Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Розробки уроків 8 клас

УРОК № 41

Тема. Культура українських земель кінця XVII — першої половини XVIII ст.

Мета: визначити особливості розвитку української культури кінця XVII — першої половини XVIII ст.; дізнатися про основні здобутки української культури цієї доби; з’ясувати долі видатних представників української культури; удосконалювати набуті знання й уміння; формувати естетичні уявлення учнів і почуття гордості культурними досягненнями у складних умовах.

Тип уроку: комбінований.

Обладнання: підручник, стінна карта, атлас, зображення історичних пам’яток.

Основні поняття й терміни: «українське бароко».

Основні дати: 1701 р. — указ Петра І про надання Києво-Могилянському колегіуму статусу академії; 1721 р. — установлення контролю Синоду над українськими друкарнями. Заборона друкувати книжки українською мовою.

ХІД УРОКУ

I. ОРГАНІЗАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

II. ПЕРЕВІРКА ДОМАШНЬОГО ЗАВДАННЯ

Дидактична гра «Снігова куля»

Правила гри див. на с. 35.

Заслуховування кращих повідомлень про наказного гетьмана П. Полуботка

III. ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ*

Актуалізація знань учнів

1) Які основні риси української культури попередньої доби?

2) Назвіть головні здобутки української культури XVII ст.

* Опрацювання нового матеріалу супроводжується демонстрацією відповідного ілюстративного матеріалу.

1. Особливості розвитку культури.

Розповідь учителя

Українська культура наприкінці XVII — у першій половині XVIII ст. розвивалася у суперечливих умовах. Так, з одного боку, створення власної держави, підтримка культури гетьманами, загальне національне піднесення сприяли розвитку української культури, з іншого — її розвиток гальмувався заходами царської влади, поступовим занепадом держави, вилученням представників української культури з українського середовища і використання їх для формування російської культури й управлінської еліти. У 20-ті pp. XVIII ст. прокотилася і перша хвиля русифікації України. Проте у цей період ще переважали позитивні тенденції, що зумовили розквіт української культури.

Культура цього періоду ґрунтувалася на двох основах: попередньому розвитку української культури та впливу західноєвропейського бароко.

Особливості культури бароко

На українському ґрунті культура бароко набула особливих рис, що дає підставу ученим мистецтвознавцям стверджувати про існування «українського (козацького) бароко». Крім того, культура цього періоду почала швидко набувати світських рис.

На характер культури цього періоду мали вплив і зміни в соціальній структури українського населення. Основну частину культурно розвинутого населення складали вже не шляхтичі й духівництво, а козаки, козацька старшина, міщани. Це призводило до розширення бази, на якій розвивалася українська культура.

Завдання

Заповніть таблицю «Особливості розвитку культури українських земель наприкінці XVII — у першій половині XVIII ст.».

Фактори (чинники), що сприяли розвитку культури

Фактори (чинники), що негативно впливали на розвиток культури

2. Освіта і друкарство. Києво-Могилянська академія.

Розповідь учителя

На кінець XVII ст. освітній рівень населення козацької України залишався відносно високим. Тут діяла велика кількість початкових шкіл, у яких учителювали дяки, мандрівні студенти Києво-Могилянського колегіуму. Вони навчали читати, писати, рахувати, співати. Поширеним було й домашнє навчання.

Саме тоді на Гетьманщині виникла й набула поширення форма навчання й здобуття професійних знань при канцеляріях, де виконували різні доручення й водночас навчалися ведення канцелярських справ, складання ділових паперів. В архівах збереглися навіть своєрідні рукописні посібники для таких учнів. В Україні характерною була професійна підготовка підлітків через систему учнівства в ремісничих цехах. Таку підготовку здобували й козацькі діти при січовій школі на Запорожжі. Вона готувала канцеляристів, кобзарів, сурмачів, скрипалів, цимбалістів.

Виникали нові колегіуми, які були середніми начальними закладами: Чернігівський (1700 p.), Харківський (1727 p.), Переяславський (1738 p.). Останній цілеспрямовано займався підготовкою духівництва для православних парафій Правобережжя. Значним освітнім центром став Харківський колегіум. У ньому навчалося 800 учнів. Крім традиційних предметів, тут вивчалися також інженерна справа, артилерія і геодезія.

У колегіумах вивчали старослов’янську, українську, польську, німецьку, французьку мови, піїтику, риторику, філософію, богослов’я, математику, фізику, медицину, історію, географію, астрологію (астрономію), музику.

На Правобережжі й західноукраїнських землях діяли переважно єзуїтські колегіуми — Луцький, Кам’янецький, Львівський, Перемишльський та ін.

Вища освіта на українських землях була представлена Києво-Могилянським колегіумом (1632 р.) та Львівським університетом (1661р.).

Києво-Могилянський колегіум за організаційною структурою відповідав вищим навчальним закладам Західної Європи. Після тривалих клопотань 1694 р. колегіум одержав царську грамоту на самоврядування. За грамотою Петра І від 1701 р. він був перетворений на академію як вищий навчальний заклад. Тут готували викладачів, учених, письменників, політичних діячів України, Росії, Білорусії, балканських народів. У 1709 р. в академії навчалося близько 2 тис. студентів. Проте вже за декілька років їх кількість скоротилася до 165.

