Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Український історичний журнал - січень - лютий - 2014

ХРЕЩЕННЯ РУСІ КНЯЗЕМ ВОЛОДИМИРОМ: КОНСТРУЮВАННЯ ІСТОРИЧНОЇ ОПОВІДІ ТА ЇЇ ДОПОВНЕННЯ ПРАВОСЛАВНИМИ КНИЖНИКАМИ XII-XVI ст.

Розглянуто найдавніші текстуальні свідчення про хрещення Русі 988 р. та проаналізовано оповідь про ці події в «Повісті временних літ», котру віддавна сприймали за цілком достовірний опис. Але насправді є чимало підстав вважати цей текст спробою початку ХІІ ст. «сконструювати» історію хрещення. Більш детально досліджується питання, як і чому оповідь «Повісті» впродовж ХІІІ-XVI ст. доповнювалася додатковою інформацією - іменами, датами та різного роду повідомленнями. Звертається увага на різницю між версіями історії хрещення Русі в історичних культурах ранньомодерних України та Московії, навіть попри їх спільну текстову основу - «Повість временних літ», Церковний устав князя Володимира й літописи XIV-XV ст.

Ключові слова: Русь, хрещення, князь Володимир, літопис, конструювання історичної оповіді.

Уже сучасники вважали хрещення Русі князем Володимиром 988 р. ключовою подією в її історії. Зайве вказувати про постійний інтерес до неї наступних епох: в історичних текстах, створених як у Києві, так і в Москві Володимирове хрещення розглядалося мало не відправною точкою «історії». За здійснене «просвітлення» Русі князя з часом проголосять святим, навіть попривідсутність чудес і зцілень, які можна було б пов’язати з ним. Відповідно, основу тексту житія Володимира, створеного з цієї нагоди, складатиме опис «історії» хрещення, що вважалося головним його подвигом.

Уявлення про перебіг і обставини хрещення тривалий час засновувалися винятково на оповіді «Повісті временних літ» — саме вона стане ядром княжого житія, включатиметься в літописи та іншого роду історичні тексти пізнішого часу. Передусім завдяки тому, що ще давньоруські книжники вважали її достовірним описом. У даному випадку, проте, слід звернути увагу на найдавніші текстові свідчення про християнізацію Русі Володимиром, котрі містяться у творах Іларіона та Нестора. їх порівняння з пізнішою «ПВЛ» дозволить простежити, як формувалася оповідь про «історію» хрещення 988 р. в давньоруській традиції. Нижче спробуємо продемонструвати, яким чином протягом наступних сторічь після свого виникнення на початку ХІІ ст. відповідний текст «Повісті» доповнювався й «коригувався» здогадками (чи домислами) авторів агіографічних та історичних творів.

Дослідження того, як сформувалася та пізніше доповнювалась історична оповідь про хрещення Русі 988 р. важливе для розуміння особливостей історичного мислення, стилю роботи православних книжників XII—XVI ст. До того ж в історіографії досі спеціально не розглядалося питання становлення та трансформації історичної оповіді про хрещення в агіографічних, історичних текстах протягом цих століть. Його вивчення дасть змогу глибше й з інших позицій зрозуміти специфіку та наміри авторів цих творів.

У хронологічному плані стаття обмежена аналізом текстових пам’яток православної книжності ХІ—XVI ст., оскільки за цей період створювалися тексти, схожі за жанром (літописні та агіографічні), а наявні в них доповнення до усталеної історичної оповіді про події 988 р. типологічно схожі. З іншого боку, після розпаду Русі у середині ХІІІ ст. розповідь про хрещення найбільше трансформувалася в текстах XІV—XV ст., створених у північно-східних землях. Протягом XV ст. в московських історичних творах постала інша версія історії християнізації Русі завдяки її розширенню новими повідомленнями та відсутніми у «ПВЛ» відомостями. Подібного роду «перегляд» історії хрещення спробуємо пояснити з огляду на загальний контекст — політичні та культурні особливості тогочасної Московії. Слід також ураховувати, що на українських теренах упродовж XVII ст. було створено інакшу версію «історії» хрещення Русі Володимиром, із власними деталями, передусім завдяки спробам київських інтелектуалів часів митрополита Петра (Могили; 1632—1647 рр.), реконструювати топографію «Володимирового хрещення» в Києві та князівські привілеї руській церкві. Це особливо важливо, адже тогочасна українська версія базово спиралася на ту саму текстову основу, що й московська — «Повість временних літ», Церковний устав та літописи XІV—XV ст.

Найдавніші текстові свідчення про хрещення 988 р.

Тексти про перебіг та обставини хрещення Русі князем Володимиром почали формуватися майже через півстоліття після події. Найдавніший із відомих — «Слово про закон і благодать» 1040-х рр., що його традиційно приписують митрополитові Іларіону — вірогідному сучаснику хрещення (який, проте, міг тоді тільки народитися). Цей текст розповідає небагато про ті важливі події,очевидно, з огляду на його основну мету — похвалити князя за вчинок та обґрунтувати повноправність Русі у колі християнських народів. Із притаманним часові красномовством автор представляє повномасштабне перевтілення Русі, яку Володимир «вивів із мороку й темряви», а її мешканці нарешті «прозрахомъ на святъ трисолнечьнаго Божьства». Саме рішення правителя охреститися Іларіон безпосередньо пояснює впливом вищих сил: князь чув про «христолюбну й сильну вірою грецьку землю» і, провидінням Господнім, «возгорівся духом». Після того, як Володимир «отрясе прахъ невариа и вълазе въ святую купаль», прийнявши ім’я Василія, було охрещено й усю Русь, що представлено як одномоментне навернення всіх підданих князя: «И не бы ни единого же противящася благочестному его повеланию». І, нарешті, останнім повідомленням про Володимирове хрещення в Іларіона стала згадка про активну розбудову церкви та монастирів: «Тогда тма басослуганиа погыбе, и слово евангельское землю нашю осиа. Капища разрушаахуся, и церкви поставляахуся, идолиисъкрушаахуся, и иконы святыих являахуся, баси пробагааху, крестъ грады свящаше».

