Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Український історичний журнал - січень - лютий - 2014

СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ ПРО СТАВЛЕННЯ НАПОЛЕОНА ІДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ОКРАЇН РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ В 1812 р.

Аналізуються погляди сучасної української історіографії на плани наполеонівської Франції відносно південно-західних ґуберній Російської імперії. Зазначено, що за останні роки вітчизняна історіографія збагатилася студіями, в яких по- новожу розкриваються різноманітні аспекти війни 1812 р.

Ключові слова: Наполеон Бонапарт, меморандум, Російська імперія, південно- західні окраїни, Борщак, Сокольницький, сучасна українська історіографія.

Першими, хто звернув увагу на місце південно-західних окраїн Російської імперії в політиці Наполеона, були польські історики. Як зауважує сучасний український дослідник В.Ададуров, вони назвали свої головні праці «Наполеон і Польща», аби таким чином привернути увагу світової громадськості до проблеми державного існування своєї Батьківщини в кордонах до її першого поділу (1772 р.). Польські дослідники доводили зацікавленість французького володаря проблемою Польщі. Невдовзі, під враженням праць польських істориків, представники інших «молодих націй» почали стверджувати, що інтерес Наполеона до Східної Європи був не тільки пропольським. Відтак з’явилися праці «Наполеон і Литва», «Наполеон і Україна».

Після того, як відомий радянський наполеонознавець Є.Тарле вказав на те, що імператор французів разглядав можливість наступу не лише на Москву, але й на Санкт-Петербурґ і Київ — почали з’являтися праці українських радянських дослідників, які стверджували, що особливе місце в планах французів займали південно-західні окраїни Російської імперії, тобто територія сучасної України. Зокрема, ці плани вони разглядали якодин із важливих доказів існування в Наполеона аґресивних намірів щодо Росії.

Сучасні українські вчені продовжили працювати у цьому напрямі. Слід зауважити, що значний вплив на дослідження даної проблеми справили праці випускника юридичного факультету Новоросійського університету, відомого українського громадсько-політичного діяча, історика-аматора Ілька Борщака (Баршак Ілля Львович, 1892-1959 рр.). Важливе місце у колі його інтересів займала тема «Україна в політиці великих держав», зокрема Франції. В її рамках він один із перших почав досліджувати проблему «Наполеон і Україна». Зокрема, у 1912 р. І.Борщак під псевдонімом «Сергій Подолянин» опублікував статтю, в якій зробив безпідставну заяву, що нібито під час кампанії 1812 р. Наполеон виявив інтерес до України. Так, автор доводив, що в імператора французів під час відступу з Москви існував план відходу на українську територію, де він нібито сподівався на підтримку місцевого населення.

У 1922 р. відомий фахівець із питань зовнішньої політики Наполеона І професор Е.Дріо не тільки допоміг І.Борщакові опублікувати розширений варіант цієї статті в редаговоному ним паризькому «Часописі наполеонівських досліджень», але й написав коротку передмову до неї. В основу своєї гіпотези І.Борщак, головним чином, поклав знайдені ним в архіві міністерства закордонних справ Франції невідомі дослідникам матеріали, які свідчили про зацікавленість уряду Наполеона південно-західними окраїнами Російської імперії. Зокрема, він виявив меморандум, в якому Наполеонові пропонувалося утворити «незалежну державу», що мала складатися «з Полтавського та Чернігівського князівств вздовж течії Дніпра». Козаки разом із кримськими татарамиввійшли б до нової держави - Наполеоніди. Вона складалася б з «Дніпровської частини Катеринославщини, Таврії, всієї долини Донця, аж до Дону, що разом з Азовським та Чорним морями буде утворювати кордон цієї держави на півдні». Ця нова держава, «маючи на чолі єдиного вождя й конституцію, відповідатиме звичаям народів, що тут проживають, із можливою перспективою політичної незалежності, і буде міцним бар’єром проти амбітних планів Росії та її претензій на Чорне море». Отже, «відкинута від берегів Балтійського та Чорного морів, відділена від великої Французької імперії могутньою низкою держав, які завжди озброєні і готові відбити напад — Росія змушена буде назавжди відмовитися від своїх намірів завоювання та різного роду зазіхань».

За твердженням В.В.Ададурова, віднайдення цього меморандуму і публікація його стислого змісту у частині, котра стосувалася українських земель, належить до найважливіших заслуг І.Борщака. Попри вищезгаданий документ, хоч він і не був підписаний, а прізвище автора було невідоме, І.Борщак зауважив, що його укладено графом А.-М. д’Отрівом, який тоді відповідав за розшук дляНаполеона архівних матеріалів про Росію. Для солідності, дослідник приписав йому посаду «політичного директора» міністерства закордонних справ наполеонівської Франції.

