Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Український історичний журнал - травень - червень - 2013

РОЛЬ ПІДПРИЄМНИЦТВА В РОЗВИТКУ АГРАРНОГО СЕКТОРУ ЕКОНОМІКИ ПРАВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ (ДРУГА ПОЛОВИНА ХІХ - ПОЧАТОК ХХ ст.)

За матеріалами Київської, Подільської і Волинської ґуберній аналізуються особливості розвитку аграрного підприємництва в період модернізації 1861-1914 рр. Визначено роль підприємців у піднесенні землеробства, тваринництва та переробної промисловості краю.

Ключові слова: сільське господарство, модернізація, підприємництво, прибуток.

Період від скасування кріпосного права й до початку Першої світової війни характеризувався становленням ринкової економіки, активізацією підприємництва, вагомими результатами підприємців у соціально-економічній модернізації російської частини України. Закони 1863, 1865 та 1898 рр., на відміну від попереднього часу, запроваджували принцип рівності представників усіх верств населення у занятті підприємницькою діяльністю, закріпили юридичний статус підприємців. З ухваленням «Положення про промисловий податок» від 1898 р. статус підприємця відокремлювався від купецького стану, для заняття підприємницькою діяльністю було достатньо придбати лише промислове свідоцтво. В умовах становлення ринкової економіки міжстанові ієрархічні обмеження зникали й населення поступово розподілялося на нові соціальні верстви — підприємців і представників найманої праці.

Ринкова трансформація аграрних відносин протягом другої половини ХІХ — початку ХХ ст. відбувалася за дедалі зростаючого втручання держави. Вирішення ключового — земельного — питання царат свідомо стримував, зберігаючи поміщицьке землеволодіння. Селянська реформа 1861 р. хоча й ліквідувала особисту залежність селян від поміщиків, створила органи сільського самоврядування, але водночас залишилися феодальні пережитки (поміщицьке землеволодіння, відробітки, селянська громада, сервітути, черезсмужжя, чинш тощо), що стримувало становлення ринкових відносин, гальмувало розвиток підприємницької ініціативи селян. На заваді стали як об’єктивні причини — необхідність сплати за землю викупних платежів, перебування у фактичній залежності від поміщиків, бідність, нерозвиненість транспортної інфраструктури, недостатня фінансова підтримка з боку держави, так і суб’єктивні — консерватизм селянина, брак ділового хисту. Тільки незначна частина селян змогла зайнятися прибутковою справою, підприємництвом.

У другій половині ХІХ — на початку ХХ ст. найкращі умови для розвитку підприємництва мали поміщики. Незважаючи на окремі винятки, правові норми реформи 1861 р. слугували, у першу чергу, інтересам поміщиків, за ними зберігалося право власності на всі належні їм землі. Однак, як відзначалося в «Маніфесті» та «Загальному положенні», поміщики зобов’язані були надати в користування селянам за встановлені повинності «присадибну осілість» і «польовий наділ для забезпечення їхнього побуту й виконання зобов’язань перед урядом та поміщиком».

Економічною основою для розвитку ринкового сільського господарства та переробної промисловості, а відтак підприємництва, стало, у першу чергу, велике землеволодіння підприємливих дворян, які на основі своїх маєтків у нових економічних умовах зуміли створити прибуткові товарні господарства. Власність на землю виступала основою їх підприємницької діяльності. На початку ХХ ст. поряд зі спадковими латифундистами Браницькими, Потоцькими, Сангушками з’явилися нові великі землевласники — Симиренки, Терещенки, Харитоненки, які вийшли з низів і змогли придбати чималі угіддя. Про підприємницьку діяльність, пов’язану з власністю на землю, свідчать документи того періоду. Так, у ґуберніях Південно-Західного краю на 1913 р. 870 осіб володіли земельною власністю, розміри якої перевищували 1 тис. дес. (на Київщині — 255 осіб, Поділлі — 256, Волині — 359). Найбільше землі мали графиня М.Браницька (102 495 дес.), граф Й.Потоцький (70 876 дес.), удова дійсного статського радника С.Уварова (67 070 дес.), князь Р.Сангушко (65 213 дес.), дворянин Е.Малинський (49 038 дес.), дружина обер-єґермейстера імператорського двору К.Балашова (36 295 дес.), князь Ф.Радзивілл (32 357 дес.), дворяни М.Терещенко (25 176 дес.), Е.Тишкевич (25 163 дес.), дворянка О.Дверницька (24 489 дес.).

Для поміщицьких господарств найбільш вигідним було вирощування зернових культур, цукрових буряків, картоплі, хмелю та закладання власних цукрових, винокурних, пивоварних заводів і млинів. Поєднання виробництва сільськогосподарської продукції з її промисловою переробкою забезпечувало власникові отримання сталих прибутків. Наявність підприємств сприяла кращому фінансуванню господарств, які постійно залежали від погодних умов. Водночас аграрний сектор давав необхідну сировину для цукрової, борошномельної, виноробної та інших галузей промисловості. У період створення першого цукрового синдикату 117 цукрових заводів приблизно половина їх загальної кількості належала дворянам. Так, до кола цукрових маґнатів та власників багатьох інших підприємств належали землевласники Південно-Західного краю Бобринські, Браницькі, Балашови, Терещенки, Потоцькі, Сангушки, Радзивілли, Ярошинські.

