Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Видатні історичні постаті України

Особистості що внесли значний вклад в становлення України

ВАСИЛЬ КАПНІСТ

У квітні 1791 р. до прусського кабінет-міністра графа Герцберга звернувся з листом, написаним гарною французькою мовою, невідомий йому іноземний дворянин. «Прошу Ваше Превосходительство вибачити мою вільність, що з нею звертаюсь безпосередньо до Вас. Вельми важлива державна справа, що привела мене з далекої країни до Вашого Превосходительства, вимагає швидкого вирішення ї найбільшої таємниці. Отже, наважуюсь просити Вас дати мені окрему аудієнцію; моя місія така, що її можна довірити лише Вашому Превосходительству».

Міністр прийняв автора листа. З його доповіді королю Фрідріху Вільгельму II дізнаємося про деякі подробиці конфіденційної розмови, що відбулася 24 квітня 1791 р. Таємничий дворянин представився російським надвірним радником і урядовцем державних фабрик Капністом. Він сказав, що прибув на прохання своїх земляків з України, або Малоросії, які доведені до розпачу тиранією російського уряду, зокрема князя Потьомкіна. Вони хотіли б знати, чи можуть в разі війни Росії з Пруссією розраховувати на підтримку прусського короля, якщо спробують «скинути російське ярмо». Капніст пояснив, що йдеться про країну колишніх запорозьких козаків, у яких відібрано всі привілеї і яких «поставлено під стопу росіян»».

Як справжній дипломат Герцберг не дав якоїсь певної відповіді. Він заявив, що справа війни Пруссії з Росією ще не вирішена і в разі війни від самих українців буде залежати, яку позицію займе щодо них Пруссія. Герцберг припускав, що цей дворянин міг бути агентом російського уряду, направленим для зондування ґрунту перед війною. Втім «приєрна зовнішність і люб'язні манери» гостя переконували його, що той щирий у своїх намірах.

Фрідріх Вільгельм II листом від 25 квітня 1791 р. схвалив позицію свого міністра в цій справі. Але загалом не виявив інтересу до таємничого емісара та його пропозиції. Це можна пояснити кількома причинами. По-перше, саме в ці місяці напруга у стосунках між Росією та Пруссією почала спадати, й перспектива війни відсунулась. По-друге, король, очевидно, розраховував, що Катерину II невдовзі змінить на російському престолі великий князь Павло Петрович, відомий своєю симпатією до Пруссії. Нарешті, сам кабінет-міністр Герцберг, колишній фаворит короля, вже перестав користуватися його прихильністю (того ж року він дістав відставку). Так чи інакше, обидві сторони не вважали переговори завершеними. Відомо, що Капніст домовився з Герцбергом про те, що зв'язковим між ними може бути його брат, який подорожував по Європі.

Факт переговорів тримався у суворій таємниці, тож про нього стало відомо лише у 1895 p., коли польський історик Й. Дембінський віднайшов у німецькому архіві донесення Герцберга королю та відповідь останнього. Сам факт сумнівів не викликав. Але багатолітні суперечки викликало ім'я того Капніста, який був у 1791 р. з таємною місією в Берліні. Сім'я Капністів була досить відомою в Росії, тому «під підозрою» опинились чотири брати — Микола, Петро, Андрій і Василь. Андрій був психічнохворим і за кордон в цей час не виїздив. Петро мав чин прапорщика гвардії у відставці, або титулярного радника у цивільній службі. Надвірними радниками були Микола та Василь, точніше останній (відомий російський поет і драматург), який, маючи чин гвардії підпоручика у відставці, у квітні 1787 р. одержав як маршал (предводитель) дворянства Київського намісництва чин надвірного радника і перебував у ньому до 1799 р. Щодо того, чи мав Микола у 1791 р. чин надвірного радника, певності немає. У 1789 р. він ще гвардії прапорщик у відставці. З переходом на цивільну службу міг одержати чин титулярного радника або, найбільше, колезького асесора. Надвірним радником ми застаємо його лише у 1795 р. Відомо, що саме Василь Капніст у 1787 р. був призначений «головним наглядачем» над Київським державним шовковим заводом (порівняємо: «урядовець державних фабрик» у. донесенні Герцберга). Крім того, безперечно на користь Василя Капніста служили його зовнішність та манери. Адже емісар справив приємне враження на прусського міністра. Портрет Василя, який вміщений в енциклопедіях та підручниках, спогади сучасників про поета — улюбленця муз та петербурзьких салонів - відповідають такому враженню.

