Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Видатні історичні постаті України

Особистості що внесли значний вклад в становлення України

ЙОСИП ВЕРЕЩИНСЬКИЙ

Серед вітчизняних письменників, мислителів та суспіль-но-політичних діячів кінця XVI ст. однією з найбільш цікавих і масштабних постатей був Йосип Верещинський (народився між 1532—1540 pp., помер у 1598 p.). Він залишив помітний слід в історії, насамперед, завдяки низці політичних трактатів, у яких виступав на захист України від турецько-татарської агресії. Причому у деяких творах Верещинський висловлював ідеї, що випереджали погляди тогочасних європейських гуманістів на суспільство.

Йосип Верещинський походив із старовинного українського шляхетського роду з Холмщини, представники якого мали там родовий маєток — Верещин. Згодом Верещинські спольщилися і окатоличилися. Втім ще дід Йосипа — Федір — був православним. Шкільну освіту Йосип здобув у Красноставі. Ще в юнацькі роки прийняв духовний сан. У документах за 1579 р. він згадується вже як канонік Холмської капітули у Красноставі. 1581 р. Верещинського обирають абатом Сецехівського бенедиктіанського монастиря, що розташовувався на лівому березі Вісли. Цю посаду він обіймав до самої смерті, незважаючи на те, що у 1589 р. став нареченим (номінатом), а з 1593 р. посвяченим київським єпископом.

Резиденцією новоспеченого католицького єпископа став Фастів, у якому Верещинськнй побудував укріплений замок, а саме містечко перейменував на Новий Верещин. У ті часи на Київщині досить часто з'являлися непрохані гості — татари. Не дивно тому, що Верещинськнй заводить дружбу з козаками, яких вважає захисниками й справжніми синами Вітчизни. Прославляючи у віршах доблесть українських козаків, він доводив, що їм під силу завдати нищівного удару по Кримському ханству і таким чином назавжди покінчити з воєнною загрозою з півдня. «Коли б теж-пішли козаки до Таврики,— писав Верещинський,— то татарам, певно ж, швидко намилили б шиї».

Київський єпископ постійно клопотався за козаків перед урядом, вигороджуючи їх злочинні, з точки зору офіційної Варшави, вчинки. Зокрема, він зайняв лояльну позицію у справі залагодження наслідків конфлікту з черкаським старостою Олександром Вишневецьким (серпень 1593 p.), що виник внаслідок вбивства гетьмана Криштофа Косинського. Верещинський виявив достатньо твердий характер, виступивши проти схвалених сеймом репресивних заходів.

Схожим чином повівся київський єпископ і під час конфлікту між козаками та київським замковим урядом (осінь 1593 р,). Він визнав справедливими майнові та інші претензії козаків до воєводської адміністрації Києва, звинувативши останню в порушенні людського й Божого права. Той факт, що згадана справа закінчилася мирним порозумінням сторін, багато в чому завдячував посередницьким зусиллям Верещинського. Прикметно, що, наближаючись з супутниками до козацького війська, яке вже готувалося до штурму Києва, він наказав заграти на шоломийках мелодію духовного псалому, щоб таким чином засвідчити мирні наміри посольства й показати, що йдуть «свої». Цей випадок свідчить про ґрунтовну обізнаність київського єпископа з психологією та звичаями українського козацтва. Між іншим, своїми знаннями Верещинськнй поділився з послом австрійського імператора Еріхом Лясотою, коли той зупинився у нього, прямуючи на Січ.

Через свою прокозацьку позицію Верещинський іноді навіть потрапляв у королівську немилість. Тож не дивно, що козаки прихильно ставилися до київського єпископа й охоче надавали йому збройну допомогу для відбиття татарських вторгнень на Фастівщину. Наприклад, того ж таки 1593 р. Верещинський, спираючись на трьохтисячний козацький загін, завдав поразки татарському війську, посланому проти нього ханом. Київський єпископ отримає тоді ханський «подарунок» — пошматовану кінськими колітами арабську книгу з усним поясненням, що так само буде вчинено з ним самим. Та погроза не злякала Верещинського: він тільки зміцнив оборонні укріплення і з двома тисячами козаків почав чекати чергового татарського візиту, Переконавшись, що «попа» так просто не візьмені, хай з ордою повернув назад.

Верещинськнй ніколи не зрікався свого «руського» кореня. Він публічно підтверджував факт походження з роду українських шляхтичів (гербу «Корчак»), добре пам'ятаючи, що його предки та родичі розглядали православну віру як символ української духовності. В одній із праць він розповів про те, що його дід Федір ставився до власного сина Андрія (тобто батька Йосипа) як до «бісового ляха», оскільки того, всупереч родительській волі, таємно охрестили ще немовлям за католицьким обрядом. Через це вплив на Йосипа традицій старовинного українського роду Верещинських виявився найперше у тому, що, навіть здобувши єпископський сан, він ніколи не проявляв католицького фанатизму до православних.