Проте завдяки розвідкам наполеонознавця, керівника приватного Центру наполеонівських досліджень та засновника його журналу Ф.Бокура, а також уже згаданого В.Ададурова, зрештою вдалося встановити й справжнього автора цього меморандуму. Обидва науковці в різний час працювали в Архіві історичної служби сухопутних військ Франції (Париж), де і знайшли ориґінал цього документа. Автором його був не д’Отрів, як стверджував І.Борщак, а один із відомих діячів польського патріотичного руху початку ХІХ ст., котрий устиг послужити як у польській, так і французькій арміях — дивізійний ґенерал М.Сокольницький, кавалер ордена Почесного леґіону, командор польського ордена «За військові заслуги».

Слід зазначити, що авторитет І.Борщака настільки великий, що не тільки радянські, але й сучасні українські та російські дослідники часто використовували й продовжують використовувати його твердження, не піддаючи їх сумнівам. На певному (ранньому) етапі своєї наукової діяльності автор цієї статті також не уникнув спокуси довіритися словам І.Борщака, стверджуючи, що напередодні війни з Росією 1812 р. Наполеон багато часу присвятив вивченню історії України. У результаті недоступності західних архівів із довірою поставилися до наведеної у працях І.Борщака інформації й інші сучасні вітчизняні дослідники. Утім, після публікації документа, віднайденого Ф.Бокуром, що стосувався планів, запропонованих М.Сокольницьким Наполеонові на майбутню війну з Росією, та студій із цієї проблематики В.Ададурова довелося змінити погляди на ставлення французького імператора до південно-західних окраїн Росії.

Серед одинадцяти відомих на сьогодні меморандумів М.Сокольницького, які він подав французькому урядові, дев’ять увійшли як окремі частини в документ, що його Ф.Бокур знайшов і передав у 1998 р. для перекладу та публікації своєму білоруському колезі О.Яновському. Із-поміж них особливої уваги, на наш погляд, заслуговує меморандум «Огляд готових до активних дій сил, котрі здатна виставити Польща, як у цілісності територій, так і виключно від своїх кордонів, що розглядаються у суто військовому аспекті». Зокрема, меморандум присвячено проекту відновлення Речі Посполитої в кордонах до 1772 р. Для того, щоб «надійно захистити Польшу від Росії», М.Сокольницький запропонував створити на її рубежах низку герцоґств «під безпосередньою протекцією Польщі» - Лівонське, Полоцьке, Смоленське, Мстиславське, Чернігівське (або Новгород-Сіверське) та Полтавське. Потім, згідно з планом ґенерала, ішли «різні козацькі орди - головним чином ті, що відомі під назвою запорізьких». Об’єднані з кримськими татарами, вони могли б сформувати єдину державу - Наполеоніду, котра складалася б із задніпровської частини Катеринославського ґубернаторства, Таврійського ґубернаторства, долини Дінця до впадіння цієї річки в Дон; кордонами країни на півдні пропонувалося зробити узбережжя Азовського та Чорного морів.

Слід зазначити, що І.Борщак у своїй книзі «Наполеон і Україна» дав скорочений варіант меморандуму М.Сокольницького. Оскільки його знання французької мови бажало бути кращими, то, крім відвертої фальсифікації даного документа, з’явилася ціла низка огріхів через не зовсім точний переклад. Так, як уже зазначалося, на думку І.Борщака, Наполеоніда повинна була складатися з Полтавського та Чернігівського князівств уздовж течії Дніпра від Десни до Орла, включаючи територію до Азовського моря. Проте при перекладі дослідник припустився грубої помилки. Зокрема, як свідчать архівні документи, автор меморандуму, визначаючи кордони Полтавського герцоґства (у І.Борщака - князівства), мав на увазі річку Орель (ліва протока Дніпра), а не російське місто Орел. Слід зауважити, що перекладач документа В.Яновський, який працював із переданим Ф.Бокуром варіантом, у цьому місці також припустився помилки, переплутавши річку Орель із містом Орел. Це, своєю чергою, спричинило появу у сучасній українській історіографії недостовірних тверджень відносно території Наполеоніди. Наприклад, М.Варварцев стверджує, що у планах наполеонівської Франції було створення під її протекторатом васальної держави на теренах України та Росії. Зокрема, «одне із залежних від Франції герцоґств (князівств) планувалося створити в межах Полтавщини, Чернігівщини та частини російських земель із північним кордоном біля міста Орел».

Аналізуючи текст меморандуму М.Сокольницького, що був опублікований, а також праці В.Ададурова, автор статті дійшов висновку, що І.Борщак прагнув видати бажане за дійсне. Фактично, цей документ свідчить, що Наполеонові пропонувалося створення маріонеткових держав під протекторатом відновленої Речі Посполитої, а не козацько-татарської конфедерації під патронатом Франції, як стверджував І.Борщак. Проект Наполеоніди — це повністю дітище М.Сокольницького. Документальні ж докази про існування планів Наполеона відносно української державності — відсутні.

