Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Український історичний журнал - березень–квітень - 2014

МЕТОДИ РОБОТИ УКЛАДАЧІВ ЛЕҐЕНДАРНОЇ ЧАСТИНИ ЛІТОПИСІВ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО: НА ПРИКЛАДІ ЗАПОЗИЧЕНЬ ІЗ ТЕКСТУ ІПАТІЇВСЬКОГО ЛІТОПИСУ

Досліджується вплив тексту Галицько-Волинського літопису на створення та розвиток леґендарної частини 2-го зводу літописів Великого князівства Литовського. Розглядаються прямі запозичення (імена литовських князів, сюжети), напрями редагування, а також механізми розвитку тексту леґендарної частини шляхом доповнень з інших джерел. Детальний розбір запозичень дозволив простежити певні методи роботи укладача з текстами та відповісти на питання про характер тексту Галицько-Водинського літопису, використаного при створенні леґендарної частини 2-го зводу літописів середньовічної Литовської держави.

Ключові слова: Велике князівство Литовське, літописання, легендарна частина літописів ВКЛ, Галицько-Волинський літопис, текстологія.

У статті, присвяченій проблемі використання тексту Галицько-Волинського літопису (ГВЛ) при створенні леґендарної частини 2-го зводу літописів Великого князівства Литовського (ЛЧ), аналізувалося загальне ставлення укладача леґендарної частини до ГВЛ. Розглянувши посилання на певні тексти, що присутні в ній, і текстуальні запозичення деяких формул із ГВЛ, було висунуте припущення про наявність якогось хронографічного тексту та літопису типу Іпатіївського (у версії Хлєбниковського списку) перед першою версією ЛЧ. Запозичення фраґментів ГВЛ при створенні 3-го зводу літописів ВКЛ (т.зв. «Хроніки Биховця») частково підтверджує цю гіпотезу. У попередній статті було констатовано використання тексту ГВЛ у два прийоми. Спочатку, у першій редакції леґенди (списки Красинського та Євреїновський), запозиченими з Галицько-Волинського літопису іменами «розбавлялася» генеалогія, побудована в основному на епонімічних моделях. Згодом, при редагуванні, деякі «неблагонадійні» імена замінювалися, на думку редактора, більш адекватними. Саме з’ясуванню напрямів редагування леґендарної частини за текстом ГВЛ та іншими додатковими джерелами, механізмів розвитку тексту ЛЧ за рахунок доповнень із різних джерел і присвячено цю статтю.

Досі не встановлено, яким був той текст, що перебував у руках автора ЛЧ. У більшості випадків дослідники просто вказували, що при укладанні леґендарної частини використовувався Галицько-Волинський літопис, але не робили детального розбору запозиченого. Це спричинило виникнення гіпотези «неповного тексту ГВЛ», яку запропонував польський дослідник Є.Охманський. її підтримала Н.Морозова у своїй докторській дисертації. Головними доказами, отже, є те, що крім імен власних князів, запозичених із ГВЛ, автор леґендарної частини не наводить жодних відомостей про них, хоча їхні історії розлого викладено в тому тексті Галицько-Волинського літопису, який нам відомий. Особливо яскраво, на думку Є.Охманського, це видно із зіставлення розлогої оповіді про Войшелка у ГВЛ та короткої згадки про нього в леґендарній частині. Однак, як ми вже спробували показати в попередній статті, поява цього посилання у ЛЧ може бути й не пов’язана з якимсь невідомим нам текстом, де згадувався б Войшелк.

Це також підтверджується й наявністю в тексті ЛЧ переробленої версії Войшелкової історії про заснування Лавришівського монастиря. Вона майже повністю збігається з другою версією життєпису Войшелка, яка читається у ГВЛ під 6770/1262 р. (за хронологією Іпатіївського списку). Д.Ґолдфренк уважає, що на життєпис Лавраша-Римонта-Василя, крім життєпису Войшелка Галицько-Волинського літопису, безпосередньо ще вплинули леґенди, пов’язані з Лавришівським монастирем та генеалогічні леґенди литовської знаті. В історії Лавраша проглядається дуже чітка схема, запозичена із ГВЛ, певні уточнення з інших джерел (про що пише й Д.Ґолдфренк). Ототожнення Лавришівського монастиря з обителлю, котру заснував Войшелк, могло відбутися без особливих місцевих леґенд, адже від XIV ст. литовські князі були ктиторами монастиря, що засвідчують вкладні записи Лавришівського євангелія.

Тож крім питання про те, яким був той текст ГВЛ, що знаходився в руках укладачів ЛЧ (це ставить перед дослідником завдання ретельного аналізу, що та в який спосіб було запозичено), спробуємо проаналізувати, чому саме редагування йшло таким шляхом.

Система запозичень із тексту Іпатіївського літопису

Прямі запозичення із ГВЛ у леґендарній частині 2-го зводу літописів ВКЛ — трьох типів. По-перше, як уже було помічено (Я.Якубовський, М.Ючас, Є.Охманський), ГВЛ виступив джерелом князівських імен для укладачів ЛЧ. По-друге, у ЛЧ увійшли відредаговані сюжетні оповідання з ГВЛ, пов’язані з литовськими князями. Укладачі ЛЧ замінювали імена персонажів, залишаючи сюжет майже незмінним, подібно до того, як працювало багато середньовічних книжників. Класичним прикладом подібного використання став сюжет про заснування Лавришівського монастиря, «списаний» із войшелкової історії. По-третє, автор запозичив деякі вирази із ГВЛ, зробивши їх формулами для свого тексту. Останній тип запозичень детально розглянуто в нашій попередній статті.