Як бачимо, усе, що сказано у цьому тексті про вибір віри князем, охрещення ним Русі й розбудови церкви - радше риторичні вправляння з панегіричною метою: проголосити Володимира «апостолом і наставником землі руської», рівним усім апостолам, які утверджували християнську віру в різних куточках світу. Для цього Іларіонові явно не потрібно подавати всі деталі події. Натомість хрестителя Русі він звеличує через метафоричне порівняння того з апостолами та імператором Константином. Уже пізніше текст «Слова про закон і благодать» (у більшості випадків його фраґменти) використовувався редакторами житій князя як свого роду взірець похвали володареві за здійснене ним хрещення.

Інший із відомих найдавніших текстів - Несторове «Читання про князів Бориса і Гліба», створене, як уважається, на рубежі ХІ-ХІІ ст., - про Володимирове хрещення оповідає у схожий спосіб: через алюзію з історіями про навернення апостолів та біблійних героїв. Однією з них стало порівняння «досвіду» князя з охрещенням Плакиди: «Створи быти єму хрстыяну, яко жє дрєвлє Плакида(курсив мій - Я.З.) [...] тако жє и сєму Владимєру явлєниіє Б(о)жіє быти єму крстьяну створи жє, нарєчно быст имя єму Василии. Тачє по- томь всамъ заповада вєльможамъ своимъ. И всамъ людємъ да ся крстятъ». 

Як і у версії Іларіона, рішення князя з’явилося під впливом вищих сил. Однак, на відміну від попереднього, у тексті Нестора подано важливу інформацію про час хрещення й будівництво князем церкви Богородиці в Києві: «Сє быст вь лато 6496 (за іншими списками: 6495 р. — Я.З.), потомъ жє созда Владимєрт ц(е)рковь с(вя)тую Б(огороди)цю вл(а)д(и)ч(и)цю нашю Б(огороди) цю вКьгева». Інші деталі у цьому тексті відсутні, оскільки для його автора було важливо уподібнити конвертацію князя Володимира та імператора Константина: «Вчера єлинъ Владимиръ нарицаяся днст крстьянъ Василии нарицается. Се вторыи Костянтинъ в Руси явися».

Конструювання історії хрещення Володимира й Русі

«Повість временних літ» у редакції видубицького ігумена Сильвестра 1116 р. можна вважати єдиним давньоруським текстом, який подає найповнішу історію хрещення Володимира. Розглянемо коротко зміст літописних оповідей, що надалі почали вважатися достовірним описом.

Згідно з літописом, Володимир починав княжити як переконаний язичник: активно розбудовував капища «и творяше требу кумиромь», ходив у походи (повідомлення за 981—985 рр.), у перші роки його правління в Києві відбулася жорстока розправа з варяґами-християнами (повідомлення за 983 р.). Виклад самої історії Володимирового хрещення починається повідомленням під 986 р. пропослів до князя «про віри». З усіх посольств найбільше уваги приділено грецькому: неназваний на ім’я філософ виголошує перед київським правителем розлогу промову з викладом основної сутікниг Буття та Вихід про боротьбу Бога й сатани, а також про друге пришестя, сутність Різдва, розп’яття та Хрещення. Подарована філософом запона із зображенням Страшного суду хоч і вразила князя, але не стимулювала його відразу охреститися: «Рекъ [князь] пождоу еще мало, хотя испытати о всах варах».

В описі наступного 987 р. князь зібрав бояр порадитися «про віри», після цього відправив послів їх «випробовувати». Найбільше враження на них справила «грецька віра». Як звітували посланці, на церковній службі у Царгороді, очоленій самим патріархом, вони «не свамы на нбси ли єсмь была, или на земла, наст бо на земли таког вида, или красоты такоя». На ці слова бояри«раша» князеві: «Аще лихъ бы законъ Грачкыи, то не бы баба твоя Олга прияла крсщения, яже ба мудраиши всих члвкъ».

Під наступним 988 р. літописець розповідає про взяття Володимиром Корсуня завдяки пораді Анастаса Корсунянина, про вимогу князя до візантійських імператорів Василія і Константина одружитися з їхньою сестрою Анною та дану ним у ході переговорів обіцянку охреститися. Останнє відбулося після прибуття візантійської царівни «с сановниками накия и прозвутеры», і це нібито допомогло Володимирові позбутися сліпоти, що вразила його перед цим. Після прибуття князя в Київ з Анною, Анастасом Корсунянином, мощами св. Климента і церковним начинням у Дніпрі було охрещено мешканців міста, а також усіх дванадцятьох Володимирових синів. Опис історії хрещення завершується оповіддю про руйнування князем кумирів, культове будівництво на місці колишніх капищ, у тому числі храму Св. Василія та мурованої церкви Богородиці (Десятинної) в Києві (у повідомленнях під 991 і 996 рр.), а також церкви Преображення Господнього у Василеві (повідомлення за 996 р.). Ще одним благим починанням князя став його наказ віддавати дітей на «вчення книжне».

