Український історичний журнал - вересень - жовтень - 2013

ГАЛИЦЬКИЙ ЄПИСКОП ПЕТРО - СТАВЛЕНИК І ДИПЛОМАТ ДАНИЛА РОМАНОВИЧА

Ідеться про руського «архієпископа Петра», котрий, за свідченням двох середньовічних англійських джерел, у 1244-1245 рр. побував на Заході, узяв участь у роботі І Ліонського собору, де виступив із докладною інформацією про татар. Обґрунтовується концепція, що згаданий у хроніках Петро був єпископом Галича, якого князь Данило Романович поставив на місце збіглого 1242 р. до Угорщини галицького владики Артемія. Висувається припущення, що єпископом Петром міг бути колишній ігумен київського монастиря Св. Спаса Петро Акерович. Подано критичний аналіз літератури з цієї проблеми.

Ключові слова: архієпископ Петро, Галицько-Волинська держава, Данило Романович, Галицька єпархія, I Ліонський собор, Петро Акерович.

«Шематизм усього кліру Львівської греко-католицької митрополичої архієпархії» за 1832 р. у переліку галицьких єпископів уперше називає «архієпископа Петра» — відразу після літописно засвідченого владики Артемія, котрий близько 1242 р. покинув свою кафедру й еміґрував в Угорщину. Упродовж 1832—1856 рр. львівські шематизми зараховували «архієпископа Петра» до каталогу галицьких єпископів. Однак починаючи з 1857 р. він зникає з переліків духовних осіб Львівської архієпархії. Відтоді ані в історико-статистичних, ані у загальних студіях, присвячених Галицькій єпархії, згадок про Петра немає. Чому так сталося, скажемо далі, а поки що спробуймо з’ясувати, на якій підставі укладачі львівського шематизму 1832 р. внесли «архієпископа Петра» до каталогу галицьких єпископів.

Упорядником і відповідальним редактором перших шематизмів Львівської архієпархії був галицький церковний і громадський діяч, відомий історик о. М.Гарасевич (1763—1836 рр.) — за митрополитів Антонія (Ангеловича) і Михайла (Левицького) архіпресвітер львівської капітули та ґенеральний вікарій. Немає сумніву, що саме він заніс ім’я архієпископа Петра до списку галицьких єпископів ХІІІ ст. Як можна здогадуватися, підставою для цього послужили два арґументи. Один із них наводиться власне у самому шематизмі 1832 р.: 

це вказівка на історико-статистичний твір М. Ле К’єна «Християнський Схід» («Oriens Christianus»), в якому цей французький домініканець уперше за нових часів звернув увагу на існування у 1240-х рр. «руського архієпископа Петра», котрий, як він здогадувався, міг бути київським митрополитом. М. Ле К’єн своєю чергою наводив свідчення середньовічного англійського хроніста Метью Паризького (1200-1259 рр.), котрий у своєму творі «Велика хроніка» («Chronicon Majus») подав інформацію, що наприкінці 1244 р. до Північної Італії («ad partes cisalpinas») прибув «один архієпископ із Русі, на ім’я Петро» («Quidam archiepiscopus de Russcia, Petrus nomine»), який мав зустріч із Папою Римським і подав йому докладну інформацію про походження, спосіб життя й наміри татар. Про перебування на Заході «руського архієпископа Петра» повідомляє також інше середньовічне англійське джерело - так звані «Буртонські аннали» («Annales Burtonenses»), подаючи додаткову інформацію про нього, зокрема, що він був присутній на I Ліонському соборі (26 червня - 18 липня 1245 р.), де виступив із промовою про татар, зміст якої майже дослівно збігається з тим, що він розповів про цей народ у записі Метью Паризького. Ця пам’ятка, однак, залишилася невідомою М.Гарасевичу, адже її видання було здійснено вже після смерті історика.

