Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Видатні історичні постаті України

Особистості що внесли значний вклад в становлення України

ЄВПРАКСІЯ ВСЕВОЛОДІВНА

На відміну від своїх тіток — Єлизавети, Анастаса та Анни,— Євпраксія сподобилася бути згаданою, в «Повісті временних літ». Але, як! Під 1106 р. Нестор коротко нотує: «Того ж року постриглася (в черниці) Євпраксія, Всеволодова дочка, 6 грудня»., а під 1109 р. так само скупо повідомляє про завершення її життя: «Померла Євпраксія, дочка Всеволода, 10 липня, і поклали її в Печерському монастирі (в церкві) біля південних дверей. І збудували над нею божницю в тому місці, де лежить тіло її». Ці короткі рядки залишаються єдиними, мовленими про Євпраксію в усьому давньоруському письменстві.

Знову й знову доводиться дивуватися незрозумілому для нас нехтуванню давньоруськими книжниками найяскравішими особами нашої історії. Бо Євпраксія належала до кола найбільш знаменитих постатей середньовічного світу протягом двадцяти років. Доля кинула її в гущину грандіозних історичних подій, що драматично розгорталися на терені Західної Європи, звела з володарем Германської імперії, римським папою, королями й князями різних країн. Зусиллям Євпраксії великою мірою «зобов'язаний» втратою престолу лиховісний і кривавий імператор Генріх IV, авантюрист і полководець, вбивця і реформатор...

Як слушно писав чверть століття тому відомий історик В. Пашуто, «наш літопис, зберігши лише ці дві останні дати (в житті Євпраксії), подає привід з жахом думати про ту крихку фактичну основу, на якій зводимо ми будову середньовічної історії руської зовнішньої політики». Дійсно, аби ми не знали з іноземних джерел про насичене подіями й гірке життя Євпраксії, її відчайдушну боротьбу проти Генріха IV за своє життя і свою честь, наскільки біднішими були б наші уявлення про міжнародні взаємини Русі в кінці XI ст., про участь її людей у справах світової політики! На щастя, збереглося чимало звісток західноєвропейських джерел останньої чверті XI— початку XII ст., головним чином германських та італійських, що дозволяють дізнатися бодай про частину життєвого шляху Євпраксії.

Вона була народжена другою жоною Всеволода Ярославича, котрий був великим князем київським з 1078 по 1093 p., а до того посідав переяславський князівський стіл. Першою дружиною Всеволода була візантійська принцеса, що народила йому славетного в майбутньому Володимира Мономаха. Та вона померла близько 1067 р. Не пізніше 1069 р. Всеволод одружився вдруге: під наступним, 1070 р. Нестор сповіщає, що в тодішнього переяславського князя народився син Ростислав.

Ім'я й походження матері Євпраксії повите серпанком таємниці. Вона не те що не названа на ім'я — навіть не згадана в жодному відомому вченим джерелі. Історик XVIII ст. Г. Міллер у якихось відомих лише йому старовинних рукописах вичитав, що другою жоною Всеволода стала половецька хатунь (княжна). Принагідно слід сказати, то історикам XVIII і початку XIX ст., зокрема В. Татіщеву й М.Карамзіну, були відомі давні джерела, навіть літописні ізводи, потім втрачені (загинули при пожежах, повенях, просто загубилися тощо). Тому не варто скептично ставитися до тих повідомлень істориків минулого, що не знаходять підтвердження в пам'ятках писемності.

Версія, повідана Г. Міллером, уявляється нам цілком вірогідною. Адже саме у 60-х pp. XI ст. напади половецьких орд на південні землі Русі стають дедалі частішими й страшнішими. Всеволодові, що сидів у дуже висунутому и Половецький степ Переяславському князівстві, легко могло спасти на думку убезпечити себе таким чином від нападів кочовиків. Адже чверть століття потому великий Князь київський Святополк Ізяславич побрався з дочкою могутнього половецького хана Тугоркана, керуючись, поза будь-яким сумнівом, саме подібними міркуваннями.