Порівняно з текстами Іларіона й Нестора, літописна оповідь виглядає докладною реляцією Володимирового хрещення. Якщо, скажімо, у «Слові» Іларіона князь лише «чув про грецьку віру», то літопис деталізує, яким чином володар Русі дізнався про неї: у розмові з грецьким філософом і від своїх послів, котрі їздили «випробовувати» віри. Головне, літопис значно конкретизує обставини хрещення князя та Русі.

Поза тим, подаючи історію Володимирового хрещення, літописна пам’ятка, як не дивно, не повідомляє важливої інформації — імен першого руського митрополита та єпископів (не кажучи вже про тогочасного константинопольського патріарха). Навіть не вказує, якого дня чи місяця хрестився князь. Ці моменти, безперечно, не могли іґноруватися літописцем як людиною церкви. Подібна «прогалина» наштовхує на думку, що літописна оповідь про хрещення Русі Володимиром створювалася набагато пізніше самої події, коли вже було неможливо «пригадати» й у жодних текстах розшукати вказані деталі. Більше того, літописець зізнається, що в його час не було навіть одностайності щодо місця хрещення самого Володимира Святославича: «Се же не свадуще право (в інших списках: неправо—Я.З.) гл(агол)ютъ, яко кр(е)стился єсть в Кьгева, инии же раша в Василева, друзии же раша инако, сказающе и кр(е)щ(е)сну же Володимеру в Корсуни». З іншого боку, текст літописця явно схожий на зібрання різних леґенд про випробування вір, послів про віру, корсунський похід тощо, які не містили конкретних деталей. Тож на час створення «Повісті временних літ» явно не існувало текстів, які могли б надати важливі деталі. Відповідно, літописець «пригадував» цю подію, спираючись на відомі йому перекази (зокрема про «вибір вір» та «корсунську леґенду»), а частково — на візантійські хроніки й біблійні тексти, які могли підказати загальну схему, логіку оповіді, оскільки містили сюжети про навернення у християнство імператора Константина та апостола Павла. Із ними в літопису й порівнюється хреститель Русі. Так само схожою є і його власна історія хрещення. Зрештою, дослідники більш-менш встановили репертуар текстів, з яких, найімовірніше, створювалась оповідь «Повісті», і те, що окремі з її деталей могли з’явитися не раніше середини ХІ ст.

Належить також згадати, що фахівці, слідом за О.Шахматовим, часто вбачають декілька редакцій літопису, котрі передували «ПВЛ» — так звані літописні зводи, в яких, починаючи з Найдавнішого 1030-х рр. і до «Повісті временних літ» послідовно вдосконалювалась оповідь про хрещення. На нашу думку, якщо перед «ПВЛ» справді існував якийсь один чи декілька зводів, то вони, певно, були створені доволі пізно, оскільки як текстові джерела редакції Сильвестра 1116 р. вже не містили інформації про ключових героїв хрещення. Поза тим, сконструйована укладачем/редактором «ПВЛ» на початку ХІІ ст. історія хрещення Русі князем Володимиром надалі почала вважатися достовірним оповіданням про цю подію. Найперше вона вплинула на тексти, що постали у зв’язку з канонізацією князя. Ідеться про житіє Володимира, проложні читання про нього, а також «Пам’ять і похвалу» Якова Мніха. У центрі кожної пам’ятки — опис подій хрещення Русі, за що князя проголошено рівноапостольним і святим. При запозиченні з літопису цей опис — свого роду історія хрещення — доповнювався конкретними деталями. Розглянемо, як автори агіографічних текстів їх встановлювали.

Деталізація історії хрещення в агіографічних творах

Чи не вперше «правити» літописну версію хрещення Русі взялися творці проложного читання про Володимира. Воно з’явилося вже в початковій редакції Прологу під 15 липня (на день успіння князя), найдавніші списки якого сягають XIII-XIV ст. Як зауважив Б.Клос, даного виду житіє є «переказом «ПВЛ» із додаванням місцевих київських леґенд». Сама ж «історія хрещення князя», навколо якої формується проложне житіє, «змонтована» з основних «фактів» оповіді «Повісті», однак тут вони скорочені, в окремих випадках подані з додатковими деталями, а загалом - у дещо іншій інтерпретації. Передусім шлях Володимира до нової віри представлено як його самостійний вибір, визначений божественним втручанням: «Єгда вьсхота Б(ог)ь ізбрати соба люди новы, въдохну в сего блгдь Стго Дха». У цьому Пролог повторював текст «Слова про закон і благодать» Іларіона, де акт хрещення також представлено як самостійний та керований «небесним промислом» крок володаря. Більше того, в обох текстах, причому майже тотожними формулюваннями, хреститель Русі порівнюється з апостолами. Ці збіги, крім імовірного текстуального впливу, визначені також схожими намірами авторів/редакторів обох пам’яток - прославити діяння й особу хрестителя Русі.

Для укладача проложного житія важливо було показати роль Провидіння та особистого подвигу. Через це тут опущено літописні сюжети про вибір вір і наради князя з боярами, але зроблено уточнення, важливі в агіографічному плані. Найголовнішим із них стало обґрунтування корсунського походу Володимира, який нібито пояснив його так: «І рєч в сєба сицє да створю, поїду в зємлю ихъ планю грады ихь и обрящю ту оучитєл». Крім того, у «Пролозі» конкретизовано місце хрещення киян — не Дніпро, а невелика річка Почайна, «и оттола наречется масто святое, ідажє нынє црквь стую мчнка Турова», в інших списках церква названа «Петровою». Дрібнішими доповненнями сталорозширення переліку скинутих князем богів: окрім Перуна тут фіґурують також ідоли «Хурса, Дажьб(ог)а и Мокошь и прочая кюмиры». Дослідники зазвичай розглядають ці нові деталі як запозичення з давніх незбережених текстів. Однак цих вставок не так багато для припущень про їх походження від якогось невідомого джерела — у даному випадку йдеться про втручання укладача проложного житія, у зв’язку з його обізнаністю з поганськими богами та київськими топографічними леґендами.