Цікаво, що про перебування руського посольства на І Ліонському соборі було відомо польському хроністові XIII ст. Мацеєві Стрийковському, який стверджував про відправку його в Ліон галицько-волинським князем Данилом Романовичем - задля переговорів із папою Інокентієм W у справі своєї коронації та можливого укладення церковної унії. Звідки М.Стрийковський узяв цю інформацію, точно сказати неможливо. У будь-якому разі дані про Данилове посольство до Ліона відсутні в давньому польському історієписанні, зокрема у працях Яна Длуґоша, Мацея Меховського та Марцина Кромера, котрі використовував М.Стрийковський, ведучи мову про коронацію Данила Романовича. Тут можливі два варіанти: або польський історик мав під рукою якесь невідоме руське джерело ХІІІ ст. з аналогічними звістками, або йому були доступні «Буртонські аннали», чи якась інша західна хроніка, що не збереглася до нашого часу. Принаймні немає підстав уважати, нібито повідомлення про висилання Данилом послів на І Ліонський собор М.Стрийковський вигадав. Тим більше, що в його правдивості не сумнівалися польські та українські історики ХVІІ-ХVІІІ ст., зокрема А.Бзовій, К.Ходикевич, І.Кульчинський та І.Стебельський, які одностайно стверджували про причетність Данила Романовича до «руського епізоду» І Ліонського собору. Із приводу посольства галицько-волинського князя до Інокентія W вже в першій половині ХІХ ст. писав німець Ф.Штраль.

Інформація польських та українських істориків XVII—ХVІІІ ст. про Данила Романовича як ініціатора й організатора місії до папи Інокентія ІV була, без сумніву, відома М.Гарасевичу. Відтак цілком можна припустити, що вона стала другим важливим арґументом, який дав йому підставу побачити в «ліонському» Петрі саме галицького єпископа, а не гіпотетичного «київськогомитрополита», як здогадувався М. Ле К’єн.

І справді, із руських літописів було відомо, що Данило Романович поставив митрополитом у Києві свого печатника Кирила (1243 р.), якого після канонічного висвячення в Нікеї (1247—1248 рр.) визнали всі єпархії Київської митрополії, включаючи заліські. З огляду на це Петро не міг бути київським митрополитом. А це означає, що він був владикою котроїсь із церковних областейдержави Романовичів. Оскільки з «Галицько-Волинського літопису» відомо, що єпископ Галича Артемій близько 1242 р., побоюючись Данила за свою співпрацю з мадярами, утік до Угорщини, М.Гарасевич цілком логічно зробив висновок про поставлення Данилом Романовичем на його місце своєї людини, якій він і довірив відповідальну дипломатичну місію на Заході.

Версію галичанина М.Гарасевича про галицького єпископа Петра — ставленика й дипломата Данила Романовича, дещо згодом підтвердив слобожанин Д.Гумілевський, більше відомий як харківський архієпископ Філарет. У своєму фундаментальному огляді давньої руської богословської літератури, говорячи про «ліонського» архієпископа Петра як духовного письменника, він назвав його «єпископом галицьким».

Однак спроба ідентифікувати «ліонського» архієпископа Петра з тодішнім галицьким єпископом і дипломатом князя Данила майже відразу наштовхнулася на спротив окремих дослідників. Першим, хто поклав край таким намаганням, був метр львівської історичної науки ХІХ ст. А.Петрушевич. У своїй розвідці про галицьких єпископів, написаній 1854 р., він категорично заявив, що «близько 1244 р. не було жодного Петра архієпископа в Галичі», і що дані М. Ле К’єна та інших істориків ніяк не свідчать, ніби згаданий Петро «мав бути архієпископом галицьким». Посилаючись на «Галицько-Волинський літопис», який мовчить про «архієпископа Петра», а натомість згадує про митрополита Кирила та висилання його Данилом і Васильком на посвячення до Нікеї, А.Петрушевич категорично заявив, що «архієпископ Петро не був ані галицьким, ані київським митрополитом». На його думку, згаданий у західних джерелах «руський архієпископ Петро» — це якийсь римо-католицький єпископ, котрий був присланий у Русь для задоволення духовних потреб вихідців із німецьких, італійських, угорських і польських земель, що численними громадами проживали в руських містах. Остаточний вердикт А.Петрушевича був, отже, такий, що руський владика Петро, про якого йшлося у працях М. Ле К’єна та інших істориків, найімовірніше був «титулярним латинським, а не греко-словенським архієпископом». Зауважмо, що так А.Петрушевич стверджував 1854 р., адже згодом він кардинально змінить свою думку.

