Видатні історичні постаті України

Особистості що внесли значний вклад в становлення України

ЯКІВ ОСТРЯНИН

Наприкінці лютого 1638 р. в Січі сталася важлива подія — низове козацтво обрало нового гетьмана. Ним став добре відомий всій Україні Яків Острянин, або як ще називали його козаки — Остряниця.

У минулому боярин, виходець з дрібних служилих людей у Литві, він наймався для охорони шляхетських дворів, служив при селітряних варницях шляхтича Обалковського у Дикому Полі. Звідти, неспроможний більше терпіти дику наругу, наприкінці 1629 р. втік на Запорожжя. Власті за намовою Обалковського переслідували втікача, вимагали його видачі. Та коли наступного року спалахнуло козацько-селянське повстання під керівництвом Тараса Федоровича, Остряниця бере у ньому найактивнішу участь^

Навесні 1633 р. він під загрозою позбавлення всіх козацьких привілеїв мусить разом з іншими реєстровцями воювати на боці поляків проти Росії. Та коли вони прийшли під Путивль, Острянин відмовився воювати проти російських ратних людей, його підтримали інші козаки, обравши старшим. Разом з Острянином вони повернулися в Україну, незважаючи на спроби поляків затримати і направити їх під Смоленськ.

У наступні роки він на Запорожжі. А восени 1637 р. знову збирає значні козацькі сили для підмоги Буту-Пав-люку. Однак заслони польських військ виявилися сильнішими за повстанців. До того ж Павлюка з товаришами на той час вже було по-зрадницьки схоплено, відправлено до Варшави і страчено. Сейм, що зібрався у лютому 1638 p., був особливо вороже настроєний до козацтва і прийняв щодо нього найжорстокіші рішення. Сучасник тих подій польський історик Пясецький писав, що на сеймі «не знайшлося нікого, хто б вступився за козаків, ватажок яких Пав-люк з товаришами свого полку марно посилався на поручительство за його життя, яке дав чернігівський підкоморій Адам Кисіль, і склав під час цього сейму голову на пласі. Відібрані всі вольності, надані суспільству польських козаків, і містечко Трахтемирів, а гетьманам запропоновано знову вирушити проти них, звести зі світу тих, які б надумали опиратися вироку сейму, і тоді влаштували міліцію на новий лад. Тому-то козаки тим старанніше потурбувалися про свою безпеку».

В Україні посилилися репресії, які, на думку уряду, мали настрахати козаків і місцевих жителів, та натомість, як і раніше, вони викликали лише озлоблення й хвилювання, що могли кожної миті викликати нове повстання.

Це добре розумів Острянин. Разом з Д. Гунею, К. Скиданом, М. Незнанським, К. Кудрею та іншими сподвижниками він посилено готує козацтво до чергового виступу.

В середині лютого польський уряд посилає на Запорожжя свого комісара — полковника Мелецького з двома полками реєстрових козаків, щоб вигнати з Січі «всю козацьку чернь» і лишитися там для сторожі. Однак козаки на чолі з Острянином зустріли комісара, вороже. Коли він зажадав видати ватажків, йому відповіли словами «дуже невтішного змісту», як зазначав у донесенні королю Мелецький. До того ж реєстровики не горіли бажанням виступати проти співвітчизників, а дехто навіть перекинувся до запорожців. Зваживши обстановку, Мелецький вирішив за краще якнайшвидше повернутися назад. «Коли б,— писав він,— я не був таким обережним, то мене б обов'язково вбили». ,

Саме після його відходу і був обраний гетьманом Острянин. Окольський писав з цього приводу: «...обравши собі Острянина старшим на Запорожжі, а при ньому Скидана, послали просити допомоги у донських козаків. Потім розіслали листи і грамоти у найбільш відомі монастирі та міста, відправили священиків і монахів на Поділля, Покуття та Волинь, щоб пробуджувати до війни народ і шляхту грецького віросповідання, використовуючи навіть монахінь для цієї пропаганди». І дійсно — всі можливі засоби були використані Острянином. Він закликав народні маси приєднуватися до козаків і разом ставати на боротьбу зі шляхтою. Ці звернення знаходили палкий відгук в серцях українського народу.

Малюючи жахливу картину польсько-шляхетського поневолення України, Острянин писав у своїх універсалах, що Військо Запорозьке завше турбується за народ, живе його стражданнями і не може бачити «батьків і матерів своїх завше лаєних і тлумлених, також братів, сестер і дружин тирансько забиваємих, розкривавлюваних і мордуємих, у ломках льодових у тріскучі морози занурених і обливаемих, у плуг. аки волів (чого під сонцем небачено) запрягаємих... аби добре тягло...»

