Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Видатні історичні постаті України

Особистості що внесли значний вклад в становлення України

БОГДАН РУЖИНСЬКИЙ

11 травня 1573 р. на польський престол було обрано французького принца Генріха Валуа. Королював він недовго і вже 17 липня 1574 р. виїхав з Кракова до Парижа, щоб зайняти французький престол, який залишився вакантним після смерті його брата Карла IX.

Зупиняємося на цій події насамперед для того, щоб повідомити: ще коли Валуа давав згоду бути польським королем, королівський секретар Ян Красинський склав для Генріха спеціальний опис володінь Речі Посполитої. 1574 р. його було видано окремою книжечкою під назвою «Полонія». Зокрема, описуючи польське військо, Красинський зазначав: «Останній ряд кінноти складають козаки, які легко переносять холод, голод і усілякі тяготи. Озброєні вони дуже легко, зовсім так, як татари. Коні у них надзвичайно рухливі й придатні для дрібних сутичок. Сідла обладнано так, що на них легко повертатися на всі боки і стріляти з лука. У бою козаки користуються частіше луком, засипаючи ворожих вершників та їх коней дощем стріл. Вони озброєні також шаблями східного зразка і короткими списами. У ворожій стороні вони рухаються надзвичайно швидко, знищуючи все вогнем і мечем. Своєю рухливістю забезпечують власну безпеку і перемогу над ворогом. Постійно Пересуваючись у широких подільських степах, де ведуть безперервну війну з кримськими татарами, козаки возять з собою у сідельних в'юках всі звичні припаси: хліб, солону свинину та сіль, змішану з перцем. Кожен до того ж має при собі сокиру і трут, щоб, уполювавши звіра, якого чимало у безлюдних пустелях, мати можливість одразу ж розвести багаття і засмажити здобич, приправивши її сіллю і перцем...»

Це була чи не перша офіційна характеристика козаків як вмілих і загартованих воїнів.

Після втечі Валуа у Польщі наступило безкоролів'я — один з найскладніших періодів її історії. Місцеві вельможі, не маючи змоги знайти вихід з цього становища, знову звернулися до Генріха. Той обіцяв повернутися, але слова не дотримав/ Усе це не могло пройти повз увагу ворогів Польщі, і вони тут же спробували використати ситуацію.

8 вересня 1575 р. в Україну насунула 80-тис. татарська орда: Не зустрічаючи організованого опору, татари безкарно просувалися українськими землями, спустошили Волинь, Поділля, дійшли аж до Жешува, безжалісно руйнуючи все на своєму шляху. В суботу 1 жовтня, в день Святої Покрови, вони підійшли до Львова. В Острозькому літопису з цього приводу зазначається: «Року 1575... татаре покровськії коло І Львова. Того ж року в Синяві татаре були з Волох і о полтора проти

100 000 полону забрали і увошли праз Хотин до Волох».

Загарбники грабували й руйнували міста і села, вбивали дітей і стариків, молодих брали в полон. Населення Польщі та України охопила паніка, до того ж польські воєводи виявилися неспроможними організувати відсіч ворогу.

І тоді, як зазначає літопис Грабянки, «козаки воздали їм і за сіє, єгда вшедше за Перекоп з вождем своїм Богданком, такожде огнє й мечем повоєваша». -

Богданко, або Богдан Ружинський, був добре відомий козакам, особливо низовим, котрі мали його за свого. Він походив «з другорядних княжих родин північної Волині», які ціле життя пов'язували з військовою службою, вбачаючи у ній спосіб збагачення і здобуття слави. Не відомо, коли і як потрапив Богданко до низових козаків, але незабаром не лише вони, а й все українське козацтво оцінили його сміливість, воєнні здібності і визнали за свого ватажка. Про його авторитет свідчить і те, що від імені козацтва він. мав зносини з Москвою і обіцяв російському урядові захист від татарських наскоків.

Очевидно, неабияким авторитетом він користувався і у польських правителів. 1575 р. Варфоломей Попроцький видав Панегірик, у якому згадує Богдана Ружинського як лицаря, що очолив козаків, і відзначає його заслуги: «Богдан кн. Ружинський, гетьман низових козаків, з своєю ротою, покинувши світові розкоші... стоїть, як мужній лев, піднісши руку праву, щоб звести з поганими бесіду криваву». У козаків же князь звався просто — Богданко, і це означало, що вони ставили його врівень з собою. Такої честі ушановувався не кожний.

Десь узимку 1575 р. російський цар надіслав запорозьким козакам і Богданку подарунки, обіцяв всіляку допомогу і зброєю, і припасами, якщо вони наступного року вирушать проти кримчаків, які загрожували московській землі. Богданко, порадившись з козаками, обіцяв виступити проти татар наступного, 1576 р. Та ситуація змінилася. Побачивши, що окрім них боронити Україну нікому, козаки змушені були виступити раніше. «Того ж року Богдан Ружинський з козаками низовими, впадша за Перекоп, бордзо великії шкоди починили»,— зазначає Острозький літопис.