Сам час появи Євпраксії на світ теж залишається невідомим. Найбільш авторитетний на сьогодні генеалогічний довідник, складений професором Київської духовної академії М. Баумгартеном і виданий у Римі 1927 p., датує її народження 1071 p., на посилаючись при тому на жодне джерело Тож можна гадати, що М. Баумгартен керувався такими ЛОГІЧНИМИ міркуваннями. Євпраксія вперше одружилася 1086 р. Тоді їй могло виповнитися хіба що 15 років. Чи мала вона більше літ? Навряд. Бо її перший чоловік помер через рік після весілля, не залишивши нащадка, а не пояснюється, найвірогідніше, юністю Євпраксії. Разом і тим на Заході, де Євпраксію видали заміж, шлюби раніше досягнення нареченою 15 років у знатних родинах були рідкісними. Недарма київську княжну спершу помістили до монастиря, а вже потім, через три роки, одружили і давно обраним для неї нареченим. Отже, з певною обережністю приймаємо 1071 р. як найбільш імовірну дату народження героїні цього нарису.

Ще малою дівчинкою Євпраксія потрапила до Германії. Ця величезна й крихкотіла держава, що номінально знаходилася під верховною владою імператора, складалася з чималої кількості королівств, герцогств, графств і маркграфств, володарі яких ворогували між собою, а часом об'єднувались проти свого сюзерена імператора. Всі ці численні королі, герцоги й графи у своїх політичних планах і претензіях постійно шукали союзників як у "самій Германській імперії, так і за її межами. Із свого боку, імператор, аби приборкати васалів й успішно протистояти римському первосвященикові у боротьбі за першість у католицькому світі, теж прагнув до укладання союзів за рубежами країни.

Стосунки між Руссю й Германією зав'язуються принаймні в X ст. Ще княгиня Ольга після вороття з Царгорода надсилала посольство до імператора Оттона і уклала з ним якусь угоду. Пожвавлення взаємин припало на перші роки царювання знаменитого й зловісного Генріха IV, майбутнього мужа Євпраксії, котрий зійшов на імператорський трон 1056 р., за багато років до народження Всеволодової дочки. Імператор пильно слідкував за подіями, що розгорталися на Русі по смерті Ярослава, всіляко демонстрував свою прихильність до братів Ярославичів — Ізяслава, Святослава й Всеволода, котрі півтора десятиліття по кончині батька купно правили Руссю. Так, 1061 р. він надав притулок вигнаній з Угорщини після смерті чоловіка короля Андрія його наступником Белою угорській королеві Анастаса, сестрі Ярославичів. Тоді ж він надіслав до Києва посольство з повідомленням про це і з дружніми запевненнями. Генріх IV був спритним політиком і дипломатом. Посольство до Києва й підкреслена увага до Ярославової дочки можуть свідчити про те, що Київська Русь , відігравала помітне місце в його планах встановлення свого панування в Європі.

З того часу дружні взаємини між Руссю й Германією розвивались і зміцнювались. Із сприянням Генріха IV Святослав Ярославич одружився з дочкою Штаденського (саксонського) графа Леопольда Одою. А коли 1068 р. розпався тріумвірат Ярославичів й Ізяславу довелося тікати з Києва, Генріх IV прийняв його у себе, хоча реальної допомоги й не надав. Ізяславу довелося близько десяти років блукати по чужих світах, аж поки він зміг повернутися до Києва 1077 р. За рік перед тим помер його молодший брат Святослав, що узурпував було київський великокнязівський престол.

Ми розповідаємо про всі ці події високої міжнародної політики лише тому, що вони вирішальним чином вплинули на долю малої княжни Євпраксії. Смерть Святослава Ярославича призвела до того, що його вдова Ода разом з сином Ярославом вирішила повернутися до Саксонії. Там вона поринула в політичне життя, опікувалася численними родичами, влаштовувала шлюби племінників і племінниць. Чи не найбільше вона благоволила своєму близькому родичеві Генріхові Штаденському на прізвисько Довгий. Коли після смерті батька 1082 р. Генріх зробився саксонським маркграфом, Ода знайшла йому наречену серед своєї руської рідні, вказавши на Євпраксію. Всеволод, котрий по смерті Ізяслава 1078 р. посів київський престол, мабуть, охоче відгукнувся на пропозицію, бо, подібно до свого батька Ярослава, всіляко прагнув до розширення міжнародних зв'язків Давньоруської держави.