Цю тему було розвинуто в останніх працях автора цієї статті. Зокрема, крім згаданого досліджено й інші меморандуми М.Сокольницького. Так, на прикладі документа «Короткий огляд сил, що може виставити Росія в майбутній кампанії, та оцінка удару, який вона може витримати», було показано, що польські аналітики навмисно применшували рівень боєздатності російської армії, зокрема професіоналізм її командного та офіцерського складу, з єдиною метою, аби наблизити початок війни Наполеона з Росією і таким чином здійснити свою ідею відновлення польської державності. Аналізуючи інший меморандум польського Генерала — «Погляд на театр воєнних дій, а також на можливі пересування військ, що можуть брати участь як з однієї, так і іншої сторони», — доходимо висновку, що М.Сокольницький залишався голослівним, стверджуючи про готовність населення Литви, Волині, Поділля й України активно виступити в підтримку французької армії. Зокрема, немає жодних згадок про факти повстань, створення нелегальних антиросійських організацій тощо.

Слід зазначити, що серед інших меморандумів, які подав французькому урядові М.Сокольницький, виділяється «Погляд на Волинь», що також був органічною частиною загального плану ведення війни проти Росії. Зокрема, польський Генерал радив Наполеонові для проведення широкомасштабної диверсії, успіх якої був би «вирішальним фактором усієї кампанії», послати 20-тисячний корпус із метою оволодіння Києвом. Він мав рухатись із території Варшавського герцогства в напрямку від Бугу до Дніпра, та впродовж 24—25 днів опанувати Волинь і Київщину. Утім, на нашудумку, М.Сокольницький знову, як і в інших меморандумах, видавав бажане за дійсне, зокрема Гарантуючи збільшення армійського корпусу за рахунок повстань, що мали «сколихнути цю провінцію і змусити рахуватися із собою ворога». Він наводив просто фантастичні цифри, нібито одна тільки Волинь дасть від 40 до 50 тис. рекрутів. Навіть якби «диверсія на Київ» вдалася, вона, на нашу думку, ніякого впливу на результат кампанії не справила б, адже головні події розгорталися на західному напрямку. Крім того, на південному заході в росіян було достатньо сил, щоб відбити удар 20-тисячного корпусу, який, згідно з планом М.Сокольницького, повинен був захопити Київ.

На основі проаналізованих документів доходимо висновку, що всі меморандуми М.Сокольницького так і залишилися політичними «прожектами», оскільки його ідеї не збігалися з планами імператора французів у найголовнішому - питанні відновлення польської державності.

Низку праць автора цієї статті спеціально присвячено аналізу студій І.Борщака та сучасних дослідників, котрі сприйняли на віру його тези й на їх основі продукують нові міфи, а також вивченню публікацій дослідників, котрі їх розвінчують. Торкнувся даної проблеми і харківський історик В.Кравченко. Працюючи в Російському державному військово-історичному архіві, він у фонді О.Аракчєєва знайшов документ, датований березнем - червнем 1812 р. Його автор, співробітник Особливої канцелярії військового міністра, уродженець України підполковник П.Чуйкевич в аналітичній записці, адресованій керівникові військового відомства генералові М.Барклаю-де-Толлі, охарактеризував становище напередодні війни 1812 р. в українських землях Російської імперії. П.Чуйкевич звертав увагу російського уряду на сильні соціальні суперечності, але, на відміну від М.Сокольницького, навіть не натякав на існування політичної опозиції чи загрози сепаратизму. Зокрема, він стверджував, що «цей край, в якому ненависть народу до дворянства очевидна, може бути збурений».

Розглянув дану проблему і харківський дослідник С.Потрашков. Аналізуючи інформацію, яка була наведена І.Борщаком, історик зробив висновок, що оцінка ситуації в південно-західній частині Російської імперії в матеріалах, пропонованих Наполеонові його дипломатами та розвідниками напередодні війни з Росією 1812 р., була «цілком безпідставною». Водночас, аналізуючи праці сучасних вітчизняних істориків за перші десять років, що були присвячені французько-російській війні, дослідник, на нашу думку, вірно вказує, що загалом для них було характерним перебільшення місця й ролі України у планах Наполеона, необірунтованість твердження про начебто плекання ним планів щодо створення на українській території незалежної держави, про широку прихильність до французів серед освіченої частини українського суспільства, у першу чергу дворянства. Підсумовуючи, С.Потрашков підкреслює, що наприкінці 1990 — на початку 2000-х рр. з’явилися нові публікації, автори яких намагалися відійти від стереотипів, притаманних історіографії війни 1812 р. Утім, часом історик сам собі суперечить. Так, висловивши сумнів щодо повідомлень Наполеону від французьких аґентів та польських військовиків про ситуацію в південно-західних ґуберніях Росії, які містяться переважно у книзі І.Борщака, С.Потрашков в інших публікаціях стверджує, що його праця до сьогодні не втратила наукового значення та продовжує її цитувати.

