Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Український історичний журнал - вересень - жовтень - 2013

АНТИРЕЛІГІЙНИЙ КУРС ВЛАДИ ЩОДО РИМО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ У ЗАКАРПАТТІ (1945-1955 рр.)

Дається аналіз причин, характеру та наслідків внутрішніх трансформацій римо-католицької церкви у Закарпатті крізь призму антицерковної політики керівництва СРСР у перше десятиліття після включення цього краю до складу радянської України.

Ключові слова: Закарпаття, римо-католицька церква, партійно-державна політика.

Незважаючи на активну антирелігійну політику радянського керівництва, в УРСР другої половини 1940—1950-х рр., хоча і в урізаному вигляді, усе ж продовжувала функціонувати мережа католицьких громад, діяли окремі костели, за умов жорсткого адміністративного тиску й перманентних обмежень виконували свою духовну місію священнослужителі римо-католицької церкви (РКЦ).Станом на осінь 1948 р. у республіці було офіційно зареєстровано 257 громад, 240 римо-католицьких храмів і 79 священнослужителів, у тому числі 62 римо-католицькі громади функціонували на території Закарпаття, яке стало наймолодшою областю УРСР. Католицька церква у цьому регіоні мала власну історію, дещо відмінні від решти західноукраїнських областей традиції та специфіку, зумовлену не в останню чергу складом віруючих і кліру — здебільшого угорським за походженням.

Наукове осмислення релігійної спадщини минулого в цілому й історії відносин римо-католицької церкви та радянського державно-партійного керівництва в повоєнний період, зокрема, залишається актуальним для історичної науки, адже вона ще й досі відчутно впливає на політичні та релігійні процеси, що відбуваються в Україні. Після розпаду Радянського Союзу та ліквідації системи антирелігійних інститутів з’явилася низка праць, автори котрих розглядали римо-католицизм у контексті історії християнства і його взаємин з іншими конфесіями України, регіональну історію РКЦ, її відносини з владними органами. У працях В.Войналовича, П.Бондарчука проаналізовано зміст і характер партійно-державної політики щодо церкви взагалі, специфіку виявів її на різних історичних етапах. Проте не до кінця з’ясованими залишаються питання ставлення до римо-католицької церкви з боку партійного керівництва в повоєнному Закарпатті, яке було чи не найскладнішим з погляду етно-конфесійної ситуації регіоном. Нижче спробуємо виявити причини, характер і наслідки внутрішніх трансформацій РКЦ у краї в перше десятиліття після приєднання його до СРСР.

Аналізуючи позицію кліру РКЦ у Закарпатті стосовно радянської влади слід згадати цілком таємну довідку «Про настрої духівництва та про ставлення його до питання щодо возз’єднання Закарпатської України з УРСР» від 13 грудня 1944 р., підготовлену начальником 2-го відділу контррозвідки «Смерш» 4-го Українського фронту гвардії підполковником Шабаліним. Щодо римо-католицької церкви регіону у цьому документі йшлося:

«Римо-католицька церква об’єднує в основному угорське населення, однак тут є невелика кількість чехів і словаків. Богослужіння здійснюється латинською мовою. Римо-католики перебувають підпокровительством Папи Римського. [...] У період угорської окупації священики римо-католицької церкви виступали проти комуністів, за зміцнення угорської влади, здійснювали молебні “про перемогу над ворогом”. Після приходу радянських військ духівництво римо-католицької церкви принишкло.

Помічено негативне ставлення римо-католицького духівництва до перспективи возз’єднання Закарпатської України з радянською Україною. Священик Ужгородського костелу Ярош у бесіді з представником командування заявив від імені свого духівництва про бажання існування автономної Закарпатської України у складі Чехословаччини. Він же сказав про те, що не цілком вірить у лояльність радянської влади до церкви й побоюється репресій щодо римо-католиків».