Відомим підприємцем був граф О.Бобринський, який запроваджував передові прийоми обробітку ґрунту (зокрема глибоку оранку) та догляду за посівами цукрових буряків. Він першим у своєму господарстві започаткував метод замочування насіння цукрових буряків перед посівом. Практика показала його переваги, адже рання схожість такого насіння дозволяла паросткам зміцнитися до появи «цукрового жучка», відтак зростала урожайність.

Середина 1840-х рр. стала поворотним етапом у розвитку цукрової промисловості Південно-Західного краю, адже починалася технічна модернізація заводів, яка потребувала значних коштів і була під силу тільки заможним підприємцям. Так, на заводах згаданого графа О.Бобринського з’явилися парові машини й буряковий сік отримували за допомогою пари, а згущення сиропу проводилося у вакуум-апаратах. Наприкінці 1840-х рр. запроваджено центрифуги. На підприємствах О.Бобринського цукру вироблялося майже втричі більше, ніж на решті заводів. У цей час було засновано фірму братів Яхненків і Симиренка, що існувала до 1880-х рр. Вони першими в Україні збудували парову цукроварню. Парові заводи порівняно з «вогневими» забезпечували вищу продуктивність праці, зменшували собівартість продукції.

На початку ХХ ст. графам Бобринським належало 5 цукрових підприємств у Київській ґубернії (Сміла, Балаклія на Черкащині, Грушківка, Капітанівка Чигиринського повіту). Найбільшими з них були два заводи у Смілі, на кожному з яких працювало понад 700 робітників. Крім того, Бобринські у Смілі отримували прибутки ще й від млина, на якому перемелювали в рік 300 тис. пудів пшениці.

У господарствах Браницьких запроваджувалися передові технології землеробства. Зокрема, якщо на Київщині переважала трипільна сівозміна, то в маєтностях Браницьких більшість сіл використовували вже дев’ятипілля, що у цих краях було рідкістю. Багатопілля особливо поширилося у Васильківському повіті, де «з 92 маєтків багатопільну сівозміну практикували в 31 маєтку. Поєднання ефективної сівозміни, якісного насіння та родючих ґрунтів давало можливість збирати високі врожаї.

У 1880-х рр. у Київській ґубернії помітною тенденцією розвитку тваринницької галузі стала поступова заміна волів на коней, яку активно підтримували господарства Браницьких. Зокрема, було засновано конезаводи в Узині, Шамраївці, Янишівці, Терезиному. На графських тваринницьких фермах розводили й тонкорунних овець (маєтки у Васильківському, Таращанському, Канівському повітах).

Станом на 1913 р. графи Браницькі, володіючи великими земельними масивами, мали у власності 7 цукрових, 2 винокурних заводи та 8 парових млинів у Київській і Подільській ґуберніях. Так, М.Браницька володіла 4 цукровими заводами у селах Кожанка, Саливонки, Руда Васильківського повіту, Вербівка Звенигородського повіту, 2 винокурно-ректифікаційними заводами у Трилісах Васильківського повіту, Софіївці Черкаського повіту та 5 паровими млинами у Білій Церкві, селах Фурси, Пугачовка,Щербаки, Трушки Васильківського повіту (3 млини здавала в оренду). Не меншою підприємливістю відрізнявся і її онук - В.Браницький, котрий мав у власності 26 305 дес. землі. Головний прибуток отримував від культур для винокурних і цукрових заводів. У його маєтностях діяли винокурно-ректифікаційний завод (с. Розкішне), млини (м. Ставище), кінний завод (с. Янишівка).

Відомими підприємцями краю були й землевласники графи Потоцькі, особливо Й.Потоцький, який наприкінці ХІХ ст. став одним із найбільших цукрових маґнатів. Йому належали цукроварні у Клембівці, Шепетівці, Кременці, Корці на Волині, Сатанові, Сутківцях на Поділлі, у Бужанці та Вільховці на Київщині. Найбільшим із цих підприємств був Шепетівський цукрозавод: тут працювало 1353 робітники, які виробляли продукції на 1 млн 226 тис. руб. Цукровиробництво було, безумовно, головним у підприємницькій діяльності Й.Потоцького. Однак він також спрямовував свою увагу й на інші галузі. Так, у його власності були Смагдиревський скляний і Клембівський піщаний заводи. Родина Потоцьких виділялась і серед власників млинів. Лише Й.Потоцькому належало 37 борошномельних підприємств, річний прибуток яких становив 48,7 тис. руб.

