Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Український історичний журнал - листопад - грудень - 2013

«СПРАВА БЕЙЛІСА» (1911-1913 рр.): ВЕРСІЇ СУЧАСНИКІВ І ПРИЧИНИ ФАБРИКАЦІЇ (ДО СТОРІЧЧЯ СУДОВОГО ПРОЦЕСУ)

Визначаються причини фабрикації російським урядом «справи Бейліса». Охарактеризовано чотири версії вбивства малолітнього Андрія Ющинського: сімейну, бандитську, ритуальну та сексуальну, з яких найбільш раціональною та вірогідною є друга. Сформульовано причини звернення уряду до підтримки ритуальної версії, згідно з якою М.Бейліса було обвинувачено в «ритуальному вбивстві».

Ключові слова: «справа Бейліса», «єврейське питання», антисемітизм, конституційна демократія, правий рух.

Сто років тому, із 25 вересня по 28 жовтня (за ст.ст.) 1913 р., у Києві проходив судовий процес у справі за звинуваченням єврея Менделя Бейліса в убивстві з «ритуальною метою» 12-річного християнського хлопчика Андрія Ющинського — нібито для використання його крові в юдейських обрядах. М.Бейліса виправдала колеґія присяжних засідателів, які не повірили у сфабриковані владою «докази» провини підсудного, але більш ніж дворічне розслідування вбивства А.Ющинського, скоєного 12 березня 1911 р., та п’ятитижневий судовий процес сколихнули російську громадськість. «Справа Бейліса» на певний час розділила публіку на прибічників і противників середньовічного міфу про «криваві ритуали» юдаїзму та ще більше загострила «єврейське питання» в Російській імперії.

21 листопада 1913 р., уже після виправдання підсудного, поліцейський чиновник із Києва П.Любимов у своєму донесенні на ім’я директора департаменту поліції міністерства внутрішніх справРосійської імперії С.Білецького написав: «Процес Бейліса — це поліцейська Цусіма, яку ніколи не пробачать». Ці слова свідчили про розпач серед тих представників влади, які відповідали за сторону обвинувачення на судовому процесі після провалу цієї авантюри. Нижче розглянемо версії вбивства А.Ющинського та причини фабрикації владою «справи», яка стала «поліцейською Цусімою», — політичною катастрофою самодержавного режиму.

І

«Справа Бейліса» була складовою частиною комплексної проблеми соціальних позицій і правового статусу єврейського населення Російської імперії та ставлення до нього влади й громадськості. Саме в період правління Олександра ІІІ (1881—1894 рр.) і Миколи ІІ (1894—1917 рр.) «єврейське питання» було осмислене освіченими росіянами як одна з ключових проблем соціальної дійсності, а «єврей» перетворився на парадигматичного «іншого» при обговоренні більшості внутрішньо- і зовнішньополітичних проблем Росії. Апогеєм дискусій щодо «єврейського питання» був, на наш погляд, «процес Бейліса», коли на лаві підсудних фактично опинився цілий народ, а сама «справа» стала своєрідним вузлом, що пов’язав різні проблеми громадського життя останнього десятиліття імперії Романових.

Вивчення «справи Бейліса» розпочалося відразу після завершення судового процесу, а тому історіографічна база із цієї проблематики, створена впродовж сторіччя, досить широка. Певна річ, не всі студії приступні авторові цих рядків, але, сподіваємося, найбільш відомі та значущі публікації не пройшли повз нашу увагу. Перші праці про цю справу були напівпубліцистичними творами, автори яких прагнули дати оцінку учасникам «ритуального процесу» та настроям російської громадськості. До таких належать, наприклад, стаття В.Маклакова, книжки В.Бонч-Бруєвича і Г.Замисловського.

В.Маклаков, адвокат М.Бейліса і депутат Державної думи від фракції Партії народної свободи (конституційні демократи, або кадети), присвятив свою статтю, надруковану відразу після судового процесу, примиренню російської громадськості, яку роз’єднала «справа Бейліса». В усвідомленні небезпеки радикального антисемітизму для правопорядку в державі та суспільстві й полягали «рятівне застереження» та «сенс справи Бейліса», які автор виніс у заголовок своєї статті. Завданням її була дискредитація антисемітизму монархістів за його антидержавний характер, адже антисеміти готові були порушити закон, аби лише зашкодити євреям (курсив наш — М.Г.):

«Люди, хоча б і належать до переконаних антисемітів, але не зовсім засліплених, не могли не помітити, що антисемітизм, який доходить до цього, до зганьблення судових уставів, який приносить на вівтар ритуалу (себто, “ритуального обвинувачення” юдеїв — М.Г.) не тільки невинуватого Бейліса, але й саме російське правосуддя, — що такий антисемітизм убиває себе, дискредитує, як не дивно звучить це слово, самий антисемітизм...». 

Публіцист В.Бонч-Бруєвич, представник Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), написав свою книжку на матеріалі власних окремих статей, опублікованих під час процесу, на якому автор був кореспондентом. Перше видання вийшло 1914 р., а перевидання - у 1921 р. У центрі авторської уваги перебувало сприйняття публікою, присутньої у судовій залі, «ритуального процесу» як справжнього фарсу, призвідниками та, водночас, заручниками якого були праві політики, котрі висунули, але не могли довести абсурдний «кривавий наклеп».

