Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Український історичний журнал - вересень - жовтень - 2013

«КИЇВСЬКА ТРАГЕДІЯ» 1482 р.: МІФИ Й ФАКТИ

З’ясовуються обставини нападу на Київ хана Менґлі Ґірея в 1482 р. Виявлено роль можливих зацікавлених у цьому сторін - великого князя московського, османського падишаха, кримського хана. Досліджено обороноздатність Києва, міста та замку, наприкінці XV ст. Спростовано декілька міфів про «київську трагедію» 1482 р.

Ключові слова: Київ, Велике князівство Литовське, Менґлі Ґірей, Кримське ханство, Іван ІІІ, Велике князівство Московське, Османська імперія.

Напад кримського хана Менґлі Ґірея на Київ 1 вересня 1482 р. став, без перебільшення, поворотним пунктом в історії держав Східної Європи. Утім, попри важливість цієї події, вона оповита чималою кількістю міфів, котрі протягом десятиліть «кочують» з однієї публікації до іншої. Найчастіше історики пов’язували розорення міста з виконанням ханом союзницьких зобов’язань перед Великим князівством Московським та/або з аґресивною політикою Османської імперії. Ще однією «кочовою» тезою стало твердження про тотальне знищення Києва та значне вилюднення Київщини. Спробуймо розібратися, як було насправді.

У винищенні Києва винен великий князь московський Іван ІІІ? У фаховій і науково-популярній літературі здебільшого панує думка, що до нападу на місто кримського хана підштовхнув великий князь московський Іван ІІІ. Дехто з істориків припускав, нібито набіг став помстою московського правителя польському королеві за страчених 30 серпня 1481 р. князів-змовників Михайла Олельковича та Івана Юрійовича Гольшанського, сина Юліани Олельківни.

Утім Іван ІІІ, попри те, що доводився двоюрідним братом страченому Олельковичу, ніколи не вирізнявся сентиментальним ставленням навіть до близької рідні. Так, свого рідного брата удільного князя уґлицького Андрія Васильовича Великого (Ґоряя) він за два роки ув’язнення без вини заморив у підземеллі (6 листопада 1493 р.). Старшого його сина — Андрія також безневинно утримував за ґратами до самої смерті того в 1522 р., а молодший, хоча й мав послаблення, остаточно отримав волю аж після 49 років ув’язнення. Отже, розорення Києва як помста за страчених литовсько-руських князів навряд чи відповідає дійсності. 

Натомість історики вперто іґнорують те, що для Івана ІІІ важливішою була не помста, а недопущення можливого нападу литовців на Московську державу, оскільки в той час її війська були зв’язані війною з Казанню. Підставою для занепокоєння стали вимоги литовського посла Богдана Саковича, який навесні 1482 р. просив у московського правителя Новгород і Великі Луки.

Як видно з посольської інструкції, весною 1482 р. Іван ІІІ не мав на меті розорення саме Києва. Він пропонував ханові на власний вибір напасти або вже звично на Поділля (поставивши його на перше місце), або на міста київської округи, а не конкретно на Київ. Ця акція мала відвернути литовське військо від східного кордону Великого князівства Литовського, сконцентрувавши його на південному сході.

Утім, уважати, що Менґлі напав на Київ, виконуючи волю Івана ІІІ, на нашу думку, помилково. Про це промовисто свідчитиме ситуація в найближчі наступні роки. Так, Іван ІІІ через своїх послів упродовж 1483-1486 рр. неодноразово проситиме Менґлі продовжити наїзди на південноруські землі Литви. Але хан у цей час був зайнятий справами, значно важливішими для нього самого - боротьбою зі спадкоємцями правителя Великої Орди Ахмата. І надалі (у 1487, 1489, 1490, 1492 рр.) прохання московського князя щодо нападу кримців на литовські території не викликатимуть у нього особливого ентузіазму. Тож ми не поділяємо думку щодо покладання провини за події 1482 р. на Івана ІІІ. Як видається, прохання великого князя московського до кримського хана напасти на Литву лише збіглося у часі з планами самого Менґлі Ґірея.