За такого ставлення кліру РКЦ у Закарпатті до можливих кардинальних змін у суспільно-політичному житті регіону відбулося його приєднання до СРСР. Зрозуміло, що подібна позиція священстваназваної конфесії не могла блискавично змінитися на позитивне сприйняття радянської влади на цій території.

31 грудня 1946 р. у звіті за IV квартал уповноважений у справах релігійних культів по Закарпатській області С.М.Лямін-Агафонов подав стислу характеристику стану католицької церкви в регіоні:

«Римо-католицька церква. Костелів — 57, священиків — 32, віруючих — понад 40 тис. (мадяри). Церкву розбито на 4 архідияконати: Ужгородський, Виноградівський, Берегівський і Хустський. На чолі римо-католиків стоїть єпископальний вікарій, архідиякон прелат Пастор Федір Іванович, 1880 р. народження, мадяр, освіта вища — закінчив теологічну академію у Сату-Маре (Румунія). Посвячений у перший духовний сан 1903 р.».

У тому ж звіті пропонувалося єпископальному вікарію найближчим часом написати листа до Ради у справах релігійних культів (РСРК) при Раді Міністрів УРСР, в якому б з’ясовувалося ставлення керівництва місцевих римо-католиків до радянської адміністрації.

Утім, керівник республіканської Ради у справах релігійних культів не схвалив таких прямолінійних дій свого закарпатського підлеглого. 16 січня 1947 р. П.Я.Вільховий повідомив в Ужгород, що згаданий лист лояльності закарпатських римо-католиків на адресу РСРК бажано було б мати, однак із суттєвим застереженням: «Щоби не був отриманий він після “адміністративного” тиску. Якщо “єпископальний вікарій” особисто має такий намір — не стримуйте. Якщо ж йому слід це підказувати — не потрібно». І далі П.Я.Вільховий окреслював С.М.Ляміну-Агафонову бажану лінію його поведінки щодо римо-католиків області, зробивши особливий наголос на потребі виявлення за можливістю у середовищі кліру цієї конфесії окремих осіб чи угруповань, які могли б (після відповідної «роботи») утворити «автокефальну» групу РКЦ Закарпаття, не підпорядковану Апостольській столиці: «Тримайте цю церкву, так би мовити, у тіні : не вип'ячуючи її й не втрачаючи із виду».

Попри зондаж настроїв у середовищі римо-католицького духівництва республіки й, зокрема, у щойно приєднаному Закарпатті, керівник республіканської РСРК констатував в одній зі своїх доповідних 1946 р., що справа штучного створення автокефальної римо-католицької церкви (групи, розламу, течії) у форматі УРСР — надзвичайно тривалий і складний процес із невідомим кінцевим результатом, адже, за словами П.Я.Вільхового: «У західних і сусідніх з ними (Вінницькій, Кам’янець-Подільській і Житомирській) областях УРСР немає жодних адміністраторів, які б мали офіційні повноваження», а у Закарпатській області є лише один адміністратор — «єпископальний вікарій архідиякон прелат Федір Пастор (мадяр, 1880 р. народження, закінчив у Румунії теологічну академію)». Маючи відчутно потужнішу інформаційно-аналітичну базу, Кремль і підпорядковане йому керівництво Ради у справах релігійних культів при РНК СРСР значно раніше, аніж співробітники РСРК УРСР, зрозуміли, що справа утворення автокефальної римо-католицької церкви апріорі приречена на провал. 

Архівні матеріали засвідчують, що всі спроби апарату РСРК вивчити настрої римо-католицького духівництва, а також пастви РКЦ на предмет виявлення нестійких осіб для організації автокефальної структури в республіці зазнали фіаско. Подібні намагання наштовхувалися ледь не на суцільний опір священнослужителів в їхньому небажанні порушувати церковні канони та йти на розрив із Ватиканом.