Наступний етап у розробці історії хрещення репрезентує текст так званого «звичайного житія» Володимира. Узявши за основу майже всі сюжети літописної оповіді, його укладач уточнює, що князівські посли «випробовували» віру в Константинополі вісім днів, а Корсунь князь тримав в облозі шість місяців. Найголовнішими вставками, проте, стала вказівка на місце охрещення Володимира в Корсуні — «в церкви святаго Иякова в Корсуна града» (в літопису, натомість, ідеться про храм Софії), і що після цього він ще «постави церковъ в Корсуна на гора, святагоВасилия». Крім того, у житії змінено деталі стосовно скинення ідолів та хрещення киян: князь наказує повалити не лише статую Перуна, але й Волоса («его же именоваху скотья бога, вела в Почайну раку воврещи»). Киян, як і у проложному житії, теж хрестили в Почайні, правда, тут місце їх хрещення не уточнюється. Усі згадані вставки, як і сам текст звичайного житія, з’явилися в кінці ХІІІ — на початку XIV ст.: саме тоді, на думку більшості дослідників, було виконано редакцію житія Володимира. 

Окремо від цих текстів слід розглядати «Пам’ять і похвалу князеві Володимиру» Якова Мніха. Цей твір часто вважають древнішим за «Повість временних літ» — і це переважно через фразу в одній з його частин про похід князя на Корсунь на третій рік після хрещення. Як припускав О.Шахматов, ще за часів Володимира існував якийсь текст, котрий розповідав про діяння князя (зокрема корсунський похід) після навернення на нову віру; інформація з нього ввійшла до Найдавнішого літописного зводу 1039 р., а через проміжні тексти — і до «Пам’яті та похвали» Якова Мніха. Але якщо твір Мніха, як уважає частина дослідників слідом за О.Шахматовим, відображає дуже давній текст, то, відповідно, у ньому мало б бути повідомлення про точне місце хрещення князя. Цього, проте, не знаходимо, що змушує сумніватися в гіпотезі про архаїчність тексту Мніха.

Між тим, уже С.Бугославський на підставі ретельного текстологічного аналізу переконливо обґрунтував припущення про доволі пізнє й до того ж не київське (новгородське) походження цього твору. «Пам’ять і похвала» Якова Мніха складається з різних текстів (як правило, тут виокремлюють «Похвалу» Володимирові, «Похвалу княгине Олги, како крестися и добре поживе по заповеди господни», житіє Володимира), котрі, на думку дослідника, було механічно зшито під одним заголовком упродовж ХІІІ ст. Ф.Батлер нещодавно звернув увагу на опубліковану О.Зиміним найранішу текстову версію пам’ятки (збірник 1470-х рр.) з явними новгородськими лінґвістичними особливостями; відповідно, за його висновками, ця компіляція з різних фраґментів з’явилася в Новгороді в період канонізації князя Володимира на рубежі ХІІІ—XIV ст. 

Із цим важко не погодитися: підготовка процесу зарахування до лику святих безпосередньо могла спонукати книжників до створення відповідного (агіографічного) жанру твору про Володимира.

Зрештою, компіляція Мніха відображає хід збору наявних на той час текстів про князя. Це очевидно з характеру її складових частин: перша - є похвалою князеві, що в ідейному й текстовому планах заснована на «Слові про закон і благодать» Іларіона (на це вказують численні текстові збіги); остання частина, уміщена після «Похвали» Ользі, - це сам текст княжого житія, котрий нічим не відрізняється від розглянутого вище так званого «звичайного житія». Ще один текстовий фраґмент, розміщений між «Похвалою» Ользі й житієм князя, можна вважати спробою укласти похвалу князеві, основою якої мала б стати коротка автобіографічна довідка про згадані в літопису його діяння. Однак факти князівської біографії викладено тут не хронологічно: спершу розказано про події після хрещення, а потім - як Володимир став київським князем і про його «язичницький період». Як можна судити з характеру даного фраґмента, його автор поверхово знав літопис (або працював із ним поспіхом) і, можливо, саме через це корсунський похід князя тут помилково датовано «третім роком після хрещення». В усякому разі, у тексті Мніха немає більше нічого, що доповнювало б літопис чи суперечило йому. Крім вставки, де автор «Пам’яті та похвали» по-своєму інтерпретує, чому Володимир Святославич після взяття Корсуня просив руки сестри візантійських імператорів Василія й Константина - «да ся бы болма на крестъянъскыи законъ направилъ».

Сконструйована у «ПВЛ» історія хрещення 988 р., а частково й риторичні взірці «Слова про закон і благодать» Іларіона, фактично визначили зміст агіографічних текстів про Володимира. Твір Іларіона вплинув на інтерпретацію хрещення як самостійного вибору князя, визначеного впливом вищих сил. Літопис натомість міг надати основні факти. Найімовірніше, у зв’язку з канонізацією князя, на основі цих текстів протягом ХІІІ ст. спершу сформувалося проложне читання, а дещо згодом — і саме житіє Володимира, репрезентоване компілятивним текстом Якова Мніха, а також так званим «звичайним житієм». Навіть якщо ці тексти постали в іншій послідовності, найголовніше наразі те, що їхні укладачі/редактори зробили спробу уточнити окремі лакуни в літописній історії хрещення Русі, зокрема конкретизувати місце навернення князя, топографічно визначити місце хрещення киян, розширити перелік скинутих ідолів, а у випадку компіляції Якова Мніха — пояснити похід Володимира Святославича на Корсунь.