У сплюндруванні Києва винні османці? Уявна залежність Кримського ханства від Османської імперії провокує дослідників звинувачувати Менґлі Ґірея в тому, що він став «слухняним знаряддям» її «аґресивної політики». Подеколи у фаховій літературі трапляється згадка про участь у нападі на Київ турецького загону на чолі зі «спадкоємцем султана Мегмедом-молодшим», що нібито підтверджує провину османців.

Перш за все треба наголосити, що в падишаха Мегмеда ІІ Фатіга було три сина: Мустафа (помер 1474 р.), Джем (помер 1495 р.) і Баєзид ІІ Велі (правив у 1481-1512 рр.). Отже «Мегмеда-молодшого» 1482 р. у Криму бути не могло, оскільки османський правитель такого сина просто не мав. Можливо, дослідники мали на увазі когось із родичів падишаха? Проте й таке твердження помилкове. Ґенуезький посол Вінценто влітку 1483 р. з Криму повідомляв сеньйорію про чутки, що до Кафи лише має прибути син султана для управління всією провінцією. Зрештою він таки з’явився на Кримському півострові аж у жовтні 1496 р., але це був онук Мегмеда ІІ й син Баєзида ІІ — також на ім’я Мегмед. Таким чином, участь «спадкоємця» османського трону в нападі на Київ 1482 р. слід віднести до історіографічних курйозів.

Утім, чи можна цілковито заперечити роль османців у розоренні міста? Той таки Вінценто прямо вказував, що у серпні 1482 р. хан напав «з усіма своїми силами й турками на певне місце Польського королівства, що зветься Манкерман». Слід сказати, що ґенуезький представник не був новачком у посольських справах і добре орієнтувався у ситуації. Найбільш раннє (з відомих авторові цієї статті) його повідомлення про кримські події датоване 3 березня 1473 р. Отже турки таки були причетні до нападу на Київ. Те, що в Ґенуї дізналися про участь османців із донесення Вінценто не викликає сумніву. А от Папа Римський Сікст IV швидше за все отримав вісті від самого Казимира Яґайловича. При цьому Б.Стахонь небезпідставно припустив, що великий князь литовський і король Польщі навмисно перебільшував розміри втрат, щоб отримати від понтифіка дотації на можливу війну з османцями.

Існує ще одне цікаве, щоправда опосередковане, свідчення. Сучасник подій ґданський хроніст Каспар Вайнрайх залишив згадку, що влітку 1489 р. 100 тис. татар і турків напали на Київ і спустошили місто. При цьому вони використовували метальні машини. Інші синхронні джерела про тогорічний наїзд мовчать. Того року татари нападали лише на Поділля, але королівське військо на чолі Яном Ольбрахтом двічі їх перестріло, завдало великих втрат і відбило захоплений полон. 

У вересні 1489 р. ґданські посли повідомили, що Казимир Яґайлович зацікавлений у допомозі Пруссії проти татар і турків, які не лише займали його землі (на кордоні з Молдавією), а й планували там оселитися. Можливо справді хроніст із далекого Ґданська (або його інформатор) переплутав роки, і подію 1482 р. переніс на 1489 р., як це припустив ще Ф.Папе?

Якщо ж османці дійсно були задіяні в нападі на Київ, то постає кілька питань: 1) чому турки під час ворожого ставлення Менґлі до Стамбула взяли в ньому участь? 2) чи була їх участь погоджена з метрополією, де ледве вщух конфлікт між Баєзидом і Джемом? 3) цей загін було спеціально вислано з Туреччини, чи це була частина турецького ґарнізону одного з міст південного узбережжя Кримського півострова?

