Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Український історичний журнал - березень–квітень - 2014

МЕТОДОЛОГІЯ. ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО 

ПОХОДЖЕННЯ ХРОНОГРАФІЧНИХ ДЖЕРЕЛ ПОЧАТКОВОГО ЛІТОПИСУ: ПУНКТ ВІДЛІКУ - «ХРОНОГРАФ ЗА ВЕЛИКИМ ВИКЛАДОМ»

На початку ХХст. О.О.Шахматов таВ.М.Істрін сформулювали концепції розвитку давньоруського літописання і хронографії, які здебільшого продовжують побутувати й досі, але вже не відповідають сучасному рівню джерелознавчих знань. Розглядається виникнення ідеї так званого Початкового зводу кінця ХІ ст. та «.Хронографа за великим викладом» і полеміка навколо них. Реконструйований Початковий звід нібито повинен містити запозичення з «Хронографа за великим викладом»; обидва тексти начебто мають бути давнішими за «Повість временних літ». Остання має численні запозичення з хронік, проте дослідники весь час намагаються дивитися крізь призму наявних текстів. Перевірка текстуальних свідчень наводить на думку, що хронографи укладалися пізніше, ніж літописи, на початку ж історієписання книжники користувалися повними перекладами візантійських хронік.

Ключові слова: Давня Русь, «Повість временних літ», середньовічні хроніки та хронографи, текстологія, ХІ-ХІІ ст.

Дослідники історії Давньої Русі зосереджені переважно на ориґінальних текстах і, зокрема, головному різновиді тодішнього історієписання - літописних зводах. Проте перекладні історичні наративи (хроніки, історії та хронографи) насправді мають не меншу значущість. Із них, звичайно, ми нічого не дізнаємося про давньоруських князів, бояр чи книжників, а побачимо лише давніх «героїв усесвітньої історії»: Адама, Навуходоносора, Александра Македонського, імператора Авґуста... Однак вони являли для давніх людей «історію як таку», тобто Александр Македонський був персонажем чи не важливішим, ніж київські князі Ярослав Володимирович (котрого історики ХІХ ст. прозвали Мудрим) або Володимир Мономах. Сьогодні таке переважання «всесвітньої історії» над «вітчизняною» важко собі уявити, але, здається, це саме так. Реконструкція взаємозв’язків перекладних хронографічних та літописних текстів суттєва й для відновлення картини створення літописів, адже вже в першому давньоруському зводі, котрий дійшов до нас, - «Повісті временних літ» («ПВЛ») відзначають запозичення з хронографії.

Представлена читачеві стаття переслідує подвійну мету - визначити хронографічні джерела «Повісті», розібрати паралельні концепції «Хронографа за великим викладом» та Початкового літописного зводу (щодо конструювання цих двох понять див. нижче), а також, наскільки це можливо, спробувати означити час появи давньоруських хронографів. При цьому доведеться звертатися до маси пам’яток, кожна з яких має свою, часто досить складну, історію. Окрім того, відновлювати специфіку дослідницьких схем, що не ввійшли до «канону», підручників і довідників [12], застарілу термінологію. Це, звісно, обтяжує розуміння й без того досить обширної літописно-хронографічної області історичних знань, однак без одночасного огляду текстів та історії уявленьпро них досягнення поставленої мети стане неможливим. Наведу невеличкий приклад. Більшість сучасних літописознавчих студій починаються зі згадки О.О.Шахматова. Однак якби, у порядку експерименту, зачорнити у працях вченого ті матеріали, спостереження та схеми, що належали його попередникам, незакресленого тексту залишилося б напрочуд небагато. На посилання О.О.Шахматова орієнтуватися не слід, адже дослідник рідко покликався на праці колеґ і сам писав про це. Отже, лише звернення до наукової традиції дозволяє дізнатися, як з’явилася й трансформувалася та чи інша ідея.

Передусім спробуємо з’ясувати, як виникло власне поняття про хронографічну складову літописання. Не від самого початку вивчення літописів, але на досить ранньому етапі, у перших роках ХІХ ст., довідалися, що «Нестор», як традиційно називали укладача «ПВЛ», використовував візантійські хроніки.

Перші дослідники діяли, що називається, навмання, і загальна картина була доволі розпливчастою. Невідомим залишалося навіть, ідеться про давньоруські переклади чи про грецькі ориґінали.Зважаючи на тодішній обмежений обсяг відомостей про слов’янські історичні твори, а також неповний корпус виданих грецьких текстів, перш за все вловили подібність до «Хроніки» Георгія Сінкела. Незабаром відшукали ближче джерело - «Хроніку» Георгія Амартола. Тоді ж стало відомо про «Літописець вскоре» патріарха Никифора. З’ясувалося, що давньоруські книжники в масі своїй не володіли грецькою або, принаймні, використовували у своїх писаннях уже перекладені твори. Поступово виявлялися інші джерела початкового літопису. Скажімо, у середині ХІХ ст. звернули увагу на «Архівський хронограф» і на текст «Хроніки» Іоанна Малали в ньому, а наприкінці століття запозичення з Малали «вписали» в історію найраніших зводів. Стараннями видатних учених - О.О.Шахматова та В.М.Істріна - виникли концепції Початкового літописного зводу та «Хронографа за великим викладом» («ХВВ»; «Хронографъ по великому изложению»). Таким чином, два різновиди історієписання давньоруської доби - хронографи й літописи - тісно поєдналися.

Хронографічні твори справді послуговували джерелами літописців, і не лише ранніх. При цьому, ідеться як про повні переклади хронік, так і про хронографи — збірки ексцерптів, з яких найбільш раннім уважають «ХВВ». Як спробую показати нижче, питання про час виникнення першого хронографа не закрите, хоча традиційно вказують на ХІ ст.

Взаємини двох видів історієписання було «встановлено» або, краще сказати, гіпотезовано ще до повного обстеження історичного кола творів давньоруських книжників. Це досить вдалі, з огляду на тривалість наукових конструкцій, спроби віднайти пункт відліку, певну реальну або віртуальну пам’ятку, з якої «все почалося». Щодо літописання, такою одиницею став Початковий звід, укладення якого традиційно відносять на першу половину 1090-х рр. Для кола хронографії аналогічну роль виконує «ХВВ», віднесений до середини або другої половини ХI ст. Обидві пам’ятки є ідеальними, реальних таких текстів не існує (хоча поняття про них настільки усталилося в науковій спільноті, що про це іноді доводиться нагадувати). На думку їхніх творців, О.О.Шахматова та В.М.Істріна, реконструйовані компіляції мали пояснювати спостереження над подібностями та розбіжностями низки доволі ранніх текстів. У центрі уваги другого стояли твори хронографічні, натомість перший переймався переважно реконструкцією літописарської праці давньоруських книжників.

Зокрема для В.М.Істріна припущення про перший давньоруський хронограф було покликане пояснити взаємини «Толкової палеї» й «Повної хронографічної палеї», «Літописця Еллінського та Римського», деяких інших збірників, а також і літопису. У загальному вигляді схема була такою: «ХВВ» став ядром абсолютної більшості пізніших хронографічних компіляцій і частково вплинув на укладача «ПВЛ» (припускалося, що в текст літопису було запозичено невеличкі включення з хронографа). Для О.О.Шахматова гіпотеза Початкового зводу пояснювала як численні спільні місця, так і різночитання двох ранніх зводів, що дійшли до нас — «Повісті временних літ» та Новгородського першого літопису молодшої редакції (НПЛ мл). Вона мала обґрунтувати схему походження й видозміни початкового літописання, і взаємини з першим хронографом та палеями лише зайвий раз підтверджували виведену вченим схему. Беручи загально, на роль «початкових» гіпотетичні пам’ятки було обрано наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. внаслідок незавершеності й певної недовершеності історії вивчення давньоруських творів історичного жанру. Зупинімося на цьому детальніше, ураховуючи обидва види історієписання Русі: літописи та хронографію.