Протилежні позиції обстоював Г.Замисловський, правий депутат і представник сторони обвинувачення, офіційно - громадський захисник матері А.Ющинського на «процесі Бейліса». У книжці, уперше опублікованій 1917 р., перебіг суду розглянуто з перспективи прибічників існування «юдейського ритуалу». Вердикт присяжних оцінювався автором як визнання наявності в юдеїв «кривавих ритуалів», адже вони виправдали М.Бейліса, проте погодилися з обставинами вбивства А.Ющинського, викладеними в обвинувальному акті, сформульованому на підставі «кривавого наклепу». Додамо, що видання книжки Г.Замисловського профінансував департамент поліції МВС.

Першою академічною та єдиною на сьогодні узагальнюючою працею, присвяченою «справі Бейліса», є книжка радянського правника О.Таґера, опублікована в 1933 р. і перевидана наступного року. Автор, спираючись на розсекречені документи департаменту поліції та матеріали Надзвичайної слідчої комісії Тимчасового уряду, відтворив слідство у «справі Бейліса», розкрив способи її фабрикації можновладцями та висвітлив наміри монархістів і позицію лібералів, які прагнули викрити сфабриковане слідство та домогтися виправдання М.Бейліса. Концептуальною базою праці стала позиція лівих сил початку ХХ ст.: бюрократія та російські поміщики, політичні інтереси яких обстоювали праві партії, прагнули спрямувати проти євреїв невдоволення народних мас поточними соціально-політичними проблемами, щоб самим не стати об’єктами народного гніву. 

Подальша перерва в дослідженні «справи Бейліса» зумовлювалася неможливістю вивчати «єврейське питання» після повороту національної політики «країни Рад» до імперських засад у 1930-х рр., що спричинилося до латентного антисемітизму радянської історіографії, вираженого в накладанні мовчазного табу на розробку єврейських сюжетів. Із розпадом СРСР, коли зріс суспільний інтерес до «білих плям» російської історії, на початку 1990-х рр. вийшла друком низка праць сучасних українських і російських авторів, повністю або частково присвячених цій справі.

Першою сучасною розвідкою, в якій розглядається «справа Бейліса» (в рамках окремого розділу) стала монографія російського історика С.Степанова (перевидана 2005 р.) з історії правих сил, т.зв. чорносотенців, які виступили ініціаторами «ритуального процесу». Автор стисло розглянув перебіг слідства та процесу у «справі Бейліса». Підкреслимо, що праця С.Степанова вперше в російській і радянській історіографії написана політично нейтральною мовою, що сприяє неупередженому висвітленню політичних процесів останніх років існування імперії Романових.

Згодом світ побачили розвідки, спеціально присвячені «справі Бейліса».

У статті Г.Иоффе слідство розглянуте за стадіями, коли виникали різні версії вбивства. У науково-популярній брошурі колективу українських істориків «справу Бейліса» стисло висвітлено відповідно до положень праці О.Таґера. У 1993 р., до 80-ї річниці закінчення «процесу Бейліса», у Києві було проведено тематичну конференцію, учасники якої розглянули, зокрема, історію «ритуальних справ» у Російській імперії та реакцію громадськості на цю конкретну справу.

Вивчення «справи Бейліса» - у контексті декадентських настроїв і захоплення містикою в епоху російського «Срібного віку» - розпочав у 1990-х рр. російський філолог Л.Кацис. Підсумком його досліджень стала монографія про феномен «кривавого наклепу» на «процесі Бейліса» та про містично-релігійні засади антисемітизму діячів «Срібного віку» - П.Флоренського і В.Розанова. Автор показав, що містично-декадентська атмосфера літературно-мистецького життя сприяла поширенню уявлень про абсолютну інакшість юдаїзму, порівняно з «нормальним» християнством, та можливість збереження в юдеїв «екзотичних» ритуалів зі стародавніх епох.

Висновки Л.Кациса прийняв російський історик церкви С.Фірсов. У його статті, присвяченій позиції Російської православної церкви щодо «справи Бейліса», її представлено як вияв містично-декадентських настроїв російської еліти епохи «Срібного віку». Автор указав на двозначність становища православної церкви, яка, будучи підвладною державі, здавалося б, повинна була підтримати обвинувачення М.Бейліса. Натомість церква як інституція не сформулювала своєї оцінки, але окремі представники духівництва публічно висловлювали власні позиції. Православні богослови, які брали участь у богословській експертизі на «процесі Бейліса», категорично заперечили наявність «кривавих ритуалів» в юдаїзмі. Однак деякі церковні ієрархи, насамперед із Правобережної України, підтримували «кривавий наклеп».

Остання з відомих нам російських праць про «справу Бейліса» належить перу історика-аматора, кіносценариста Ґ.Рябова. У своїй науково-популярній статті він стисло розглянув перебіг слідства й суду. Автор переконаний, що департамент поліції сфабрикував цю справу від самого її початку, розробивши не лише ритуальну, а й бандитську версії вбивства А.Ющинського. Однак ми не можемо погодитися з Ґ.Рябовим, адже уряд використав уже відомі громадськості версії вбивства хлопчика, які детально розглянемо нижче.

