Історія України. 7 клас: розробки уроків до підручника О. В. Гісема та О. О. Мартинюка

УРОК № 30

Тема. Соціально-економічний розвиток українських земель у другій половині XIV—XV ст. Церковне життя.

Мета: з'ясувати, які зміни відбулися в соціально-економічному розвитку українських земель; пояснити, що таке магдебурзьке право; охарактеризувати розвиток ремесла й торгівлі на українських землях у XIV—XV ст.; закріпити набуті навички й уміння; виховувати в учнів почуття патріотизму, поваги до історичного минулого своєї держави.

Тип уроку: комбінований.

Обладнання: підручник, стінна карта, атлас, ілюстративний і дидактичний матеріал.

Основні терміни і поняття: магдебурзьке право, селянське повстання, Литовські статути, панщина, фільварок, волок, гільдії, цех, магістрат, ярмарок, шляхта, пани, зем'яни, магнати, патриції бюргери, плебс, слуги, данники, тяглі, «церковні люди», митрополія, унія.

Основні дати і події: XIV — перша половина XVI ст. — формування шляхетського стану; 1303—1347,1371—1410 рр. — час існування Галицької православної митрополії; 1324 р. — надання магдебурзького права Володимиру-Волинському; 1356 р. — надання магдебурзького права Львову; 1374 р. — надання магдебурзького права Кам'янцю-Подільському; 1375 р. — заснування в Галичині католицької митрополії (архієпископства); 1415—1420,1458—1596 рр. — час існування Київської («Литовської») православної митрополії; 1439 р. — Флорентійська унія; 1490—1492 рр. — селянське повстання в Прикарпатті під проводом Мухи й Андрія Борулі; 1499 р. — надання магдебурзького права Києву; 1520,1557 рр. — законодавче встановлення одноденної панщини в Польщі та Литві; 1529,1566,1588 рр. — Литовські статути; «Старий» (1529 р.), «Волинський» (1566 р.), «Новий» (1588 р.).

Структура уроку

I. Організація навчальної діяльності

II. Перевірка домашнього завдання

III. Актуалізація опорних знань

IV. Вивчення нового матеріалу

1. Соціальна структура суспільства.

2. Сільське господарство. Життя селянина.

3. Соціальні виступи.

4. Міста та їх мешканці. Магдебурзьке право.

5. Ремесла і торгівля.

6. Церковне життя в другій половині XIV—XV ст.

V. Закріплення нових знань

VI. Підсумки уроку

VII. Домашнє завдання

Хід уроку

І. ОРГАНІЗАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

II. ПЕРЕВІРКА ДОМАШНЬОГО ЗАВДАННЯ

Творчі запитання і завдання

1. Яка роль Федора Коріятовича в історії Закарпаття?

2. Охарактеризуйте долю Буковини у складі Молдавії та Османської імперії.

3. Чим були обумовлені претензії Москви на спадщину Київської держави?

4. Що сприяло захопленню Чернігово-Сіверщини Московською державою?

5. Які наслідки мало прийняття татарами ісламу для українських земель?

Дидактична гра «Продовж розповідь» (за матеріалом з історії Кримського ханства)

Правила гри. У цій грі двоє учнів по черзі повинні розповісти одним реченням матеріал вивченої теми. Виграє той учень, чиє речення буде останнім, у той час як інший вже нічого пригадати не може.

III. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ Бесіда за запитаннями

1. Назвіть основні соціальні верстви (стани) суспільства Русі та Галицько-Волинського князівства.

2. Які з них були панівними?

3. У чому це виражалося?

IV. ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1. Соціальна структура суспільства

Розповідь учителя

За своєю суттю тогочасне суспільство було феодальним. Для нього був характерним поділ на стани — великі соціально-правові групи людей, що розрізнялися між собою спадковим, закріпленим у законах становищем у суспільстві, певними правами та обов’язками. Для станової організації суспільства, що зазвичай містить декілька станів, характерна ієрархічна будова (підпорядкованість одних станів іншим), виражена у нерівності становища (правах та обов’язках) і привілеях. Соціальна структура українського суспільства XIV— XV ст. була доволі строкатою. Основними станами були: шляхта, духовенство, міщани, селянство, які у свою чергу поділялися на більш дрібні соціальні групи.

СТАНОВИЙ ПОДІЛ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА У XIV—XV СТ.

Шахта

Князі

Найзаможніша частина шляхти, титулована знать, яку складали нащадки удільних князів Рюриковичів, Гедиміновичів, Ольгердовичів. Поділялися на: • «княжата головні» — не підлягали місцевій владі, входили до великокнязівської ради, у військові походи виступали зі своїми загонами під родовими гербами; • «княжата-повітовники» — підпорядковувалися місцевій владі, не входили до великокняжої ради, у військові походи виступали у складі повітового ополчення