Після такого рішучого вироку А.Петрушевича владика Петро на довгий час зник із каталогів галицьких єпископів, і, як уже зазначалося, від 1857 р. він уже не значився у шематизмах Львівської архієпархії. Висновок А.Петрушевича став причиною однієї історіографічної маніпуляції. Ми вже говорили, що першим, хто назвав «ліонського архієпископа» Петра галицьким владикою, був М.Гарасевич, який у шематизмі 1832 р. вперше вписав того до реєстру галицьких єпископів. Після смерті М.Гарасевича (1836 р.) цю лінію продовжував канонік о. В.Левицький (до 1851 р.), а після нього — о. М.Малиновський, який із 1857 р. перестав згадувати владику Петра в переліку галицьких єпископів. Утім, М.Малиновський на цьому не зупинився. Він був упорядником та редактором основної історичної праці М.Гарасевича «Аннали руської церкви», що побачила світ 1862 р., уже після смерті автора. Так ось, у цій студії в реєстрі галицьких єпископів імені владики Петра немає. А усунув його звідти, як легко здогадатися, редактор М.Малиновський, і зробив він це, без сумніву, під впливом вердикту А.Петрушевича.

Однак згодом А.Петрушевич переглянув свою позицію. У 1860—1870-х рр. у Лондоні побачили світ наукові видання «Буртонських анналів» і «Великої хроніки» Метью Паризького, і таким чином інформація про руського архієпископа Петра, що брав участь і виступав на І Ліонському соборі, стала доступною для вчених у всій повноті, а не у скупих уривках, як це було досі. Дійшли ці відомості й до Галичини, і першим ними скористався саме А.Петрушевич. 

У своїй ширшій розвідці з 1881 р. про церкву Св. Пантелеймона в Галичі він, простудіювавши всю інформацію про архієпископа Петра з обох англійських видань, дійшов висновку, що цей владика був таки русином, і то греко-слов’янського обряду. Латинським єпископом він не міг бути вже хоч би тому, що джерела виразно вказують на незнання Петром латини, а під час спільної літургії з соборними отцями його ризи відрізнялися від латинських. Тепер А.Петрушевич не без національної гордості міг відзначити, що в результаті вичерпного реферату про походження, звичаї та наміри ординців, з яким на Ліонському соборі виступив «наш» руський архієпископ Петро, «Західна Європа дістала першу докладну відомість про татар». Але найцікавіше, що А.Петрушевич, не згадуючи про свою давнішу кваліфікацію владики Петра як латинського єпископа, направленого Римом у Русь для духовної опіки місцевих іноземців-католиків, раптом беззастережно прийняв погляд М.Гарасевича, В.Левицького й Філарета, що згаданий Петро був галицьким єпископом греко-слов’янського обряду. Ба більше, тепер А.Петрушевич схилявся до твердження М.Стрийковського, І.Кульчинського, Ф.Штраля, нібито посольство на собор у Ліоні вислав галицько-волинський князь Данило Романович. Він стверджував також, що знаменита місія Джованні да Плано Карпіні на Русь і в Монґолію (1245—1247 рр.) стала прямим наслідком ліонської подорожі руського владики Петра.

Проти освіженої А.Петрушевичем концепції, що дипломатом Данила Романовича був галицький єпископ Петро, виступили деякі українські та польські історики. Зокрема, її рішуче заперечували професор Київського університету, відомий спеціаліст з історії Галицько-Волинської Русі М.Дашкевич, а також польські дослідники В.Абрагам, Ю.Умінський та К.Малечинський (останні висунули версію, що «ліонським архієпископом» Петром був найвірогідніше рязанський єпископ). Подібні твердження арґументовано спростував молодий український дослідник М.Чубатий. У 1917 р. він опублікував розлогу розвідку про стосунки Західної України й Риму у ХІІІ ст., в якій додатковими доводами підтвердив версію М.Гарасевича, Філарета та А.Петрушевича і дійшов висновку, що ліонським гостем 1245 р. «був владика Галича, наслідник угорського сторонника — єпископа Артемія, що 1241 р. подався з угорською залогою за Карпати». А тим князем, котрий вислав єпископа Петра в Ліон, на думку М.Чубатого, «міг бути лише Данило», який покладав великі надії на допомогу Заходу в боротьбі з татарами. 