У той же час Миколу в мемуарах його племінниці бачимо як «людину з великими дивацтвами» і дуже товсту. Навряд чи такий емісар міг сподобатись керівникові прусського уряду. Нарешті, емісар був направлений своїми земляками, тобто мав бути авторитетною серед них людиною. Ця характеристика найбільше пасує саме Василеві, маршалу дворянства Київського намісництва, який вже приїздив у 1788 р. до Петербурга як делегат від київського дворянства з петицією проти утисків російської адміністрації. Отже, таємничим емісаром в Берліні 1791 p., очевидно, був відомий російський поет і драматург Василь Васильович Капніст (1758—1823).

До такого висновку дійшли як першовідкривач документів польський історик Е. Дембінський, так і українські науковці М. Грушевський, О. Оглоблін та ін. Однак його не сприймали декілька поколінь радянських дослідників. Адже як можна було погодитись із тим, що відомий російський поет боровся за незалежність України? Тож не дивно, що лише зараз ми можемо переосмислити біографію цього видатного літератора та громадського діяча, поставивши його у почесний ряд патріотів України.

Василь народився 12 (23) лютого 1758 р. в с. Обухівка на Полтавщині. Капніста були вихідцями з Греції, з аристократичної сім'ї Капнісос, яка мала навіть венеціанський графський титул (російський уряд визнав його лише 1876 p.). Дід поета, Петро Христофорович, відомий борець проти турецького ярма, у 1711 р. був змушений втекти до Росії, де його син, Василь Петрович, поступив на військову службу і почав писати своє прізвище як Капніст. Він рано осиротів і молоді роки провів у сім'ї ізюмського сотника Павлюка, де помітно українізувався. Невдовзі молодий офіцер успадкував посаду свого вихователя. У 1737, р. Василь-старший вже миргородський полковник. Він мав великий вплив на козацьку старшину. Відомо, що гетьман Кирило Розумовський у 1750 р. намагався приписати йому намір «державної зради» з метою відірвати Гетьманщину від Росії.

19 серпня 1757 р. Василь Петрович Капніст, бригадир і командуючий п'ятьма слобідсько-українськими полками, загинув у бою з гірусською кавалерією. Це сталося під час Семилітньої війни (1756—1763), у битві під Грос-Егерсдорфом. Василь-молодший народився майже через півроку після смерті батька. Він був шостою дитиною у, сім'ї.

Дитячі роки Василя Капніста пройшли в Обухівці — маєтку, подарованому його батькові імператрицею Єлизаветою. Мати поета, Софія Андріївна Дуніна-Борковська, походила зі старовинного старшинського роду (дід її був одним із соратників Мазепи)-. Дітей виховувала у патріотичному дусі. Вони росли в оточенні козаків та козацької старшини, що болюче сприйняла скасування гетьманства у 1764 р.

У тринадцять років Василя виряджають до Петербурга, па військову службу. За тогочасною традицією його одразу зараховують капралом в лейб-гвардії Ізмайловський полк. Але стройової служби, звичайно, не ніс. Як і всі дворянські діти, він поки що навчався у військовій школі. Через два роки його вже як сержанта гвардії (згадаймо героя «Капітанської дочки») переведено до Преображенського полку. У військовій школі Василь потоваришував із старшим на три роки М. Львовим, душею гуртка петербурзької літературної молоді, а в Преображенському полку — з Г. Державиним (той тільки-но одержав перший офіцерський чин прапорщика). Ці зустрічі, очевидно, й вирішили його долю.