Цікаво знати

В академію, як і раніше, приймали дітей усіх станів, хоча там навчалися переважно діти старшини, духівництва, заможних козаків і міщан, і лише зрідка селян. Вісім класів академії передбачали навчання студентів протягом 12 років. Як і в європейських навчальних закладах, викладання філософії, піїтики, риторики, богослов’я велося латинською мовою. Різноманітні методи навчання латини давали як гарні знання власне мови, так і змогу опанувати надбання світових досягнень науки і культури. На початку XVIII ст. в академії здійснювалося викладання й українською мовою. Викладачі академії створювали й удосконалювали курси лекцій, готували підручники.

Поширення грамотності серед населення сприяло розвитку книгодрукування. Найбільш значною друкарнею в Україні з 13 існуючих була Києво-Печерська. Серед виданих нею книг відома, зокрема, «Іфіка ієрополітика» (1712 p.), у якій пояснювалися норми поведінки. Видавалися також релігійні трактати, букварі та інші книги.

На західноукраїнських землях продовжувала діяти Львівська братська друкарня. Вона видавала букварі та інші книжки великими тиражами. Значний внесок у розвиток книгодрукування зробили Почаївська й Унівська друкарні.

Прикметною рисою книгодрукування, попри заборони Синоду російської православної церкви, стало зростання друку світської літератури. А запроваджений за Петра І гражданський шрифт зробив книги більш доступними для широкого кола читачів.

3. Розвиток природничих наук.

I ВАРІАНТ

Самостійна робота за підручником

II ВАРІАНТ

Розповідь учителя

У XVII—XVIII ст. на українських землях, як і в інших країнах Європи, починає швидко розвиватися наука. Особливістю науки в Україні було те, що, на відміну від Європи, де вона долала сильний опір церкви, тут її представниками у своїй більшості були церковні діячі, іноді вищі ієрархи. Так, Феофан Прокопович навіть виголосив перед студентами і викладачами Києво-Могилянської академії спеціальну промову «Про заслуги і користь фізики».

Тому видатні діячі того часу зосереджували увагу на складних питаннях астрономії, математики, медицини, географії. Так, І. Галятовський намагався розкрити причини таких природних явищ, як сонячне та місячне затемнення, хмарність, дощ, вітер, блискавка тощо. Є. Славинецький здійснив переклад слов’янською мовою посібника з астрономії Везалія «Космографія», яку вивчали в медичних колегіумах. У 1707—1708 pp. Ф.Прокопович уклав курс лекцій з арифметики та геометрії для Києво-Могилянської академії.

У XVIII ст. набувають поширення медичні знання. З’явилась низка лікарів-українців, які отримали вчений ступінь доктора медицини: І. Полетика, М. Кружень, П. Погорецький, Н. Максимович, І. Руцький, О. Шумлянський, М. Тереховський, І. Данилевський та ін. У 1707 р. в Лубнах відкрилася перша в Україні польова аптека.

4. Розвиток літератури.

Розповідь учителя

Від другої половини XVII ст. почався період піднесення літературної творчості. Для літератури цього періоду характерними були такі риси:

— зберігався зв’язок літератури з релігійним світоглядом;

— мистецтво слова поступово ставало самостійною галуззю творчості;

— усе виразніше проявлялися світські й естетичні функції літератури, вироблялися нові форми і способи художньо-словесного зображення;

— головна увага письменників зосереджувалася на людині, а також її зв’язку з Богом, утверджувалися нові жанри художньої літератури.

Друга половина XVII ст. — це період розквіту української літератури стилю бароко. Письменники цього стилю прагнули у своїх творах показати трагедію, напругу, схвилювати, занепокоїти читача, звідси — пристрасть до перебільшення, дива тощо.

Найбільш яскраво барокові риси проявляються у поезії. Поетичні твори цієї доби різноманітні: він громадсько-політичних до ліричних.

Громадсько-політична поезія цього періоду пов’язана з Національно-визвольної війною під проводом Б. Хмельницького та Руїною. У цих творах змальовуються історичні події, подається їх аналіз, висловлюються різноманітні точки зору. Відомі такі твори: «Висипався хміль із міха», «Похвала віршами Хмельницькому от народа малоросійського», «Чигирин» тощо.

Творцями релігійно-філософської поезії були представники духівництва — Л. Баранович, В. Ясинський, Д. Туптало, С. Яворський, Ф. Прокопович та ін. У творах також порушують морально-етичні проблеми. У поезії цього напряму найбільше проявляється стиль бароко — символіка, алегорія, гра слів, ускладнені асоціації, натуралістичність деталей. Найбільшу поему (23 тис. рядків) на релігійну тематику уклав І. Максимович «Богородице Діво».

У руслі бароко розвивалася і панегірична поезія. Найвідомішими її представниками були І. Величковський, Л. Баранович та ін. У ній широко використовувалися каламбури, вишукані фігури й алегорії, запозичення з античної літератури, ускладнені композиційні прийоми та витончені рими.

Цікаво знати

Приклади віршів у стилі бароко І. Величковського

1) Механічне пересування з рядка в рядок, із місця на місце вишуканих, урочисто-вагомих слів.