Багатопрофільна підприємницька діяльність давала можливість Терещенкам отримувати сталі прибутки. Маєтності братів Миколи та Федора відзначалися високою культурою землеробства, запровадженням багатопільної сівозміни, використанням техніки. Завдяки інтенсивному веденню господарства вони отримували значні прибутки. Із 1877 по 1887 рр. середній щорічний прибуток Червоненського маєтку становив 12 034 руб., Мартинівського - 32 648 руб., Глушецького - 33 852 руб. Про ефективне та дбайливе господарювання Терещенків свідчить і те, що крім землеробства вони розвивали і тваринництво. Якщо в багатьох цукрозаводчиків відходи виробництва пропадали, то в Терещенків жом і патока використовувалися для відгодівлі худоби. Крім того, тваринництво забезпечувало достатню кількість гною для підживлення полів. У маєтках щорічно відгодовували близько 2 тис. голів худоби, постійним ринком збуту яких була Варшава. Від продажу худоби Терещенки отримували понад 200 тис. руб. прибутку щорічно. 

Станом на 1913 р. потужними виробниками цукру були 5 заводів, що належали Терещенкам. Так, Андрушівський Волинської та Андрушківський — Київської ґуберній у рік давали майже 1 млн пудів цукру. О.Терещенку належали винокурні заводи в Андрушівці на Волині й у Мельниках на Київщині. Андрушівське винокурно-ректифікаційне підприємство було найбільшим у краї, тут працювало 55 робітників, функціонувало 14 парових двигунів загальною потужністю 180 кінських сил. Активну підприємницьку діяльність вів і Ф.Терещенко. У Червоному Волинської ґубернії він мав цукровий і винокурно-ректифікаційний заводи, які давали великі прибутки. Крім того, він був членом правління потужного Тульсько-Черкаського товариства цукрових заводів і співвласником ще 3 цукрових і 1 лісопильного підприємств.

Кваліфіковано господарювали у своїх маєтках великі землевласники краю — Євстафій і Роман Сангушки, які для отримання високих прибутків також поєднували сільськогосподарське і промислове виробництво. Є.Сангушку належали землі на Волині та Київщині. У його фільварках із кожним роком зростала продуктивність землеробства завдяки запровадженню нових методів обробітку ґрунту, використанню мінеральних добрив, багатопільної сівозміни, застосуванню машин та вдосконалених знарядь праці. Господарства Є.Сангушка стали основними постачальниками товарного збіжжя на внутрішні та зовнішні ринки. Також князь розводив знамениті на всю Європу породи коней — арабських скакунів. Був власником 3 суконних фабрик і 1 фарфорового заводу. Вагомим внеском Є.Сангушка в розвиток ринкових відносин стало створення його коштом перших не тільки в Україні, але й у Російській імперії кредитних кас у Славуті та Білогородці для допомоги в розвитку дрібної промисловості.

Умілим підприємцем був і Р.Сангушко, який володів 65 212 дес. землі, великими плантаціями цукрових буряків, Шепетівським, Клембівським і Кременчуцьким цукровими заводами, а також містечком Славута з його промисловими підприємствами (суконні фабрики, винокурні). Він заснував 4 паперові фабрики, чия продукція (папір, картон) була широковідомою на ринку. Р.Сангушкові належали також винокурні заводи в Білгородці, селах Михля, Цвітоха Заславського повіту, млини у Заславлі, Славуті, Михновому, 45 торгівельних закладів.

Слід згадати одного з організаторів цукрової промисловості на Поділлі — Е.Маньковського. У 1866 р. у Борівцях він збудував першу цукроварню. У цій самій садибі створив кінний завод і розвивав тонкорунне вівчарство. Тз 1860 р. входив до комітету з представників Київської, Подільської та Волинської ґуберній, який організовував Сільськогосподарське товариство західних ґуберній і Земське кредитне товариство. Брав участь у з’їзді поміщиків Подільської ґубернії 1896 р., на якому було засновано Подільське товариство сільського господарства, із 1892 р. входив до його ради.

Передові методи господарювання запроваджували у своїх володіннях батько та син Юзеф і Францішек Ярошинські. Ю.Ярошинський скуповував нові маєтки й став одним із найбільших землевласників краю, успішним підприємцем. Зокрема, 1862 р. у Бабині збудував ґуральню та цукроварню. Перевіз усе обладнання з Селищанської цукроварні у Гнівань, де 1874 р. виникло пайове товариство. У Брацлавському повіті був попечителем запасних маґазинів (1851-1856 рр.) і мировим посередником (від 1861 р.).

Ф.Ярошинський, успадкувавши свою долю (2209 дес. у Вінницькому повіті), 1909 р. придбав ще й невеликий маєток (76 дес.) у с. Марківці на Брацлавщині. У Вінниці в 1911-1912 рр. скупив кілька ділянок, де збудував механічну фабрику взуття «Яструб». Для ефективного ведення господарства імпортував техніку, худобу та племінних коней. Володів ґранітним кар’єром у Гнівані. Входив до складу Вінницької філії Подільського сільськогосподарського синдикату, а коли вона виокремилася як Вінницький сільськогосподарський синдикат - став його віце-головою.

Серед відомих підприємців був К.Шленкер - фабрикант, який народився 1839 р. у Варшаві. У 1876 р. він заснував шкіряну фабрику в Бердичеві, яка стала потужним підприємством. На початку ХХ ст. тут працювало 600 робітників, а обсяг річного виробництва становив 3 млн руб. К.Шленкер був одним із великих землевласників Волині, у 1880 р. купив Новозаводський маєток на Житомирщині. Після його смерті в 1900 р. маєток успадкував син. Продовжуючи справу батька, він відкрив у Новому Заводі лісопильний, цегельний заводи та інші виробництва. Створення робочих місць у поліській глибинці з малородючими ґрунтами мало особливе значення для місцевого населення.

