Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Розробки уроків 8 клас

УРОК № 31

Тема. Україна в 60—70-ті pp. XVII ст.

Мета: розповісти про гетьманство П. Дорошенка і його спроби об’єднати під гетьманською булавою всі українські землі; охарактеризувати втручання у внутрішні справи України сусідніх держав; дати оцінку запеклій боротьбі за Правобережжя між сторонами конфлікту, яка завершилася його повним руйнуванням; удосконалювати набуті вміння і навички; виховувати повагу до державних традицій українського народу.

Тип уроку: комбінований.

Обладнання: підручник, стінна карта, атлас, ілюстративний матеріал.

Основні поняття й терміни: протекторат, сердюки.

Основні дати: 1665—1676 pp. — гетьманство П. Дорошенка; 1669 р. — укладення україно-московських Глухівських статей; 1672 р. — укладення україно-московських Батуринських статей; 1672 р. — укладення польсько-турецького Бучацького миру.

ХІД УРОКУ

I. ОРГАНІЗАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

II. ПЕРЕВІРКА ДОМАШНЬОГО ЗАВДАННЯ

Творчі завдання

1) Дайте коротку характеристику Жердівських статей, Переяславських статей, Чуднівської кампанії, Слободищенського трактату, Московських статей, Андрусівського перемир’я.

2) Заповніть порівняльну таблицю «Діяльність українських гетьманів».

Ім’я

Мета політики

Політична орієнтація

Основні напрямки діяльності

Причини втрати гетьманства

Ю. Хмельницький

П. Тетеря

І. Брюховецький

III. ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

Актуалізація знань учнів

1) Коли і в результаті яких подій відбувся розкол України на Лівобережну і Правобережну?

2) Які держави прагнули оволодіти українськими землями?

1. Гетьман П. Дорошенко, возз’єднання України.

Розповідь учителя

Принципово нове становище, що склалося після укладення Андрусівського перемир’я, вимагало від українства згуртованості у відстоюванні власних інтересів. Для проведення такої лінії потрібна була сильна особистість. Такою особистістю став гетьман Петро Дорошенко (1665—1676 pp.).

Постать в історії

Серед провідників козацької держави часів Руїни постать гетьмана Петра Дорошенка є найяскравішою. Його навіть називали «Сонцем Руїни». Петро Дорошенко народився в 1627 р. в Чигирині в козацькій родині. Його дід

Михайло Дорошенко був гетьманом Війська Запорозького, а батько — полковником за часів Б. Хмельницького.

У 1628 р. під час одного зі свої походів на Крим і Чорне море М. Дорошенко потрапив у пастку і був важко поранений у бою з татарськими загонами кримського хана Гірея. Згідно з легендою, татари настромили голову гетьмана на списа і виставили на кілька місяців на воротах міста Кафи (сучасна Феодосія).

П. Дорошенко здобув широку освіту, добре знав латинську і польську мови. Героїчна смерть діда була для нього блискучим прикладом беззастережної відданості своєму народові. У неповних ЗО років він став полковником Прилуцького полку, потім Черкаського і Чигиринського полків у війську Б. Хмельницького.

Деякий час він співпрацював із гетьманом І. Виговським, а потім із Ю. Хмельницьким. Перебуваючи в Чигирині, він мав нагоду познайомитися з державними проблемами і виробити власний погляд на становище в Україні, а ставши гетьманом, отримав нагоду втілити своє бачення в життя.

Спочатку Дорошенко підпорядкував своїй владі все Правобережжя і за допомогою суворих заходів навів там лад: відбудовувалися міста, відновлювалося господарство й органи влади. Було створено 20-тисячне військо сердюків. Але для здійснення далекоглядних планів ресурсів Правобережжя було недостатньо. Війна, що точилася тут від 1648 p., знищила 65—70 % населення. Для проведення об’єднавчої політики П. Дорошенко, як і колись Б. Хмельницький, вирішив спертися на Кримське ханство. Спочатку Дорошенко намагався підкорити західноукраїнські землі: Волинь, Західне Поділля, Галичину, що створило б базу для подальшої боротьби. Тут були значні людські ресурси і ця територія менше постраждала від бойових дій. Проте його Західний похід (вересень—жовтень 1667 р.) разом із татарами виявився невдалим. Татари не пропускали нагоди брати ясир і грабувати, що навіть спричинило опір населення. Цим скористався польський коронний гетьман Ян Собеський, який уміло налагодив оборону. Але остаточно зірвав план Дорошенка похід харківського полку І. Сірка із запорожцями на Крим. У вирішальний момент (Ян Собеський перебував в облозі україно-татарського війська в укріпленому таборі біля Підгайців) татари уклали мир із поляками і повернулися в Крим. Дорошенко був змушений укласти з поляками Підгаєцький договір, згідно з яким він визнавав підданство короля і дозволив польській шляхті повернутися до своїх маєтків.

