Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Український історичний журнал - березень–квітень - 2014

УМОВИ СЛУЖБИ МИРОВИХ СУДДІВ ЯК ҐАРАНТІЯ ПРОФЕСІЙНОГО ВИКОНАННЯ ОБОВ'ЯЗКІВ: НА ПРИКЛАДІ ВОЛИНСЬКОЇ ҐУБЕРНІЇ (1871-1919 рр.)

Охарактеризовано умови служби мирових суддів Волині впродовж 1871-1919 рр. На основі архівних матеріалів та публікацій у дореволюційній періодиці проаналізовано розподіл робочого часу суддів та механізм надання їм відпусток. Особливу увагу приділено матеріальному забезпеченню суддівської діяльності.

Ключові слова: судова реформа 1864 р., мировий суддя, умови служби, робочий час, відпустка, професійні хвороби, жалування.

Друга половина ХІХ ст. ввійшла в історію Російської імперії як «епоха великих реформ». Одним із демократичних і резонансних перетворень того часу були зміни у судочинстві. Сучасники говорили про них як про «величезний крок по шляху суспільного розвитку», а радянські дослідники - як про «найбільш буржуазну і найбільш послідовну з усіх реформ Олександра ІІ». Нині історики називають судові статути 1864 р. «першою конституційною хартією Росії», «подією, яка ознаменувала початок нової епохи в історії російського права».

Без сумніву, судова реформа позитивно вплинула на розвиток російської правової системи, поклавши початок формуванню громадянського суспільства. Саме у судових статутах вперше було наголошено на самостійності й незалежності суддів як необхідних ґарантіях об’єктивного й ефективного судочинства, визначено матеріальні та процесуальні запоруки суддівської діяльності, які в низці пізніших нормативних актів набули подальшого розвитку: уреґульовано робочий час суддів, визначено обсяги їх грошового утримання, передбачено пенсії для чиновників судового відомства.

Сенатор А.Ф.Коні у своїй статті вказував, що після реформи звання судді було престижним, а служба у судовому відомстві — добре оплачуваною. Проте з часом жалування суддів не переглядалось. Із метою поліпшення їх становища автор пропонував реґулярно підвищувати оплату праці, а також через складні умови роботи зменшити граничний вік виходу на пенсію.

Кримінолог І.В.Михайловський також наголошував на важливості матеріального забезпечення суддів. Він, зокрема, підкреслював, що достатнє жалування стане ґарантією об’єктивності та справедливості суддів, сприятиме зростанню престижу суддівської професії, притоку молодих освічених кадрів. Аналогічної думки дотримувався і юрист-практик П.П.Пусторослєв, на думку котрого досягти самостійності суддів можливо лише законодавчим забезпеченням їх високого правового становища серед чиновників інших відомств та наданням гідного грошового утримання.

На початку ХХ ст., із наближенням ювілейної дати ухвалення судових статутів, почали виходити друком спогади суддів, яким довелося працювати впродовж першого пореформеного десятиріччя. До них слід віднести і книги мирових суддів А.Ф.Коні та І.М.Захар’їна, де подано яскраву картину мирового судочинства в українських ґуберніях Росії 1869—1878 рр. Поряд із характеристикоюсудового провадження автори описали облаштування дільничних камер та приміщень з’їздів, навели зразок робочого дня мирового судді, охарактеризували ті труднощі, з якими судді стикалися при виконанні своїх посадових обов’язків.

До цієї проблематики звертались і радянські дослідники. Приміром, П.А.Зайончковський у своїй праці подав характеристику чиновництва середини та другої половини ХІХ ст., розкривши етапи кар’єрного зростання, набуття чинів, матеріальне забезпечення. Б.Б.Дубенцов у дисертаційному дослідженні зосередив увагу на політиці самодержавства у сфері організації державної служби. При цьому він проаналізував склад різних груп чиновників, визначив їх чисельність, а також зробив висновок про ключове значення майнового, освітнього цензів при призначенні на посади та «закритість» чиновницького прошарку в тогочасному суспільстві.