«Справа Бейліса» висвітлювалася й у західній історіографії. Науково-популярну розвідку цій тематиці присвятив американський літератор і науковець М.Самюел, книжка якого побачила світ у 1966 р. Автор проаналізував російський антисемітизм початку ХХ ст., обставини проведення досудового слідства, перебіг судових засідань у «справі Бейліса», а також реакцію на неї з боку західної громадськості.

«Справа Бейліса» стала однією з тем монографії американського історика А.Ліндемана, котрий описав антисемітизм кінця ХІХ - початку ХХ ст. крізь призму трьох «справ», що являли собою сфабриковані обвинувачення проти всього єврейського народу: Дрейфуса, Бейліса та Франка. Автор розглянув перебіг слідства у «справі Бейліса» та ставлення до неї російської й західної громадськості, а також порівняв її зі «справою Дрейфуса». Зіставлення показало, що фабрикацію «справи Бейліса» відразу підтримали праві сили, на відміну від «справи Дрейфуса»; але російська громадськість не поділилася на «бейлісистів» і «антибейлісистів», на зразок таборів «дрейфусарів» і «антидрейфусарів» у Франції. Таке порівняння дозволяє глибше зрозуміти юдофобію рубежу ХІХ-ХХ ст., з’ясувавши відмінності між впливом антисемітських настроїв і сил на громадське життя та політичну ситуацію в різних країнах світу. 

Мотиви фабрикації російським урядом «справи Бейліса» залишилися невизначеними в історіографії. Загальна позиція дослідників, яка поділяється й автором цих рядків, полягає в тому, що антисемітські настрої бюрократії зумовили підтримку владою «кривавого наклепу» монархістів. Проте дане твердження, на наш погляд, недостатнє для відповіді на питання: чому представники влади пішли на таку авантюру, як фабрикація середньовічної «ритуальної справи» у ХХ ст.? Так, згаданий вище П.Любимов телеграфував у день першого судового засідання директорові департаменту поліції: «Моє глибоке переконання, — а хотілося б, щоб воно було помилковим, — що Бейліса виправдають». Якщо навіть поліцейський був переконаний у поразці влади, коли суд щойно розпочався, то дивним здається сам факт фабрикації заздалегідь програшної справи.

Відзначимо, що «класова» арґументація О.Таґера, найбільш ретельного дослідника «справи Бейліса», не пояснює причину звернення антисемітів саме до «ритуального обвинувачення», а не до інших, більш «традиційних» для бюрократії, антисемітських заходів: упровадження нових дискримінаційних правових норм та посилення репресій проти єврейських культурницьких товариств і політичних партій, а також переслідування їхніх активістів.

Метою нашої статті є визначення причин фабрикації урядовцями «справи Бейліса» як «ритуального обвинувачення». Однак задля її досягнення потрібно передусім звернутися до розгляду версій убивства А.Ющинського, що допоможе з’ясувати мотивацію можновладців, які виходили з наявності певних версій убивства і ступеня їх вірогідності.

ІІ

Слідство та громадськість розглядали й обговорювали здебільшого три версії насильницької смерті А.Ющинського, а ще одна, яку ми проаналізуємо, здобула підтримку в одного із сучасних науковців. Перша версія — сімейного вбивства — виникла відразу: хлопчика позбавили життя власні родичі. Він жив разом із матір’ю, вітчимом і двома молодшими братами, народженими матір’ю у другому, законному, шлюбі. Андрій, незаконнонароджений, не мав належного батьківського догляду і був тягарем для незаможної сім’ї. Навчання його у Софійському духовному училищі оплачувала тітка. А головне — існували чутки, поширені свого часу Андрієвою матір’ю, що на його ім’я батько поклав гроші. Річ у тім, що він продав будинок, частину оплати за нього отримав відразу, а решту — залишив на векселі. Остання сума й фіґурувала в пересудах. Але невдовзі після продажу покупець відправив частину з невиданих грошей батькові, який служив на Далекому Сході, а решту — віддав родичам Андрія на навчання хлопчика. Звісно, після вбивства чутки про батькові гроші набули розголосу. Однак доказів убивства А.Ющинського вітчимом чи іншими родичами так і не знайшли. 

Друга версія - ритуального вбивства - стала основною для слідства після арешту М.Бейліса у серпні 1911 р. Відповідно до неї було сформульовано обвинувальний акт (тут і далі курсив наш - М.Г.):

«Менахіль-Мендель Тевьєв Бейліс, 39 років, обвинувачується в тому, що за попередньою змовою з іншими, невиявленими слідством особами, з обміркованим наперед наміром, зі спонук релігійного бузувірства, для обрядових цілей позбавив життя хлопчика Андрія Ющинського, 12 років, 12 березня 1911 р., у місті Києві, у розташованій по Верхньоюрківській вулиці садибі цегельного заводу Зайцева, схопив названого Ющинського, який грав там з іншими дітьми, та потягнув його у приміщення заводу, де потім спільники його, Бейліса, із відома його та згоди, зв’язавши Ющинському руки й затиснувши йому рота, умертвили його, завдавши йому колючим знаряддям 17 ран, [...] які пошкодження, супроводжуючись тяжкими й тривалими стражданнями, викликали майже цілковите знекровлення тіла Ющинського».