Закінчення таблиці

Шляхта	Пани	Заможна шляха, яка не мала князівських титулів, але вирізнялася давністю роду, отчинним (спадковим) землеволодінням і певними привілеями. Найбагатші пани разом із князями становили групу магнатів — найбільших землевласників
	Зем'яни	Середня служила шляхта, залежна від князів і панів, яка здобула шляхетський статус і спадкове землеволодіння за військову (боярську) службу; виконували особисту кінну службу і виставляли під час походу певну кількість кінних воїнів
	Бояри	Дрібні шляхтичі — службовці, що виконували різноманітні доручення та «панцирні слуги», які особисто відбували військову службу; походили від селян-слуг; володіли удільними землями, користуючись ними за умови виконання своєї служби
Духовенство	«Церковні люди»	Окремий привілейований стан українського суспільства; не підлягали світському суду, у разі потреби їх судив суд єпископів. Поділялося на верхівку (митрополит, єпископи, архієпископи та ін.) і рядових священнослужителів. Найбільшу частину складали приходські священники. Православне духовенство поділялося на дві категорії: біле (світські священики) і чорне (ченці і черниці)
Міщани	Патриціат	Найзаможніша частина міщанства, що складалася з найбагатших і найвпливовіших купців, ремісників-майстрів
	Бюргерство	Середня частина міщанства, яку складали цехові майстри та торговці середнього достатку
	Плебс	Дрібні ремісники, торговці та інші мешканці міст
Селяни	Слуги	Особисто вільні селяни, які перебували на службах, отримуючи за це земельні наділи і звільнення від повинностей
	Данники	Особисто вільні та економічно незалежні селяни-общинники, які сплачували державі данину (чинш) натурою або грішми
	Тяглі	Селяни, які не мали власної землі і вели господарство на земельних ділянках, що належали державі або землевласникам; за користування землею виконували відробіткову повинність своїм тяглом (робочою худобою). Були як особисто вільні, так і прикріплені до своїх наділів

У Польському королівстві та Великому князівстві Литовському соціальна структура населення мала певні відмінності. Так, у Польщі всі панівні прошарки суспільства, тобто феодали, називалися шляхтою. Спершу це були рицарі, які перебували на державній військовій службі, отримуючи в користування земельну власність. У 1374 р. король Людовік Анжуйський (був одночасно королем Польщі та Угорщини) ухвалив привілей, за яким їх землеволодіння стало спадковим. Поступово шляхта стала панівною у Польщі. Через свої представницькі органи (місцеві сеймики та загальний сейм) вони визначали політику держави.

У Великому князівстві Литовському панівна верства була більш строкатою. Тут поєднувалися елементи власне Литовські, Київської держави та Польщі. У другій половині XIV — на початку XVI ст. відбувається формування єдиної панівної верстви з єдиними правами, привілеями та обов’язками. Такий єдиний панівний стан став називатися шляхта.

Шляхта — привілейований, пануючий стан у Польщі, Угорщині, Литві, на українських та білоруських землях, що входили у XIV— XVIII ст. до складу Польського королівства, Великого князівства Литовського, а з 1569 р. — до Речі Посполитої. Належність до шляхетського стану забезпечувала людині широкі корпоративні права і привілеї, що відділяли її від інших верств суспільства.

Головним обов’язком шляхти була військова служба за власний кошт і сплата невеликого грошового збору. За відбуття військової служби шляхта отримувала різні привілеї.

Шляхтич входив до шляхетської корпорації, що вирішувала різні питання життя повіту, міг бути обраним до повітових органів влади і сейму. Його життя цінувалося дорожче за будь-кого. Винному в образі шляхтича селянину чи міщанину відрубували руку. Шляхта мала широкі привілеї в торгівлі та землекористуванні. Був вироблений своєрідний кодекс шляхетської честі. У суді слово шляхтича не потребувало доказу. Шляхтич, що вчинив злочин, підлягав шляхетському суду і позбавлявся привілеїв.

Виняткові політичні й особисті права виробили у шляхти високе почуття власної гідності й разом із тим зневажливе ставлення до представників нижчих верств суспільства.

ШЛЯХЕТСЬКІ ПРИВІЛЕЇ

Дата	Зміст привілею
1374 р.	За Коиіицьким привілеєм польську шляхту було звільнено від усіх повинностей за винятком сплати поземельного податку. Землеволодіння шляхтичів ставало спадковим
1413 р.	Городельський привілей передбачав, що всі шляхтичі у ВКЛ повинні мати герби, бути католиками і одружувати дочок тільки з католиками
1422 р.	Червінський привілей — гарантував польській шляхті недоторканість її землеволодінь
1430— 1433 рр.	Єдлінсько-краківський привілей давав гарантію особистої недоторканості польської шляхти, заборону заарештовувати її інакше, ніж за рішенням суду і на підставі закону
1447 р.	За Віленським привілеєм Казимира IV Ягеллончика права і вольності польської шляхти поширювалися на руську шляхту усіх земель Великого князівства Литовського
1454 р.	Цереквицький привілей зобов'язував польського короля обговорювати разом зі шляхтою законодавчі питання і не дозволяв починати війни без її відома
1454 р.	Нешавські статути підтвердили всі попередні привілеї, що отримала шляхта окремих польських земель, а також заборонили приймати будь-які нові закони без згоди шляхти
1496 р.	Пйотркувський статут узаконив прикріплення селян до землі, зрівняв західноукраїнських бояр — нащадків знаті колишнього Галицько-Волинського князівства, у правах із польською шляхтою

Одночасно з наданням привілеїв запроваджувалися і певні обмеження на зростання кількості шляхти за рахунок переходу з інших станів.

Щоб очистити шляхетство від «випадкових людей», великокнязівська влада Литви у 1522 р. прийняла спеціальну ухвалу про «вивід шляхетства». Згідно з нею, до шляхетського стану були віднесені нащадки тих осіб, які стали боярами за правління князів Вітовта, Сигізмунда й Казимира. У 1528 р. був складений список шляхти, затверджений сеймом. Водночас терміни «боярин» і «зем’янин» замінили на єдиний — «шляхтич». Наступного року в Литовському статуті — збірнику законів ВКЛ, було записано, що імунітетні грамоти шляхтичів не потрібно щороку підтверджувати, вони є постійним документом. Також статут гарантував шляхті, що її не можна карати без суду.

