Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Видатні історичні постаті України

Особистості що внесли значний вклад в становлення України

ГРИГОРІЙ ПОЛЕТИКА

Почесне місце в історії нашої держави посідає український старшинський рід Полетик, визначними представниками якого були брати Григорій та Іван Полетики, син Григорія Василій.

Григорій Андрійович Полетика був відомим політичним діячем XVIII ст., широко освіченою людиною, знавцем вітчизняної історії та багатьох іноземних мов. Його син — Василь (1765—1845) успадкував прихильність батька до вивчення історії й присвятив життя збиранню документів з історії України XVI—XVIII ст. Іван Андрійович Полетика (1726—1783) був талановитим лікарем, ученим європейського рівня, що пройшов школу Києво-Могтлянської академії та німецьких університетів, захистив докторську дисертацію у Лейденському університеті. Він з 1756 р. очолював Петербурзький сухопутний госпіталь та медичну школу і протягом 20 років (1763—1783) керував прикордонною медичною карантинною службою в Україні.

Відзначаючи внесок роду Полетик у скарбницю української національної культури, доцільно зупинитися на характеристиці постаті Григорія Андрійовича Полетики, ім'я якого зустрічається на сторінках багатьох історичних документів і досліджень.

На підставі відомостей з сімейного архіву Полетик ми маємо можливість реконструювати їх родовід та біографію його славетного представника. Вперше Полетики з'являються на Волині, де жив «шляхтич» Іван Полетика, що брав участь у війні поляків з турками і загинув 1673 р. під Хотином. Його вдова відправила малолітніх синів — Павла і Григорія — до Києва, де жив їх близький родич — свояк гетьмана Лівобережної України Дем'яна Многогрішного. Звідси брати потрапляють у Полтаву. Павло загинув під час Полтавської битви 1709 р. Його старший син Андрій переїжджає з родиною до Ромен, одружується з. онучкою лубенського полковника Ілляшенка і невдовзі стає роменським войтом та одним з найбагатших землевласників. Але його притягує козацька служба, він залишає войтовство і служить значковим, а потім бунчуковим товаришем у Лубенському полку. Він залишив дочок і п'ятеро синів, старшим з яких був Григорій (народився 1725 р. в м. Ромни). Він виявився обдарованою дитиною й з юнацьких років мав схильність до наукових студій. Освіту здобув у Києво-Могилянській академії, яку успішно закінчив 1745 р. Роки навчання Григорія в академії були періодом її найвищого розквіту: саме тоді тут викладали колишні кращі вихованці академії, послідовники прогресивних ідей Нового часу Стефан Калиновський, Сильвестер Кулябка, Михайло Козачинський, Симеон Тодорський. Знання з філософії, історії, риторики, піїтики, здобуті Г. Полетикою, розвинули його світогляд, виховали повагу до історії і культури власного народу.

Послужний лист Г. Полетики включає викладання латинської й німецької мов у Петербурзькій Академії наук (1746—1748) та у Синоді (1749—1763). У 1764—1773 pp. Григорій працював головним інспектором морського шляхетського корпусу. Вийшов у відставку 1773 р. Але поза офіційних обов'язків залишалася боротьба за автономію України, численні літературні та історичні студії.

Як політичний діяч з власною програмою Григорій Полетика виступив під час роботи катерининської Комісії по складанню проекту нового законодавства (1767). В Україні у той час була ліквідована Гетьманщина (1764) і утворена Малоросійська колегія на чолі з її президентом генерал-губернатором Малої Росії графом П. Румянцевим. Вона за будь-яку ціну намагалася запровадити російські порядки та закони серед українського населення, підбурювала народ проти козацької старшини, а старшину, в свою чергу, обдаровувала маєтностями та грошима. Але народні маси піднялися на боротьбу за свої права і автономію, що яскраво виявилося у вимогах депутатів від України під час роботи катерининської комісії.

Григорій Полетика, котрий брав активну участь у роботі цієї комісії як делегат від Лубенського полку, відзначився палкими промовами за права й вольності України. Його перу належать дві фундаментальні записки: «Мнение на читанный в 1768 г. в комиссии о сочинении проекта нового уложения проект правам благородных» та «Возражение на наставление Малороссийской коллегии депутату комиссии Дмитрию Наталину», в яких він обстоював принципи автономності України, обґрунтував права й привілеї козацької старшини. Відомий історик О. Лазаревський, аналізуючи їхній зміст і значення, підкреслював, що «ці дві записки створили Полетиці репутацію людини, що славиться власною вченістю і патріотизмом у краї своєму».

З історії відомо, що висновки роботи комісії так і лишилися на папері, а вимоги депутатів-українців сприймалися як «український сепаратизм». Проте вибори в комісію і виступи делегатів, в тому числі Г. Полетики, були надзвичайно виразним проявом тодішніх бажань і вимог українського народу.

Політична кар'єра Григорія Полетики на цьому припинилася. Але розуміння національного руху, відданість справі привели його до збирання й вивчення документальних матеріалів з української історії. Г. Полетика володів однією з кращих бібліотек свого часу, яка складалася з кількох тисяч книг та рукописів. Але доля цього зібрання була сумною: перша бібліотека загинула під час пожежі; вдруге зібрана, вона була розпродана та розгублена нащадками. Про неоціненний склад бібліотеки Г. Полетики свідчать рядки з листа його сина, Василя Григоровича, до графа М. Румянцева: «...вона була однією з кращих у Російській державі бібліотек; а особливо що стосується зібрання сього російських рукописів і друкованих книг, то сміливо можу перед Вашим сіятельством вимовити, що подібного не токмо ні у кого з приватних осіб не було, але й з державними російськими бібліотеками бібліотека мого батька про першість у рідкості і давності книг сперечатися могла».

О. Лазаревський, досліджуючи найвизначніший твір української національно-політичної думки кінця XVIII — початку XIX ст. «Історію Русів» та співставляючи з архівними матеріалами Полетик, приписує його авторство Григорію та Василю Полетикам. Анонімний автор «Історії Русів» малює яскраву картину розвитку України від найдавніших часів до другої половини XVIII ст. Концепція книги продовжувала традиції козацьких літописів, але основну увагу автори приділяли політичній оцінці історичних подій. У центрі твору — ідея державної самостійності України. Ймовірними авторами «Історії Русів» поряд з Полетиками вважалися архієпископ Г. Кониський та князь О. Безбородько. О. Лазаревський, посилаючись на архівні документи та приватне листування Полетик, стверджує, що Григорій писав документальну історію України, закінчення й видання якої відбулося завдяки його синові. Беручи до уваги це припущення, можна стверджувати, що ідея і дух «Історії Русів» цілком відповідають політичним й історичним поглядам Г. Полетики, який протягом усього свого життя залишався відданим ідеї української самобутності й автономності, скрупульозно збираючи і вивчаючи джерела з історії рідного народу.

Перу Г. Полетики належать також «Записки о начале Киевской академии», «О начале, возобновлении и распространении учения и училищ в России и о нынешнем оньщ состоянии», значна кількість перекладів. Лінгвістичні знання дозволили йому скласти чудовий для XVIII ст. «Словарь на шести языках: российском, греческом, латинском, французском, немецком и английском» (1763).

Помер Григорій Полетика 27 листопада (за н. ст. -- 8 грудня) 1784 р. під час перебування у Петербурзі. Похований в Олександро-Невській лаврі.