Літописи. Початкові уявлення про літописи цілком упевнено можна кваліфікувати як асистемні. У XVIII ст. було зібрано колекцію численних рукописних списків XIV—XVII ст., які від часу укладення зводів (XI—XVI ст.) відділяли кілька десятків або сотень років. Зібрання поповнювалося також і в ХІХ ст. Перші спроби видання були принагідними й залежали від меценатства імператорів та вельмож-покровителів «наук и словесности». Відповідно, пізні зводи нерідко йшли у друк перед ранніми. Проте, учені не могли не помітити як великої подібності, так і суттєвих розбіжностей на початку більшості літописів, де описувалися події історії Русі від леґендарних часів до другої половини ХІ ст. Дослідники XVIII—XIX ст. робили акцент на автобіографічних ремарках літописців, і на цій підставі намагалися виділити різноманітні «временники» (літописи або складові збірок літописів). За традицією, котра, як показав О.П.Толочко, ішла від київської школи XVII ст., перший літопис — те, що ми нині називаємо «Повість временних літ» — атрибутували Нестору. Його ім’я знаходили в «Києво-Печерському патерику» та поодиноких списках літописних зводів. До того ж «ПВЛ» містила вступ зі спробами осмислення процесу історієписання, а автобіографічні ремарки в тексті пам’ятки спонукали шукати її автора чи укладача. Проте навіть у найдавніших «харатейних» (пергаменних) списках «чистий Нестор» не відшукувався, обов’язково продовжуючись записами за ХІІ—ХІІІ ст. У другій половині XVIII ст. та майже все XIX ст. вчені не полишали сподівань віднайти «справжнього Нестора». Працювали також і над реконструкцією ориґіналу. Спроби А.Л.Шлецера створити «очищений текст» було визнано невдалими, однак ідея «очищення» літопису від «вставок» залишила глибокий слід. Тим більше, що в літописних творах око історика й текстолога легко вловлювало суперечливі відомості та перерви викладу, підживлюючи думки про раннє ядро. Існував ще один «авторський» звід, котрий у 1820-х рр. отримав назву «Софійського временника» (під ним, із певними варіаціями в поглядах, розуміли НПЛ мл та Софійський І літописи, а також інші новгородсько-софійські зводи та їх спільні протографи).

Особливе значення «Софійський временник» набув тому, що містив передмову — позначку руки іншого літописця, ніж Нестор.

Загадку становили співвідношення «Временника Нестора» та «Софійського временника». Ці зводи місцями збігаються, а подеколи разюче відрізняються, і при тому представлені давніми рукописами. За наявності розбіжностей виникала проблема: було абсолютно неясно, котрому з літописів можна довіряти та де збережено вихідну версію. У такій ситуації дослідники мають або реконструювати процес переробки в якомусь з «ізводів», або шукати раніший пункт, коли вони розійшлися.

Сучасна критика тексту чіткіше розрізняє «rewriting» (повне переписування) та «overwriting» (редагування/розширення/скорочення поверх або на основі вже написаного), причому повне переписування часто переважає на початку та завершенні твору. Це дозволяє припускати скомплікований спосіб зміни версій літописного тексту. Однак літописознавці від ХІХ ст. і до сьогодні в масі своїй розуміють літописи як строго документальні свідчення. Теза про «rewriting» сприймається як «вигадування документів» чи «навмисне викривлення інформації» і викликає спротив, незважаючи навіть на те, що в різних дисциплінах накопичилося досить багато свідчень стосовно того, що давні автори не сприймали переписування історії як її викривлення. Тому русисти традиційно схильні шукати більш ранній пункт розходження, хоча на практиці полеміка в будь-якому випадку точиться навколо того, який із літописів точніше відбиває більш ранню версію.

На час видання перших томів серії «Повне зібрання російських літописів», у 1840-х рр., було визначено такі «ізводи літопису»: давній («Временник Нестора», «ПВЛ»), середній (новгородсько-софійські зводи, «Софійський временник») та новий (Никонівський чи Патріарший літопис). Озвучив цю дещо спрощену, треба сказати, ідею видавець шести томів «ПСРЛ» Я.І.Бередников, вона ввійшла в передмову до першого тому (1846 р.) та стала програмною. Уже в М.І.Сухомлинова (1856 р.) поділ на гілки літописання став подрібненим і ближчим до сучасного. Однак тричленна схема Я.І.Бередникова залишалася. Почасти тому, що не мала замінника в передмовах до перевидань «ПСРЛ», а частково власне завдяки своїй простоті - для мисленнєвих операцій узагалі надзвичайно ефективним є число 3, що підкріплюється філософськими й науковими конструкціями. Можливо далі, ускладнюючись, схема продовжувала б функціонувати, однак знайшлася людина, котра перевернула співвідношення «давнього» та «середнього» ізводів і зробила «середній» новгородський - давнішим, а «давній» київський - новішим. Ця людина - О.О.Шахматов.

В усіх працях дослідника, починаючи від його пробної лекції як приват-доцента в Московському університеті, простежувалися кілька основних дослідницьких тенденцій, як-от, наприклад, у текстологічних студіях головним критерієм уважати «повноту» записів і, відповідно, покладатися на пізні тексти. Ґенеральною ідеєю було те, що НПЛ мл раніша за «ПВЛ»: новгородські літописи для О.О.Шахматова завжди були свідком більш автентичним. Імовірно, так позначилося загальне для багатьох русистів переконання в більшій документальності літописів новгородських і більшій «літературності» (від чого недалеко до «переробленості») літописів київських. Поштовхом для такого способу думання стало те, що виклад, подібний до «Повісті», уривається в усіх новгородських зводах на 1074 р. Спочатку О.О.Шахматов припускав, що близько цього часу й було укладено більш ранній літописний звід, тоді як «ПВЛ», очевидно, доведена до 1110-х рр. При цьому для нього був закритий простий шлях оголосити найдавнішим текстом пергаменний Синодальний список НПЛ старшої редакції - учений прийняв і розвинув арґументацію І.І.Срезневського та М.І.Костомарова щодо того, що записи Синодального за ХІ ст. є скороченою версією, і вважав, що йдеться про переробку «ПВЛ». Відтак залишалося обрати іншого репрезентанта «Софійського временника», і ним міг стати тільки НПЛ мл.