У 40—50-ті рр. XVI ст. були уточнені списки шляхти та їх слуг. Згідно з «Уставою на волоки» (1557 р.), шляхтичами визнавались лише «бояри стародавні», решта поверталась до станів селянства або міщанства.

У 1563 р., згідно з грамотою великого князя литовського, скасовувалися всі обмеження щодо православної шляхти (деякі історики застосовують щодо неї назву «українська шляхта»). Таким чином, на середину XVI ст. правляча верхівка була консолідована в одному шляхетському стані, який майже втратив національні особливості в межах єдиної Литовської держави, а згодом і в межах Речі Посполитої.

Шляхта була неоднорідна за своїм майновим становищем. Умовно її можна поділити на три основні групи — дрібна шляхта, середня, магнати. Дрібні шляхтичі мали від 1 до 50 селянських дворів, магнати — кілька або десятки тисяч.

До панівної верстви населення належала також частина духовенства — вищі ієрархи (митрополит, єпископи, ігумени тощо), спосіб життя яких і доходи не поступалися шляхетським. Крім того, більшість із них були вихідцями зі шляхетського стану.

Бесіда за запитаннями

1) Назвіть основні стани суспільства на українських землях у XIV — першій половині XVI ст.

2) Хто належав до панівної верстви населення?

3) Які права та обов’язки мали шляхтичі?

4) Як відбувався процес формування шляхетського стану?

5) Яку назву мали збірники законів Великого князівства Литовського?

Текст для читання

КНЯЗЬ КОСТЯНТИН ОСТРОЗЬКИЙ

Особливе становище у тогочасному суспільстві і навіть серед панівної верстви посідали князі. Це були нащадки княжих родів Рюриковичів, Гедиміновичів, Ольгердовичів. Завдяки своєму походженню і багатству вони претендували на найвищі посади в державі. У їхніх володіннях діяло княже право з власними податками й судом. Було своє військо. Але централізація держави у Литві та формування єдиного шляхетського стану сприяло занепаду влади і впливу князів.

Наймогутнішим князівським родом були Острозькі. За родовими переказами, вони були нащадками князя Романа, сина Данила Галицького. Найвідомішим представником родини Острозьких був Костянтин Іванович (приблизно 1463—1530 рр.) — великий гетьман литовський (головнокомандуючий литовськими військами впродовж 26 років), каштелян віденський. За свою службу він отримав міста: По лопне, Луцьк, Здолбунів, Красилів, Чуднів та ін. Загалом він володів понад 30 містами і містечками і більше ніж 500 сіл. Йому належало понад 40 тис. селян чоловіків. Коли одного разу було прийнято рішення виставити у військо по одному вершнику від восьми «служб» (тобто «служебник» наділів), К. І. Острозький виставив 426 вершників. До самої смерті у 1530 р. він захищав православну церкву від наступу католицизму, організував захист українських земель системою міст і замків, здійснював походи проти татар. Як писав про нього відомий російський історик М. Карамзін, він був «братом росіян у церкві, але страшним ворогом на полі битви».

Найвідомішою перемогою князя була битва під Оршею 8 вересня 1514 р. під час литовсько-московської війни 1512—1522 рр. Під час цієї битви він розгромив московське військо, яке у два рази перевищувало литовське. У полон було взято понад півтори тисячі знатних московитів, загинуло 30 тисяч.

До пожежі 1718 р. в Успенському соборі Києво-Печерської лаври можна було побачити могильну плиту з таким написом: «Москву з татарами поклав, отримавши 63 перемоги над ними. Пригадай криваві води Росі, Дніпра, Ольшанки, пригадай церкви, замки, монастирі, побудовані ним в Острозі і Вільно, пригадай лікарні і школи, які він заснував, Марсову академію для людей рицарського звання, і поклонись Костянтину Івановичу Острозькому, найвищому гетьману Великого князівства Литовського».

Його син Костянтин і онук Василь теж наполегливо відстоювали православ’я. Костянтин відкрив в Острозі друкарню і школу, яка вважається першим навчальним закладом вищого типу на українських землях. Тільки останній з Острозьких — Януш Костянтинович — відступився від батьківської віри й на початку XVII ст. покатоличився.

Дидактична гра «Дай визначення»

Правила гри. Клас об’єднується у дві команди. Капітан однієї команди називає термін або поняття з вивчених попередніх тем. Один з учасників другої команди має дати визначення. На обдумування і формулювання визначення відводиться 1 хвилина. Якщо команда дає правильну відповідь без обдумування, за це зараховується додатковий бал. Потім капітан другої команди називає термін або поняття. Гра триває до трьох-п’яти обмінів. Якщо кількість балів у команд однакова, то обмін термінами і поняттями триває до моменту, поки одна з команд не припуститься помилки.

Гра дозволяє у захоплюючій формі запам’ятати складні для засвоєння терміни, поняття, назви тощо.

2. Сільське господарство. Життя селянина

Розповідь учителя

Впродовж XIV—XV ст. у господарському житті населення українських земель домінуючим залишалося сільське господарство, яке мало переважно натуральний характер. Традиційними його видами були: рільництво, тваринництво, рибальство і бортництво. Проте у цей час відбулося його помітне піднесення. Впроваджується нова техніка, зокрема колісний плуг, соха з лемішем та сошником. Завдяки цьому розорюються нові землі. Невтомною працею селяни підвищували урожайність землі, її продуктивність. Сіяти продовжували ячмінь, жито, пшеницю. Значного поширення набули городництво і садівництво. На зміну бортництва прийшло присадибне бджільництво. Продовжували розвиватися промисли, передусім ті, що займалися переробкою сільськогосподарських продуктів: млиновий (виготовлення різних сортів борошна, крупи), винокурний (виготовлення горілки) та пов’язаний із ним корчемний. Важливим промислом було рибальство. Воно процвітало не тільки на великих річках. Феодали і навіть селяни споруджували стави на річках, струмках і заболочених місцевостях. Солеварінням займалися в Карпатах та на солоних озерах Північного Причор помор’я.

