Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Український історичний журнал - січень - лютий - 2014

МЕТОДОЛОГІЯ. ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО 

ДОКУМЕНТАЛЬНИЙ СКЛАД КНИГИ ЗАПИСІВ ЛИТОВСЬКОЇ МЕТРИКИ №49 У КОНТЕКСТІ ДОСЛІДЖЕННЯ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОЇ ІСТОРІЇ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО СЕРЕДИНИ 1560 - ПОЧАТКУ 1570-х рр.

Аналізується документальний склад книги записів Литовської метрики №49 в контексті дослідження соціально-економічної історії Великого князівства Литовського середини 1560 - початку 1570-х рр. Відзначено високу інформативність джерела на предмет дослідження різних аспектів соціально-економічних реформ у Литві та на українських землях у складі цієї держави.

Ключові слова: Литовська метрика, книга записів №49, Велике князівство Литовське, соціально-економічні реформи, шляхта.

Період 1560-1570-х рр. в історії Великого князівства Литовського позначено масштабними перетвореннями у сфері суспільного та соціально-економічного життя. Дедалі більше введених до наукового обігу джерел дають можливість ґрунтовніше й детальніше розглянути колись маловідомі та непопулярні серед істориків теми й сюжети з соціально-економічної історії Литви, України ранньомодерного часу. На академічному рівні певним стимулом зростання інтересу до економічної проблематики в історичних студіях став вихід двотомної колективної праці, де по-новому окреслено роль економіки у житті як держави, так і соціальних страт і груп. Базовим джерелом з української історії в литовську добу до середини XVI ст. є Литовська метрика, активна едиційна робота над якою наприкінці XX - на початку XXI ст. різних груп дослідників із Литви, Польщі, Білорусі, Росії та України розкриває нові перспективи у вивченні економічних процесів.

Соціально-економічні реформи, що впроваджувалися у Великому князівстві Литовському за польським зразком, стали не лише наслідком бурхливого розвитку товарно-грошових відносин, а й необхідного «підтягування» країни до управлінського рівня Корони Польської. Реформований повіт у Литві став не лише як у Польщі — судовою одиницею, а й адміністративною, військовою та сеймиковою. Утім, говорити про раптовість реформ немає підстав, адже певні кроки мали місце ще в роки правління Сиґізмунда І Старого. Зокрема, це видно з поступового поширення на литовських землях актових книг окремих адміністративних одиниць. Так, за даними В.Поліщука, перші провінційні замкові книги господарських урядників, що постали як продукт діяльності судово-адміністративних установ на локальному рівні, за аналогом метричних канцелярських книг, з’явилися в 1520-х рр. на території підляських повітів. Трохи згодом, не раніше 1522 р., актові книги було запроваджено на Волині: у господарських замках (Луцьк, Володимир, Кременець) — на підставі верховного, а в маґнатських (Дубно, Заслав, Олика, Острог, Рівне та ін.) — домініального права власників. До нашого часу такі ранні книги не збереглися, а факт їх існування доводиться перманентним згадуванням у пізніших документах або віднайденими в різних архівних фондах виписами з них.

Масово актові книги в Литві з’явилися внаслідок реформ — судової, адміністративної, правової. Актові книги земського суду відбивали документальну складову його діяльності, ґродські книги — ґродського суду, який реорганізувався з замкового. Тож документальний масив таких актових книг і дає підстави детально вивчати різні складові соціально-економічної історії ВКЛ та українських земель у його складі. Утім, важливо наголосити на тому, що в перші пореформені роки неабияке значення ще мали книги Литовської метрики, які виходили з великокнязівської канцелярії наприкінці 1560-х рр.

У розрізі задекларованої тематики нашу увагу привернула книга записів №49, ориґінал якої зберігається в Російському державному архіві давніх актів (інвентарний номер 49). До її складу ввійшли документи періоду, який нас цікавить — від березня 1566 по серпень 1570 рр. У рамках проекту з підготовки до видання, котрий провадиться спільно з дніпропетровською дослідницею Л.Жеребцовою, постало нагальне питання аналізу її складу. Книга містить 97 документів за вказаний хронологічний період. За сучасною класифікацією їх можна віднести до актів публічно-правового характеру.

За тематикою та адресатами документи книги можна поділити на кілька груп. Так, уже перші записи стосувалися призначень окремих князів та шляхтичів на управлінські уряди. Такими діями великий князь литовський структурував адміністративну систему держави з огляду на впроваджувані реформи, що потребувало потужного людського ресурсу. Розглянемо специфіку таких документів. Призначення на уряд оформлялося привілеєм. Таких у книзі записів №49 чотирнадцять.

Найперше, 18 березня 1566 р., Сигізмунд ІІ Август своїм привілеєм призначив князя Стефана Андрійовича Збаразького на уряд троцького воєводи, який в управлінській ієрархії був одним із ключових. У привілеї вказувалися попередні заслуги князя перед державою, а також його успішне врядування у Вітебському воєводстві, що й послужило одним із факторів нового призначення. Диспозиційною частиною документа князь уповноважувався контролювати всі надходження до воєводської скарбниці, а також здобував функції відправляння правосуддя, як і попередні троцькі воєводи: «И тежъ судити и рядити, и всякие справы, што ураду его м(и)л(о)сти воеводству Троцкому належыти, справовати, яко и продкове его м(и)л(о)сти панове воеводове троцкие до сего часууживали и справовали». Разом із привілеєм на воєводство Сигізмунд ІІ Август другим своїм листом наказував підскарбієві Миколаєві Нарушевичу щороку видавати з державних коштів по 700 кіп грошів князеві С.Збаразькому на потреби Троцького воєводства, причому перша виплата мала бути влітку 1567 р.

У двадцятих числах березня 1566 р. вликокнязівський привілей на Брацлавське та Віницьке воєводтва у Подільській землі отримав житомирський староста князь Роман Федорович Сангушкович. Аргументом до такого призначення став його досвід управляти староством на прикордонні та військовий хист:

«А бываючи многокроть у великихъ битвах, мужне ся против- ко неприятеля н(а)шог(о) застановляючи, не литовал здоровья с пролитьемъ крови своее, чинилъ то, што правому а правдивому рыцерови, а народу княжатского особей належало, чим намъ, (го)с(по)д(а)ру, и Речи Посполитой земской верне ся а цнотливе заслужил, и в ынъших кождых, але меновите в службах рыцерскихвоенъных на него преложоных, добре ся намъ завжды подобалъ».

Відповідно князь Р.Сангушкович отримував низку повноважень, що закріплювалися за воєводським урядом. При цьому в документі їх зазначено нормою Литовського статуту 1566 р.: «Яко належыти ему, раде н(а)шой, воеводе оное земли Браславское и Веницкое, и яко в статуте, права земского (курсив наш — А.Б.) естъ описано». Воєводи за свою діяльність часто отримували почесні титули. Зокрема, за вагомі заслуги перед державою, особливо за вдалі посольства до Орди, Москви, Швеції СиГізмунд ІІ АвГуст своїм привілеєм пожалував підляському воєводі Василеві Тишкевичу та його родині титул грабія.