О.О.Шахматов шукав і знайшов пункт розходження ранніх зводів, але у ході його досліджень пункт цей дещо «дематеріалізувався». У своїй випробувальній лекції 1890 р. молодий приват-доцент стверджував, що «перша редакція» «ПВЛ» дійшла в новгородських літописах, і була доведена власне до 1074 р. У праці 1897 р., відштовхуючись від ідей свого попередника у сфері вивчення списків НПЛ та новгородсько-софійських — Й.П.Сеніґова, і не погоджуючись із дослідником, який укотре намагався розв’язати проблему загадкового старшого Синодального списку НПЛ, О.О.Шахматов уперше оприлюднив ідею Початкового зводу. Синодальний список справді являє собою загадку: у ньому відсутні 16 зошитів, починається він одразу з битви Ярослава Мудрого зі Святополком 1016 р., і частково збігається з «середнім ізводом» — «Софійським временником». Й.П.Сеніґов припускав, що втрачена частина містила власне початок давнього «Софійського временника», а зошити було загублено порівняно пізно. Натомість О.О.Шахматов відкинув цю гіпотезу й запропонував інше рішення: зошити втрачено вже у ХІІІ ст., «Софійський временник»зберігся у НПЛ мл, але в ньому ж таки захований і Початковий звід! Нібито в 1220-х рр. новгородський книжник, намагаючись відновити втрачені статті літопису, не зміг відшукати «Повість временних літ», проте знайшов звід, «схожий» із нею і давніший. На думку О.О.Шахматова, цей звід мав бути дефектним, він уривався на статті 1074 р. і дещо перероблявся у ХІІІ ст. під час укладення. В іншій праці вчений писав про те, що укладачі як «ПВЛ», так і Початкового зводу (=НПЛ мл), використовували «Хроніку» Амартола. Завдяки постулюванню обриву на статті 1074 р. екземпляра Початкового зводу, яким нібито користувався новгородський літописець, попередня відносно «ПВЛ» компіляція стала дещо «прозорішою», однак усе ще була пов’язана з цілком реальними текстами. Рішучий крок у бік віртуалізації було зроблено в 1900 р. Під впливом В.М.Істріна та О.В.Михайлова О.О.Шахматов почав працювати з хронографічними компіляціями. На підставі порівняння ранніх літописів з «Еллінським літописцем», палеями та «Троїцьким хронографом» учений зробив висновок про численні спільні риси в текстах і про існування «Хронографа особливого складу». А на підставі порівняння «ПВЛ» та НПЛ мл, а також двох невеличких прикінцевих статей «Троїцького хронографа» обсягом менше піваркуша — масу висновків щодо існування історичних компіляцій Х—ХІ ст., у тому числі «Найдавнішого» зводу, позбавленого хронологічної сітки. Починаючи з цього часу, дослідник писав про те, що хронографічні джерела «Повісті» та попередніх літописів відмінні: у Початковому зводі використано хронограф, а у «ПВЛ» — «Временник Амартола». Згодом із деталями його гіпотез відбувалися різноманітні трансформації: змінювалися редакції «Еллінського літописця» та хронографічної палеї, виділялися, крім Початкового та «Найдавнішого», ще інші проміжні зводи, утворення «Софійського временника» ХІІІ ст. переносилося на другу чверть ХV ст. й одночасно з’явилося датування Початкового зводу 1093 р., коливалася кількість редакцій «ПВЛ». Незмінною була лише впевненість у тому, що у НПЛ мл збережено джерело «Повісті» — звід раніший, іноді дуже близький до «ПВЛ», однак часом навпаки — а також оперування реконструйованими/віртуальними текстами, що з легкістю перетікають один в один.

Якщо поглянути на цю схему загально, вона вирішує проблеми тодішнього літописознавства. Кандидата на ранню версію літописного зводу - знайдено, розв’язане питання списків «давнього ізводу Нестора» (=«ПВЛ»), що виступають в абсолютній меншості порівняно з основним масивом літописів. Вирішено проблему несуголосності «давнього» й «середнього» літописних ізводів та різноманітних їх комбінацій у пізніх зводах. «Повість» проголошено наступним етапом укладення літопису, після Початкового зводу. Деякі зводи, приміром НПЛ мл, могли його оминути, а інші, пізніші - комбінували етап «початковий» та етап «укладення ПВЛ». Інакше і простіше кажучи, вироблено схему, коли початковим літописом є протограф НПЛ мл, над яким «надбудовано» «ПВЛ» (альтернативою їй виступає реконструкція, котрої притримується автор даної статті: початковим, що дійшов до нас, літописом є «ПВЛ», тоді як НПЛ мл репрезентує пізньосередньовічну переробку). «Віртуалізація» тексту - доволі зручний прийом, оскільки дозволяє беззастережно застосовувати метод «визначення пізніх нашарувань» та «очищення від вставок».

Хронографи. Історія вивчення хронографів дещо відрізняється від літописознавчих розробок, однак у цілому результат виявився подібним. Перш за все увагу вчених привернули «Толкові палеї» та «Еллінський літописець» - збірки, що мають між собою множинні текстуальні перехрещення. Особливості інших компіляцій було виявлено переважно завдяки понад сорокарічній науковій діяльності В.М.Істріна. Однак раніше, ніж з’ясувалися деталі в картині формування хронографічної літератури Давньої Русі, з’явилася ідея «Хронографа за великим викладом». Можливо, В.М.Істрін ще б вичікував і певний час обмежувався частковими спостереженнями, однак його більш успішний товариш О.О.Шахматов у 1900 р. «вистрілив» з ідеєю «Хронографа особливого складу». Довелося відстоювати свої позиції. Крім усього іншого, О.О.Шахматов скрізь убачав сліди давніх болгарських палей та болгарського «Прото-Еллінського літописця» Х ст., а його колеґи намагалися довести «російське» («русское») походження цих пам’яток, що було одним із пунктів ідеологічного протистояння (воно зберігає значущість і до нашого часу).

Ідея найранішого давньоруського хронографа формувалася в полеміці О.О.Шахматова та В.М.Істріна. Лише згодом, уже у третій чверті ХХ ст., О.В.Твороґов поєднав обидві схеми — «Хронографа особливого складу» та «Хронографа за великим викладом». Остання назва (як і «Повість временних літ» чи «Временник») автентична, тобто взята з середньовічного тексту. У «Повній хронографічній палеї» В.М.Істрін натрапив на ремарку давнього книжника: «...так бо бо пШно во книгах єж предръжит фронографъ по великомоу изложню . совокоупи и списа яко ж бо предписано в начал книг сих от палба и от тратовасиліа . се ж пак и проркы привед неблазно писниє гля сице», — і вирішив, що йдеться про пам’ятку, яка лягла в основу палей та «Еллінського літописця» й відбилася у «ПВЛ». До речі, сама по собі ця ремарка мало про що говорить. За складом («от паліа»=Восьмикнижжя, тобто перші вісім книг Біблії, «отъ тратовасиліа» — зіпсоване «Тетровасилия» — 4 Царства, і «пророкыі» — Книги пророків) так можна позначити кілька великих хронографів. А за характером указівка на палею нагадує посилання на «старыш літописець ростовскыи» з «Києво-Печерського патерика». Який то був звід — досі достеменно невідомо, скоріше за все, ішлося про котрийсь із суздальських «продовжувачів Нестора», однак покоління вчених витрачали зусилля на безплідні спроби визначення цього «старого літописця».

Підходи В.М.Істріна та О.О.Шахматова до реконструкції протографічних версій хронографів суттєво відрізнялися. Починаючи з маґістерської праці «Александрія давньоруських хронографів» (1893 р.), В.М.Істрін намагався визначити склад тієї чи іншої хронографічної компіляції повністю, а якщо йшлося про декілька збірок — постулювати існування їхнього спільного протографаобов’язково на підставі численних збігів у складі. У полеміці з О.О.Шахматовим він зазначав:

«Адже добре всім відомо, що джерела, котрими користувалися російські хроністи, були далеко не обширними, і що ми завжди й надалі при вивченні нових хронографів та інших пов’язаних із ними пам’яток знаходитимемо спільні місця. Але звідси ще дуже й дуже далеко до визначення їхнього зв’язку за своїм складом».