Концепція М.Чубатого, що в основних параметрах повторювала висновки А.Петрушевича з 1881 р., на якийсь час запанувала в українській історіографії. Зокрема, її підтримав відомий у 1920-1930-х рр. професор Львівської богословської академії А.Іщак. Та все змінилося, коли 1927 р. старший колеґа М.Чубатого й А.Іщака, чільний український історик С.Томашівський опублікував сенсаційну розвідку про «незнаного митрополита» Петра Акеровича. У своїй праці він здійснив спробу розв’язати дві засадничі проблеми: по-перше, ідентифікувати персонально руського владику, що побував на Ліонському соборі 1245 р, і, по-друге, відповісти на питання: хто з тодішніх руських князів делеґував його в Ліон для переговорів з Папою Римським?

С.Томашівський відкинув усі, які існували на 1927 р., гіпотези та здогади щодо особи архієпископа Петра й князя, який йому протегував. Озброївшись головно писемними матеріалами ХІІІ ст.,зокрема «Великою хронікою» Метью Паризького та «Буртонськими анналами», а також руськими літописами, дослідник після ретельного вивчення цих пам’яток дійшов висновку, що загадковий руський єпископ Петро, який фіґурував у згаданих західних джерелах, — це ієромонах Петро, ігумен київського монастиря Св. Спаса на Берестовім, який двічі згадувався в Лаврентіївському зводі: під 1230 та 1231 рр.

Далі історична логіка С.Томашівського була такою. Якщо західні пам’ятки одностайно називають «ліонського» Петра архієпископом, і оскільки у східній церкві цей сан рівнозначний санові митрополита, то цей Петро був київським митрополитом, який успадкував київську митрополичу кафедру після зникнення митрополита-грека Йосифа 1240 р. Позаяк призначення нового предстоятелятрадиційно було прероґативою вищої державної влади в Києві, а впродовж 1241—1244 рр. цю владу уособлював Михайло Всеволодович Чернігівський, С.Томашівський зробив логічний висновок, що це, власне, він номінував спаського ігумена Петра на київського митрополита й послав його із місією на Захід.

Концепція С.Томашівського виглядала такою новаторською та логічно завершеною, що вона без істотних застережень була прийнята майже всією вітчизняною історіографією довоєнного й повоєнного періодів. Від 1927 р. ім’я «київського митрополита Петра Акеровича» фіґурувало майже в усіх більш-менш поважних дослідженнях або загальних курсах історії Київської церкви, що вийшли з-під пера українських католицьких авторів. Під її впливом радикально змінив свої погляди на цю проблему згадуваний уже М.Чубатий. Якщо під час Першої світової війни, як пригадуємо, він доводив, що руським гостем І Ліонського собору був галицький єпископ Петро, ставленик і посланець князя Данила Романовича, то після Другої світової війни беззастережно прийняв гіпотезу С.Томашівського про київського митрополита Петра Акеровича — номіната й дипломата князя Михайла Всеволодовича. За С.Томашівським пішли також відомі українські світські історики, що працювали на еміґрації, і навіть дехто з українських радянських дослідників. Його концепцію підтримало багато іноземних учених, серед яких відомі російські історики, причому як еміґраційні (частково М.Таубе, А.Карташев), так і радянські (В.Пашуто, Б.Рамм, B.Матузова, П.Жаворонков). Арґументи С.Томашівського визнали такі відомі представники польської історичної науки, як Г.Пашкевич, А.Ф.Ґрабський, Є.Стжельчик, а також деякі німецькі дослідники, зокрема А.Амманн (частково) і Ґ.Штекль.