У 1775 р. сержант лейб-гвардії Преображенського полку Василь Капніст видав окремою брошурою свою оду французькою мовою на честь перемоги над Туреччиною.

У тому ж році він залишає військову службу з наміром повністю присвятити себе літературній діяльності. І справді, згодом В. Капніст стає відомим і модним у петербурзьких салонах поетом.

У 1782 p., невдовзі після одруження, Василь за протекцією свого видатного земляка, канцлера графа Безбородька поступає на службу контролером у Головне поштове управління. Це був перший і останній крок В. Капніста до кар'єри на державній службі. Його друг Г. Державін, що розпочав службу майже водночас із В. Капністом, піде у відставку 1803 р. міністром юстиції. А сам В. Капніст несподівано залишає службу назавжди вже у наступному, 1783 році. Цей вчинок офіційно нічим не вмотивований, але, за натяками сучасників, був реакцією В. Капніста на указ Катерини II, яким 1783 р. остаточно закріпачено українських селян.

Довгі роки вважалося, що «Ода на рабство» В. Капніста так само була відгуком на цю подію. Однак останнім часом з'явилися вагомі аргументи, що цей твір написаний ще у 1782 р. Отже, коли Василь Капніст писав:-

Отчизны моея любезной

Порабощенье воспою,

він мав на увазі не закріпачення селян, а, власне, скасування автономії України у 1782 р. Справді, в одній із од 1784 р. читаємо:

Драгих мне стран порабощенье

Оплакивал недавно я….

Та й спогади дочки поета переконують, що під Вітчизною він завжди розумів саме Україну. «Мій батько гаряче любив свою батьківщину,— писала вона,— і готовий був жертвувати усім своїм маєтком для блага Малоросії... Його заповітним бажанням було відновити колишнє благоденство й багатство Малоросії, оживити народ, який пам'ятав ще свою свободу». Історик Д. Бантиш-Каменський, який добре знав В. Капніста, стверджує, що «Ода на рабство» написана «про поневолення Малоросії», а її автор виступав «за відновлення гетьманського правління».

Одночасно з виходом у відставку В. Капніст виїжджає на Україну, де постійно мешкає до кінця життя, його маєток Обухівка став осередком української шляхетської опозиції, важливим культурним центром. В. Капніст користувався великим авторитетом серед українських дворян. Ще І782 р. його обрано маршалом дворянства Миргородського повіту, а 1785 — всього Київського намісництва (за територією більше, ніж пізніша Київська губернія; до його складу входили, зокрема, і території кількох колишніх лівобережних полків Гетьманщини — Київського, Переяславського, Лубенського та Миргородського). З 1802 р. В. Капніст — генеральний суддя Полтавської губернії, згодом — директор народних училищ, а у 1817—1822 pp. — полтавський губернський маршал дворянства. Усі ці посади були виборними (від державної служби він ухилявся), а обов'язки директора народних училищ Полтавської губернії з тих же міркувань виконував безкоштовно.

У 1788 p., як уже згадувалось, Василь Капніст їздив до Петербурга з петицією від українського дворянства про зловживання російської адміністрації. Інші подібні факти нам поки що невідомі, але, за спогадами дочки поета, таких поїздок було чимало. На жаль, невідомі й подробиці складеного Капністом у 1788 р. так званого «козацького проекту». Він передбачав (під приводом використання козаків у війні з Туреччиною) відновлення козацького війська принаймні у складі 5000 чоловік. Проект не був здійснений (згадаємо, що у 1775 р. російськими військами було знищено Запорозьку Січ), але є свідчення, що Капніст їздив до Тули домовлятись про озброєння козаків.