Відповісти на ці питання поки що неможливо. Відомо, що за потреби османці надавали Менґлі військову допомогу. Так, розбитий у 1486 р. Великою Ордою хан кинув своє військо і «посла къ турскому [падишахові]; турской же силы ему посла и къ Ногаемъ посла, велелъ имъ Орду воевати». З цією допомогою Менґлі відновив свою владу. Із повідомлення не зрозуміло, звідки прийшла турецька допомога. Утім, її чисельність навряд чи була значною. Як стверджує турецький історик Г.Іналджик, турки посилали у Крим вогнепальну зброю і військо рівно стільки, щоби ханство не могло посилитися до рівня, коли становитиме загрозу османському пануванню на півострові.

Отже, османці в 1486 р. втрутилися у справи Криму лише під впливом реальної зовнішньої загрози Менґлі. Тож постає питання — чи виходила в 1482 р. від польсько-литовської держави загроза для ханства настільки, що Баєзид був готовий воювати з Казимиром? Відповідь на це питання буде заперечною.

По-перше, в усіх попередніх війнах османців з європейськими державами Казимир жодного разу не надав допомоги християнським правителям і сумлінно дотримувався миру з падишахом. По-друге, самі турки були втомлені нескінченними війнами, що їх вів Мегмед ІІ. По-третє, ще не до кінця прояснилася ситуація з претендентом на османський трон Джемом, який шукав підтримку в Європі. У таких умовах Баєзид ІІ змушений був відкласти на деякий час завойовницькі війни задля зміцнення своєї влади. 

Таким чином, тодішня загальна ситуація у Східній Європі дозволяє говорити, що для османців, які готувалися до боротьби за Кілію, Білгород і Молдавію, рейд на Київ міг бути лише корисною розвідувальною акцією. Замислений, на думку З.Абрагамовича, напад турків на Київ у 1497 р., котрий мав унеможливити похід польсько-литовського війська на Кілію та Білгород, не виник на порожньому місці. Можна припустити, що в основу турецьких планів 1497 р. було покладено досвід нападу на Київ 1482 р.

Те, що османці ретельно збирали інформацію з Польщі й Великого князівства Литовського, підтверджує донесення подільського воєводи Якуба Бучацького до Яна Ольбрахта від 1 березня 1490 р. Такий собі Булґак повідомив воєводі, що турки мають своїх шпигунів у Галичині та Литві, а білгородський паша Малкоч навіть показав йому карту, де було нанесено «замки руської й литовської земель», що їх планувалося захопити. При цьому Львів і Кам’янець позначалися як такі, що вже належать османцям.

Щодо Менґлі Ґірея, то він, хоча й уважався васалом турецького падишаха, зовнішню політику ханства вів на власний розсуд. У Криму турки контролювали лише опорні пункти на узбережжі. Таким чином і відповідальність за напад на Київ лягала винятково на хана.

Для чого ж Менґлі знадобилися турки в наїзді на Київ? На нашу думку, справа в тому, що татари важко давали раду навіть зі слабо укріпленими поселеннями. Відтак, швидше за все, добре навчених турецьких вояків залучили для руйнування київського замку. Отже, присутність турків у складі татарського війська під час розорення Києва служить лише підтвердженням ретельно обміркованого плану нападу на місто, а не як виконання волі османців. Про те, що виправою проти Києва Менґлі Ґірей реалізовував власні політичні задуми ми вже писали.

Раптовий напад татар призвів до тотального знищення населення Києва та спустошення Київщини? Щоб відповісти на це питання, спершу треба з’ясувати, що ж нам відомо про Київ і його замок у 1482 р.? На жаль, зовсім мало, оскільки історична топографія міста періоду XIV—XV ст. вивчена дуже поверхово. Відомо, що після 1240 р. Верхнє місто поступово ожило, хоча й не досягло рівня добатиєвих часів, а основне життя зосереджувалося на Подолі, який прикривав укріплення на Замковій горі.