Можна окреслити групу римо-католицьких священиків Закарпаття другої половини 1940 — початку 1950-х рр., які виступали (принаймні декларували це перед обласним уповноваженим у справах релігійних культів) за «автокефалію» римо-католицької церкви у форматі регіону та всієї УРСР. Отже, до групи автокефалістів, на нашу думку, належали: Д.Гошак, Ф.Ерні, Т.Завадник, М.Кізман, Кнауер, Я.Месарош, І.Моцейко, а їхніми опонентами, тобто прибічниками канонічного визнання зверхності Папи Римського й Апостольської столиці, виступала більшість місцевих католицьких священнослужителів. Очолювали це угруповання Ф.Пастор, Б.Буяло, Й.Пастор, А.Ріхтер та ін.

Уже з перших кроків приєднання території Закарпаття до радянської України радянська адміністрація звично для себе задля обмеження впливів римо-католицької церкви у краї вдалася до політичних репресій проти кліру РКЦ, маскуючи їх позасудовими вироками за кримінальними статтями. Репресій до кінця сталінської доби, за нашими підрахунками, зазнали 17 римо-католицьких священнослужителів області (див. табл.). Якщо зважити, що станом на 1944 р. у краї налічувалося 48 священнослужителів РКЦ, а в 1945 р. (після виїзду частини з них за кордон) залишилося 35 духовних осіб цієї конфесії, то можна стверджувати, що половина кліру цієї церкви була репресована — кожен другий.

Священнослужителі римо-католицької церкви Закарпаття, репресовані у другій половині 1940-1950-х рр.

Для зняття або відмови громаді в реєстрації використовувалися надумані підстави. Так, у Рахові римо-католицький молитовний дім разом із ділянкою площею 2 га було відібрано й передано окружному відділу культосвітніх установ тому, що віруючі «перешкоджали рухові лісовозів», а діяльність самого костелу «заважала» роботі ОкрЛКСМУ, Окріп(б)У. У селах Бегань та Велика Батрадь Берегівського, селі Мокрому Тячівського округів молитовні будинки передали колгоспам для господарських потреб.

Незважаючи на всі пропагандистсько-репресивні зусилля радянської адміністрації, римо-католицька церква продовжувала зберігати міцні позиції у Закарпатті. Уповноважений у справах релігійних культів по Закарпатській області М.Ф.Распутько доповідав своєму керівництву в Києві та Москві про зменшення кількості віруючих РКЦ і відвідувачів католицьких храмів, однак це було видаванням бажаного за дійсне. Так, наприклад, у його звіті за 1951 р. повідомлялося, що в міських католицьких храмах Ужгорода, Мукачевого, Берегового, Виноградова й Хуста служба Божа правилася тричі на день - з 8-ї до 9-30, у полудень та з 19-ї до 21-ї год., а у сільській місцевості відправи зазвичай були менш частими. За твердженням чиновника, відвідуваність культових споруд неухильно знижувалася й за останні роки скоротилася щонайменше вдвічі. Якщо, мовляв, в Ужгородському соборі на вранішніх службах упродовж 1948-1949 рр. було, як правило, 200-250 віруючих, то 1951 р. нібито лише 75—120; під час великих свят у тому ж храмі 1948—1949 рр. присутніми були 300—400 осіб, а 1951 р. — лише 120—150 вірних. На полуденну літургію в обласному центрі 1948—1949 рр. приходило 400—500 осіб, натомість 1951 р. — лише 120—200. По неділях за ті ж роки кількість відвідувачів храму скоротилася з-понад 1000 до 600—700 осіб. Відповідно поменшало й людей на вечірній літургії в католицькому соборі Ужгорода: у 1948—1949 рр. — 300—400, у 1951 р. — 150—200 осіб.