Яко ниву рясно плоди украшают,

Тако дъву красно роди ублажати.

Ниву рясно плоди украшають яко,

Дъву красно роди ублажают тако.

Рясно плоди украшают яко ниву

Красно роди ублажают тако дъву.

2) Поєднання поважного і величного із земним та жартівливим.

... Бо нам Марія, Діва Пречиста,

в убогій шопі зродила Христа,

котрому хоч у біді

грає Грицько на дуді: гу, гу, гу, гу, гу, гу!

3) Вірші-«раки», рядки яких можна читати в обидва боки.

Анна пита ми, я мати панна,

Анна дар и мні сінь мира данна.

Анна ми мати и та ми манна.

4) Вплітання у вірш імені автора, яке виділялося великими літерами.

І О смеркне пАм’ятай і На суд будь чуткий:

ВЕЛьмИ Час біжить сКОро, В бігу Своїм прудКИЙ.

Розповідь учителя

Великою популярністю користувалися епіграми. Серед найкращих епіграфістів були Л. Баранович, І. Величковський, Д. Братковський, К. Зіновіїв. В епіграмах часто перепліталися релігійно-філософські та побутові сюжети.

Найкращі вірші ліричної поезії написані С. Климковським, І. Бачинським, Д. Левицьким, І. Мазепою, Л. Барановичем. Жанрово ця поезія дуже різноманітна — це і опис соціально-побутових явищ, і опис природи, і любовні елегії. Вона сповнена народними образами та символами. Любовна поезія тісно пов’язана з піснею.

Значного поширення і популярності набула сатирична віршована література. У рукописних збірках поширювалися вірші К. Зіновіїва (370 віршів) та І. Некрашевича («Ярмарок», «Сповідь»). У них відтворювалися колоритні побутові сцени, висміювалися вади суспільства, прославлялася чесна праця хлібороба і ремісника.

Серед прозової літератури найбільше значення залишається за полемічною богословською. Серед найвидатніших полемічних творів можа виділити «Фундаменти», «Бесіда» І.Галятовського, «Новаміра старої віри» Л. Барановича, «Навіти» анонімного автора.

До богословською літератури належать і проповіді. їх автори використовують багато художніх прийомів, вдаються до порівняння, алегорій, метафор тощо. У своїх проповідях вони викривають вади суспільства, засуджують аморальні вчинки, дають настанови щодо правильного життя. Так, вони схвалювали вірність православ’ю, прагнення до миру, злагоди та спокою, засуджували заздрість, підступність, зрадливість, лицемірство, невдячність, жадобу, моральну розпусту. Наставником письменників-проповідників був І. Гізель.

Найвизначнішими його творами були «В істинній вірі», «Мир з богом людині». Теоретиком проповідницької майстерності був І. Галятовський, автор «Науки, або способу звоження казання». Великі збірки проповідей «Огород Марії Богородиці», «Вінець Христов» видав А. Радивиловський. Також збірки проповідей видав і Л. Баранович — «Меч духовний» і «Труби словес проповідних». Крім того, проповідями уславилися Д. Туптало, С.Яворський, Ф. Прокопович та ін.

У цей період продовжує розвиватися й агіографічний жанр (опис житій святих). Переробляються житія популярних святих, виникають оригінальні бароковські переробки житій князів, використовуються давні легенди «Києво-Печерського патерика». Найвидатнішою пам’яткою цього жанру є чотиритомна збірка житій святих Д. Туптала.

Від середини XVII ст. у літературі набув поширення жанр езопівської байки. Її вивчали в школах, розповсюджували у рукописних збірках. Згодом ці байки сприяли формуванню нової української літератури.

Великий пласт літературного доробку складає історична література. Серед неї слід виділити «Синопсис» — короткий нарис історії України та Московської держави від найдавніших часів до останньої чверті XVII ст. Твір користувався великою популярністю і майже століття був офіційним підручником. Щодо авторства твору точиться дискусія: одні приписують його І. Гізелю, інші — економу Києво-Печерського монастиря П. Кохановському.

У XVIII ст. в українському суспільстві існував великий інтерес до подій Національно-визвольної війни. У 1702 р. з’явився перший такий твір — «Літопис Самовидця», створений одним із діячів часів Руїни Р. Ракушкою-Романовським. Цей «літопис» поширювався у списках. Його переписувачі подовжили опис подій від 1702 до 1734 р. Найпопулярнішими творами стали праці С. Величка і Г. Граб’янки. У XIX ст. їх твори назвали літописами, хоча насправді це були типові історичні твори XVIII ст., написані в барочному стилі.

Постать в історії

Самійло Величко (р. н. невідомий — 1729) здобув освіту в Києво-Могилянському колегіумі. Був канцеляристом Генеральної військової канцелярії. Наприкінці 1708 р. під час репресій Петра І проти прибічників І. Мазепи потрапив до в’язниці. Після звільнення в 1715 р. Величко оселився у с. Жуки під Полтавою.

Свій твір С. Величко написав між 1715 і початком 1720-х pp. Перший том має назву «Сказання про козацьку війну з поляками», а два наступні — «Повість літописна про малоросійські та частково інші події».