Однак концепція С.Томашівського зазнала й гострої критики як із боку зарубіжних, так і українських дослідників. Першим вимогливо оцінив окремі його висновки згадуваний російський історик М.Таубе. Визнавши «вельми цікавим» твердження українського автора, що «ліонський архієпископ» Петро — це київський митрополит, якого поставив і вислав на Захід Михайло Всеволодович Чернігівський, він рішуче не погодився з висновком, що цим «київським митрополитом Петром» був ігумен київського Святоспаського монастиря на Берестовім ієромонах Петро Акерович. Проти концепції C.Томашівського у цілому виступив згадуваний уже польський дослідник К.Малечинський, який у розгорнутій рецензії на розвідку українського історика продовжував стверджувати, що руським гостем І Ліонського собору був рязанський єпископ, а не київський митрополит чи галицький владика. Ще один польський дослідник, але вже повоєнного часу, Б.Щесняк у критиці концепції С.Томашівського зайшов так далеко, що взагалі заперечив історичну постать архієпископа Петра. Відкинули висновки С.Томашівського також деякі інші польські історики, зокрема А.Поппе та М.Бартніцький, утім так і не запропонувавши власних вирішень цієї проблеми.

Проте найбільш заповзятливим критиком С.Томашівського виявився київський дослідник О.Толочко, який у своїй статті 1990 р. піддав ревізії всю дотеперішню українську історіографію проблеми руського учасника І Ліонського собору. У результаті певних логічних конструкцій він ототожнив особу архієпископа Петра з ближче невстановленим суздальським священиком, якого, на думку О.Толочка, у Ліон до папи відправив владимиро-суздальський князь Ярослав Всеволодович.

Про безпідставність подібних тверджень скажемо далі, а зараз розгляньмо найновішу публікацію, яка, на наш погляд, ставить остаточну крапку у двохсотлітній дискусії навколо особи руськогогостя І Ліонського собору архієпископа Петра та його політичного зверхника. Маємо на увазі розвідку відомого львівського історика Я.Дашкевича. Автор наводить переконливі свідчення, що у близькому оточенні Данила Романовича був єпископ на ім’я Петро, який виконував дипломатичні доручення галицько-волинських володарів. Ці дані вчений почерпнув з одного караїмського документа, укладеного близько 1700 р. на основі давніх караїмських актів. У ньому наводиться зміст грамоти князя Данила, згідно з котрою 1246 р. він дозволив кримським караїмам переселятися з родинами в Галич. Як свідчить колофон, свідками при підписанні Данилом цього акта були князь Василько та єпископ Петро. Я.Дашкевич уважав, що згаданий у колофоні єпископ Петро і є тим загадковим владикою (архієпископом) Петром, який «відіграв у середині ХІІІ ст. дуже помітну роль у дипломатичних і церковних зв’язках Галицько-Волинської держави з Західною Європою». 

Відкриття Я.Дашкевича дозволяє стверджувати, що віднайдений ним історичний єпископ Петро був галицьким єпископом. Нагадаймо, що цей церковнослужитель, згідно зі свідченням караїмського джерела, був присутній як свідок при підписанні Данилом Романовичем дарчої грамоти караїмам на право переселятися з Криму до Галича. Зрозуміло, що вирішення такої важливої справи, як імміґрація іновірного населення, не могло обійтися без участі й згоди місцевого єпископа. Отож є всі підстави зробити висновок, що ним і був владика Петро, котрий підписався як свідок на княжій грамоті караїмам.

Однак зважаючи на те, що стосовно особи, походження та політичного патрона руського архієпископа Петра в українській та зарубіжній історіографії висловлювалися різні версії, уважаємо за необхідне дати їм критичну оцінку. Насамперед розгляньмо твердження, що Петро був ставлеником і дипломатом Михайла Всеволодовича Чернігівського (С.Томашівський), Ярослава Всеволодовича Суздальського (О.Толочко), Івана Всеволодовича Стародубського (Й.Жатко, Б.Рамм). Почнімо з констатації того факту, що жодне тогочасне писемне джерело, - ані західне, ані руське, - не подає ніякої звістки про якесь посольство цих князів до Інокентія W. Наприклад, знаменитий леґат апостольського престолу до Монґолії Джованні да Плано Карпіні, який перебував у Сараї тоді ж, як і Михайло Чернігівський (осінь 1246 р.) та описав його трагічну смерть, нічого не говорить про контакти цього руського князя з папою. Більше того, Карпіні повертався з Орди разом із «послом князя чернігівського», отож мав можливість дістати вичерпну інформацію про політику Михайла Всеволодовича. Не говорить нічого леґат і про якісь місії до папи суздальських князів, зокрема Ярослава Всеволодовича, з яким особисто зустрічався і часто спілкувався під час їхнього спільного перебування у монґольській столиці - Каракорумі.