Глибоко переймаючись лихою долею місцевого населення, письменник Верещинський з великою художньою силою створює образ сплюндрованої ворогом рідної землі — України. Причому виступає не стороннім спостерігачем кривавої драми, яка розгортається прямо на його очах, а знаходиться в епіцентрі народних страждань, гостро співпереживаючи тим, хто безжально нищиться, потрапляв у невільницькі пута, позбавляється засобів до існування. «Мила вітчизна», «твій народ» — у таких термінах Верещинський окреслює свою причетність до вітчизни - України та її народу. «Уже твій братик у нього в путах, ніби якийсь злочинець, у своїй невинності біжить біля коня жорстокого Поганина. Вже його дружина у бридкого поганина... Його милі дітки вже не як квіточки сидять за столом свого милого вітця, а як щенятка скавулять і виглядають з мішка поганина для потіхи його і на велике горе милої рідні. А вже дим за ним курить, і ще перед його очима тліє власна маєтність та осілість».

Прагнучи врятувати Україну від такого лиха, Йосип Верещинський розробляє кілька проектів оборони — від оселення на турецько-татарському пограниччі мальтійський рицарів, або козаків, зведення там потужних фортець й взяття на державну службу п'ятитисячного війська запорожців до хрестового походу європейських країн, включаючи Московське велике князівство, проти Османської Порти.

Хоча жодну із цих пропозицій так і не було реалізовано, згадані проекти важливі для нас як видатні пам'ятки вітчизняної політичної думки XVI ст. Особливу увагу привертає план створення Задніпровської козацької держави й запровадження у ній князівського правління. Як випливає із складеного письменником документа, південний кордон нового Запорожжя формувала земельна округа Переяслава і Лубен; його північний кінець досить глибоко вклинювався в етнічні білоруські землі (крайніми опорними пунктами ставали там Радомль і Мстиславль); на схід від Дніпра козацьку територію мав обмежувати кордон між Річчю Посполитою та Московською державою.

На території Задніпров'я козацьке військо розбивалося на тринадцять полків. З кожного полку утворювався окремий адміністративно-територіальний район, до якого включався полковий центр — місто чи містечко та навколишня сільськогосподарська округа. Залежно від статусу територіального полку основною ланкою військової й адміністративної влади ставали князівський, гетьманський або полковницький уряди. Саме вони розпоряджалися прибутками, які йшли на утримання всього полку з підвладної території. Політичне представництво державної влади на Задніпров'ї, а також адміністративна влада над некозацьким населенням (у тому числі шляхтою) передавалися князю. До сфери ж гетьманських повноважень належала військова влада у Війську Запорозькому. Столицею козацької держави визначався Переяслав, у якому розташовувалася князівська резиденція. Гетьманську ставку планувалося розмістити в Лубнах.

Верещинському вдалося подолати стереотипні уявлення шляхти про козаків як найманців, коронних слуг з лицарським «фахом», свавільних воїнів, споріднених з низами рицарства, бунтівників та грабіжників і дійти думки, що вони такою ж мірою рицарі, як і шляхтичі, а значить, є повноправними підданими Речі Посполитої й навіть можуть претендувати на власну державу. Ідея піднесення суспільного статусу козацтва до рівня панівного класу й створення васального по відношенню до Польської Корони козацького князівства сприяла розвиткові європейської ренесансної думки, у якій майже не було місця для соціальних переміщень «знизу догори». Певним винятком тут була хіба що розроблювана італійськими гуманістами доктрина громадянського гуманізму: служіння спільному благу на публічному поприщі, що відкривало для декого теоретичну можливість здобуття більш престижного соціального статусу. Тим часом проект Задніпровської козацької держави Верещинського стосувався навіть не окремих людей, які завдяки своїй доброчесності й доблесті могли піднятися соціальною драбиною,— він політично реабілітував цілий прошарок суспільства, тобто козацтво, яке наприкінці XVI ст. виособлювалося у окремий стан.

Відомо, що у часи Верещинського назва «Україна» не була національно-територіальним визначенням, етнонімом. Вона виступала географічним поняттям, що стосувалося Київщини і Східного Поділля, а також вказувала на особливий політико-правовий статус цього регіону. У цьому зв'язку знаходить пояснення той факт, що населення територій, котрі вважалися Україною, не називалося українським. Мешканці,тогочасних українських земель мали самоназву «руський народ» (люди, які проживали у Московській державі, іменувалися московитами). Досить поширеними були регіональні назви населення України, утворювані від територіально-земельної лексики,— «подоляни», «волинці», «обивателі землі Волинської», «руські обивателі» тощо.