Висота крутого пагорбу, де стояв замок, становила 70—80 м. За свідченням А.Контаріні, фортифікації у 1474 р. були цілком дерев’яними. Натомість на думку Г.Івакіна, — дерево-земляними, зі стінами з соснових колод, проміжки між котрими заповнювалися трамбованою землею. У підсилених кількома багатокутовими баштами стінах було влаштовано бійниці та ляди для скидання каміння. Огорожа обмазувалася шаром глини. До укріплення вели дві брами. У самому замку розташовувалися споруди військового призначення, будинки воєводи, світської та духовної знаті. Підтвердити чи спростувати це неможливо через відсутність більш-менш чітких археологічних даних.

Отже, чи був Київ і його замок готові до оборони в 1482 р.? Місцевий воєвода Іван Ходкевич мав неабиякий досвід у військовій справі. У 1458 і 1466 рр. він очолював литовське військо у війні проти Ордену. 1470 р. посів уряд господарського маршалка, а в 1474 р. водив 10 тис. литовців на допомогу королеві Владиславові Казимировичу проти угорців. Будучи київським воєводою він мав добрі стосунки з Менґлі Ґіреєм, котрий у своїх ярликах називав І.Ходкевича «приятелем».

Далекий від Подніпров’я Волоґодсько-Пермський літопис повідомляє, що кияни дізналися про ворожі наміри татар за чотири дні. Це повідомлення нічим верифікувати. Утім, чотирьох днів було б достатньо для підготовки до оборони якщо не міста, то принаймні замку, або ж для евакуації людей. Натомість сучасні події джерела нічого не повідомляють про таку готовність. Лише в пізнішій московській літописній компіляції сказано, що воєвода врядигоди намагався організувати оборону («осаду осади»).

Попри те, що київський замок 1416 р. мав приклад успішної оборони від татар Едиґея, у 1482 р. його залога виявилася не на висоті. Ми не маємо жодних даних про те, в якому стані були фортифікації на момент нападу, скільки людей їх обороняло. Але захисники виявилися безпорадними, оскільки нападникам удалося підпалити замок і місто з двох сторін. Від цього «люди исторопилися, а иныии выбегоша и тех татарове поимаша, а иныи сгореша во граде».

Після того, як був розбитий Саїд-Агмед і його союзник Михайло Сиґізмундович, Київ більше двадцяти років не був об’єктом нападу татар. Із документів XVI ст. відомо недбальство прикордонних урядників щодо підтримки в належному стані ввірених їм замків. Зазвичай збудовані абияк, із нетривких матеріалів, вони швидко гнили та руйнувалися. Можна припустити, що й 1482 р. ситуація була не кращою. Загалом же Київщина ще в 1474 р. справила на А.Контаріні таке прикре враження, що він назвав її «жалюгідною».

Не сприяло успішній обороні й розташування київського замку. Як переконалися люстратори 1552 р., місце для його будівництва було обране невдало. Із північного боку Замкова гора була похилою й над нею нависала Щекавиця, з якої проглядалося подвір’я самого замку. Із південного боку дуже близько до Драбської брами — «где можетъ человекъ каменемъ з руки докинути» — була гора Клинець. Ще дві сусідні (Уздихальниця й гора поряд із церквою Св. Спаса) потребували «зменшення висоти». Те, що вороги легко підпалили замок, указує на відсутність або недостатність глиняної обмазки його стін, хоча в 1480—1481 рр. за І.Ходкевича мав відбутися ремонт.

У нас повністю відсутні дані щодо фортифікацій міста в 1482 р. Можна припустити, що воно було традиційно оточене дерев’яним частоколом і ровом. Проте, як вони виглядали і в якому стані перебували, сказати неможливо. Населення Києва та округи під час небезпеки шукало захисту у замку. Але, як заявляли люстраторам житомирські містяни в 1552 р., у разі нападу татар часто люди просто не встигали сховатися за стінами, позаяк система оповіщення про небезпеку навіть у середині XVI ст. була неефективною.

