Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Український історичний журнал - вересень - жовтень - 2013

ІСТОРИЧНІ СТУДІЇ

Із нагоди 1025-річчя запровадження християнства в Київській Русі

ANNI MUNDI: НАРОДЖЕННЯ ХРИСТИЯНСЬКОЇ КРАЇНИ

Розглядаються передумови та перебіг процесу християнізації Київської Русі на тлі її соціально-політичного розвитку кінця Х - початку ХІ ст. З’ясовується символічний зміст грандіозних перетворень, ініційованих князем Володимиром Святославичем, далекосяжні наслідки його цивілізаційного вибору.

Ключові слова: християнізація, Київська Русь, Володимир, Візантія, церковна організація.

Семилітня перерва між трагічною загибеллю князя Святослава Славного на дніпрових порогах та утвердженням на київському престолі Володимира Святославича була часом ослаблення державно-політичної системи організації Русі. Як зазначав М.С.Грушевський: «Боярські правительства, що правили іменем малих князів, пильнували, зовсім природно, кожде своєї волости; політична система руських земель стратила почуття своєї одности й розпалася фактично на групу самостійних волостей». Спроби старшого між синами Ярополка, який сидів у Києві, відновити єдиновладдя київського князя не увінчалися успіхом. Сам Ярополк поліг під мечами варязьких найманців Володимира.

Утвердившись 11 червня 879 р. на великокнязівському престолі, Володимир енергійно приступив до збирання, мовлячи словами М.С.Грушевського, «розсипаної храмини» Києво-Руської держави. 981 р. він спрямовує полки на західноруські землі, Перемишль, Червен та інші гради. У результаті князеві вдалося повернути до складу Русі залюднені дулібами й хорватами східнослов’янські терени, що раніше потрапили під владу Польщі, зміцнити західні кордони Київської держави. Водночас він відновив зверхність Києва над в’ятичами та радимичами. Успішними також були його походи проти волзьких болгар та ятвягів. На південному порубіжжі постали укріплені замки-фортеці. Про їх будівництво на межі з кочовим степом повідомляють літописні джерела. Зокрема, розмах Володимирового градобудівництва допомагає уявити «Повість временних літ», в якій під 988 р. знаходимо наступну згадку:

«И рече Володимеръ: «Се не добро єже малъ городъ около Києва».

И нача ставити городы по Деснь, и по Востри, и по Трубешеви, и по Суль, и по Стугінь. И поча нарубати мужь лучьшиь от Словень, и от Кривич, и от Чюди, и от Вятичь, и от сих насели грады».

За його правління в основних рисах завершилося об’єднання східного слов’янства, помітно посилилися процеси політичної консолідації давньоруської спільноти. Володимир розвинув розпочату княгинею Ольгою та її сином Святославом реформу державного управління, замінивши схильних до сепаратизму місцевих племінних князів своїми ставлениками-посадниками. У найголовніших містах Київської держави утвердилися призначені ним довірені бояри та рідні діти великого князя. Старшого свого сина - Вишеслава - Володимир посадив на княжіння в Новгороді, де донедавна урядував Добриня, Ізяслава - у Полоцьку, Святополка - у Турові, а Ярослава - в Ростові. По смерті Вишеслава до Новгорода було переведено Ярослава, Борис утвердився в Ростові, Гліб - у Муромі, Святослав - у стольному граді древлянської землі - Іскоростені, Всеволод - у Володимирі на Волині, а Мстислав - у Тмутаракані.

На початку свого правління Володимир намагався зміцнити державно-політичну систему Русі релігійною реформою. Утвердившись у Києві, він поблизу княжого двору поновив святилище язичницьких божеств:

«И нача княжити Володимеръ въ Кдавь єдинь и постави кумиры на холму, внь двора теремнаго. Перуна древяна, а главу его сребрену, а оусъ златъ, и Хърса, Дажьбога, и Стрибога, и Симаръгла, и Мокошь. Жряху имъ, наричюще я богы, привожаху сыны своя и дъщери, и жряху бьсомъ, оскверняху землю теребами своими, и осквернися кровьми земля Руска и холм-отъ».

Володимир не знайшов, та й не міг знайти, у вірі своїх батьків істинного Бога. Спроба трансформувати язичництво, пристосувати його до нових умов та зміцнити свою владу шляхом посилення її сакралізації виявилася малоефективною. Традиційні вірування, нехай і реформовані, вичерпали себе, перешкоджаючи подальшому розвитку нової східнослов’янської держави, її входженню у співтоваристві європейських народів. Для молодих «варварських» народів не було іншого шляху вступити у цивілізовану сім’ю, ніж зректися свого язичницького минулого. Як наголошував І.Шевченко: «Шлях до цивілізації пролягав через християнство - єдино правильну ідеологію, монополізовану Візантією. 

Бо християнство—точніше, візантійське християнство—і було суттю цивілізації». Християнізація Русі означала входження її до світової християнської спільноти, віднайдення свого місця у співдружності християнських держав.

Після довгих вагань Володимир зробив вибір на користь християнської релігії у візантійському її варіанті. Спонукою до хрещення князя була, як видається, не тільки й не стільки сприятлива для нього політична ситуація, що зблизила Київ і Константинополь, але й сильне моральне потрясіння.