Готуючи повстання, Острянин не обмежувався пропагандою і, враховуючи причини попередніх поразок, намагався забезпечити повсталих всім необхідним. На Подніпров'ї, Лівобережній Україні вірні люди складали у потаємні місця зброю, боєприпаси, провізію. У Трахтемирові було обладнано шпиталь для можливих поранених. Активно організовувалися партизанські загони.

Настав квітень 1638 р., час, найбільш сприятливий для походу, коли досить свіжої паші для коней. Козацьке військо вирушило із Запорожжя. Путивльський воєвода доносив у Посольський приказ, що «пишуть де из Переяславля казаки (реєстрові — Авт.), что из Запорожья вышли казаки и с пушками 16 000, а с Дону ж запорожские казаки пришли к ним же, запорожским казакам, в сход. А сложились де оне казаки, с татары, идут вместе на литовские городки проти их, ляхов...»

Того ж дня, 1 травня,, він пише листа в Розрядний приказ, у якому пояснює, що козаки «хотят де приходить на указанные литовские города войною, а сложились де оне заодно с татары, а мстить де им свою кровь за то, что де их, казаков, ляхи и урядники по городам побивали и мучили и жен их, и детей, и ныне де побивают же...»

Добре знаючи розташування польських військ, Острянин розраховував, насамперед, відрізати лівобережні їх загони від правобережних і, не давши їм возз'єднатися, розгромити окремо. З цією метою він розділив своє військо на три частини. Головні сили, які очолив особисто, рушили вгору по Дніпру лівим берегом. Селянсько-козацькі загони на чолі з Карпом Скиданим, правою рукою Острянина, попрямували до Чигирина, щоб забезпечити охорону підступів до Дніпра із заходу. Надзвичайно важливим було встигнути захопити й утримати головні переправи на Дніпрі. З цією метою кілька сотень повстанців під керівництвом Дмитра Гуні підіймалися по Дніпру на човнах.

Коли Станіслав Пот5цький, керівник польських військ, дізнався про вихід Острянина з Запорожжя, він, негайно сповістив про це польного гетьмана, а сам поспішив назустріч Острянину. Однак той випередив Потоцького і, розгромивши на своєму шляху шляхетські загони, рушив в глиб Лівобережжя на Хорол. За деякими даними, у Острянина було близько 2 тис. чол. і протистояти каральним військам він не міг, тому й вирішив закріпитися у м. Говтві, очікуючи на підкріплення. Розташоване у межиріччі Псла і Говтви, оточене лісами та болотами, місто являло собою ідеальний пункт оборони. Зайнявши, повстанці укріпили його, насипали земляні вали, поставили на висоти гармати, і, коли 5 травня до Говтви підійшли шляхетські війська, місто було готове до оборони.

Потоцький одразу ж обладнав свій табір, також огородивши його валом. Потім, як пише Окольський, «перевів на другий берег Псла два полки німецької піхоти — один полк п. обозного Бігоновського і другий німецького капітана, якому доручено командування цим полком по смерті великого богатиря Жолкевського, зверх того кілька тисяч реєстрових козаків під начальством старшого полковника п. Ільяша і хоругва п. Мелецького. Наказав усім їм йти на фортецю і місто. Але були зупинені вогнем козаків».

У цій сутичці був поранений Ільяш. Поляки мусили відійти, але тут же зіткнулися з загоном запорожців, висланим Острянином в обхід ворожого табору. Як зазначає свідок реєстровий козак Володимир Лавров, «і тих де німців та лістрових козаків запорозькі черкаси побили всіх наголову, тільки ушло німців у ляцький табір 18 чоловік».

Прагнучи закріпити цю перемогу, Острянин, як повідомляє з жалем Окольський, «тієї ж, ночі вислав кілька тисяч козаків через Псьол у ліси: одним наказано непомітно наближатися до польських полків, перетинаючи дорогу стовбурами дерев та віттям для того, щоб кіннота не могла їх атакувати, іншим — по ярах і хащах з двох боків дістатися коронного табору й до світанку атакувати німців». Окольський нарікав на те, що «хлопи» не визнають правил, тому й перемогли, розгромивши війська, які дотримувались начебто цивілізованих правил ведення війни.

Розгром був повний, і сам Окольський змушений був визнати, оцінюючи дії Острянина у цій битві, що, «хоча й у солдатському середовищі немає ні князів, ні сенаторів, ні воєвод, з якими б солдат зміг би помірятися у битві, зате є такі люди, що коли не протистояли тому складені проти плебеїв закони, то серед них знайшлися б достойні називатися рівними по хоробрості Цинцинату, який від плуга був покликаний у диктатори, чи Фемістоклу».