Немає жодної вказівки на якесь посольство до римської курії від князів Михайла Чернігівського чи Ярослава Суздальського й у документах понтифікату Інокентія IV. Показово, що в листі до Олександра Ярославовича (Невського) від 23 січня 1248 р. папа, нагадуючи адресатові про католицькі симпатії його батька, указував на свідчення Плано Карпіні як джерело цієї інформації. Зрозуміло, що якби Інокентій IV приймав у себе якогось посланця від Ярослава Всеволодовича, то він напевне вказав би на нього, а не покликався б на авторитет свого леґата.

Не знає нічого про посольства до римської курії від чернігівських чи владимиро-суздальських князів сучасник Інокентія ІV, його сповідник і біограф Ніколай де Курбіо (Ніколо да Кальві), який у своєму «Житії» цього папи значне місце відводить широким дипломатичним зв’язкам свого патрона з різними народами, у тому числі східноєвропейськими. Цілком інша ситуація спостерігається в тогочасних джерелах при висвітленні дипломатичних зв’язків римської курії з галицько-волинським княжим двором. Так, згадуваний папський леґат Плано Карпіні, який двічі зустрічався і вів переговори з князямиДанилом і Васильком (на початку 1246 й улітку 1247 рр.), у своїх подорожніх записках говорить про два їхніх посольства до папи: одне було відправлене з ним до Ліона у середині 1247 р.,коли він повертався з Монґолії й гостював більше тижня на княжому дворі у Холмі, і друге посольство, що його Данило з Васильком висилали, за словами Карпіні, «уже давніше в особі свого абата».

На активні дипломатичні зв’язки, які у цей час існували між римською курією та Галицько-Волинською державою, переконливо вказує також серія листів папи Інокентія IV, направлених ним до Романовичів між 3 травня 1246 і 22 січня 1248 рр. А в листі до архієпископа німецького міста Майнца від 13 вересня 1247 р. папа вже конкретно говорить про посольство до нього від «найдорожчого у Христі Данила, короля Русі» у складі «ігумена Григорія з монастиря Св. Данила та двох домініканських монахів». Найвірогідніше, Інокентій W мав тут на увазі ту місію, що її Данило Романович вислав до Ліона у товаристві Плано Карпіні наприкінці червня — на початку липня 1247 р.

І нарешті, згадуваний Ніколай де Курбіо у своєму «Житії Інокентія IV» виразно пише, що до папи приходили руські посли, після чого він відправив на Русь «леґата кир абата мезанського, який привіз корону для короля Русі». Хоч папський біограф не називає імені цього руського короля, але немає сумніву, що тут ідеться саме про Данила Романовича, якого справді коронував абат Опізо з Мезано.

Отже, наведені нами факти документально спростовують припущення тих дослідників, які шукали ініціатора посольства до Ліона на чолі з архієпископом Петром поза Галичо-Волинню, десь серед чернігівських чи владимиро-суздальських князів.

А тепер викладемо нашу гіпотезу щодо походження та особи галицького єпископа Петра, якого ми ідентифікуємо з руським архієпископом Петром, учасником І Ліонського собору. Стосовно походження, практично точно відомо, що він не був вихідцем із галицько-волинських земель. На це виразно вказують такі дані. По-перше, свідчення Метью Паризького, що Петро був «переслідуваний татарами, так що мусив покинути своє архієпископство, і навіть звідти втекти». Зрозуміло, що якби Петро походив із Галичо-Волині, він не мав би підстав так про себе твердити, адже відомо, що ці землі хоч і постраждали від татаро-монґолів, усе-таки зберегли свої державні та церковні структури, значною мірою відстоявши суверенітет. В історичних джерелах немає жодної вказівки на те, щоб татари переслідували когось із вищих духовних осіб Галичо-Волині, тим часом, як церковні ієрархи Подніпров’я та Сіверщини були ними вбиті або інтерновані, а деякі єпархії взагалі знищені (Переяславська, Білгородська, Юр’ївська). Отже, наведена інформація Метью Паризького виразно свідчить на користь утікача зі східних руських єпархій.