«Справа Бейліса» являла собою т.зв. «ритуальну справу» - судово-слідчий процес, викликаний «кривавим наклепом» - обвинуваченням групи або одного єврея в «ритуальному вбивстві» християнської дитини. Сюжет «кривавого наклепу» сформувався на Грунті типового обвинувачення «чужих», іновірців та інородців, у нелюдськості, що й викликало інкримінацію у здійсненні людських жертвопринесень. Ритуальною метою їх, згідно із середньовічними уявленнями, було збирання євреями християнської крові для приготування маци, прісного хліба, на свято Песах (Пейсах). Ритуальні процеси були виявом нетерпимості християнського населення Європи до юдеїв-іновірців, які не належали до кола «ближніх». Історія ритуальних процесів розпочалася у Західній Європі у ХІІ ст. Вони декілька разів проводилися в Російській імперії, коли після розподілів Речі Посполитої Росія стала центром світового єврейства. Принциповою відмінністю побутування «кривавого наклепу» в католицькому та православному просторах було те, що в першому євреїв обвинувачували не тільки в ритуальному вживанні християнської крові, а й у видобуванні крові з гостій - опрісноків для католицького причастя. Особливість «справи Бейліса», порівняно з ритуальними процесами в Російській імперії ХІХ ст., полягала в тому, що попередні справи були ініційовані «знизу», носіями народного уявлення про євреїв як «чужих», та буквально розсипалися на досудовому слідстві. Натомість «справа Бейліса» була витвором влади, котра підтримала ініціативу монархістів. 

Третя версія — бандитського вбивства — виникла невдовзі після появи перших двох. Вона була остаточно сформульована під час судового процесу — на противагу версії ритуального вбивства, і полягала в тому, що Андрій Ющинський через свого друга Євгена Чеберякова, сина Віри Чеберякової (Чеберяк; прізвиська — «Чеберячка», «Чиновниця»), очільниці банди крадіїв, якимось чином був пов’язаний зі злодіями з Лук’янівки, тодішньої окраїни Києва, які збиралися на квартирі Чеберякових.

Існували два варіанти версії бандитського вбивства. Перший обстоював приватний детектив М.Красовський, який у 1911 р. вів справу щодо вбивства А.Ющинського як слідчий київської поліції, а на «процесі Бейліса» був свідком сторони захисту. М.Красовський, коли ще був слідчим, вирішив, що банда В.Чеберякової використовувала хлопчика для здійснення квартирних крадіжок. У грудні 1910 р. було скоєно декілька вдалих покраж. Але в березні 1911 р. більшість злодіїв схопила поліція. 10 березня, за два дні до вбивства Андрія, поліцейські обшукали квартиру Чеберякових. Хлопчика, на думку М.Красовського, банда звинуватила у зраді, відтак його вбили в надзвичайно жорсткий спосіб. Також М.Красовський пояснював жорстокість убивства тим, що злочинці прагнули видати вбивство за ритуальне, і в такий спосіб спровокувати чергове насилля проти євреїв, адже під час попереднього київського погрому жовтня 1905 р. квартира Чеберякових була складом для награбованого погромниками майна.

Другий варіант версії бандитського вбивства сформулював захисник М.Бейліса — відомий адвокат М.Карабчевський. Згідно з ним, Андрій, хлопчик «вуличний» і водночас замкнений, був дуже допитливим (наприклад, проводив багато часу в майстерні сусіда-ремісника). Тому, вірогідно, міг дізнатися про діяльність банди Чеберякової. А після викриття поліцією її членів достатньо було найменшої підозри щодо поведінки дитини, аби злодії розправилися з ним.

Версія бандитського вбивства була відома задовго до початку судових засідань. Наприклад, деталі її можна знайти на сторінках роману Шолом-Алейхема «Кривавий жарт». Цей твір, написаний на їдиш, друкувався протягом січня 1912 — січня 1913 рр. у газеті «Гайнт», що виходила в Лодзі. Автор показав абсурдність «ритуальної справи», як і загалом дискримінованого правового статусу російських євреїв, крізь призму неймовірних пригод героїв роману. Два студента, містечковий єврей і російський дворянин, обмінялися документами. Студент-дворянин, видаючи себе за єврея, опинився в єврейському середовищі, на власному досвіді відчувши поліцейські переслідування, і був обвинувачений у «ритуальному вбивстві» християнського хлопчика, якого насправді вбили члени банди, щоб спровокувати погром і поживитися єврейським майном.

Додамо, що читачі роману Шолом-Алейхема могли безперешкодно, бодай у завуальованій формі, ознайомитися з обставинами слідства, представленими з погляду противників «кривавого наклепу», адже опозиційна преса зазнавала адміністративних переслідувань за викриття дій влади у «справі Бейліса». Так, у вересні 1913 р., напередодні суду, київський віце-ґубернатор призначив п’ять адміністративних покарань редакторам чотирьох газет Києва, які поставили під сумнів доказову базу слідства.