Виникає питання, чи знали татари про стан київського замку та самого міста? Напевно, знали, оскільки неодноразово бували в Києві. Як свідчив А.Контаріні, для безпеки проїзду литовських послів від Києва до Криму їх супроводжував спеціально висланий ханом загін кінних татар. Через місто проїздили московські посли та купці дорогою в Бахчисарай, а також посли хана в Москву. Крім того, татари жили й у самому Києві та навколо нього.

Чи допомогло воєводі І.Ходкевичу попередження про татар? Про те, що в Києві якимось чином дізнавалися про майбутній напад нам відомо з подій 1474 р., коли київський воєвода Мартин Ґаштольд п’ять разів попереджав про це короля. Реакція І.Ходкевича на повідомлення про наближення «приятеля» Менґлі до Києва нам невідома. Питання, чи повірив він, що хан, який до останнього підтримував дружні стосунки з королем Казимиром і самим київським воєводою, наважиться напасти на Київ залишається відкритим.

Слід також ураховувати, що Південна Київщина була зоною, де в XV ст. практично постійно перебували різноманітні татарські орди. Так, ще навесні 1445 р. на запрошення хана Улуґ-Мухаммеда і його сина 2 тис. татарських козаків із Черкас грабували південно-східні землі Великого князівства Московського, зокрема місто Лух, де взяли чималий полон. В.Трепавлов локалізує в Подніпров’ї улус князя Тимура, внука Едиґея, який служив ханові Ахмату. А на думку А.Пачкалова, монетний двір, відомий як Тимур-Бік-Базар, що карбував монету з леґендою «Орда Базар», також розташовувався в Подніпров’ї. Отже не дивно, що у цьому хаотичному кочовому русі дані про татар могли бути суперечливими.

Оскільки з другої половини 1481 р. через київського воєводу велися переговори між Менґлі та ґенуезькими емісарами й Казимиром, який весь наступний рік провів у Литві, можна припустити, що І.Ходкевич не підозрював про намір хана напасти на місто. Опосередковано це підтверджує посол Ґенуї Вінценто, котрий писав, що місто татари захопили підступно.

Отже, швидше за все, Київ, його замок і залога були просто неготовими до нападу татар. Далекий від України Псковський літопис повідомляє про одинадцять міст, розорених Менґлі у 1482 р. Для набігу на Правобережну Київщину татари традиційно переправлялися в нижній або середній течії Дніпра. Відтак Лівобережжя навряд чи постраждало під час описуваних подій. Утім, чи можливо підтвердити інформацію літопису про кількість постраждалих міст?

У слабо заселеній київській окрузі другої половини XV ст. міст і містечок було небагато. Ще з кінця XIV ст., згідно зі «Списком міст руських далеких і близьких», на правобережній Київщині існували власне Київ (до 5 тис. мешканців), Білгород, Вишгород, Чорногород, Василів, Овруч, Чорнобиль, Житомир, Мозир, Трипілля, Корсунь, Черкаси, Канів, населення яких у кращому разі складалося з кількасот людей. Які з них могли бути зруйнованими невідомо. Лише люстрація замків 1545 р. повідомляє, що Менґлі Житомир «добылъ и звоевалъ за Кизимера». Утім, люстратори не уточнили рік, коли це сталося, тож цілковито покладатися на цю інформацію не варто. Якщо для Менґлі головною метою нападу був власне Київ, то його рейд мав бути швидким і він не відволікався б на інші поселення. Ми більше схильні вірити літописцеві, котрий занотував, що після спалення Києва хан «по далным же [містам] вою не розпущаше и прочь поиде во свою Орду».

Щодо обороноздатності інших міст Київщини, то ми маємо певне уявлення лише про Житомир, Черкаси і Чуднів. Проїжджаючи через Київщину навесні 1474 р., А.Контаріні перше місто назвав просто поселенням («villa»). Про існування у Житомирі замку він не згадував. Але з люстрації Київської землі 1471 р. відомо, що там «на городе» налічувалося 4 великих гармати та 5 тарасниць. Арсенал для того часу досить значний і логічно думати, що він мав би розмішуватися на стінах замку.