«Пригадування» документів та імен перших руських церковних ієрархів у текстах ХІІІ—XV ст.

Після розпаду Русі у середині ХІІІ ст. серед православної книжності (переважно на північно-східних теренах) оповідь про хрещення дедалі більше «історизувалася» завдяки різного роду уточненням. Приписуваний князеві Володимиру текст Церковного уставу, що, найімовірніше, постав протягом ХІІІ — початку XIV ст. (а на думку Я.Щапова — століттям раніше), містив важливі доповнення до історії хрещення правителя та його держави. Один із найдавніших списків пам’ятки — так званий Синодальний (уміщений у додатковому зошиті, підшитому до Новгородської кормчої 1282 р.) — починався з викладу обставин хрещення, зробленим від імені самого князя: «Въсприял есмъ святое крещение от грецьскаго царя и от Фотия патриарха царегородьскаго, взяхь пьрваго митрополита Леона Киевоу, иже крьсти всю землю Роусьскоую святымъ крещением». Після цього князь нібито згадав у своєму документі про будівництво ним у Києві Десятинної церкви, уставлення десятини, а найголовніше — пояснив своє рішення надати церкві окремі права та статус (указавши про своє ознайомлення з «грецьким номоканоном»). Як бачимо, Церковний устав починається з короткого викладу історії хрещення князя Володимира, в якій, на відміну від текстів ранішого часу, чи не вперше повідомлялися важливі деталі — імена церковних ієрархів та тогочасного константинопольського патріарха. 

Сам текст уставу виражав ідею церковних кіл пізнішого часу, що Володимир Святославич після свого охрещення не лише будував церкви та надавав їм десятини, але й уставив їхні права, особливий статус. Ідея про те, що князь після прийняття нової віри надав церкві якийсь особливий документ, найімовірніше, з’явилась у зв’язку з намірами ієрархів другої половини ХІІІ - початку XIV ст. «пригадати» початки власної церковної організації. Подібні «пригадування», на нашу думку, були зумовлені спробами ідейно обґрунтувати статус церкви за нових політичних реалій - залежності Русі від Золотої Орди, що, своєю чергою, передбачало необхідність засвідчити власну «давнину» якимось авторитетним текстом. Ним і міг стати приписуваний князеві Володимиру устав, створений завдяки ознайомленню з перекладними збірниками, що містили церковні правила візантійського походження (їх у той час позначали збірною назвою «грецькийномоканон»). Надаючи своєму тексту подобу документа, його автор указав ім’я першого митрополита, якому князь мав би дати устав, а також константинопольського патріарха, котрий його(митрополита) висвятив.

Важко сказати, чому патріархом - сучасником Володимирового хрещення названо Фотія, який жив століттям до цієї знаменної в історії Русі події (між 820-890 рр.), а першого руського митрополита - Леонтієм. Очевидно, це пов’язано з текстами, які про них розповідали. Ім’я Фотія у православних колах могло бути відоме завдяки поширенню його гомілій у складі перекладних слов’яно-руських збірників. За спостереженнями А.Попова, автори антилатинських творів ХІІ-XV ст. досить часто приписували авторитету цього патріарха свої власні судження й тексти, спрямовані проти католицької церкви. У зв’язку з цим автор уставу міг пов’язати цього патріарха з подіями Володимирового хрещення. Тим більше, що на той час у Русі не мали точних відомостей про дату патріаршества Фотія. Натомість, ім’я «Леонтій» тоді могло безпосередньо пов’язуватися з відомим ростовським святим: у житії Леонтія, протограф якого, за припущеннями Г.Семенченка, сформувався з кінця ХІІ - на початку ХІІІ ст., цей святий уважався першим єпископом та хрестителем Ростова, а водночас — греком і сучасником князя Володимира. Імовірно, саме тому автор уставу почав розглядати Леонтія як першого руського митрополита, грека, котрого благословив на Русь константинопольський патріарх.

Утім уже в XIV ст. у церковних колах не було однозначності стосовно першого митрополита, оскільки поряд із Леонтієм побутувало й інше ім’я. Зокрема, в Оленінській редакції Церковного уставу, що постала на північно-східних теренах, першим митрополитом названо Михаїла (хоча в Археографічному ізводі цієї редакції наявне ім’я Леонтія). Михаїл фіґурує й у Волинській редакції уставу, створення та поширення якої пов’язується з територією Галицько-Волинського князівства початку — середини XIV ст.

Поширення тексту Церковного уставу з іменами сучасників хрещення безпосередньо позначилося на історичних (тобто літописних) творах, котрі постали впродовж XIV—XV ст. Вони оперували схожою інформацією про перших давньоруських церковних ієрархів. Зокрема, у створеному в 1420—1430-х рр. Софійському першому літопису старшого зводу (у цьому його повторює й Новгородський четвертий літопис), під 6499 р. повідомлялося: «В лато 6499. Крестився Владимерь и взя у Фотая патриарха у царягороцьского единаго митрополита Киеву Леона, а Новугороду архиепископа АкымаКорсунанина, а по инымь градомь епископы и попы, и дияконы, иже крестиша всю землю Рускую, и бысть радость всюду».