Кілька привілеїв стосувалися призначень на староства. Так, 25 березня 1566 р. Боркулаб Іванович Корсак отримав уряд Дисненського староства з прилеглими до нього селами в «доживотне» тримання. Того ж дня іншим листом-розпорядженням великий князь литовський наказав земському підскарбієві М.Нарушевичу сплатити Б.Корсаку 300 кіп грошів литовських, причому такі грошові виплати дисненський староста мав отримувати з великокнязівської скарбниці щороку. Тоді ж привілей на уряд Кричевського староства отримав Костянтин Шолуха, успадкувавши по смерті свого батька, Андрія Шолухи, котрий урядував за часів правління Сиґізмунда І Старого. За кілька днів (27 березня 1566 р.) з’явився привілей, адресований Григорієві Воловичу на староство Мельницьке та Лосицьке з усіма старостинськими прибутками.

13 квітня 1566 р. на «доживотний» термін уряд берестейського войського отримав господарський дворянин Рафал Прокулей, а після його смерті в 1570 р. великий князь литовський відразу призначив на цю вакансію Григорія Вагановського (привілей від 31 липня 1570 р.) з однаковим обсягом повноважень. Литовський володар намагався якнайшвидше заповнювати й інші вакантні уряди в державі. Так, 30 травня 1566 р. у своєму листі він зазначав, призначаючи двірного хорунжого:

«Которое хоружство дворное панства нашого Великого князтва Литовского перво сего з ласки н(а)шое деръжалъ хоружий нашъ дворный Григорий Рогоза, але ижъ есмо его за елекциею на судейство земское в повете Меньскомъ преложили, а в томъ часе тое хоружъство дворное ваковало, ино мы, дознавши верныхъ а цнотливых послугъ дворянина нашого Василья Рогозы, брата его, которыми он от немалого часу на дворе нашод будучи и в послугах н(а)ших г(о)с(по)д(а)рьских верне ся заховываючи, заслуговал ласку нашу».

У привілеї від 22 червня 1570 р. великий князь литовський констатував:

«Которое хоружство уланскоє над татарми городеньского стягу перво сего держалъ, заведал и справовал слуга нашъ г(о)с(по) д(а)рьский князь Магметь Уланъ Юхновичъ. Ино ижъ тот Магметь Уланъ тых часовъ вжо зъ сего света зшолъ, а тое хоружъство абы не вакувало и часу потребы никотороє ся омешканье в послугах нашихъ г(о)с(по)д(а)рьских и земских не деяло, тогды панъ виленьский, гетманъ найвысъший Великого князътва Литовского, староста городеньский, державца могилевский панъ Григорей Алексанъдровичъ Ходкевича, бачачи на тот вряд хоружский годного и в томъ добре умеетного кн(я)зя Алине- ча Улана Бенгимовича, слуги нашого г(о)с(по)д(а)рьского, тотъ, вышей помененый, вряд, хоружъство уланьское над татаръми стягу городеньского, тому кн(я)зю Олинечу Улану Бекгимовичу в заведанье и въ справу далъ и за нимъ до насъ листъ свой писалъ, жедаючи, абыхмо ласку нашу г(о)с(по)д(а)рьскую тому слузе нашому кн(я)зю Алинечу Улану Бекгимовичу показали и тое хоружъство в деръжанье и въ справу ему дали».

Зважаючи на прохання литовського гетьмана господар своїм привілеєм затвердив Оленича Улана Беґимовича на уряд татарського новгородського хорунжого. Того ж дня було видано лист із повідомленням про нове призначення, адресований усім татарам Новгородського стягу19. Після смерті воїньського війта Гаврила Гричина вакантний уряд обійняв його старший син Яків, за привілеєм Сиґізмунда ІІ Авґуста від 20 липня 1568 р. А по смерті вітебського конюшого Григорія Шапки відповідне призначення отримав Андрій Якубович Савицький (привілей від 29 травня 1572 р.).

У пореформені роки для забезпечення функціонування новостворених урядів великий князь литовський масово видавав привілеї на них, котрі збереглися у книгах Метрики, і які хронологічно припадають на середину 1560 — початок 1570-х рр. Окрім заявленої в назві на вказані роки приходиться більше десяти книг. Зокрема, до книги записів №44 ввійшов привілей Сиґізмунда ІІ Авґуста від 8 березня 1566 р., яким він із-поміж чотирьох запропонованих на писарський уряд шляхтичів Київського повіту затвердив Федора Балакиру. До складу книги записів №52 увійшло кілька привілеїв на уряди: Філіпові Кононовичу Дубинському — на островське війтівство (Книшин, 30 жовтня 1569 р.), Станіславові Трояновському — на більське лісництво (Книшин, листопад 1569 р.). А у книзі записів №51 таких привілеїв відклалося вже понад десять. Так, динемонтський староста Ян Левонь отримав привілей на уряд віленського підкоморія (Книшин, 16 березня 1566 р.), новгородський воєводич Микола Павлович Сапіга — на уряд двірного маршалка в Більському повіті (Воїнь, 3 квітня 1566 р.). У документі вказувалося, що пан М.Сапіга не раз своїм коштом споряджав роти та виступав супроти неприятеля, а також відзначився в битві з великим князем московським В.Шуйським. Його брат — Богдан Павлович Сапіга — того ж таки 1566 р. отримав призначення на уряд підкоморія в Більському повіті. Навесні 1566 р. ошмянський хорунжий та оникштенський державця Павло Каспорович Островицький як винагороду за службу при великокнязівському дворі отримав уряд ошмянського маршалка. Господарський дяк Михайло Васильович Дубницький восени 1566 р. був направлений Сиґізмундом ІІ Авґустом до міста Володимира на Волині для обіймання вакантного після звільнення попередника — Максима Івановича Лудовича — війтівського уряду. У грудні 1566 р. на зібранні панів ради у Городно великий князь литовський «умысливши есмо в земли Жомоитскои тымъ же порадком, яко и у иных землях и у воеводствах, кашталяна подати и упривилевати онои земли вечными часы». Гідним посісти уряд жемайтий- ського каштеляна виявився бержанський тивун Малхер Шемета, який автоматично ввійшов до складу панів ради Великого князівства Литовського. Привілей на цей уряд було внесено до кількох книг Метрики. Після смерті М.Шемети (1570 р.) уряд жемайтийського каштеляна за відповідним господарським привілеєм обійняв мінський каштелян та динемборський староста Миколай Талвоша, котрий заслужив довіру під час Інфлянтської війни та в посольствах до Московії. Уряд троцького каштеляна 1566 р. отримав пан Юрій Ходкевич. У січні 1567 р. дорогицький писар Адам Косинський здобув великокнязівський привілей на уряд маршалка в Мельницькому повіті, упітський підкоморій та кревський державця Ян Янович Волменський — на уряд маршалка в Ошмянському повіті (Варшава, 1 березня 1572 р.), а господарський дворянин Богдан Іванович Стецкович — на уряд маршалка у Браславському повіті (Варшава, 19 червня 1572 р.). У 1570 р. до книги №267 було внесено привілеї, якими великий князь литовський призначив шляхтичів на уряди у Браславській землі: Митка Путятича — на суддю, Григорія Мирського — на підкоморія, Матиса Нарбута — на хорунжого.

У книзі записів Литовської метрики №51 міститься привілей господарському дворянинові Андрієві Бобровницькому на уряд ковенського войського (Книшин, 10 лютого 1567 р.). Далі вкажемо лише уряди, які ввійшли до означеної книги: війтівство більське, кременецьке; староство берестейське, гомейське, кревське, чичерське та пропойське; суддівство браславське, мінське; підкоморство віленське, упітське; браславське хоружство та бержанське тивунство. У 1566 р. уряд войського в Луцькому повіті Волинського воєводства окремим великокнязівським привілеєм отримав місцевий шляхтич Іван Чаплич Шпановський, а Война Матвійович Гречина - уряд підкоморія в Пінському повіті. Окремими листами великий князь литовський наказував місцевій владі створювати умови для виконання новопризначеними урядниками своїх обов’язків. Зокрема, у 1567 р. господар наказував київському городничому у стислий термін коштом замку збудувати будинок місцевому каштелянові для «стояния».

