Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Український історичний журнал - вересень - жовтень - 2013

ЖИТТЄВИЙ ПОДВИГ ЗИҐМУНТА СЕРАКОВСЬКОГО (ДО 150-РІЧЧЯ ПОВСТАННЯ 1863 р.)

Висвітлюється життєвий шлях одного з керівників антиімперського повстання, яке відбулося 1863 р. в Польщі, Литві, Білорусі та у Правобережній Україні - З.Сераковського. Значну увагу приділено його взаєминам із Т.Шевченком.

Ключові слова: Сераковський, Шевченко, Російська імперія, визвольний рух, заслання, військова академія.

Уже те, що за доби Миколи I («во дні фельфебеля-царя», «во время люте») безстроково засланий у солдати рядовий Оренбурзького окремого корпусу Зиґмунт Сераковський (Сєраковський) не побоявся заприязнитися з Тарасом Шевченком, особливо покараним монаршою забороною «писати та малювати», викликає неабияку повагу. Cкрутної для них пори молодий поляк ледь не першимповеличав зневоленого Кобзаря «батьком». Один із героїв доби національно-визвольних рухів XIX ст., він репрезентував себе українцем, коли на таке не наважувалися, за рідкісним винятком, етнічні «малороси». Із ним товаришували Едвард Желіґовський і Олексій Плещеєв, Володимир Спасович та Микола Добролюбов, Олександр Герцен і Михайло Бакунін, Микола Чернишевський та Василь Білозерський...

6 (18) травня 1826 р. зубожіла шляхетська родина Гната і Фортунати Сераковських у волинському селі Лісовому збагатилася первістком — Зиґмунтом (Сиґізмундом). Батько, включившись до польського повстання 1830—1831 рр., зник безвісти, а на хлопця-напівсироту чекала нелегка стезя талановитої людини з уразливим серцем, але зі здоровим глуздом, допитливої та енергійної. Перипетії його життя привернули увагу сучасників (О.Герцена, М.Чернишевського, Б.Залеського, Я.Савицького, Я.Станевича, Б.Дибовського, М.Цилова) і пізніших дослідників, що відбито публікаціями в Росії, Польщі, Литві та Україні.

Закінчивши 1843 р. Житомирську гімназію, він не мав коштів на продовження освіти. Довелося стати приватним учителем поміщицьких дітей. 1845 р. вступив до Санкт-Петербурзького університету. Був студентським ватажком. 20 квітня 1848 р. в Почаєві його схопила поліція — через підозру, що намірився перетнути недалекий австрійський кордон, за яким буяла європейська «Весна народів». Становий пристав спровадив затриманого до кременецького земського справника, а той — у Київську фортецю, на розсуд вищих інстанцій.

З України З.Сераковського, як роком перед цим Т.Шевченка, ґенерал-ад’ютант Д.Бібіков доправив у руки жандармів III відділення, котре, своєю чергою, передало колишнього студента, за імператорською конфірмацією, до Оренбурзького окремого корпусу, на нескінченну муштру та паличну дисципліну, вельми загрозливі через відсутність документального обґрунтування дворянства Сераковських. 

У низці довідкових видань стверджується, що Зиґмунт опинився в «арештантській роті». Насправді він, подібно до Т.Шевченка, без суду тягнув лямку по лінійних батальйонах 1-ї бриґади 23-ї піхотної дивізії. Інша річ, що обидва, потрапивши солдатами до «незамкнутої тюрми», належали до «найбіднішої, найнещаснішої верстви».

Під час Каратауської експедиції 1851 р. Б.Залеський листом передав до Оренбурґа, що Тарас велів «обняти» З.Сераковського. В епістолярії збереглися тодішні вказівки Зиґмунтові, як в опорі на спільного приятеля - дивізійного квартирмейстера К.Герна - полегшити поетове становище. З.Сераковський (наперекір суворому монаршому застереженню) забезпечував Т.Шевченка олівцями для малювання, поширював його твори, обмінювався з ним посланнями. «Чому це мені Сиґізмунд нічого не пише? Що він і де він?», - стурбовано запитував Б.Залеського 10 лютого 1855 р. Т.Шевченко, та прохав: «Напиши хоч ти пару слів про нього». А 25 вересня 1855 р. занотував сподівання на зустріч: «Лист надхненного Сиґізмунда я прочитав із насолодою. Справжній поет! Не відповідаю йому тепер, бо надіюся з ним скоро в Ак-Мечеті побачитися».

Конкретизувати обставини їхнього особистого знайомства «в степу безкраїм за Уралом» поки що не вдалося. Із цього приводу від 1958 р. точиться полеміка, в якій доходило до категоричного заперечення тамтешнього «очного» спілкування. І все-таки багатолітнє перебування обох непересічних вигнанців у військовому з’єднанні (частини котрого нехай і були розкиданими по велетенському терену) не виключало шансів зустрітися. Так, уважалося, що Т.Шевченкові не випало побачити З.Сераковського впродовж 18521856 рр., оскільки перший служив у Новопетровському форті, а другий - в Оренбурзі й Ак-Мечеті. Іґнорувалося, наскільки розлого пролягали маршрути З.Сераковського. Утім, відомо, що, наприклад, 1853 р. «Зиґмунт на все літо поїхав до Башкирії».