С. Величко докладно описав події української історії від 1648 до 1700 р. Він наголошував на справедливості Національно-визвольної війни. Величко гостро засуджував чвари і міжусобиці, що мали місце в роки Руїни. Він позитивно оцінив прийняття Україною царської протекції у 1654 р. Водночас Величко був проти наступу царизму на українську автономію. Відстоював привілейоване становище козацького стану.

Григорій Граб’янка (р. н. невідомий — помер близько 1737 р.) теж навчався у Києво-Могилянському колегіумі. Із 1686 р. став служити в козацькому війську. Перебуваючи у чині гадяцького полкового судді, Граб’янка в 1723 р. разом із П. Полуботком був ув’язнений у Петропавлівській фортеці. Звільнився у 1725р. У 1730 р. став Гадяцьким полковником, брав участь у багатьох воєнних походах.

У 1710 р. Граб’янка написав твір «Дійствія презільної брані» («Події визначної війни»), у якому основну увагу приділив висвітленню подій Національно-визвольної війни. Твір мав велику популярність серед козацької старшини і поширювався у рукописних списках. Як і Величко, Граб’янка стверджував про винятковість козацького стану і доводив історичність права на власну державність. Засуджував найбільш грубі прояви антиукраїнської політики царизму.

Завдання

Схарактеризуйте жанрове різноманіття української літератури другої половини XVII — першої половини XVIII ст. Відповідь подайте у вигляді схеми.

5. Архітектура.

I ВАРІАНТ

Коментоване читання відповідного параграфа

II ВАРІАНТ

Розповідь учителя

Національно-визвольна війна під проводом Б. Хмельницького, події Руїни, народні повстання, війни Росії, Речі Посполитої з турками, татарами, шведами зумовили бурхливий розвиток фортифікаційного будівництва на українських землях. Не було такого міста, містечка, яке б не мало оборонних споруд із валів, ровів, дерев’яних або кам’яних стін, ланцюгових мостів, башт. Розвиток артилерії зумовив зміни у фортифікації. Домінуючими стають укріплення бастіонного типу, які зводяться навіть навколо старих фортець і замків у Кам’янці-Подільському, Хотині, Львові, Ужгороді тощо. Найбільш сучасними були укріплення Чигирина, Умані, Переяслава, Києва, Чернігова, Стародуба, Полтави, Харкова та інших міст. Для захисту від татар було збудовано 285-кілометрову Українську лінію з редутами та фортецями. Наймогутнішою стала Печерська фортеця, зведена на початку XVIII ст. за наказом Петра І.

Відбулися зміни і в містобудуванні. У містобудуванні з’явилися тенденції формування центрів міст, особливо полкового значення. У центральних частинах розміщувалися військові канцелярії, магістрати, ратуші, храми, навчальні заклади, ринки, господарські та виробничі будівлі. Упорядкованістю та плануванням відзначалися нові міста на Слобожанщині, гетьманські столиці Чигирин, Батурин. Проте міста України вирізнялися різноманітністю планування (лінійне, прямокутне, кільцеве, гніздове, змішане), яке обов’язково узгоджувалося з навколишнім ландшафтом.

Із другої половини XVII ст. нове піднесення переживає монументальне будівництво. Воно розвивалося на міцному ґрунті багатовікової вітчизняної культури й увібрало кращі досягнення європейського мистецтва, у якому утвердився новий напрям бароко. На українському ґрунті його поширення відбувалося двома напрямками: українізація західноєвропейського бароко і надання барокового вигляду українській архітектурній традиції. Як наслідок, мистецтвознавці говорять про існування «українського (козацького) бароко», що має свої специфічні риси.

Для архітектури бароко були характерні риси урочистої піднесеності, грандіозності, схильності до напружених, рухливих композицій, декоративної насиченості та вибагливості. Указані риси забезпечувалися певними архітектурними прийомами — протиставленням великих і малих форм, світла і тіні, поєднанням контрастних матеріалів, фактур і кольорів, набуттям архітектурним декором скульптурної виразності.

У розвитку бароко на українських землях можна виділити три етапи: ранній (друга половина XVII — початок XVIII ст.); зрілий (20—50-ті pp. XVIII ст.); пізній (друга половина XVIII ст.).

На першому етапі архітектура бароко в першу чергу вплинула на оздоблення старовинних храмів, які, зберігаючи попередню структуру, отримали новий декор — вибагливі декоративні фронтони, обрамлення вікон і дверей, мальовничі багатоярусні грушоподібні бані, ступінчасті дахи. Після реконструкції барочний вигляд набули Софія Київська, Успенський собор Києво-Печерської лаври, Михайлівський Золотоверхий собор, Спаський і Борисоглібський собори в Чернігові. У такому бароковому вигляді ці храми існують і сьогодні.

Більшість барокових споруд в Україні були збудовані за часів гетьманства І. Мазепи або його коштом.