У період феодалізму полювання було привілеєм феодалів. Проте на Подніпров’ї полюванням займалися місцеві селяни та міщани, що приносило їм чималий дохід.

Зміни відбулися і в правовому становищі селян. У цілому становище селян залежало від правового устрою сіл: руського (українського), волоського та німецького. Переважна більшість сільського населення проживала в селах руського (українського) права. У XIV ст. більшість селян на українських землях були вільними, лише сплачували данину за користування землею, яка розподілялася ланами (волоками) між селянськими дворищами. Дворище складалося з 5—10 хат (димів), в яких жила велика селянська родина. Податок — подимне — сплачували з кожного диму. Кілька дворищ утворювали сільську громаду (село), яку очолював отаман. Кілька сіл об’єднувалися у волость — копу, яку очолював старець. На зборах копи розглядалися всі важливі справи. Діяв копний суд.

Крім того, за правовим становищем селяни поділялися на дві основні групи: „похожих” (вільних), які мали право відходити від феодала, та «непохожих» («отчичів»), позбавлених такого права. Протягом XIV — першої половини XVI ст. відбувався процес перетворення «рабів», «челяді», «холопів» у залежних селян (Третій Литовський статут у 1558 р. перевів їх у стан отчичів).

Також селяни поділялися на різні категорії за майновим станом. До найзаможніших належали служилі селяни — слуги, які перебували на службах, за що отримували 1 — 2 волоки землі і звільнялися від інших повинностей. Вільними залишалися і данники, які платили данину державі натурою або грішми. Тяглові селяни за користування землею виконували відробіткову повинність (оранка поля, засівання зерна, збирання врожаю та інші роботи) зі своїм тяглом (робочою худобою) на користь держави, а згодом і феодалів. Серед селян було чимало збіднілих: сусідки й підсусідки, котрі селилися при дворах заможних селян; коморники, які не мали свого житла і наймали комори; городники (загородники), що володіли тільки городами, та халупники, які мали тільки хати.

Селяни сплачували чимало податків і виконували різні повинності. Основним державним грошовим податком у ВКЛ був податок на військові потреби. Відбували селяни й державні повинності: споруджували й ремонтували замки, зводили мости та греблі, прокладали й обслуговували шляхи тощо. Церкві сплачували десятину.

Селяни феодальних маєтків сплачували оброк продуктами або грошима і відробляли панщину. У XV ст. панщина складала 14 днів на рік із лану (волоку). У 1520 р. у Польщі встановлюється одноденна панщина на тиждень, а в 1557 р. така ж встановлюється у Литві. У Закарпатті на цей час панщина складала вже два дні на тиждень. На Північній Буковині існувало близько 20 повинностей і податків.

Дещо відмінним було становище мешканців сіл, де діяли німецьке або волоське право. Кількість сіл, що користувалися німецьким правом, швидко зростала у XIV ст. за рахунок німецьких і польських переселенців. Ці переселенці (осадники) виплачували пану певну суму і здобували право утворити село й посаду війта, яка ставала спадковою й надавала йому ряд привілеїв: він зосереджував у своїх руках адміністративну і судову владу, володів удвічі більшою ділянкою землі тощо. Ці селяни сплачували лише оброк і не відробляли панщини. Села з німецьким правом не знали общинної організації.

Від кінця XIV ст. на Галичині, а згодом і в інших районах набули поширення села з волоським правом. Мешканці цих сіл, об’єднані у громади, не виконували панщини, займалися переважно вирощуванням худоби. Сплачували оброк і податок худобою. Судилися за стародавніми звичаями і правом.

Упродовж XIV—XV ст. відбулося помітне зростання великого феодального землеволодіння. Вже наприкінці XIV ст. на українських землях налічувалося кілька десятків латифундій — великих приватновласницьких земельних володінь із натуральним характером господарювання, в яких застосовувалися праця залежного населення. Основними джерелами зростання великого землеволодіння були великокнязівські дарування, захоплення общинних земель, купівля маєтків у їхніх власників, освоєння нових земель.

Переважна більшість земель була сконцентрована у володінні великих магнатів: Острозьких, Чарторийських, Радзивілів (Волинь), Ружинських, Заславських, Немиричів (Київщина, Поділля), Замойських, Потоцьких, Язловецьких (Брацлавщина та Поділля). Зосередження земель у руках магнатів обумовлювало їх наступ на території і права селянських общин, що виявлялося у привласненні общинних земель, закабаленні селян, призначенні на виборні посади своїх намісників тощо.

Зростання великого феодального землеволодіння обумовлювало якісні зміни і у формах організації праці. У XIV—XV ст. у зв’язку зі зростанням попиту на продукти харчування (особливо на зерно і м’ясо) у Західній Європі відбувався інтенсивний розвиток товарно-грошових відносин, швидко зростав ринок сільськогосподарської продукції. За цих умов великі землевласники, реагуючи на потреби ринку перетворюють свої господарства на фільварки.

Робота з термінами і поняттями

Фільварки — багатогалузеві господарчі комплекси, які базувалися на постійній щотижневій панщині залежних селян і були зорієнтовані на товарно-грошові відносини, хоча і зберігали чимало рис натурального господарства.