Раз по раз Т.Шевченко відгукувався про З.Сераковського як про добре знаного. Розчулено віншував його 6 квітня 1855 р.: «Мій любий, мій добрий Zyhmonte! Дякую тобі за твоє ласкаве, сердечне українське слово, тисячу разів дякую тобі. [...] Не забувай того, що любить тебе Ш.». Уже за правління Олександра II, отримавши еполети прапорщика Брестського піхотного полку, З.Сераковський зміг повернутись із заслання. У червні 1856 р. Б.Залеський переслав його фото Т.Шевченкові на Манґишлак, накресливши перспективу боротьби за звільнення адресата: «Сиґізм[унд] займеться цією справою як власне своєю; має знайомих та друзів — імовірно, і досягне успіху». З.Сераковський підбадьорював старшого друга-українця:

«Батьку! Це рік радості та щастя. Сьогодні сонце піднеслося до зеніту на небі, й наше щастя, можливе в Оренбурзі, — найбільше. Броніслав наш одержав сьогодні повне звільнення, усіх прав одновлення. Завтра (не пізніше 1 липня) їде на батьківщину, на землю нашу святу — я чекаю на нього й поїду разом із ним або поїду його передовим. Я маю надію з Москви до Петербурґа заїхати. [...] І серце, і розум, і Броніслав, слово котрого для мене святе, говорять: перша — твоя справа, батьку! Бог благословить мої наміри та зміцнить моє слово! Ми жили з тобою на Сході, ми збагнули глибоке значення Слова. Бог великий — Алла екбер. В ім’я Бога їду до Петербурґа й на береги Дніпра. Не бійся — не забуду: Дніпро нагадає мені про тебе, батьку. Полк, куди мене призначено, стояв узимку на берегах Дніпра, поблизу Катеринослава — на місці Січі. За першої звістки про це (все від Броніслава) я написав посланіє “Батькові”. Ти його цього року одержиш. У ньому стиль слабкий, та думка велика (думка не моя — почуття моє!), свята: про злиття єдиноплемінних братій, що живуть на обох Дніпра берегах. Прощавай. Цілую тебе, наш батьку вічний. Дай Боже цілувати тебе на берегах Дніпра чи в Петербурзі. Сиґізмунд».

Небавом Т.Шевченко сповістив:

«Портрет С. [Сераковського] хоч і блідий, але його пізнають навіть солдати, що його колись в Уральському бачили. Дякую йому за цей любий подарунок, але за лист не дякую, бо його досі прочитати не можу, страшенно нечітко написаний. А все-таки цілую його з усієї повні душі. Попроси його, щоб він мені свій адрес із Катеринослава прислав і щоб хоч трошки письмо своє вирівняв».

3 липня 1856 р. Б.Залеський уточнив для Т.Шевченка: «Сиґізмунд їде зі мною, а з Москви подасться до Пітера — з ним благословив я на дорогу й твого «Варнака»». З.Сераковський по цьому ще додав: 

«Батьку! До побачення у Петербурзі або в Києві. Алла екбер! Бог великий — побачимося. Іду з повною надією, що доля всіх нас полегшиться. Бог великий — цар милостивий. Батьку! Великі люди великі перенесли страждання. Одне з найбільших — степ безвихідний, дикий, пустеля. У пустелі жив співець Апокаліпса — у пустелі ти тепер живеш, наш лебедю! Твої “киргизята” чудові! Ти втілюєш ідеї. Прощавай, цілую тебе! До побачення. Твій Сиґізмунд».

8 листопада того року Т.Шевченко звернувся до Б.Залеського:

«Виправдай мене перед Сиґізмундом, що я йому не пишу. Причина натуральна. Не знаю, куди писати. Якщо він іще в Петербурзі, то напиши йому моє щире привітання й уклінну просьбу знищити “Варнака” та (я справжній прошак) прислати мені дві плитки сепії фірми Sepia dе Roma або фабрики Шанеля».

У столиці Російської імперії амністований волиняк домігся, щоби кривдники-урядовці визнали несправедливість учиненого проти нього. Відтак йому було зараховано офіцерський стаж із 1852р., коли Зиґмунт діждався лише унтер-офіцерства. З.Сераковського навіть прикомандирували до Зразкового кавалерійського полку для підготовки до навчання в Академії ґенерального штабу, чим пояснюються рядки Б.Залеського, звернені до Т.Шевченка 18 вересня 1856 р.: «Сиґізмунд у Петербурзі або, краще сказати, у Павловську, відряджений до Зразкового кавалерійського полку для вступу потім до військової академії». Кобзар тепло побажав «найбільш блискучого успіху на вибраному ним шляху». Саме 1856 р. «натхненний Сиґізмунд» знаменно вітав майбутнього ґенерала М.Домонтовича, батька відомої більшовички О.Коллонтай: «Я українець із правого берега Дніпра, а ви — лівого. Міцно-міцно тисну вам руку».

