Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Видатні історичні постаті України

Особистості що внесли значний вклад в становлення України

СВЯТОСЛАВ

964 p., згідно непевної хронології Несторової «Повісті временних літ», Святослав «виріс і змужнів». Книжник малин романтичний і заразом героїчний образ видатного воїна і полководця, борця за незалежність Руської землі: Став він (Святослав) збирати багато воїнів хоробрій. І легко ходив у походах, мов пардус*, і багато воював. У походах же не возив за собою ні возів, ні казанів, не варив м'яса, але, тонко нарізавши конину чи звірину, чи яловичину і засмаживши на вугіллі, так їв. Не мав він і намету, але спав; підістлавши пітник, із сідлом у головах. Такими самими були й усі інші його воїни. І посилав у інші землі зі словами: «Хочу на вас іти...»

Історики гадають, то Нестор просто переповів воїнську пісню дружинників Святослава. Адже той князь наче Самою природою був створений для звитяжних подвигів далеких походів і переможних битв. Коротке, у неповних дев'ять років, самостійне правління Святослава у Києві орисаие літописцями майже виключно на підставі пам'яток усної народної творчості, що дійшли до них від часів цього останнього дружинного князя, улюбленця своїх ратників, котрий ділив з ними спеку й холод, спрагу й голод, хвороби й труднощі виснажливих походів, гіркоту поразок і радощі перемог. Святослав став героєм дружинного епосу саме тому, що він майже завжди перемагай ворогів Руської землі. У фольклорі звичайно зберігаються образи переможців, здоланого героя швидко забувають або згадують про нього коротко й сумно.

Історикам майже нічого не відомо про дитячі та юнацькі роки Святослава. З посередніх вказівок джерел можна Зробити висновок, що народився він на початку 30-х pp. X ст. 12—14-річним хлопчиком брав участь у поході матері проти древлян. Святослав одержав владу з рук старіючої Ольги у важкий для Давньоруської держави час. Одвічна суперниця Русі Візантія прагнула підточити могутність північного сусіда. Уряд у Константинополі намагався відтіснити Київську Русь від Чорного моря, яке арабські географи тоді називали Руським. Візантійські політики силкувались перешкодити давньоруській торгівлі з Півднем і Близьким Сходом. З цією метою вони нацьковували незліченні орди печенігів на : південноруські землі. А підштовхуваний імперією Хозарський каганат на кінець князювання Ольги наглухо зачинив гирла Волги й Дону для руських купців. Доклала рук до цього й держава волзьких болгар (тюрків), що не пропускала тих купців через свої володіння на Схід, до ринків Середньої Азії. Перед Святославом постало кілька першочергових завдань зовнішньої політики, які цей князь почав вирішувати дійовим засобом — війною.

Літописці й історики минулого розглядали Святослава виключно як князя-воїна, що віддавав перевагу воєнним методам розв'язання конфліктів перед дипломатичними й узагалі мирними. Він, як гадали раніше у відповідності із ставленням до князя Нестора та інших давньоруських книжників, мало дбав про рідну землю. Літописець вклав до уст простих киян осудливі слова: «Ти, княже, шукаєш чужої землі, а свою покинув». Видатний російський історик початку XIX ст. М.Карамзін, що взагалі-то високо цінував Святослава, з жалем зауважив, що цей князь, «зразок великих полководців, не є прикладом государя великого, тому що він славу перемог поважав більше державного блага». ;Лише в останні десятиріччя ставлення вчених до Святослава почало потроху змінюватись. Вони переконались у, тому, що князь за допомогою воєнних походів розв'язував життєво важливі для Русі справи взаємин з агресивними сусідами. "В цьому він відрізнявся від інших середньовічних князів і королів хіба що тим, що був більш удачливим у війні. Та й про рідну землю Святослав турбувався не менше від своїх попередників.

Вже перший "похід Святослава, всевладного володаря Русі, відбувся в найбільш важливому тоді для Русі напрямку — до межиріччя Оки й Волги. Ця, на перший погляд, суто завойовницька експедиція мала на меті розв'язання великих завдань як державотворчого, так і зовнішньополітичного плану. Істориків не повинен вводити в оману фольклорно-узагальнюючий тон розповіді «Повісті временних літ» про той похід 964 p.: «Пішов Святослав на Оку річку і. на Волгу, і зустрів вятичів, і сказав їм: «Кому данину даєте?» Вони ж відповіли: «Хозарам — по шелягу від рала даємо». Далі розповідь Нестора уривається — певно, перша спроба підкорити вятичів зазнала невдачі. Це стисле повідомлення літопису є цінним для розуміння триваючого процесу складання давньоруської державності. Величезний і могутній союз вятицьких племен найдовше зберігав незалежність від Києва. З складеного Нестором переліку східнослов'янських племінних об'єднань, чиї воїни вирушили у війську Олега на Царгород 907 p., відомо, що вятичі тоді якимось чином залежали від київського князя. Але ні в «Повісті временних літ», ні в Новгородському літописі не сказано, що Олег зумів підкорити вятичів. Можливо, вони пішли на Візантію як союзники київського володаря?