У результаті він відмовився від кількох своїх ранніх спостережень. Зокрема майже не розробляв далі списки Троїцький №728 та Ундольського №1, уперше вказані в «Александрії», облишив спостереження про запозичення з «Хроніки» Малали у «ПВЛ» (зроблені в доповіді 1893 р.) щодо спільного походження текстів про Вавилонське стовпотворіння. Відзначивши у «Заувагах про склад Толкової палеї» (1897 р.), що сюжет про стовпотворіння в «Іудейському хронографі» текстуально близький до «ПВЛ» та палей, В.М.Істрін зіткнувся далі з проблемою, що склад хронографа у жодному іншому місці не має перехрещень із палеями чи літописом. Натомість О.О.Шахматов активно експлуатував цю ідею аж до останньої своєї праці з літописознавства. Намагаючись пояснити навіть поодинокі збіги, він без вагань кожного разу реконструював за ними якесь джерело «особливого складу». Для того, щоб проілюструвати нестримність О.О.Шахматова в гіпотезуванні, вистачить одного прикладу, з історії вже згадуваного сюжету про Вавилонське стовпотворіння. У списках палей та літопису тут було визначено текстуальну подібність, і дослідник припустив, що у близькому до палей «Троїцькому хронографі» мав читатися аналогічний текст. Однак рукописи цього не підтверджують. О.О.Шахматов був змушений визнати, що у старшому списку Троїцькому №728 відсутній початок, а в Ундольського №1 стовпотворіння читається за іншим джерелом — копіюється Книга Буття. Безпосередньо після демонстрації відсутності текстуальних свідчень учений пише: «Однак це не може ослабити зробленого висновку, оскільки зайве супроти біблійного тексту могло бути видалене (курсив мій - Т.В.) у будь-якому з пізніших списків».

О.О.Шахматов запропонував величезний обсяг початкових хронографічних текстів, що потрапили в Русь. На роль «першого хронографа» він висунув неосяжний «давньоболгарський Еллінський літописець прото-редакції», що мав містити тексти хронік Георгія Амартола, Іоанна Малали, Георгія Сінкелла та багатьох інших, від чого в наявній давньоруській традиції залишилися «жалюгідні уламки». Це дозволяло будь-яке читання, знайдене хоча б в одній пам’ятці, ідентифікувати як «скалку» такого протографа. Подібні операції жодним чином не піддавалися верифікації й В.М.Істрін розкритикував шахматовську ідею, запропонувавши своє бачення початкового хронографа.

Він писав про досить скромний текст, засвідчений численними системними збігами в низці пам’яток.

Крім таких розходжень, у підходах О.О.Шахматова та В.М.Істріна спостерігаються досить суттєві спільні риси. Передусім на історії вивчення літописів і хронік позначилися загальні спільні дослідницькі звички. Зокрема потреба в авторі-укладачі. У літописознавстві панувала ідея «Нестора», хоча часом його місце міг займати інший «списатель» - як-от ігумен Сильвестр, відомий із приписки Лаврентіївського зводу, або «священик Василій» із повісті про осліплення Василька Теребовльського («ПВЛ» під 1097 р.). Хронографія була більш молодим відгалуженням і взорувалася на літописознавство. Окрім цього, у поглядах обох учених проявилася концепція єдиного центру: на думку О.О.Шахматова та В.М.Істріна, «ХВВ» та Початковий звід мають являти собою ранні тексти, що глибоко вплинули на всю подальшу літописну та хронографічну традицію. Це два ядра, від яких кількома вервечками мали відходити наступні пам’ятки. Насправді і для літописів, які могли бути укладені в «обласних», як писали дослідники XVIII-XIX ст., центрах, і для хронографів, сформованих у кількох місцях із наявних повних слов’янських перекладів хронік, поняття про єдине джерело не є обов’язковим, а проте воно присутнє і в В.М.Істріна, і у О.О.Шахматова. Обидві ідеї в дечому залежні одна від одної, хоча й не повністю конґруентні. Припускаючи наявність першого давньоруського хронографа, В.М.Істрін залежав від гіпотетичної найдавнішої версії літопису (цей літопис - попередник «ПВЛ» учений датував серединою XI ст.), де хронограф, гіпотетично, використовувався. Річ у тім, що як і літописні зводи, усі відомі на наш час кодекси хронографічних компіляцій досить пізні. Однак, на відміну від перших, вони практично не мають у тексті хронологічних реперів. Тому початок історії давньоруських хронографів та палей можна відсувати в XI ст. тільки за тієї умови, якщо припустити, що перший хронограф відображений у складі «ПВЛ» та НПЛ мл. О.О.Шахматов певний час, із 1890 по 1899 (?) рр., обходився без припущень про хронографи, однак уже перше звернення до теми запозичень 1900 р. мало результатом гіпотезу «Хронографа особливого складу». Гіпотеза про звернення книжників спочатку до хронографа, а потім до повного перекладу Амартола була зручною, дозволяючи дещо спрощувати реальні співвідношення текстів та «реконструювати» різноманітні віртуальні протографи.

Концепції Початкового зводу та «ХВВ» протрималися понад століття, причиною чому послугували, у тому числі, зовнішні фактори: своєрідна успішна «канонізація» О.О.Шахматова як «ученого взірця», сила інерції, а також складність і непопулярність таких дослідницьких тем, як палеї та хронографи. Крім усього іншого, хронографічні збірки містять вітхозаповітні книги, більшість повних хронографів починається з Книги Буття. До вивчення давньослов’янської Біблії в радянські часи не заохочували, відтак праця О.В.Твороґова 1970-х рр. про давньоруські хронографи була науковим подвигом. До цього слід додати неможливість охопити всі теми — ранні та пізні літописні зводи, палеї, хронографи — силами одного дослідника. Однак завдяки низці студій «нешахматовської» спрямованості зараз однією з конвенцій наукового співтовариства стає перегляд підвалин затверджених схем початкового літописання і хронографії, а конкретного матеріалу в різних сферах накопичено вже досить багато.

Оскільки волею долі хронографи та літописи виявилися взаємопов’язаними, розглянемо арґументацію О.О.Шахматова та В.М.Істріна й сучасні можливості для критики їх концепцій. Подальший виклад являє собою спостереження над особливостями вірогідних хронографічних джерел раннього давньоруського літописання. Якщо не обмежувати себе набором уже відомих рішень, можна поставити низку запитань, і в багатьох випадках запропонувати відповіді. Зрозуміло, цей мій огляд не може претендувати на вичерпність, хоча б тому, що більшість хронографічних компіляцій та окремих складових до цього часу не мають критичних видань. Щоправда, часто на допомогу приходить «Хроніка» Амартола, різноманітні версії та трансформації якої краще за все вивчено. Вона є основою пам’яток «родини» «ХВВ», і у визначенні рис того чи іншого хронографа найбільшої ваги надають саме визначенню специфіки версії Амартола.