Як відомо, середньовічне мислення та відчування були пройняті глибоким песимізмом і невпевненістю в майбутньому. Людям тієї епохи уявлялося, що світ стоїть на порозі смерті. Апокаліптична напруга в тогочасній християнській ойкумені дедалі зростала з наближенням 1000-ліття Різдва Христового, яке у країнах візантійського кола очікували зустріти близько 6496 р. за прийнятим тоді у східній церкві літочисленням, тобто в 992 р. Християнський світ перебував тоді на самій середині сьомого — останнього — тисячоліття своєї історії й на схилі першої тисячі літ після Різдва:

«Уявлення про “седморічність” світу, що містило у собі саме сім “віків”, чи тисячоліть, було загальноприйнятим і ґрунтувалося насамперед на існуючому погляді на творення світу як на свого роду прообраз усієї наступної історії людства: сім днів творення відповідали семи “вікам” людської історії. (Адже, як сказано в апостола Петра, “у Господа один день, як тисяча років, і тисяча років, як один день” (2 Петр.: 3, 8), а до цього у Псалмоспівця:

“Перед очами твоїми тисяча років, як день учорашній, коли він пройшов” (Пс.: 89, 5). Сьомий “вік” за такого погляду виявлявся останнім; саме на нього повинні були припасти “останні часи” — з’явлення антихриста, друге пришестя Христа, загальне воскресіння з мертвих і Страшний суд».

Ця есхатологічна тривога не могла не відчуватися й на Русі. Не випадково вміщена в «Повісті временних літ» під 986 р. розлога «Промова філософа» завершується описом Страшного суду:

«Поставилъ же есть богъ единъ день, в не же хощеть судити, пришедъ с небесе, живымъ и мертвымъ, и въздати комуждо по дьломъ его: праведнымъ царство небесное, и красоту неизреченьну, веселье бес конца, и не умирати въ вьки; грьшникомъ мука огнена, и червь неусыпаяй, и муць не будет конца. Сица же будуть мученья, иже не вьруеть къ богу нашему Иисусу Христу: мучими будут в огни, иже ся не крестить. И се рекъ, показа Володимеру запону, на ней же бь написано судище господне, показываше ему о десну праведныя в весельи предъидуща в рай, а о шююю грьшники идуща в муку». 

Володимирові було над чим задуматися — до прийдешнього фатального дня залишалося шість років. У 987 р. київський князь відряджає своїх «мужів» до волзьких болгар, на латинський Захід та до Візантії з метою «випробувати» віру різних народів. Найбільшим потрясінням для них стала церковна служба за грецьким обрядом:

«И придохомъ же въ Греки, и ведоша ны, идеже служать богу своему, и не свьмы, на небь ли есмы были, ли на земли: ньсть бо на земли такаго вида ли красоты такоя, и недоумьемъ бо сказати;токмо то вьмы, яко онъдь богъ с человьки пребываеть, и есть служба их паче всьхъ странъ. Мы убо не можемъ забыти красоты тоя, всякъ бо человькъ, аще вкусить сладка, посльди горести не приимаеть, тако и мы не имамъ сде быти».

Із ними погоджуються й київські бояри, кажучи Володимиру, «аще бы лихъ законъ Гречьскии, то не бы баба твоя прияла Ольга, яже бь мудрьиши всьхъ человьк». Дистанціюючись від легендарних мотивів цього літописного переказу, не можна не помітити за його зовнішніми формами ознак відчайдушної спроби Володимира позбутися разом з усією країною язичництва.

Укладена у вересні 987 р. русько-візантійська союзницька угода стала рятівним колом для Русі. Для Володимира настала зоряна мить. Тоді Візантія переживала нелегкі часи. Імператорські війська влітку 986 р. зазнали поразки в битві з болгарами біля ущелини Траянові Врата, а у грудні того ж року частина військової аристократії підняла повстання. Очолив заколотників полководець Варда Фока, який проголосив себе імператором. Усе це й змусило Василія ІІ (976—1025 рр.) шукати військової підтримки з боку Русі. Ях’я Антіохійський близько 1066 р. писав:

«І підняв відкритий бунт Варда Фока, і проголосив себе царем [...], і оволодів країною греків до Дорилеї та морського узбережжя, і дійшли війська його до Хрисополя. І стала небезпечноюсправа його, і був стурбований цар Василій через силу військ його та перемоги його над ним. І виснажилися його багатства, і спонукала його доля послати до царя русів — а вони його вороги,— щоби просити їх допомогти йому». 