Розбите під Говтвою шляхетське військо спішно відходило до Лубен. Острянин розумів: настав зручний момент, щоб остаточно розправитись з карателями. «Ляхи пішли грамотно,— говорив він козакам,— і нам тепер краще всього Гни за ними до Лубен — там і шляхи є, і товариство надійне, і живність буде, і збір людський, і оборона зручніша, ніж тут».

Козаки погодилися і спішно кинулися за Потоцьким. «И черкасы де,— доносили путивльські воєводи,— ляхов сперли, гнали до Лубен и побили де ляхов многих. И люди де многие свой табор пробежали мимо к городовому люду, что под Лубнами на реке Суле, и мост де ляхи обломили, и в реке де многие ляхи потонули».

Це трапилося 6 травня 1638 р. Хоч як не спішив Острянин з військом, шляхетські загони все ж рухалися швидше і, коли повстанці підійшли до Лубен, встигли зайняти вигідні позиції. Бій почався зразу ж — жорстокий і впертий. Острянин добре розумів, що без поповнення людьми і припасами вести, облогу Лубен неможливо. Ось-ось мав прийти Скидан, який збирав козаків на Чернігівщині. Із степів спішили на чолі загону Путивлець і Ріпка. З-під Києва вів загін повстанців Солома. Такий же загін вів до нього Сокирявий. Та поки вони не підійшли, Острянин вирішує здійснити швидкий похід за маршрутом Лубни — Лохвиця — Миргород — Лукомля — Яблонів, потім знову — Лубни і Лукомля, маючи на меті ухилитися від небажаної зустрічі з Потоцьким і поповнитися свіжими силами. Але в Луком-лі він отримує вістку про прихід на допомогу Потоцькому загону на чолі з І. Вишневецьким. Об'єднавшись, вони раптово напали на табір Острянина, і той після багаточасового бою мусив відійти до Жовнина.

Тим часом на допомогу Острянину наближалися Путивлець з Ріпкою. їх військо налічувало 500 донських козаків. Знову зав'язався нерівний бій. Поляки зуміли оточити повстанців. Потоцький оголосив, що милує їх, якщо видадуть керівників. У цій ситуації козаки, більшість з яких були реєстровці, вирішили видати Путивльця: «Нехай твоя голова за всі наші голови, прощай нас, господарю!»

Та Потоцький не дотримав слова. Коли, видавши Путивльця, козаки припинили опір, озвірілі жовніри напали на них і вчинили криваву розправу.

На початку червня розпочалися бої на околицях Жовнина, які з кожним днем ставали дедалі запеклішими. Рос-ли втрати з одного й іншого боків. Після такого бою Острянин, очевидно, вважаючи справу програною, з групою козаків вирвався з оточення і, переправившись через Сулу, відійшов на територію Російської держави, висловивши бажання служити царю. їм було надано поселення Чугуїв, де вони мали жити і нести службу. У грамоті Розрядного приказу про необхідність влаштування козаків, отриманій тульським воєводою, говорилося, що государю «били чолом» представники козацтва, що «гетьман Яцко Острянин і вони, полковники, і черкаси, і міщани, і пашенні люди з литовської сторони пішли на наше ім'я на постійну службу від жорстокого гоніння і від смертного вбивства папежен польських людей, не бажаючи бути в папежській вірі тому, що вони відвіку православні селяни віри грецького закону. І вони люди вільні і знатні...»

Від імені російського царя запорозьким козакам наказано було передати, що «ми, великий государ, задля селянської віри будемо їх тримати під нашею царською високою рукою у всякому збереженні і на їх чолобиття учнемо виявляти милість. І вони б на наше царське жалування були надійні, і на Чугуєві на вічне життя будувалися; і нашій царській величності служили проти недругів наших, де буде наше царське повеління, стояли і на татарських шляхах, і на перевозах над татарами промишляли, і нашу державу від бусурманів оберігали, скільки милостивий Бог допомоги подасть...»

Як відомо з архівних джерел, з Острянином в Чугуєвому городищі поселилися його син, генеральний осавул, 10 сотників і 1019 козаків. Усіх їх наділили землею й подали допомогу для першочергового обзаведення. Уже 21 лютого 1639 р. бєлгородський воєвода Пожарський доповідав про зведення чугуєвських укріплень.

Тоді ж Острянин ходив на татар. Однак під час походу між ним і козаками виник розлад. Чому і за яких причин —-не відомо. Козаки полишили свого гетьмана і повернулися У Чугуїв. Через деякий час, як свідчать документи, «розлад цей посилився і закінчився вбивством Острянина». Після цього більша частина козаків повернулася в Україну.