З.Сераковський увійшов до гурту співробітників популярного місячника «Современник», очолюваного М.Некрасовим і М.Чернишевським. До липня 1857 p. упорядкував низку добірок зарубіжних оглядів, а також виступив автором статей «Погляд на внутрішні відносини Сполучених Штатів» та «Поети бідних» (заборонена цензурою).

Оперуючи матеріалами з різних країн, повідомляв про злидні паризьких робітників, навислу над ірландськими селянами загрозу голоду, безробіття у Великобританії та Швейцарії. Контрастом подавав шкіци про злочини товстосумів, резюмуючи: «Якщо метою життя є нажива, то не в кожного вистачить снаги наживатися законно, пристойно». Певною мірою задля вияснення наймерзеннішої «пошесті» кріпацтва, дебютуючи у журналі, задекларував, що емансипація селян та надання їм землі «відповідає прагненням і духові народу». Пропаґував національне визволення. У рубриці «Закордонні вісті» він викривав колоніальну політику урядів Великобританії, Іспанії, Голландії:

«Тепер соромно, коли говорять усесвітня історія та розповідають про події якогось куточка на Божому світі, названого Європою, торочать про загальний розвій, твердять, що людство складає одну сім’ю, а між тим величезна більшість цього людства (вся майже Азія, не говорячи вже про Африку) й не здогадується, що про неї йдеться».

Жадав соціальної справедливості, рівності, свободи та братерства, не приховуючи, що очікував на їх торжество вже в недалекому майбутті. Уповав на науково-технічний прогрес. У травні 1857p., посилаючись на парафразу О.Пушкіна (за метафорою Ф.Альґаротті), зазначив: «Петро Великий, — сказав поет, — “прорубав вікно в Європу”. За десять років залізниці з’єднають нас більше з Європою — тоді відчиняться й двері навстіж».

Подібний футурологічний прогноз синхронно розгорнув М.Чернишевський, у «Нотатках про журнали» на шпальтах «Современника» прозорливо коментуючи:

«Розвиток економічного руху, який помітним чином починається в нас пробудженням духу торговельної та промислової підприємливості, побудовою залізниць, заснуванням компаній пароплавства тощо, неминуче змінить наше економічне буття, котре досі задовольнялося простими формами й засобами старовини. Волею-неволею ми повинні будемо в матеріальному побуті жити, як живуть інші цивілізовані народи».

Із цими екскурсами за своїм змістом збігається вселенський висновок Т.Шевченка у «Щоденнику» («Журналі») від 27 серпня 1857 p.:

«Великий Фультоне! І великий Ватте! Ваша молода дитина, що росте не днями, а годинами, незабаром пожере канчуки, престоли та корони, а дипломатами й дідичами тілько закусить, пограється як школяр цукерком. Те, що почали у Франції енциклопедисти, те довершить по всій нашій планеті ваша колосальна геніальна дитина. Моє пророцтво безсумнівне».

Здібний публіцист, З.Сераковський на шпальтах «Современника» вдавався до «езопової мови», укоріненої в підцензурній російській журналістиці. Його версії чужоземних сюжетів нерідко мали значення, приховане від органів нагляду. У студії про Сполучені Штати для квітневого номера 1857 p. високо поцінував війну за незалежність 1775—1783 рр., внесок Дж.Вашинґтона, Т.Джефферсона, Б.Франкліна, які символізували суспільний поступ. Утім, симпатія до заокеанських достойників не завадила прискіпливості З.Сераковського стосовно тамтешніх реалій — і нехтування олігархами американською конституцією, і те, що на президентських виборах «свободу подання голосів було насправді знищено». Його праці алюзійно зачіпали російську (почасти тотожно українську, польську) дійсність, про що через усілякі перепони не можна було висловлюватися відверто:

«Нині питання про невільництво в Північній Америці — найважливіше й таке, що не терпить зволікань. Якби навіть удалося відсторонити його на певний час, то воно постало б із новою силою,загрожуючи невпинними заворушеннями та заколотами, поки не розв’яжеться остаточно».

Тема рабства у США (а воно було ситуативним синонімом «доморощеної» кріпаччини) досить ґрунтовно розкрита «Современником». Це стимулювалося М.Чернишевським, який стисло підсумував: «Корінне зло у Сполучених Штатах —невільництво». Після розвідки З.Сераковського у часопису з’явилися поезії Г.Лонґфелло в російському перекладі революціонера-демократа М.Михайлова під заголовком «Пісні про неґрів» і стаття В.Обручева «Невільництво в Північній Америці». Спромігшись видрукувати раніше заборонений у Росії роман американської письменниці Г.Бічер-Стоу «Хатина дядька Тома», М.Некрасов надіслав його всім передплатникам свого журналу безкоштовно.