До того ж окрім опозиційної преси переслідувань зазнала й монархічна газета «Киевлянин» — друкований орган помірковано-правого Клубу російських націоналістів, який підтримав «кривавий наклеп». Натомість редактор цього часопису — В.Шульґін — виступив проти фабрикації «ритуальної справи». Номер газети, в якому було опубліковано статтю з викриттям слідства, влада конфіскувала, а проти самого В.Шульґіна порушили кримінальну справу. Причому редактор «Киевлянина» як був тоді, так і надалі залишився переконаним антисемітом.

Своєрідним гібридом другої й третьої версій стала спроба переформулювати версію обвинувачення, яку здійснив прокурор О.Віппер (брат російського історика Р.Віппера). У своїй підсумковій промові, що пролунала під час дебатів між представниками обвинувачення та захисту, він звинуватив головних свідків сторони обвинувачення, В.Чеберякову та членів її банди, у співучасті в «ритуальному вбивстві». Такий крок прокурора був нонсенсом: він вийшов за рамки обвинувального акта. О.Віппер почасти підтримав версію бандитського вбивства, позаяк розумів хиткість позиції обвинувачення та прагнув у будь-який спосіб переконати присяжних, що справжній убивця — М.Бейліс, якому тільки допомагали вуличні злодії, а вбивство А.Ющинського — було ритуальним.

Російський історик С.Степанов деталізував четверту версію: А.Ющинського вбив сексуальний маніяк. Вона не була поширена серед сучасників і спеціально не розглядалася слідством, але подеколи виринала під час досудової й судової стадій процесу. Ця версія була озвучена й відразу відкинута ще на початку розслідування. Так, київський митрополит Флавіан (Городецький) 31 травня 1911 р. відправив Святійшому Синоду записку, присвячену вбивству А.Ющинського, в якій зазначив, що «першим і другим розтином було відкинуто припущення про сексуальний і ритуальний характер убивства». Однак ці висновки аж ніяк не унеможливлювали повернення до відкинутих версій, позаяк до ритуальної слідство згодом і повернулося.

Версію сексуального вбивства розглядав відомий психіатр В.Бехтерєв, котрий брав участь у судовому процесі як експерт. Річ у тім, що під час допитів свідків і при проведенні судово-медичної та психіатрично-психологічної експертиз неодноразово поставало питання про шматок наволочки, знайденої поряд із тілом хлопчика, на якому виявили сліди сперми. Однак як на речовий доказ на це було звернуто особливу увагу лише у висновку В.Бехтерєва. Він дав заперечну відповідь на питання суду: «Чи можна припустити, що вбивство Ющинського було вчинене на ґрунті статевого збочення?». По-перше, поранення були тяжкими, у голову та шию, що не відповідало характеру садистського вбивства. По-друге, сліди на наволочці містили надто малу кількість сперми. По-третє, убивство було вчинене групою осіб, а це - нетипова картина для злочинів сексуальних маніяків.

Свою підтримку версії сексуального вбивства С.Степанов обґрунтував, покликаючись на працю В.Бехтерєва «Убивство Ющинського та психіатро-психологічна експертиза» («Убийство Ющинского ипсихиатро-психологическая экспертиза», Санкт-Петербурґ, 1913 р.). Книжка неприступна авторові цих рядків, тож нам невідомо, в який момент психіатр видав цю працю. Якщо до судового процесу, - значить на суді В.Бехтерєв фактично відмовився від версії сексуального вбивства. А якщо відразу після суду, отже згодом повернувся до цієї, раніше відкинутої, версії. Психіатр, за словами С.Степанова, убачав доказ сексуальної причини вбивства А.Ющинського в ідентичному характері ушкоджень на його тілі зі смертельними пораненнями єврейського хлопчика Йосипа Пашкова,убитого у Фастові в листопаді 1913 р. Відтак, за версією B.Бехтерєва, обидва могли стати жертвою одного сексуального маніяка.

Зазначимо, що вбивство Й.Пашкова, скоєне відразу після завершення «процесу Бейліса», викликало т.зв. «фастівську справу» - останню «ритуальну справу» в історії Російської імперії. Убитий хлопчик був євреєм, проте праві публіцисти заявили, що насправді він - християнин, якого з «ритуальною метою» вбили євреї та видали за свого одноплемінника. Однак після невдачі зі «справою Бейліса» влада вже не підтримала нову ініціативу монархістів. Поліція з’ясувала, що дитину вбив мешканець Фастова, який у такий спосіб прагнув помститися батькові хлопчика за те, що був затриманий на крадіжці в його крамниці. Убивство Й.Пашкова, як бачимо, було здійснене з імітацією деталей загибелі А.Ющинського, обставини якого стали відомими широкому загалу.

Російський історик використав версію сексуального вбивства на противагу недостатньо обґрунтованій «бандитській». Остання мала позірну підтримку з боку представників громадськості, які захищали підсудного, а це навело дослідника на думку: грабіжників могли несправедливо звинуватити в убивстві А.Ющинського, аби лише виправдати невинуватого М.Бейліса, попри сумнівність показань свідків - здебільшого представників бандитського світу. 