Правдивість цієї статистики підважували навіть свідчення іншої «зацікавленої особи». Інспектор союзної РСРК А.В.Румянцев, який відвідував Закарпаття зі службовою метою, зафіксував у неділю 27 вересня 1953 р. в Ужгородському римо-католицькому соборі понад 1000 віруючих — храм був переповнений, люди стояли у проходах і на подвір’ї. 3 січня 1958 р. П.Я.Вільховий закинув своєму ужгородському підлеглому «недоведеність» і «невмотивованість фактичним матеріалом» його тверджень щодо «зниження відвідуваності віруючими молитовних будинків», оскільки навіть у доповіді М.Ф.Распутька на республіканській нараді вповноважених РСРК 13—15 квітня 1957 р. стверджувалося протилежне: «За останні роки кількість віруючих римсько-католицької й реформатської церков не лише не зменшилася, але [навпаки] дещо збільшилася».

Цікавою виглядає характеристика обласним уповноваженим РСРК соціального зрізу вірних римо-католицької церкви у Закарпатті. На його думку, серед постійних відвідувачів католицьких храмів області переважали «колишні купці, куркулі, теперішні домовласники; ця частина ще має запас засобів, та й нині ще примудряються отримувати прибуток, не працюючи». Саме вони, за твердженням М.Ф.Распутька, становили кістяк постійних прихожан. Долучався до них і чималий гурт так званих «пенсіонерів»:

«Це вагома група серед віруючих католиків, які ще за буржуазних урядів за свою бездоганну службу були переведені на пенсії. Деякій частині з них і тепер, за радянської влади, удалося оформити свої права пенсіонерів, отримуючи пенсії й маючи накопичення від колишньої служби (серед них багато домовласників), які прилаштувалися на роботу сторожами, швейцарами й т.п., а іноді й узагалі не працюють, просиджуючи цілими днями в костелах».

Утім, до згаданих категорій постійних відвідувачів римо-католицьких храмів — представників колишніх «експлуататорських верств» — постійно домішувалися, виразно «псуючи» цю примітивно-«класову» картину, інші категорії віруючих, у тому числі представники «трудової інтелігенції», службовці радянських установ, учні молодших, середніх і старших класів шкіл, масово колгоспне селянство регіону переважно угорської, а також словацької, німецької й української національностей. 

Попри формально-декларативне відокремлення церкви від держави, апарат Ради у справах релігійних культів активно втручався у внутрішнє конфесійне життя закарпатських парафій РКЦ.Наприклад, у зауваженнях П.Я.Вільхового щодо звіту М.Ф.Распутька за перший квартал 1949 р. висловлювалася недвозначна директива впливати на процес виборів до костельної ради таким чином, щоби до неї були потрапили такі особи, які б «тримали у своїх руках ксьондза», обернувши його відповідно на «ремісника, який обслуговує», своє (і влади) «слухняне знаряддя» тощо.

«Творчо засвоївши» ці вказівки, М.Ф.Распутько, своєю чергою, на початку 1951 р. доповідав Києву власну програму дій щодо правління ужгородської й мукачівської спільнот РКЦ, до яких входили авторитетні представники місцевої інтелігенції. їх присутність у керівництві, наголошував чиновник, сприяла «активізації діяльності окремих релігійних католицьких громад». На таких людей, на його думку, слід було впливати через їхні «трудові колективи», посиливши «виховну роботу» з церковними активістами й примусивши їх дистанціюватися від активної ролі в релігійних громадах:

«До складу правління ужгородської релігійної громади входять:

Бартфай С.А. - артист облфілармонії, Дравецький С.Й. - бухгалтер, Товт І.П. - адвокат, Минчик С.Й. - інженер, Пудич Ю.А. - головний бухгалтер. У мукачівській релігійній громаді католиків до складу виконавчого органу входять: доктор Берци К.Й., який є науковим співробітником інституту Охматдиту, Ковач Ф.Й. - інженер і Ницький В.Й., який працює касиром держустанови.

Необхідно, щоби колективи, де вони працюють, посилили б (через профспілку) виховну роботу й добилися відходу їх від активної релігійної діяльності, і це допомагатиме послабленню впливу римсько-католицької церкви на віруючих».