На сучасному етапі активізувався дослідницький інтерес до історії бюрократії дореволюційного періоду. При цьому об’єктом вивчення виступають найрізноманітніші аспекти організації та діяльності державної служби в Російській імперії. Так, І.В.Черепанова присвятила дисертаційну працю правовому статусу російського чиновника в ХІХ ст., розкривши його права й обов’язки, особливості службово-деліктного права. Специфіку провінційного чиновництва вивчали А.О.Бутусова та Ю.М.Токмакова. Етапи еволюції та значення форменого одягу в дореволюційній Росії висвітлила у своїй дисертації О.М.Курочкіна. Матеріальне забезпечення суддів досліджували А.К.Воротинцева, А.Д.Попова, О.М.Сабанцев, О.О.Авдєєва, О.Ґ.Тростянський, Н.І.Ґорська, В.Є.Зубов, Є.О.Крестянников. Про історію становлення та характерні риси пенсійної системи Російської імперії йдеться у працях О.В.Кульчитцького та О.А.Баранової, стосовно особливостей відповідальності чиновників за службові правопорушення — у статтях О.В.Боршевського та Б.Ф.Сосни, Л.В.Бойцової.

Таким чином, тематика, пов’язана зі службою середньостатистичного російського чиновника ХІХ ст., усебічно вивчена. Проте в історіографії мало уваги зверталося на чинники, що впливали на діяльність мирових суддів у пореформений період. Саме цим і обумовлюється мета статті — на прикладі Волинської ґубернії охарактеризувати умови служби мирових суддів у 1871— 1919 рр. Для її досягнення визначено завдання: висвітлити розподіл робочого часу суддів, проаналізувати їх матеріальне забезпечення.

Мирові суди в Російській імперії запроваджувалися судовими статутами 1864 р. і були однією з нижчих ланок новоствореної судової системи. На ці установи покладалося завдання розглядати «малозначимі» (з погляду суми позову чи завданих збитків) цивільні та кримінальні справи, докладаючи всіх зусиль для примирення сторін процесу. Як указував М.Брун, «малозначимість» правопорушень ніяк не виправдовувала зневажливого до них ставлення, оскільки суперечка неважлива порівняно з іншими судовими справами могла бути надзвичайно важливою для тих, кого безпосередньо стосувалася. Цієї ж думки дотримувалися й законодавці, запроваджуючи мирову юстицію. Саме тому міністр юстиції Д.М.Замятнін назвав мировий суд «наріжним каменем гласного, швидкого, правого і милостивого суду».

Згідно зі «Статутом заснування судових установ», мирова юстиція мала триступеневу структуру: мировий суддя — мировий з’їзд — Сенат. Законодавець поділяв мирових суддів на три основні категорії: дільничні, почесні, додаткові. З огляду на факультативність виконання почесними суддями їх обов’язків, у подальшому зосередимося на розгляді умов служби саме дільничних і додаткових суддів.

У судових статутах не було встановлено чіткої реґламентації робочого часу мирових суддів, завважувалося лише, що «ця посада вимагає постійних занять і невідлучного перебування на дільниці», натомість «прохання він (мировий суддя — В.П.) повинен приймати скрізь і в будь-який час, а в окремих випадках і розглядати справи на місцях, де вони виникли». Деяке уявлення про розклад робочого дня мирового судді дає наказ, ухвалений Петербурзьким мировим з’їздом. У цьому документі встановлювалося, що суддя мав перебувати на своїй дільниці щоденно, за винятком святкових, табельних і днів засідань з’їзду. При цьому прийом заяв від населення мав розпочинатися не пізніше 11-ї год. і закінчувався після завершення розгляду всіх призначених справ, але не раніше 14-ї год. Крім того, суддя за необхідності міг призначати вечірнє засідання.

З огляду на це, робочий день мирового судді був фактично ненормованим. Підтвердження цього є й у спогадах А.Ф.Коні, який зазначав, що мирові судді «майже ніколи не вільні від розумової праці, від вивчення справ, від роздумів про завтрашнє рішення, від тривожних згадок і перевірки себе з приводу вчорашнього вироку, від чорної, хоч і важливої роботи з писання ухвал, постанов, протоколів, рішень і вироків».