Отже, під час досудового слідства та процесу у «справі Бейліса» розглядалися чотири версії вбивства А.Ющинського: відкинута на самому початку сімейна (хлопцеві вкоротили віку родичі); висунута монархістами та підтримана владою ритуальна (М.Бейліс пішов на вбивство задля здійснення «юдейського ритуалу»); бандитська (А.Ющинський загинув від рук злочинного угруповання В.Чеберякової, до якого сам міг належати, через підозру в тому, що він виказав крадіїв); сексуальна (вбивство скоїв сексуальний маніяк). Третя версія розглядалася на стадіях досудового слідства та незалежного розслідування, зайняла основний час «процесу Бейліса», а також була поєднана прокурором із ритуальними мотивами на судовому засіданні. Бандитська версія має раціональний характер і досить переконливо арґументована, проте через відсутність надійних показань свідків її неможливо однозначно підтримати.

ІІІ

Урядовці сфабрикували «справу Бейліса» як ритуальну, керуючись низкою мотивів. Першу причину вбачаємо в антисемітизмі російської бюрократії. Чиновники, — як і монархісти, про яких ітиметься нижче, — сповідували консервативно-охоронні погляди на сучасну їм дійсність, а відтак, в їхніх очах, акультурація російського єврейства, тобто входження євреїв до складу освіченого російського суспільства, була виявом радикальної модернізації з усіма її неґативними, із погляду чиновництва, наслідками. Відзначимо, що підкреслена нами «антимодерність» російської бюрократії являла собою не відкидання будь-яких сучасних тенденцій, а лише тих нових, насамперед політичних віянь, які, на думку можновладців, загрожували існуванню самодержавного режиму. Позицію бюрократії у загальному вигляді можна описати за допомогою концепції типів політичної свідомості американсько-угорського мислителя К.Мангайма. Бюрократи не здатні вбачати за політичними процесами соціальні причини, а відтак у деструктивних політичних явищах убачають дії «ворожих сил». Саме такою «ворожою силою» для російських чиновників кінця ХІХ — початку ХХ ст. було єврейське населення імперії. Так, в урядовій записці про сіоністський рух, складеній у 1904—1905 рр. начальником департаменту поліції О.Лопухіним для подання Миколі ІІ, важливим чинником «сучасних політичних процесів» було названо інтереси «світового єврейства». До того ж, за словами О.Спиридовича, який опікувався охороною царського двору, російський імператор сам був переконаний у фінансуванні євреями опозиційних сил під час революції 1905—1907 рр.

Отже, російська влада опинилися перед дилемою: з одного боку, дотримання статус-кво в «єврейському питанні», себто відмова від перегляду «виняткового законодавства» щодо представників цього народу, залишала проблему правового статусу російського єврейства; з іншого - піти на поступки опозиційній громадськості та скасувати дискримінаційні норми означало б, із погляду урядовців, прискорити небажані процеси соціальних змін, в яких можновладці вбачали наростання революційної загрози.

Віхою в політиці уряду щодо «єврейського питання» став 1906-й рік, коли голова Ради міністрів П.Столипін спробував пом’якшити «виняткове законодавство», але зіткнувся з протидією самого Миколи ІІ. Імператор симпатизував праворадикальній партії Союз російського народу і виступив проти ініціатив прем’єр-міністра після надходження відповідної телеграми від «союзників».

Влада, як ми зазначали вище, могла запровадити нові дискримінаційні правові норми та переслідувати єврейський рух, замість того, щоб удаватися до абсурдного «кривавого наклепу». Саме так і діяв уряд після влаштованого П.Столипіним державного перевороту 3 червня 1907 р. Основними заходами антисемітської політики були такі кроки: 1) посилення «відсоткової норми» - обмеження питомої ваги учнів-євреїв у державних середніх і вищих навчальних закладах (закони від 16 вересня 1908 р., 11 березня 1911 р. - про поширення відсоткової норми також на екстернів); 2) переслідування єврейських національних партій і професійних спілок (циркуляри від 21 грудня 1907 р. - з підтвердженням заборони сіоністських організацій, 20 січня 1910 р. - про перевірку діяльності «інородницьких», особливо українських і єврейських, товариств, 16 березня 1912 р. - про боротьбу із «соціал-сіоністським рухом»); 3) репресії проти загальноросійського революційного руху. Позаяк урядовці були схильні підкреслювати тезу про «єврейське обличчя» останнього, в їхніх очах переслідування загальноросійських революційних партій могло здаватися антиєврейськими діями.

Антисемітські заходи влади, як і інші антидемократичні кроки уряду П.Столипіна, зрештою призвели лише до посилення суспільної напруги замість такого бажаного для прем’єр-міністра «заспокоєння» («успокоения») Росії. Період т.зв. «столипінської реакції», відносного політичного затишшя після революційних подій 1905-1907 рр., змінила доба нової активізації громадського життя після вбивства П.Столипіна в 1911 р. та виборів до Державної думи четвертого скликання в 1912 р., що виразилося, зокрема, і у загостренні національного питання. Новий час потребував від уряду нових, радикальніших, рішень. Таким кроком, для увиразнення антисемітського курсу влади та посилення боротьби з уявленою «єврейською загрозою», могло стати звинувачення євреїв, яке об’єднало б проти них решту російських підданих.