Немає жодного сумніву, що за умов радянського режиму «виховний вплив» так званих «трудових колективів» був не лише брутальним втручанням в особисте духовне життя віруючої людини, а й, як правило, зводився до жорсткого адміністрування, звільнення з керівної посади, а то й узагалі з роботи. Характерно, що під час чергової розмови з М.Ф.Распутьком 4 квітня 1952 р. керівник ужгородської громади РКЦ Ш.Бартфай звернувся до чиновника з вимогою звільнити його з посади голови церковної ради. Він аргументував це (звісно, у завуальованій формі) застосуванням щодо нього особисто «заборони на професію», тиском родинного оточення, спричиненим, своєю чергою, «громадською думкою» творчого й навчального колективів, в яких перебували його доньки. Крімтого, статус його дітей також опинився під загрозою внаслідок оцінки батька як релігійного активіста.

Отже, дистанціювання від релігійної активності було неусвідомленим кроком, здійсненим не на засадах вільного вибору, а під загрозою втрати роботи, керівної посади, унаслідок тиску «громадської думки», родинного оточення - у разі, якщо інші члени родини були ангажованими до «нового радянського життя» (вступили в партію, комсомол, громадські активісти тощо). У випадку Штефана Бартфая «додатковим аргументом» був також арешт і засудження у 1949 р. до 25-річного позбавлення волі його рідного брата Калмана - римо-католицького священнослужителя з м. Виноградова.

Нова влада будь-що прагнула усунути другого з черги (після Ф.Пастора) нелояльного до неї адміністратора РКЦ у Закарпатті (з невизнаними правами вікарного) - Б.Буяла. Після арешту в березні 1952 р. йому звично інкримінувалася «антирадянська діяльність», «розпалювання ворожнечі» й «провокативна діяльність» серед духівництва та віруючих тощо. Закрите судове засідання Закарпатського обласного суду в Ужгороді 29 травня 1952 р., за підсумками якого колишній адміністратор РКЦ отримав 10 років позбавлення волі, викликало помітне збурення місцевого угорського населення. За інформацією М.Ф.Распутька, у день суду, біля будівлі, де мало відбутися засідання, «зібрався великий натовп католиків або, вірніше, тих, хто підтримував ворога радянської влади Буяла, і в момент виведення його із зали суду вони вітали його, а він навзаєм їм відповідав».

З арештом і засудженням Б.Буяла посада адміністратора РКЦ у Закарпатті залишилася вакантною. Однак ненадовго. Уже 5 квітня 1952 р. ужгородського вповноваженого РСРК у черговий раз відвідав голова ради римо-католицької громади обласного центру Ш.Бартфай, котрий прийшов не сам, а у супроводі парафіяльного священика с. Вишній Коропець Є.Сегеді. На зустрічі йшлося про гіпотетичне перебирання останнім обов’язків адміністратора (вікарного) РКЦ у Закарпатті. Є.Сегеді пред’явив чиновнику датований 22 березня 1949 р. лист-уповноваження Б.Буяла (звичайно, угорською мовою), в якому говорилося: «Призначаю вашу превелебність своїм правонаступником у канцелярії вікарія. Усю владу, отриману від Франца Пастора, передаю. Цим правом управління маєте право користуватися з моменту, коли я з будь-якої причини не зможу виконувати прав вікарія». Цілком очевидно, що це уповноваження було написане за умов жорсткого репресивного тиску влади на римо-католицьких священнослужителів Закарпаття, коли другий із черги адміністратор цієї конфесії з дня на день чекав арешту, і впродовж трьох років трималося у суворій таємниці.

Оприлюднення цього документа стало неприємною несподіванкою для апарату РСРК. Адже М.Ф.Распутько сподівався (під час паузи після арешту Б.Буяла, коли ніхто не зголошувався до влади як його наступник), що оскільки центр римо-католицької церкви області функціонує без жодних, на його думку, юридичних підстав, варто було б узагалі ліквідувати посаду адміністратора РКЦ. Тим більше апріорі неприйнятною для влади була особа Є.Сегеді, котрий мав почесне церковне звання від Папи Римського, а, крім того, був «вихідцем з родини закарпатського українця». Щоб виграти час та отримати інструкції від керівництва, уповноважений РСРК переніс подальшу розмову на понеділок, 7 квітня 1952 р.