Розглянемо, скільки ж робочих днів було в мирового судді на рік. За відрахуванням неслужбових (церковні свята, ювілеї імператорської родини), вихідних (неділя), відпусток (30 днів), виходить, що в місцевого судді було 245 робочих днів. Подивімося, як використовувався цей час.

Кожного дня в будні о 10-й год. суддя розпочинав прийом відвідувачів, які зверталися до нього з різними клопотаннями. О 13-й год. він переходив до розгляду призначених на сьогодні справ. Як правило, за одне засідання розглядалось 15—20 справ, а в окремих випадках ця цифра сягала 30. Водночас міністерство юстиції встановило за норму для мирових суддів розгляд 10 позовів на день. Згідно зі звітом волинського ґубернатора, така завантаженість обумовлювалася складною економічною ситуацією та особливостями географічного розташування ґубернії, строкатістю населення краю, яке різнилося за віросповіданням, етнічним походженням, умовами проживання. Судді закінчували роботу о 17—18-й год., залежно від завантаження.

У дні, коли розгляд справ завершувався раніше, мировий суддя займався оформленням вироків в остаточній формі, готував звіти або ж інспектував арештні будинки та інші громадські місця. Яскравий приклад подібної діяльності подано в одній зі статей місцевої газети «Жизнь Волыни». Тут, зокрема, повідомлялося, що ввечері 14 серпня 1911 р. мировий суддя 4-ї дільниці м. Житомира разом із двома поліцейськими здійснив інспектування трактирів. При цьому один із власників, міщанин Ґрайвер, за безлад у своєму закладі просто на місці був оштрафований суддею на 20 руб. Інший єврей, Ґальперин, за споювання відвідувачів — на 25 руб. До того ж було виявлено й заарештовано відомого грабіжника. Як бачимо, така діяльність сприяла підтриманню громадського порядку та правовому вихованню місцевих жителів.

Час від часу суддів як шанованих членів місцевої громади запрошували до участі в різного роду комісіях. Приміром, суддя другої дільниці Луцького округу 8 жовтня 1914 р. був залучений до діяльності комісії з ревізії місць, де продавався готовий одяг для простолюду. За 19 днів той самий суддя брав участь у комісії, скликаній із метою перевірки речей для військового відомства. Крім того, мировий суддя виконував нотаріальні функції, приводив до присяги місцеву лісову варту, брав участь в освідченні психічнохворих осіб, за відсутності лікаря разом зі священиком видавав військовозобов’язаним юнакам свідоцтва про їх хворобу, керував облаштуванням та наглядав за діяльністю арештних будинків.

Важливим обов’язком мирового судді була участь у засіданнях мирового з’їзду — установи, яка виступала апеляційною, а в деяких випадках касаційною інстанцією у системі мирової юстиції. За задумом законодавців, він мав працювати у режимі нетривалих (1—2 дні) сесій, установлювалася черговість присутності суддів округу на цих засіданнях - усе це було запорукою безперешкодного здійснення дільничними суддями розгляду справ на місцях. Проте на практиці траплялося зовсім по-іншому - з’їзд перетворювався на постійну інституцію, а кількість засідань дедалі збільшувалася (див. табл.1).

Табл.1 Динаміка кількості засідань Житомирського мирового з’їзду в 1873-1905 рр.

 

Кількість засідань з’їзду

 

 

 

Рік

Розпорядчих

Чергових

Позачергових

Усього

Кількість засідань на місяць

Кількість справ, розглядуваних з’їздом за рік

Середня кількість справ, розглядуваних з’їздом за одне засідання

1873

73

12

85

7

958

11

1878

61

18

79

7

1033

13

1881

12

79

3

94

8

1300

14

1885

14

79

6

99

8

1596

16

1889

12

95

5

112

9

1706

15

1893

12

95

10

117

10

1982

17

1896

12

71

16

99

8

2118

21

1897

12

62

7

81

7

1994

25

1899

37

130

1

168

14

2438

15

1901

30

125

-

155

13

2217

14

1904

25

142

-

167

14

2395

14

1905

12

109

-

121

10

2067

17

Як бачимо з наведеної таблиці, через значний наплив справ Житомирський мировий з’їзд вимушений був збільшувати кількість засідань до 10 днів на місяць у 1893 і навіть до 14 - у 1899 рр. Через участь у таких тривалих сесіях, у дільничного судді залишалось загалом по 10-12 днів на місяць для роботи на мировій дільниці. Це призводило до зростання навантаження (розглядали по 25-30 справ за день), уповільнення судового провадження (станом на 1910 р., лише 29% справ суддів Житомирського округу вирішувалися впродовж 1 міс., у 14% випадків розгляд тривав понад 6 міс.).