Отже, Святослав розумів бажаність, якщо не необхідність, приєднання вятичів до Давньоруської держави. Через два роки, повертаючись з переможного походу проти Хозарського каганату, «вятичів переміг Святослав і данину на них наклав» («Повість временних літ»). І все ж таки головною метою походу 964 р. було вирішення хозарської проблеми. Бо Хозарська держава тоді посилила свою активність на рубежах Русі, вступивши у союз з її заклятим ворогом — печенізькими ханами.

Змову й знову доводиться жалкувати з приводу надмірної лаконічності розповіді Нестора й складача Новгородського літопису про перший хозарський похід київського князя: «Пішов Святослав на хозарів. Почувши про це, хозари вийшли назустріч із своїм князем каганом і зійшлись битися, і в битві здолав Святослав хозарів і місто їх Білу Вежу взяв, і переміг ясів і касогів».

Було б важко зрозуміти сенс і характер тієї блискавичної кампанії й напрямок шляху війська Святослава» якби не повідомлення арабського сучасника, історика їбн Хаукаля. Він конкретизує загальну звістку Нестора таким чином. Виявляється, стрімко пройшовши крізь володіння вятицького союзу племен, Святослав ударив на головного союзника Хозарського каганату волзьких болгар і легко розбив їхнє військо. Далі, посадивши своїх воїнів на ладді, київський князь вирушив Волгою вниз і заволодів столицею каганату містом Ітілем. Каган з військом був розгромлений Святославом перед брамою своєї столиці. Здається, перед цим руський князь захопив стародавню столицю хозарів місто Семендер у Дагестані.

Далі з Північного Прикаспію Святославова дружина перетяла Північний Кавказ і опинилась на березі Азовського моря. Тут русичі поставили в залежність від Києва місцеві племена ясів (осетинів) і. касогів (адигів). Повертаючись додому вгору течією Дону, Святослав захопив добре укріплене хозарське місто Біла Вежа (Саркел) ї з чималою здобиччю й полоненими дістався Києва. Перемога Святослава над хозарами була вагомою, адже їхнє військо чисельно переважало його дружину, було добре озброєне. А Білу Вежу збудували й фортифікували візантійські інженери.

Однак з Хозарським каганатом ще не було покінчено. Він продовжував зазіхати на руські володіння й знову вступив у спілку з Візантією й печенізьким союзом племен. 968 р. Святослав перебував у Дунайській Болгарії, коли зненацька печеніги напали на Київ. Печенізьких ханів підбурили проти Русі й, мабуть, підкупили Візантія й Хозарія. Стрімким кінним маршем Святослав кинувся до Києва, розбив і відігнав печенізькі орди. А потім твердо вирішив звільнити Русь від небезпеки з боку підступних хозарів.

968 р. стався другий, вирішальний похід руських полків проти Хозарії. Давньоруські літописці нічого не пишуть про нього. Історики гадають: так сталося тому, що Нестор та його новгородський колега зосередили увагу на особі Святослава, котрий цього разу доручив командування комусь із своїх досвідчених воєвод.

Науці стало відомо про воєнну експедицію Русі проти Хозарії з твору вже відомого читачеві араба Ібн Хаукаля. 358 р. за мусульманським літочисленням хіджрою (968/69 р. н. є.) він побував на південному узбережжі Каспійського моря. Там, у місті Джурджан, зустрівся з силою біженців з Хозарії. Вони розповіли йому про нищівну поразку, якої зазнав каган від руського війська. Обидві столиці Хозарії (стара — Семендер і нова — Ітіль) були зруйновані й спалені русами, населення почасти загинуло, почасти розбіглося хто куди. Є й свідоцтва інших арабських авторів, з яких виходить, що Хозарський каганат відтоді перестав існувати.

І все ж таки не Хозарія була головним ворогом київського князя й очолюваної ним держави. Його основним суперником став імператор Візантії. Життєві інтереси Київської Русі владно диктували руському володареві невідворотність двобою з тодішнім «грецьким царем» Никифором Фокою. Гадаємо, що Святославові навіть хотілося помірятися силою з найкращим військом тогочасного світу — грецьким, яке складалося з важко озброєної піхоти и закутої в залізо кінноти.