Гетьман звернувся з пропозицією до московського царя прийняти його протекцію за умови возз’єднання козацької України. Для Москви це б означало розрив Андрусівської угоди, а на це вона не бажала йти через внутрішні проблеми (Повстання С. Разіна).

У той же час на Лівобережжі спалахнуло антимосковське повстання. У лютому 1668 р. Брюховецький, розчарований царським підданством, прагнучи втримати владу, оголосив про розрив із Москвою і підняв повстання. Невдовзі з більшої частини Лівобережної України було вигнано царських воєвод. Спалахнуло повстання і на Слобожанщині, очолюване І. Сірком.

Із такої ситуацієї вирішив скористатися П. Дорошенко. Заручившись підтримкою лівобережної старшини і Кримського ханства, у червні 1668 р. він вступив на Лівобережжя. Козаки лівобережних полків убили Брюховецького і приєдналися до Дорошенка. На Загальній козацькій раді П. Дорошенка обрали гетьманом усієї козацької України. Це був беззаперечний успіх гетьмана, але такий розвиток подій не влаштовував сусідні держави. Сподвижник гетьмана київський митрополит И. Тукальський наказав поминати в церквах Лівобережжя не царя, а «благочестивого і Богом даного гетьмана Петра».

Тим часом польські підрозділи вдерлися на Брацлавщину. Для організації опору Польщі Дорошенко був змушений повернутися на Правобережжя, залишивши на Лівобережжі наказним гетьманом Дем’яна Многогрішного. Відбивши наступ поляків, Дорошенко опинився перед загрозою нової міжусобиці. Запорожжя, яке підтримало Кримське ханство, проголосило гетьманом запорозького писара Петра Суховія (1668—1669pp.)* Це був наймолодший претендент на гетьманську булаву, йому було лише 24 роки.

Суховій здобув підтримку Криму, склавши з ним угоду, яка визнавала зверхність кримського хана над Україною. Два запеклі вороги, Крим і Запорожжя, об’єдналися, переслідуючи кожен свою мету. Крим був обтяжений залежністю від Стамбула і прагнув знайти собі союзника, Запорожжя теж прагнуло зберегти свою самостійність і вважало, що саме Січ повинна відігравати провідну роль в Україні.

2. Міжусобна боротьба. Прийняття турецького протекторату (1668—1669 pp.).

Розповідь учителя

Намагаючись уникнути міжусобиці та війни з Кримом, П. Дорошенко направив посольство до Стамбула із пропозиціями, на яких Україна погоджувалась прийняти турецький протекторат. Умови були такими: у межах держави повинні перебувати всі українські землі від р. Вісли й міст Перемишль і Самбір на заході до Севська й Путивля на сході; населення звільнялося від сплати податків і данини; православна церква мала отримувати автономію; туркам і татарам заборонялася в межах України руйнувати поселення, грабувати, брати ясир, зводити мечеті тощо. Більшість із цих умов турецький султан Мехмед IV прийняв.

Робота з термінами та поняттями

Протекторат — форма залежності однієї держави від іншої, більш сильної. Держава, що перебуває під протекторатом, користується

певною автономією у внутрішніх справах, у той час як питання оборони, зовнішньої політики, а також найважливіші аспекти внутрішньої політики підлягають контролю з боку сильної сторони.

Розповідь учителя

Тим часом на Лівобережжя рушило московське військо на чолі з Г. Ромодановським. Д. Многогрішний, не витримавши московського наступу і під тиском частини старшини і духівництва, перейшов на бік Москви, склавши присягу царю. У грудні 1668 р. на Старшинській раді Чернігівського, Ніженського і Стародубського полків він був проголошений гетьманом.