Добре знаючи татарську тактику бою, їхній улюблений метод раптового наскоку на противника, Богданко вишикував військо таким чином, щоб козаки могли щомиті відбити ворожий напад: в середині розташувалися-обоз і резерв, на флангах — артилерія, яка могла уразити ворога з будь-якого боку. І коли татари уперше напали на козаків, їх зустрів нищівний вогонь зі всіх гармат. Коли розвіявся дим, козаки побачили страшну картину: усе довкола було вкрито татарськими трупами.

Під час цього походу Богданко виявив неабияку військову кмітливість. Це і захоплення моста, що. з'єднував Кінбурзьку косу з Перекопським степом, і здійснена під покровом ночі переправа козацької кінноти через Сиваш, що дало змогу без усяких перешкод вийти у тил ворога і захопити Перекопську лінію, і взяття міста Ор. Кримчаки були буквально паралізовані зухвалими діями козаків.

Від Перекопу Богданко рушив на Кафу і рішучим приступом заволодів нею. Літописці свідчать про той кривавий бенкет, який учинили переможці у захопленому місті на відмістку за татарський розбій в Україні.

Після цього гетьман спрямував військо на Бахчисарай і Козлов. Однак, за свідченням М. Маркевича, «на річці Салгир зустріли його посли ханські з цінними подарунками і проханням про мир. Отримавши 713 полонених, визволивши всіх християн, які перебували у татарській неволі, гетьман узяв 15 мурз в аманати і повернувся до Малоросії з величезною здобиччю. Морським військам своїм повелів він: напасти на Сіноп і Трапезунд, де велася торгівля російськими полоненими, й визволити своїх одновірців».

Тим часом у Польщі трапилася велика подія. Стараннями коронного гетьмана Яна Замойського наступним королем Польщі 1 травня 1576 р. було проголошено Стефана Баторія, семиградського князя. Баторій коронувався на сеймі у Кракові, що тривав з Зі березня До 29 травня. Він дав урочисте зобов'язання одружитися з популярною серёд польського народу сестрою Сигізмунда II Августа 54-річною Анною Ягелонною (старшою за Баторія на десять років), укласти угоду з Оттоманською імперією, замирити хана, убезпечити Польську державу, приєднати до Литви всі землі, завойовані московськими царями, та ін.

Загрозу у виконанні цих планів Баторій вбачав у козацькому свавіллі, а тому для початку заходився усіляко обмежувати їхню самостійність, прагнучи приборкати козаків, покласти кінець їхнім безперервним сутичкам з турками і татарами.

Та коли наступного року орда знову посунула в Україну, чинячи розбій і свавілля, і до короля звернулися по допомогу правителі придунайських християн, Баторій віддав гетьманові своє королівське повеління; зібрати козацьке військо і вирушити проти Туреччини. Про цей славний і блискучий похід Богдана Ружинського збереглося небагато свідчень. Однак відомо, що гетьман, "відрядивши 3 тис. козаків на Чорне море, сам з рештою війська перейшов Орську лінію татарських володінь на виду у них, дістався землі донських козаків, котрі зустріли його з великою радістю, а звідти рушив на Кубань, де його також мирно приймали і продавали припаси. Потім Ружинський наблизився до турецьких володінь і, знищуючи все вогнем і мечем, пройшов всю Анатолію, вийшов до Сінопа і Трапезунда і рушив до Царгорода та Константинопольської протоки, де на нього мали чекати вислані за море козаки. Переправившись разом на інший берег протоки, козацьке військо перепливло Дунай між Варною і Сілістрією, вийшло в Молдову, розгромило тут місто Кілію, помстившись за загибель Свірговського, і після цього повернулося в Україну.

Цей похід, що примусив тремтіти увесь Крим та Туреччину, наочно показав силу і відвагу козацького війська, його здібність поборювати будь-якого Ворога, що зазіхатиме на Вітчизну.

Після цього настав спокій в Україні й Польщі.

Гетьман і козаки були нагороджені королівськими почестями, одержали привілеї, які уперше засвідчували їх як реальну силу, а Богдана Ружинського — як козацького гетьмана. Козаки були сформовані в окрему військову організацію, що складалася з полків і сотень, зі своїми старшинами. Гетьман отримав клейноди — королівське знамено, бунчук, булаву й військову печатку. У королівській грамоті зазначалося: «А бунчук ми жалуєм гетьману на знак звитяжства его з войском своїм над народом азнатычным, от кого і клейнод сей добут працею гетьманською і кровію козацькою».

Кожен полк складав цілу область і повіт. Україна була поділена на Чигиринський, Корсунський, Черкаський, Умань-Полтавський і Миргородський полки.