У 2008 р. в Інституті українознавства імені І.Крип’якевича НАН України (Львів) докторську дисертацію захистив В.Ададуров. На основі документів з архівів Франції, Австрії, Польщі й України він уперше в історіографії дослідив ставлення французького уряду доби Наполеона Бонапарта до південно-західних окраїн Російської імперії. Воно розглядалося як багаторівневе історичне явище, котре сформувалося за сприятливої міжнародної кон’юнктури (наполеонівські війни) у процесі ознайомлення державних діячів Франції з різнорідною інформацією про Росію. На основі уявлень, які складалися з екзотичних як для свідомості західноєвропейців образів східно-європейської реальності, формувалися проекти опанування такої важливої бази людських і матеріальних ресурсів, якою були українські ґубернії Росії.

Наукова новизна цього дослідження визначається концептуальною постановкою проблеми, у вирішенні якої поєдналися:

1. Інноваційна методологія реконструкції колективних уявлень, яка полягає в аналізі змісту джерел (статистичних описів, меморандумів, топографічних карт тощо), з одночасним урахуванням як впливу на вміщену в них інформацію першоджерел її отримання (наприклад праць науковців), так і ментальність та світогляд її споживачів. Завдяки цій методології з’ясовано: проекти та діїНаполеона і його оточення визначалися невідповідними дійсності уявленнями, що їх ці діячі сформували про Росію, базуючись на неточній і фраґментарній інформації, яка опинилася в їхньому розпорядженні.

2. Нова гіпотеза ставлення наполеонівської Франції до Східної Європи, що його розглянуто як багаторівневе історичне явище, котре поєднало у собі економічне, політичне та військове зацікавлення західної цивілізації в розширенні свого впливу на схід від Ельби та Дунаю.

3. Поглиблена характеристика намірів і дій уряду Наполеона щодо південно-західних ґуберній Російської імперії, що було здійснено на основі критичного переосмислення опублікованих джерел та історичних досліджень, а також упроваджених автором у науковий обіг архівних документів - меморандумів М.Сокольницького, Т.Морського, Роландра, Л.Потера, листування Наполеона, Ш.-М.Талейрана, Ю.-Б.Маре, Е.-Б.Біньйона, Д.Прадта, Л.-Г.Отто, К.В.Меттерніха, К.В.Шварценберґа та інших діячів.

Водночас В.Ададуров першим розвінчав популярні в Україні уявлення про плани Наполеона відносно цього реґіону Російської імперії, що виникли під впливом І.Борщака і були сприйняті на віру радянськими та сучасними вітчизняними дослідниками. Слід відзначити, що автор виділив три типи фальсифікації І.Борщаком архівних документів. До першого він відніс неточне відтворення (забраком філологічної та історичної освіти) або навмисне спотворення тексту документальних джерел під час перекладу. До другого - вставки в ті чи інші документи домислених І.Борщаком уривків. Третій тип - І.Борщак «вигадував» документи, які ніколи не існували.

Одним із прикладів фальсифікації другого типу може бути переказування І.Борщаком змісту меморандуму колишнього наполеонівського військового аташе у Санкт-Петербурзі Бурґуена «Про торгівлю Росії на Чорному та Азовському морях», що був датований 1804 р. Так, згідно з інтерпретацією І.Борщака, «українці відрізняються тим, що є дуже прив’язані до своєї незалежності. Тому вони послідовно шукають союзу з росіянами, шведами, турками і татарами». Бурґуен оповідає про знищення Січі, «що доконало українську свободу і залишило невдоволення у цілому народові». Проте ориґінальний текст цього документа, який зберігається в Національному архіві Франції, виглядає по-іншому. Зокрема, на початку довідки Бурґуен оповідає, що в ХV ст.

«Київщину було зайнято українськими козаками, а гирло Дніпра — запорозькими козаками, які були більше наближеними до Чорного моря, ніж перші. [...] їхня прив’язаність до незалежності вела їх послідовно до укладення та розриву з Росією, шведами і татарами, до повернення під протекторат Росії, в якому вони віднаходять найулесливіші похвали для своєї сміливості [з боку царських властей], котрі особливо не полишають вшановувати відвагу запорозьких козаків, але, між тим, вважають обов’язковим скасувати їхні привілеї; вони [козаки] домагалися їхнього повернення, тому в 1775 р. козаків було оточено, знищено або розпорошено».

На цьому, зазначає В.Ададуров, історичні відомості в документі про козаків завершуються. Але, щоб акцентувати важливість України для політики Наполеона, І.Борщак «додав» до розповіді Бурґуена конкретні політичні «рекомендації». Цим «невдоволенням», на думку І.Борщака, треба скористатися й вислати в Україну аґентів під виглядом купців, які «таємно та вміло під’юджували б населення, нагадуючи йому про славетне минуле й мізерну сучасність. У свій час, коли політична кон’юнктура приведе до відвертої війни між Францією та Росією, повстання на Україні буде одним з чинників перемоги».