Зважаючи на складність цієї ситуації, Житомирський мировий з’їзд уживав усіх заходів для полегшення становища дільничних і додаткових суддів. Так, із метою оптимізації та скорочення тривалості сесій у 1894 р. було ухвалене рішення проводити на день по два засідання (ранкове й вечірнє) з різним складом та якомога ширше залучати почесних суддів округу. Наприклад, у січневій сесії 1894 р. брало участь 10 суддів - 6 (із 8) дільничних та 4 (із 9) почесних, при цьому на долю кожного у середньому припадало по 4 засідання. Деякі судді, аби максимально зменшити кількість днів перебування на з’їзді, брали участь упродовж одного дня як у ранкових, так і у вечірніх засіданнях (С.О.Вирубов, К.В.Мирович). Але навіть у такому випадку це забирало по 3-4 дні, оскільки почесні судді могли судити тільки на вечірніх засіданнях, а присутствія ранкових складалися майже винятково з дільничних.

Велике навантаження та складні умови роботи погіршували стан здоров’я суддів. Як зазначав сучасник, складнощі цивільно-колеґіальної служби полягали в тому, що чиновники змушені багато працювати, іноді по дві години не встаючи з місця, і при цьому мало відпочивали. Усе це спричиняло ріст захворюваності у середовищі суддів. Тільки впродовж 1883 р. до Житомирського мирового з’їзду надійшло 21 звернення з повідомленням про тимчасову неспроможність виконувати посадові обов’язки через хворобу. Через неприбуття хворих суддів у Волинській ґубернії з 19 грудня 1882 по 27 листопада 1883 рр. чотири рази зривалися засідання з’їзду.

Не оминали суддів і недуги, спричинені суто професійною діяльністю. Приміром, дільничний суддя І.М.Авраамов упродовж 1909-1911 рр. лікувався від неврастенії. Саме погіршення стану здоров’я призвело до його звільнення наприкінці 1911 р. Крім того, через сидячий спосіб життя судді часто страждали гемороєм. Один із них у зверненні до з’їзду пояснював, що з огляду на загострення в нього цього захворювання і «при сучасній дурній і тряській дорозі» на засідання він прибути не зможе.

Відтак мирові судді потребували відпочинку. За «Статутом заснування судових установ», дільничний суддя впродовж року міг узяти одномісячну відпустку з дозволу мирового з’їзду. Щодо тривалішого відпочинку він мав звертатися до 1-го департаменту Сенату. За відсутності дільничного його посадові обов’язки покладалися на одного з додаткових або почесних суддів, а з 1896 р. - на одного зі старших кандидатів, прикріплених до цього мирового з’їзду. Розглянемо, як часто користувалися судді своїм правом на відпочинок. На основі аналізу 35 формулярних списків встановлено: 20% суддів (7 осіб) брали відпустку щорічно, 23% (8) - раз на два роки, 14% (5) - щотри роки, 11% (4) - один раз на чотири роки і 32% (11 осіб) узагалі не скористалися правом на відпустку. Останній показник пояснюється тим, що ці судді перебували на посаді лише впродовж року й у них ще не було потреби у відпочинку.