Йосип Верещинський фактично вперше у вітчизняній історіографії ввів до політичного словника назву «український народ», виповнивши її етнополітичним змістом. Письменник зумів переступити через усталені стереотипи суспільної свідомості й формулювання політичної номенклатури, за якими, зокрема, корінні мешканці Київського та Брацлавського воєводств виступали як кияни, брацлавці чи то обивателі цих земель, руські за віросповіданням тощо. На противагу домінуючим територіально-земельним, географічним дефініціям щодо місцевого населення Верещинський вмотивовує історичну категорію «народу українського християнського». Цей момент у судженнях письменника за своєю новизною означав масштабне історіографічне зрушення. Його вплив на національну свідомість українців на повну силу проявився значно пізніше.

Верещинський зробив спробу з'ясування внутрішньої логіки та цілісного змісту історії України. Він розглядав її минуле як минуле Київської держави. Для письменника суспільний субстрат «народу українського християнського» у культурно-історичному плані залишився незмінним з тих часів, незважаючи на втрату внаслідок монголо-татарського завоювання такого суттєвого компонента, як держава. Ретроспективно пересаджуючи на грунт княжої доби поняття «Україна», «український народ», Верещинський тим самим виявляв своє розуміння цих термінів як етнонімів.

Письменник не приховує свого пієтету перед давнім минулим України. Він розглядає його як гідну подиву та безсмертної слави богатирську добу. За переконанням Верещинського, то був час справжніх лицарів, які за доблестю та іншими чеснотами стояли врівень з античними героями. Ще не спустошена монголо-татарським нашестям земля народжувала «людей богатирських і таких гідних людей, яких за мужність і славу можна прирівняти до Самсона, Гектора, Геркулеса і Ахіллеса». Подібні ренесансні алюзії письменника свідчили про сприйняття ним княжої доби в історії України як вітчизняної «античності». Причому він ясно розумів, що ця українська старовина назавжди відійшла у минуле, канула в Лету. Таке дистанціонування Верещинським свого часу й часів Київської держави (при визнанні цілісного річища плину історії українського народу) було співзвучним з принциповими засадами історичної свідомості Відродження.

З почуттям людини, залюбленої в українську старовину, Верещинський змальовує картину казково багатої, могутньої країни — України княжої доби. Причому для повноти уявлення про історичне минуле київський єпископ використовував не лише писемні джерела, а й черпав інформацію безпосередньо з першоджерел «археологічного» характеру. Завдяки цьому йому вдавалися досить вмотивовані авторські умовиводи, що ґрунтувалися на принципах порівняльно-історичного методу. Це можна спостерегти на прикладі опису Софійського собору у Києві, де письменник виступив не лише у ролі «антиквара», який ретельно занотовує факти прямо з історичної «натури», але й заявив про себе як історик. Так, запроваджуючи здобутий емпіричним шляхом матеріал у загальноісторичний контекст, він торкався питання про історично зумовлену роль Софійського собору у Київській державі, шукав аналогій архітектури цього храму у світовій практиці тощо. У найвищих естетичних оцінках цього шедевра зодчества княжої доби, з якими виступив Верещинський, опосередковано відбилося сприйняття ним давньої руської культури як явища світового масштабу.

Йосип Верещинський з надією дивився у майбутнє України. Оптимізму додавала щедрість української землі — добра основа для повернення Україні слави багатого й квітучого краю. Розкіш української природи, її велич, розмаїтість і привільність будили у письменникові античні образи і асоціації. «Поля такої краси, ніби вони мали бути тими Єлисейськими полями Вергілія,— писав він про Україну,— а то почасти внаслідок їх рівнинності, почасти через привільне оточення горами, борами і лісами: до того ж дуже веселе й врожайне. Тієї худоби, звірини, розмаїтого птаства, риби та інших речей, що служать людині за живність, такий великий достаток і щедрість, що не інакше ніби там сама Церера і Діана мали народитися. До того ж у борах і на пасіках меду така велика сила, що ні Гілла Сіцілійська, ані Гіменей Аттицький не мають що чинити. Не згадую вже про виноград у гронах... вірте, що там заклав свою столицю поганський Бахус. Також чималий шерег рибних рік, поміж якими по праву батьком є Дніпро — дуже широкий, ніби дві Вісли... Волоських горіхів так багато, ніби та Україна мала бути Волоською землею. Є також невимовна кількість рибних озер».

У наведеному уривку досить чітко проступає авторський раціоналізм, який накладається на емоційну сферу сприйняття,— риса, притаманна людині з ренесансним світоглядом. Художньо відтворюючи природні особливості української землі, Верещинський робить наголос на її щедрості, котру сприймає як прояв краси. Власне естетичне переживання довершеності навколишньої природи, пропущене через призму утилітарного ставлення до неї, письменник намагається донести до читача. Змальована ним стереоскопічна картина прекрасного й багатого краю, гідного бути землею античних богів, мала-на меті переконати кожного у природних перевагах України над іншими регіонами Речі Посполитої. У такому контексті величальні епітети Йосипа Верещинського на адресу України можна розглядати як вияв гордості за рідну землю, котра має невичерпні можливості для задоволення матеріальних потреб людини.