Повернувшись із заслання тринадцятьма місяцями раніше за Т.Шевченка та перейнявшись його визволенням (Б.Залеський у березні 1857 р. повідомив, що З.Сераковський дбав про відповідне офіційне клопотання оренбурзького й самарського ґенерал-ґубернатора В.Перовського), Зиґмунт спільно з графським подружжям Анастасії (Настасії) та Федора Толстих домагався, щоби великий українець неодмінно отримав дозвіл мешкати в Петербурзі, поміж «добрих і освічених людей». У травневому числі «Современника» 1857 р. цитував француза Е.Лабуле:

«Переслідуванням, темницям, ешафотам, вогнищам не вдалося здолати людський дух. Були часи, коли кат брав гору (наприклад, в Іспанії, в Італії), проте перемога залишалася неповною та даремною. Був завжди куток у світі, де пригнічена совість повставала, де вона проголошувала права свої біля підніжжя ешафота. Переслідування ніяк не врятують спорохнілого ладу».

Того ж року передав П.Кулішеві 17 манґишлацьких малюнків Т.Шевченка, одержаних від Б.Залеського для продажу (невдовзі були успішно реалізовані). Уже в листопаді Б.Залеський поділився з Т.Шевченком новинами: 

«Сиґізмунд пише, що він по твоїй справі часто відвідує графиню Настасію Іванівну і що сподівається побачити тебе незабаром на берегах Неви. Дай Боже! Настасія Іванівна прийняла його привітно, щиро, як мати — як сестра — й на тебе чекає, видно, в її господі така ж зустріч».

Щодо налагодження координації зусиль на його підтримку поет дізнався й від М.Лазаревського: «Зараз їду до графині Настасії Іванівни, з якою я ще не знайомий, але яка присилала Сиґізмунда Сераковського спитати про тебе». 28 жовтня озвався М.Костомаров: «Брати і приятелі наші в Петербурзі — Білозерський, Навроцький, Сераковський і другі — казали, що мусив ти приїхати к 1октябрю». 2 листопада А.Толстая інформувала Т.Шевченка: «Повсякденно говоримо про Вас. То з М.Мат. (Лазаревським — П.У.), то з Сераковським або зі собратами художниками».

Зиґмунт усвідомлював, наскільки важливо вимученому вкраїнському генію вирватися до знайомої культурної атмосфери на берегах Неви, чутливо реагував на його настрій, відбитий сентенцією: «Малі міста небезпечні». 20 лютого 1858 p. М.Лазаревський поздоровив Тараса:

«Сьогодні графиня прислала до мене Сераковського, щоб я з Овсянниковим приїхав неодмінно до неї... Графиня присилала за мною сповістити, що на прохання графа Федора Петровича тобі дозволено жити в Петербурзі (під наглядом поліції) і під рукою графа Ф[едора] П[етровича] для продовження вивчення живопису при Академії мистецтв».

У Шевченковому «Щоденнику» 28 березня 1858 р. — хвилюючі фрази про «радісну, веселу зустріч» недавніх «оренбурзьких співвигнанців», їхні «сердечні розмови», співи «милих, рідних пісень».

У військовій академії З.Сераковський за сприяння Я.Домбровського, З.Падлевського, Я.Станевича та інших сподвижників запровадив революційну конспірацію, водночас брав участь у гучних публічних акціях. Його співкурсник М.Новицький (котрому Літературний фонд довіряв переговори з поміщиком В.Фліорковським про звільнення Шевченкових родичів) розповідав:

«Сераковський мав у всіх сферах петербурзької громадськості величезне знайомство, постійно то сам здійснюючи, то приймаючи візити інших у своїй квартирі... Тут бували поети, письменники, редактори, художники, артисти, попи, патери і мулли, поміщики ґуберній північно- та південно-західних, малоросійських і великоросійських, книгопродавці та господарі друкарень, високопоставлені цивільні й військові чини, професори і студенти, офіцери всіх родів зброї, мандрівники, лікарі, сибіряки та оренбуржці, які були політичними засланцями і які не були ними».

З ім’ям З.Сераковського пов’язаний місячник «Военный сборник», що 1858 p. зажив репутації своєрідної філії «Современника». Зиґмунт був прикомандирований до Окремого ґвардійського корпусу, коли там народжувалося це видання. Самодержавство збиралось ефективніше впливати на офіцерів, утім санкціонований самим імператором і фінансований казною збірник зайняв принципову позицію, критично налаштовуючи своїх читачів.

Первісно редагували «Военный сборник» М.Чернишевський та професори академії ґенштабу В.Аничков і М.Обручев, з якими З.Сераковський приятелював, легко засвоюючи «вищі військові науки» (викладачі пропонували йому місце ад’юнкта, переконуючи, що йому до снаги посісти кафедру; за В.Аничкова, як свідчив найближчий друг З.Сераковського - Я.Станевич, Зиґмунт робив економічні викладки). Перед недавнім засланцем стелилася неабияка кар’єра: наприкінці 1859 p. закінчив академію за першим розрядом, отримав звання штабс-капітана і перспективу служби в департаменті ґенерального штабу - стрижневому у військовому міністерстві.