Що ж до тривалості відпусток, то показники були такими: відпочивали один тиждень на рік - 3% суддів (3 особи), два тижні - 7% (7), три тижні - 3% (3), один місяць - 58% (57), півтора місяця - 5% (5), два місяця - 19% (19), два з половиною місяців - 1% (1), три місяця - 4% (4). Із наведених даних видно, що більшість суддів користувалися саме тією відпусткою, яку надавав з’їзд (71%), оскільки її легше було отримати. При цьому вони намагалися використати цю можливість максимально, відпочиваючи впродовж місяця (58%). Водночас були й судді, яких у прагненні до відпочинку не зупиняла необхідність звернення до Сенату (29%). Щоправда, такі відпустки надавалися за виняткових обставин. Вагомою підставою для цього могла слугувати медична довідкапро погіршення стану здоров’я судді чи близьких членів його сім’ї (дружина, батьки, діти) за відсутності інших піклувальників. Ще однією важливою причиною була вмотивована необхідність далеких поїздок (у тому числі закордонних).

Визначивши розмір навантаження та розподіл робочого часу суддів, розглянемо матеріальне забезпечення їх діяльності. У другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. оплата праці чиновників здійснювалася шляхом цільових виплат, як-от жалування, столові, квартирні кошти, «витрати за посадою», у випадку відряджень - добові, прогонні. Згідно з судовими статутами, оклад мировогосудді нараховувався в розмірі 1500 руб. Органи місцевого самоврядування могли за власним бажанням підвищити його до 2200 руб. Однак земства рідко користувалися цим правом. За даними російських дослідників, жалування дільничного судді у 36 земських ґуберніях становило: у Санкт-Петербурзькій, Московській та Орловській — по 2200 руб., у решті реґіонів — нормативні 1500 руб., а в Казані навіть менше — 900 руб.

У 1868—1869 рр., коли почалася підготовка до запровадження мирової юстиції у Західному краї, знову було порушено питання матеріального забезпечення суддівської діяльності. При цьому в листуванні місцевої адміністрації з міністром юстиції фіґурували різні суми пропонованого окладу судді — від 2200 до 3000 руб. на рік [11]. Такий високий розмір платні пояснювався тим, що інакше просто неможливо знайти на ці посади кваліфікованих і цілком «благонадійних» кандидатів. Проте в «Тимчасових правилах про введення мирових судових установ у ґуберніях: Віленській, Ковенській, Гродненській, Київській, Волинській, Подільській, Мінській, Вітебській і Могильовській, що діють до впровадження земств», законодавці передбачили для місцевих суддів жалування в розмірі 2000 руб. на рік. Але навіть у цьому випадку тутешні судді були значно краще забезпеченими, ніж переважна більшість їхніх колеґ із земських ґуберній.

Однак на місцевому рівні й після цього продовжували обговорювати питання величини окладу мирових суддів. Так, у 1873 р. мінський ґубернський прокурор М.І.Наумов писав, що жалування цих чиновників потрібно підвищити до 2200 руб. Урешті-решт ці ініціативи було сприйнято на урядовому рівні. 15 травня 1874 р. Державна рада ухвалила розпорядження «Про збільшення окладів утримання дільничним мировим суддям у дев’яти західних ґуберніях і встановлення для цього особливих, у цих ґуберніях, судових зборів». У документі встановлювалося жалування в розмірі 2700 руб. У подальшому уряд продовжував дбати про належне матеріальне забезпечення мирових суддів у Західному краї, реґулярно підвищуючи їм жалування (див. табл.2).

Табл.2 Динаміка та диференціація жалування мирових суддів (1871-1919 рр.)

 

 

Оклад мирового судді (руб.)

Категорія

Роки

Загальна сума

Жалування

Столові

Квартирні

Канцелярські

Камерні

Кошти на витрати «за посадою»

 

1871 - 1889

2700

2000

-

-

-

-

700

Дільничний

1890 - 1912

3000

1700

-

300

-

-

1000

суддя

1912 - 1918

3800

1500

500

600

800

400

-

 