На переговорах у Києві Володимир погодився допомогти Візантії, але в обмін за це просив, не більше й не менше, руку доньки покійного імператора Романа ІІ - принцеси Анни. Цікаво, що двома десятиліттями раніше до однієї з дочок цього василевса сватав свого сина імператор Оттон І, однак йому було ввічливо відмовлено. За інших умов аналогічну відповідь дістав би, звісно, і Володимир. Але ж київський князь пообіцяв негайно відправити для боротьби з повстанням Варди Фоки руське допоміжне військо й навернутися разом із народом Русі у християнство. Володимир і сам прагнув прилучити свою державу до християнської сім’ї народів тогочасного світу, безперечним сувереном (батьком) якої був візантійський імператор. Завдяки спорідненню з імператорським домом цей шлях можна було подолати набагато швидше та з чималою політичною вигодою для Києва. Василій ІІ змушений був пообіцяти видати за нього свою сестру Анну:

«І уклали вони між собою договір про свояцтво, і одружився цар русів із сестрою царя Василія, після того, як він поставив йому умови, щоб він хрестився й увесь народ його країни, а вони -народ великий. І не зарахували себе руси тоді ні до якого закону, і не визнавали ніякої віри».

Володимир дотримав слова - 6 тис. його вояків вирушили до Константинополя. Це військо й урятувало Македонську династію від узурпатора Варди Фоки, розгромивши того в битві під столицею Візантії навесні 989 р. Сам Володимир вирушив, коли настав час, у Крим, щоб покарати корсунян, які перейшли на бік політичних супротивників візантійського імператора Василя ІІ та його брата Константина.

Корсунська виправа, як доводить А.Поппе, мала місце 989 р. Проте в літописі звістка про цю подію вміщена під 988 р. Сюжетна канва цього літописного джерела символічно окреслює шлях набуття Володимиром віри й царственої моці. Візантійський Херсон (Корсунь) і його субститут - Царгород символізували витоки й оплот християнської віри, яку потрібно не смиренно прийняти від греків як дар, а відвоювати в нелегкій боротьбі. Ця ідея розвивається давньоруськими книжниками в оповіді про довготривалу облогу міста, її труднощі та винахідливість Володимира, який, перетнувши труби, по котрих до обложенців надходила вода, змусив останніх відчинити браму. Заволодівши містом, Володимир з невгамовним войовничим запалом продовжував стукати у грецькі двері: «Посла Володимеръ ко цареви Василью и Костянтину глаголя сице. се град ваю славныи взях. слышю же се яко сестру имата девою да аще є не вдаста за мя. створю граду вашему якоже и сему створих». Воєнне щастя «варварського вождя» визначають трофеї нової віри, що дісталися йому разом із престижним призом — рукою грецької царівни.

Саме Анні приписується визначальна роль у справі навернення на християнство Володимира та всієї Русі. її призначення сформульоване літописцем у вкладених в імператорські уста словах:«Обратить Богъ тобою рускую землю в покаяне». Своєю появою в Руській землі вона приносить Володимирові зцілення від важкої недуги. Описане в літописі несподіване осліплення й чудесне одужання київського князя символізує його духовне прозріння, просвітлення й перевтілення влади, яка відтепер є царственою (гр. «basielia»). Невипадково після хрещення Володимир прибравім’я Василя, яке не тільки символізувало його небесного християнського патрона, але й було тотожним іменню шурина — візантійського імператора Василія ІІ.

Захоплене й упокорене місто Володимир передав Василієві ІІ, а сам із тріумфом повернувся до Києва, де й відбувалися основні події грандіозного історичного дійства — навернення у християнство підданих його країни. Охрещенню киян передувало демонстративне плюндрування язичницького пантеону у центральній частині столиці Русі, облаштування котрого «Повість временних літ» датує під 988 р. Князь Володимир наказав, як сповіщає літописець, «кумиры испроврещи. овы осєчи. а другия огневи предати.

Перуна же повєлє привязати. коневи къ хвусту. и влещи с горы по Боричеву на Ручай. 12 мужа пристави тети жезль-мь [...]

Влекому же-му по Ручаю къ Днепру. плакахуся-го невернии людь еще бо не бяху прияли святого крещенья. и привлекше вринуша и въ Днепръ. и пристави Володимеръ рекъ. аще кде пристанеть вы. то отрeваите-го от берега. дондеже порогы проидеть. то тогда обабитися-го. они же повелeная створиша. яко пустиша. и проиде сквозє порогы. изверже и вeтръ на рєнь. и оттолє прослу ПерунянаРєнь. якоже и до сего дне словеть».

Староруські книжники-християни пояснювали, що ця акція була вчинена для знеславлення язичницьких богів («се же не яко древу чюющю, но на поруганьє бьсу, иже прелщаше сим образом чловекы, да възмездье приметь от человекъ»). Більшість сучасних дослідників, покликаючись на це повідомлення «Повісті временних літ», зазвичай сприймають його буквально, стверджуючи, що глумлива розправа над Перуном повинна була скомпрометувати та принизити цього донедавна всесильного в очах киян божества. У цих діях Володимира слід убачати продумане обрядове дійство, яке у системі морально-етичних цінностей язичницького суспільства символізувало «вигнання» чи «поховання» божественного кумира. Його не випадково прив’язали до хвоста коня, котрий у повір’ях давніх слов’ян виступав одним із поводирів на той світ. 