Імена. Система іменування литовських князів для укладачів леґендарної частини варіювалася. Імена грають велику роль у встановленні напрямів редагування ЛЧ, тож варто проаналізувати систему запозичень із джерела, яке ми знаємо, щоб зрозуміти також і систему редагування загалом. Отже, по-перше, князі називалися відтопонімічно (тобто від назви міст виводилися імена князів-засновників, наприклад «Керново» - «Кернус», - «Юрборк» - «Борк + ріка Юра», «Паятішки» - «Поята» й т.п.). Є.Охманський уважав, що князівські імена-епоніми — це примітна риса першої редакції леґендарної частини, а імена, що взяті із ГВЛ, — другої. Підтвердити цю гіпотезу проблематично, оскільки важко визначити рамки першої редакції. Однак, як можна судити з порівняння появи імен у редакціях (про це нижче), напрям редагування справді йшов за принципом збільшення кількості імен, запозичених із ГВЛ. По-друге, як джерело імен використовувалися наративні джерела, про що йтиметься далі. По-третє, укладачами використано імена литовських князів та бояр, котрі реально існували у XIV та XV ст. (наприклад «Любарт», «Скирґайло», «Наримонт» відсилають нас до Ґедиміновичів, а «Ямонт», який у декотрих літописах «трансформується» у «Шварн», — до часів Вітовта). За кількісними показниками виходить, що найпопулярнішими джерелами імен виступали писані наративи, давши приблизно 45 імен із загальної їх кількості (103), тобто 43,7%. Із них 15 — у першій та 20 — у другій редакціях запозичено з Галицько-Волинського літопису. До цих імен можна додати імена полоцьких князів, що їх із великою вірогідністю взято з Київського літопису. Запозичені з ГВЛ імена своєю чергою можна розділити на імена литовських князів; з певною вірогідністю можна говорити про використання імен руських (галицько-волинських) князів та «царей заволских».

Галицько-Волинський літопис містить 43 імені литовців та 14 — ятвяґів. Жодне ятвязьке ім’я, відоме авторові ГВЛ, у леґендарній частині не з’являється. Утім, ім’я «Юньдил» присутнє в ономастиконі Литви першої половини XVI ст. (вже як родове). За пописом війська Великого князівства Литовського 1528 р. Войтех Юндилович мав виставляти 15 коней, Матей та Миколай Юндиловичи — 8, Павел Юндилович — 13, пані Павлова Юндиловича — 10. Войтех Юндил згадується також і у самих літописах ВКЛ під 1542 р. у реєстрі тих, кому було надано уряди: «Тивунство виленское дано пану Воитеху Юндилу». Однак ця згадка зустрічається вже в останній («історичній») частині, до того в пізніх списках (Євреїнівському та Рачинського), що належать до редакції 1548 р., за класифікацією М.Ючаса.

Ігнорування ятвязьких імен при моделюванні ранньої історії Великого князівства Литовського укладачами легендарної частини можна пояснити кількома причинами. Із тексту ЛЧ зрозуміло, що на момент його складання автор усвідомлював належність земель ятвяґів Литві:

«И довідался князь великии Нарымонт, што ж князи ятвезъские померли, а люди их мешкають без господара. И князь Нарымонт поидеть на них, и они не противечыся поддалися и поклонилися ему, а так он, оставшы им господарем и вземшы их, дал брату своему Троииденю за вділ. И князь великии Троиидень наидеть гору красную над рекою Бебрею, и сподобалося ему там вельми, и зарубил город, и назоветь его Раигород, и прозоветься князем ятвезским и доиновъским».

Із цього тексту видно, що авторові була відома і друга назва землі ятвяґів — Дайнава (прийом поєднання сучасних йому знань з інших джерел та інформації ГВЛ). Але можна побачити також, що «завоювання ятвягів» у викладі ЛЧ мало відрізняється від історій «завоювання» Друцка чи Новогрудка.

Мета звістки про осадження Тройдена на ятвязькому та дайнавському княжіннях тотожна меті оповідей про приєднання руських Друцка та Новогрудка. У цих історіях тотожні й причини: усюди зазначається відсутність князівської влади на території, що відходила до Литовського та Жмудського князівства. Зазначається вимирання ятвязьких правителів (без указання його причин), у результаті чого і стало можливим приєднання цих земель до Литви. Таким чином, ятвяги відділялися від литовських князів, і зображувалися як такі, що своїх князів уже не мають, тож підкорюються владі прибульців, до того ж римського роду. Підтвердженням, що римська ідея (тут: право панування римлян над цілим світом, абсолютне підкорення всіх місцевих народів римлянам) вплинула на конструювання епізодів про «осадження» «римських» князів на литовських, руських та інших територіях виступає те, що формулу, яка є у цих фраґментах, було запозичено з хронографа. А саме з місця, де, власне, ішлося про римське домінування.