Отже, привілеї на уряди, що ввійшли до зазначеної книги Литовської метрики, дають уявлення про механізми призначення на центральні й місцеві уряди, що мали стати запорукою проведення успішного реформування соціальної й економічної сфер життя держави.

Утім, левову частку документального комплексу книги становлять листи та привілеї на землю й маєтності. їх тут кількадесят. Такі пожалування надавалися Сиґізмундом ІІ Авґустом шляхті на різних умовах та в різний спосіб. Головною ж умовою всіх надань було несення шляхтою певних служб, найпоширенішою з яких була земська. Наприклад, 21 серпня 1566 р. господар своїм листом повідомляв оршанського державцю - князя Андрія Семеновича Одинцевича - про пожалування оршанського зем’янина Богуша Олексійовича Сколка, як потерпілого за службу на прикордонні («за службы его, такъ же для знишченья, которое он яко чоловекъ украинъный отъ людей неприятельских принялъ»), трьома незаселеними (порожніми) землями за Дніпром, у Світолках Мезелевською, Патахинськуою та Демешковською, до волі та ласки господарської за умови несення земської служби («а намъ с того службу земскую военъную служать»). Згодом, улітку 1568 р., на таких самихумовах на тій самій території через оршанського старосту пана Філона Кміту великий князь литовський пожалував шляхтича Войну Плотницького двома осілими землями за Дніпром: Полянчиною та Пашинською, де мешкали оршанські піддані Зачко й Кузьма зі своїми потужниками. Великокнязівським пожалуванням від 30 жовтня 1568 р. полоцький зем’янин Юрко Офанасович Волошин отримав у володіння село Котовичі - неподалік від Дисненського замку. Мотиваційну частину цього пожалування становили умови, котрі сталися внаслідок ув’язнення родичів Ю.Волошина московськими військами, після чого вказане село залишилося без власників. Відтак, щоб маєтність не пустувала, великий князь литовський зважив на звернення полоцького шляхтича і винагородив нею його родичів за правом близькості на умовах відбування земської служби. В інших випадках господар також стежив за тим, аби земська служба йшла з володінь, які переходили до нових власників за правом близькості або у спадщину. Так, 12 листопада 1568 р. великий князь литовський пожалував мстиславського боярина Остафа Левоновича «пустою землею» Матинською після загибелі на війні його батька, про що повідомляв мстиславського старосту князя Івана Васильовича Соломерецького, наказуючи, щоб «его отъ тое землицы не отдаляли, але тую землю пустовскую на службе земской к ему дали». Цього ж дня з великокнязівської канцелярії вийшло три документа такого формату. За першим із них, згідно з правом близькості, три «пусті землі» у селі Пісковичах, належні до Кричевського замку, отримав кричевський боярин Степан Кабатович. За другим документом господар зобов’язував уже згадуваного нами мстиславського старосту повернути відібрану ним спадкову за чоловіком землю Дудчичі мстиславській зем’янці Людмилі Мизіайловій, котра після смерті чоловіка та загибелі на війнах п’яти синів залишилася з чотирма неповнолітніми дітьми. Третім документом Сигізмунд ІІ Август поклав на полоцького каштеляна та чичерського й пропойського старосту пана Юрія Зеновійовича обов’язок увести у володіння трьома службами землі у селі Липиничах Чичерського староства Яна Ленського, які каштелян підпорядкував староству після смерті його батька.

У листопаді 1568 р. господар надіслав листа київському воєводі князеві Костянтинові Костянтиновичу Острозькому, яким сповіщав його про пожалування Яна Жилинського двома «пустими землями» на р. Зауші неподалік від Києва, Юрковщизною та Крупеневщизною на земській службі. У листі також указувалося, що з цих земель на Київський замок щороку надходить невеличкий прибуток: три каді меду та 45 литовських грошів. Київському воєводі наказувалося, що «если жъ тые земли в пусте лежать, а не будет ли то з шкодою того замку нашого, твоя бы м(и)л(о)сть тые, вышей помененые, две земли пустовские Юрковщизну а Крупеневшчизну ему на службе земской держати подалъ и в то его увезалъ, што мы потомъ ему листомъ нашимъ г(о)с(по)д(а)рьскимъ потвердимъ».

Документи засвідчують, що шляхта отримувала землі як за умови несення земської служби, так і за результатом такої служби. Відтак формою певної подяки виступали великокнязівські пожалування «на хлібокормління». Зокрема, листом від 9 листопада 1569 р. Сигізмунд ІІ Август наказував дисненському старості панові Боркулабові Івановичу Корсаку виділити королівському ротмістрові Павлові Рощині якусь осілість у Полоцькій землі «абы еси за то в земли нашои Полоцкой водле баченья своего якую оселость обралъ и в то его увязалъ и в держанье подалъ, и намъ, г(о)с(по)д(а)ру, то листомъ своимъ ознаймилъ, што мы потомъ листомъ нашимъ г(о)с(по)д(а)рьскимъ потверъдили». Таку господарську вдячність П.Рощина заслужив «на послугахъ нашихъ г(о)с(по) д(а)рских и земских на Украине будучи, яко того ведомость маемъ добре, цнотливе и верне намъ, г(о)с(по)д(а)ру,служилъ».

Надання на умовах хлібокормління практикувалися також під час переходу на службу до великого князя литовського московських бояр. Такі випадки траплялися під час литовсько-московських воєн початку XVI ст. Наприклад, після еміграції до Московії князів Василя та Семена Масальських усі маєтності, якими ті володіли в Литві, відійшли до великокнязівського домену й були надані колишнім московським боярам. Так, 1534 р. СиГізмунд І Старий надав «на хлебокормление» боярському синові Іванові Поросукову чотири чоловіки й чотири землі «пустовских» під Василишками, якими раніше володів князь В.Масальський. Цього ж року господар у своєму листі до василишського та марківського державці пана Яна Миколайовича Радивиловича наказував надати «на хлебокормление» боярському синові Федорові Селєву двох чоловіків і три землі «пустовских» у Василишках, що відійшли до короля після зради й утечі в Москву князя В.Масальського.

Результатом воєн із Московією стала втрата порубіжних литовських земель, шляхетських осілостей. Це породило нову форму великокнязівських пожалувань, які документально зафіксовано як надання «до очищенья имений». Один із таких документів, датований 10 листопада 1569 р., увійшов до книги записів №49. Ним Сигізмунд ІІ Август пожалував господарського слугу Яцька Богдановича Бистрейського 33 волоками землі у селі Кульбаки Лідської волості «до очишченья именай его в земли Полоцкой з рукъ неприятельских и тежъ за забранье маетности его отъ того неприятеля нашого». Утрачені землі так і не було відвойовано, тож у подальшому шляхтичі, які отримали маєтності на умовах «до очищенья», намагалися виклопотати новий привілей на свої тимчасові володіння на інших умовах.

Відзначимо, що земська служба не завжди виступала головною умовою отримання землі чи маєтності. Зокрема, книга записів Литовської метрики №42 містить комплекс документів, якими фіксувалися пожалування литовським служебним людям певних земель, умовою тримання котрих була не земська служба, а стрілецька, кухарська та обрусна.