Із цієї ситуації скористався П. Суховій, який узяв під контоль південь Лівобережжя. Спалахнули бойові дії. Д. Многогрішний із московськими військами витіснив загони Суховія і татар, що його під- римували, на Правобережжя.

Під час обрання Д. Многогрішного гетьманом на Загальній козацькій раді лівобережних полків у березні 1669 р. у Глухові за присутності Ромодановського були ухвалені нові договірні статті з Москвою. Підписуючи Глухівські статті, царський уряд, наляканий розмахом антимосковських настроїв, пішов на деякі поступки. Зокрема, російські воєводи мали перебувати лише в п’яти містах (Київ, Переяслав, Ніжин, Чернігів, Остер), а їхні функції обмежувалися лише військовими справами. Збір податків із місцевого населення переходив до гетьманських урядників. Гетьману, як і раніше, заборонялося мати зовнішньополітичні відносини, але його представникам дозволялося бути присутніми на посольських з’їздах, де вирішувалися питання, пов’язані з козацькою Україною. Гетьман отримав право на створення найманого кінного війська «компанійців» кількістю 1 тис. осіб. На них покладалися функції підтримання порядку (попереджувати «всякие шатости й измены», перешкоджати самовільному вступу до козацтва тощо). Окрема стаття передбачала повернення в Україну гармат, дзвонів, срібних речей і книг, захоплених вояками Г. Ромодановського у фортецях і монастирях. Перехід селян у козаки обмежувався. Українцям заборонялося торгувати тютюном і горілкою в московських містах. Гетьман переніс свою резиденцію (столицю) із Гадяча до Батурина. Для охорони взяв ще тисячу московських стрільців. Від того часу московські війська завжди були прикомандировані до резиденції лівобережного гетьмана.

На той час повернулося посольство зі Стамбула. У третій декаді березня П. Дорошенко провів у Корсуні розширену Старшинську раду, у роботі якої взяли участь представники Лівобережжя та Запорожжя. Вона ухвалила прийняти протекторат Туреччини (без складення присяги султану) і підтвердила довічне право гетьманства П. Дорошенка по обидва боки Дніпра. Проти такого рішення виступили запорожці, частина городового козацтва, селяни та міщани, у свідомості яких Туреччина залишалася запеклим ворогом.

У травні запорожці знову проголосили П. Суховія гетьманом, на бік якого перейшли козаки Корсунського й Уманського полків. Розгорілися запеклі бої, у яких Суховій зазнав поразки. У серпні частина козаків проголосила гетьманом уманського полковника М. Ханенка (1699—1670 pp.), якого підтримала Польща, і збройне протистояння продовжилося. Суховій став при ньому писарем. У вересні 1670 р. Ханенко підписав Острозькі статті, за якими козаки поверталися в підданство до польського короля і відмовлялися від усяких відносин з іншими державами. Натомість козаки зберігали давні вольності, проголошувалася «безпека, вольності й повага на вічні часи» до православного духівництва.

Робота з документом

Із «реляції» львівського єпископа Йосипа Шумлянського

(березень 1671 р.)

П. Дорошенко дуже зміцнився, абсолютно у них панує й користується всенародною любов’ю. Перебуваючи там... (у Чигирині —ред.), а також під час повернення назад, не чув про нього жодного поганого слова. Ці люди не хлопи, а самостійний народ. Зникли вже там грубіянство, тиранство, пияцтво й інші варварства. Наради з Тукальським проводить уночі або вранці. Достатки, пишність помітні — все це не як у козацького гетьмана, а як у найбільшого польського пана.

Запитання до документа

1) Як описує єпископ становище на Правобережжі? На що він звертає увагу?

2) Яку оцінку дає П. Дорошенку єпископ?

3. Змова проти Д. Многогрішного. Конотопські статті 1672 р.

