але ще в кінці XVII ст. абат-єзуїт Франсуа Менетріє виявив надгробок з ім'ям Агнеси (так нагинали часом у Франції Анну) в абатстві Вільє поблизу міста Етампа у Франції. На ньому було вирізьблено слова: «Тут спочиває пані Агнеса, дружина короля Генріха». Камінь мав зображення жінки у повний зріст у дивній шапці, ЯКа, за словами Менетріє, дуже нагадувала руську князівську. Напевне, він мав на увазі круглу, з напівсферичним нерхом шапку з опушкою з коштовного хутра.

Однак тому абатові повірили далеко не всі історики, І дискусія щодо місця кончини Анни тривала далі, й сьогодні немає єдності думок з цього приводу серед учених. Один час висували припущення, нібито Анна повернулася до Києва, але зустріла там негостинний прийом через чвари, що розгорілися між її братами Ярославичами — Ізяславом, Святославом і Всеволодом — за київський престол. Тому вона повернулася до Франції. Цій гіпотезі бракує найменших доказів.

Дозволимо й собі висловити думку, що Анна таки померла й була похована у Франції. За довгі роки життя на чужині вона втратила зв'язок із батьківщиною, про неї там забули. Князівську родину роздирали усобиці, брати невпинно воювали один з одним. Нікому не було діла до далекої королеви-вдови. Можливо, саме тому не згадав про неї жодний давньоруський літописець.

Та яким бурхливим і багатим на різноманітні події не було життя Анни, ще більш незвичайною була доля її племінниці Євпраксії.