Другим арґументом на користь того, що посланцем Данила на Захід був не корінний галичанин чи волинянин, а виходець зі східних руських єпархій, є повідомлення «Буртонських анналів», що архієпископ Петро не знав латини. Адже важко уявити, щоб який-небудь освічений галицько-волинський духовник не вмів порозумітися латиною у часи, коли Галичо-Волинь уже не одне десятиліття була пов’язана з латинською Європою династично, політично й культурно. Тим часом мешканець східних руських земель не мав практичної потреби у вивченні латинської мови, позаяк знання її там не було необхідним критерієм для успішної духовної кар’єри.

Отже, якщо владика Петро не був галицько-волинського походження, то звідки він міг походити? На нашу думку, існують вагомі, хоч і непрямі, дані, що руський гість І Ліонського собору походив із Києва. На користь цього твердження свідчать такі факти. В історичній літературі майже одностайно визнається, що в 1230-х рр. у Києві було складене якесь літописне оповідання (сказання) про татар, у котрому досить докладно описувалася битва на Калці. Цей гіпотетичний твір не зберігся, але його основний зміст дійшов до нас у складі Новгородського першого літопису. Калкська битва описана в ньому з такими фактами й деталями, яких немає у жодному іншому руському літописі того часу. Зокрема, тільки в Новгородському першому згадуються імена двох татарських воєвод, які билися на ділянці фронту, що її боронив київський князь Мстислав Романович зі своїм зятем Андрієм, князем турівським. За літописним поданням, імена цих татарських воєначальників — «Чьгырканъ и Тешюканъ». Та є ще одне джерело того часу, яке називає згаданих татарських воєвод — це татарська лекція архієпископа Петра. Подаючи генеалогію ханів, Петро, серед інших Чинґізидів, називає імена Тесиркан (Thesyrcan) і Чурікан (Churican), які, без сумніву, ідентичні літописним «Тешюканъ» та «Чьгырканъ». Цей факт, з одного боку, підтверджує поширену в історіографії концепцію про залежність новгородського літописання 1220—1230-х рр. від київського, а з іншого боку — виразно вказує на київське походження архієпископа Петра, який цілком міг брати участь у написанні київського «Сказання про татар».

Таким чином, якщо прийняти, що архієпископ Петро походив із Києва, то залишається тільки встановити його особу. Висловлюємо обережний здогад, що це — колишній ігумен київського монастиря Св. Спаса на Берестовім, який двічі згадується в Лаврентіївському літописі під 1230 і 1231 рр. У цьому ми цілком солідарні з С.Томашівським, котрий першим ідентифікував цих двох Петрів.

Нам залишається лише відповісти на цілком природне питання: яким чином київський ігумен Петро, засвідчений у літописі на початку 1230-х рр., через десять років опинився в розпорядженні галицько-волинського князя Данила? Ситуацію, за якої настоятель монастиря в Києві став галицьким єпископом, спробуймо змоделювати, спираючись на опосередковані дані та історичні реалії того часу.

Загальновідомо, що під час погрому Києва наприкінці 1240 р. значна частина киян була фізично знищена, а вціліле населення покинуло місто, шукаючи захисту хто де. Цілком можливо, що їхню долю розділив і спаський ігумен Петро, який або під час облоги Києва, або вже при погромі міста рятувався в більш безпечних місцях. На цей час єдиним кутком Русі, де ще можна було сховатися від татар, були галицько-волинські землі, адже Сіверщину, Київщину й Переяславщину ординці вже сплюндрували.