Про вигідність поєднання виробництва сільськогосподарської продукції з її промисловою переробкою свідчить і господарська діяльність у маєтках північної частини Київської ґубернії зі здебільшого піщаними ґрунтами. Відтак підприємливі власники земель у Київському повіті - Й.Шембек (Бородянське), П.Кухта (Казаровичі), О.Ких (Наливайківка), Д.Каменський (Маковище), О.Савицький (Мотижин), І.Хижняков (Червона Слобода), О.Мольська (Грузське) та Радомисльському повіті - О.Синельников (Брусилів), О.Шибиневич (Козаки), Ю.Пожидаєва (Потоки), В.Шперлінґ (Красятичі), брати Б. і В. Рикки (Русаки), Е.Маєр (Горностайпіль) - у цих умовах найбільш вигідним напрямом господарювання вважали вирощування картоплі та винокуріння. Ґуральництво давало найбільший прибуток, становлячи собою порівняно простий і практичний спосіб переробки важкотранспортабельних продуктів, особливо за відсутності зручних шляхів сполучення, у продукцію більш транспортабельну та цінну. 

Інтенсивністю господарювання відзначалося хазяйство поміщиків братів Горватів у містечку Хабному Радомисльського повіту Київської ґубернії, яке базувалося на розвитку різних галузей сільського господарства - вирощуванні зернових культур, розведенні продуктивних порід великої рогатої худоби, хмелярстві, виробництві молока, а також винокурінні.

Багатогранною була діяльність відомого подільського промисловця і громадського діяча - К. Бущинського, який перетворив Немерчанський маєток на високопродуктивне господарство. У 1886 р. він створив у Немерчому разом із М.Лонжинським одне з перших на Поділлі селекційно-насіннєвих господарств. У той час місцеві господарі або купували насіння за кордоном (хоча іноземні сорти, виведені в інших умовах, не завжди відповідали місцевим умовам), або ж виробляли при цукрових заводах, що часто було незручно та збитково. Протягом 30 років існування немерчанське насіннєве господарство значно розширило свою діяльність і на початку XX ст. було одним із найбільших у Російській імперії. Насіннєві плантації розташовувались у Могилівському повіті Подільської ґубернії - у Немерчому, Струсовому та кількох орендованих маєтках. Також у власності фірми «Бущинський і Лонжинський» були поля на Київщині, Курщині, Харківщині. Здобуваючи щораз ширші ринки збуту (Росія, Північна Америка, Італія, Австро-Угорщина, Франція, Румунія, Болґарія, Сербія та ін.), вона успішно конкурувала за кордоном.

Маєток у Мощеному (1994 дес. землі, із них 1842 орної) Гайсинського повіту Подільської ґубернії належав Б.Ханенкові. Починаючи з 1886 р., власним коштом він перетворив його на прибуткове господарство. До 1895 р. тут практикували дев’ятипільну сівозміну; а пізніше, коли було прикуплено ще 370 дес., - дванадцятипільну на площі 1672 дес. Цінним був досвід ведення Б.Ханенком городнього насіннєвого господарства на порівняно великій площі 60 дес., зосередженого головним чином у Київській ґубернії. Про те, що ця справа йшла вдало, свідчить факт чотириразового нагородження золотими медалями на всеросійських виставках.

Цікава історія містечка Стара Прилука Бердичівського повіту Київської ґубернії, яке ще у XVIII ст. було центром володінь графів Боженських. На початку 1830-х рр. земельну власність тут придбав В.Здзеховський, котрий господарював по-старому. Справи змінилися після того, як на початку 1850-х рр. маєток перейшов у спадщину його синові - Ц.Здзеховському, який постійно дбавпро нові технології, збільшив поголів’я худоби, що позитивно вплинуло на підвищення родючості полів. За благоустроєм і виробничими потужностями господарство стало провідним в окрузі, характеризувалося стабільно високою врожайністю. У середині 1880-х рр. власник помер, залишивши своєму єдиному синові Чеславу багатий маєток і значні капітали. При молодому власникові Ч.Здзеховському заведені раніше порядки зберігалися, і навіть, коли у 1890 р. він змушений був продати його, господарство опинилося в надійних руках нових господарів та орендаторів — С.Мерінґа і К.Блажковського, котрі продовжили справу своїх попередників.

Уміло господарював О.Русанівський у маєтку, що складався з двох економій — Гришевки (895 дес.) і Будки (1049 дес.) Вінницького повіту Подільської ґубернії. У той час, як інші втрачали прибутки й банкрутували, він, докладаючи свій досвід і працю, переніс кризу майже без втрат. У маєтку також працювали млин, цегельня та винокурня.

