Український історичний журнал. Травень-червень. 2013

Автор статті: Ричка В.М.

Офіційний сайт журналу: Український історичний журнал - 2013 - Вип. 3

СПАДЩИНА ВОЛОДИМИРА МОНОМАХА

Стаття присвячена осягненню спадщини великого київського князя Володимира Мономаха (1113-1125 рр.), її осмисленню у церковній публіцистиці та ідеології Московського царства. Простежено шляхи розвитку уявлень про нього як прародителя московських царів і присвоєння ними спадщини Київської Русі та увінчаних «грецькою славою» її князів.

Ключові слова: Володимир Мономах, історична пам’ять, Київська Русь, спадщина, Московське царство, влада, інсиґнії.

Нинішнього року виповнюється тисяча років від часу утвердження Володимира Мономаха на київському великокнязівському престолі. Ця знакова для києво-руської історії постать не потребує особливої презентації. Старокиївські літописці послідовно змальовують Мономаха як ревного піклувальника за долю Русі, її оборонця від зовнішніх ворогів і внутрішніх міжкнязівських чвар, називаючи його добрим дбайливцем Руської землі. Він, мовлячи словами давньоруського книжника, «просвітив Руську землю, наче сонце, і слава його розійшлася по всіх землях». Ця немеркнуча у віках слава розважливого і твердого державця, справедливого володаря-миротворця збереглася в історичній пам’яті східних слов’ян. Помітний внесок в її воскресіння та наповнення актуальним ідейним змістом належить передусім книжникам-історіографам Московського царства, які своєю літературною творчістю виклали Мономаху непохитний п’єдестал.

Вихідний пункт московської самосвідомості становила ідея неперервності церковної й династичної єдності від Києва до Москви. Володимир Мономах разом із хрестителем Русі - рівноапостольним, святим князем Володимиром Святославичем ушановувалися як прародителі московських правителів, котрі позиціонувалися єдиними законними спадкоємцями київських князів: «От Владимера даждь и до сего дне его род единъ, и правилися всьмъ великимъ княземъ о всемъ, преже Киевскимъ, потомъ же Владимирскимъ».

Принцип релігійної єдності всієї Русі, усвідомлений великими московськими князями вже від часів Івана Калити, став для Москви дороговказом і у сфері політики. Ось чому боротьба за «збирання руських земель» була, не в останню чергу, й ідеологічною боротьбою за «збирання» та привласнення їхньої історії.

Основні етапи розвитку цих претензій окреслив Я.Пеленський. Першою пам’яткою, що стверджувала безпосередню та безперервну династичну єдність між Києвом і Москвою, на його думку, стало «Житіє Дмитрія Донського», складене не раніше Флорентійського собору та падіння Константинополя (1453 р.). Про династичну спорідненість останнього з київським князем Володимиром ідеться у вміщеній у складі Московського літописного зводу кінця XV ст. повісті «О житии и преставленьи великого князя Дмитрея Ивановича». У ній, зокрема, акцентується увага на тому, що:

«Сеи убо благовьрныи великыи князь Дмитреи родися от благородну и пречестну родителю, великого князя Ивана Ивановича и матери великые княгини Александры. Внук же бь великого князя ИванаДаниловича, събирателя Русскые земли, и корени святого и Богом насажденнаго саду отрасли благоплодныя и цвьтъ прекрасныи, великого князя Володимера, нового царя Констянтина, и крестившаго землю Русскую, сродник же бь новых чюдотворець Бориса и Гльба».

Сліди такого чуття духовної й династичної спорідненості з княжим домом Володимира Святославова простежуються також і у «Задонщині», де великий князь звертається до свого війська з такими промовистими словами: «Братья и князи руския, гнездо есмя великого князя Владимира Киевского». Під час урочистої зустрічі Дмитра Івановича в Москві митрополит Кіпріан, вітаючи тріумфатора, також не оминув нагоди уподібнити його славним предкам:

«Слава тебь Господи, слава тебь, святый, слава тебь, царю, яко показал еси на насъ великую свою милость и низложи враги наша! Величаемъ тя, пресвята Дьво Богородица, яко многую милость и великиа чюдеса показала еси на православныхъ христианехъ! Ублажаемъ тя, святителю Христовъ Петре, яко заступаеши от бьдъ стадо свое и низлогаеши враги наша! Како же тебе прославимъ, господине мой, възлюбленный. О Христь сыну, великый княже Дмитрие Ивановичь, новый Констянтине, славный Владимере (тут і далі курсив мій — В.Р.), дивный Ярославе, чюдный Александре! Кое ти благодарение и честь и славу въздадимъ, яко толико подвизася и трудися за все православное христианство?».