Вода, куди вкинули Перуна, також віддавна пов’язувалася зі смертю, потойбічним, «тим» світом. Побиття палицями теж мало ритуальний характер: ідола необхідно було фізично знищити. Утім, схоже, що перед нами — літературний прийом, яким скористався старокиївський книжник-християнин, аби в такий спосіб засвідчити перетворення язичницького боввана на «полову з току жнив» (Дан.: 2, 32—35). Такого ж літературного походження й літописний сюжет із побиттям київського ідола палицями, зневаження його конем та вогнем.

Київські неофіти спровадили Перуна за межі міста й вкинули його в ручай. У такий самий спосіб відбувалось «очищення» Єрусалима від ідольства. Як свідчать старозавітні тексти Біблії, тамтешні жертовники та боввани були викинуті в долину Кедрон, де під Єлеонською горою збігав ручай, несучи свої води в Мертве море (3 Цар., 15: 13; 4 Цар., 23: 4, 6; 2 Пар., 29: 16; 30:14).

Перуна проводжали аж до дніпрових порогів, за якими відкривався «чужий світ», кочове «Поле». Тобто, його спровадили до крайньої межі розселення слов’ян. Це означало, що за межі їхньої держави випроваджувалося язичництво. Як бачимо, новонароджуване християнське царство ніби «розгортається» з сакрального центру — Києва, утворюючи довкола нього такий самий сакральний простір. При цьому очисну роль тут знову відіграє міфологема води.

Дванадцять «мужів», яких Володимир поставив шмагати поваленого ідола палицями, символізують, як уявляється, дванадцять апостолів. У христології відповідне число означає оновлене людство, земну й небесну церкву:

«Воно найближче пов’язане з числом дванадцяти синів Іакова й, за аналогією, колін Ізраїлевих. [...] 12 — число Ізраїлю, відповідно “нового Ізраїлю”, тобто церкви, “боголюдське” число (як витвір співмножників 3 і 4, де 3 — символ божественної суті та “горнього світу”, а 4, число матеріальних стихій, країн світу й т.п. — символ людської природи, “дольного світу”), число особливого обрання».

Це надавало літописній оповіді про хрещення Русі рис грандіозного акту її, Русі, «нового обрання», і засвідчувало апостольське призначення київського правлячого дому. Оцю апостольську опіку підтверджують і слова молитви Володимира, виголошені ним відразу після охрещення його підданих:

«Взрьвъ на небо рече Христе Боже створивыи небо и землю. призри на новыя люди сия и дажь имъ Господи. оувьдьти тобе истиньнаго Бога. якоже оувьдьша страны хрестыяньскыя. оутверди и вьру в них праву и несовратьну. и мнь помози Господи на супротивнаго врага. да надьяся на тя. и на твою державу. побьжю козни его». 

Володимирове хрещення народу Русі давньоруські книжники співвідносили, як уявляється, із даруванням юдеям Закону при горі Синай. Пам’ять про цю подію відзначалася в Палестині в п’ятдесятий день після Пасхи. Згідно з християнською традицією, саме в день П’ятидесятниці на учнів Ісуса Христа, які зібралися в Єрусалимі на молитву, зійшов Святий Дух, котрий наповнив їх здатністю виконати заповідану Ісусом місію - нести роду людському слово Христове, проповідувати його вчення (Лк., 24, 49). Такою здатністю наділяють і Володимира давньоруські книжники, через що можна обережно припустити, що літописне масове хрещення киян у Дніпрі збіглося зі святом П’ятидесятниці (у 988 р. - припадало на 27 травня).

Священний зміст події дня П’ятидесятниці передає наступний канон св.Кузьми Маюмського: «Нашедшая сила днесь сїя, Духъ благій, Дух премудрости Божїя, Дух от Отца исходяй, и Сыном вернымъ намъ являйся, подаваленъ, въ них же вселяется естеством святыни, в ней же зрится». До цього слід додати, що на один із травневих днів свята П’ятидесятниці припадає ще й празник «чуда явлення хреста на небі в Єрусалимі», який особливо шанувався візантійською церквою. У християнській вірі Володимир знайшов опору та захист перед днем Страшного суду, який очікувався 992р.:

«Сбыся пророчство на Русьстьи земли глаголющє во оны днии оуслышать глусии словеса книжная. и яснъ будеть языкъ гугнивых. си бо не бьша преди слышали словесе книжного. но по Божью строю. ипо милости своеи помилова Богъ».

Не випадково, либонь, до 6499 (991 р.) літописець відносить дату зведення на Перуновому пагорбі в Києві патрональної церкви Св. Василя, закладку першого мурованого храму Успіння Богородиці та заснування київської митрополичої кафедри й кількох єпископій. Як свідчить «Повість временних літ», Володимир повелів

«рубити церкви. и поставляти по мьстомъ. иде же стояху кумири. и постави церковь святаго Василья на холмь. иде же стояше кумиръ Перунъ. и прочии. иде же творяху потребы князь и людьє».

У складеному за Ярослава Мудрого «Слові про закон і благодать» митрополита Іларіона (першого церковного достойника - русина за походженням) осмисленню хрещення/перевтілення Ярославового батька відводиться чільне місце:

«Члчьское естьство съвльче же ся убо каган нашь и съ ризами ветъхааго чловека съложи тльннаа. отрясе прахъ невьриа и въльзевъ святую купьль. И породися от духа и воды [...] имя приимъ вьчно именито на роды и роды. Василии. Им же написася в книгы животныа. в вышниимъ градь и нетльнньмъ Иерусалимь».