1918 - 1919

7200

3500

800

700

800

600

800

Додатковий суддя

1890 - 1912

2100

1500

-

300

-

-

300

Як свідчать дані табл.2, до 1912 р. оклад суддів був практично недиференційованим і включав у себе всі цільові виплати. У такій ситуації суддя сам розподіляв отримані кошти залежно від місцевих умов його діяльності. 1912 р. уряд переглянув свою фінансову політику щодо мирових суддів. Відтепер міністерство юстиції при визначенні розмірів окладів звертало увагу на продовольчі ціни в реґіонах та запити самих з’їздів, а також провело чітку диференціацію виплат. Такий підхід давав змогу, з одного боку, більш повно фінансувати суддів, а з іншого — зекономити державні кошти. Із наведених даних бачимо, що перерахунок окладів упродовж 1871-1919 рр. відбувався чотири рази, що відповідало економічній ситуації у країні. Однак диференціація оплати праці суддів показує, що збільшення цільових виплат (столові, квартирні тощо) відбувалося не лише шляхом дотацій із бюджету, але й за рахунок зменшення розміру жалування. Так, у 1912 р. порівняно з 1910 р. загальну ставку було збільшено на 21%, зросли й цільові виплати (на 42%), натомість жалування зменшене на 12%. Це пояснювалось прагненнямуряду до економії ресурсів бюджету через перерозподіл коштів.

У порівнянні з внутрішніми ґуберніями, на Волині простежувалася певна специфіка в оплаті праці додаткових суддів. Згідно з законом «Про реформування місцевого суду», додатковому судді мало нараховуватися таке саме жалування, як і дільничному, за винятком камерних і витрат «за посадою». Проте у Волинській ґубернії цій категорії суддів витрати «за посадою» також закладались у загальну суму жалування. Це пов’язано з тим, що місцеві додаткові судді, на відміну від інших ґуберній, виконували свої обов’язки на постійній основі й мали окремо виділені в їх відання дільниці. Так, у 1904 р. на додаткового суддю Житомирського округу покладався розгляд судових справ, що виникали на території Пулинської та Троянівської волостей Житомирського повіту.

Порівняймо оклади мирових суддів та інших чиновників. Станом на 1905 р. оклад дільничного судді становив 250 руб. на місяць (жалування — 142 руб., квартирні — 25 руб., витрати «за посадою» — 83 руб.). Натомість судовий пристав отримував 67 руб. (жалування — 33 руб., столові та квартирні — по 17 руб.), секретар з’їзду — 76 руб. (жалування — 50 руб., столові й квартирні — по 13 руб.), його помічник — 42 руб. Для повнішої картини зіставимо оклади чиновників інших відомств. За даними В.Б.Молчанова, на Правобережжі в 1905 р. городові отримували по 20—25 руб. на місяць, пожежники — по 15—25 руб., підполковники — по 200 руб., завідуючий міським водогоном — по 240 руб., рядовий інженер того ж водогону — по 150 руб., учитель семінарії — по 70 руб. При цьому, як зазначає В.О.Широкоґоров, місячний оклад депутата І Державної думи в 1906 р. складав 350 руб. Таким чином, можемо констатувати, що мировий суддя Волинської ґубернії отримував цілком пристойне жалування, яке значно перевищувало оклади ряду ґубернських чиновників.

Важливим показником величини окладу була купівельна спроможність. Чи вистачало мировим суддям їхнього жалування для задоволення власних потреб? Аби відповісти на це питання порівняймо місячний оклад судді з цінами на продовольство та житло. У 1890—1912 рр. суддя отримував щомісяця 250 руб. При цьому неодружений чиновник (23% дільничних суддів) витрачав на прожиття щонайменше 90 руб. (оренда квартири з опаленням, освітленням і вмеблюванням — від 12 руб. 28 коп. до 59 руб., продукти харчування — 17—21 руб., гігієна — 1,55—2 руб., духовні потреби — 2 руб., лікарська допомога — 1 руб., тютюн, алкоголь — 2 руб., податки — 1 руб., інші витрати — 2 руб.). Серед суддів було 77% (24 особи) одружених, причому родини цих чиновників складалися з 7—9 осіб, які перебували на утриманні глави сімейства. Аби прогодувати стільки людей потрібно було не менше 400 руб. на місяць. Якщо ж діти перебували на навчанні, то витрати значно збільшувалися. З огляду на це констатуємо, що жалування дільничного судді було явно недостатнім.