Російська армія комплектувалася в основному з селян, на що насамперед зважали демократи (варто згадати вірш Т.Шевченка «Не спалося, - а ніч, як море», де колишніх кріпаків представлено у «солдатському нежитії»). Уникнувши панщини, чоловіки йшли натомість у кабалу до таких офіцерів, які сприймали «нижніх чинів» нижчими істотами. Роки витрачалися на вдосконалення непотрібних за бойових умов плац-прийомів. Безпосередні виконавці охоронних функцій страждали від суворого режиму і примх командирів. Щодо військових кріпосників, то Т.Шевченко 14 червня 1857 р. щоденниковим реченням затаврував їхнє моральне обличчя, пияцтво та бійки - «справжні “досуги” лінійних, армійських та навіть ґвардійських молодих офіцерів». Порушення гострих питань у новому столичному друкованому органі - не просто збіг: причетним до цього був Шевченків однодумець Зиґмунт Сераковський. Він контактував як із М.Чернишевським - головним редактором«Военного сборника», так і з ґенералом О.Карцовим, котрий сформував фахову редакцію.

Значну роль у згуртуванні армійців та ґвардійців навколо демократично спрямованої преси відіграв 1858 p. «Современник». У його лютневому числі перегукувались оголошення М.Чернишевського, М.Обручева, В.Аничкова про вихід «Военного сборника» та знакове оповідання «Чудо “Морского сборника”». Останнє, висвітлюючи стосунки командирів із підлеглими, захищало гідність солдата. Антиподом жорстокого майора Нурки, «правиці котрого доля вручила якщо не життя і смерть, то, принаймні, щастя і нещастя цілої тисячі людей», був підполковник Травка — випускник військової академії, саме тієї, де закладалися підвалини організації Сераковського — Домбровського. Секретар підпільного гуртка Ян (Іван) Станевич одержав ґонорар за оповідання, підписане «Іван Путинка». Хто ховався за цим псевдонімом? Не виключено, що З.Сераковський зі Я.Станевичем, а ще, можливо, Е.Желіґовським, який того ж року в Петербурзі випустив роман «Сьогодні й учора», де одного персонажа назвавподібно до вигаданого потім псевдоніма — Іван Путнев.

З.Сераковський, Я.Станевич та Е.Желіґовський входили до редакційного комітету газети «Slowo» («Слово»). Не випадково Т.Шевченко занотував 11 травня 1858 p.: «Обідав з Желіґовським у Білозерського й за успіх майбутнього польського журналу “Слово” випили пляшку шампанського».

Утім, ориґінальний часопис протримався лише до 15-го номера, в якому 21 лютого 1859 p. було обнародувано листи історика-еміґранта Й.Лелевеля, а також супровідну замітку про цього патріарха польських визвольних змагань. За це номінального редактора газети Ю.Огризка негайно ув’язнили в Петропавловській фортеці (вийшов на волю після клопотання петербурзьких літераторів).

Домінанта службових занять З.Сераковського — розкріпачення солдатських мас. У перші місяці 1860 p. він занурився в архівні джерела, аналізуючи «найважливіші військові реформи та більший чи менший їхній вплив на дух армій у головних державах Європи». Розшукав унікальні давні зводи законів. Спираючись на знахідку, арґументував, що норми покарання військових у Росії, колись м’якші від західноєвропейських кодексів, на поточний момент уже надто закостеніли.

Авторитетні вчені В.Безобразов, Ф.Тернер та І.Вернадський (батько майбутнього першого президента Всеукраїнської академії наук В.Вернадського) рекомендували його до Російського географічного товариства:

«Маємо честь запропонувати на обрання у члени-співробітники Імператорського російського географічного товариства зарахованого до ґенерального штабу штабс-капітана Сераковського (Сиґізмунда Гнатовича), котрий за дорученням свого начальства займається дослідженням у галузі статистики моральної й карної в російських та іноземних військах. Пан Сераковський бажав би повідомляти результати своїх досліджень відділенню статистики і користуватися науковими посібниками товариства».

11 квітня 1860 p. З.Сераковського було запрошено до заснованого при географічному товаристві політико-економічного комітету, де мала відбутися дискусія з приводу того, «яка система податку з торговельного класу найбільше відповідає основам народного й державного господарства». В імперії існувала патентна система зі становими преференціями та обмеженнями. Після дебатів за участі З.Сераковського присутні ухвалили, що прибутковим податком доцільно охопити всіх громадян незалежно від привілеїв та особливих прав; що комерція має бути доступною «всім без винятку підданим держави».

Між паперів опозиційно налаштованого професора П.Павлова, фундатора недільних шкіл в Україні, близького до Харківсько-Київського таємного товариства, жандарми під час обшуку 1860 р. виявили візитну картку штабс-капітана З.Сераковського з реченням, котре їх насторожило: «Я бачився з Костомаровим і говорив з ним; натурально, що він із цілковитою повагою та співчуттям дивиться на все». Саме тоді Зиґмунт демонстративно підтримав останнього в резонансній полеміці з російським істориком М.Поґодіним. Мемуари М.Костомарова яскраво відбили враження 1850—1860-х рр.:

«Сераковський за вдачею і манерами своїми був суцільний вогонь. [...] Він мені винятково тоді сподобався. [...] Сераковський, вступивши до військової академії, швидко викликав там фурор незвичайними своїми здібностями. У 1860, 1861 та 1862 рр. я з ним нерідко бачився в Публічній бібліотеці й у себе вдома і, нарешті, у ресторанах, куди ми неодноразово ходили обідати вдвох. Його політичні переконання викликали в мене повний захват. [.] Він виглядав палким поборником демократичних ідей, прагнення дарувати простолюду волю й підвищувати його розумовий і майновий рівень шляхом правильної освіти. Він говорив саме те, чого не було за старої Польщі. Ніхто, здавалося, так неупереджено не ставився до темних сторін минувшини, і ніхто, здавалося, так не оцінював їх. Мої щирі слов’янські устремління знайшли, вочевидь, у цій людині найзавзятішого поборника».