Як бачимо, даний літопис пропонував кілька додаткових деталей, серед яких — ім’я першого новгородського церковного ієрарха Акима (Якима) Корсунянина. Крім того, тут з’явився ще один додатковий факт — повідомлення, що в рік свого хрещення (тобто у 6496/988 р.) князь Володимир, окрім киян, охрестив ще й Смоленську землю та заснував там місто на своє ім’я: «Пришедъ исКиева в Смоленьскую землю и постави градъ въ свое имя Владимерь, и спомъ осыпа, и церковъ Святую Богородицю зборную древяну постави, и вси люди крести рускыя и намастници». Водночас вописі будівництва князем церков у Києві з’явилося повідомлення про зведення ним кам’яного храму Георгія, що досі в редакціях «Прологу» (та й у самій «Повісті временних літ») вважалося справою Ярослава Мудрого: «Того же лата постави князь Владимерь в Киева перву церковь святого Георгия, ноября 26». З іншого боку, автор літопису «підправив» інформацію «ПВЛ», указавши, що князь Володимир хрестився в Корсуні не у церкві Софії, але «вь церкви святого Иякова [...] посреди града, идеже торгь дають корсуняне».

Загалом повідомлення про константинопольського патріарха Фотія, першого митрополита Леона (Леонтія), новгородського архієпископа Акима (Якима) Корсунянина, як головних дійових осіб 988р., а також про тогочасні справи князя (християнізація Суздальської землі, будівництво церкви Св. Георгія в Києві), усе це, по суті, є основними вставками до історії хрещення, зробленими авторами історичних текстів XV ст. Крім згаданих вище творів, ці додаткові відомості читаються також у Московському літописному зводі 1495 р. та в редакції Руського хронографа 1512 р. Їх автори, зі свого боку, створюють власну хронологію діянь Володимира. Зокрема, будівництво князем церкви Св. Георгія в Києві віднесене до наступного року після хрещення (6497/989 р.),християнізація Смоленської (у Хронографі 1512 р. — Суздальської) землі — датується 6498/990 р., а вже 6499/991 р., на думку авторів цих творів, у Русі мали з’явитися перші церковні ієрархи. Зміст «нових» повідомлень стосовно християнізації Смоленської/Суздальської землі видає середовище церковних книжників північно-східних теренів, де вже з початку XtV ст. перебувала митрополича кафедра, а з середини XV ст. у Москві самостійно (навіть без санкції константинопольського патріарха) висвячувався на митрополію окремий предстоятель. Останнє, своєю чергою, безпосередньо мало провокувати місцевих церковників уточнювати обставини появи тут церковної організації. Для них, безперечно, здавалося цілком природним, що історія «руської церкви» у Владимирі чи Ростові має починатися в епоху Володимирового хрещення.

Перегляд історії Володимирового хрещення в історичній культурі Московії XVI ст.

Посилення впливу Москви в реґіоні та спроби обґрунтувати за тамтешньою митрополією самостійний статус безпосередньо позначилося на особливостях інтерпретації її минулого. Історичні твори, створені в Москві впродовж XVІ ст., подавали вже інші деталі Володимирового хрещення. Як спробуємо продемонструвати нижче, ці тексти, хоч і засновувалися на сюжетах «Повісті временних літ» і текстів XІV—XV ст., утім пропонували цілком інакшу версію історії хрещення Русі 988 р.

Нові акценти й сюжети в описі подій 988 р. сформували укладачі Никонівського літопису, створеного в 1520—1530-х рр. У цьому тексті, зокрема, не лише переказано оповіді «ПВЛ» проохрещення князя в Корсуні, але й уміщено інформацію про діяльність першого руського митрополита, яким тут названо Михаїла, нібито висвяченого патріархом Фотієм. Чи не вперше у цьому тексті, на відміну від усіх попередніх, здійснено спробу «розказати» детально про згаданого діяча: «Бысть же сей митрополит учителенъ зало, и премудръ премного, и житиемъ великъ и крапокъ зало, родомъ Сирин, тихъ убо, и кротокъ и смиренъ». Та, найголовніше, у представленні автора літопису митрополит перебував у великій пошані у князя: «Чествоваше убо его Володимерь, и в согласии и любви мноза с ним пребываше». Більше того, фактично всі відзначені в літопису діяння правителя (будівництво церков, заснування шкіл, охрещення різних земель Русі, передусімНовгородської та Суздальської) відбуваються тільки з благословення й зі згоди митрополита.

Указані вище «доповнення» Никонівського літопису безпосередньо відображають світоглядні й політичні цінності Московії XVI ст. Тамтешні церковні книжники у своїх творах розвиваливізантійську за походженням ідею про симфонію світської та духовної влади. Зокрема у Зведеній кормчій московського митрополита Даниїла (1522—1539 рр.), причетного до створення Никонівського літопису, містилися пасажі про гармонію «священства» та «царства». Очевидно, в уявленні авторів літопису союз князя й церкви мав формуватися ще за хрестителя Русі Володимира, через це у творі введено відповідну інформацію.

Іншою характерною рисою Никонівського літопису стало вміщення розлогої історії про християнізацію північно-східних теренів. Як і в текстах XIV— XV ст., початки церковної організації тут відносяться до «епохи Володимира». Після запозиченого з «Повісті временних літ» повідомлення про хрещення киян і Русі, автор Никонівського літопису подає ряд нових «фактів». Зокрема, проте, що наступного 6497 р. Володимир із митрополитом Михаїлом і «шістьма єпископами Фотія патріарха» охрестив Новгород; у 6498 р. вже з чотирма єпископами — Ростовську землю (тимчасом «друзии епископы Фотаевы в Киева пребываху [...] и учи, и крести без числа людей»), а вже 6500 р. Володимир із двома єпископами «ходив у Суздальську землю», де «заложи град в свое имя Володимеръ на раца на Клязма, и церковь в нем постави древяну пречистыя Богородици». Конструювання історії християнізації Русі відображає інтенції московських авторів 1520-х рр. створити «начала» церковної історії далекої північно-східної периферії Русі, що на той час входила до Московії. У такий спосіб створювалося підґрунтя для арґументів про престиж московської митрополичої кафедри, її самостійний статус і, певною мірою, претензії тамтешніх предстоятелів уважатися єдиними спадкоємцями церковної традиції Русі.