Уславлюючи Володимира Святославича, Іларіон називає наставницею його благовір’я зведену ним церкву Св. Богородиці Десятинної. Будівництво першого кам’яного християнського храму «наприбьжище и спасеье душамъ вьрным» тривало, за свідченням літописних джерел, сім років. Важко сказати, скільки насправді знадобилося будівельних сезонів для спорудження Десятинної церкви. Однак оці сім років, що відділяють у літописі дату закладення храму та його освячення, мають глибокий символічний сенс. Очевидно, відповідно до біблійної традиції, вони осмислювалися як сім днів творіння, становлення нового світоладу (1 М., 2: 1—3).

Освячення церкви в 996 р. перетворилося на велике свято. У травневу неділю Володимир разом із духівництвом і народом увійшов до новозбудованого храму та склав молитовну подяку Богові. Після чого він, «створи праздникъ великъ въ тъ день. боляромъ и старцемъ людським. и убогим раздая именье много».

Біблійна традиція освячення храмів лічить сім днів таких святкувань. Після освячення Храму, збудованого Соломоном в Єрусалимі, він учинив свято, яке тривало сім днів і тільки на восьмий відпустив народ (3 Цар., 8:65). Виконавши свою обітницю побудувати у стольному місті церкву Василеві, Володимир святкував її освячення разом із народом, як свідчать джерела, також вісім днів. Оця «хронологічна симетрія» в літописних датуваннях (семирічна перерва між смертю Святослава й утвердженням Володимира на київському столі, семирічне будівництво Десятинної церкви та 7/8-денне святкування освячення християнських храмів) символічно маркує народження (дні творення) християнської країни.

Охрещення Володимира Святославича й навернення у християнство його підданих було наслідком свідомого вибору володаря київського престолу, який розумів, що збереження традиційного язичництва перешкоджає подальшому поступу молодої східнослов’янської держави, її входженню у співтовариство європейських народів. Християнізація Русі означала прилучення її до християнської спільноти, віднайдення нею свого місця серед одновірних держав. Після запровадження нової віри Київська держава, згідно з тогочасними уявленнями, ніби очистилася від скверни, із не-країни ставши країною. Завдяки принизливому для візантійського імператорського дому одруженню Володимира з представницею Македонської династії Анною, київський князь одразу ж посів у цій ієрархії чільне місце. Християнізація Русі за Володимира Святославича остаточно закріпила в очах Візантії законність влади київських князів, або, сказати б, удержавило державність. Згідно з тогочасними суспільними уявленнями, Русь ніби знайшла духовне прозріння: «Благослове Господь Исус Христос. иже възлюби новыя люди Руськую землю. и просвьти ю крещеньєм святымь».

Християнізація Київської Русі вторувала шлях до поширення надбань візантійської культури, сприяла закріпленню принципу єдиновладдя як політичної норми. Означала легітимацію наміжнародній арені. Київський князь відтепер перестав бути «варварським вождем» незнаної у християнському світі країни. Примітно, що арабські письменники Ях’я Антіохійський, Абу-Шоджа й Ібн ал-Атир називали Володимира «царем» — так само, як і візантійського імператора. Царська титулатура вживається в літописних джерелах і щодо великих князів Владимиро-Суздальської землі ХІІ ст. та Галицько-Волинської Русі. Як показав В.Водов, застосування царського титулу стосовно давньоруських правителів мало спорадичний характер. Здебільшого він уживався з використанням візантійських зразків красномовства для підкреслення політичного престижу, прославлення того чи іншого князя. Відсутність скільки-небудь помітних претензій на титул царя в домонгольській Русі, очевидно, була пов’язана з особливостями політичної структури Русі кінця ХІ — середини ХІІ ст.:

«У цей період усі східнослов’янські землі перебували під владою князівського роду Рюриковичів: верховним правителем був той, хто вважався “старійшим” у роді та посідав київський стіл.

Звідси — певна індиферентність до титулатури: не вживався в той час послідовно й титул “великий князь” - його починають використовувати з кінця ХІІ ст., коли відокремлення самостійних князівств і розпад князівського роду на окремі гілки створили ситуацію, за якої виникла потреба в титулі для підкреслення політичного верховенства. Відповідно й титул “цар”, що потрапив на Русь саме в період відносно байдужого ставлення Рюриковичів до титулатури, титулом не став, а використовувався як своєрідне позначення князя “високим стилем”».

Із запровадженням християнства на Русі в кінці Х ст. та за наступної візантинізації придворного життя в Києві, що її дослідники пов’язують з особою Анни, влада київського князя у своїх зовнішніх виявах набувала уподібнення біблійно-християнським праобразам, матеріалізованим культурою візантійського імператорського двору. Носієм його традицій були царгородські достойники, котрі прибули до давньоруської столиці у складі почту грецької принцеси. У ряді своїх досліджень А.Поппе послідовно обґрунтовує думку про те, що, потрапивши в Київ, «цесариця» Анна, як називають порфірородну дружину князя Володимира давньоруські літописи, не вдовольнилася становищем рядової «архонтиси», а намагалася піднести статус свого чоловіка до рівного собі, увінчавши його голову царським вінцем.