Помітну роль в економічному житті Правобережної України другої половини XIX — початку XX ст. брало російське дворянство, у тому числі іноземного походження. У переважній більшості його представники володіли землею, а найбільш поширеними видами підприємницької діяльності були винокуріння і помел зерна. Так, Демидови Сан-Донато мали борошномельні й цукрові заводи в Київській ґубернії. Князь П.Демидов Сан-Донато певний час був головою Товариства сприяння промисловості та торгівлі. На початку ХХ ст. власниця Ільїнецького маєтку (Липовецький повіт) княгиня К.Демидова Сан-Донато головний прибуток отримувала від вирощування пшениці, цукрових буряків і насінництва. У землеробстві практикувалася п’ятипільна сівозміна. Поряд із цим у маєтку працювали 1 цукровий завод і 2 млини.

На Волині активну підприємницьку діяльність вели графські родини Броель-Плятерів і вихідці з польської Померанії Гуттен-Чапські. Станом на 1913 р. брати Ігнат, Антон і Віктор Броель-Плятери мали у власності 29 624 дес. землі в Домбровиці Рівненського повіту. У маєтку на хуторі Воробин працювали винокурний і лісопильний заводи. Графи Станіслав і Микола Чапські у Мирополі Новоград-Волинського повіту (5788 дес.) поєднували виробництво сільськогосподарської продукції з її переробкою. Тут працювали ґуральня та млин.

Сталі прибутки отримували представники родини Єнні, які мали у власності земельні угіддя та промислові підприємства. Зокрема, господарство Ф.Єнні (2025 дес.) було розташоване на землях сіл Кам’яногірка й Копіївка Липовецького повіту Київської ґубернії. Головний прибуток Ф.Єнні отримував від цукрових буряків, цукрового насінництва та озимої пшениці. Практикувалися восьмита десятипільні сівозміни. Із галузей тваринництва розвинутим було свинарство. У господарстві утримували 300—400 свиней (щорічна реалізація на ринку від 100—450 голів давала прибуток до 3000 руб.). У маєтку функціонували цукровий і цегельний заводи.

За відомостями 1913 р., Ф.Ф., Ф.Г. І Г.Г. Єнні були співвласниками Кальницького цукрового заводу Київської ґубернії і, відповідно, членами правління товариства. Г.Г.Єнні був головою правління Янушпільського цукрового заводу Волинської ґубернії; співвласником і членом правління товариства  Хреновецького й Венедичанського цукрових заводів Подільської ґубернії. Ф.Г. і Г.Г. Єнні були співвласниками Кам’яногірського цукрового заводу та членами правління товариства «Соб». Крім того, Ф.Г. і Г.Г. Єнні орендували Пивецьку і Пієвську цукроварні в Канівському повіті Київської ґубернії — у товариства Романівських цукрових заводів.

Успішним підприємцем зарекомендував себе барон А.Маас — власник Деребчинського маєтку в Ямпільському повіті на Поділлі. Його багатогалузеве і зразкове в технічному плані господарство з насіннєвим виробництвом, дослідним полем, сільськогосподарською хімічною лабораторією, племінним скотарством було пов’язане з власним цукровим заводом.

За інтенсивністю господарювання в північній частині Київської ґубернії слід згадати маєток М.Дурасова (попередній власник — М.К. фон Мекк) Копилов, де займалися головним чином високопродуктивним молочним господарством. Молоко тут переробляли на масло й казеїн, які збували в Києві. Поголів’я корів доходило до 700. Побічні продукти молочного виробництва згодовувалися свиням, число яких досягало 300.

Значні обсяги сільськогосподарської продукції виробляли на ринок і господарства заможних селян. Розвитку підприємливості, підвищенню прибутковості сприяло одержання у процесі здійснення столипінської аграрної реформи права на зведення земель в єдине ціле — відруб, а також на земельний наділ під заснування хутірського господарства. Відомо, що до 1906 р. в українських ґуберніях існувало багатосмужжя, черезсмужжя і сервітути, які створювали труднощі у землекористуванні. Столипінська реформа на українських землях, де вже було чимало заможних селян, мала позитивні наслідки.

Так, у звіті Дубненської повітової землевпорядної комісії Волинської ґубернії за 1908 р. відзначалося, що з 55 обстежених хуторів 15 хутірських і відрубних господарств «достатньо стійкі», за розмірами земельної площі не відрізнялися від середнього селянського володіння і мали від 7 до 15 дес. орної землі. У цих господарствах впроваджено поліпшену сівозміну з багаторічними бобовими травами. Обробіток, догляд і збирання врожаю проводиться сільськогосподарськими машинами. Використовувався він для забезпечення сім’ї продуктами харчування, а залишки реалізовуються у середньому на суму 100—700 руб. Ішлося про хутірські господарства Й.Студеного, В.Новака біля с. Молодаво, Ф.Бача, Й.Бачовського біля с. Жорнова, С.Горбового (хутір Марковщина), В.Воляника (хутір Діброва), а також відрубні господарства Й.Кудрни (с. Боцанівка), І.Михаловського та І.Коларжа (с. Ульбарів), К.Лоукотки та В.Берана (с. Озирко), А.Вотави (с. Спасів), А.Гаврилюка й А.Морозова (с. Пащиха). 