Найбільшого поширення фільваркові господарства набули в Галичині, Західній Волині, Західному Поділлі, Київському Поліссі. На решті українських земель вони поширилися лише від середини XVI ст. Для існування фільварків потрібно багато землі, тому феодали почали відбирати її у селян, водночас збільшуючи панщину, та запроваджувати кріпацтво.

Робота з термінами і поняттями

Кріпацтво — це система правових норм, які встановлювали залежність селянина від феодала й право останнього володіти селянином-кріпаком як власністю.

Починаючи з XV ст. селяни переводяться під судочинство феодалів. На початку XVI ст. селяни вже не могли скаржитися великому князю чи королю на феодалів. Майже припиняється діяльність копних судів. Водночас обмежується право селян на переселення (перехід). Так, у 30-х рр. XV ст. у Галичині було визначено певний час для переходів — тільки в дні Різдва за умови виплати панові викупу. Сейм 1496 р. постановив: протягом року залишити село мав право тільки один селянин. Сейм 1503 р. видав ухвалу, що селяни не можуть переселятися без дозволу панів, що означало втрату ними особистої свободи. На українських землях у складі ВКЛ процес закріпачення відбувався дещо повільніше. Це було зумовлено набігами татар і нестачею робочих рук.

Остаточне закріпачення селян відбулося на території Польщі у 1573 р., а на території ВКЛ у 1588 р., що було законодавчо закріплено у сеймовому законі та Литовському статуті.

Загалом упродовж XIV—XV ст. відбулося загальне погіршення становища селян на українських землях.

Хати селян будували з дерева, а також із хмизу, обмазаного глиною (мазанки). Одягалися у білий полотняний одяг без зайвих прикрас. Основною їжею був житній хліб, каші. Від кінця XV ст. з’являється овочево-м’ясний узвар — борщ.

Бесіда за запитаннями

1) Які нові явища в розвитку сільського господарства мали місце у XIV — першій половині XVI ст.?

2) Які галузі сільського господарства набули розвитку в XIV — першій половині XVI ст.?

3) Якими промислами займалися українські селяни і міщани?

4) Що таке фільварок?

5) Чим була зумовлена поява фільварків? До яких наслідків призвела поява фільварків?

6) Чому на українських землях існувало таке розмаїття правового становища селян?

7) Як відбувався процес закріпачення українських селян?

8) Яким було становище кріпака?

3. Соціальні виступи

Розповідь учителя (коментоване читання відповідного пункту параграфа)

Злам традиційного життя селянина, загальне погіршення становища основної маси населення породжували невдоволення, а іноді і народний спротив. Селяни та міщани піднімали стихійні повстання, псували майно феодалів тощо. Поширеним явищем були втечі. Багато селян залишали свої села, тікаючи на південь і схід, оселяючись на мела Дикого Поля, де визиску з боку феодалів не було, але була постійна небезпека з боку татар.

Уперше масового характеру народний спротив набув у 1431—1434 рр. на Західному Поділлі, де у цей час насаджувалися польські порядки. Селяни в околицях Хмельника та Брацлава піднялися на повстання.

На Західному Прикарпатті (Сяноцька і Перемишльська землі) у першій третині XV ст. зароджується рух фурів — знедолених, які об’єднувалися у невеликі загони для боротьби проти панів.

У 1529 р. вперше згадуються опришки — народні месники, що діяли переважно в Карпатських горах. Вони нападали на шляхтичів, грабуючи їх, а захоплене добро роздавали скривдженим селянам.

Наймогутніший виступ населення відбувся у 1490—1492 рр., що охопив Галичину, Західне Поділля і Буковину.

Влітку 1490 р. 10 тис. селян, міщан і дрібних шляхтичів під керівництвом отамана Мухи (ім’я ватажка нам невідоме) захопили міста Сняток, Коломию, Галич та навколишні села. Повсталі розправлялися з феодалами, польськими урядовцями. Масштаби повстання занепокоїли владу. Проти повстанців вирушило велике військо, що складалося із загонів польського короля, шляхетського ополчення та тевтонських рицарів. Вирішальна битва відбулася під Рогатином, у якій повстанці зазнали поразки. Муха врятувався втечею, але пізньої осені був схоплений та вивезений до краківської в’язниці, де й помер.

Навесні 1491 р. повстання очолив Андрій Боруля. Із загоном буковинських селян він виступив на Галичину, де звільнив значні райони. Восени його загони були розгромлені. Сам він утік до Білгорода, де був ув’язнений. Улітку 1492 р. він опинився на волі і знову очолив боротьбу. Проте був схоплений біля Коломиї і за наказом молдавського володаря страчений у Хотині, а його полонених товаришів живими скинули з фортечних мурів.

Бесіда за запитаннями

1) Назвіть основні соціальні виступи українських селян XV ст.

2) З’ясуйте причини поразок селянських виступів.

4. Міста та їх мешканці. Магдебурзьке право

Розповідь учителя

У XIV — XV ст. став помітним процес урбанізації — розростання кількості і населення міст і посилення їхньої ролі в економічному та культурному житті суспільства. Повільно відроджувалися міста, спустошені під час монгольської навали, з’являлися нові. У цей період українські міста зберігали феодально-аграрний характер. Міщани займалися землеробством, скотарством, промислами та частково ремеслом і торгівлею. При цьому вони перебували під залежністю магнатів й подібно до селян виконували повинності, сплачували їм оброк натурою, інколи грошима. Населення багатьох міст у Подніпров’ї відбувало лише суто військову повинність, що було пов’язано з нападами татар.