Святослав зовсім не був відчайдушним і хвацьким шибайголовою, яким уявляють його й досі деякі історики. Він тверезо підійшов до підготовки війни з Візантією. Насамперед удався до нечуваного раніше на Русі способу комплектування війська. Адже кампанії проти волзьких болгар, печенігів і хозар київський князь проводив невеликими силами, використовуючи власну бойову дружину й, напевне, загони своїх бояр. Дії кінноти вдало поєднувались з маневрами посаджених на ладді воїнів.

Цього ж разу Святослав розумів, що з таким військом Лому не здолати багатотисячні візантійські легіони. Тому піп веде до Пониззя Дунаю величезне народне ополчення у кілька десятків тисяч чоловік. Воно склало ударну силу його війська: адже ці «пішці» набагато перевищували чисельно рицарську кінноту Святослава. Давньоруське військо було добре озброєне — воїни мали мечі, бойові сокири, довгі списи й легкі дротики, ратників захищали кольчуги, шоломи й великі, на зріст людини, щити.

Святослав двічі ходив у походи проти Візантії. Про бойові дії 968 р. відомо порівняно мало. Візантійські історики обминули цю вдалу для Русі кампанію, зосередивши увагу на другому поході, що приніс Святославу зрештою невдачу, Нестор сповіщає про перший дунайський похід київського князя таке: «Пішов Святослав на Дунай на болгар. І бились обидві сторони» і переміг Святослав болгар, і здобув міст їх 80 на Дунаї, й сів княжити там у Переяславці, беручи данину з греків»!

Важко конкретно пояснити мету й причини цієї війни, експедиції київського володаря до Подунав'я. З візантійських джерел X ст. довідуємось, що, коли 966 р. спалахнула Війна поміж Візантією та Болгарією, імператор Никифор Фока попросив допомоги у Святослава. Той погодився оружно допомогти грекам, тому що мав щодо Болгарії власні плани. Адже тодішня верхівка Болгарського царства вороже ставилася до Русі. Одне з давньоруських джерел, відоме історикові XVIII ст. В. Татіщеву, відзначило, що Святослав пішов проти Болгарії за те, що її уряд надавав підтримку хозарам. Більш реальною здається думка, що Болгарія заважала руській торгівлі у Подунав'ї. Крім того, не слід скидати з рахунку й давнє намагання Русі пробитися до життєво важливого для неї Чорного моря.

У перший болгарський похід Святослав повів, як мовилось, не лише дружинників, професійних воїнів, а й надзвичайно численних ополченців. Він легко переміг болгарське військо. За свідченням Лева Диякона, коли князь з військом з'явився у гирлі Дунаю, болгарський цар виставив проти нього потужну фалангу воїнів, але русичі вистрибнули з човнів, виставили великі щити, добули мечі й винищили майже всю ворожу рать. Та, розбивши болгарське військо, київський князь і не подумав забиратися геть із Подунав'я, на що так розраховували візантійські політики. Він отаборився у Переяславці на Дунаї.

Згідно зі свідченням «Повісті временних літ», Святослав начебто заявив: «Не любо мені сидіти в Києві, хочу жити в Переяславці на Дунаї — там середина землі моєї, туди стікаються всі блага». Навряд чи він збирався перенести столицю Давньоруської держави на Дунай. Але руський володар, вочевидь, добре розумів стратегічні й економічні вигоди Дунайського пониззя й планував і далі тримати його в сфері свого впливу.

Напустивши 968 р. печенізькі орди на Київ, Візантія спробувала витурити Святослава з Дунайського пониззя. Але князь, відігнавши печенігів, знову з'явився в цьому районі. Те сталося восени 969 р. Він вибив болгар із Переяславця, куди вони вдерлися, скориставшись його відсутністю. Це загострило стосунки Русі з Візантією, що тим часом посадила на болгарський трон свого ставленика Бориса.

Візантійський уряд, проте, зволікав з рішучими діями против сміливця Святослава. Аж ось у грудні 969 р. в Константинополі стався палацовий переворот. Імператора Нікіфора Фоку по-звірячому вбили. На трон сів убивця, досвідчений полководець Іоанн Цимісхій. Новий можновладець довгий час не наважувався виступити проти уславленого в походах і битвах київського князя. До того ж йому довелося вирішувати невідкладні завдання: придушувати заколот прибічників скинутого ним Нікіфора Фоки та стримувати наступ арабів з півдня і сходу. Це дозволило Святославу розвинути воєнний успіх у Подунав'ї.