Прикладом вигадування І.Борщаком неіснуючих документів є історія з так званими «прокламаціями», буцімто врученими французьким послом у Константинополі ґенералом О.Себастіані запорожцям, які перебували у Задунайській Січі, для поширення їх в Україні. І.Борщак, зокрема, писав про його зустріч із запорожцями, що нібито відбулася у вересні 1805 р. під час поїздки французького дипломата до місця свого призначення через Ґалац, Браїлів, Констанцу. Тоді, за словами І.Борщака, О.Себастіані начебто пообіцяв козакам після розгрому Росії повернути стародавні вольно- сті, що віднині захищатимуться Наполеоном. Більше того, він дав їм і ті самі прокламації, котрі нібито мали зберігатися в архівах України, Румунії чи Туреччини.

Однак, як стверджує В.Ададуров, номери справ в Архіві міністерства закордонних справ Франції, на які послався І.Борщак, стосуються тільки кінця ХІХ ст., а в документах, пов’язаних із 1805 р., не тільки немає жодної згадки про зустріч ґенерала з запорожцями, але й нічого подібного з натяків на можливість залучення українців до боротьби проти Росії. Навпаки, у звітах і листуванні О.Себастіані стосовно його перебування в Туреччині зустрічаємо побоювання, що Росія може підбурити православне населення правобережжя Дунаю до повстання проти Османської Порти. Таким чином, в оману вводилися дослідники, які, не маючи змоги працювати у французьких архівах, використовували працю І.Борщака, не сумніваючись в істинності наведеної там інформації.

Розвінчуванню міфів І.Борщака присвячено й останні праці В.Ададурова. Зокрема, деякі сучасні історики продовжують стверджувати, нібито 1812 р. Наполеон мав намір заручитися підтримкою українських козаків. Натомість В.Ададуров зазначає, що або козаки були надто зухвалими й не захотіли отримати незалежність із рук Наполеона, або щедрість обіцянок була недостатньою.

Після захисту докторської дисертації згаданий дослідник продовжує працювати над проблемою ставлення уряду Наполеона Бонапарта до південно-західних окраїн Російської імперії. Зокрема, він проаналізував усі меморандуми польських авторів, які на початку ХІХ ст. обстоювали перед французькими властями ідею відновлення незалежної Речі Посполитої. Саме твори цих авторів, на думку В.Ададурова, стали одним із головних джерел інформації при формуванні уявлень імператора французів та його урядовців про південно-західні окраїни Російської імперії. У новій публікації на основі французьких недрукованих джерел дослідник також розглянув плани союзних Наполеонові поляків щодо Правобережної України, котрі мали здійснитися в разі перемоги французів над Росією. Зокрема, аналізуючи плани імператора французів у 1812 р. у зв’язку з його уявленнями про тогочасні етносоціальні відносини, автор публікації дійшов слушного висновку, що французькому імператорові було зовсім невідоме сучасне розуміння поняття «українець», а єдиною «нацією», яка населяла Волинь, Поділля й Україну, була, в його уявленнях, річпосполитська шляхта. В.Ададуров звертається до цієї проблеми і в інших публікаціях. Так, на основі аналізу військового та дипломатичного листування, меморандумів з архівів Франції, Австрії, України, а також спогадів учасників кампанії 1812 р., дослідник реконструював ставлення імператора Наполеона до профранцузьки налаштованих представників шляхетського стану «південних провінцій» колишньої Речі Посполитої.

І все ж створені І.Борщаком міфи продовжують жити. Так, миколаївські автори Є.Мельников та В.Шкварець і далі стверджують, що «цікавим є ставлення Наполеона до української державної ідеї». Слід зазначити, що згадані історики особливо некритично сприймають творчу спадщину І.Борщака. Водночас праця Є.Мельникова та В.Шкварця навряд чи може вважатися добротним науковим продуктом, адже в ній не подано посилань на джерела, які використовували автори.

Деякі сучасні українські історики продовжуть стверджувати, що «з метою привернення українців, Наполеон обіцяв відродження незалежної республіки, ще раніше прагнув залучити на свій бік козаків-задунайців». Слід зазначити, що ця інформація, хоча й виникла на основі книги І.Борщака, але вона ніде документально не підтверджена, отже є дуже сумнівною. Як відомо, Наполеон 18 травня 1804 р. був проголошений імператором французів і Франція стала імперією. На завойованих ним землях створювалися герцогства, королівства, князівства, але аж ніяк не республіки.

Не можна погодитися також і з твердженням авторів, які слідом за відомим українським істориком Н.Полонською-Василенко повторили думку, нібито «після вторгнення наполеонівської армії в Росію, вищі стани українського суспільства розділилися на дві групи: одні покладали надію на відродження незалежності України, інші зберігали лояльність до Росії. Останніх було більшість, оскільки про плани Наполеона щодо надання автономії козацькій Україні їм майже нічого не було відомо, а сприяння Франції полякам розцінювалося як загроза виникнення нової Речі Посполитої».