Отже образ повного запустіння ятвязьких земель (та винищення місцевих князів) склався після прочитання ГВЛ. Так, наприклад, у річній статті 6763/1255 (за хронологією Іпатіївського списку), після звістки про коронацію Данила Галицького, іде оповідь про похід на «ятвязьку землю» галичан та війська Земовита Мазовецького. Результатом виправи стало завоювання т.зв. «дому Стейкінта»:

«Се же оувідавь (тобто зраду мазовецьких союзників - КК) Данило король . повелі воеватити . землю Мтвджьскоую . и домъ Стікинтовъ . всь погоубленъ быс еже и доныні поусто стоить».

Цей епізод був відомий укладачеві леґендарної частини, оскільки його продовження, де описується Райгород, він майже дослівно залучив у власний текст.

Входження частини земель, які займали ятвяґи у XIII ст., до ВКЛ укладач леґендарної частини безпомилково приписує часам Тройдена. Саме за цього князя залишки ятвяґів остаточно асимілювалися серед литовців. На початку XVI ст. Мацей Меховський писав про окремий діалект («linguagium») у литовській мові, яким розмовляли колишні ятвяґи в околицях Дрогичинського замку. Однак важко сказати, чи вплинуло на укладача леґендарної частини знання про долю цього народу, адже в аналізованих текстах ятвяґи більше не зустрічаються.

Свого часу було висловлено припущення, що укладач ЛЧ використовував список, подібний на Хлєбниковський, а не на Іпатіївський. Непрямо це підтверджують і наступні спостереження. У Хлєбниковському списку є лише три дати: дві пов’язані з Тройденом (6782 та 6786 рр.) і одна - з Володимиром Васильковичем (6797 р.), і саме тому увага автора затрималася на постаті Тройдена. У першому випадку - під 6782 р. повідомляється про похід та захоплення Тройденом Дрогичина: . како мочно взАти . излізъ же и ночью . и тако вздша и на самъі великъ днь . избиша и всі w мала и до велика».

Тобто території, котра, як ми бачили, у цей період пов’язувалася з залишками ятвяґів. Використання імен ятвязьких правителів було тим менш можливим, що на першу половину XVI ст. саме поняття «ятвязький князь» стало анахронізмом.

Також, зазначимо, що укладач не використав ще одну «литовську» назву, яка зустрічається у ГВЛ. Ідеться про князів «з Дяволтвы» (згадується в русько-литовському договорі 6723/1215 р.: «А се кндзи. из Ддвотвы. Юдьки. Поукіикъ. Бикши и Ликиикъ». Однак сама назва «Дяволтви»/«Дялтуви» в леґендарній частині фіґурує («Зятем своим его вчынил собе (Кернус — К.К.) с Китавруса именем своим Кируса, сына Довпрункгова з Дявильтова»; «Вчынил балъвана на паметь отца своего (Куковойта — К.К.) и поставил его на горе однои над рекою Святою недалеко Дявилтова»).

У першій половині XVI ст. «Дявильтовим» називався маєток у Вількомирському повіті, що належав панам Кішкам. У списках, які відображають більш ранню, недатовану, редакцію ГВЛ — Хлєбниковському та Поґодінському — замість «Дяволтви» стоїть «Лотвыі». Можливо, таке іґнорування пояснюється саме помилкою в тексті джерела, адже «Лотва» не пов’язувалася з територією Великого князівства Литовського.

Підсумовуючи сказане вище, припускаємо використання списку ГВЛ типу Хлєбниковського чи Поґодінського, де ще не було проставлено хронологічну сітку. Однак крім того, що такий список був наявний у ВКЛ на початок XVI ст., дослідження дозволяє ще зробити деякі висновки щодо функціонування рукопису ГВЛ у цей час. 

Зазвичай, коли говорять про обіг ГВЛ у Великому князівстві Литовському, згадується текст 3-го зводу літописів Великого князівства Литовського—«Хроніки Биховця», до якої з літопису було запозичено цілі фраґменти. Але аналіз імен, котрі перейшли з ГВЛ, свідчить, що й при створенні другої редакції леґендарної частини (вона представлена списками Рачинського (Р), Румянцевським (Рум.), Археологічного товариства (Арх.), Ольшевського (О)) деякі імена було змінено на запозичені з Галицько-Волинського літопису, так само, як у першій імена, запозичені з ГВЛ, було додано до епонімів (див. вище).

Примітки:

Є - Євреїновський список, К - список Красинського

1 - Детальніше про литовських князів, згаданих у ГВЛ, та їхні володіння див.: Gudavicius E. Mindaugas. - Vilnius, 1998. - P.137-177.

2 - Знак = означає, що ім’я в наступній редакції замінили на те, котре йде в наступній колонці.

3 - Знак + у даному випадку означає, що у списку присутні обидва варіанти імені, хоча й прикладені до одного персонажа.

4 - Ґірус залишається у цій версії, як батько Живінбуда.

Як видно із третьої колонки - редактор використав додаткові імена литовських князів із ГВЛ, доповнив і замінив ними героїв, присутніх у першій редакції. Зокрема, при редагуванні з’являються Ердивіл та Вікент замість Скирмонта й Немоноса, додаються Живінбуд, Тренята, Войшелк, Міндовґ. Руський князь Шварн заміняється на Скирмонта. Не викликає сумніву, що текст ГВЛ у редактора був перед очима. Бачимо, що імена, використані з ГВЛ, не обмежені хронологічно. Найбільш рання згадка (Ердивіл та Вікент) відноситься до 6723 р. (Іпат.), найпізніша - 6770/6771 (Іпат.).