Цікаво знати

Правовою основою життя багатьох українських міст було «руське право», що розвивалося із часів Київської держави. Війт був головною посадовою особою в місті — мав право приймати остаточне рішення в усіх судових справах, міг навіть засудити винуватця до страти. Війт керував роботою ради з 8—12 осіб.

Водночас значні зрушення, які відбувалися за міськими мурами, спричиняли нові явища і процеси. Активізується розвиток торгівлі та

ремесла, які поступово стають основним заняттям мешканців міст. Міста ставали осередками ремесла, промислів, торгівлі, культури, політичного життя.

Міста, залежно від того, на чиїй землі вони розташовувалися (державній чи приватній), поділялися на королівські (великокнязівські) і приватні. Як і в інших європейських країнах, міщани прагнули позбутися залежності від своїх власників або державних урядовців й здобути самоврядування. Від XIV ст. українські міста починають отримувати так зване «магдебурзьке право», на зразок того, яке існувало в містах Німеччини. Магдебурзьке право визначало порядок виборів і функції органів самоврядування та суду, регулювало господарське життя міста, визначало покарання за різні злочини тощо. Першим магдебурзьке право отримало від галицько-волинського князя Юрія II місто Володимир-Волинський (у 1324 р.). У 1356 р. польський король Казимир III надав це право Львову. У 1499 р. магдебурське право отримав Київ.

Цікаво знати

Магдебурзьке право походить від привілеїв 1188 р., які отримало німецьке місто Магдебург. Спочатку поширилося у Чехії, Польщі, Литві. Литовськими князями магдебурзьке право було принесено в Україну. Вперше його положення було введено у XIV ст. у містах Галицько-Волинського князівства.

СИСТЕМА САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНСЬКИХ МІСТАХ, ЩО МАЛИ МАГДЕБУРЗЬКЕ ПРАВО

Міста, які здобули магдебурське право, звільнялися від управління й суду війтів, воєвод чи старост, або королівських (великокнязівських) намісників і запроваджували виборне самоврядування. Усі справи міського життя вирішував виборний магістрат, який формувався з-поміж заможних міщан. Вибори відбувалися раз на рік. Магістрат поділявся на лаву (суд у кримінальних справах), очолювану війтом і раду (адміністративний орган і суд у цивільних справах), очолювану бургомістром. Посаду війта міг отримати лише шляхтич.

На початковому етапі поширення магдебурського права в українських містах воно стосувалося переважно католиків, унаслідок чого православні українці усувалися від управління містом. Незважаючи на це, поширення магдебурського права мало позитивне значення для розвитку українських міст.

Цікаво знати

У тогочасних містах на українських землях мешкало чимало громад вірменів, євреїв, греків, татар, караїмів тощо. Як правило вони селилися компактно, займаючи певний квартал чи вулицю міста. У них були свої органи самоврядування, які перевалено переймалися релігійними, культурними справами, вирішували питання відносин із місцевою владою. Самоврядні громади євреїв — кагани — існували у великих містах. Найбільші вірменські громади мешкали у Кам’янці-Подільському та Львові. У Львові розміщувалася резиденція вірменського архієпископа. У Луцьку і Галичі мешкали численні громади караїмів, які були вихідцями з Криму.

5. Ремесла і торгівля

Коментоване читання

У період XIV—XV ст. відродилися і продовжували розвиватися ремесла і торгівля, які зазнали значного нищення від монгольської навали. Зростала кількість ремісничих спеціальностей, вироблялися нові товари. На кінець XV ст. нараховувалося вже понад 200 ремісничих спеціальностей (за часів Київської держави — 70).

Для регулювання виробництва і захисту власних інтересів міські ремісники певних спеціальностей об’єднувалися в особливі організації — цехи, діяльність яких визначалася цеховими статутами. Цех володів судовою владою над своїми членами, обкладав їх податками, у разі потреби створював власне ополчення для оборони міста. Цехи очолювалися виборними посадовими особами — цехмістрами. Ремісники були зобов’язані випускати якісну продукцію та збувати її по однаковій ціні. Конкуренція між членами цеху не допускалася. Тих ремісників, які не входили до складу цеху, називали партачами. Цехи намагалися витіснити партачів за межі міст.

Перші цехи на українських землях виникли наприкінці XIV ст. на Галичині та Закарпатті, а від кінця XV ст. цеховий устрій поширився на ремісників міст Волині, Київщини і Західного Поділля. Початковий етап запровадження цехової організації ремесла на українських землях мав неоднозначний характер. Цех міг об’єднувати не лише ремісників однієї спеціальності, а й осіб однієї мови, віри. Оскільки цехова організація була запозичена з Німеччини та Польщі, то формально членами цехів могли ставати лише католики. Внаслідок цього православні українці позбавлялися права ставати членами цехів.

Цікаво знати

У XIV ст. у Львові мешкало 10 тис. осіб, із яких 500 були ремісниками. Вони об’єднувалися у 14 цехів. Згодом кількість цехів зросла до 35. Зберігся реєстр цехів міста першої половини XIV ст. Кожен цех мав свій порядковий номер згідно з порядком їх заснування. У реєстрі поданий такий перелік цехів: купці, різники, пекарі, ковалі, шевці, кравці, римарі й сідельники, солодовники (пивовари), гарбарі, кушніри. Ремісники рідкісних спеціальностей у цехи не об’єднувалися.