Місце києво-руської церкви у структурі візантійської єпархіальної організації, юрисдикція котрої поширювалася на Русь із часу заснування там митрополії, визначалася спеціальним документом — «Notita episcopatom». Київська митрополія вперше згадується в подібному списку кінця Х ст. У 990-х рр. помісні єпископські кафедри існували в Новгороді, київському Білгороді, Чернігові. Пізніше — у Переяславі, Полоцьку, Володимирі-Волинському, Перемишлі, Турові, Юр’єві, Ростові, Смоленську, Галичі, Рязані та Владимирі-на-Клязьмі.

Вищий духовний клір становили переважно греки, які прибували до Києва з-над берегів Босфору. Персональний склад корпусу митрополитів Русі та діяльність цих духовних сановників, які керували руською церквою, загалом добре відомий. їм належала визначальна роль у справі укорінення християнства в усіх сферах життя, церковному будівництві та просвітництві. Вони були головними порадниками Володимира в питаннях упровадження норм християнської моралі та пристосування до місцевих умов основних елементів візантійського церковного права. Митрополит Іларіон у своєму «Слові про закон і благодать» згадує про те, що Володимир «съ новыими нашими отци епископы сънимаюся чясто съ многымъ съмьреньемь съвьщаваашеся, како въ человьцьхъ сиъ новопознавшьихъ Господа закон оуставити».

Володимир надав церкві право творити суд у питаннях, що підлягали її юрисдикції. Первісне ядро так званого «Устава Владимира о судах церковних», що відомий у багатьох списках ХІІ—ХVІІ ст., становили, як уже доведено, грецький номоканон та настанови дружини Володимира — княгині Анни. У запропонованій Я.Щаповим реконструкції тексту архетипу «Устава» Володимира, у 3—5-й його статтях, зокрема, сповіщається:

«И потом летом минувшим создах церковь святую Богородицю и дах десятину к ней по всей земли Русской княженья от всего суда десятую векшу, ис торгу десятую неделю, из домов на всякое лето десятое и всякого стада и всякого жита к чюднои Матери Божии и чюдному Спасу. И потом възрех в греческыи номоканун и обретох в нем, юже не подобает сих тяж и судов судити князю, ни бояром, ни судьям его. И сгадав аз со своею княгинею Анною и со своими детми дал есмь святеи Богородици и митрополиту и всем епископам».

Церковне право взяло під свій контроль шлюбні відносини, регулювало норми поведінки білого й чорного духівництва, декларувало судовий імунітет відносно всього християнізованого населення країни. Виступаючи захисником соціальних низів, церква не тільки засуджувала найбільш грубі форми гноблення людності, але й намагалася доступними їй методами впливати на соціальну практику. Вона взяла під свою опіку холопів, а також людей, котрі мали фізичні вади, жебраків, юродивих тощо, найбільш знедолені групи населення.

Володимир спробував також пристосувати до реалій давньоруської дійсності й головні норми візантійського цивільного права. Як сповіщає «Повість временних літ» під 996 р.:

«Живяше же Володимеръ в стрась Божьи. и оумножишася зело разбоєве. И рьша єпископи Володимиру. се оумножишася разбоиници. почто не казниши ихъ. Он же рече имъ боюся грьха. Они же рьша ему ты поставленъ еси от Бога. на казнь злымъ. а добрымъ на милованье. достоить ти казнити разбоиника. но со испытомъ. Володимеръ же отвергъ виры нача казнити разбоиникы».

Віра - грошовий штраф, що стягувався князівським служителем (вірником) за вбивство чи покалічення дружинника або когось із двірських слуг - згадується у законодавчому кодексі, укладеному за Ярослава Мудрого, що дістав назву «Правда Роська».

Це рішення, як виявилося, мало згубні наслідки для стану князівської скарбниці. Через що Володимир невдовзі змушений був повернутися до старого порядку стягнення штрафів: «И рьша епископи и старци. рать многа оже вира то на оружьи. и на коних буди. и рече Володимеръ тако боуде. и живяше Володимеръ по устроенью отьню и дьдню». Як бачимо, ці надходження становили вагому частку поповнення державних коштів, які йшли на утримання дружини князя та всього війська.