Очевидно, причина заміни імен була в кожному окремому випадку своя. Так, Ердивіл та Вікент, які йдуть разом у ЛЧ (і замінюють Немоноса й Скирмонта першої редакції) і є тут синамижемойтського князя Монтвіла, у ГВЛ згадуються як єдині жемойтські князі, також стоять у тексті поряд, саме в такій послідовності. Живинбуду, який виступає у ГВЛ першим «старійшим» із литовських князів, у ЛЧ відводиться роль першого об’єднувача князівств Литовського й Жемойтського, а також чоловіка Пояти. Тренята (котрий замінює Скирґайла в ЛЧ) аж ніяк не прибирає рис історичного персонажа з таким іменем (вбивці Міндовґа), тож чому саме це ім’я було обране для заміни - невідомо. Наступні два імені - Войшелк і Міндовґ - є для ЛЧ нібито абсолютно «прохідними персонажами», так, по суті, як і Тренята. Вибір цих імен міг бути обумовлений їхньою близькою локалізацією і тексті ГВЛ. Простіше кажучи, можливо, було обрано ключову фіґуру з розповіді ГВЛ про Міндовґа та з того ж місця взято ще два імені. Оскільки леґендарна частина побудована за «генеалогічним» принципом, подивімося, яким чином розвиваються родинні зв’язки цих трьох героїв.

Лінія Троняти закінчується Войшелком, відповідно, сам Тронята навряд чи був знаковою фіґурою для першої половини XVI ст. Адже лінія «не продовжувалася» в литовських родах часу створення леґендарної частини. Логіка короткого сюжету, де згадується Войшелк, доволі прозора. За першою редакцією ЛЧ у Троняти було два брати: князі Любарт Карачевський і Писимонт Туровський. Вони загинули в битві на річці Окунівці (1276), а їхні княжіння залишилися без спадкоємців. Таким чином, Ринґольт, який був сином Троняти, помираючи, мав залишити княжіння старшому синові, а решту княжінь - іншим синам. Те, що «войшелкова вставка» не несла у собі ніякого «місцевого переказу», як пропонував уважати М.Улащик, ані якогось попередньо писаного джерела, де було б побіжно, без деталей, згадано Войшелка, видно із загального характеру 2-ї редакції леґендарної частини, у котрій, як бачимо, імена мали вагу, якщо це були імена литовських князів.

Таким чином, можна припустити, що ключовою фіґурою виступає Міндовґ. Уперше після тривалого «забуття» він з’являється у 2-й редакції ЛЧ, а не у «Хроніці Биховця», як стверджували Р.Ясас та Р.Петраускас. Міндовґ називається предком князів Гольшанських. Подібне використання імені, а саме введення імені засновника першої литовської великокнязівської династії до генеалогічного ряду леґендарних Китаврусів - може говорити як про «пристосування» цього князя до правлячої династії, так і про намагання Гольшанських вивести свій рід від більш ранньої, ніж Ґедиміновичі, династії. Відомо, що Гольшанські були шоріднені з Ґедиміновичами: Софія Гольшанська була дружиною короля польського Яґайла та матір’ю Казимира IV Яґеллончика. Водночас зазначимо, що віднесення Міндовґа до династії, що передує Ґедиміновичам, не суперечить фактам.

Найраніша частина ГВЛ, з якої було запозичено імена князів (Ердивіл та Вікент) відноситься до 6723/1215 р. (Іпат.), найпізніша — 6778/1270 (Іпат.). По суті, можна припускати і знайомство укладача з більш пізнім текстом, наприклад 6790/1282 р., де востаннє згадується Войшелк, але заради чистоти висновків пропонуємо річне повідомлення, використання якого фіксується в леґендарній частині точно.

Попри різнобій у причинах вибірки імен, у них є ще одна спільна риса (крім того, що всі вони взяті з ГВЛ) — використовуються імена литовських князів. Жодного руського князя не було додано. Єдиний випадок, коли ім’я, що замінює інше, не було взяте із ГВЛ — Скирмонт — підтверджує наші висновки. Справа в тому, що Скирмонт замінює собою Шварна (руського князя, якому, за ГВЛ, Войшелк передав владу в Литві). Отже цей випадок також можна назвати редагуванням за текстом ГВЛ, тільки з іншим вектором.

Тож простежується «пролитовська» позиція редактора. Окрім того, можна обережно назвати цю редакцію «історичною», оскільки, як видно з таблиці, «сумнівних» (із погляду князівського походження) героїв було замінено на реально існуючих князів, узятих із ГВЛ. У випадку зі Шварном теж діє цей принцип, адже він не був литовським князем, що й відображено в тексті ГВЛ.

Руські князі та «цари заволские» менше надаються до ідентифікації з історичними особами. Єдиними, кого можна ідентифікувати з великою долею вірогідності — троє Левів: володимирський, львівський (Лев Мстиславич), луцький (очевидним прототипом для всіх трьох є Лев Данилович), а також Мстислав луцький і пінський (Мстислав Данилович?), Володимир володимирський (Володимир Василькович), Роман брянський. Спільна риса цих князів — усі вони пов’язуються з Волинню, адже Леви, Мстислав та Володимир, за текстом леґендарної частини, є волинськими князями, а Роман брянський доводиться зятем Левові луцькому, князеві володимирському.