1083 р. Євпраксію, якій тоді було приблизно 12 років, підіслали до Саксонії, де вона мала виховуватись до шлюбу, згідно звичаю, прийнятого в панівних домах Європи. Одна з германських монастирських хронік того часу з подивом і захопленням відзначила, що «дочка руського царя (тобто Євпраксія) прибула до цієї країни (Саксонії) з великою пишністю, з верблюдами, навантаженими розкішним одягом, дорогоцінним камінням і взагалі з незліченними багатствами».

Руську княжну відразу обручили з маркграфом Генріхом, що був набагато старшим від неї, й до досягнення повноліття відвезли до великого й уславленого на весь католицький світ монастиря в м. Кведлінбурзі, абатиса якого Адельгейда уважно і ласкаво поставилася до дівчинки. Там Євпраксія одержала добру освіту. її навчили латинській і німецькій мовам, гарним манерам тощо. Та хіба вона могла знати тоді, що перебування в милому серцю Кведлінбурзі відіграє фатальну роль у її житті?!

Однак все те було далеко попереду. Близько 1086 р. відбулося гучне весілля Євпраксії й маркграфа Генріха. А через рік маркграф раптово помер. У 16 років Євпраксія залишилася вдовою. Юною, багатою, здається, гарною — й самітньою в чужій для неї Саксонії. Після смерті Генріха маркграфом став його молодший брат Людигеро-Удо. Джерела промовчують про його ставлення до братової дружини, можна лише гадати, що Євпраксія непевно почувалася при його дворі. Інакше чому б стала постійно відвідувати Кведлінбурзький монастир і подовгу жити в гостинному домі абатиси Адельгейди? Там вона й познайомилася з братом абатиси. Ним виявився знаменитий германський імператор Генріх IV.

Немолодий вже Генріх — на той час він просидів на імператорському троні більше ЗО років — не на жарт захопився юною русинкою. Настільки, що вирішив одружитися з нею після смерті своєї дружини Берти, яка сталася в грудні 1087 р. Наступного року відбулися заручини. Влітку 1089 р. у величезному й пишному соборі м. Кельна Генріх IV урочисто обвінчався з Євпраксією. При коронації вона одержала католицьке ім'я Адельгейди — напевне, на честь сестри імператора, кведлінбурзької абатиси.

Генріх IV увійшов до історії як жорстока й зрадлива людина, холоднокровний убивця й великий розпусник. Тому більшість вчених не йме віри розповідям середньовічних германських хронік про раптову й шалену пристрасть, що спалахнула в серці старіючого імператора. Мовляв, ним, як і завжди в перебігу тривалої політичної кар'єри, керували тверезі розрахунки. Дальший розвиток подій наче підтверджує такі міркування істориків.

Якщо Генріх IV і сподівався на допомогу Русі в боротьбі проти повсталих васалів і самого римського папи, то його надіям не судилося збутися. Батько Євпраксії, великий князь київський Всеволод, несподівано для імператора не підтримав його в антипапських підступах. Надіслане Генріхом IV до Києва посольство повернулося ні з чим. А київський митрополит Іоанн взагалі гостро засудив шлюб Євпраксії з імператором. Мабуть, глава давньоруської церкви виходив при тому з наміру Генріха IV об'єднати католицьку церкву з православною, щоб дошкулити римському папі, поставити того під зверхність константинопольського патріарха й, кінець кінцем, усунути з престолу. Але ж тоді в Константинополі імператор з патріархом не бажали об'єднувати церкви. Зрозуміло, що надісланий звідти на Русь грек-митрополит виконував волю своїх константинопольських патронів. .

Отож надіям Генріха IV на допомогу Русі проти папи й у справі замирення васалів не судилося виправдатися. Можливо, ця прикра політична невдача вплинула на ставлення запального й віроломного імператора до молодої дружини. Більш імовірним здається нам, що далася взнаки повна несхожість, навіть протилежність характерів подружжя. Генріх IV почав брутально ставитися до Євпраксії, примушував брати участь у розпусних оргіях секти ніколаїтів, до якої сам належав. Євпраксія швидко зненавиділа жорстокого мужа, не приховуючи цього. У відповідь він кинув її до свого замку в італійському м. Вероні. Не знати, скільки часу провела вона в цій розкішній в'язниці, аж поки не трапилася нагода звільнитись.