Черкаси А.Контаріні відверто назвав «селом». У 1495 р. Менґлі Ґірей у контексті події 1481 р. поряд зі спаленням Києва й полоненням І.Ходкевича згадав, що «Черкаской городокъ шодъ сжегъесми». Археологічні дослідження періоду XIV— XV ст. у Черкасах майже не проводилися, відтак точно визначити, коли там було побудовано замок, що вже восени 1499 р. витримав татарську облогу, наразі неможливо.

Місто Чуднів із замком існувало ще за князя Семена Олельковича. «На городе» було 3 гармати і 2 пищалі, що непогано як для такого маленького містечка. Але в 1507 р., коли Сиґізмунд Старий передав цю місцевість князеві Костянтинові Острозькому, і замок, і місто згадані вже як такі, що існували колись. Утім, коли та за яких обставин вони запустіли, невідомо.

Щодо проблеми людських втрат Києва. Практично всі літописні згадки узгоджуються між собою: населення міста було знищене, а ті, хто залишився у живих, виведені в полон. Із часу публікацій М.Владимирського-Буданова це твердження не піддавалося сумніву. Його нібито підтверджували й київські археологічні знахідки. Ідеться про відкриття в ХІХ ст. колективної могили, де знайдено близько 4 тис. людських кістяків, які пов’язували саме з подіями 1482 р. О.Казаков навіть припустив, що таких поховань могло бути декілька. 

Але тоді постає питання: хто ж у вщент сплюндрованому місті, кількість жителів якого в останній чверті XV ст. не перевищувала 5 тис. осіб, займався захороненням 4 тис. загиблих, якщо тих, хто вижив, татари вивели у Крим? По-перше, надійних підстав для віднесення знайдених у Києві в 1870 р. 4 тис. людських кістяків до жертв нападу Менґлі Ґірея немає. Судячи з виявлених у похованні решток артефактів, вони радше відносяться до періоду нападу Батия, хоча й з лаконічних описів археологів ХІХ ст. довести це неможливо. Отже, оцінювати людські втрати Києва в 1482 р., спираючись лише на ці дані, буде щонайменше некоректно.

Ми не знаємо, скільки і яких людей татари забрали в ясир, але нам достеменно відомо, що у Крим вивели тих, хто міг заплатити за себе викуп: воєводу І.Ходкевича разом з усією сім’єю, архімандрита Києво-Печерської лаври й київського католицького єпископа Яна (1477—1483 рр.), на викуп котрого Казимир Яґайлович отримав від папи спеціальну булу. Також відоме ім’я одного з оборонців Києва — Миколая з місцевості Вироземби, який пробув у кримському полоні близько дванадцяти років, після чого здійснив прощу до Риму.

Судячи з опосередкованих даних, не всі жителі Києва були виведені в рабство. Принаймні пережила напад вірменська громада, або її частина. Вона й надалі використовувала свою давню печатку з написом вірменською мовою («Ця печатка старших Манкерману»), зроблену, за припущенням Я.Дашкевича, ще в період, коли Київське князівство було залежним від Золотої Орди. Пережили напад і київські євреї-орендарі Симха та Рабей, які «до исказы киевское держали [київське] мыто», а в 1486 р. орендували його вже в Путивлі.

Існують й інші опосередковані дані, що подія 1482 р. не стала нищівною для Києва. Зокрема, за свідченням Мартіна Ґруневеґа (1580-ті рр.), самі кияни вважали причиною занепаду міста не напад Менґлі, хронологічно значно ближчий, а спустошення міста Едиґеєм у 1416 р. Тож можна погодитися з думкою Ф.Папе, що до вилюднення округи призвели не події 1482 р., а реґулярні нищівні татарські наїзди 1490-х рр. Хоча, як показав А.Баранович, це також, напевно, перебільшення. Ще одним підтвердженням катастрофи для Київщини не в 1482 р., а після 1492 р. є динаміка падіння митних зборів від місцевої торгівлі. Якщо у 1489—1492 рр. митники збирали щорічно 950 кіп грошів, то впродовж 1495—1498 рр. — уже 750 кіп, а в 1507—1509 рр. — лише 700.