Усі волинські князі отримують відверто неґативну функцію змовників проти князів литовських. Для Литви першої половини XVI ст. волинська проблема була доволі актуальною. Відомий конфлікт того часу між Альбрехтом Ґаштольдом та Костянтином Острозьким. Погляди першого чітко виражено в «Меморіалі королеві Боні проти Костянтина Острозького та проти Радзивілла», відповідно історіографічний твір, створений у колі Ґаштольда, відобразив тенденції в описі поведінки князів. Усі походи цих руських правителів закінчувалися їх поразкою та втечею.

Єдине галицьке місто, яке фіґурує в леґендарній частині, — Львів (на той час входив до Корони Польської). Згадка його може бути пояснена кількома причинами. Так, по-перше, назва міста добре вписувалася у систему найменувань міст за князівськими іменами (наприклад Борисов, Кернов і т.п.). Другою причиною могла слугувати «історична авторитетність» князя Лева Даниловича — його постать уже з XV ст. використовувалася у фальсифікатах. Певний зв’язок між леґендарною частиною та фальсифікатами князя Лева очевидний дещо пізніше (на початку XVH ст., можливо, під впливом «Хроніки» М.Стрийковського), коли з’являється відома грамота Онуфріївському монастиреві в Лаврові, де фіґурував «дадко» князя Лева - «кндзъ вгеликыи Лавгеръ».

Ще одне ім’я руського князя можна ідентифікувати більш певно. «Князь великий киевский Дмитрей», який утікав під час нападу на Київ Батия, де перед тим князь Данило посадив свого тисяцького Дмитра, очевидно взятий з оповіді про нашестя татар (6746, 6748 рр. Іпат.). Із тисяцького його «підвищили» до князя, і він утікає від Батия до Чернігова, а потім до Друцка, залишаючи власну вотчину. Слід зазначити, що таке вивищення могло статися як через те, щоб надати князівську гідність князям Друцьким (які були пов’язані з Ґаштольдами, уважалися їхніми предками), так і (що менш вірогідно, адже на наступній сторінці його вже названо тисяцьким), що при першій згадці у ГВЛ (6746) Дмитро не називається тисяцьким. Можна запропонувати й іншу версію походження імені Дмитра в леґендарній частині, а саме ідентифікувати із Дмитром друцьким Дмитра Ольґердовича, якого саме «Друцьким» двічі названо в Московському літописному зводі кінця XV ст.

Ще одне запозичення з пам’ятки, котра належить до московського великокнязівського літописання — це текст так званої «Московської повісті про похід Івана ІІІ Васильовича на Новгород у 1471 році», що ввійшов в усі пам’ятки офіційного літописання кінця XV — початку XVI ст. «Московську повість» було створено одразу після походу, можливо вже в 1472 р. Найбільш ранній текст цієї пам’ятки читається в компіляції, що дійшла до нас у двох списках — Музейному (Російська державна бібліотека, ф.178, Музейне зібрання, №3271, остання чверть XV - початок XVI ст.) та Воронцовському (Бібліотека АН, 34.2.31). Сучасні видавці й коментатори «Повісті» її походження пояснюють двояко: або її (разом із «Повістю про Уґру») могли запозичити з цілісного літописного зводу типу Волоґодсько-Пермського літопису, або була окремою «заготовкою» для такого зводу. Текст пам’ятки читається у Волоґодсько-Пермському, Никанорівському, Симеонівському літописах, Московському літописному зводі кінця XV ст. (доповнена редакція) та наступних великокнязівських літописах.

Складно визначити конкретну пам’ятку, звідки було взято наведену нижче цитату, але, як видається, московські літописні твори мали цікавити віленське коло інтелектуалів кінця XV - початку XVI ст. Тож можна висловити гіпотезу про те, що це був якийсь список Московського літописного зводу кінця XV ст.

Примітки:

1 - Московская повесть о походе Ивана III Васильевича на Новгород (Подгот. текста В.П.Бударагина, пер. В.В.Колесова, комм. Я.С.Лурье)

2 - Полное собрание русских летописей. - Т.35. - С.130, 216-217, 147, 91, 196.

Коментатори «Московської повісті» пишуть, що «достовірність цієї звістки про жорстоку розправу над новгородськими полоненими підтверджується тим, що про неї повідомляє великокнязівський літописець - очевидно, літописець не бачив у такому способі впливу на новгородців нічого [...], що кидало б тінь на великокнязівських воєвод».

Це цілком підтверджується і прикладом із леґендарної частини. Навпаки, як бачимо, це розумілося як спосіб утвердити вищість великого князя Шварна (Скирмонта) над заволзьким царем. Цитата також відкриває нам, що автор леґендарної частини не використовував цитування певного тексту, аби відіслати читача до цього тексту (на відміну від давньокиївських авторів). У цитати немає «пам’яті контексту». Повертаючись до запозичень із Галицько-Волинського літопису, зазначимо, що «цари заволские» (крім Батия) ідентифікуються ще з меншою вірогідністю, ніж руські князі, тому про них нічого певного сказати неможливо.

Таким чином, можна стверджувати, що ГВЛ слугував джерелом імен як для автора леґендарної частини, так і для її редактора. Причому характер використання імен останнім говорить про те, що сам текст Галицько-Волинського літопису був перед очима автора другої редакції ЛЧ. А крім того, і сам редактор бачив тісний зв’язок між ГВЛ та леґендарною частиною.