Матеріальне забезпечення церковної організації на перших порах становили відрахування десятої частини від прибутків. Як свідчать літописи, Володимир, «рекъ сице даю церкви сеи свят?иБогородици от имєнья моего и от градъ моихъ десятую часть». Інститут десятини - не місцевий винахід, він був привнесений на Русь разом із християнським віровченням (Повт. закону, 14:22-26):

«Конче даси десятину з усього врожаю насіння твого, щорічно на полі [твоїм] зросте, і будеш ти їсти перед лицем Господа, Бога свого, у місці, яке Він вибере, щоб ім’я його перебувало там, десятину збіжжя свого, виноградного соку свого, і оливки своєї, і першорічних худоби своєї великої і худоби своєї дрібної, щоб навчився ти боятися Господа, Бога свого, по всі дні. А коли дорогабуде занадто довга для тебе, так що не зможеш понести того, бо буде занадто далеке для тебе місце, яке вибере Господь, Бог твій, щоб покласти ім’я своє там, коли поблагословить тебе Господь, Бог твій, то даси в сріблі і зав’яжеш те срібло в руці своїй, і підеш до місця, яке вибере Господь, Бог твій, і витратиш те срібло на все чого буде жадати душа твоя, — на худобу велику й худобу дрібну, і на вино, і п’янкий напій, і на все, чого зажадає душа твоя, і будеш ти їсти там перед лицем Господа, Бога свого, і будеш тішитися ти на дім твій».

Перехід від язичництва до християнства не був релігійною війною. Важливим у цьому відношенні є статусні відмінності новонавернутих у християнство людей. Практика так званого неповного хрещення («prima signatio») відкривала доступ людині до християнської громади, але передбачала збереження зв’язків з язичницьким середовищем. Здається, прошарок оглашенних — осіб з особливим, сказати б, проміжним релігійним статусом, у Київській Русі був досить потужним. Проте наявні джерела, на жаль, не дають прямих свідчень. Натомість вони змальовують швидкі темпи храмобудівництва. За свідченням саксонського хроніста Тітмара Мерзебурзького, ще на початку ХІ ст. у Києві було понад 400 церков. Пожежа, котра спалахнула в місті у червні 1124 р.,знищила, за літописними джерелами, майже 600 храмів. Грандіозні масштаби культового будівництва в давньоруському Києві пояснюються тим, що майже кожний заможний містянин намагався спорудити бодай невеликий храм на власному дворищі. На перших порах у такий спосіб демонструвалися релігійні переконання (справжні чи вдавані) і лояльність до влади, а пізніше такі церкви використовувалися для задоволення культових потреб домовласника та його роду.

Про успіхи християнізації Русі свідчить неперевершене за своєю літературною досконалістю та ідейним змістом «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, виголошене за якихось 50 років (15 липня 1049 або 1050 рр.) після Володимирового хрещення в Десятинній Богородичній церкві за присутності Ярослава Мудрого та його родини біля гробу Володимира. До складу «Слова.» входила й «Похвала» Володимирові. Обидва твори складають одну нерозривну літературну цілість. Однак у своєму первісному вигляді вони були самостійними, цілісними, скомпонованими Іларіоном в єдине ціле після постановлення його на київську митрополичу кафедру. Вправний теолог та ерудит, київський мислитель, зокрема, стверджував:

«Хвалить же похвалными гласы Римьскаа страна Петра и Павла има же вeроваша въ Ісуса Христа Сына Божєц Асeа і Ефесъ и Пафмъ - Іоанна Богословьца; Індиа - Фому; Египетъ - Марка. Вся страны игради и людєє чтять и славять коегождо ихъ учителя иже наоучиша я православнeи вяр?. Похвалимъ же и мы по силе нашеи малыими похвалами великаа и дивнаа сътворьшааго нашего оучителя и наставника, великааго кагана нашеа земли Володимера».

Іларіон відводить тут Володимирові, як уявляється, почесну апостольську роль. Ідея його служіння Русі обґрунтовується і Яковом Мніхом, котрий у своїй «Пам’яті й похвалі князеві Володимирові» називає того апостолом «в князихъ». Характерним у цьому відношенні є також повідомлення «Києво-Печерського патерика»: «Видєхом св?т в?ры апостолом нашим, посланным от Бога, князем Владимиром: сам Бога познав святым крещением и нам того показав».

Володимир продовжив справу апостола Павла, який, за твердженням літописця, «учитель Словеньску языку есть». Павло не знав Ісуса Христа у часі його земного життя й не входив до кола дванадцяти апостолів, але «з огляду на особливе покликання та надзвичайні місіонерсько-богословські заслуги був шанований як “першопрестольний апостол” і “навчитель всесвіту” відразу після Петра й разом із ним». Подібно до Павла, наймолодшого з апостолів і, за його словами, негідного зватися апостолом, адже переслідував був Божу церкву (1 Кор., 15:9), та благодаттю Божою став «апостолом язичників» (Діян., 22:21; Рим., 11:13), Володимир став просвітителем язичницької Русі, корінням її святості. Адже, «если начаток свят, то и целое; и если корень свят, то и ветви» (Рим., 11:16). Ось чому, либонь, Володимирові в пам’ятках давньоруської писемності відводилася роль виконавця апостольської місії. Так, у «Службі» князеві, що збереглася у складі рукописного збірника кінця ХІІІ - початку ХІV ст., зокрема, зазначається:

«Иже Паоула просвьтомь избраньствомь сподоби, и Василия вкупь отца рускаго очьныи недугъ отерлъ еси милоститве твои крещениемь Костянтина вьрнаго подобникъ и явися Христа в сердци си приимъ и его заповьди якоже отець всеа Руси нучилъ еси».