До найкращих барочних ансамблів культового призначення належать Миколаївський собор у Ніжині (1668), Троїцький собор Густинського монастиря (1671), Спасо-Преображенський собор в Ізюмі (1684), Преображенський собор Мгарського монастиря під Лубнами (1684, архітектори І. Баптист і М. Томашевський), Покровська церква в Харкові (1689), Здвиженський собор у Полтаві (1689—1692), Троїцький собор у Чернігові (1679—1695, архітектор І. Баптист), Всесвятська надбрамна церква Києво-Печерської лаври (1696—1698), собори Братського та Миколаївського монастирів у Києві (90-ті pp. XVII ст., архітектор Й. Старцев), Юр’ївський собор

Видубицького монастиря в Києві (1696—1701), церква Катерини в Чернігові (1716), Преображенська церква у Великих Сорочинцях (1734), костьол домініканців у Львові (1745—1749, архітектори М. Урбанік, Я. Де-Вітт) та інші. До цього переліку можна віднести дзвіницю Софії Київської.

Крім церковного будівництва, розгортається і світське кам’яне будівництво. Споруджуються трапезні, колегіуми, магістрати, військові канцелярії, житлові будинки. Серед цих споруд слід відзначити корпус Київської академії, келії Києво-Печерської лаври, Троїцького і Свецького монастирів Чернігова, будинок Кочубея в Батурині, кам’яниця Лизогуба в Седневі, покова канцелярія в Чернігові тощо.

Проте основним матеріалом залишається дерево. До наших днів збереглося чимало дерев’яних храмів цієї доби, особливо у Прикарпатті, Буковині та Закарпатті.

6. Мистецтво.

Розповідь учителя

Україна завжди була багата на художні таланти. За підрахунками вчених, у другій половині XVII — першій половині XVIII ст. працювало декілька сот митців, імена або твори яких збереглися. Це були іконописці, майстри портретного, історично-батального, пейзажного і побутового живопису.

Від другої половини XVII ст. український живопис досить швидко відходить від церковних канонів, у ньому починає переважати зображення реальних людей, подій. Збагачувалися і художні засоби митців — барвистість і мальовничість композицій посилювалася перспективністю зображення, об’ємністю форм, світловими і колористичними ефектами. Домінуючим у їх творчості був вплив мистецького стилю бароко.

У монументальному живописі яскраво проявлялися також і народні традиції. Особливо реалістично відтворено образи людей із народу, краєвиди в оздобленні церкви Св. Юра в Дрогобичі, а також у розписах дерев’яних храмів у Сихові, Берегометі, Колодному і Новоселищі в Закарпатті. У Софії Київській створені нові розписи з використанням сюжетів, що показували боротьбу з татарами та поляками. В Успенському соборі Києво-Печерської лаври була створена ціла портретна галерея української знаті цієї доби. У той же час київські майстри намагалися максимально зберегти старовинні мозаїчні та фрескові композиції.

Творчість народних майстрів яскраво відбилася в картинах «Страшного Суду». Визначним явищем стало звертання до образів козака-бандуриста — захисника Батьківщини («Козак Мамай»), а також селянина-повстанця, борця проти соціального і національного поневолення.

На замовлення магнатів монументальні розписи створювалися в палатах та замках, костьолах, де часто працювали і зарубіжні майстри. Такими розписами прикрашені палац Конєцпольського у Підгір’ях, палац Собеського у Жовкві, костьол монастиря єзуїтів у Львові. Серед українських монументальних живописців того часу найбільш знаменитим був Ю. Семигиновський, який отримав художню освіту в Римі й багато працював у Польщі.

Продовжував залишатися іконопис. На іконах поряд із біблійними персонажами стали зображувати реальних персонажів — гетьманів, старшин, рядових козаків, міщан на тлі реальних інтер’єрів тієї доби. Так, на одній із найвідоміших лівобережних ікон другої половини XVII ст. — «Здвиження Хреста» — зображені не лише церковні діячі, а й міщани, козаки, студенти, селяни в невимушених життєвих позах. На іншій відомих іконах «Запорозької покрови» зображені запорожці, військові клейноди, геральдика, зброя тощо.

Цікавим явищем українського малярського бароко стала діяльність художнього осередку в Жовкві наприкінці XVII — у XVIII ст. Церковній малярській традиції жовківських майстрів притаманні героїзація й ідеалізація людини, умовність зображуваного, ефектна видовищність композиції. Серед представників Жовківської школи виділяються І. Руткович (1667—1707) та Й. Кондзелевич (1667—1740).

Так, І. Руткович традиційні сюжети іконостасів подавав як напівсвітські картини з тонким колористичним вирішенням та реалістичним відтворенням людських образів. Найбільш відомими його творами є іконостаси храмів у Жовкві, Волі-Деревлянській, Волі-Висоцькій, Скваряві-Новій. Й. Кондзелевич віддавав перевагу складним монументальним композиціям, у яких знаходили відображення події реального життя українського народу. Найбільш відомі його роботи створені для Скита Минявського (тепер експонується у Львівському національному музеї), Білостоцького та Загородського монастирів.

До плеяди жовквівських митців належать також Ю. Шиманович, М. Альтамонте, В. Петрович. їхня спадщина представлена не лише творами сакрального малярства, а й світськими портретами, батальними картинами. Жовквівський малярський осередок був вершиною українського барокового малярства, розвинув традиції релігійного монументального живопису, підніс національні традиції художнього мистецтва на вищий, якісно новий рівень.