З.Сераковський був переконаний у тому, що «подальший необхідний розвиток думки про братерство між людьми є думка про братерство між народами». Указавши на «потребу взаємної, рівної поваги між окремими особами та великими групами осіб, тобто національностями», удався до влучної аналогії з симфонічним оркестром: «Хіба перша скрипка намислить виключати й поневолювати флейту, кларнет або другу скрипку, щоб одній розігрувати всі п’єси?». Передрікав: «Наші сини чи онуки побачать, можливо, тісні братерські союзи всіх народів — німецьких, романських, слов’янських і, зрештою, загальний європейський союз».

Військовому міністрові Д.Мілютину та петербурзькому ґенерал-ґубернаторові О.Суворову (внукові відомого ґенералісимуса) подав доти немислимий трактат із національного питання, сміливо затаврувавши централізм («У Росії державне начало підкорило собі все, придушило все») і схилившись до варіанту співіснування народів, що «як рівний із рівним і як вільний з вільним» мали б реалізуватися «за цілковитого й довершеного застосування засад вільного розвитку народностей».

Домагався офіційного статусу для української та польської мов із використанням їх на з’їздах і зборах, у судах, владних інстанціях. «Бажаючі вступити на державну службу у Західному краї повинні довести, що знають наріччя, котрими говорять у цьому краї», — таке до нього ніхто не формулював. Як і наступні пункти:

«У справах цивільних суд проходить тією мовою, якою подано позов, у справах кримінальних — якою вільніше розмовляє підсудний. [...] У школі лекції ведуться тією мовою, якою говорить більшість слухачів. [...] (безперечно, коли в якомусь середньому закладі, наприклад, у місті Києві, більшість учнів — малороси, викладання ведеться малоросійською). У вищих навчальних закладах, наприклад, у Київському університеті, кожний професор може викладати по-російськи, по-польськи чи по-малоросійськи; слухачі на заключних екзаменах відповідають яким забажають наріччям».

Ішлося про київський Університет св. Володимира, який, за задумом Миколи I, призначався насамперед для російщення Правобережної України. І через два десятиліття після загибелі автора цензура злякається появи наведених вище фраз у місячнику «Русская старина». Відтак вірнопідданські видання виплодять концепцію:

«Для розкладу Росії Сераковський [...] оволодів Чернишевським та “Современником”. [...] Для розкладу Росії було вигадано також план відриву від неї Малоросії. Сераковський і Падлевський узялися за цю справу: вони жадали будь-що створити з Шевченка малоросійського національного генія, малоросійський прапор та заволодіти цим прапором».

Один із перших Шевченкових біографів М.Чалий підхопив тенденційні постулати, дещо адаптувавши їх: «Скориставшись довірливістю й простодушністю Тараса, Сераковський та Падлевський лагодилися з малоросійського народного поета створити український прапор і заволодіти цим прапором». Інша річ, що попри злісні звинувачення З.Сераковський та його однодумці справді цінували у Т.Шевченкові й народного поета, і національного генія, убачали стяг відродження України. Знаменно, що здійснена зрештою публікація під заголовком «Питання польське» зустріла підтримку в українському середовищі. «Це означення погляду передових поляків 60-х років», — зауважив історик Ф.Николайчик.

Повернувшись улітку 1861 р. із тривалої зарубіжної подорожі, З.Сераковський уже не застав свого українського друга живим. Ушановуючи пам’ять небіжчика, його лист від 5 квітня 1855 р. передав до «Основи» (надруковано у травневому номері 1862 р.). Відвідав Україну. У київському підпіллі був сприйнятий «як керівник заколоту». Коли 1863 р. у Варшаві вибухнуло Січневе повстання, капітан російського ґенерального штабу З.Сераковський покинув службу й у Прибалтиці очолив загін сміливців, котрі стали на боротьбу з царатом під гаслом «За нашу і вашу свободу!». Переконався, що бракувало сил подолати самодержавного монстра, проте не міг не солідаризуватися з товаришами по зброї, став литовським воєводою-гетьманом «Доленґою», бойовим побратимом Антанаса Мацкявічюса (Антона Мацкевича) і Кастуся (Костянтина) Калиновського (який, зокрема, чітко заявив: «Польська справа — це наша справа, це справа свободи»).