Датування хронографів. «Хронограф за великим викладом» та «Троїцький хронограф». Хронографічні компіляції вкрай складно датувати, оскільки вони містять майже винятково перекладні тексти. Творча активність їхніх укладачів і редакторів проявлялась у переробці та скороченні обраних фраґментів повних слов’янських перекладів, і лише зрідка - у введені зв’язок між ними. Грецькі оригінали та давньослов’янські переклади також належать в основному до раннього часу. Наприклад, «Хроніка» Малали написана у VI ст., перекладена в давньоболгарський період; «Хроніка» Амартола з Продовжувачем - середина Х ст., перекладена, вірогідно, у Русі в ХІ ст.; перші книги Біблії - грецька версія з’явилася у III—II ст. до н.е., слов’янський четій переклад зроблено в епоху царя Симеона на початку Х ст. і т.д. Така рання поява вихідних текстів дає широкий простір для датування компіляцій, де їх використано. Справді, як дізнатися — давньоболгарський за походженням переклад Х ст. запозичений укладачем ХП, ХШ чи ХV ст.? Хронографічні збірки вдається прив’язати до певного часу лише за непрямими ознаками: наявністю у складі пізніх авторів або пізніх редакцій чи перекладів, слідами взаємодії з ориґінальними руськими творами певного періоду. До того ж, зважаючи на компілятивну природу хронографів та палей і неповну стабільність композиції, у кожному конкретному випадку можуть заперечити, що виявлену з такими труднощами визначальну складову внесено пізніше. Тобто залишається така собі «лазівка» — можливість наполягати в тому, що «насправді» компіляція є ранньою.

Отже, як слід датувати «ХВВ», котрий, крім усього іншого, ще й не дійшов у «першій» редакції, а починається одразу з «другої»? На початку декілька слів щодо місця «ХВВ» серед інших подібних творів. У дослідницькій традиції це пам’ятка, не збережена до наших днів і реконструйована на підставі численних збігів ділянок тексту в «Троїцькому хронографі», двох хронографічних палеях та «Еллінському літописці» 2-ї редакції. Цими пам’ятками ранні хронографічні збірки не вичерпуються — можна, наприклад, назвати «Іудейський хронограф», «Еллінський літописець» 1-ї редакції, короткі хронографи, що не входять у «родину» «ХВВ» та не мають таких збігів. За схемою, запропонованою О.В.Твороґовим, Троїцький належить до 2-ї редакції «ХВВ», решта представників — до 3-ї. «Перша редакція» не дійшла, однак існування її припускається завдяки віднесенню деяких запозичень з НПЛ мл та «ПВЛ» до хронографа. Як відзначалося, уже В.М.Істрін уважав, що зближення у хронографічних компіляціях неможливо пояснити без гіпотези про їхнє спільне джерело, яке він найменував «Хронографом за великим викладом». Учений відніс утворення цього джерела до середини XI ст. Однак на останніх етапах праці над концепцією він заклав у неї, якщо можна так висловитися, підривний елемент. В.М.Істрін писав про незвичне співвідношення першої та другої редакцій «Еллінського літописця» (далі першу редакцію позначаю як «ЕЛ-1», другу — «ЕЛ-2»): «ЕЛ-1», на його думку, не має слідів користування «ХВВ», тоді як в «ЕЛ-2» вони присутні. Що, дійсно, дуже дивно, якщо виходити з ідеї «ХВВ» як початкового хронографа. Тим більше, що «ЕЛ-2», без сумніву, наслідує також і більш ранню версію «ЕЛ-1». Зокрема, В.М.Істрін зробив примітне спостереження: текст «Хроніки» Амартола в «ЕЛ-2» двошаровий, він складається з фраґментів, що читаються в «ЕЛ-1», та інших, запозичених з «ХВВ». Ці спостереження мають тим більше значення, що виявлено кілька ранніх хронографів, які не належать до «родини» «ХВВ». Як уже відзначалося, якщо обмежитися періодом до середини XV ст., у цю «родину» маємо включити лише чотири пам’ятки: «Троїцький хронограф», повну та коротку хронографічні палеї, «ЕЛ-2».

Існують перепони для віднесення «ХВВ» до ХІ ст. Передусім виникнення трьох із чотирьох ранніх його представників обмежено порівняно вузьким періодом першої половини XV ст. Так, нині наведено переконливі докази на користь укладення «ЕЛ-2» у другій чверті XV ст.; «Повну хронографічну палею», що колись уважалася дуже давньою, укладено в перших десятиліттях XV ст.; те саме стосується «Короткої хронографічної палеї». Відтак серед кандидатів на «ранні» залишається лише «Троїцький хронограф». Старший зі списків Троїцького — початку XV ст., проте вже в ньому присутні вторинні читання, яких не має другий повноцінний список. Це має свідчити про існування ранішого спільного протографа. Виникає питання — чим можна виводити цей спільний протограф із глибокої давнини? Відповідь буде неґативною, оскільки у Троїцькому виявлено пізні версії перекладних текстів. Так, тут уміщено біблійні книги пізньої групи російської редакції (не раніше ХІІІ ст.) й другу редакцію «Александрії хронографічної». При тому, уже перша її редакція відбилася у збірках, укладених не раніше середини ХІІ ст.

Розглянемо пізні складові «Троїцького хронографа» детальніше. Що стосується слов’янського Восьмикнижжя, на сьогодні визначено три його редакції: російську, південнослов’янську та хронографічну. Рукописи першої найчисленніші, їх дійшло більше двох десятків. Російська редакція поділяється на три гілки: ранню, пізню та пізню з єврейськими ґлосами в тексті. Визначення, яку редакцію біблійного тексту вміщено у «Троїцькому хронографі», пов’язане з деякими утрудненнями, оскільки він неповний і починається з Книги Ісуса Навина. Утім, наявний текстологічний матеріал засвідчує проміжний статус біблійної частини Троїцького. Частково він подібний до списків ранньої групи російської редакції, однак у переважній більшості випадків підтримує читання пізньої групи. Редакції давньослов’янських біблійних перекладів датувати, мабуть, ще складніше, ніж хронографічні твори, однак у списках пізньої групи російської редакції виявлено запозичення з пізнього виду «Паримійника», укладеного в Болгарії або на Афоні у XIII — на початку XIV ст. Що надає нам ознаку для приблизної хронології біблійних книг «Троїцького хронографа».

Ще однією складовою Троїцького є «Александрія хронографічна», переклад грецького роману про Александра Македонського. Знову йдеться про вторинну, а не початкову версію. Мені вдалося уточнити схему В.М.Істріна та О.В.Твороґова, і нині можна стверджувати, що перша редакція збереглася в «Іудейському хронографі» та «ЕЛ-1», друга - у «Троїцькому хронографі», третя - в «ЕЛ-2», де бачимо контамінації читань із першої та другої редакцій «Александрії». Троїцька «Александрія» розширена численними доповненнями. Це запозичення зі «Слова» Єпифанія Кіпрського про 12 дорогоцінних каменів у ризі єрусалимського першосвященика, фрагменти «Одкровення» Мефодія Патарського, невеличкі вставки з біблійних книг, «Слова про 16 пророків». Певні запозичення вказують, як видається, на пізні тексти: «Пролог» та, можливо, слов’янський переклад «Хроніки» Зонари (не раніше ХІІ ст.). Сподіваюсь, дальше вивчення дозволить виявити хронологічні маркери додаткових уривків, поки що ж можна вказати на те, що у Троїцькому зновтаки бачимо відносно пізню другу редакцію.