Опозиціонером був і його брат Петро — людина карколомної долі. За сімейним переказом, Катерина II хотіла зробити його своїм коханцем, але молодий гвардієць відмовився і був змушений залишити Преображенський полк, виїхавши у тривалу мандрівку до Голландії та Англії. Очевидно, саме його мав на увазі Василь, називаючи Герцбергові свого брата, який подорожував по Європі. Петро тоді потрапив до Франції, де вступив до королівської гвардії» що намагалася придушити революцію (він, отже, був монархістом; цікаво, що деякі радянські історики за інерцією характеризували його — опозиціонера — як республіканця та борця проти кріпосництва). Після повалення монархії у 1792 р. Петро повернувся в Україну.

Тим часом Василь Капніст продовжував працювати на літературній ниві. Він пише і друкує вірші, оди, сатири. Але в історію російської літератури увійшов головним чином як автор комедії «Ябеда» (1794). В її основу покладено судовий процес автора з поміщицею Тарновською за незаконно захоплену в нього землю. Комедія, що висміювала катерининське правосуддя, мала надзвичайний успіх серед сучасників. Надовго запам'ятало російське суспільство образи прокурора Хватайка, судді Кривосудова, сцену п'яної оргії у кімнаті засідань суду, вручення хабара, картярської гри та ін.

Однак перша «офіційна» постановка п'єси на столичній театральній сцені відбулася лише за часів Павла І, у 1798 р. Причому після четвертої вистави «Ябеду» було заборонено, а її окреме видання вилучене з типографії. Всі, очевидно, чекали, що Капніста заарештують, але натомість Павло І підвищив його у чині й призначив до дирекції імператорських театрів для «розгляду всіх п'єс і виправлення оних, як людину, що досконало сію частину знає...»

Розгадку дає переказ, що побутував у літературних ко-лах того часу. За цим запальний імператор після доносу на Капніста розпорядився заборонити виставу, вилучити книжку, а автора відправити на заслання до Сибіру. Однак під вечір Павло І перемінився на думці. Він наказав негайно представити «Ябеду» в Ермітажному театрі для нього одного. Комедія імператору сподобалась, і перед закінченням вистави він послав ад'ютанта повернути Капніста з дороги. Але як царський гнів, так і царська ласка були не до вподоби Капністові. При першій же нагоді він звільнився з дирекції імператорських театрів і повернувся в Україну.

Цікаво, що в останні роки XVIII ст. Василь Капніст уважно слідкував за подіями на північноамериканському континенті й неодноразово казав рідним і близьким про бажання переселитись до Америки.

Взагалі він був людиною гарячою, легко захоплювався різними проектами. Це, а також виразна опозиційність да-ли йому у товариському гуртку прізвисько «Васька Пугачев». Так, М. Львов у 1778 р. писав з Києва до Г. Держа-вша: «У тутешнього губернського предводителя Васьки Пугачева син народився, Микола. Государиня його хрестила і дала йому табакерку в 1100 карбованців».

На початку XIX ст. Капніст постійно живе в Обухівщ, де його відвідують Г. Державін, М. Гнєдич, В. Гоголь-Яновський (батько уславленого письменника). Там неодноразово збиралися декабристи (П. Пестель, С. Муравйов-Апостол, С. Лорер та ін.). Найближчим другом В. Капніста в останні роки життя був майбутній керівник повстання Чернігівського полку С Муравйов-Апостол, якого в сімейному листуванні називали просто «Серьожа». До речі, Капніст і помер у нього на руках. Це сталося 28 листопада (9 жовтня) 1823 р. після тривалого запалення легенів. Похований Василь Капніст в Обухівці, на березі Псьолу.

Сучасники вважали сім'ю Капністів «типовою дворянською українською сім'єю, тісно пов'язаною з українською культурою та українським побутом». І діти В. Капніста зробили свій внесок в українське національне відродження. Олексій — знайомий Т. Шевченка — був близький до кирило-мефодіївців. Семен укладав словник української мови. В салоні доньки поета Софії в Полтаві бували М. Гулак, В. Білозерський, О. Навроцький. М. Драгоманов згадував, як ще підлітком застав на Полтавщині сліди впливу Капністів, з гуртка яких він у 1850-ті pp. вперше отримав суворо заборонені тоді «Сон» і «Кавказ» Т. Шевченка.