Сюжети. Запозичені із ГВЛ сюжети з’являються в першій редакції й у другій уже не піддаються переробці. Це можна пояснити вичерпаністю сюжетів у ГВЛ щодо Литви вже при складанні першої редакції. У ГВЛ фактично є тільки дві сюжетних оповіді щодо литовських князів. І обидві вони були одразу використані в леґендарній частині, причому другий — про помсту Войшелка/Лавраша та втечу Довмонта у Псков — розширений за рахунок якогось іншого джерела.

Сюжети, як і імена князів, було взято автором не так, як вони читаються у ГВЛ — їх переробили й доповнили. «Найпопулярнішим» в історіографії є епізод про Римонта-Лавраша-Василя, в якому справедливо вбачають переробку «войшелкового сюжету» у ГВЛ. Наявність цього сюжету в леґендарній частині спростовує думку Є.Охманського про існування «неповного тексту ГВЛ», адже ця переробка вказує на знайомство з історією Войшелка, викладеною в Галицько-Волинському літопису. Сюжет, умовно названий «лаврашівським», вписується в більш ширший контекст — від смерті Міндовґа до зречення Войшелка на користь Шварна Даниловича. Узявши каркас історії від смерті Міндовґа до вокняжіння Тройдена (сюжетну канву), автор ЛЧ змінив імена дійових осіб та акценти у цій історії.

Пряме пов’язання створення ЛЧ з Лавришівським монастирем виглядає спрощенням ситуації, хоча сама обитель на першу половину XVI ст. мала давню протекцію від князівських родин, що зафіксували вкладні записи на Євангелії монастиря. Найбільш ранній запис датується 1386 р. і належить князеві Дмитрові Ольґердовичу.

М.Улащик пов’язував створення другої редакції леґендарної частини з Новогрудком, спираючись на те, що саме тут на початку XVI ст. урядував один із Ґаштольдів, який мав би знати й околиці. Подібне пояснення може бути прийнятим, хоча воно і не єдине. Однак місцеві перекази про заснування монастиря та «місцеву літописну традицію», як видається, можна виключити зі списку джерел леґендарної частини. Так, на початку XVIn ст. при укладанні історичної довідки про заснування обителі посилаються на літопис Рачинських, який тоді зберігався в бібліотеці Радзивіллів, а не на власні хроніки.

Лавришівський монастир входить до системи вибору автором ЛЧ місцевостей, які носять назви, похідні від антропонімів, що автоматично ставить його поряд з Юрбарком, Ковно, Львовом, Борисовим та ін. Однак відмінність ситуації - у наявності в героя-епоніма ще двох, крім Лавраша, імен, створених відтопонімічно - «Римонт» і «Василь». Важко зрозуміти логіку появи третього імені, при досить великій популярності імені «Василь». В історіографії обережно припускають, що це ім’я з’явилося від зіпсованого «Войшелк», однак точної відповіді не існує.

Ім’я «Римонт» (лит. «Римантас»), попри наголошену автором литовськість («И реченныи чернец Лаврыш, по-литовски зовомыи Рымон, a по-руски Василеи»), у документах того періоду незустрічається. Унікальна згадка цього імені у «Привілеях Вітовта євреям», де Римонт/Жымонт/Зимонт (скоріше за все це форма імені Жиґмонт) виступає як «людина зацна», «жолнер албо боярин» із Литви та «рыцер»). Поза цим документом ім’я «Римонт» не зустрічається.

У сучасному литовському ономастиконі ім’я дуже поширене зі значенням «спокійної (тихої) вдачі, характеру» (від «rimtis» - «спокій», «тиша»). Однак «mant-as» має значення «багатство», «майно», що ніяк не могло поєднатися з першою основою. Тому, здається, що сучасне сприйняття імені є вторинним, а джерелом, звідки було запозичене ім’я «Римонт», став привілей Вітовта. Схоже, що з цього ж документа взято ще одного персонажа - «Мингайло з Ошмены», який так само виступає свідком. Це тим більш вірогідно, що відповідний привілей Вітовта (від 1 червня 1388 р.) було підтверджено в 1507 р., тобто хронологічно дуже близько до укладання ЛЧ. 

Як бачимо, до сюжетів, запозичених із Галицько-Волинського літопису, включалися відомості з інших джерел. Окрім таких додатків, сюжети не тільки перероблено, але автор переставив їх місцями, змінивши відтак пояснення до вчинків героїв. Згідно з ГВЛ, оповідь про литовські справи відбувається так: спочатку йдеться про хрещення Войшелка та заснування ним монастиря (2-й сюжет), а потім про відібрання Міндовґом дружини в Довмонта та вбивство Міндовґа (1-й сюжет), а також помста Войшелка. Натомість у ЛЧ сюжет про відібрання дружини йде першим, тому в поданій нижче таблиці ми йдемо за ЛЧ. У сюжеті змінено одну дійову особу (замість Міндовґа введено Наримонта) та двох героїв поміняли місцями (Міндовґ «став» Довмонтом Утенським). Розіб’ємо обидва сюжети на складові для порівняння:

Примітки:

1  — У ГВЛ ці фраґменти стоять навпаки. Спочатку йде оповідь про Войшелка та заснування монастиря, а потім — про забирання дружини.