Однією з найбільш стійких форм землеволодіння у Литві виступало володіння землею чи маєтністю вічним правом. У такому разі шляхта отримувала великокнязівські привілеї, якими земля жалувалася «на вечность». Як правило, вічним пожалуванням передувало надання на інших формах володіння. Зокрема, перед тим, як Гродський писар Троцького воєводства Миколай Дешук отримав у вічне володіння село Довгостани в Курклевській волості, воно було йому пожалуване через троцького воєводу князя Стефана Андрійовича Збаразького на умовах володіння до волі й ласки господарської, тобто на конкретно невизначений термін. Отримавши село на таких умовах, М.Дешук 10 грудня 1569 р. звернувся до господаря з чолобитною, в якій за підтримки воєводи просив підтвердити попереднє пожалування на нових умовах — володіння вічним правом. Зважаючи на заслуги троцького шляхтича та прохання воєводи, Сиґізмунд ІІ Авґуст видав відповідний привілей («мает онъ. держати и вжывати, будучи вольни то розширыти, прыбавити илюдми осаживати, и всякие пожитки оттоль собе розмножати вечъными часы»), до якого ввійшов текст попереднього пожалування від 7 червня 1568 р. Аналогічний випадок засвідчено в іншому привілеї, яким 1 травня 1569 р. Сиґізмунд ІІ Авґуст пожалував князеві Балцерові Андрійовичу Лукомському двадцять волоків землі у селах Коревичі та Плотки Василишської волості вічним правом, і котрі перед цим князь отримав на безтермінових умовах.

На умовах вічного володіння три волоки землі у селі Висоцьку Слонімського повіту отримав брацлавський і вінницький воєвода князь Роман Федорович Сангушкович. Підставою пожалування стало звернення від 15 червня 1569 р. до великого князя литовського про те, що три волоки землі, котрі називаються Селиловичі, розташовані по сусідству з його землями в тому ж селі:

«Ижъ в селе замку нашого Слонимского у Высоцку межы бояры естъ наши тры волоки земли, называемые Селиловичи, на которыхъ меновите тые люди наши седят и тыхъ земль уживают: Гринецъ Савъчичъ, Лукъянъ Тереховичъ, Анътонъ Сенютичъ, Васко Салаевичъ а Иванъ Рабъцевичъ, ку двору его Высоцкому ту жъ прилегли».

Кілька документів дають уявлення про механізм надання та отримання певних земель, які у привілеях подавалися без конкретної прив’язки до певного населеного пункту. Наприклад, 9 червня 1569 р. Сиґізмунд ІІ Авґуст пожалував уже згадуваному князеві Б.Лукомському 15 волоків землі в Ретовському тивунстві Жемайтійської землі «на вечность». Цим першим привілеєм господар сповіщав про своє рішення жемайтійського старосту пана Яна Ходкевича. Одночасно великий князь литовський направив лист ретовському тивунові Маркові Внучку з наказом, що коли до тивунства прибуде призначений жемайтійським старостою урядник для виділення Б.Лукомському 15 волоків землі, він має сприяти виконанню волі господаря. Наступного дня з великокнязівської канцелярії вийшов привілей, яким королівського ротмістра Миколая Сологуба жалували 20 волоками землі в тому ж таки Ретовському тивунстві. Як і в попередньому випадку, це пожалування оформлялося двома листами Сиґізмунда ІІ Авґуста: перший адресувався жемайтійському старості Я.Ходкевичу, а другий - ретовському тивунові М.Внучку. За такою самою процедурою відбулося надання королівському ротмістрові Станіславові Тарновському 30 волоків землі вічним правом у Ретовського тивунстві.

Механізм отримання господарським дворянином Мартином Палецьким у володіння вічним правом села Дойліди Єйшицької волості включав комплекс із семи доданих до привілею документів, якими шляхтич підкріпляв свої права на маєтність. Найперше, 15 листопада 1569 р. М.Палецький отримав привілей Сиґізмунда ІІ Авґуста на село Дойліди. У тексті згадувалися всі акти, що підтверджували права попередніх власників, тобто так звана документальна історія села. Розглянувши прохання господарського дворянина та додані до нього документи, великий князь литовський наказав єйшицькому державцеві панові Григорієві Воловичу «тое, вышей помененое, село Долиды зо всими людьми, на тых чотырнадъцати волоках оселыми, и з непринятыми волоками и в застенкахъземлями, вышей описаными, ему подати и в то его увезати». Того ж дня господар видав окремий розпорядний лист єйшицькому державцеві з повідомленням про своє рішення надати вічним правом село Дойліди М.Палецькому, а також наказав указане село «безъ всякого омешканья и проволоки подал и поступилъ и в то ег(о) увязалъ, жадного затрудненья в томъ ему не чинячи». Далі до книгиЛитовської метрики було внесено записи шести документів, представлених М.Палецьким у великокнязівську канцелярію. Для розуміння їх сутності наведемо відповідний реєстр:

«[1] Вильно, 1542. 04. 27. Привилей короля Жикгимонта Старого, Стасю Мицейковичу даный, на некоторие люди и земли у волости Ейшиской;

[2] Вильно, 1545. 01. Лист увяжчий п(а) на Лва Чижа,державцы ейшиског(о), на тые ж люди и земли у волости Ейшиской Стасю Мицейковичу;

[3] Вильно, 1542. 04. 27; 1540. 07. 26. Привилей короля Жикгимонта Старого Стасю Митейковичу на две земли в державе Волкиницкой etc;

[4] Вильно, 1545. 09. 07. Лист тому ж Стасю Мицейковичу до державцы ейшиског(о) о люди и земли, жебы в него не отнимал etc;

[5] Вильно, 1546. 10. 21. Потвержене тому ж Стасю Мицєйкови- чу на тые ж люди и земли у волости Ейшиской;

[6] Вильно, 1562. 10. 26. Лист тому ж Стасю Мицєйковичу на 4 волоки земли в селе Поросты и на иншиє земли, отменою даньїє».

Ще однією умовою володіння маєтностями, яку документально не засвідчено у книзі записів Литовської метрики №49, було ленне право, що в основному виходило з пожиттєвих надань. У такому разі земля чи маєтність жалувалися тому чи іншому шляхтичеві за умови успадкування по чоловічій лінії родини. Низка листів-надань на ленному праві ввійшла, зокрема, до книги записів №35.

У книзі записів №49 відклалися три документа, які стосуються церков та церковного землеволодіння. Ці питання реґулювалося винятково великим князем литовським. Про це яскраво свідчить привілей Сиґізмунда ІІ Авґуста від 16 серпня 1568 р., даний володимирському городничому Василеві Петровичу Загоровському на церкву Св.Іллі з ґрунтами при місті Володимирі. У тексті документа вказано, що попередній власник храму - Тишко Коняхович - через своє убозтво та нездатність захистити землі від наїздів сусідів спустив усі церковні володіння володимирському городничому, «абы тая церъковъ ку большому знишченю не пришла и хвала Божья не вменшивалася». Утім Т.Коняхович не мав право самовільно, без дозволу господаря, розпоряджатися церковною маєтністю. Щоб уреґулювати питання, В.Загоровський ініціював звернення до великого князя литовського з проханням підтведити як виняток зміну власника храму. І своїм привілеєм Сиґізмунд ІІ Авґуст, ідучи назустріч волинському городничому та піклуючись про збереження цілісності церковної маєтності, затвердив В.Загоровського новим власником Святоіллінської церкви з прилеглими до неї землями («Але мы з ласки нашое на прозбу пана Загоровского то чинечи, при оной церкви Светого Илъи водлугъ листу, отъ Тишка Конаховича ему даного, его зоставуемъ и симъ листомъ нашимъ ему то потвержаемъ на вечность»).