Водночас, визначаючи розмір утримання, уряд ураховував і те, що кожен суддя повинен володіти нерухомістю не менше, ніж на 15 000 руб., яка слугувала власникові джерелом додаткових доходів. Так, 8 із 24 одружених суддів мали приватні будинки в різних містах країни. Скажімо, суддя В.В.Лебединський утримував два особняки в Петербурзі та один у місті Луґа, а дільничний В.Я.Якимович — квартиру в Києві, оцінену в 13 000 руб., і будинок у Конотопі на 8000 руб. Крім цього, 7 із 24 одружених суддів володіли земельними наділами, площа яких коливалася від 2,5 (А.Ф.Подоляка) до 2,9 (А.Ф.Іванов) дес. Що ж стосується дохідності земель, то у формулярному списку судді В.О.Римського-Корсакова його маєтності (840 дес.) було оцінено в 1000 руб. Утім дев’ять суддів (29% від загального числа), будучи годувальниками для дружин та чотирьох — семи дітей, узагалі не мали нерухомості й відтак перебували у доволі скрутному матеріальному становищі. Урешті-решт це й ставало причиною їх переходу на інші посади: 75% (7 осіб) з них служили дільничними суддями лише впродовж одного — двох років.

На початку ХХ ст. для заохочення служби мирових суддів у Західному краї уряд ввів низку додаткових виплат і премій. Одним із таких нововведень стала окрема плата суддям за участь у засіданнях з’їзду. У 1918 р. за розписом сум, необхідних для утримання Володимир-Волинського з’їзду, на цю витратну статтю було передбачено 12 000 руб. Крім того, за законом від 22 жовтня 1916 р. місцевим суддям виплачувалася грошова надбавка до жалування, яка становила: для голови з’їзду — 20% (840 руб. на рік), дільничного судді — 23% (604 руб. на рік), додаткового судді — 25% (650 руб. на рік). За затвердженим проектом розмірів збільшеного утримання чинів Володимир-Волинського з’їзду передбачалося 124 695 руб. щорічно для виплати грошових винагород суддям за зразкову службу. До того ж члени суддівського корпусу (крім почесних суддів) двічі на рік (до Різдва та Великодня) отримували премії в розмірі одного посадового окладу.

Таким чином, на основі викладеного можемо зробити наступні висновки. Робочий час судді був ненормованим, а коло посадових обов’язків дедалі розширювалося. Відпустки надавалися не часто й були нетривалими. Усе це неґативно впливало на стан здоров’я чиновників. У подібній ситуації перебували мирові судді й інших реґіонів Російської імперії. Проте праця суддів на Волині значно краще оплачувалася.

Мировий суд у дореволюційній Росії був установою, яка перебувала в найтіснішому зв’язку з широкими верствами населення (передусім селянського), а отже, мала змогу впливати на нього, здійснюючи правову просвіту підданих імперії та будучи носієм офіційної ідеології. Усвідомлюючи це, уряд намагався використати мирову юстицію у Західному краї як один з інструментів уросійсько-польському протистоянні. Для цього владі потрібен був професійний суд, укомплектований високоосвіченими, досвідченими, «політично благонадійними» фахівцями переважно російського походження. Реалізувати цей задум можливо було лише забезпечивши гідні умови служби та високе жалування мирових суддів. Саме цим обумовлювалося постійне піклування уряду про їх матеріальний добробут. Відтак грошове утримання волинських мирових суддів значно перевищувало оплату праці їхніх колеґ із земських ґуберній, а за рядом показників прирівнювалося до окладів столичних суддів. Умови служби мирових суддів Волині були оптимальними й навіть набагато кращими, ніж у решті реґіонів імперії. Проте з позицій сьогодення їх не можна назвати ідеальними, оскільки тоді не існувало законодавчого реґулювання робочого часу судді й соціального страхування суддівської діяльності.

In this article it characterizes service’s conditions of magistrates in Volyn’province in 1871-1919. Based on archive materials and publications in pre-revolutionary periodicals, it analyzes distribution of judge’s working time and mechanism of giving vacations. Special attention it gives to financial maintenance of judge’s activity.

Keywords: judiciary reform in 1864, magistrate (justice of the peace), service’s conditions, working time, vacation, professional diseases, salary.