2  — Охотникова В.И. Повесть о Довмонте. — Ленинград, 1985. — С.189.

3 — Рум., Є, Арх. — «мужи псковичи»: ПСРЛ. — Т.35. — С.219, 94, 198; О — «muzi pskowskie»: Там же. — С.177.

Як бачимо, за версією леґендарної частини «викрадача дружини» не було вбито. Довмонт у переробці сюжету виступає як головний винуватець власної втечі, що мало б занижувати агіографічні висоти «Повісті про Довмонта» (пам’ятки, котра входить до майже всіх літописів XV—XVI ст. та, очевидно, була відома авторові).

Насправді, хоч у таблиці й наведено цитати з Псковського першого літопису, зараз важко визначити початковий текст, який також став джерелом для укладача леґендарної частини в даному сюжеті. Як уже було зазначено, «Повість про Довмонта» входила до складу майже всіх руських літописних пам’яток XV-XVI ст. Можна виключити зі списку можливих джерел тверські пам’ятки та Московський літописний звід кінця XV ст., де «Повість про Довмонта» оформлено по-іншому. Але псковські пам’ятки та літописи, що відобразили так званий звід 1448 р. (літописи Софійсько-Новгородської групи) вповні можна вважати можливим джерелом. Особливими текстологічними прикметами слугують форма «мужи псковичи», що перейшла й до літописів Литви, а також «град Псков» та форма «прибеже», що в литовських пам’ятках трансформувалася в «побеже и приидет».

Крім того, «Повість про Довмонта», що була на руках в автора, верифікувалася ще й за актовими документами. Наприклад, про те, що Ґердень, на якого ходив історичний Довмонт одразу після осадження у Пскові, був пов’язаний із Полоцьком, можна було дізнатися тільки з актових джерел. У «Повісті про Довмонта» та взагалі в новгородсько-псковській традиції цей похід проти Ґерденя називається виправою на «землю Литовскую». Натомість у ЛЧ Ґердень не згаданий, але згадано перший похід леґендарним Довмонтом на Полоцьк.

Крім актового матеріалу, до моделювання даного сюжету було також залучено текст «Повісті про взяття Царгорода фряґами» (1204 р.), з якого запозичено ім’я «Фляндр». Тут «кондорфом от Фляндр» названо майбутнього правителя Латинської імперії графа Балдуїна ІХ Фландрського. Як і з «Повістю про Довмонта», важко сказати, звідки саме («Повість про взяття Царгорода фряґами» входить до кількох літописних зводів, у тому числі Московського кінця XV ст. літописів Новгородсько-Софійської групи та «Еллінського літописця») запозичено це ім’я. Зрозуміло, що для автора леґендарної частини це було саме ім’я («Фляндр Инфлянский»), а не географічне визначення. Можна припустити, що «Фландр» з’являється як відсилка до ідеї царської влади у Царгороді, адже «Повість.» закінчується словами: «Місяца маия въ 9 поставиша царя своего Латина, Кондо Фларенда, своими пискупы и власть собе разділиша: цесареви град, а Маркосу суд, а дужеви десятина». Таким чином, ім’я «Фландр» у даному випадку носить «цесар» царгородський, котрий хоча і поставлений «від латин», проте перейняв владу в Константинополі. Для автора леґендарної частини проблеми належності до католицизму не існувало [16]. Більше того, як уважає Д.Ґолдфренк, автором Лавришівської історії, до якої він відносить і цей епізод, був саме християнин західного обряду.

Огляд джерел, які було використано при моделюванні одного невеликого сюжету, вражає. Відтак, можна припустити, що авторові було потрібно просто узгодити власні джерела, котрі подеколи подавали різні відомості. Здається, зміна імен у даному сюжеті відбувалася саме через знайомство автора ЛЧ із псковсько-новгородською традицією. У ній, на противагу ГВЛ (де нічого не сказано про подальшу долю Довмонта, тільки глухий відгомін є в повідомленні про вигнання Войшелком своїх ворогів із Нальщі та Дялтуви), майже не ідеться про причини втечі Довмонта до Пскова («Тогда оканьнымъ възда господь по діломъ ихъ: всю бо землю ихъ оружиемъ попліни, а по христьяньскои земли веселие бысть всюда. Тогда вбігоша въ Пльсковъ съ 300 Литвы с женами и с дітми»). Натомість у літописах XV—XVI ст. (як псковських, так і новгородських) існувала окрема «Повість про Довмонта» — використовуючи її, автор мав якось примирити сюжети. 

 Другий, запозичений із Галицько-Волинського літопису, сюжет (у самому ГВЛ він є першим) стоїть у тісному зв’язку з першим: це сюжет про хрещення Войшелка та заснування ним монастиря.

Примітки:

1  — ПСРЛ. — Т.2. — Стп.858—860.

2 — Там же. — Т.35. — С.150—151.

Як бачимо, ці два сюжети доволі тісно переплітаються не лише у ГВЛ. Причому і в тексті ЛЧ можна побачити певний текстуальний «шов» (введення оповіді про вбивство Тройдена «мужиками» Довмонта). Якщо, як ми спробували довести вище, укладач леґендарної частини був обізнаний із псковськими та новгородськими літописами, то він знав, що Войшелк у цій традиції пов’язувався з Довмонтом дуже тісно. І саме у цьому можна вбачати причину відсутності імені Войшелка та введення його під іншим іменем. За версією новгородських літописів, Войшелк і Довмонт були братами, обидва стали християнами та жили в мирі. Саме тому, як видається, Войшелк не підходив укладачеві ЛЧ: він цілеспрямовано малював зовсім інший образ князя Довмонта.