Отже, зусилля уряду щодо конструювання «єврейської загрози» були однією з причин фабрикації «справи Бейліса». Звісно, вона не поставила б крапку в дискусіях про «єврейське питання» в Росії, але позиція влади отримала б «доказову базу»: мовляв, «людожери» та «бузувіри» не можуть бути повноправними підданими. Для втілення таких намірів суд присяжних на «процесі Бейліса» був найбільш придатним варіантом: так би мовити, судить не держава - за законом, а народ - за совістю. 

Наступною проблемою є питання відносин між владою та російськими правими силами. Монархісти організувалися на початку революції 1905-1907 рр. як реакція на «визвольний рух». Антисемітизм був провідною ідеєю в доктрині правих сил. Із 1903 р. чорносотенці цілеспрямовано поширювали сфабриковані російською закордонною розвідкою т.зв. «Протоколи сіонських мудреців», на сторінках яких знайшли місце різні антисемітські обвинувачення з головним мотивом - мовляв, єврейські «змовники» ведуть Росію до революції. «Протоколи» помітно вплинули на ідеологію правих сил. Наприклад, один з ідеологів Союзу російського народу О.Шмаков у 1906 р. видав навіть публіцистичну книжку, позначену впливом «Протоколів». Підкреслимо, що у «процесі Бейліса» він брав участь як представник сторони обвинувачення, офіційно - громадський захисник матері А.Ющинського.

Поширення отримав і дискурс «єврейської раси», представлений, зокрема, у статтях М.Меншикова - провідного публіциста столичної консервативної газети «Новое время». Однак у популярній пропаГандистській літературі монархісти рідко застосовували - у чистому вигляді - расове обГрунтування єврейської інакшості, удаючись до традиційного «християнського антиюдаїзму». Праві сили, керуючись новими звинуваченнями євреїв, виступали за чергові правові обмеження їх у різних сферах життя, щоб офіційно затаврувати як людей «другого Гатунку».

Російська влада, зіткнувшись у 1905 р. з революційною загрозою, потребувала підтримки з боку правої громадськості. У 1907 р. уряд почав, так би мовити, «поворот праворуч», наближаючи свій курс до позицій монархістів. Саме останні роки урядування П.Столипіна позначилися співпрацею влади з правими партіями, - чорносотенцями (прибічниками Союзу російського народу та інших праворадикальних організацій) і «націоналістами» (послідовниками помірковано-правого Всеросійського національного союзу). Громадськість правих поглядів, - інтелектуали-монархісти, російські поміщики та церковні ієрархи, — була опорою самодержавства. Тож уряд не міг проіґнорувати антисемітські заяви цих сил.

Київські чорносотенці вже на похороні А.Ющинського розповсюджували листівки з обвинуваченням євреїв у «ритуальному вбивстві». А праві депутати Державної думи оголосили про «ритуальний характер» злочину, направивши 29 квітня 1911 р. запит до міністрів внутрішніх справ і юстиції з обґрунтуванням ритуальної версії. Нарешті, самого «вбивцю» — прикажчика цегельного заводу М.Бейліса — знайшли саме активісти київської чорносотенної організації «Двоголовий орел». Якраз того часу, після вбивства П.Столипіна у вересні 1911 р., у чому звинувачували євреїв, владі необхідно було підтвердити свою прихильність до правих сил, попри відмову нового голови уряду, В.Коковцова, відкрито співпрацювати з монархістами.

Антисеміти прагнули представити Росію в очах християнського населення країною, за влучним висловом російського поета-футуриста Б.Ліфшиця, «населену мільйонами моїх одноплемінників-антропофагів (себто євреїв-“людожерів” — М.Г.)». Саме тому чиновники навіть перейняли антисемітську риторику монархістів: уже на третій день судових засідань прокурор О.Віппер заявив, що процес має «світове значення», тобто був судом над євреями, а не просто над М.Бейлісом. У прикінцевій промові прокурор звинуватив пресу, нібито «захоплену євреями», у тиску на слідство:

«Російська преса лише здається російською, насправді ж майже всі органи друку в руках євреїв. [... ] Євреї такою мірою переконані, що захопили у свої руки головний важіль громадськості — пресу, що гадають, начебто ніхто вже не наважиться висунути проти них таке обвинувачення не тільки в Росії, а й в інших країнах».

Отже, другу причину фабрикації «справи Бейліса» вбачаємо в потребі уряду заручитися підтримкою правих сил, а найкращим засобом для влади зберегти та зміцнити союз із монархістами було спрямування слідства саме в річище ритуальної версії.