Датування хронографів, хронографічні свідчення «ПВЛ». Отже, звернімося до доказів існування початкового давньоруського хронографа. Що дозволяє датувати цю гіпотетичну пам’ятку ХІ ст.?

Традиційно вважається, що «ХВВ» не дійшов до нас, однак засвідчується запозиченнями у «ПВЛ» та НПЛ мл [13]. Роблячи свого часу висновок про запозичення ранніх літописів із хронографа, а потім із повного перекладу Амартола, О.О.Шахматов, В.М.Істрін та О.В.Твороґов спиралися, образно кажучи, на трьох китів. 1) На початку «ПВЛ» містить два посилання на джерела: «літописание Георгия» та «літописание гречьское»; третя згадка факультативна - власне «фронографъ»/«хронографъ» фіґурує лише в Іпатіївській гілці списків. 2) Редакція спільних для НПЛ мл та «ПВЛ» «хронографічних» уривків близька до тієї, що спостерігається в текстах «родини» «ХВВ». 3) У «ПВЛ» та НПЛ мл різний склад запозичень з Амартола, у «ПВЛ» - з повного перекладу та «ХВВ», у НПЛ мл - тільки з «ХВВ». Новгородський літопис нібито простіший за структурою, у ньому не засвідчено фраґменти, що належали б до повного перекладу, тоді як «ПВЛ» «надбудована» й відбиває складну картину звернення до хронографічних текстів. Розберемо цю доказову базу, починаючи з першого арґументу.

У «ПВЛ» справді два основних посилання на хронографічні твори. Згадку «літописания Георгия» (вважають, що мається на увазі Георгій Амартол) та «літописания гречьскаго» (вважається, що йдеться про компіляцію) знаходять у недатованому вступі «ПВЛ» у всіх списках: «яко же глаголеть Георгии в літописаньи», «...в літописаньи гречьстімь». Третю, щодо «хронографа» чи, в Іпатіївському списку, «фронографа» зустрічаємо в кінцевих статтях під 1114 р., лише в Іпатіївській версії [14]. Хід думок дослідників ХІХ-ХХ ст. був простим. Посилання два, іменне та анонімне, відповідно вони не можуть належати одному й тому самому літописцеві й указувати на одне й те саме джерело. Той книжник, котрий писав про «Георгія», запозичив ім’я з повного перекладу «Хроніки» Амартола, де воно вказане у самому тексті, а інший, що послався на «хронограф», не знав автора хронографічної компіляції і не зміг визначити, що «ХВВ» складається переважно зі скорочених та перероблених фраґментів «Хроніки» того ж таки «Георгія». Слід одразу зауважити, що з посиланнями пов’язані утруднення: не тільки для «Георгія», а й для «літописання грецького» відповідників у НПЛ мл немає. Мислячи концептуально, учені оминули ці перешкоди, не зважаючи на мовчання новгородського автора. В.М.Істрін уважав, що укладення «ХВВ» належить атрибутувати книжникам часів Ярослава Мудрого, О.О.Шахматов виходив із того, що, принаймні, у 1090-х рр. перший хронограф уже існував.

Як зараз відомо, у давнину посилання - це лише підкріплення своїх слів авторитетом. їх не слід розглядати як науковий апарат, де точна вказівка на ім’я та назву обов’язкова. Проте в XIX ст. подібні ремарки ще справді сприймали практично як наукові посилання й відтак кожне окреме ім’я чи назву могли нав’язувати до певного автора або твору. Крім застарілої думки стосовно точності літописних указівок, нині немає жодних підстав для протиставлення «літописання Георгія» та «гречьскаго». Більше того, свідчення давніх текстів прямо спростовують цю традиційну думку. Наприклад, в «Еллінському літописці» хроніка Іоанна Малали називається одночасно «Еллинским гранографом» та «Іоанновим гранографом» (тобто хронографом).

У НПЛ мл відсутні всі три вирази, тому ми не зв’язані її матеріалом і маємо рахуватися лише з «ПВЛ». Можна запропонувати інше пояснення походження хронографічних відсилок у вступі «Повісті» та статті 1114 г. У подальшому викладі я виходжу з виявлених мною взаємозв’язків між вступом, «Промовою філософа» та деякими іншими статтями «ПВЛ», а також закінченням, присутнім лише в Іпатіївській редакції. Із чого випливає припущення, що літописні статті, принаймні по 1114 р. включно, входили у вихідну версію «ПВЛ».

Перш за все, у «Повісті» «хронограф» не міг бути згаданим у сучасному розумінні слова — як давньоруська компіляція включень із вітхозаповітних текстів та перекладних грецьких хронік, з яких найбільш популярними були хроніки Амартола та Малали. «Хронограф» у значенні «компіляція» — недавнє поняття. Чітке розрізнення давньоруських збірників-«хронографів» та перекладних грецьких «хронік» уперше запропонував В.М.Істрін, а до того навіть учені ХІХ ст. писали, наприклад, про «хронограф» Іоанна Малали, маючи на увазі саме перекладну хроніку [15]. Середньовічні книжники слово «хронографъ»/«гранографъ» уживали як для позначення хроніки, так і її автора. Більше того, у «Хроніці» Малали слово позначало будь-якого авторитетного письменника. Давньослов’янський перекладач Малали калькував грецькі слова «laxopikog» та «xpovoypapog», унаслідок чого текст рясніє численними посиланнями на «мудрыхъ» і «премудрыхъ» «историковъ» і«хронографовъ». У «ПВЛ» відсилку до «хронографа» у статті 1114 р. зроблено саме перед блоком цитат з Амартола та Малали, притому доля тексту останнього тут набагато вагоміша. Судячи з усього, указівка на «хронограф» у статті «Повісті» 1114 р. — слід знайомства з твором Малали. Натомість у вступі частіше цитується Амартол, хоча невеличкі запозичення з Малали також присутні. Указуючи на «літописання Георгія», укладач «ПВЛ», вірогідно, позначив більш впливове на той момент для нього джерело. «Літописание гречьское» правомірно тлумачити як синонімічне, а не антинонімічне «літописанию Георгия» поняття — точно так, як «Іоаннов» та «Еллінський» літописець в «ЕЛ». Таким чином, у кількох посиланнях «ПВЛ» на хронографічні джерела слід убачати не сліди користування «хронографом» у ранішому Початковому зводі та повним перекладом Амартола в пізнішій «Повісті», а вплив на давньоруського книжника двох повних перекладів хронік, Амартола та Малали. 

Із приводу другого арґументу послідовників О.О.Шахматова. Укладач хронографа, яким користувався автор Початкового зводу, зробив вибірку з «Хроніки» Амартола, скорочуючи та редагуючи відібрані ним фраґменти. Ті запозичення, що бачимо одночасно в НПЛ мл та «ПВЛ», традиційно розцінюються як відмінні від повного перекладу Амартола й текстуально наближені до хронографічних. Спробую показати, що подібність літописних та хронографічних уривків дуже приблизна, якщо не сказати більше. Порівняймо тексти з серії запозичень у статті 1065 р. Показовим є приклад-цитата з «Хроніки» Амартола 200.16—21: у «ПВЛ» та НПЛ мл бачимо скорочену та видозмінену версію, у хронографах — майже ідентичну до повного перекладу Амартола (задля кращого візуального сприйняття в наведених нижче таблицях збіги літописів та хронографічних текстів виділено курсивом, тотожні у хронографах та повному Амартолі вирази підкреслено, індивідуальні доповнення чи зміни літописця наведено напівжирним шрифтом).