Проте індивідуальне ведення господарства в той час мало і свої неґативи: нестача коштів для придбання техніки, насіння, відсутність у належному обсязі об’єктів соціальної інфраструктури (доріг, навчальних, лікувальних, торгівельних і побутових закладів), виснажлива праця членів родини господаря. Типовим у цьому плані було господарство Я.Бродецького — ферма Леонівна біля с. Улашанівка Острозького повіту Волинської ґубернії. Із вирощеного врожаю хазяїн продавав щорічно продукції на суму 1024 руб. та худоби — на суму 1474 руб. Чистий прибуток становив 1162 руб. Як зазначав у своєму обстеженні С.Дзянотт де Кастелятті, прибутковість господарства могла бути більшою. Причина полягала в тому, що землеробство велося за трипільною системою, не було достатньої кількості кормів, лише незначна частина полів підживлювалася гноєм. Робився висновок про «велику працездатність господаря і його сім’ї, яка важко працювала, але до числа підприємливих людей господаря віднести не можна».

Прибутковою галуззю в досліджуваних ґуберніях, особливо на Волині, стало вирощування й переробка хмелю. Наприкінці ХІХ ст. у Волинській ґубернії місцеві чехи вирощували 70% усього хмелю Російської імперії. Кращі плантації були у чеських поселеннях Глинську, Квасилові (Рівненський повіт), Княгининому, Милуші й Теремнові (Луцький повіт), Волковиях, Рогізному, Мирогощі, Семидубах, Малині та Підгайцях (Дубенський повіт). Із середини ХІХ ст. тривав процес заснування пивзаводів у Новограді-Волинську, Рівному, Горошках (нині Володарськ-Волинський), Мирополі, Кодні та ін. Зокрема, 1878 р. броварню у Житомирі відкрили Й.Махачек і Т.Богдан Янса. У 1903 р. у с. Крошня Чешська (нині в межах Житомира) І.Альбрехт заснував пивоварний завод «Волинь», продукція якого була удостоєна високих нагород на російських і зарубіжних виставках.

Отримання прибутку виробником тієї чи іншої продукції залежало від багатьох факторів. Одним із головних була наявність ринків збуту і їх місцезнаходження (чим ближче — тим вигідніше). Зрозуміло, що важливими споживачами продуктів харчування були міста. На початку ХХ ст. в околицях Києва функціонувало 5 великих молочних господарств. Середніх було також не більше 5, із них найкращі — Сингаївського на хуторі Бузівка та Бакуновського у Броварах. Надійними постачальниками молока для Києва були селянські господарства Київської й Чернігівської ґуберній, з яких щодня на київські ринки надходило молоко, вершки, м’який сир і масло.

Промислові підприємства знаходилися переважно у сільській місцевості й переробляли продукцію землеробства, тваринництва, деревину та корисні копалини. Про результати господарювання сільських підприємців у Київській, Подільській і Волинській ґуберніях свідчить зростання обсягів промислового виробництва — переважно за рахунок цукрової, винокурної і борошномельної галузей, які в умовах краю були найбільш вигідними для виробничої діяльності (див. табл.). 

Динаміка зростання виробництва у цукровій, борошномельній та винокурній промисловості Правобережжя (руб.)

Продукція цукрової, винокурної та борошномельної галузей становила найбільшу частку у загальному обсязі промислового виробництва ґуберній краю (78,2%, або 19 786 061 руб. у 1861 р.,81,6%, або 164 539 774 руб. у 1901 р. і 93,2%, або 364 941 448 руб. у 1911 р.). Так, на Київщині 1911 р. у цих галузях було вироблено продукції на суму 224 236 384 руб., що становило 96,3% загального обсягу промислового виробництва ґубернії; на Поділлі відповідно - на суму 99 060 786 руб., тобто 93,9% загального обсягу; на Волині - 41 644 278 руб., або 78,3%.

Більше половини у структурі фабрично-заводського виробництва краю займало виробництво цукру: у 1861 р. - 57,5%, у 1871 р. - 66,2%, у 1901 р. - 60,9%, у 1911 р. - 70,3%. У цукровій промисловості обсяг виробленої продукції зріс з 14 543 704 руб. у 1861 р. до 275 071 977 руб. у 1911 р., або майже в 19 разів. Південно-Західний край став головним цукробуряковим реґіоном Російської імперії. Становлення його як центру цукрового виробництва перебувало у зв’язку з розвитком торгового землеробства на базі бурякосіяння. У ґуберніях краю зосереджувалася найбільша кількість цукрових заводів, і вони були найпотужнішими порівняно з підприємствами інших галузей промисловості краю. Перше місце за обсягами виробництва цукру в Україні займала Київщина.

Із середини 1860-х рр. у цукровій промисловості почали виникати пайові товариства. Так, у 1913-1914 рр. зі 148 цукрових заводів, які працювали в ґуберніях Південно-Західного краю, власниками 93 (майже 70%) були товариства. Створення об’єднань підприємців - пайових товариств пояснюється тим, що для розвитку потужностей (будівництво, технічне оснащення) необхідні були чималі кошти, що не завжди під силу окремому власникові. Крім того, такі об’єднання були стійкішими в конкурентній боротьбі. Значні прибутки отримували підприємці, яким удалося створити потужні механізовані заклади, запровадивши прогресивну як для того часу технологію виробництва. Більшість із них перебувала в Київській ґубернії.