Прізвисько «Лавраш» — це очевидний епонім від Лавришівського монастиря, який нібито він заснував. Однак, якщо порівняти епізоди 2.а та 3.а з вихідним записом писця Ієва до «Паренесиса» Єфрема Сирина (переписаний наприкінці XV ст.), можна помітити певну сюжетну подібність: «И быс оу него (у Петра, тивуна князя Володимира Волинського — К.К.) снь именемь Лаврентии его жеуда учити стымь книгамь, наказываше апостольскыми заповедьми на вся часы». Таким чином, знаючи цю приписку та ототожнюючи «манастырь на ріці Немні межи Литвою и Новымьгородькомь», згаданий у ГВЛ, і Лавришівський монастир (що справді знаходиться на Німані) автор змоделював «Лавраша».

Можна резюмувати, що автором леґендарної частини була світська особа, котра мала доступ до великої бібліотеки, де зберігалися не лише латинські та польські твори, але й списки руських літописів. Робота автора (чи авторів) полягала не в переписуванні власних джерел, а в переповіданні їх у власній інтерпретації (встановлюючи потрібні логічні зв’язки), зі зміною оцінок, присутніх у ГВЛ, а також не використовуючи прийомів класичного літописання. Ідеться про біблійні алюзії та відсилки до інших джерел через згадування певних символічних героїв. Прикладом можуть слугувати характеристики Тройдена та Андрія Полоцького.

Як зауважив Т.Сушицький, однією зі спільних рис між ГВЛ та ЛЧ є світський характер літопису. Однак світський характер звісток, цікавість до світських подій не означає світського характеру викладу. Тобто літературні прийоми Галицько-Волинського літопису, механізм використання формул і топосів у тексті, були незрозумілими авторові леґендарної частини. Справа полягала, очевидно, у зміні культурної та літературної ситуації. А також у тому, що ЛЧ не є продовженням галицько-волинської літописної традиції, що хотілося б віднайти дослідникам. Світський характер викладеного матеріалу та світський характер викладу аж ніяк не є тотожними. Так, для книжника XV ст., котрий був продовжувачем класичної літописної традиції, топоси при характеристиці героїв як «беззаконників» диктувалися біблійними алюзіями. Тому й етикетність вимагала звернення до протиставлення «законників» і «беззаконників», «християн» та «язичників». Це яскраво бачимо навіть при порівнянні топосних характеристик Андрія Полоцького і Тройдена у ГВЛ.

Натомість у леґендарній частині спостерігається зовсім інша картина. Біблійні алюзії відкинуто, топоси Галицько-Волинського літопису не використовуються. Більше того, порівняння Тройдена з відомими гонителями християн Іродом, Антіохом та Нероном сприймається буквально, тобто немає ніякого «підтексту», котрий відсилав би до певної події священної історії. «Беззаконні» Ірод, Антіох, Нерон сприймаються як «окрутные и валечные» правителі для інших земель. Натомість автор створює нове поле формул, причому вони діють, як видається, тільки у цьому (і генетично спорідненому з ним) тексті. Про топоси взагалі годі говорити, оскільки зрозуміло, що «спільні місця» для літератури Великого князівства Литовського та літератури Галицько-Волинської держави — різні речі.

Табл.1


Табл.2 Імена, запозичені з Галицько-Волинського літопису

Імена подано в порядку, як вони зустрічаються в тексті леґендарної частини. У першій колонці—імена (з короткою характеристикою персонажа за текстом леґендарної частини) за списком Красинського та текстом першої редакції ЛЧ (читання, які містять майже всі списки), у другій — із другої редакції (тобто імена, які з’являються тільки у списках Рачинського, Румянцевському, Археологічного товариства та Ольшевського), в останній — імена «прототипів» за Галицько-Волинським літописом із короткою інформацією, яка про них подається у ГВЛ із зазначенням річної статті (за Іпатіївським списком), де про них згадується. Прочерк означає, що цього персонажа в даній групі списків немає, протилежний випадок позначається +. У списках Рачинського та Румянцевському є читання і першої, і другої редакцій, тож персонажі інколи мають два імені. У такому випадку + відноситься до першої колонки, але не виключає другої (тобто в тексті є імена і Скирмонт, і Ердивіл, але персонаж, що ними позначається — один). У квадратних дужках після = подаються імена, які вживаються у списках замість імен, запозичених із ГВЛ.

Списки: К — Красинського, Р — Рачинського, Рум. — Румянцевський, Арх. — Археологічного товариства, О — Ольшевського, Є — Євреїновський.

 

The article is a continuation of the study of the influence of Halychyna-Volyn’ Chronicle’ text on the legendary part creation and development. This study focuses on direct text borrowing from the Halychyna-Volyn’ Chronicle in the legendary part (Lithuanian princes names, plots), editing tendencies, mechanisms of legendary part text’ development by additions from other sources.

Keywords: Grand Duchy of Lithuania, chronicles, legendary part of Lithuanian chronicles, Halychyna-Volyn’ Chronicle, textology.