Староруські книжники вдостоїли Володимира епітетом «нового Константина», через що київський князь наполегливо й послідовно уподібнювався до рівноапостольного імператора Константина Великого. Ця подібність задекларована, насамперед, митрополитом Іларіоном, який, обґрунтовуючи претензії тогочасної київської церковної й політичної еліти на канонізацію Володимира, називав останнього «подобниче великааго Коньстантина — равнооумне, равнолюбче, равночестителю слоужителемь его». У некролозі на смерть князя, уміщеному в «Повісті временних літ» під 1015 р., стверджується, що Володимир «єсть новыи Костянтинъ великого Рима иже крестивъся сам и люди своя тако и сь створи подобно єму». Цю думку розвиває і Яків Мніх:

«Князь же Володимер поревнова святых мужь дьлу и житию ихъ и възлюби Аврамово житие и подража страньнолюбию его, Иаковлю истину, Моисьеву кротость, Давыдово безлюбие, Костяньтина царя великого, перваго царя христианского, того подражая правоверие [...] Яко же онъ вьрою великою и любовью божию подивихся, утверди всю вселенную любовию и вьрою, и святымъ крещеньемъ просвьти весь миръ, и законъ божии по всеи вселеньи заповьда, и раздруши храмы идольскыя съ лжеименьными богы, и святыя же церкви по всеи вселеньи постави на хвалу Богу, въ троиць славимому, отцю и сыну и святому духу, и крестъ обрете, всего мира спасенье, съ божественною и богомудрою матерью своею святою Оленою и съ чады многы, приведе къ Богу святымъ крещеньемъ бещисленое множество, и требища бьсовьския потреби, и храмы идольскыя раздруши, и церквами украси всю вселенную и грады, и заповьда въ церквахъ памяти святыхъ творити пьньи и молитвами и праздникы праздновали на славу и на хвалу Богу. Тако же и блаженыи князь Володимиръ створи с бабои своеи Олгои».

Подібні уявлення було міцно засвоєно києво-руською й пізнішою агіографічною традицією. Так, в одному зі списків «Чтения о житии и погублении блаженную страстостперца Бориса и Глеба», де йдеться про перевтілення Володимира з язичника-елліна на християнина, зокрема, сповіщається: «Вчера элинъ Владимиръ нарицаяся днесть крестьян Василии нарицается. Се вторыи Костянтинъ в Руси явися». В одній зі «Служб Володимирові-Василеві», виникнення котрої пов’язується з посвяченням йому одного із храмів, Володимир у черговий раз порівнюється з апостолом Павлом іпрославляється

«насамперед як борець за праву віру та її захисник, у чому можна було б передбачити реакцію на монгольське нашестя. Собор руських князів звертається до рівноапостольного Володимира з молитвою про захист від ворогів і перемогу над язичниками. Як Мойсей колись вивів народ Ізраїлю з єгипетського полону, так і Володимир позбавить свій народ від ідолослужіння. Як колись він, отець всієї Русі, “Костянтина вернаго подобник”, скинув кумирів і відкрив народу заповіти Божі, так і зараз “да допоможе він християнам захистити свою віру від глумлячих над нею”. Усупереч історичній істині, Володимирові приписується навіть звернення до своєї бабки, княгині Ольги. У цілому радіючи інтонація переважає над молитовною, а деякі стихарі справляють враження почерпнутих зі служби Константинові Великому (21 травня): Володимира вдостоєно епітетів “ангела во плоті” та “нового Константина”».

Ушанування Володимира як «другого Константина» (й, одночасно, як «другого Мойсея») не було, як уявляється, виявом суперницьких амбіцій Київської Русі супроти Візантії, а радше виразом ідеї їхньої єдності, спільної участі й належності до єдиної, а отже, і найвищої цивілізації, що охоплювала відтепер як Візантію, так і Русь. Так, у молитві Якова Мніха, якою завершується «Житіє» Володимира, той звертається відразу до обох «царів» — великих правителів, які навернули своїх підданих у християнство:

«О святая цьсаря Костянтине и Володимире, помогаите на противныя сродником ваю, и люди избавляита от всякия бьды, гречския противныя сродником ваю, и люди избавляита от всякия бьды,гречския и руския, и о мнь, грьшнемъ, помолится к Богу, яко имущее дерзновение к спасу, да спасуся ваю молитвами, молюся и милъ ся вас дью писаньемъ грамотица сея малыя, юже похваляю ваю, написах недостоинымъ умомъ и худым и невьжьственым смыслом. Вы же, святая, молящееся о нас и о лю- дех своихъ, примете на молитву к Богу, святую ваю сыну Бориса и Гльба, да вси вкупь възможете Господа умолити с помощью силы креста честнаго и с молитвами пресвятыя Богородица, госпожа нашея, и со всьми святыми».

Цими словами старокиївський книжник складає своєрідний гімн народженню християнської країни.

The article lightening up the prerequisites and behavior of the Christianization process of Kyivan Rus’ against the background it’s social-political development of the late 10th - early 11th century. The symbolical content of grand transformations, innovated by the Prince Volodymyr Sviatoslavych and the long-term consequences of his right choice is cleared up.

Keywords: Christianization, Kyivan Rus’, Volodymyr, Byzantium, church organization.