У підконтрольних районах інсурґенти знищували імперську адміністрацію, скасовували поміщицьке землеволодіння. «Сераковський — один із головних аґітаторів Литви — устиг швидко справити величезний вплив на всю революційну партію. Особа його зробилася притягальною», — констатував командувач російської каральної експедиції ґенерал І.Ганецький. У доленґівців за засадничої умови «повного визнання» права литовського народу (як і українського) «незалежно й самостійно вирішувати свою долю, улаштовувати свій політичний та соціальний лад» панувала «рівна взаємоповага» людей різних національностей, причому селяни-косинери отримували накази рідною мовою, адже литовською досконало володів інструктор П.Вівульський.

Слід додати, що хоча в Україні «заворушення» та «бунти» не набули планованого масштабу, на їхніх скрижалях увічнено земляків З.Сераковського — Е.Ружицького, П.Свенціцького, А.Юр’євича, В.Боровського, І.Коперницького, П.Крижановського, В.Падлевського (батька З.Падлевського). А.Потебня, брат видатного філолога — О.Потебні, «був патріотом малоруським, а до польського руху приєднався, оскільки у програмі його Центрального комітету вбачав запоруку волі й для своєї Вітчизни». Українець М.Нечай командував партизанським загоном у Люблінській ґубернії. Авторитетними ватажками повстанців на Підляшші стали уродженці Київщини М.Гейденрейх («Крук») і П.Краснопевцев («Красновольський»), варшав’янами командував

С.Бобровський — шляхтич із Бердичівського повіту, екс-студент Київського університету, прихильник самовизначення України.

28 квітня 1863 р. важкопоранений «Доленґа» потрапив у полон. За нього Олександра II просили О.Суворов та іноземні дипломати. Підступні вершителі його долі запропонували бранцеві свободу, аби виказав когось із соратників — керівників повстання. Без вагань відмовився, тим прискоривши смертний вирок. «Ваш гарт, Ваш запал, і Ваша мужність навчать, як треба боротися з деспотизмом», — славив його Дж.Ґарібальді.

Революційного вождя Литви повісили у Вільні 15 (27) червня 1863 р. Мало того, що страта була варварською, адже у приреченого не загоїлася рана, а мужнє виголошення ним протесту «перед усім світом та Європою» глушив барабанний дріб, — власті позбиткувалися над його вдовою: вагітну, її заслали до Новгородської ґубернії, ще й із забороною листування. Не відаючи, де вона, їй нічим не могли зарадити близькі. А той, хто все затіяв, — Олександр II — згадав про особливу вигнанку 1866 р., вирішивши «відплатити» за замах Д.Каракозова. Терорист був етнічним росіянином, але під цю нагоду жандарми помстилися польці Аполонії Сераковській: із маленькою дочкою її запроторили у глушину Поволжя, де дитина швидко померла.

Чимало років ім’я Зиґмунта Сераковського замовчувалося, утім не забувалося. Наприкінці ж XIX ст. зреалізувалися відразу декілька омріяних ним проектів. У всеросійському загальному переписі населення 1897 р. провід обіймав його alter ego — Я.Станевич. Урятувавшись від переслідувань, на схилі віку він як ерудований фахівець ревно виконував обов’язки старшого редактораЦентрального статистичного комітету МВС і з того відомства сумлінно «розщепив» основоположне для російської держави поняття «росіяни» («русские») на три гілки — власне російську («великоросійську»), білоруську та українську («малоросійську»). Завдяки по суті «відкритому голосуванню» було зафіксовано: від Польщі до Далекого Сходу йвід Льодовитого океану до Центральної Азії ідентифіковані за мовою українці числом поступалися лише росіянам.

Із 23,5 млн людності Волинської, Катеринославської, Київської, Подільської, Полтавської, Таврійської, Харківської, Херсонської та Чернігівської ґуберній майже 3/4 (72%) становили українці. Росіян і білорусів сумарно тут налічувалося менше у 5,5 раза, євреїв — у 9 разів, німців — у 30, поляків — у 42 рази. Найбільша питома вага «російськомовних» мешканців означеного обширу підрахована в реґіоні Таврії з Кримом — 27,9% (там поміж осілого континґенту було 42,2% українців, 13% — кримських татар). Частка «україномовних» вище середньої припала на Полтавщину (93%), Поділля (81%), Харківщину (80,6%) і Київщину (79,2%). Об’єктивно цей первісний референдум українства викристалізував чинник, що його не могла іґнорувати влада (недаремно затим виразно активізувалися спроби петицій про анулювання Емського указу, відзначення Шевченкових роковин тощо).

З економістом І.Вернадським 1860 р. З.Сераковський був делеґований на лондонський Міжнародний статистичний конґрес, де мову було визнано за найвиразнішу ознаку національності, та, як член Російського географічного товариства, намагався відповідно зорганізувати петербурзький перепис. Закономірно, що чіткі директиви Я.Станевича розгалуженій мережі реєстраторів під завісу XIX ст. зумовили достовірність зібраних даних «розподілу населення за рідною мовою». Статистичний обрис українського народу «по обох Дніпра берегах» віддзеркалив духовну естафету від Т.Шевченка: модерно відлунювало сакраментальне Зиґмунтове: «Перша твоя справа, батьку».