Зазначимо, що на сьогодні не знайдено документальних підтверджень того, нібито серед дворянства в Україні циркулювали думки про незалежність. Навпаки, у своїй більшості вони ненавиділи й боялися імператора французів, віддано служили Росії. Так, наприклад, нащадок козацького старшинського роду, один із вищих урядовців Російської імперії граф В.Кочубей називав Наполеона«дияволом, якого породило пекло» та застерігав «від махінацій і провокацій із боку поляків». Про погляди сина останнього українського гетьмана, світлійшого князя А.Розумовського його біограф писав: «Ненависть до Наполеона була вже головним важелем його політичної діяльності». Водночас відомий український письменник І.Котляревський, який сформував у містечку Горошені Хорольського повіту 5-й Полтавський полк і став його командиром, доповідав малоросійському ґенерал-ґубернаторові князеві Я.Лобанову-Ростовському: «Більша частина вступає в козаки з задоволенням, охоче та без жодного смутку». Можна погодитись із твердженням канадського історика

О.Субтельного, що «антицарські настрої були явищем винятковим, і величезна більшість українців вірно й завзято боронили імперію». Так, уже під час війни 1812 р. польський офіцер наполеонівської армії Г.Брандт вислухав передсмертні слова солдата російської армії — українця: «Ви — сміливі люди, але ваш цар мусить бути недоброю людиною. Що йому зробив наш цар? Чого він шукає в нашій Вітчизні? Піднімайся, свята Русь, обороняйся, захищай нашу релігію, нашого царя».

Нерідко сучасні українські дослідники створюють нові міфи. Так, говорячи про задуми імператора французів, стверджується, що «відомо й про плани Наполеона переселити частину козаків на береги Рейну, щоб створити заслон проти можливого нападу з боку Німеччини, але цей задум не був реалізований». Незрозуміло, що саме мається на увазі під поняттям «Німеччина», адже в той час німецькі землі не були єдиною державою. А також звідки автори почерпнули таку інформацію? Як відомо, Наполеон 12 липня 1806 р. створив Рейнську конфедерацію та став її протектором. Священна Римська імперія німецької нації перестала існувати. У 1808 р. до складу Рейнського союзу ввійшли майже всі німецькі держави, за винятком Пруссії. Таким чином, Наполеон досяг тут майже цілковитої гегемонії. До того ж існувало й герцоіство Варшавське, котре також контролювало потенційно небезпечну Пруссію. Таким чином, імператор французів не мав потреби переселяти козаків на береги Рейну для захисту Франції.

Деякі дослідники йдуть ще далі, повторюючи твердження І.Борщака про використання французьким урядом у своїх цілях української проблеми під час підготовки до війни 1812 р., про проект французького дипломата Е.Ґодена щодо необхідності організації народного повстання в Україні проти російської влади та про меморандум Буріуена (якого чомусь іменують Бургуангом) щодо невдоволення українців існуючим режимом. Зокрема, історики також стверджують, що з початку ХІХ ст. «французькі дипломати й політики публічно звинувачують Росію в поневоленні українського козацтва». Водночас, слідом за А.Абаліхіним, деякі автори стверджують, що французькі політичні діячі «планували відправити в Індію 80 тис. українських кавалеристів». Мовляв, «Наполеон плекав думки про створення Українського князівства під патронажем свого брата, однак такі плани не виходили, мабуть, за рамки кабінетних міркувань». Слід зазначити, що, як свідчать різного роду джерела, насамперед архівні, можна говорити лише про певне зацікавлення імператора французів цим реііоном Російської імперії, котре здебільшого зумовлювалося представленими йому польськими діячами планами.

Нерідко порушуються хронологічні рамки подій. Так, стверджується, що колишній вождь польського повстання проти Росії Т.Костюшко в 1798 р. «звернувся до Наполеона з характерним для імперськи налаштованої еліти Варшави проханням. Він уважав, що імператор Франції повинен забезпечити Польщі кордони від Риіи до Одеси, від Ґданська до Угорщини, включаючи, природно, Галичину». Зазначимо, що це також не відповідає дійсності. У цей час Наполеон хоча й мав найвищий чин французької армії, але не був керівником держави. Це було відомо Т.Костюшкові, який перебував у той час в еміірації у Франції. Тому-то він і не міг тоді звернутися до іенерала Бонапарта з подібною пропозицією. Утім, подія, про яку згадують дослідники, насправді відбулася в листопаді 1806 р. Загальновідомо, що напередодні вступу в польські володіння Пруссії імператор французів, щоб збудити ентузіазм поляків, звернувся до Т.Костюшка. Проте леіендарний повстанець 1794 р. після нечітких заяв Наполеона з приводу подальшої долі його Батьківщини не вірив, що володар Франції насправді відновить Польщу. 

Водночас Т.Костюшко зажадав від Наполеона виконання трьох вимог, головна з яких - відбудова Речі Посполитої в її колишніх кордонах. Імператор французів не хотів зв’язувати себе якимись обіцянками до того часу, поки поляки самі не почнуть боротьбу проти своїх поневолювачів, тож він категорично відмовив.