Уміння постійно шукати економічну вигоду було характерним для товариств, у чиїй власності перебувало декілька цукрових заводів. Так, Тульсько-Черкаське товариство цукрових заводів (Черкаський завод Київської, Тульський — Тульської, Михайлівський і Воронезький — Чернігівської ґуберній та Боровська лісопильня Могилівської ґубернії) було найбільшим виробником цукру не тільки в Південно-Західному краї. Зокрема, на Черкаському рафінадному заводі річне виробництво складало 8 660 716 руб. — це майже стільки, скільки виробляли 13 цукрових заводів Волинської ґубернії в 1895 р. На заводі у три зміни працювало 2800 робітників. Підприємство було обладнане 6 паровими, 25 електричними двигунами загальною потужністю 700 кінських сил. Прибутковому веденню виробництва сприяла злагоджена робота підприємців. До складу правління товариства, яке знаходилося в Києві, входили голова — Б.Ханенко, члени — Н. і Ф. Терещенки, В.Ханенко, М.Шестаков. Воно мало склади готової продукції в Москві, Орлі, Самарі, Томську, Владивостоку.

Великими обсягами виробництва відзначалося Товариство Корюківських цукрових заводів (Лебединський — у Київській, Корюківський і Орловсько-Спаський — у Чернігівській, Заливанщинський — у Подільській ґуберніях). Зокрема, на Лебединському цукрозаводі працювало 1325 робітників, які виробляли 2 млн пуд. рафінаду в рік. Олександрівському товариству цукрових заводів належали Матусовський і Райгородський — у Київській, Новоселецький — у Волинській, Старинський — у Полтавській, Одеський — у Херсонській ґуберніях. Крім того, товариство орендувало Заливанщинський цукрозавод Подільської ґубернії. До складу правлінь обох товариств входили С.Рафалович, А.Френкель, А.Покотилов, А.Гольденберґ, А.Добрий.

Потужним виробником став Київський цукрово-рафінадний завод, власником якого було товариство, до складу правління котрого входили Р.Раузер, П.Скорделі, Р.Столенверк, В.Васильєв, Т.Каленський. Тут працювало 1300 робітників, а обсяг річного виробництва становив 11 млн 435 тис. руб. Товариство Григорівського цукрового заводу (с. Григорівка Київського повіту) теж отримувало великі прибутки. На підприємстві працювало 1513 робітників, а його склади були в Києві, Кременчуці, Катеринославі, Ашхабаді, Баку, Катеринбурзі, Самарі, Саратові.

У Подільській ґубернії підприємницький хист, уміння отримувати прибутки проявляли товариства Хреновецького і Вендичанського, Тростянецького, Могилянського цукрових заводів, яким належало по два підприємства. Великі капітали у цукровиробництві отримували також товариства цукрових заводів: Ялтушківського (Ялтушків Могилівського повіту), Гніванського (Гнівань Вінницького повіту), Городоцького (Городок Кам’янецького повіту), Корделівського (Корделівка Вінницького повіту), Могилянського і Красносілківського (с. Могильно, м. Сальково, с. Красносілка Гайсинського повіту). Найбільшим серед них був Ялтушківський цукровий завод, на якому працювало 1000 робітників, а в рік вироблялося 500 тис. пуд. цукру-піску й 1 млн пуд.рафінаду. До складу правління, яке знаходилося в Києві, входили М.Зайцев, Л.Френкель, А.Бродський. Основний капітал становив 1 млн 400 тис. руб.

Простежимо історію та складові отримання прибутку Корделівського цукрового заводу, заснованого в 1840 р. одним із перших на Поділлі. У 1890-х рр. виникло Товариство цукровиків «Корделівка», яке перебувало у значній економічній залежності від іноземців, майже третиною паїв володів німецький підданий В.Рау. Власники заводу збільшували плантації цукрових буряків, удосконалювали процес виробництва, що сприяло зростанню прибутків. Лише за один рік, із 1 березня 1904 по 1 березня 1905 рр., підприємці одержали 199,7 тис. руб. прибутку, з яких 60 тис. руб. дісталося В.Рау. На величину прибутків впливало зниження заробітної плати, високі штрафи та використання дешевої сировини. На заводі не дбали про техніку безпеки, про що свідчать довгі списки у книзі потерпілих унаслідок нещасних випадків.

Характерною особливістю діяльності найбільш підприємливих промисловців цукрової галузі краю було те, що вони брали участь у роботі правлінь кількох товариств із метою отримання великих прибутків. Зокрема, М.Зайцев був членом правлінь товариств цукрозаводів Григорівського у Київській, Вище-Олчедаївського, Барського, Калинівського, Ялтушківського - у Подільській ґуберніях; Б.Зайцев - Барського й Калинівського на Поділлі; Л.Френкель - Джуринського, Вище-Олчедаївського, Калинівського, Ялтушківського - у Подільській ґубернії; А.Френкель - Корюківського, Олександрівського, Степанецького - на Київщині; К.Ярошинський - Гніванського, Корделівського, Чарноминського - у Подільській; М.Гальперін - Ходорківського, Бугаївського, Скомороського - у Київській ґуберніях.