У призначений день відбулася повторна розмова з Є.Сегеді, цього разу сам на сам (священнослужитель непогано володів українською й майже опанував російську мову). Бесіда розпочалася із його запевнень у лояльності до влади:

«Даремно Ви боїтесь допускати мене в управління римо-католицької церкви, я буду чесно виконувати обов’язки, буду чесним громадянином нашої Батьківщини, я вже з 1950 р. відзначаю день народження Сталіна й Леніна, у ці дні я правлю у костелі подячну службу й виголошую проповіді перед віруючими на честь Леніна і Сталіна. Щоби бути хорошим громадянином, уже вивчив російську мову, можу скласти щонайменше на “чотири”, з цією метою я щоранку слухаю останні вісті по радіо».

Проте «зацікавлені органи», поінформовані М.Ф.Распутьком, порадили не визнавати Є.Сегеді за вікарного й не повертати йому «заповіт» Б.Буяла. Тогочасну позицію Ради у справах релігійних культів недвозначно висловив П.Я.Вільховий у листі до свого ужгородського підлеглого від 26 квітня 1952 р.: «Ураховуючи особливості римо-католицької церкви у Закарпатській області, уважаю, що посада адміністратора цієї церкви у даний час недоцільна, про що й сповіщаю свою думку».

Однак невдовзі ставлення влади до проблеми потрібності/непотрібності посади адміністратора РКЦ у Закарпатті кардинально змінилося. Очевидно, вирішальне значення мав перебіг Загорської церковної конференції 9-12 травня 1952 р. і, зокрема, участь у ній не лише делегатів реформатської церкви Закарпаття, а й представників римо-католицьких церков Латвії та Литви, які, таким чином, долучалися до офіційного радянського руху «прихильників миру». У сподіванні на призначення лояльного до режиму очільника римо-католиків краю (й вочевидь підтримки ним владного задуму унезалежнення католицької церкви у СРСР від Апостольської столиці) союзна Рада у справах релігійних культів санкціонувала Києву та Ужгороду заміщення вакантної посади адміністратора РКЦ у Закарпатті.

На початку серпня 1952 р. М.Ф.Распутька відвідав мукачівський священнослужитель РКЦ М.Кізман у супроводі свого колеги Я.Месароша - на той час священика католицької громади села Бородівки Мукачівського округу. Метою візиту духовних осіб було з’ясування ставлення РСРК до можливого обіймання Я.Месарошем вакантної (після арешту й засудження Б.Буяла) посади священнослужителя ужгородської громади РКЦ. Чиновник не бачив перешкод (за умови, «якщо віруючі не заперечують») для вирішення цього питання. Крім того, М.Кізман, висловлюючи думку лояльної до влади більшості священнослужителів РКЦ краю, запевнив уповноваженого РСРК, що «більшість духівництва не заперечує» проти такої кадрово-ієрархічної ротації.

19 вересня 1952 р. М.Ф.Распутько зареєстрував Я.Месароша священнослужителем римо-католицької громади обласного центру. У листі від 23 вересня своєму київському керівництву, повідомившипро цю подію, він наголошував на своїх наступних кроках щодо керівництва цієї конфесії у краї: «У подальшому мається на увазі зареєструвати гр[омадяни]на Міссарош адміністратором римо-католицької церкви, що діє у Закарпатській області; проти цього “сусіди” не заперечують». Мовою радянської номенклатури «сусідами» зазвичай іменували органи держбезпеки — у даному випадку йшлося про обласне управління МДБ.