На західноукраїнських землях у галузі іконопису працювали І. Бродлакович, Ясько з Вишні, І. Маляр та С. Вишенський. Живописні роботи у львівській церкві Св. Юра очолював вихованець віденської школи Л. Волинський.

У цей період набув розвитку український портретний живопис, особливо популярний у середовищі шляхти і козацької старшини.

Портрет як жанр світського мистецтва мав національну особливість. Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. він ще зберігав тісний зв’язок з іконописом. Були створені монументальні портрети Б. Хмельницького і відомих козацьких старшин. Цікавим є факт, що жодного портретного зображення І. Мазепи не збереглося. За наказом царя вони всі були знищені. Західноукраїнські митці малювали львівських братчиків у представницьких позах із жезлом або гербами. Світські барокові портрети надзвичайно пишно декоровані, дуже часто постаті зображуваних на них людей виписані в суцільне сяйво кольорового мережива, різні орнаментальні елементи, виразно підкреслюють майнове та соціальне походження образу. Розквіт портретного живопису припадає вже на другу половину XVIII ст. Великої популярності за тих часів мав ктиторський портрет — зображення засновників і покровителів храмів.

Помітного розвитку досягла у цей період графіка, тематичні твори якої у численних відбитках поширювалися в Україні, Росії, Польщі, Литві. Розвиток графіки був тісно пов’язаний із друкарством. Книжкові ілюстрації оформлювалися як гравюри на дереві чи металі. Серед визначних художників-графіків того часу можна відзначити О. та Л. Тарасовичів, Д. Галятовського, І. Реклинського, Д. Сенкевича, Н. Зубрицького та ін. Це були майстри дуже високого рівня, які уславилися не тільки на батьківщині, а і за кордоном.

Найбільшу роль у розвитку графічного мистецтва того часу відіграли брати Тарасовичі. Олександр створив портретну галерею визначних діячів України, Леонтій виконав цикл ілюстрацій до «Києво-Печерського патерика» та «Нового заповіту».

Визначним майстром графіки був І. Мирський. Він ілюстрував твори найвидатніших письменників того часу — Барановського, Яворського та ін. Його гравюри складні й вигадливі. Рослинні орнаменти органічно поєднуються з античними сюжетами та реалістичними зображеннями. Цікавим типом графічного мистецтва стеши великі афіші — оголошення про диспути в Києво-Могилянському колегіумі (академії), виконані Мирським. Відзначався митець і ще в одному різновиді графіки — виготовленні тез, серед яких найбільш знаменитою є теза на честь префекта Києво-Могилянської академії Прокопія Калачинського. Патріотичним змістом пройнята гравюра Мирського «Теза Обідовського», на якій зображені епізоди Кримських походів та велична панорама Києва з архітектурними ансамблями Лаври, Софії, Подолу.

У другій половині XVII ст. високого розвитку досягло декоративне й ужиткове мистецтво, зокрема різьблення по дереву, яким оздоблювали одвірки, двері, стовпи, сволоки в громадських будівлях і житлах заможних людей. Різьбленням геометричного або рослинного орнаменту прикрашали меблі, ткацькі верстати, вози, ярма тощо.

З усіх видів народної художньої творчості чи не найпоширенішим в Україні були ткацтво та вишивка, пов’язані з художнім прикрашанням побуту, одягу, житла. Відомості про високо розвинуте виробництво тканин, килимів, вишивок («гаптів»), тканих поясів та інших предметів українського вбрання містяться в багатьох джерелах. Ці види народної творчості були поширені на території України як домашнє виробництво, а згодом як ремесло.

Робота з документом

Німецький дворянин Ульріх фон Вердум про одяг і зовнішній вигляд українців (70-ті pp. XVII ст.)

На Русі чоловіки й жінки по селах носять коричневі опанчі із сукна, яке самі тчуть. Шляхта й купці носять блакитні. Козацькі селяни, як і татари, улітку носять блакитні. Козацькі селяни, як і татари, улітку носять опанчі з білого сукна, а взимку — із баранячих шкур. Вони сягають від шиї аж до п’ят; вишиті на плечах ремінцями з червоної, жовтої і коричневої шкіри, опанчі виглядають — дуже гарно. Така опанча в них називається кожухом, і дехто гадає, що від цього слова походить назва козаків. Узимку така опанча становить весь одяг козачки. Улітку ходять у самій сорочці. У селянок вона з грубого полотна, у міщанок і заможніших дівчат — із гаптованої китайки... Верхня частина таких сорочок біля шиї й пояса зібрана складками, наче каптан, і гарно облямована кольоровою бавовною. При цьому понад стегнами вони оперезуються червоним, жовтим, зеленим чи іншого кольору поясом, і з ним виглядають цілком непогано. Щодо оздоблення голови, то тут вони відзначаються великою зграбністю. Улітку прикрашають її свіжими квітами й зеленими вінками, узимку мусять замість них одягати воскові віночки. Носять також багато перстнів на пальцях, у вухах дуже великі сережки, а на шиї — прикраси з кришталю, скла, міді, бронзи — залежно від фантазії і заможності... На селі чоловіки й жінки взимку і влітку носять чоботи, міщанки ж улітку носять також черевики.