У торгівлі теж з’являються нові явища. Так, купці об’єднуються у гільдії. У XV ст. набули поширення ярмарки (вони постійно існували у Львові, Києві, Галичі, Луцьку та ін. містах), що було першою ознакою становлення ринку. Саме у цей час українські землі потрапили в орбіту активних торговельних відносин. Після захоплення турками Константинополя (1453 р.) держави, які були традиційними споживачами візантійського зерна (Італія, Франція та ін.) переорієнтували свою торгівлю. Основним перевалочним пунктом зернового експорту стає місто Гданськ на Балтійському морі, що спричиняє істотне пожвавлення виробництва зернових у Польщі та на українських землях. Зростання ціни на худобу в західноєвропейських країнах також активізувало її розведення на продаж. На ярмарках у Львові, Луцьку, Галичі та інших містах волів продавали тисячами, потім вони переганялися далі на захід. Дійшло навіть до того, що в цей час воли стали виконувати функцію грошей.

Проте торгівля відбувалася в умовах численних обмежень. Наприклад, торгівля відбувалася в спеціальні торговельні дні та під час великих ярмарків, які влаштовувалися лише кілька разів на рік. Купецькі каравани могли рухатися лише шляхами, визначеними в королівських та князівських указах. Від 1343 р. стає відомою «татарська дорога», що вела з Німеччини в Орду через Краків, Львів, Кам’янець, Київ. Це був на той час, фактично, єдиний шлях торгівлі Європи зі сходом. Інший важливий шлях міжнародної торгівлі проходив від Кафи (тепер Феодосія) через Київ до Москви і Новгорода.

Робота з документом

ПОВІДОМЛЕННЯ ЛИТОВСЬКОГО ДИПЛОМАТА МИХАЙЛА ЛИТВИНА ПРО РОЗВИТОК ТОРГІВЛІ У КИЄВІ (СЕРЕДИНА XVI СТ.)

Київ дуже багатий на іноземні товари, бо нема шляху більш звичного, як давня, давно прокладена і добре відома дорога, що веде з чорноморського порту, міста Кафи, через ворота Таврики (Перекоп), на Таванську переправу на Дніпрі, а звідти степом у Київ; цією дорогою відправляють з Азії, Персії, Індії, Аравії і Сирії на північ у Московію, Псков, Новгород, Швецію і Данію всі східні товари, а саме: дорогі камені, шовк і шовкові тканини, ладан, пахощі, шафран, перець і інші прянощі. Цією дорогою часто ідуть іноземні купці: вони створюють загони, іноді в тисячу осіб, які називаються караванами, і супроводять обози, що складаються з численних навантажених возів і нав’ючених верблюдів...

При проході каравану значні прибутки здобувають київські жителі: воєводи, митники, купці, міняйли, човнярі, візники, трактирники і шинкарі...

У непоказних київських хатах зустрічається не тільки достаток, але навіть величезна кількість плодів, овочів, меду, м’яса, риби; зверх того, внаслідок вищезазначених причин, вони так переповнені дорогими шовковими одягами, дорогоцінними каменями, соболиними та іншими хутрами, а також прянощами, що мені самому доводилося бачити шовк, який обходився дешевше, ніж льон у Вільні, і перець, дешевший за сіль.

Бесіда за запитаннями

1) Якою була мета створення цеху?

2) Визначте особливість організації ремісничих цехів на українських землях.

3) 3 якими країнами були пов’язані торговельними шляхами українські землі?

4) Які торговельні шляхи проходили українськими землями?

5) Які товари рухалися торговельними шляхами України?

6) Чому купці об’єднувалися у каравани?

7) Як впливала торгівля на розвиток Києва?

8) Що нового з’явилося у розвитку торгівлі на українських землях у XIV—XV ст.?

6. Церковне життя в другій половині XIV—XV ст.

Розповідь учителя (коментоване читання відповідного тексту параграфа)

Важливу роль у житті українського суспільства XIV—XV ст. відігравало духовенство, яке складало майже десяту частину населення. Православне духовенство поділялося на дві категорії: біле (приходські священики) і чорне (ченці і черниці, вищі ієрархи).

Ситуація у релігійній сфері, що склалася на українських землях, була вкрай складною. Після того як київський митрополит у 1299 р. переїхав до Володимира-Залеського, завдяки домаганням галицько-волинського князя Юрія І Львовича було відкрито Галицьку митрополію (1303 р.), яка проіснувала до 1347 р.

Приєднання Галичини до Польщі призвело до насильницького насадження католицизму. Користуючись підтримкою польської влади, сюди рушили католицькі місіонери — домініканці і францисканці, закладаючи в краю густу мережу своїх монастирів. Поряд з існуючими православними єпископствами ставилися католицькі, для ще не існуючої парафії. У 1375 р. Папа Римський задовольнив прохання польського уряду про заснування у Галичині католицької митрополії (архієпископства). Йому були підпорядковані Перемишльське, Холмське, Володимирсько-Луцьке, Кам’янецьке і Молдавське єпископства, хоча католиків у краї у цей час майже не було.

Наприкінці свого життя польський король Казимир III домігся від константинопольського патріарха згоди на створення окремої Галицької православної митрополії (1471 р.). Проте вона проіснувала лише до 1510 р., коли була підпорядкована київському митрополиту.

Проблема православної церкви турбувала й правителів Великого князівства Литовського. Після Кревської унії в Литві став поширюватися католицизм. Це викликало опір православної церкви і руських князів. Вони підтримали Вітовта у боротьбі проти пропольськи налаштованого Ягайла. Зміцнивши свою владу, Вітовт здійснив спроби вивести православну церкву на своїх землях з підпорядкування Московської митрополії. Перша невдала спроба відбулась у 1406 р. Вдруге це було здійснено у 1415 р., коли за наполяганням Вітовта у м. Новогрудку собор православних єпископів українських і білоруських земель обрав окремого Київського («Литовського») митрополита Григорія Цамблака. Проте після його смерті у 1420 р. Вітовт був змушений визнати зверхність над православними московського митрополита Фотія.