 

 

Інший приклад. У «Троїцькому хронографі» бачимо деякі скорочення та зміни, але версія набагато ближча до повного перекладу Амартола, ніж до «ПВЛ» та НПЛ мл - із літописними варіантами збігається одне слово і два пропуски, різняться численні вирази. В «ЕЛ-2» редакція просто тотожна «Хроніці» Амартола:

Древнерусские хронографы. — С.255). Наводжу тут за рукописом Поґодінський №1435 (РНБ): «.и звізда велиа явися на запада испущаючи луча, иже именоваху Лампидию, рекше блестанницю, и бысть за днии 20 сиаюттти. по времени етері бысть звіздамь течение с вечера и до утра, яко вси глаголати, яко падають звізды, и за мало пакы солнце без начала сиаше. крамолы же недузі и умертвие человіком не престааше гріх ради наших» (арк.432 зв. — 433). Щиро вдячна Є.Ґ.Водолазкіну за уточнення. В «Іудейському хронографі» відповідного запозичення з Амартола немає. У хронографі«особого вида 1691 г.» з різночитань можна відзначити: «.на западе. Лампадію, рекше блистаничю, і бысть за 20 дніи сіяющи. по времени же етері. солнце без начала сіяше (див.: АнисимоваТ.В. Хроника Георгия Амартола. — С.378—379).

Третій випадок: «ПВЛ» та НПЛ мл, «Троїцький хронограф» і «Повну хронографічну палею» зближує два скорочення, натомість розділяють численні текстуальні особливості:

 

6          — НПЛ мл видящимъ имъ.

7          — НПЛ мл К возніяся / АТ възниася.

8          — так І, Л мыка, РА мечка, Х НПЛ мл (АТ) мъска.

9          — НПЛ мл языкомъ.

10        — Нтр етероу, у Троїцькому №728 помилково: тероу.

11        — Нтр немає повторення.

12        — Нтр дод. и.

Щодо скорочень — манера відсікання зайвих деталей та деякого спрощення важких грецизованих зворотів була загальноприйнятою серед середньовічних книжників, котрі працювали з перекладними пам’ятками122. Детальний аналіз демонструє, що в літописах і текстах «родини» «ХВВ» маємо кілька спільних скорочень та одну лексичну заміну («сияше» замість «світяше»)123. Абсолютнабільшість характерних читань «ПВЛ» і НПЛ мл хронографічними творами не підтверджується. Якщо вжити найобережніші дефініції, думка про запозичення з Амартола у «ПВЛ» та НПЛ мл, подані у версії «ХВВ», викликає великий сумнів.

Утім, можуть заперечити — раптом саме скорочення були характерні для 1-ї редакції «ХВВ», а в літописному тексті сталася їх подальша обробка? На жаль, значні фраґменти з «Хроніки» Амартола, що надаються до текстологічного аналізу та присутні одночасно в «ПВЛ» і НПЛ мл, фактично вичерпані матеріалом статті 1065 р. Другий випадок, на який часто покликаються у працях про ранні літописи — опис походу русі на Царгород під 6428 р. (920 р.) у НПЛ мл та під 6449 р. (941 р.) — у «ПВЛ». Однак у НПЛ мл тут складна композиція джерел із текстів «родини» «ХВВ» та невеличких включень власне із «ПВЛ». Своєю чергою, остання скомпонована з повного перекладу «Хроніки» Амартола та із житія Василія Нового, і не залежить від «ХВВ». Хоча в основу обох літописних повідомлень у кінцевому підсумку покладено текст Амартола, безпосередні джерела не збігаються й, таким чином, цей матеріал не можна долучати до розгляду.

Відтак звернімося до третього арґументу: у спільних фраґментах «ПВЛ» та НПЛ мл постулюється присутність цитат тільки з хронографа, у них не має бути запозичень із повного перекладу «Хроніки» Амартола. Слід підкреслити - для захисту традиційних поглядів послідовників О.О.Шахматова це нібито факультативне положення вкрай важливе. Резони прості: саме так доводиться «проста» компоновка НПЛ мл та «складна», «надбудована» - «ПВЛ» (тут маса запозичень із повного перекладу «Хроніки»). Натомість якщо у НПЛ мл наявні фраґменти як із текстів «родини» «ХВВ», так і з повного перекладу Амартола, це означає складну компоновку НПЛ мл і схиляє до думки про переробку та скорочення «ПВЛ» новгородським книжником.

У новгородському літописі, справді, не побачимо значної кількості включень з Амартола, засвідчених у «ПВЛ». Це не дивно, адже в ньому кардинально перероблено початкову частину і відсутнє завершення 1110-х рр., що рясніє хронографічними ексцерптами. Однак у спільному тексті НПЛ мл - «ПВЛ» наявні інші цитати з Амартола. Вони не мають відповідників у жодному хронографі, а відтак можуть походити лише з повного перекладу «Хроніки». Укажу лише два приклади з періоду князювання Володимира Святославича.

Аналогічна картина у «Промові філософа» під 986 р., де цитата з Амартола послуговує заміною кількох біблійних віршів на завершенні Второзаконня та на початку Книги Ісуса Навина та різко відрізняється від повного біблійного тексту.

Примітка:

1 - У квадратних дужках - доповнення з інших рукописів, якщо вони відповідають грецькому тексту, у фіґурних дужках - невірні читання Віленського.

Аналіз усієї серії виявлених запозичень показує, що значна їх частина відсутня як у «родині» «ХВВ», так і в інших хронографічних компіляціях. Отже можна з упевненістю стверджувати, що у спільному тексті НПЛ мл - «ПВЛ» використано повний переклад Амартола.

Загалом, немає підстав уважати, що хронографічні запозичення ранніми літописцями зроблено у два прийоми - спочатку з хронографа (і цей текст так званого «Початкового зводу» відбився у спільних читаннях НПЛ мл та «ПВЛ»), а згодом - із «Хроніки» Амартола (і ця стадія роботи відбилася тільки у «Повісті»). Арґументи на користь такої теорії не мають доказової сили. По-перше, подвійне посилання на «літописання Георгія» та «літописання грецьке» не можна тлумачити як указівку на хронограф та повний переклад Амартола. Найімовірніше, воно викликане користуванням текстами двох хронік - Амартола та Малали. По-друге, подібність фраґментів з Амартола у статті «ПВЛ» та НПЛ мл 1064 р. і текстів окремих представників «родини» «ХВВ» виявилася вкрай частковою. Це явище, скоріше за все, пояснюється однаковою технікою скорочення, притаманною багатьом давньоруським книжникам.

Воно не свідчить про запозичення з хронографа. По-третє, у спільному тексті НПЛ мл — «ПВЛ» присутні цитати з повного перекладу Амартола. Це означає, що укладачем НПЛ мл залучалися, принаймні, дві версії хронографічних текстів. Картина користування творами хронографії в новгородському літописі набагато складніша, ніж це собі досі уявляли.