Ще один приклад антинауковості - матеріал Р.Кривоноса. Висвітлюючи біографію Наполеона Бонапарта, автор привласнив інформацію В.Гордієнка, ніде не пославшись на нього. Слід зазначити, що коли В.Гордієнко (помер у 1994 р.) писав свій текст для однієї з енциклопедій, то із зазначеної проблеми, крім книги І.Борщака і праць радянських дослідників, жодної інформації про ставлення Наполеона до України не було. Відтак його стаття на сьогоднішній день віддзеркалює історіографічну ситуацію двадцятирічної давнини, про що явно невідомо Р.Кривоносові. Цікаво, що дослідник також стверджує, нібито за участь у війні з Росією імператор французів обіцяв Австрії віддати Волинь. Слід підкреслити, якщо Оттоманській Порті Наполеон у березні 1812 р. справді пообіцяв повернути всі її володіння, завойовані Росією за останні 60 років, але за умови, що вона укладе з Францією антиросійський союз, то стосовно Габсбурзької імперії подібні обіцянки офіційно не задокументовано. Це - вигадка радянської історіографії, представники котрої стверджували, нібито Наполеон намагався завоювати та розчленувати Росію. Проте завдяки праці В.Ададурова вдалося розвіяти цей міф. Зокрема, працюючи в Архіві міністерства закордонних справ Австрії, дослідник віднайшов протоколи французько-австрійських переговорів про укладення двостороннього альянсу. У жодному з них нічого не йшлося про попередній розподіл територій. Так, у таємних статтях схваленого 19 лютого 1812 р. проекту договору говорилося лише про те, що «в разі щасливого завершення війни його величність імператор французів зобов’язується забезпечити його величності імператорові Австрії відшкодування та компенсації за втрати і збитки, яких він може зазнати через співпрацю під час війни». Далі йшов перелік об’єктів, які могли зацікавити Габсбурґів, затверджений Францем І. Проте Волинь там не фіґурувала, оскільки офіційний Відень, щоб не посваритися з Петербурґом, на цю територію й не претендував. Першими та єдиними у списку були дунайські князівства, окуповані на цей час російськими військами. Зазначимо, що під час війни 1812 р. Австрія не порушувала російського кордону, а Росія — австрійського, адже перша другій війни офіційно не оголошувала. Зокрема, австрійський корпус ґенерала К.Ф.Шварценберґа, що входив до складу Великої армії, як відомо, вступив на територію Росії з території Варшавського герцоґства, а не з Галичини.

Водночас Р.Кривонос започатковує нові міфи. Так, він стверджує, що після невдачі британських морських атак на Булонь 26 березня 1802 р. було укладено формальний договір із Лондоном. Насправді Великобританія змушена була підписати мир із Францією та її союзниками в Ам’єні після впевнених перемог французів на континенті, унаслідок чого друга антифранцузька коаліція фактично розпалася й Англія залишилася без союзників.

Р.Кривонос також стверджує, що за умовами Шенбрунського миру, який було укладено 1809 р. між Габсбурзькою імперією та Францією, австрійська принцеса ерцгерцоґиня Марія-Луїза вийшла заміж за Наполеона. Утім, як свідчать джерела, жодна зі статей договору цього факту не підтверджує. Відомо, що переговори про одруження Наполеона з Марією-Луїзою розпочалися за кілька місяців після підписання Шенбрунського миру.

Далі Р.Кривонос припускається найбільшої помилки, стверджуючи, що в «Битві народів» під Ляйпциґом (16—19 жовтня 1813 р.) французьку армію було остаточно розгромлено. Проте, як відомо, попри важкі втрати, їй вдалося зберегти головні сили, завдати 30 жовтня поразки біля Ганау австро-баварським військам під командуванням ґенерала графа К.Ф.Вреде та відступити у Францію. 

Геополітичному становищу Правобережної України наприкінці ХVІІІ — на початку ХІХ ст. та її місцю в планах Росії на міжнародній арені приділив увагу А.Філінюк, узагальнивши загальновідомі факти. Так, автор, слідом за І.Борщаком, знову стверджує, що коли Наполеон 1804 р. став імператором, «французькі дипломати намагалися ініціювати антиросійське повстання в Україні, і тим самим забезпечити собі підтримку з боку українців. Робилося це під гаслом сприяння відродженню “козацької нації”, допомоги у знищенні ярма гноблення. Водночас у справжніх імперських планах офіційного Парижа місця українцям не знаходилося».

Дуже суперечливим є також твердження А.Філінюка, що після французько-австрійської війни 1809 р. Наполеон пообіцяв полякам відновити Річ Посполиту в кордонах 1772 р. Слід зазначити, що польське питання було для французького володаря лише засобом досягнення головної воєнно-політичної мети — встановлення гегемонії своєї країни в Європі. Зокрема, він активно використовував його як засіб тиску на Росію, Австрію та Пруссію, котрі свого часу розділили Річ Посполиту. У жодному офіційному документі імператора французів не зафіксовано обіцянок щодо відновлення польської державності, адже Наполеон розумів, що, зробивши це в кордонах 1772 р., він увійде в довготривалий збройний конфлікт із цими державами. Тому не випадково, за його власним висловом, він завжди вважав Польщу «засобом, а не метою». За свідченням секретаря-архівіста Наполеона барона А.Ж.Ф.Фена, у березні 1812 р. той заявив своїм міністрам, що «відновити Польщу дуже корисно для Європи, оскільки це захистить її від Росії, але воювати заради цього не варто». Утім, попри все, певна частина польської еліти все ж таки розраховувала на допомогу Франції.