Насамкінець хотілося б висловити кілька міркувань, чому жертвою став саме Київ. Для відповіді на це питання треба з’ясувати мету нападу татар у 1482 р. Щоб розірвати мир із польським королем Менґлі Ґіреєві достатньо було «скласть шерть», тобто присягу, і офіційно вислати військо для нападу на литовські володіння, як це пропонував Іван ІІІ. Натомість хан особисто очолив виправу. Попередні набіги беїв і братів Менґлі здебільшого обмежувалися територією Поділля, а основною їх метою був ясир. Вони не лише не призвели до розірвання миру, а й не викликали помітної реакції Казимира Яґайловича. Відтак татари пішли не на звичне та ближче для них Поділля, через яке і в останній чверті XVI ст. вони майже вільно проходили на Волинь і Галичину, а саме на Київ, важливий транзитний і великий торговельний пункт. Місто мало право складу і в ньому могли бути нагромаджені значні цінності, а на його стратегічному значенні неодноразово наголошували як іноземці (за словами ґенуезького дипломата Вінценто, це був ключ до Великого князівства Литовського), так і самі литовці (як писав Михалон Литвин: «Славна фортеця і місто [...] головна серед інших фортець і земель»).

Не менш важливою була й сакральна функція. Попри переміщення митрополичої кафедри на територію Великого князівства Московського, Київ залишався релігійно-духовним центром і символом Русі. «Головним серед руських міст» його продовжували вважати не лише литовські правителі, а й духовні особи Московії. Навіть через сто років після нападу Себастьян Кльонович напише такіслова: «Знайте всі люди, що Київ на Чорній Русі важить стільки, / Скільки для всіх християн Рим стародавній колись». Позаяк основним ретранслятором події падіння Києва від «поганых агарян» були духовні особи, для них вона мала не лише політичний характер, а й болісне паплюження сакральних цінностей.

Оскільки порівняно невелике місто поєднувало у собі такий унікальний набір рис, легко зрозуміти, чому Менґлі Ґірей об’єктом для нападу обрав саме Київ. У разі успіху це стало б дошкульним ударом для короля Казимира, самій події було б забезпечено широкий розголос, а авторитет хана в очах його підданих і сусідніх правителів значно зріс. Удар по Києву передусім мав ознаки політичної акції, аніж шукання зиску від набігу. Правильність розрахунків хана підтверджує мобілізація понад 40 тис. війська на відновлення міста з усього Великого князівства Литовського, хоча ця кількість, напевно, значно перебільшена.

Підбиваючи підсумки, із певною долею умовності можна зробити наступні загальні висновки: Напад на Київ було ретельно продумано та швидко реалізовано. Знищенням міста хан прагнув завдати Казимирові Яґайловичу максимально можливого в тих умовах удару. Попри те, що Київ згорів, а певна кількість його жителів була виведена у Крим, тотального винищення містян, як, напевно, і спустошення округи, не було.

The author investigates the circumstances of the attack on Kyiv by Menli I Giray Khan in 1482. The role of potential stakeholders in the attack on Kyiv parties - the Grand Duke of Moscow, the Ottoman sultan and the Crimean Khan is examined. The defense capability of Kyiv and its castle in the late 15th is researched in the article. Several myths about the “tragedy of Kyiv” 1482 are disproved.

Keywords: Kyiv, Grand Duchy of Lithuania, Menli I Giray Khan, Crimean Khanate, Grand Prince Ivan III, Grand Duchy of Moscow, Ottoman Empire.