Удруге поспіль інформуючи 10 жовтня 1952 р. П.Я.Вільхового про реєстрацію 19 вересня того ж року Я.Месароша «служителем культу римо-католицької громади м. Ужгорода», М.Ф.Распутько подавав стислу характеристику цієї духовної особи й повідомляв про попереднє схвалення обласним керівництвом цієї кандидатури на посаду очільника РКЦ у Закарпатті.

15 жовтня 1952 р., відповідаючи на запит свого ужгородського підлеглого й, безперечно, із санкції керівництва союзної РСРК, П.Я.Вільховий лаконічно повідомив: «Стосовно адміністратора римсько-католицької церкви, тобто щоби ксьондз Міссарош був зареєстрований у цій посаді, у нас заперечень немає».

Варто зауважити, що характеристика М.Ф.Распутьком нового керівника РКЦ у Закарпатті залишилася незмінною й через рік після владного затвердження Я.Месароша на цій посаді. Так, у документі від 13 листопада 1953 р. ужгородський уповноважений РСРК стверджував, що адміністратор римо-католицької церкви Закарпатської області «до заходів радянської влади ставитьсялояльно, прибічник непідпорядкування Ватикану й папі».

Однак подібне твердження обласного чиновника та загальна оцінка ним становища й настроїв у середовищі кліру РКЦ Закарпатської області потребують верифікації. Серйозною вадою М.Ф.Распутька був не лише брак загальної культури і відповідної професійної підготовки, а й неприпустиме (в умовах Закарпаття) незнання ним угорської мови, що перманентно заважало у спілкуванні з духівництвом і релігійними спільнотами, не дозволяло адекватно сприймати процеси, котрі відбувалися у середовищі закарпатських реформатів та римо-католиків — в основному угорців. Відтак зовнішня лояльність частини римо-католицького кліру регіону до радянської адміністрації, як правило, сприймалася ужгородським уповноваженим РСРК за «чисту монету». Так само неадекватно оцінювалася ним і наявність серед закарпатських римо-католицьких священнослужителів невпливової «автокефальної течії», нечисленні прибічники якої обрали для себе саме таку стратегію виживання власної конфесії за умов тоталітарного радянського режиму. Утім, щирість подібних декларацій частини духівництва РКЦ у Закарпатті було піддано серйозним випробуванням уже невдовзі після смерті радянського диктатора й, зрештою, не витримала перевірки часом.

Таким чином, уже з кінця 1940-х рр. у СРСР почалася чергова хвиля антицерковної істерії, котра зводилася, як правило, до закриття монастирів, храмів, нищення ікон, книг, масованого економічного, політичного й морального тиску на духівництво та віруючих. Приєднавши в 1945 р. до складу СРСР територію Закарпаття, радянське керівництво розпочало наступ на діяльність конфесій, що функціонували у краї, у тому числі й РКЦ. Упродовж 1950-х рр. власті УРСР, апарат уповноваженого Ради у справах релігійних культів намагалися вносити розкол у католицьке середовище, розпалювати ворожнечу між парафіянами та їхніми душпастирями, заохочувати «розвиток неприязних стосунків між католицьким духівництвом в УРСР і Ватиканом», без надії на особливий успіх, але підшуковувати окремих священнослужителів чи навіть угруповання серед кліру РКЦ у республіці, які б сприяли створенню маніпульованої владою «автокефальної римо-католицької церкви». Певні сподівання щодо цього покладалися на специфічне середовище католицьких священиків Закарпаття, хоча, як показав час, марні. Незважаючи на виникнення серед місцевих римо-католицьких священнослужителів невпливової та нечисленної «автокефальної течії», вона була лише частиною стратегії виживання цієї конфесії за умов тоталітарного радянського режиму.

The purpose of this article is deep objective analysis the reasons, character and results internal transformations Roman Catholic Church in Zakarpattia through prism anti-religious policy of the leadership of USSR in the first ten-year after joining of this region a part of Soviet Ukraine.

Keywords: Zakarpattia, Roman Catholic Church, party and government policy.