Третьою причиною видається протиборство влади з ліберальною громадськістю, провідником якої були кадети, котрі послідовно виступали за скасування юридичної дискримінації євреїв. Так, у Державній думі першого скликання фракція конституційних демократів ініціювала розробку законопроекту про скасування правових обмежень за віросповіданням, станом і статтю, що розглядався Думою у травні — червні 1906 р. Російські ліберали сприйняли «справу Бейліса» як виклик від своїх політичних опонентів. Депутати-кадети, згаданий вище В.Маклаков і В.Набоков (батько відомого російського письменника), а також київський кадет Д.Григорович-Барський були адвокатами М.Бейліса на суді. Кадетська газета «Речь» реґулярно висвітлювала події навколо цієї справи, виступала проти праворадикалів і викривала фабрикацію «кривавого наклепу», що спирався, за словами публіциста Д.Левіна, на зачароване коло арґументів: якщо в юдеїв існують «криваві ритуали», а вбивство скоєне євреєм М.Бейлісом, то воно є ритуальним, і навпаки.

Четвертою причиною, на наш погляд, було прагнення уряду посилити власні позиції в національному проекті «великого російського народу», який реалізовувався консервативно-охоронними силами та передбачав творення модерної російської нації з православного східнослов’янського населення імперії — «великоросів» (росіян), «малоросів» (українців) і білорусів. Аґенти «російського проекту» — представники бюрократії, поміщицтва, монархічної інтеліґенції та православного духівництва — у своїх текстах і виступах презентували євреїв як антиподів «справжніх росіян»(«истинных русских»). Відзначимо, що в історіографії концепт «російський національний проект», як і загалом «національний проект», остаточно невизначений, але його застосування дозволяє узагальнити наміри та зусилля російських еліт щодо творення модерної російської нації.

Посилення політичної боротьби напередодні Першої світової війни спричиняло пошуки урядовцями способів презентації себе в очах підданих як захисників «великого російського народу» від євреїв. У даному разі прагнення можновладців якомога сильніше «іншувати» євреїв узяло гору над можливостями юридичної арґументації «кривавого наклепу». Саме тому зала судових засідань здавалася урядовцям ареною справжнього двобою між «світовим єврейством» і «російським народом», який, в очах чиновників, потребував захисту з боку уряду. Як ішлося в одному з донесень київського поліцейського чиновника П.Любимова директорові департаменту поліції МВС С.Білецькому: 

«Наразі триває не суд над невідомим досі євреєм, а ґенеральна битва між світовим єврейством і російським урядом. [...] Усі світила й адвокатури, і літератури, медицини та науки - на боці єврейства, яке вже встигло обробити їх, проти стоїть душа простолюду, до якої ще не доторкнулося єврейське просвітництво».

До речі, знаменно, що поліцейський чин назвав сучасну йому російську літературу та науку - «єврейським просвітництвом», уявляючи новітні суспільні тенденції як наслідок ворожого єврейського впливу на російське життя, а інтеліґенцію, якщо вона виступала проти уряду, затаврував як єврейського аґента. Тож у момент політичної кризи слова «єврейський», «опозиційний» і «антинародний», із погляду політично анґажованих чиновників, за своїми значеннями наблизилися.

Таким чином, ми сформулювали чотири причини, які змусили уряд удатися до фабрикування «справи Бейліса», підтримавши висунуту монархістами ритуальну версію вбивства А.Ющинського: 1) антисемітська причина - прагнення можновладців обґрунтувати нові правові утиски єврейського населення в умовах загострення національного питання та посилення антисемітських тенденцій в офіційному курсі; 2) партійна - намір уряду заручитися підтримкою правих політичних організацій, насамперед у Державній думі четвертого скликання; 3) антиліберальна - бажання послабити ліберальну опозицію у громадському житті імперії; 4) націоналістична - прагнення посилити позиції бюрократії як провідного аґента «російського проекту», тобто охоронця нації від «єврейської загрози». Звісно, прийняття слідством ритуальної версії було рішенням конкретного посадовця, проте навряд чи тепер уже можливо встановити ім’я призвідника «процесу Бейліса». Перспективними напрямами подальших студіювань цієї справи, на наш погляд, було б з’ясування ставлення до неї різних політичних сил: загальноросійської опозиційної громадськості; російсько-єврейської інтеліґенції; громадськості інших недержавних націй Російської імперії, у тому числі української.

The article deals with the “Beilis Affair” - “ritual affair’, which ended by the court process. In this affair Kyivan Jew, Mendel Beilis, was accused of “ritual murder of Christian boy Andrii Yushchyns’kyi, which had been killed in March 1911. There was the court process in Kyiv in September - October 1913, in which M.Beilis was acquitted by jurors. In the article is envisaged versions of A.Yushchyns’kyi’s murder, which were formulated by contemporaries of the “Beilis Affaif : familia’s, ritual, bandit and sexual versions. It’s asserted that the version of “bandit murder of A.Yushchyns’kyi is rational and believable version. Also the causes of fabrication the “Beilis Affair’ by Russian government, which supported “blood libel’ of Russian right-wing movement, are defined: 1) anti-semitism’s cause - as the general argument toward Jewish Question; 2) party’s cause - for self-presentation as an ally of right-wing parties; 3) anti-liberal cause - for counteracting of liberal opposition; 4) nationalist’s cause - for “otherness” Jews in the Russian national project.

Keywords: “Beilis affair’, “Jewish question!’, anti-semitism, constitutional democracy, right-wing movement.