Протягом кінця 969 — майже всього 970 р. київський князь завоював Північно-Східну Болгарію, вдерся в належну Візантії Фракію. «І пішов Святослав до столиці (Константинополя), воюючи і розбиваючи міста, що й дониці стоять порожні»,— пишаючись князем, занотувала «Повість временних літ». Давньоруське військо заволоділо болгарськими містами Великим Преславом (столицею) й Доростолем і візантійськими — Філіппополем та Адріанополем. Іоанну Цимісхію довелося піти на мир з переможцем.

Але грецький імператор не збирався додержуватись умов миру з руським князем. Він був потрібен лише щоб виграти час. Навесні 971 р. Цимісхій на чолі величезної армії рушив через Адріанополь до Болгарії. Водночас триста візантійських кораблів, обладнаних пристроями для викидання «грецького вогню», зачинили гирло Дунаю, щоб відрізати Святославів флот від моря. А тут ще сили Русі виявились роз'єднаними. Менша частина війська під проводом Свенельда стояла у Великому Преславі, а більша на чолі з самим Святославом — у Доростолі. У квітні того року Свенельд зумів приєднатись до Святослава, обложеного Іоанном Цимісхієм у Доростолі. Розпочалася багатоденна облога міста греками.

Святослав не бажав пасивно сидіти за стінами Доростола й часто здійснював вилазки, які перетворювалися НІ справжні битви. Відомий читачеві Лев Диякон так описує одну з вилазок: «На другий день тавроскіфи (так візантійці часом називали русичів) вийшли з міста й вишикувались на рівнині, захищені кольчугами й щитами, що доходили до самих ніг. Вийшли з табору й ромеї (візантійці вважалися нащадками римлян), також надійно прикриті панцирями. Обидві сторони хоробро бились, наперемінки тіснячи одна одну, й було неясно, хто переможе».

Сили обложених танули, в Доростолі почався голод. Наприкінці липня 971 р. Святослав дав генеральну битву Цимісхію. Спочатку русичі примусили відступити візантійську піхоту, але важкоозброєна кіннота імператора врятувала справу. Воїнам довелося повернутися до Доростола. Становище Святослава було важким. Він, мабуть, уперше в житті погодився на мирні переговори. Слід гадати, Іоанн Цимісхій зневірився в можливості здобути штурмом місто, тому охоче розпочав перетрактації з київським князем.

Було підписано мир, досить почесний для Русі, коли вважити, що війну вона програла. Святославу довелося їдати Цимісхію Доростол і повернути полонених. Він, відмовився від завойованих земель у Подунав'ї й від ведення воєнних дій там, а також у Криму, зобов'язався надавати допомогу Візантії проти арабів. У договорі не було й мови про виплату Візантією данини. За все те імператор мав випустити руське військо з Доростола із зброєю й навіть надати йому продовольство на зворотний шлях. Лев Диакон повідомив, що додому зі Святославом пішло 22 тис. воїнів (якщо ця цифра й перебільшена, то не набагато).

Та навіть переможеного, Візантія боялася Святослава. Тому імператор послав до печенігів свого дипломата Феофіла, і той за великі гроші найняв одного з ханів, щоб напав зненацька на виснажене київське військо. «Повість временних літ» коротко і з гіркотою констатувала загибель свого улюбленця: «Коли настала весна (962 р), відправився Святослав до порогів. І напав на нього Куря, хан печенізький, і вбили Святослава, і взяли голову його, і зробили чашу з черепа, окувавши його, і пили з нього». Так зійшов зі світу останній князь дружинної Русі.

Зі смертю Святослава закінчилася ціла доба в історії Київської Русі. Доба, коли майже всі завдання зовнішньої політики вирішували воєнним шляхом. Князі припиняють «искать» и «воевать чюжея земли», а воліють освоювати й розбудовувати власну. Змінюються й форми суспільного та економічного життя. Родоплемінна Русь стрімко переростала в ранньофеодальну державу. У нових суспільно-господарчих умовах Святославу просто не лишалося місця. Навряд чи він зміг би пристосуватись до них. І, мабуть, тому доля позбавила його життя.

Як писав М. Карамзін, «таким чином скінчив життя цей Олександр** нашої давньої історії, котрий так мужньо боровся і з ворогом, і з нещастями, бував іноді переможений, але в самому нещасті дивував переможця своєю великодушністю, рівнявся суворим воїнським життям з героями піснеспівця Гомера» — письменник мав на увазі героїв «Іліади» Ахілла й Гектора. Додамо до цього, що Святослав залишився для прийдешніх поколінь руських людей неперевершеним зразком воїна і полководця, котрий не шкодував сил для Вітчизни і наклав головою, боронячи її від хижих і безжальних печенізьких ханів.

* Барс або гепард.

** Йшлося про великого полководця античності Олександра Македонського