У пореформений період важливе місце в економіці досліджуваних ґуберній займала винокурна промисловість, яка також характеризувалася зростанням обсягів виробництва продукції - з 5 155 408 руб. у 1861 р. до 37 400 948 руб. у 1911 р. (у понад 7 разів). На відміну від цукрової галузі в ґуральництві було багато дрібних підприємств із низьким рівнем технічного оснащення. Так, у Проскурівському повіті Подільської ґубернії в 1912 р. працювали малі винокурні заводи (5-7 робітників), котрі належали поміщикам Б.Билинському (с. Дзеленчи), Н.Кивецькому (с. Коритне), Ютке (с. Юлимівка), Радловському (с. Райківці), Орловському (с. Стара Соколівка).

У винокурній галузі прибуткові підприємства (з числом робітників 20-45) створили: у Київській ґубернії - К.Балашова (с. Байбузи Черкаського повіту), Л.Куценогий і М.Шпільберґ (м. Іваньки Уманського повіту), Ф.Росцишевський (с. Косарі Чигиринського повіту), С.Мерінґ (с. Овечаче Бердичівського повіту); у Подільській ґубернії - княгиня М.Щербатова (м. Немирів Брацлавського повіту), А.Алтман (м. Ладижин Гайсинського повіту), князь О.Орлов (м. Чечельник Ольгопільського повіту), К.Раллі (м. Браїлів Вінницького повіту), М.Тарутін (м. Вінниця).

Вирощування зернових, необхідність забезпечення борошном і крупами, зростаючі харчові потреби населення створювали умови для розвитку борошномельної промисловості, яка стала досить прибутковою галуззю для підприємців. За період із 1861 по 1911 рр. обсяг виробництва у борошномельно-круп’яній промисловості значно зріс - з 186 тис. 949 руб. у 1861 р. до 53 млн 551 тис. руб. у 1911 р. Тут у ще більшій мірі дрібне виробництво існувало поряд із великим.

За обсягами товарного виробництва виділялися вдосконалені потужні парові млини в Києві. Найбільшим серед них було підприємство Акціонерного товариства, до складу правління котрого входили Л. Та А. Бродські, А.Гольденберґ, а основний капітал становив 2,5 млн руб. Тут працювало 150 робітників, річне виробництво складало 4 млн руб., перемол - 3 млн пуд. Млин Акціонерного товариства Я.Кельбера і синів та млин О.Сергєєва щорічно виробляли продукції на суму 2 млн руб. кожен, перемелюючи по 1,5-2 млн пудів пшениці та жита. По 600-800 тис. пудів зернових щорічно перемелювали млини: у Київській ґубернії - Н.Головчинер (с. Турбове Бердичівського повіту), К.Красномовид (хут. Красномовид Бердичівського повіту); у Подільській ґубернії - С.Авербуха (с. Соколець Брацлавського повіту); на Волині - Н.Оржевської (м. Нова Чортория Новоград-Волинського повіту), П.Гутовського (с. Радовичі Володимир-Волинського повіту).

Про активізацію підприємницької діяльності свідчив розмах промислового будівництва наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. Зокрема, у матеріалах Подільського ґубернського правління за 1902 р. ішлося про закладання винокурних заводів С.Кузьминського у с. Згорки, Б.Ґлембоцького в с. Іванківцях (Літинський повіт), М.Ролієвської у с. Янківці, про будівництво суконних фабрикІ.Закаве та Г.Клюке в Дунаївцях Ушицького повіту, Порай-Кашиця у с. Свинна Летичівського повіту, шкіряних заводів А.Ковича в Барі, С.Барави у Вінниці, миловарних підприємств Б.Боцмана у Старій Ушиці та М.Харцмана у Проскурові.

Таким чином, підприємництво в аграрному секторі Правобережжя набувало дедалі більшого поширення, стаючи важливим чинником прискорення економічного розвитку. Найбільш прибутковим було вирощування зернових культур, цукрових буряків, картоплі, хмелю, цукрова, борошномельна, винокурна галузі промисловості. Локомотивом інтенсифікації виробництва виступали підприємці-аграрії — переважно поміщики, купці, заможні селяни. Основою економічного розвитку було велике землеволодіння підприємливих поміщиків, які опанували ефективний метод господарювання — поєднання сільськогосподарського та промислового виробництв. Значну частину аграрної продукції давали на ринок і селянські господарства, підвищуючи врожайність у рослинництві та продуктивність тваринництва, опановуючи «премудрості» конкурентної боротьби й уміння отримувати прибуток. Позитивно вплинула на подальший розвиток сільського господарства, промисловості, торгівлі й підприємницької діяльності інтеґрація у систему економічних відносин ґуберній Правобережжя поляків, євреїв, німців, чехів.

The author analyses the agricultural entrepreneurship development during the period of modernization 1861-1914 (the archival and scientific materials of Kyiv, Podillia and Volyn’provinces). Special attention is paid to the role of rural entrepreneurs of the provinces under study in the development of farming, animal husbandry and processing industry.

Keywords: agriculture, modernization, entrepreneurship, profit.