Запитання до документа

1) Про які види народної творчості згадує Ульріх фон Вердум?

2) Пригадайте матеріал зі всесвітньої історії і порівняйте одяг українця і європейця.

Розповідь учителя

Канони православної церкви, що забороняли відтворення зображень у вигляді статуй, досить довго стримували розвиток скульптури. Натомість поширювалося декоративне ліплення, яким прикрашали фронтони і портали, віконні та двірні отвори, вкривали стіни. Найбільш відомими є оздоблення Миколаївського та Братського соборів у Києві, софіївської дзвіниці, лаврської дзвіниці на Дальніх печерах, церкви в Сорочинцах. Кращий зразок оздоблення керамікою представлений головною брамою Спасо-Преображенського монастиря в Новгороді-Сіверськом. Для оздоблення також використовувалося дерев’яне різьблення.

Становлення скульптурної творчості вже у XVIII ст. пов’язане передусім із розвитком металопластики. Народні умільці виготовляли з міді ковані статуї, якими прикрашали громадські та культові споруди. Будинок ратуші на Подолі в Києві прикрашала статуя богині правосуддя Феміди, Михайлівський Золотоверхий собор — архангел Михаїл.

7. Музика і театр.

Розповідь учителя

У цей період завершується формування основних рис народної музики, що існують і до сьогодення. Народні думи й історичні пісні виконували кобзарі, лірники, бандуристи. Усталюється народна інструментальна музика, що супроводжує всі свята — троїсті музики. Свою назву вони отримали не за кількістю інструментів в ансамблі, а за функції, які виконували музиканти: мелодія, ритм, темп.

Побутовий багатоголосий пісенний жанр — кант (псалма) набув національних рис щодо поетики та змісту музики. У ньому посилюються світські мотиви. Мелодика кантів служила джерелом і для культової музики того часу. Авторами кантів були визначні культурні діячі тієї доби Л. Баранович, Д. Туптало та ін.

Продовжив розвиток хоровий спів. Найбільш поширеним став партерний концерт — своєрідний прояв українського бароко в музиці. Спів відбувався без інструментального супроводу. Він набув професійних рис. Виступи колективів відбувалися в панських палацах та церквах. Відомі імена таких визначних співців того часу, як К. Коновський, Й. Загвойський, О. Лешковський та ін.

У професіоналізації музичного мистецтва значну роль відігравала фахова освіта. Музичну освіту можна було отримати у Києво-Могилянській академії, музичних школах при магістратах, духовних семінаріях, оркестрах. Існувала і спеціальна музична школа, відкрита 1738 р. у Глухові. Почалося і наукове узагальнення знань про музику. Вийшло кілька фундаментальних праць, зокрема, робота М. Дилецького «Граматика музикальна», що узагальнювала практику партерного співу і композиції, визначала основні засади конвертування. Із 1700 р. у Львові почали видавати нотні записи — ірмологіони.

Беручи до уваги зростаюче значення професійної музики, ще Б. Хмельницький у 1652 р. видав універсал про створення цеху музики. Згодом цехи виникли в Стародубі, Ніжині, Чернігові та інших містах. Цеховики обслуговували урочисті церемонії, брали участь у воєнних походах, виступали під час розваг у великих маєтках.

Продовжувало розвиватися й театральне мистецтво. Найбільш популярним, як і раніше, був вертеп. Вертепні вистави дуже урізноманітнилися — нових персонажів брали з казок, легенд, переказів. Значно розширилася народно-побутова частина вертепного дійства.

Шкільний театр та шкільна драма найбільшого розвитку досягли в Києво-Могилянській академії, де написання та розігрування драм було обов’язковою складовою навчального процесу. Дійства шкільного театру розподілялися на різдвяні та великодні. Найпопулярнішими драмами були «Комедія на день Рождества Христова» Д. Туптала та «Слово про збурення пекла». Шкільна драма поступово ускладнювалася, виникали її різноманітні форми — драма-міракль, повчальні драми (драми-мораліте), історичні драми тощо. Під час вистав використовувалися декорації, бутафорії, сценічні ефекти.

Разом із драмами поступово розвивалася й інтермедія — невелика драматична п’єса комедійного характеру, яку виконували між актами драми. Завдяки їй у театр приходили українська мова й пісня.

IV. ЗАКРІПЛЕННЯ НОВИХ ЗНАНЬ УЧНІВ

Експрес-опитування

1) Які чинники впливали на розвиток української культури кінця XVII — першої половини XVIII ст.?

2) Із яких закладів складалася система освіти в українських землях?

3) Які форми навчання були поширені?

4) Як було організовано навчання у Києво-Могилянській академії?

5) Що свідчило про розвиток друкарства на українських землях? Назвіть головні центри книгодрукування в Україні.

6) Які жанри характеризують розвиток української поезії?

7) Визначте риси богословської літератури цього часу.

8) Яка тематика переважала в історичній прозі, літописанні?

9) Яка мистецька школа домінувала в українському мистецтві кінця XVII — першої половини XVIII ст.?

10) Назвіть імена видатних українських художників тієї доби.