Украй сумнівним є твердження історика про те, що напередодні війни 1812 р. виявилось, нібито супроти Росії були налаштовані найбільші держави континенту: Австрія виявляла незадоволення тим, що Росія відібрала в неї Галичину, Пруссія — через втрату Білостоцького округу, Швеція — Фінляндії. Насамперед слід відзначити, що А.Філінюк сам собі суперечить. Так, він спочатку загалом вірно вказує, що, згідно з Шенбрунським (в автора чомусь Шьорнбурнським) миром 1809 р. — майже вся Західна Галичина відійшла до герцоґства Варшавського й лише невеличкий Тернопільський округ - отримала Росія. Утім, віденський кабінет ще після одруження доньки Франца І Марії-Луїзи з Наполеоном з огляду на різні обставини продемонстрував свою готовність до зближення з Францією. Так, згідно з Паризьким союзним договором, підписаним 15 березня 1812 р., Австрія для участі у поході Великої армії проти Росії виставила 30-тисячний корпус під командуванням К.Ф.Шварценберґа взамін на ґарантії недоторканності своїх кордонів і в розрахунку на можливі територіальні прирощування. Зокрема за 5-ю таємною статтею Наполеон ґарантував австрійському імператорові недоторканність його польських володінь у Галичині. Але, як уже зазначалося, Габсбурзька імперія війну Росії офіційно не оголошувала.

Стосовно Пруссії, то після розгрому французькими військами 14 жовтня 1806 р. під Єною та Ауерштедтом її армії й наступного Тільзитського миру (7 липня 1807 р.), Прусське королівство залишилося на мапі Європи, хоча й в інших кордонах (втративши близько половини своєї території), тільки завдяки заступництву російського імператора під час особистих зустрічей Наполеона I та Олександра І, що відбулися 25-26 червня 1807 р. у Тільзиті. Як відомо, напередодні війни Франції з Росією Пруссія під тиском французької дипломатії змушена була стати союзником Наполеона. Так, згідно з договором з Францією, що був підписаний 24 лютого 1812 р., Прусське королівство хоча й виставило у війні 1812 р. 20-тисячний корпус, котрий діяв у складі Великої армії, але, як і Австрія, офіційно війну Росії не оголошувало.

Швеція спочатку дійсно була невдоволена втратою Фінляндії внаслідок російсько-шведської війни 1808-1809 рр. Утім, коли 27 січня 1812 р. французькі війська під командуванням маршала Н.Даву, згідно з наказом Наполеона, захопили шведську Померанію, новий спадкоємець престолу Карл Юган різко змінив зовнішньополітичний курс. Так, 5 квітня 1812 р. у Петербурзі було підписано російсько-шведський союзний договір. Швеція ще раз відмовлялася від Фінляндії, а Росія погоджувалася на приєднання до Швеції Норвегії, яка належала королю Данії (ст.5). Згідно з договором, також передбачалася спільна експедиція проти Франції у складі 25-30 тис. шведів та 15-20 тис. росіян. Об’єднаний корпус повинен був висадися в будь-якому куточку на узбережжі Північної Німеччини (ст.4). Документ також передбачав створення антифранцузького оборонно-наступального союзу між Росією та Швецією. На думку сучасного російського дослідника В.Рогинського, «російсько-шведський союз був першим каменем у фундаменті нової антина- полеонівської коаліції, до якої надалі приєдналася Великобританія, а після поразки Наполеона в Росії — Пруссія та Австрія».

Таким чином, сучасна українська історіографія вкрай повільно звільняється від стереотипів в оцінці історичних подій доби Наполеона Бонапарта. Попри те, почали з’являтися праці, в яких по-новому розкрито ставлення французького уряду до південно-західних окраїн Російської імперії. Це стало можливим завдяки використанню нових, головним чином зарубіжних джерел. Утім, деякі автори й надалі продовжують ігнорувати очевидні факти. Для виправлення ситуації, на нашу думку, необхідне застосування нових методологічних підходів при дослідженні окресленої проблеми. Слід також уважніше поставитися до аналізу сучасних публікацій джерельного матеріалу та критичніше підійти до оцінки історіографічних праць відповідної тематики, зокрема до спадщини І.Борщака. 

The article deals with the views of contemporary Ukrainian historiography on the plans of Napoleon’s government, concerning the southwest provinces of the Russian empire. It is notified, that during the last years, the national historiography has enriched oneself with new studies, where there is a new look given to different aspects of the war of the year 1812.

Keywords: Napolion Bonaparte, memorandum, Russian Empire, southwestern provinces, Borschak, Sokolnicki, contemporary Ukrainian historiography.