Листом від 10 листопада 1568 р. Сиґізмунд ІІ Авґуст на підставі прохання кричевського попа Сави наказав кричевському державцеві Костянтинові Андійовичу Шолусі подати прохачеві й «ув’язати» його у володіння церквою Святого Іллі у Кричеві, перевіривши перед цим слова попа, чи справді той храм у запустінні. Зі змісту привілея Сиґізмунда ІІ Авґуста від 24 липня 1569 р. мстиславському зем’янові Григорієві Ваильовичу Макаровському на Онофрієвський монастир у Мстиславлі також стає відомо, що підставою надання послужило запустіння церковної маєтності. Мстиславський зем’янин своє прохання підкріпив двома документами. Перший - це лист каштеляна та старости мстиславського князя Івана Васильовича Соломерецького про пожалування йому до волі й ласки господарської даного монастиря, який, утім «который манастыр по взятью аръхиманъдрыта нашог(о) тамошнего от людей неприятельских Москвы и татар в пусте зосталъ», а другий - лист-фундуш Онуфрієвського монастиря вже покійного князя Юрія Семеновича Лонгвиневича. Указана вище причина та підтвердні документи, пред’явлені великому князеві литовському, стали підґрунтям пожалування Г.Макаровському монастирських володіньдоживотним правом.

Така політика традиційно була під пильним контролем й інших литовських правителів. Зокрема, питання церковного землеволодіння, як видно з документів книги записів №32, контролювала королева Бона, дружина Сиґізмунда І Старого й мати Сиґізмунда ІІ Авґуста. Так, близько 10% актів цієї книги відображають питання, пов’язані з церквою й церковним землеволодінням у Литві, а більшість із них стосуються українських земель. Зокрема, після смерті пінського й турівського владики Варломія вона призначила нового владику — кобринського архімандрита Васіяна, наказавши своєму господарському служебникові дворянинові Дашкові Романовичу Гладкому на місці «ув’язати» ієрарха в турово-пінські церковні земельні володіння. Для цього Бона спеціальним листом від 12 лютого 1549 р. зобов’язувала троцьку воєводину княгиню Олександру Семенівну Острозьку (дружину князя Костянтина Івановича Острозького) подати владиці Васіяну через господарського дворянина Турово-Пінське владицтво.

У серпні 1549 р. Бона видала низку привілеїв на право тримання церков у Ковельському старостві місцевим священикам. Новими призначеннями або підтвердженнями старих королева таким чином упорядкувала систему церковних надань, у тому числі земельних володінь, належних до певних духовних осередків. Це — привілеї ієреям Олексієві Тришинцю Гайку на тримання ковельської міської Воскресенської церкви, Михайлові — ковельської городової церкви Благовіщення Пречистої Богородиці, Маркові Кузьмовичу Жабі — ковельської городової церкви Успіння Святої Пречистої, Кузьмі Васильовичу Жабі — монастиря Святої Трійці під Ковелем (попереднє надання князя Василя Сангушковича Ковельського) та привілей попові Лаврентієві Івановичу — на тримання міської церквиСвятого Спаса з приділом Святого Семена у Вижві. Останнє надання цікаве тим, що його зміст яскраво репрезентує монастирське господарство. Священик Лаврентій Іванович тримав вижвівську церкву, пожалувану свого часу писарем Бони, її ковельським і вижвівським старостою паном Богданом Семашком у двох частинах церковного комплексу, а третьою частиною, розташованою у Старій Вижві, розпоряджався за другим привілеєм Б.Семашка піп Степан. Бона своїм привілеєм підтвердила надання ковельського й вижвівського старости й до того ж користування церковним фільварком у Вижві доручила винятково Лаврентієві Івановичу, не розділяючи його на три частини. Усі згадані церковні пожалування датовано одним днем — 17 серпня 1549 р. Це вказує на зважене рішення Бони щодо впорядкування церковного господарства в Ковельському старостві.

Чи не в кожній книзі Литовської метрики відклалися документи, пов’язані з євреями. У нашому випадку — це «наука» Сиґізмунда ІІ Авґуста городенському войському Бенедиктові Васильовичу у справі по вбивство трьох євреїв підданими князів Заславських (лист від 30 травня 1566 р.), а також великокнязівський лист від 28 жовтня 1568 р. всім берестейським міщанам про допущення місцевих євреїв користуватися четвертою частиною всіх міських «пожитків». У цьому випадку берестейські євреї апелювали й долучали до своїх прохань привілеї попередників Сиґізмунда ІІ Авґуста — Александра Яґеллончика та Сиґізмунда І Старого про надання їм таких прав.

Сиґізмунд ІІ Авґуст реагував на скарги шляхтичів, які були пожалувані певними землями, однак «увестися» у володіння так і не змогли через свавілля місцевих урядників. Так, розглянувши одну зі скарг, великий князь литовський своїм розпорядним листом від 1 серпня 1570 р. ґарантував королівському ротмістрові Ст.Тарновському повернення сіл Лиже, Липче та Облинське Ретовського тивунства у Жемайтійській землі, незаконно відібраних місцевим тивуном М.Внучком через кілька місяців після відповідного господарського надання. Іншим листом під тією ж датою господар наказував адміністраторові та гетьманові Інфлянтської землі й жемайтійському старості панові Янові Ходкевичу взяти під свій контроль справу про надання земель Ст.Тарновському та «естли же то Маръко Внучко учинилъ, а по увязанью его тые села з моцы и владности того ротмистра н(а)шого Станислава Тарновского моцно кгвалтомъ отнял, хочемъ мети, абы твоя м(и) л(о)сть через служебника своего засе без всякого омешканья тые селы, вышей мененьїє, у волости н(а)шой Ретовской, в которых естъ, кромя пустых волокъ, трыдцать волокъ, людми оселых, тому Станиславу Тарновскому в держанье подал, а шкоды тамъ поделаные, справедливость ему с тымъ тивуномъ н(а)шимъ Маркомъ Внучкомъ учинилъ».

Литовський правитель розібрався й у справі про борг 100 кіп литовських грошів, який мав волинський зем’янин Іван Яцкович Борзобагатий Красенський перед волинським маршалком Петром Богдановичем Загоровським. Листом від 24 серпня 1566 р. Сиґізмунд ІІ Авґуст ґарантував останньому отримати взамін боргу право на володіння 10 волоками землі в маєтку І.Борзобагатого Красенського до часу сплати заборгованості. Іншим листом під тією ж датою господар інформував волинського зем’янина про своє рішення щодо його боргу, та наказував не чинити спротиву «ув’язанню» 10 волоками землі П.Загоровського.