Одним з ватажків феодальної опозиції імператорові І Германській імперії, зокрема в Італії, була тосканська герцогиня Матільда. Вона вирішила використати дружину Генріха IV як зброю проти нього. Євпраксія охоче сприяла намірам і діям Матільди. Наприкінці 1093 р. вона заручилася підтримкою сина Генріха IV Конрада, котрий щиро співчував нещасній мачусі й не любив батька. Загін озброєних до зубів рицарів на чолі з чоловіком Матільди баварським герцогом Вельфом силою звільнив Євпраксію з веронського замку й одвіз до іншого італійського міста Каносси, де її з усіма почестями, що належали імператриці, зустріла тосканська герцогиня. Євпраксія пристала на пропозицію Матільди — помститися віроломному й жорстокому чоловікові. Вона вирішила подати скаргу до церковного собору в Констанці, що відбувся в квітні 1094 р; Собор визнав імператора винним перед дружиною й засудив його.

Однак ця перемога над Генріхом IV мала хіба що моральну вагу. Вона, не могла задовольнити ні Євпраксію, ні лютих ворогів імператора Матільду й папу Урбана II. Вони зуміли перетягти на свій бік його сина Конрада, котрий за їхнім поданням отримав корону Італії. Цим імператорові було завдано нищівного удару, від якого він, гадають історики, вже не міг оговтатися. Але найгірше чекало Генріха IV попереду.

Палаюча праведним гнівом проти імператора Матільда влаштувала аудієнцію Євпраксії в папи Урбана II. Той порадив імператриці виступити на грандіозному церковному соборі в італійському м. П'яченці й відверто розповісти про знущання чоловіка. Після болісних роздумів вона погодилася. 1 березня 1095 р. відкрився чи не найбільший в історії за кількістю учасників собор католицької церкви. В П'яченцу прибули єпископи Германії, Франції, Італії, Бургундії й багато інших церковних ієрархів — усього 4000. На собор зійшлося 30 000 мирян, тому перше й третє засідання довелося проводити просто неба.

Слід зауважити, що чутки про. знущання імператора над дружиною вже давно ходили країнами Європи. Тому її виступ був однією з головних захоплюючих подій П'яченського собору. Вона відважилася, не шкодуючи власної цнотливості, правдиво розповісти про розпусну й негідну поведінку Генріха про власну вимушену участь в його оргіях. Учасники собору пожаліли й виправдали Євпраксію, і віддавши належне її мужності. З імператором вчинили суворо й по заслугах: відлучили від церкви, проголосили анафему й позбавили престолу. Як писав єдиний вітчизняний біограф Євпраксії С. Розанов наприкінці 20-х pp. на-шого століття, «її громадянське самогубство було разом з тим і політичним убивством Генріха IV — з того моменту він вже не міг підвестися». Позбавлений імператорського титулу, засуджений суспільством, він ще якийсь час марно чіплявся за владу, але був змушений зректися престолу на користь другого сина.

До кінця своїх днів Генріх IV затамував лють проти Євпраксії. її всюди переслідували його агенти. Спочатку вона близько двох років жила в Італії, потім перебралася до Угорщини — згадаймо, що її тітка Анастасія була угорською королевою. Можливо, Євпраксію на час пригріла угорська рідня. Аж в останні роки XI ст., рятуючись від убивць, яких невтомно підсилав до неї чоловік, вона перебралася до Києва й оселилася в палаці матері. Лише коли в серпні 1106 р. сконав Генріх IV, Євпраксія, офіційно зробившись удовою, змогла піти до монастиря, про що й повідомила «Повість временних літ». Прожила вона там близько трьох років. Втрачене здоров'я, надірване серце й змучена душа були причиною її ранньої смерті: в 1109 р. вона померла, не доживши й до сорока років.

Таким сумним було життя зведеної сестри великого київського князя Володимира Мономаха. Євпраксія виявилася іграшкою в руках можновладців середньовічного світу, але мала силу характеру й мужність боротися проти приниження і знущань. Вона виступила проти найсильнішого можновладця світу — германського імператора — й перемогла його, хай і пожертвувавши собою. Такою і увійшла до історії.