Немає також вагомих підстав убачати у «ПВЛ» запозичення з хронографічної версії Амартола. У Початковому літописі підтверджується використання тільки повного перекладу «Хроніки». Зрозуміло, літописець застосовував різні прийоми роботи з хронографічними уривками: дослівне копіювання довгих текстів, копіювання коротких фраґментів, скорочення та переробку — але це нормальна практика середньовічних книжників. Більше того, деякі особливості цитування свідчать про те, що масу хронографічного матеріалу внесено в «Повість» однією рукою. Тісно пов’язані одна з одною цитати з недатованого вступу «ПВЛ», статей 1065 та 1114 рр. Під 1065 р. уміщено тематичний блок описів «знаменій» та «явлень чудес». Указівки на сторінки та рядки видання «Хроніки» Амартола: 200.16—17, 262.17, 421.1—7, 428.20—25, 479.16—25. Між другим та третім фраґментами «Хроніки» спостерігається великий розрив, а недостатня частина серії «знаменій», 325.25 та 402.29—30, відшукується у статті під 1114 р. При цьому записи 1114 р. тематично й текстуально перегукуються зі вступом «ПВЛ». Вставка з Малали, якою продовжуються цитати з Амартола, тут починається з того, що привертало головну увагу літописця у вступі. Пор.: «по потопі . первиє снве Ноєви . разділиша землю» — «и бысть по потопі и по разділеньи языкъ, поча црь ствовати первое Местромъ от рода Хамова». Крім того, щільний зв’язок існує між вступом, «Промовою філософа» та деякими зворотами у статтях «ПВЛ» до 1097 р. На перших двох ділянках знаходимо, зокрема, схожу за тематикою та складом вибірку з біблійних і хронографічних джерел.

Таким чином, три арґумента («три кити») послідовників О.О.Шахматова перетворюються на свою протилежність. Додається четверта точка опертя критиків теорій О.О.Шахматова та В.М.Істріна — джерельна й тематична взаємопов’язаність тих ділянок тексту літопису, які збережено одночасно в НПЛ мл та «ПВЛ», із тими, що дійшли лише у «ПВЛ». Підсумовуючи: усе це свідчить на користь гіпотези про переробку та скорочення в НПЛ мл тексту «ПВЛ».

Хронографи: виникнення текстів. Немає сумнівів, що спільне походження мають пам’ятки «родини» «ХВВ», оскільки у цьому колі текстів між «Троїцьким хронографом», повною та короткою хронографічними палеями та «ЕЛ-2» виявлено й подібну компоновку джерел, і точні текстуальні збіги. Однак «родина» «ХВВ», усупереч традиційним поглядам, немає стосунку до «ПВЛ». Дані вказують на те, що так звана «перша редакція»«ХВВ» — річ примарна, а «родина»виникла у ХІІІ (?) — ХIV ст.

У групі хронографічних компіляцій, що не належать до кола «ХВВ», також виявлено несумісні з датою «ХІ ст.» складові. Так, вступна частина «ЕЛ-1» та «ЕЛ-2», спільна для обох видів «Еллінського літописця», включає фрагменти «16 слів» Григорія Богослова з коментарями Нікіти Іраклійського; подібну (але не тотожну) вибірку з «16 слів» віднайдено в «Іудейському хронографі». Нікіта Іраклійський — візантійський автор другої половини XI ст., у Русі переклади його коментарів до слів св. Григорія могли з’явитися не раніше середини XII ст. Можуть заперечити, що у хронографічних компіляціях склад був оновлюваним. Той чи інший змістовний елемент за примхою укладача або редактора легко замінювався на інший подібної тематики. Це зауваження, у принципі, справедливе, однак відкидання пізніх складових у хронографах та палеях робить неможливою будь-яку спробу датування цих наскрізь мозаїчних компіляцій. До того ж дані хронографічних збірників підкріплюються свідченнями літописів.

Запозичення з хронографічних творів у літописних зводах традиційно слугували контрольними текстами у визначенні глибини хронографів. Застосовуючи ще раз це мірило, для ХІ—ХІІІ ст. отримуємо таку картину. У «ПВЛ» сліди користування хронографом визначено невірно, насправді маємо справу із запозиченнями з повних версій хронік Амартола та Малали. Не знав хронографа й укладач продовження «ПВЛ» у Київському зводі (початок ХІІІ ст.). Принаймні виявлена мною вибірка з Амартола показує, що більшість фрагментів могли потрапити сюди тільки з повного перекладу «Хроніки», адже їх не містить жоден із хронографів. Першим свідком знайомства з хронографічними компіляціями є Галицько-Волинський літопис другої половини ХІІІ ст. При цьому, однак, не йдеться про «ХВВ». Уважають, що галицька (холмська) частина зводу зроблена тим самим колом книжників, що й «Іудейський хронограф». Утім, і тут маємо справу з непростим співвідношенням джерел, адже в Галицько-Волинському літопису знаходять фрагменти «Хроніки» Малали, відсутні в «Іудейському хронографі». Отже дані літописів підтверджують наведені вище спостереження, зроблені на матеріалі текстів хронографів самих по собі. Відсутній твердий ґрунт, аби вказати на час укладання перших давньоруських хронографів як на ХІ — початок ХІІ ст., що було б зіставним із періодом написання перших літописних зводів.

Підбиваючи попередні підсумки, слід зауважити наступне. Попри те, що до остаточних рішень ще далеко й більшість хронографічних пам’яток досліджено неповно, літописний і хронографічний «пункти відліку», вірогідно, краще розмежувати. Слідів «ХВВ» в XI ст. немає, а пам’ятки «родини» «ХВВ» містять складові, що вказують на пізніший час. Компіляції поза цією «родиною», «Іудейський хронограф», «ЕЛ-1» тощо також виникли не в ХІ ст. Поки що як робочу можна запропонувати таку гіпотезу. Хронографи «запізнилися» порівняно з літописами й почали укладатися у ХІІІ (?) ст. Подібно до ранніх збірок, перші хронографи, розширені та скорочені, являли собою індивідуальні компіляції, склад яких залежав від набору текстів, доступних тому чи іншому книжнику. Немає спільного протографа, від якого йдуть усі наявні пам’ятки. Окремі лінії текстуальної залежності простежуються між «Іудейським хронографом» та «Софійським хронографом», між «ЕЛ-1» й «ЕЛ-2», «Толковою палеєю» та «Повною хронографічною палеєю», у творах «родини» «Хронографа за великим викладом», однак вони не свідчать про походження з єдиного центру. Відповідно, можна стверджувати про поліцентричність цього типу компілятивної творчості у середньовічній Русі. Першими свідками поціновування та збирання хронографічних текстів стали ранні літописи. Однак, судячи з усього, літописці XI—XII ст. працювали з повними перекладами хронік та історій. У тому числі з повними перекладами Амартола, Малали та деяких інших творів працював укладач «Повісті временних літ». Цей київський звід, вірогідно, і справді був тим «древнім ізводом» — текстом, який продовжували й від котрого відштовхувалися всі подальші літописці, включно з новгородськими.

This paper addresses the creating of two “11th cent.” constructs: the so called Primary compilation and “Chronograph by the great narration” - and controversy about them. A.A.Shakhmatov and V.M.Istrin make Primary compilation to borrow from “Chronograph”. Both scholars also put forth these reconstructed texts as predecessors our real “Primary Chronicle’. Actually, “Primary Chronicle’ has chronographical quotations, but many scholars will to see “through the prism” of existing writing. Scrutinizing the textual proof let us reinterpret traditional reasons and provide initial conclusions that chronographs appear later than early Old Bus’ chronicles.

Keywords: Old Bus’, “Primary Chronicle”, medieval chronicles, text critic, 1112th cent.