У Великому князівстві Литовському широко практикувалося надання окремих пільг певним категоріям населення. У книзі №49 відклалося два таких документа. Так, на прохання кричевських міщан, «абыхмо для упаду и знишченъя их, которое они от людей неприятельскихъ приняли, дозволили имъ по паньству нашому Великому князтву Литовскому сухимъ путемъ и воденымъ доброволъне и безмытне торговати», 19 вересня 1568 р. Сигізмунд ІІ Август видав привілей, яким

«мы з ласки нашое г(о)с(по)д(а)рьское для такового знишченя и шкоды ихъ, которую они от люей неприятельских приняли, дозволили имъ. И симъ листомъ нашимъ дозволяемъ рекою Днепромъ, Сожомъ и Припетью, и иншими реками, которые суть межы тых рекъ, и сухимъ путемъ до замковъ наших украинъ- ных, то естъ до Киева, Черкасъ и Канева, и тежъ до Могилева, идо инъших замков над тыми и межи тыми реками ходити, и солью, рыбами, медомъ преснымъ, конъми, полотном и иными всякими жывностями, и иными товары торговати и в замкох наших Чичерску, Пропойску, в Гомъле, Любечи, и в Чорънобыли, и в ыншихъ замкох таковые товары продавати и куповати, не даючи мыта звыклого и побору новоуставленого, и тежъ важчого, головшчинъ, мостовог(о), и от пописованья товаров своих, которое вольности они уживати мають до воли и ласки нашое г(о)с(по)д(а)рьское».

Натомість привілеєм від 27 жовтня 1568 р. великикий князь литовський надавав берестейським міщанам право на збір моствого мита.

Після набуття чинності Литовським статутом 1529 р., а особливо другої редакції 1566 р. на законодавчому рівні склалися сприятливі умови для зародження та подальшого розвитку ринку землі. Згідно з редакцією 1529 р., шляхті надавалося право відчужувати (продати, віддати, дарувати) не більше третини маєтності, а дві третини - віддати під заставу (артикул 16, розділ І) з обов’язковим викупом, оскільки на заставні володіння не розповсюджувалося право давності (артикул 5, розділ X). У редакції 1566 р. такі обмеження знімалися, що дало поштовх до часткового перерозподілу земельних володінь серед шляхетського стану. Особливості функціонування ринку землі в Литві документально засвідчено відповідними договорами купівлі-продажу, що їх вносили до книг Литовської метрики, починаючи з 1520-х рр. У нашому випадку у книзі записів №49 бачимо чотири таких документа. Зокрема, їх тексти ввійшли до підтвердних листів Сигізмунда ІІ Августа. Першим із них великий князь литовський підтвердив договір купівлі-продажу маєтку Бедровки в Лідському повіті, який було продано Беняшем та Іваном Воловичами за 2000 кіп литовських грошів Калістратові Шимковичу Мацковичу.

У травні 1569 р. Андрій Янович Юршич разом із дружиною Щасною Станіславівною Ґринопедівною продали Мартинові Палецькому двір Римовидіщизну в Ловкиниках за 150 кіп литовських грошів, а зміст відповідного договору на прохання нового власника також було внесено до книги Литовської метрики. Пізніше, 19 вересня, колишні власники двору внесли продажний договір до лідських Гродських книг. Згідно зі статутовою нормою, усі транзакційні договори, укладені шляхтою певного повіту, мали вноситися до повітових земських книг. А оскільки земський суд засідав у визначений термін (судові «рочки»), то набула поширення практика спочатку реєструвати такі договори в постійних Гродських судах, а потім переносити до земських. Тому М.Палецький, як новий власник, звернувся до урядників Лідського земського суду під час його роботи (документ датовано 13 жовтня 1569 р.) з проханням внести до земських актових книг договір купівлі-продажу Римовидівського двору. Відповідний запис також представлено у книзі Литовської метрики, причому його текстова частина повністю повторюється.

Разом із продажем двору подружжя Юршичів поступилося М.Палецькому і своїми неосілими землями, розрахувавшись перед ним таким чином за борг у 230 кіп литовських грошів: «Дала ему всилисты и привилья яко нашое отчизное, такъ тежъ и выслугу, и на вси земли пустовские его м(и)л(о)сти пану Мартину Палецкому, которые, дей, земли и пустовшчизны суть достаточне в привилияхъ его королевское м(и)л(о)сти описаны». Як і в попередньому випадку, цей договір Юршичі спочатку внесли до лідських Гродських, а згодом М.Палецький переніс його до земських книг.

Окрім перенесення транзакційних договорів до повітових актових книг, литовська шляхта прагнула отримати відповідне підтвердження в господаря. Так, у липні 1570 р. до нього звернувся князь Лев Олександрович Сангушко-Кошерський із проханням підтвердити продажний договір, яким він продав підканцлерові Великого князівства Литовського панові Остафієві Воловичу маєток Жировичі в Берестейському повіті за 1400 кіп литовських грошів. 

Утім, шляхта прагнула отримати не лише підтвердження на купівлю- продаж своїх маєтків, а також і засвідчені великокнязівською печаткою виписи таких договорів із книг канцелярії — Литовської метрики. Цікавий приклад отримання такого випису («видимусу») датується 29 липня 1568 р., коли господарський писар Матис Савицький звернувся до Сиґізмунда ІІ Авґуста з проханням отримати копії договорів купівлі-продажу на Лопеницький маєток, мотивуючи потребою пред’явлення їх до земського суду Волковийського повіту («ему того пильная потреба указуетъ до права, которое у суду земского повету Волъковыйского з некоторыми сутяжники своими мети маеть»), а також «тых самых листовъ нашихъ паркгаменовыхъ обавяючи се, абы в дорозе где пригодне не зъгинули або яко жъ колъвекъ не сопсовали ся, возити и посылати ку праву не смеетъ». Господар зважив на прохання свого підданого та наказав зробити відповідні виписи з документів, які й відклалися у книзі Метрики. Це, по-перше, підтвердний лист договору купівлі-продажу Лопеницького маєтку князем Щасним Клочковичем Довойновичем вілен- ському воєводі панові Миколаєві Юрійовичу Радивіллу на суму 8000 кіп литовських грошів. Із цього договору можемо почерпнути цікаві деталі введення у практичну площину нових норм Литовського статуту 1566 р., зокрема зняття заборони на продаж третини маєтності, про що наголошено в тексті документа:

«Тамъ тые артыкулы в старомъ и новомъ Статуте около двох частей именья в пенезех только заводити на тож-то Берестейскомъ сойме на сторону отложили, и праве его во всемъ моцъю зезволенья соймового постановивши, то вже отъ оного часу на вечные часы скасовали, же каждому стану естъ и маеть быти вольно своимъ именьемъ отъчизнымъ, матерыстымъ, спадковымъ, купнымъ и якимъ колъвекъ обычаемъ набытыж, не менуючи ани одною, ани двема, ани третею частью, але огулож зараз всими именьями або порознъ по одному людми и землями шафовати, отъдати, продати, даровати,записати, заменити и куды хотечи обернути без жадных отъкладовъ п(е)н(е)жных от детей и братьи, кревных, близких его, на што вси станы зезволивши одностайне намъ, г(о)с(по)д(а)ру, оповедили».

Цей договір датовано 22 травня 1568 р., після чого відразу внесено текст іншого документа — підтвердного листа Сиґізмунда ІІ Авґуста від 10 червня 1568 р. на продаж цього ж Лопеницького маєтку вже віленським воєводою великокнязівському секретареві М.Савицькому за ту саму суму.