Вважалося, що сторожових козаків нараховувалося 20 тис, а реєстрових — 6. Кожен з них мав свого коня, піку, отримував від міста червонець платні й кожуха. Козацька старшина складалася з обозного, судді, писаря, осавула та хорунжого, а також з полковників, сотників і отаманів. Було збільшено «козацький» генералітет: добавлено двох генеральних осавулів і генерального бунчужного. Було утворено Трибунал і суди. «Повелено козакам судиться по службі та у всіх справах, що до служивої особи стосуються, а лише у справах великих розбиратися, подібно до шляхти, у містах повітових, як і раніше».

Козакам було пожалуване місто Трахтемирів. М. Грабянка у своєму літопису свідчить: «Той же король Баторій опроч давнего старинного града складового Чигирина дал еще низовим козакам в пристанище град Терехтемиров з монастырем, да во время зими тамо всегда перебувають, і в год платил їм по червоному і по кожуху; і сим козаки бяху надовзі довольні і многія брані імяху з татарина землі, а з турки на морі, обаче всегда побіждаху їх». Козаки, однак, продовжували жити за своїми традиційними правилами, а запорозький Низ, як і раніше, вважався місцем, куди збігалися невдоволені.

Слід зазначити, що король, поділяючи козаків на реєстрових і нереєстрових, переслідував певну мету: щоб з часом лише внесені до реєстру залишалися козаками, а решта стала б кріпаками чи потрапила під владу королівських старост. Та й реєстрові козаки, що отримували гроші від короля, ставали насправді найманим військом Речі Посполитої..

Все це породжувало невдоволення серед козацтва. До того ж реєстрові козаки за настійними вимогами польської шляхти не допускалися ані до виборів короля, ані до участі у польському сеймі.

Однак Стефан Баторій всілякими дрібними уступками умів угамовувати невдоволення козацтва. Він збудував нову гетьманську резиденцію — м. Батурин і також передав його козакам, щоб у цьому, як визначено королівською грамотою, «відправляти діла свої до звичаю у новоствореному граді нашому Батурині, а як треба буде, то — у Черкасах, також і Гетьманові руському правити в тім місті, а у Черкасах мати намісника, свого з Генералітету військового, який ми значно розширили, і забезпечити, умноживши й класи товариства Бунчукового, Військового fa Значкового, котрим поміщатися під бунчуком" та при полкових хоругвах.,.»

Щоб піднести престиж військової старшини й вирізнити її поміж інших, Баторій, як нагороду, запроваджує у полках та сотнях три ступені «військових товаришів»: товариша бунчукового, чин якого дорівнював полковому обозному, у воєнний час він перебував при клейнодах; товариша військового, чин якого дорівнював сотнику, перебував у штаті гетьмана, виконував доручення генеральної канцелярії; значкового товарища, з якого виходили у військові, Перебував при полковому знамені. Всі вони мали від гетьмана універсали та особливо ним відзначалися.

Це підтверджує й літопис Самійла Величка: «..,єгда сіде на маєстаті королевства Польського Стефан Баторій, князь Трансільванський, воєвода сєдмйгродський, муж в кроніках великое з рицерства залеценє міючий і в рицерських людех вкохаючийся, тогди, устроївши в Польщі войська платнії (яких пред Тим не бувало) назвал їх кварціяльними. Єгда же зараз потом і в козаках дніпронизових, яко овцях, постиря неімущих, устроїл чин, к воїнському управлению потребний, позволивши їх подлуг старожитних і древнійших обичаїв между собою іміти не только менших начальников, но і найбільшого воєвождя — гетьмана, і надал їм во владініє для гетьманськой резиденції і для войськових всяких запасов і прибіжища над Дніпром город Терехтемиров, зо всім его уїздом (що і Твардовський в часті первой книги своей, «Война Домова» названой, свідетєльствуєт), ствердивши тоє войську запорозькому і грамотою своєю королєвською».

Так формувалася військова козацька верхівка, яка була досить віддалена від простого народу і ревно служила гетьману, наставленому королем. Ось чому вона не раз виконувала доручення короля «приборкати запорожців та утримати їх від нападів на ханські володіння». Король у той час бажав замиритися з ханом. Але з того нічого не вийшло. Саме з цим пов'язаний похід гетьмана Богданка проти кримчаків у 1576 р.

Тоді козаки підійшли й оточили Аслан-город, який вважався досить міцною фортецею. Щоб пробити товсті мури, Ружинський повелів зробити підкоп і закласти досить сильну міну. Але, як стверджується, в скарбових записах, міна вибухнула так невдало, що уразила самих козаків і серед них Ружинського. Він і загинув при тім вибуху, викликавши «рясні сльози тамошніх країв».

Так трагічно скінчилося життя героїчного гетьмана, котрий вписав ще одну славну сторінку до історії України.

Наприкінці цієї розповіді можна додати, що, починаючи саме з Ружинського, козацькі ватажки почали ділитися на гетьманів реєстрового і гетьманів запорозького козацтва. Хоча ця грань поділу часто буде умовною. Іноді за гетьманами реєстрового козацтва підуть і козаки-запорожці, а до гетьманів, обраних на Запорожжі, пристануть і козаки-реєстровики.