Немає сумніву, що ігумен Петро мав інформацію про жорстоке ставлення азійських кочовиків до підкореного ними населення, у тому числі й духівництва: переяславський єпископ Симеон був убитий, чернігівський владика — узятий у полон, та й сам київський митрополит Йосиф, можливо, став жертвою погрому; ще раніше від рук ординців загинув владимирський єпископ, а рязанський устиг покинути свою кафедру напередодні падіння міста. У цій ситуації перед ігуменом Петром стелився один шлях для порятунку — на захід, під крило галицько-волинських князів. Історичні джерела свідчать, що ним скористалося чимало біженців із Київщини та Сіверщини. Наприклад, відомо, що галицький намісник Доброслав щедро роздавав «волості» чернігівським боярам, які втекли в Галичину зі свого розореного краю.

Монах Петро волостей не потребував, тож напевне шукав притулок у котромусь із галицьких чи волинських монастирів. Але знайшов його, найімовірніше, на княжому дворі, позаяк він був неординарною постаттю на Русі-Україні, перебував, так би мовити, у вирі її політичного й церковного життя: виконував дипломатичні завдання київського та чернігівського князів (1230 р.),брав участь у церемонії висвячення ростовського єпископа, яке відбувалося 6 квітня 1231 р. у соборі Св. Софії, і (тут для нас це дуже важливо) був присутній на «соньмь», тобто з’їзді руських і заліських князів, що відбувався того самого дня у Святій Софії в Києві. Суздальський літописець, який, очевидно, був свідком єпископського «священья» та князівського «соньму», повідомляв, що всі присутні на цьому «світлому празнику» у Софії були запрошені до Печерського монастиря Св. Богородиці, де з цієї нагоди відбувся великий банкет, на якому «и ьша и пишатого дни [. ] множество людий» князівського роду та духовного сану. Словом, спаський ігумен Петро мав якнайкращу нагоду познайомитися й нав’язати контакти з політичною, церковною елітою Русі та колишніх руських володінь. 

На галицько-волинський двір біженець із Києва ігумен Петро нагодився дуже вчасно. Саме у цей час Данило Романович заходився призначати вірних йому людей на вищі церковні посади, що осиротіли з різних причин. Так, уже згадувалося, що на місце зниклого у вирі 1237—1240 рр. київського митрополита Йосифа він поставив свого печатника Кирила. На черзі було заміщення галицької кафедри, яка стала вакантною після втечі в Угорщину єпископа Артемія. Київський ігумен Петро володів для цього всіма даними: по-перше, мав ґрунтовну богословську підготовку, котру, за свідченням «Буртонських анналів», він продемонстрував перед папською комісією; по-друге, був добре знаним у політичних і церковних колах Русі (аж двічі згадується в літописі!); і, по-третє, як киянин не був заплямований співпрацею з ворогами Данила — Ростиславом та мадярами, що тоді стало загальною пошестю серед вищого галицького кліру. Останній чинник мав для Данила принципове значення при доборі кадрів на церковні посади, про що свідчить згадане вище призначення ним на митрополичий престол не когось із місцевих єпископів чи ігуменів, а свого довіреного співробітника — канцлера Кирила. Словом, більш підхожої для Данила Романовича кандидатури на вакантну галицьку кафедру, як ігумен Петро, годі було знайти.

Отже наведені нами історичні факти й рації дозволяють зробити висновок, що у середині XIII ст. реально жив і діяв єпископ Галича на ім’я Петро, а відтак є вагомі підстави внести його до реєстру галицьких єпископів. Зважаючи на активну участь цього священнослужителя в дипломатичних місіях на Схід і на Захід, йому належить також почесне місце в історії дипломатії княжої доби.

The article covers the Rus’ “archbishop Petro”, which in 1244-1245s took part in the I Council of Lyon (this fact confirms two medieval English sources), were he presented the detail information concerning Tatars. Also, examined the conception that Petro, mentioned in the chronicles, was the Halych bishop. The Prince Danylo Romanovych assigned him instead of Halych church hierarch Artemii that escaped to the Hungary in 1242. The author gives the assumption that ex-father superior of the Kyiv monastery of St.Spas Petro Akerovych could be the bishop Petro. The critical review of this problem, covered in the literature, is submitted.

Keywords: archbishop Petro, Halych-Volynian state, Danylo Romanovych, diocese of Halych, I Council of Lyon, Petro Akerovych.