З.Сераковський не обмежувався лише політичною діяльністю — не менші його здобутки у професійній сфері. Він мріяв, аби солдати та офіцери служили в рідній місцевості, спілкувалися між собою рідною мовою. Польський біолог, географ і революціонер Б.Дибовський 1906 р. опублікував у Львові його автентичні судження, в яких задля прищеплення воякам гуманності та громадянськості проектувалося трансформувати армію на «велику школу, велетенський розплідник освіти», де б визріли десятки тисяч народних учителів.

«На наш погляд, — міркував Зиґмунт, — кожен полк, кожна корпусна квартира — це свого роду університети, вони повинні поширювати просвіту на прилеглий край. [...] Ми не збираємося доводити, що наші офіцери повинні обернутися на фахових хіміків, ботаніків тощо, проте література й галузь наук моральних досить широкі, у них доволі простору. Ми прагнемо мати серед офіцерів споборників на цій ниві».

Т.Шевченко у серії картин «Притча про блудного сина» витворив сепію «Кара шпіцрутенами» та на сторінках «Щоденника» зосередив увагу на рядових, в яких «відібрано все, чим тільки життя красне: родина, рідний край, свобода». І ось на конґресі у Великобританії З.Сераковський вимагав повсюдного засудження тілесних покарань. Доводив, що поки існує тортурна «зелена вулиця» кийків, «солдати не можуть не бути рабами, а офіцери - катами». Із-за рубежу реґулярно надсилав стислі звіти, які, за домовленістю, Я.Станевич форматував у доповідні записки. У Санкт-Петербурзі особливий інтерес викликали депеші з Парижа (в тому числі - про необхідність негайного припинення кріпосницьких екзекуцій), їм протегував повноважний посол Росії у Франції граф П.Кисельов, вони потрапляли до імператора та його братів - ґенерал-адмірала Костянтина Миколайовича, шефа морського міністерства, і ґенерал-фельдцехмейстера Михайла Миколайовича, головного начальника військово-навчальних закладів. Записку про пенітенціарні установи французької армії автор сам вручив ліберальному великому князеві Костянтину.

Свої висновки щодо скасування тілесних покарань, упровадження гласних судів і в’язниць-майстерень, 1862 р. З.Сераковський підкріпив «Витягами з листів про військово-карні законодавства та про військові установи найголовніших європейських держав». Окрім того, Я.Станевич акцентовано зреферував їх у безцензурному «Военном сборнике», сформулювавши тезу: «Деякі механічні закони цілком застосовуються у світі моральному. Відомо, що всяке тіло має межу стискання, за яким збуджується вже або реакція, котра протидіє силі, або руйнація тіла».

17 квітня 1863 p. феодальну каральну систему було зламано. Позбулися наруги киями та різками мільйони служивих, у тому числі - маса українців, адже, за підрахунками М.Чернишевського, «кількість рекрутів, забраних із кожного покоління податних станів», дорівнювала «близько чверті всієї кількості людей чоловічої статі, що досягли повноліття». Почалася певна гуманізація армійських виправних підрозділів. З.Сераковський наполягав, щоб арештанти в них працювали не інакше, як за заробітну платню, щоби за сумлінність, гарну поведінку їм скорочували терміни ув’язнення, щоб їх навчали грамоті та ремеслам, і поводження з ними «постійно нагадувало, що вони не покидьки суспільства, а військові чини».

Шлях З.Сераковського від репресованого рядового лінійного батальйону на пустельному Манґишлаку до солідної міністерської посади неодноразово аналізував Ю.Пілсудський, котрому належать міркування, що постать «великого жовніра», «автора права для рядових», «натхненника нових методів, які вже простували цілою Європою», — епохальна, а його вплив виявився «маґічним», адже спрямовував «у напрямі, цілком новітньому, не лише Польщу, але й загарбницьку російську державу». Риси З.Сераковського як «агітатора з практичною жилкою» зацікавили В.Леніна, а притаманне йому «ентузіастичне щире слово» відзначав О.Кониський. «Безперечним демократом» уважав його М.Драгоманов. «Найшляхетніший і найчистіший», — так охарактеризував визначного діяча визвольного руху О.Герцен.

Замолоду Зиґмунт Сераковський пройнявся романтикою волелюбності, прометеєвим уболіванням за людей, жертовністю, самовідданістю в боротьбі за світлі ідеали. «Я бажав би, щоби життя моє було живою поемою», — мріяв він 1850 р. І попри невблаганні обставини, котрі повсякчас ставали на заваді, у неспокої буднів викарбував крізь задуху «нежитія» нетлінну героїчну стезю. Порядіз «батьком» — Тарасом Шевченком — увійшов до історії гідним сином Вітчизни, польським споборником України.

In the article covers the live race of Z.Serakovskyy, one of the leaders of national liberation uprising of 1863. The main attention is paid to his relationship with T.Shevchenko.

Keywords: Sierakowski, Shevchenko, Russian Empire, liberation movement, exile, military academy.