Розповідь учителя

Невдовзі після підписання Глухівських статей лівобережний гетьман повів курс на відновлення прав козацької України часів Б. Хмельницького й перестав узгоджувати свою політику з Москвою. Він відновив зв’язки з П. Дорошенком і став надавати йому військову допомогу, позбавив посад багатьох проросійськи налаштованих старшин. У 1672 р. саме ці старшини сфабрикували справу про «Зраду» гетьмана і, змовившись із московськими стрільцями, заарештували Многогрішного та його соратників і відправили до Москви. Після катувань і допитів Д. Многогрішного засудили до страти, яку останньої хвилини замінили на заслання до Сибіру. Разом із родиною він жив у Селенгінську та Іркутську, брав участь у підписанні Нерчинського договору (1686 р.) між Московською державою та Китаєм. Де і коли помер, невідомо.

Новим гетьманом Лівобережжя було обрано лояльно налаштованого до Москви Івана Самойловича (1672—1687 pp.)* Під час його обрання було ухвалено Конотопські статті, які в основному повторювали Глухівські статті 1669 p., але містили й нові обмеження влади гетьмана:

— гетьман не мав права звільнити з посад і судити старшину без ради з усією старшиною;

— гетьману заборонялося без царського указу і згоди Старшинської ради писати до іноземних государів і, особливо, до гетьмана П. Дорошенка;

— положення про необхідність присутності представників гетьмана на з’їзді послів при обговоренні справ, що торкалися України, були вилучені.

4. Боротьба за Правобережжя.

Розповідь учителя

Наприкінці 60-х pp. XVII ст. ситуація на Правобережжі була вкрай складною. До міжусобної боротьби додалося військове суперництво за цей регіон Польщі, Московської держави й Туреччини.

Польський уряд визнав правобережним гетьманом М. Ханенка і влітку 1671 р. розпочав воєнні дії проти Дорошенка. Восени коронний гетьман Ян Собеський захопив Брацлавщину. У 1672 р. на боці Дорошенка виступила Туреччина. Вона вимагала від Польщі передати їй Східне Поділля.

Найстрашнішим було те, що українці брали участь у цьому протистоянні з обох боків, знищуючи одне одного у братовбивчій війні.

У липні 1672 р. турецьке військо на чолі із султаном розташувалося під Хотином. Тим часом Дорошенко вів успішні дії проти Ханенка й поляків на Брацлавщині. Невдовзі він з’єднався із силами турків. Об’єднане військо взяло в облогу Кам’янець-Подільський і незабаром його здобуло. Далі об’єднане військо підійшло до Львова.

Цікаво знати

18 серпня 1672 р. Кам’янець-Подільську фортецю оточило 100-тисячне турецьке військо. Польська влада виявилася безпорадною в обороні столиці Поділля. Фортецю боронили лише 1,5 тис. польських вояків, яким допомагали 500 міщан і селян міста. На ультиматум султана вони відповіли відмовою. 21 серпня почався гарматний обстріл Старого і Нового замків. Лише на Новий замок щоденно падало 400 ядер і 100 гранат. 25 серпня після наполегливого штурму яничари заволоділи Новим замком. Польська залога відступила до Старого замку, але вибух* потужної міни, яка проломила стіну, зробила і його оборону безперспективною. Утрата замків не означала падіння міста, яке мало сильні природні та фортифікаційні укріплення.

* Існує й інша документально підтверджена версія, що вибух стався випадково.

Але 27 серпня з ініціативи кам’янецького католицького єпископа Веспасіяна Лянцкоронського було прийнято рішення про капітуляцію. До делегації, що вирушила на переговори з турками, не було включено представника української громади. У результаті переговорів були вироблені умови капітуляції: польським воїнам і шляхті дозволявся вільний вихід; жителям міста гарантувалася недоторканність; проголошувалося вільне віросповідання. Коли делегація поверталася з переговорів, із невідомих причин вибухнув пороховий погреб, від якого загинуло 500 польських воїнів. Серед полеглих виявився і герой оборони міста полковник Єжи Володиєвський — подолянин, який належав до старовинного українського шляхетського роду Володиєвських, представники православної гілки якого з 1648 р. боролися за незалежність України, а католицької (серед них і Єжи) — захищали польське панування. 28 серпня турки вступили до міста.