Поряд із привілеями на землі та маєтки литовський правитель жалував шляхту й нерухомістю в містах. Зокрема, такі надання найчастіше стосувалися незабудованих ділянок у міських межах. Так, 6 серпня 1570 р. Сиґізмунд ІІ Авґуст видав привілей полоцькому зем’янинові Іванові Невельському, вічним правом пожалувавши «пляц» у Дисненському замку з дозволом на збудувати на ньому дім. Власне, підставою такого надання стало переведення І.Невельського на уряд дисненського державці по смерті попереднього старости - Павла Єсмана. Отримавши в держання замок, полоцький зем’янин обрав для себе неосвоєну в місті ділянку землі та звів там будинок. Після цього він звернувся до господаря з проханням «узаконити» свою новобудову та землю, на якій вона стояла, на що й отримав відповідний великокнязівський привілей110. Цього ж дня до книги Литовської метрики було внесено другий привілей Сиґізмунда ІІ Авґуста, адресований тому ж таки І.Невельському. Ним господар пожалував нового дисненського державцю ще одним «пляцем» в іншій частині міста:

«Который пляц и домъ на нем в месте естъ з одноє стороны черезъ улицу напротивъ Яцъка Шелья, мешчанина диненьского, а з другое стороны подле дому Григоря Корсака, хоружича полоцкого, и подле дому ивановского служебника старосты дисненьского пана Боркулаба Ивановича Корсака, с третее стороны напротивъ церкви руское Светого Воскресенья через улицу, с четвертое стороны напротивъ рынку».

Як і в першому пожалуванні, нова ділянка землі віддавалася шляхтичеві на правах вічного володіння з можливістю вільного розпорядження: «Маеть онъ самъ, жона, дети и потомки ихъ тот домъ, вышей описаный, с пляцомъ, в месте н(а)шомъ Дисненском лежачимъ, держати и уживати, будуть вольни его отдати, продати, заменити и ку своему пожитку якъ хотечи оборочати».

Подібні привілеї на міську нерухомість отримав і лепельський державця Оникей Корсак. Першим великокнязівським листом від 10 серпня 1570 р. він отримав підтвердження на два «пляцы» вічнимправом: один - у замку Леплі при замковій стіні, а другий - у місті Леплі на ринковій площі. Другим привілеєм під тією ж датою О.Корсак отримав «пляц» із будинком у Дисненському місті, також вічним правом:

«Который пляц лежыть на улицы шляхетской одною стороною в тыле церкви Светого Воскресеня, а двема сторонами тотъ же пляцъ прилегъ ест ку горе за тую ж церковъ, а с четвертое стороны к улицы противко пляцовъ п(а)на Дмитра Василевича, а п(а)на Григоря Ивановича Корсаковъ и тежъ противъ дому Сидора Ивановича, которого пляцу вдолъжъ подле улицы сажен двадцать, а в поперокъ угору саженъ шестьнадцеть».

У цей час підтвердження на володіння «пляцами» і «домами» у Дисненському замку та місті отримав і королівський ротмістр Ян Вербицький. Такі пожалування Сиґізмунда ІІ Авґуста були, вочевидь, наслідком упорядкування та наведення ладу з документами на міську нерухомість Дисни й Лепеля, про що свідчать листи господаря за 1565 р.,адресовані вітебському підкоморієві князеві Павлові Соколинському про «розделеие и поровняние кгрунты к широкостию личб подыных межи замками Лепельским и Дисненеским» та лепельському старості про вилучення в ротмістра Богдана Теплиці «немало кгрунтов и плацов в месте Лепельском и о корчмах неслушных», якими той володів незаконно. Відповідний лист-повідомлення про вилучення нерухомості отримав і сам Б.Теплиця.

Такі ж привілеї на міську нерухомість у 1560—1570-х рр. отримувала шляхта та міщани в усіх повітах Великого князівства Литовського. Для прикладу, у 1572 р. привілей на володіння «пляцом» у Вітебському замку «доживотним» правом отримав вітебський шляхтич Каспар Веломовський, а в Бересті підтвердження на свої «пляцы» з будівлями отримали місцеві міщани Ґедрута Войтехова Порецька з братом Ленартом та Грицько Пашкович Пеняжкович (обидва — на Ковальській вулиці). Згодом, як показує практика, міська нерухомість ставала об’єктом купівлі-продажу, особливо в містах, які були воєводськими чи повітовими центрами. Наприклад, у луцьких актових книгах 1560—1590-х рр. зафіксовано 57 угод купівлі-продажу будинків у межах цього міста. Упродовж першого пореформеного десятиріччя волинська шляхта продала або купила 7 будинків та дворів, у наступні десятиріччя — відповідно 22, 21 і 7 об’єктів міської нерухомості. Як правило, купували ті шляхтичі, які обіймали уряди у ґродському та земському судах, або ж відігравали помітну роль у політичному житті повіту та реґіону.

До транзакційних договорів відносяться також застави — передача в користування/володіння на певний термін землі, маєтності за визначену суму. Існують застави без держання та застави з держанням маєтностей. Перший тип застав укладався у випадку, якщо одна особа позичила в іншої певні кошти й отримувала ґарантії, що за несвоєчасного повернення їх боржник зобов’язувався передати своєму кредиторові окреслену в контракті частину володінь. Застави з держанням володінь укладалися тоді, коли кредитор надавав боржникові певні кошти та відразу отримував у користування/володіння обумовлені в контракті маєтності. До книги записів Литовської метрики №49 внесено два договори застави, які відносяться до другого типу — із держанням маєтності. Так, у першому випадку Сиґізмунд ІІ Авґуст своїм привілеєм від 2 грудня 1569 р. через неспроможність заплатити за службу 6000 польських золотих заставив королівському ротмістрові Матіясові Дембинському господарський замок Руєнь із належними до нього землями. У договорі зазначався термін початку дії застави: «Маеть онъ вмоцъ и держанье своє взяти на день нового лета м(е)с(я)ца генъваря первого дня на початку семъдесятого року». За рік великий князь литовський зобов’язувався сплатити кошти, а у протилежному випадку термін автоматично продовжувався ще на рік. За контактом М.Дембинський отримував право збирати всі податки із заму на свою користь та звільнявся від сплати лічби. У другому випадку господар своїм листом від 22 липня 1570 р. підтвердив контракт застави двох литовських можновладців. Так, згідно із заставним договором, сірадський воєвода Ольбрахт Ласький позичив у князя Яроша Жижемського 3800 кіп литовських грошів терміном на три роки, віддаючи йому у тримання заставним правом маєтки Глуськ, Гольшани та Пашнишки.

Вагому роль в економіці Великого князівства Литовського відігравало корчемне господарство, прибуток від якого становив суттєву частку загальнодержавного скарбу та окремих власників. Так, за даними книги записів №49, упродовж 1560-х рр. було надано дозволи великого князя литовського Сиґізмунда ІІ Авґуста на заснування корчем князям і шляхті, у тому числі й на українських землях. Реєстр таких пожалувань виглядає наступним чином: 1) Люблін, 1 червня 1566 р. Привілей Яцькові Сушку на побудову вільної корчми у його маєтку Туличові при Кобринському замку; 2) Люблін, 28 липня 1566 р. Князеві Романові Сангушковичу про корчму у Вінниці, побудовану при Кмітинському дворі; 3) Люблін, 27 липня 1566 р. Князеві Романові Сангушковичу про корчму у Вінниці при Кмітинському дворі; 4) Городно, 26 червня 1568 р. Привілей Андрієві Русину на побудову корчми в його маєтку Голешові Луцького повіту; 5) Городно, 10 липня 1568 р. Привілей Андрієві Яновичу Богдановичу на побудову корчми в його Непраському маєтку під Остриною; 6) Книшин, 16 серпня 1568 р. Привілей Василеві Рогозі на вільну корчму в його маєтку Крайську Мінського повіту; 7) Книшин, 16 серпня 1568 р. Привілей Василеві Рогозі на вільну корчму в його маєтку Хотенчичах Мінського повіту; 8) Варшава, 21 серпня 1570 р. Привілей Хотеневі Валуєву на вільну корчму в його маєтку Коптевичах.