У XV ст. було зроблено спробу об’єднати католицьку та православну церкви. У 1439 р. на Вселенському соборі у Флоренції було укладено унію між Вселенським (Константинопольським) патріархом та Римським Папою. Цю унію не визнали в російських та українсько-білоруських землях. Російське духовенство обрало своїм митрополитом Іону, що започаткувало автокефалію Московської митрополії. Із захопленням турками у 1453 р. Константинополя вплив московського митрополита посилився. Литовські правителі, не бажаючи залишати своїх численних православних підданих під впливом і верховенством московського митрополита, 1458 р. відновили Київську («Литовську») митрополію, яка остаточно відділилася від Московської і безпосередньо була підпорядкована константинопольському патріарху. Київська митрополія керувала діяльністю десяти єпископств, розташованих на українських та білоруських землях: Київське, Чернігівське, Смоленське, Полоцьке, Луцьке, Володимирське, Турово-Пінське, Галицьке, Холмське, Перемишльське. Митрополитом було обрано Григорія Болгарина.

Становище православного духовенства у Польському королівстві і Великому князівстві Литовському мало як спільне, так і відмінне. В українських єпархіях Польщі православне духовенство, на відміну від католицького, обкладалося податками. Православних єпископів не допускали до сенату (верхньої палати польського сейму). Відбувалася відверта торгівля церковними посадами. Чинилися релігійні утиски православного населення.

У Литві ставлення до православних було терпимим, але католикам надавалася перевага. Митрополичою і єпископськими кафедрами розпоряджався великий князь Литовський. На державних землях він визначав, хто буде архімандритом або ігуменом у православному монастирі, а на приватних землях це робили князі і пани. Православна церква у складі Польщі і Литви перебувала у становищі другорядної і дуже сильно залежала від світської влади.

Бесіда за запитаннями

1) Чим була зумовлена складна церковна ситуація на українських землях в XIV — першій половині XVI ст.?

2) Коли існували Галицька і Київська («Литовська») православні митрополії? Що спонукало правителів Литви та Польщі до створення окремих православних митрополій у своїх володіннях?

3) Які події сприяли поширенню католицизму на українських землях?

4) Як здійснювався наступ католицької церкви на українські землі?

V. ЗАКРІПЛЕННЯ НОВИХ ЗНАНЬ

Завдання

1. Складіть розгорнутий (складний) план відповіді на запитання: «Як відбувалося формування шляхетського стану?»

2. Намалюйте соціальну піраміду суспільства на українських землях XIV — першої половини XVI ст.

3. Заповніть порівняльну таблицю «Панівні прошарки населення».

Держава або територія	Київська держава	Українські землі у XIV — першій половині XVI ст.
Панівні прошарки

4. Дайте визначення термінів і понять: магдебурзьке право, цех, гільдія, магістрат, ярмарок.

5. Складіть розгорнутий (складний) план розповіді за темою «Господарський розвиток українських земель у другій половині XIV— XV ст.».

6. Визначте основні етапи закріпачення селян на українських землях.

Творче запитання

1) За якими ознаками зі шляхетського стану Литви та Польщі можна виділити «українську шляхту»?

2) Чому в Західній Європі розвиток господарства і ринкових відносин призвів до ліквідації панщини, а на українських землях все сталося навпаки?

VI. ПІДСУМКИ УРОКУ

Учитель привертає увагу учнів до провідних ідей матеріалу, розглянутого на уроці.

У XIV—XV ст. відбулися зміни в соціальній структурі суспільства: одні верстви зникають або втрачають своє колишнє становище, з’являються нові. На середину XVI ст. завершилося становлення шляхти як панівного стану суспільства на українських землях. У цей період помітно погіршується становище українського селянства: зростають повинності й податки, відбувається поступовий процес закріпачення.

У зазначений період складною була релігійна ситуація на українських землях. Православна церква, що почала втрачати підтримку держави, стала занепадати. Розгорталася експансія католицької церкви, що підтримувалася правителями Польщі та Литви. Це зумовлювало складну релігійну ситуацію.

У господарському розвитку українських земель XIV — першої половини XVI ст. відбулися певні помітні зрушення. Удосконалюється техніка обробітку землі, освоюються нові землі. Поряд із цим набувають розвитку й нові форми господарювання.

У результаті зростання попиту на продукти сільського господарства у Європі на українських землях починає поширюватися фільваркове господарство, завдяки якому великі землевласники намагаються отримати якомога більше прибутків за рахунок посилення визиску селян. Починає формуватися кріпацтво.

Порушення споконвічних традицій і загальне погіршення життя викликали опір селянства. Найбільшим виступом селян XIV—XV ст. стало повстання 1490—1492 рр., яке мало соціальний і визвольний характер.

Від кінця XIV ст. найбільшим українським містам надається магдебурзьке право, яке регулювало життя міста. Також мали місце зміни і в становищі жителів міст. Під впливом загального пожвавлення торгівлі швидко розвиваються й ремесла, що, у свою чергу, зумовлює зростання міст. У ремеслі зростає спеціалізація, поширюються західноєвропейські форми організації ремісничого виробництва — цехи. Торгівля теж зазнає змін: купці починають об’єднуватися в гільдії.

VII. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1. Опрацюйте § 21—22 підручника.

2. Випереджальне завдання. Використовуючи додатковий матеріал, підготуйте повідомлення за темою «Замки і фортеці України».