Отримані поразки змусили поляків у жовтні 1672 р. підписати з Туреччиною Бучацький мирний договір, за яким Річ Посполита визнавала існування Української козацької держави під протекторатом турецького султана в межах Брацлавщини і Південної Київщини. Східне Поділля переходило під владу Туреччини, а решта Правобережжя залишалося під польською владою. Польща зобов’язувалася сплачувати данину. Бучацький мир засвідчив помилковість політичного курсу Дорошенка, який у боротьбі за об’єднання України сподівався спертися на Туреччину. Проте слід наголосити, що Дорошенко ніколи не покладався на одну з держав у досягненні своєї мети, він прагнув використати протиріччя між ними.

Тим часом польський сейм відмовився схвалити Бучацький мир, і війна продовжилася. Восени 1673 р. польське військо на чолі з Яном Собеським розгромило турецьку армію під Хотином (із 30-тисячної турецької армії врятувалося лише 4 тисяч). Проте Ян Собеський, який був проголошений королем Речі Посполитої, вирішення долі українських земель відклав на потім і зосередився на європейських справах. У 1676 р. був укладений Журавненський мирний договір, за яким Польща визнавала за Туреччиною Поділля, а за гетьманом П. Дорошенком більшу частину Правобережжя, крім Білоцерківського і Паволоцького полків. Крім того, скасовувалася щорічна данина Туреччині. Проте й цей договір не був схвалений сеймом, що згодом призвело до відновлення бойових дій.

Московська держава сприйняла Бучацький договір як зречення Річчю Посполитою Правобережної України й наприкінці 1673 р. розпочала воєнні дії проти П. Дорошенка. До початку березня 1674 р. 70-тисячне московсько-українське військо під командуванням воєводи Ромодановського й лівобережного гетьмана Самойловича оволоділо основними містами Правобережжя України. На Старшинській раді в Переяславі 17 березня 1674 p. І. Самойловича за пропозицією Ромодановського проголосили гетьманом «обох сторін Дніпра». Однак об’єднання всієї України під однією булавою було нетривалим. Турки й татари, які прийшли на допомогу Дорошенку, змусили московсько- українське військо відступити на Лівобережжя. Турецькі загони розташувалися в стратегічно важливих містах, руйнували церкви, вимагали сплати данини, грабували й захоплювали в полон населення. До того ж Брацлавщину знову захопили поляки. П. Дорошенко опинився у скрутному становищі. Його влада поширювалася лише на Чигирин та його околиці. Бачачи, як усе руйнується, він вирішив відмовитися від турецького протекторату і визнати владу московського царя. Із цією метою він присягнув їй перед кошовим отаманом І. Сірком, а той доповів про це І. Самойловичу. Оскільки Запорожжя не визнавало законності гетьманства Самойловича, з’явилася надія навесні 1676 р. скликати Генеральну раду для обрання гетьмана всієї України. Але московський уряд не визнав цей акт присяги й вимагав повторної присяги. У вересні 1676 p., коли московська армія оточила Чигирин, П. Дорошенко, щоб уникнути кровопролиття, поклав перед брамою булаву і склав присягу царю. Колишній гетьман поставив одну умову: дозволити йому вільно проживати в Україні. Самойлович погодився. Незабаром Дорошенко оселився в Сосниці. Проте вже в 1677 р. його вивезли до Москви, а в 1679—1682 pp. Дорошенко проти власної волі за наказом царя був призначений в’ятським воєводою. Пізніше, повернувшись до Москви, жив у своєму маєтку в селі Ярополче Волоколамського повіту. Там він і помер.

Зі зреченням гетьмана П. Дорошенка, на думку істориків, завершився останній етап Української національної революції. Унаслідок політичних помилок і прорахунків, зради союзників, прагнень Речі Посполитої, Московської держави й Османської імперії встановити своє панування в Україні, Дорошенко втратив підтримку народних мас та не зміг об’єднати всі українські землі в соборній козацькій державі.

Звернути увагу!

Особливості Української національної революції середини XVII ст.

(за В. Смолієм і В. Степанковим)

— Національно-визвольна боротьба, що спалахнула в 1648 p., велась не лише проти Речі Посполитої, а й рівною мірою проти інших ворогів української незалежності — Московської держави, Кримського ханства.

— Існував тісний взаємозв’язок: взаємодія національно-визвольної, конфесійної та соціальної боротьби.

— Соціальна боротьба переросла в Селянську війну 1648—1652 pp., що завершилася утвердженням нової моделі соціально-економічних відносин.