Головною умовою великокнязівських пожалувань корчем приватним власникам (князям, шляхті) було надання ними ґарантії не створювати конкуренцію тим корчмам, котрі перебували у віданні держави, а також забезпечувати порядок і перешкоджати розвитку злочинності, оскільки ці заклади, як видно з низки скарг, унесених до актових книг, були місцем підвищеної соціальної напруги. Облаштування нових корчем підлягало пильному контролю з боку держави ще й тому, що вони були складовою митної системи Литви. У 1560-х рр., віддаючи євреям на відкуп митні збори та корчемне господарство (після тривалої перерви від середини 1530-х рр.), литовські правителі таким чином забезпечували стабільні надходження до великокнязівської скарбниці.

Окрему групу документів книги записів №49 становлять нобілітаційні привілеї й привілеї на звільнення від місцевого присуду та його зміни. Цікавий випадок зміни такого присуду зафіксовано у привілеї Сиґізмунда ІІ Авґуста від 4 липня 1568 р., наданого господарському мулярові Антонієві Корнету Влоху. Підставою видачі привілею стала чолобитна того про звільнення його будинку на Віленському передмісті, купленого в муляра Жана Влоха, від міського присуду та віддання під присуд замковий, а також звільнення від «всих подачокъ, которые перед тымъ с того домухоживали, вызволили» й надання дозволу «в нем шинкъ волный, медом, пивомъ и горелкою шинъкуючи, без даванья капъщизны, до скарбу нашого мети и держати допустили». Рішення великого князялитовського у справі А.Влоха було позитивним, хоча в документах не вказувалася, на підставі яких заслуг господарський муляр отримав такі привілеї. Термін їх дії визначався як «доживотний». Змінити міський присуд на замковий у Луцьку вдалося й господарському дворянинові Василеві Коляді. На свою чолобитну він отримав відповідний привілей Сиґізмунда ІІ Авґуста від 8 серпня 1568 р. На відміну від попереднього документа, у цьому випадку пожалування було обґрунтоване заслугами В.Коляди: «Маючи ласкавый взгляд на службы его, которыми онъ мешкаючи при дворе нашомъ и бываючи посылалъ з росказанья нашого на розные местца для потребъ нашихъ г(о)с(по) д(а)рьских и земскихъ ласку нашу нам заслуговал». Господарський дворянин разом із переводом під замковий присуд також звільнявся від міських плат і, що важливо, господар акцентував увагу:

«Василей Коледа самъ, жона, дети и потомки его с того пляцу и дому помененого не мають и не будуть повинъни николи и в ни- которыхъ речахъ перед врадомъ местскимъ, то есть войтомъ, бур- мистромъ и радцами оного места Луцкого, становити и никому в отъказе быти, и усправедливяти ся одно перед замковымъ врядомъ тамошнимъ, и то к онымъ только земскимъ шляхетскимъ правомъ усправедливяти ся маетъ» (курсив наш - А.Б.).

Причиною зміни присуду стали певні трансформації меж територіально-адміністративних одиниць, проведені в результаті реформ. Такі зміни безпосередньо торкнулися господарського зем’янина Богдана Григоровича Старунова та його маєтку Гвозної, який до реформи був у структурі Більського повіту, а після реформи відійшов до Бранська на Підляшші. Відповідно на звернення Б.Старунова Сигізмунд ІІ Август видав привілей від 14 серпня 1568 р., яким «тое именьє его, вышей мененое, все в томъ обрубе на Гвозной с права, присуду, послушеньства и всякое повинъности замку нашого Бельского вынемши и вызволивши, под право подляшское и присудъ городовый и земский до Браньска вечне поддали и симъ листомъ нашимъ подъдаемъ».

Два вміщених у книзі нобілітаційних привілеї дають уявлення про механізм отримання шляхетського титулу, теоретично описаний у Литовських статутах. У першому випадку Григорій Семенович Щит виводив своє шляхетство від діда та батька, які несли земську службу при Полоцькому замку й не практикували міські ремесла. Свої аргументи претендент підкріплював письмовими свідченнями двох шанованих у повіті шляхтичів - дисненського старости й ротмістра Боркулаба Івановича та воронецького державці Оникія Андрійовича Корсака. Такі докази задовольнили Сигізмунда ІІ Августа, який своїм привілеєм від 5 серпня 1568 р. пожалував Г.Щита шляхетським титулом. У другому випадку своє шляхетство «виводили» слонімські бояри Лень Іванович, МаркоКлимович, Василь Борисович та Петро Ходорович Проствиловичі. Великий князь литовський за їхньою чолобитною вповноважив троцького воєводу Миколая Юрійовича Радивілла здійснити перевірку доводів на отримання шляхетського титулу. У результаті відомості, надані слонімськими боярами, підтвердилися. Зваживши на всі аргументи, Сигізмунд ІІ Август

«тых, вышей помененых, бояръ нашихъ слонимъскихъ Леня Ивановича, Марка Климовича, Василя Борысовича а Петра Ходоровича, и всих потомковъ ихъ за таковымъ повнымъ, достаточнымъ а яснымъ выводомъ их шляхетства своего з ласки нашое г(о)с(по)д(а)рьское отъ плаченья цынъшу до скарбу нашого земского вечне вызволили и симъ листомъ нашимъ вызволяемъ, и моцю звирхности нашое г(о)с(по)д(а)рьское при шляхетстве ихъ зоставуючи, даем и даруемъ имъ то, ижъ оны сами и потомкове их права, свобод, волности, тытулу и заволанья почъстивого шляхетьского заровно весполокъ з ыншою шляхтою и рыцерствомъ паньства нашого Великого князтва Литовского уживати и з них ся веселити мають вечными часы». 

Відзначимо, що не в усіх випадках арГументи претендентів на «вивід» свого шляхетства спрацьовували. Зокрема, у великокнязівському листі-підтвердженні від 20 липня 1561 р. господар із-поміж заявлених у чолобитній бояр Шукждиничів підтвердив шляхетський титул лише Янові Павловичу Тибору та його пасинкам Себастьянові й Матеєві Шукждиничам. Якщо розглянути інші книги Литовської метрики на предмет фіксації в них привілеїв на шляхетство, то ми не знайдемо великої кількості таких нобілітацій. А це вказує на одиничний характер процесу «ушляхетнення» у середині XVI ст.

Підбиваючи підсумки, відзначимо високу інформативність книги записів №49 на предмет дослідження соціально-економічних реформ у Великому князівстві Литовському та на українських землях в його складі. Документальний зміст джерела цікавий і важливий ще й тим, що відбиває перехідний етап у веденні діловодства, розмежування повноважень у плані фіксації документів великокнязівською канцелярією та місцевими судово-адміністративними установами. 

The article highlights the documental Content of Recording Book 49 of Lithuanian Metrics in the researching context of social and economic history of Grand Duchy of Lithuania of middle 1560 - early 1570s. Author notes the high information value concerning the different aspects of social and economic reforms in Lithuania and on the Ukrainian lands.

Keywords: Lithuanian Metricа, recording book 49, Grand Duchy of Lithuania, social and economic reforms, gentry.