Водночас детальну розробку історії Володимирового хрещення в Никонівському літопису необхідно розглядати в контексті загальної історичної концепції цього тексту, в якому обґрунтовувався престиж правлячого московського царя та його нібито «історичне право» на Русь. Ці проблеми були актуальними вже у другій половині XV ст. для дипломатів великого князя Івана ІІІ (1462-1505 рр.). Відповідно, для авторів Никонівського літопису князь Володимир - прямий предок московського царя та, більше того, у представленні цього історичного твору, Русь часів Володимира мала такий самий високий престиж і визнання, якого домагалися дипломати Василія ІІІ (1505-1533 рр.) та Івана IV (1533-1584 рр.). У зв’язку з цим, історія хрещення у творі розширюється повідомленнями про значний міжнародний авторитет київського правителя, якого після прийняття нової віри нібито відвідали посли майже всіх держав (зокрема, у Корсуні до князя «многи послыприходиша изь грекь оть царей, съ многою честию, и з дары и с любовию. Приходиша послы изъ Рима от папы, и мощи святых принесоша къ Володимеру»). Цим самим було суттєво перероблено усталену версію «Повісті»: виявляється, мощі папи Климента Володимир не знайшов у Корсуні, а їх йому туди привезли як дар посланці римського понтифіка. Утім, у своїх «історичних побудовах» автори Никонівського літопису пішли ще далі, доповнивши «Повість временних літ» повідомленнями про охрещення під впливом Русі печенізького князя Метигая, а пізніше - «хана Кучюга».

Остаточно історію Володимирового хрещення було довершено у Степенній книзі, створеній 1560-х рр. Сюди ввійшли всі «нові факти» Никонівського літопису, які, проте, було розширено іншими додатковими повідомленнями, зокрема про повчання митрополитом народу і князя, помазання останнього олією і миром, а також про проповідь християнської віри серед «сарацин» й охрещен- ня чотирьох їхніх князів тощо.

Загалом князь Володимир та, передусім, його хрещення були предметом особливої уваги московських церковних книжників. Безпосередньо з ним пов’язувався престиж Москви та її правителів, а також їхні претензії на «київську спадщину». Водночас на Володимирові й хрещенні Русі засновувались уявлення про історичну та культурну ідентичність Московії, яка ще з середини XV ст., неґативно поставившись до Флорентійської унії, розглядала себе єдиним продовжувачем традицій «істинної» Христової віри, «справи Володимира». Тож із початку XV ст. пошанування руського князя почало набувати тут рис державно-церковного культу. Усе це вилилося у творення власне московської історичної традиції, репрезентованої Степенною книгою. У цьому творі безпосередньо прославлявся рід правлячого царя Івана Грозного, насамперед завдяки виведенню його «початків» від Рюрика — «сродника Августа-кесаря» та князя Володимира — «преславнаго в самодержцех великаго князя, общаго нашего отца и учителя». Відтак представлена тут історія хрещення насичена новими незнаними досі повідомленнями, що більше пов’язані з культурними та політичними реаліями Московії XVІ ст., аніж із давньоруськими подіями кінця Х ст.

З іншого боку, необхідно відзначити, що в московській історичній традиції оповідь про Володимирове хрещення дедалі більше «історизувалася». Це проявилося не лише в домислах і повідомленнях авторів Никонівського літопису та Степенної книги, через що канва «Повісті временних літ» обросла новими «подробицями», а й у тому, що сама розповідь набувала рис історичної хроніки — із деталями, поясненням причин і встановленням логічної послідовності подій. Зокрема, у Никонівському літопису було запропоновано інший спосіб оповіді про хрещення Русі після 988 р. Якщо в «ПВЛ» усі сюжети про прийняття князем нової віри в Корсуні, охрещення киян, будівництво церков та навернення Русі подавалися під 988 р., то в московських текстах XVI ст. (а частково і в передуючих їм літописах XV ст.) — кожна подія відносилася до різних років. Більше того, у Никонівському літопису було здійснено спробу узгодити контроверсії стосовно імені першого руського митрополита — Леонтія або Михаїла, що побутували в історичних текстах XIV—XV ст. Автори цього твору, а за ним і Степенної книги, обрали обидва імені. За їхньою версією, у рік хрещення Володимира та Русі першим митрополитом став Михаїл, який за чотири роки помер, а в 6500 р. князь «узяв у Фотія» митрополитом Леонтія. Останній, як сповіщали попередні літописи XV ст., призначив новгородським єпископом Якима Корсунянина. Це повідомлення далі сильно «домислювалося»: митрополитові Михаїлу приписувалася діяльність із християнізації різних частин Русі, натомість Леонтієві — поставлення єпископів, і не лише Новгорода, але й Ростова, Володимира та Чернігова (куди, відповідно, було призначено Феодора, Стефана та Неофіта). Натомість автори Степенної книги уточнили ім’я константинопольського патріарха, який благословив на Русь другого митрополита Леонтія: замість узвичаєного доти Фотія, тут уже фіґурував Миколай Хризоверх (979—991 рр.) — «кир Никола Охирсовергис», який, на відміну від Фотія, може справді вважатися сучасником князя Володимира.