— Розвиток революції був нерівномірним і суперечливим, супроводжувався спалахом соціально-політичної боротьби, яка в 1658— 1663 pp. набула форми громадянської війни.

— Протягом 1649—1651 pp. від участі в революції відійшло населення західного регіону, яке в жорстоких реаліях боротьби часто ставало заручником і жертвою воєнних дій української, польської, кримської, московської та турецької армій.

— Провідну роль у розвитку революції відіграло козацтво — стан дрібних землевласників фермерського типу.

— Більшість панівного класу суспільства — князі, магнати, пани і шляхта — зрадили національні інтереси і спільно з поляками, литовцями і білорусами придушували визвольну боротьбу України за соборність і незалежність.

— Міський патриціат, інтелігенція, вище та середнє духівництво мали слабкий позитивний вплив на події революції.

— Під час революції переважала збройна форма боротьби, яка час від часу набувала жорстокого характеру й супроводжувалась проявами етнічних чисток.

— Украй негативну роль відіграв геополітичний чинник, бо уряди сусідніх держав усіляко протидіяли виборенню Україною незалежності й прагнули включити українські землі до своїх володінь.

Історичне значення Української національної революції середини XVII ст. (за В. Смолієм і В. Степанковим)

— Спричинила виникнення національної держави, частина якої у формі Лівобережної Гетьманщини проіснувала на правах автономії у складі Російської імперії до початку 80-х pp. XVIII ст.

— Зумовила появу національної державної ідеї, яка стала для наступних поколінь українців неписаним заповітом у боротьбі за незалежність.

— Стала потужним імпульсом для розвитку національної самосвідомості.

— Відіграла вирішальну роль у формуванні нової політичної елі

— Зумовила закріплення за витвореною державою назви «Україна» й започаткувала зміну назви «руський народ» на «український народ».

— Істотно збагатила традиції боротьби проти національного, релігійного та соціального гноблення.

— Упродовж тривалого часу після її завершення козаки, міщани та селяни користувалися плодами її соціально-економічних завоювань.

— Стала каталізатором розвитку (переважно на Лівобережжі) усної народної творчості, мови, освіти, літописання, літератури тощо.

Завдання

Складіть розгорнутий план за темою «Гетьманство П. Дорошенка».

IV. ЗАКРІПЛЕННЯ НОВИХ ЗНАНЬ УЧНІВ

Бесіда за запитаннями

1) Після яких подій П. Дорошенко став гетьманом?

2) Якою була мета політики гетьмана П. Дорошенка? Чи досягнув він її?

3) У якому році гетьманові П. Дорошенку вдалося об’єднати Українську козацьку державу під своєю владою?

4) Перелічіть претендентів на гетьманську булаву, що були суперниками П. Дорошенка.

5) Чому частина селян і міщан західноукраїнських земель відмовилася підтримувати П. Дорошенка й перейшла на бік поляків?

6) Поміркуйте, чому військово-політичний союз гетьмана П. Дорошенка з Туреччиною призвів до нового спалаху громадянської війни в Україні.

7) Із яким гетьманом Москва уклала Глухівські статті?

8) Між якими державами було укладено Бучацький мир?

9) У якому році та за яких обставин П. Дорошенко склав гетьманську булаву?

10) Які гетьмани часів Руїни проголошувалися володарями всієї України?

Запитання для дискусії

Які здобутки Української національної революції середини XVII ст. вдалося зберегти після подій, що увійшли в історію під назвою «Руїна»?

V. ПІДСУМКИ УРОКУ

П. Дорошенко, ставши гетьманом Правобережжя, повів рішучу боротьбу за возз’єднання Української козацької держави. Його успіх був короткочасним. Сусідні держави не були зацікавлені в сильній Українській державі. До того ж її єдність підточувалася боротьбою старшинських угруповань за владу. Ця боротьба створила ситуацію, за якої в Україні діяли кілька гетьманів одночасно. Спроби П. Дорошенка за допомогою турецького протекторату відновити єдність України не мали успіху. Бачачи, як усе руйнується, він вирішив зректися влади. Зі зреченням гетьмана П. Дорошенка, на думку істориків, завершився останній етап Української національної революції (1648—1676 pp.).

VI. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Опрацювати § 21 підручника.