11) Які основні риси мистецтва бароко? Назвіть основні архітектурні пам’ятки у стилі бароко.

12) Визначте основні риси містобудування тієї доби.

13) У яких формах розвивалася скульптура на українських землях?

14) Які жанри музичного й театрального мистецтва мали поширення наприкінці XVII — на початку XVIII ст.?

Творчі запитання

1) Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. на території Лівобережної Гетьманщини був високий рівень освіченості населення, більша частина дорослого населення була письменною. Чим це було зумовлено?

2) Чим був зумовлений розвиток портретного живопису? Які риси портрету притаманні цій добі?

3) Чому в другій половині XVII — першій половині XVIII ст. в Україні швидко розвивалося оборонне будівництво?

V. ПІДСУМКИ УРОКУ

Друга половина XVII — перша половина XVIII ст. — це час небувалого розквіту української культури, коли творчий потенціал митців спирався на підтримку Української держави. Особливо це проявилося в освіті, архітектурі та мистецтві. В українській культурі цього періоду були тісно пов’язані національні традиції і західноєвропейські впливи, що призвело до появи такого явища, як «українське (козацьке) бароко». Проте перебування Української козацької держави у складі Росії, що перетворювалася на імперію, стало негативно впливати на українську культуру: заборони, вилучення провідних діячів на службу імперії, нищення національних ознак.

VI. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1) Опрацювати § 28 підручника.

2) Скласти опис однієї з пам’яток культури України другої половини кінця XVII — першої половини XVIII ст.

3) Скласти кросворд із 12 слів.

Текст для читання

Культурний вплив України на Москву в XVII — першій половині XVIII ст.

...Культура українська за всі старі віки, аж до XIX віку завше була значно вищею од культури московської. ...Тому немає нічого дивного, що свою культуру ми почали передавати на Москву. ...Ще в XIV і XV віках на Москві було вже немало вкраїнців, а в XVI віці їх часто кличуть туди на службу. А з 1654 року, з року приєднання України до Москви, цей рух на Москву прибрав великого розміру. ...1664-го прибув до Москви українець Семен Полоцький (1629—1680), покликаний туди вчити царевичів Олексія і Федора та царівну Софію; навчав він і царевича Петра. Це була людина високої освіти, вже освіти західної; він мав великий вплив на Москві і в державному житті і в літературі. ... А потім і потягли на Москву наші земляки і «за ласощі та за прихоті мирскії» понесли туди свої сили та знання. Степан Яворський (1658—1722), Димитрій Ростовський (в миру Данило Туптало, 1651—1709) багато зробили на Москві, а Феофан Прокопович (1681—1736) мав величезний вплив і на московську науку, і на нову московську літературу.

На Москві була сила роботи і українці стали там бажаними людьми. Коли патріарх Никон розпочав перевіряти церковні книжки, то до діла цього він покликав українців. Никон поважав українців і закликав їх до свого Іверського монастиря, де й доручив їм друкарню. ...Ще в половині XVII віку, р. 1649 українці заклали в Москві першу в Росії організовану школу. Коханець царський, молодий Федор Ртищев з дозволу царя і патріарха заснував в двох верстах од Москви монастиря і р. 1649 покликав туди з Києва «иноков, изящньїхт» вг ученій грамматики словенской и греческой, даже до риторики и философіи». Приїхало сюди до тридцятка українців...

Ще більше за людей посунули на Москву українські книжки. Своїм змістом вони були на Москві великою новиною і тягли до себе всіх цікавих та освічених людей. І книжки наші хутко розійшлися по всім московськім царстві, вкрили всю велику державу. Книжки до читання, книжки церковні, шкільні підручники, наукові твори — все це сунуло на Москву із України. ...Так, скажемо, з написів на книжці «Небо Новое» 1665 р. Іоаникія Галятовського знати, що її читали, крім всеї України та Галичини, ще й в Москві, в Володимирській губ., в Астраханській губ., в Вологді, в Великому Устюзі і по інших місцях.

Сила українських книжок була в бібліотеках царів, патріархів, бояр, як була їх сила і у простих грамотних людей. ...З цей причини Інокентій Гизель навіть клопотався, аби скасувати мито на нашу книжку в Москві.

Українці принесли з собою всю свою велику культуру, і вплив їхній одбився на Москві на всьому житті. Він одбився на будівлі, на малюванні, на одежі, на співах, на музиці, на звичаях, на праві, на літературі і навіть на самій московській мові. Усе життя складалося тоді так, що ставало не можливим прожити без українця. Всяких ремесників доставали з України; до Москви їздили наші ковалі, гончарі, шапошники, каретники, шевці, масловари, шевці рукавиць, селітровари, злотники, кахлярі і т. п.

...Наші співаки — українці — занесли на Москву і свою співацьку одіж і ця одіж осталася скрізь по Росії ще й до нашого часу, а в кафедральних церквах співаки ще й тепер одягаються в особливу одіж, яку перейнято од українців ще в XVII — XVIII віках.

...Вплив український на московську церкву був таким великим, що на Москві по церквах скрізь запанувала українська вимова, і ця вимова лишалася тут аж до початку XIX віку. (Огієнко І. Українська культура. — К., 1918.—С. 66—79).