Здійснена в московських історичних творах XVI ст. деталізація оповіді про хрещення Русі 988 р. безпосередньо мала вплив на виникнення розширених редакцій проложного житія (за О.Шахматовим — 3-й і 4-й вид) і звичайного житія Володимира. їх укладачі вдалися до «пригадування» деталей іншого порядку. Зокрема, у розширеній редакції проложного житія (3-го виду, а за М.Серебрянським — леґендарно-проложного) оповідь про корсунський похід князя доповнена повідомленням про правителя Корсуня Ждеборна та про його дочку: «И шедь (князь Володимир — Я.З.) взя Корсунь градъ, князя и княгиню (корсунських — Я.З.) уби, а дщерь их за Ждеборномъ». Тут же з’явився ще один персонаж, невідомий у давньоруському літописанні — Олег, воєвода князя: «Посла (Володимир — Я.З.) Олга воеводу своего с Ждеборном в Царьград к царем». У найпізнішій із редакцій проложного житія (що відобразилась у московському виданні Прологу 1654 р.) уточнено місце хрещення киян вказівкою на церкву «святую мученику Бориса и Глаба».

Насамкінець слід відзначити, що особливою увагою до подій Володимирового хрещення відзначалася також історична культура України XVII ст., в якій цьому князеві відводилося ключове місце як її зачинателеві — батькові «православного народу руського», його правителів і церкви. Розкриття всіх починань володаря, з яким, окрім запровадження нової віри, пов’язувалися такожпочатки церкви і київських святинь, спричинило іншого роду історизацію канви «Повісті временних літ» про події 988 р. Це проявилось в історичних текстах, що почали створюватися в Києві після 1620 р. Парадоксально, але їхня оповідь, як і московських історичних творів XVI ст., також складалася з інформації, усталеної з початку ХІІ ст. та «додаткових відомостей» Церковного уставу князя Володимира (створеного у ХІІІ ст.) й літописних текстів XIV—XV ст. Однак, у підсумку, в українських історичних наративах XVІІ ст. представлено цілком інакшу версію історії хрещення Русі князем Володимиром 988 р. — із власними деталями та акцентами, у суті своїй відмінну від московської, репрезентованої Никонівським літописом, Степенною книгою та Лицьовим зводом Івана Грозного. Порівняння версій двох історичних культур, що постали на основі текстів попередньої, давньоруської — перспективна тема для подальших досліджень.

***

Таким чином, оповідь про Володимирове хрещення Русі 988 р. було створено значно пізніше від самої події. Найдавніші текстові пам’ятки — «Слово про закон і благодать» Іларіона та «Читання про святих князів Бориса і Гліба» — містять доволі загальні формулювання, засновані переважно на риторичній похвалі князеві, його порівнянні з апостолом Павлом та імператором Константином. Розповідь у «Повісті временних літ», що здавна вважалася достовірним джерелом, насправді є пізнішою спробою початку ХІІ ст. сконструювати версію історії хрещення. Це зібрання різних леґендарних оповідей та припущень літописця, а у загальному плані така схема має багато спільного з сакральними оповідями про навернення у християнство апостола Павла та римського імператора Константина, з якими порівнював князя ще митрополит Іларіон.

Уміщена в «Повісті» історія хрещення невдовзі почала уточнюватися. Спершу це відбулося в агіографічних творах - проложному читанні про князя, звичайному житії і в «Пам’яті й похвалі князеві Володимиру» Якова Мніха, що, очевидно, формувались у зв’язку з канонізацією цього руського правителя упродовж ХІІІ - початку XIV ст. (за іншою версією - починаючи від ХІІ і навіть з ХІ ст.). Іх укладачі спробували уточнити місце хрещення князя, прив’язати місце хрещення киян до однієї з церков, також розширити перелік скинутих ідолів, а у випадку компіляції Якова Мніха (прийнятою в пізніших літописних та агіографічних творах) - пояснити похід на Корсунь Володимира Святославича нібито його бажанням знайти там учителів нової віри.

Більш важливі деталі, відсутні в «Повісті временних літ», уперше з’явилися у Церковному уставі Володимира. Його укладач, створюючи документ від імені князя, умістив імена перших давньоруських церковних ієрархів. Згодом дедалі більше інформації з’явиться в історичних та житійних текстах XIV- XVI ст., створених на північно-східних теренах. їхні автори візьмуться на власний розсуд додавати важливі деталі, відсутні в давньому літопису (імена основних діячів та місця хрещення), а крім того, доповнюватимуть запозичену з «Повісті» оповідь власними повідомленнями. У результаті постала більш докладна «історія», незнана доти в давньоруських творах. Саме таким є виклад подій Володимирового хрещення в текстах московської історичної традиції XVI ст., репрезентованої Никонівським літописом та Степенною книгою, особливості котрої визначалися політичними й культурними контекстами тогочасної Московії.

The article explores the oldest textual testimonies about Christianization of Rus’including the narrative of the Primary Chronicle. The latter text had long been considered an authentic description of the event. However, there is enough evidence to presume that it was pure construction of the 12th century author. The research, presented in this article, demonstrates how and why the narrative of the Primary Chronicle was supplemented with extra information (like names or dates) during the 13th-16th centuries. In the conclusion, the author points out the difference between the versions of the history of Christianization of Rus’ as reflected in historical cultures of Early-Modern Ukraine and Muscovy despite their common textual basis: the Primary Chronicle, the Church Statute of Prince Volodymyr, and the chronicles of the I4th-I5th centuries.

Keywords: Rus’, baptism, prince Volodymyr, chronicle, construction of historical narratives.