Дальший розвиток цієї ідеї відбиває літописна повість про новгородців та владику Філофея, включена в Московський літописний звід 1472 р. Це зумовлювалося намаганнями Москви підкорити Новгород. «Руський хронограф» (редакції 1512 р.), повідомляючи під 6978 р. про «възмятение велико» в Новгороді, вкладає в уста Івана Васильовича наступні слова:

«Отчина есть моя людие новгородстии изначала, от дьдъ и прадедъ наших, от великого князя Володимера, крестивъшаго землю Русскую, от правнука Рюрикова, перваго великаго князя всей земли нашей, отъ того Рюрика даждь и до сего дне знали есте единъ родъ тьх князей великихъ преже и киевскихъ до великаго князя Дмитреа Юрьевича Всеволода Володимерьскаго, а от того великаго князя даждь до мене родъ ихъ мы и владьемъ вами и жалуемъ васъ и боронимъ отовселе, а и казнити волны же есмя васъ, коли на насъ не по старинь смотрити почнете».

У своєму «Посланні» 1481 р. великому князеві й самодержцеві Іванові Васильовичу на Уґру ростовський архієпископ Васіан, надихаючи твердо стояти «противу безбожних татар за православноехристиянство Богом дарованныя ему державы Русскаго царства», закликав:

«Изыди убо скорона стрътение ему, изыди, взем Бога на помощь и пречистую Богородицу, нашого християнства помощницу и заступницу, и всьх святыхъ его, и поревнуй прежебывшимъ прародителем твоимъ, великимъ князъмъ: не точию обороняху Русскую землю от поганыхъ, но иныа страны приимаху под себе, еже глаголю, Игоря и Святослава и Владимера, иже и на греческихъ царъхъ дань имали, потомъ же и Владимира Мономаха, како и колико бился со окаянними половцы за Русскую землю».

Переживши фатальний для всіх християн 7000 р. (1492 р.), коли очікувався кінець світу, книжники звернули свої помисли до пошуків нової ролі та призначення Москви. У знаковій пам’ятці московської літератури другої половини XV ст. «Изложении пасхалии на осьмую тысячу лет» митрополита Зосими, зокрема, місцевий великий князь уподібнюється до імператора Константина та першохрестителя Русі князя Володимира — «другого Константина», якого «избра себе Господь Бог от идолопоклонник съсуд чист, благоверного и христолюбивого великого князя Владимира киевского и всея Руси, иже испытав о верах, и приим от Констянтина града, яко щит непобедим в сердци си, православную веру Христову и крестися святым крещением в имя Отца и Сына и Святого Духа, идолы же съкруши и неверныя в веру приведе, и просвети сказаннях символічним початком Московського царства. Його початки, натомість, почали віддалятися в київську епоху, а функції Дмитрія Івановича залишилися невизначеними (ширше див.: Плюханова М. Сюжеты и символы Московского царства. — Санкт-Петербург. всю русскую землю святым крещением, и приемь от Бога оружие непобедимо, одоление на врагы, и покори под нозе свои вся съпостаты, и утверди православную веру, яже в Христа Бога, и наречен бысть вторый Констянтин. И ныне же, в последняя сиа лета, якоже и в перваа, прослави Бог сродника его, иже в православии просиавшаго, благовернаго и христолюбиваго великого князя Ивана Васильвича, государя и самодержца всея Руси, новаго царя Константина новому граду Константину - Москве, и всей русской земли и иным многым землям государя, якоже и Господь рече:«прославляющих мя прославлю». И прославмся имя его и слава по всей вселеней, и предасть ему Господь Бог скипетр, непобедимо оружие на вся врагы».

Натхненні такою перспективою, московські володарі розгорнули широкомасштабний наступ насамперед на ординські землі. Підтримуючи й виправдовуючи ці експансіоністські устремління, тамтешнє духівництво закликало правителів надихатися прикладом давніх київських князів. Так, благословляючи Івана Грозного в похід «противу супостатъ безбожных казанских татар», митрополит Макарій у своєму посланні ставив тому у приклад «равноапостолныи святыи прадед твои князь велики Владимер Киевскии и всеа Руси» та закликав примножити славу «сынове его и внуцы и правнуцы», які«многи побьды над погаными сотвориша и прославлены от бога быша»:

«Якоже множае насъ и самъ, царю вьси храбрость прародителеи своих богомъ венчанного царя Владимера Манамаха и храбра великого князя Александра Невского и прочих сродникъ твоих, каковы побьды над погаными сотвориша и прославлены от бога быша».

Перемоги над Казанським та Астраханським ханствами й упокорення Ноґайської орди відкривали для московського царя привабливу перспективу подальшої ескалації воєнних дій у Лівонії. З їх початком Я.Пеленський пов’язував наступний етап боротьби за київську спадщину. У ході Лівонської війни Іван Грозний прагнув відібрати в Литви землі, що раніше входили до складу Давньоруської держави. Пожаданою метою було для нього відвоювати Київ - столицю Русі, її сакральний центр. На той час уявлення про успадкування Москвою святощів Києва вже міцно укорінилося у свідомості тамтешньої церковно-політичної еліти. Московська правляча династія (рід) була вписана ще Іваном ІІІ до давнього пом’яника Печерського монастиря в Києві, відновленого печерськими ченцями між 1483-1526 рр.

Ідейним обґрунтуванням Лівонської війни стало завдання «звільнення» східнослов’янських земель від панування нечестивих «латинян» та встановлення там влади православного царя. Ідеологічним підґрунтям цих задумів стала памятка московської публіцистики кінця 1520 — початку 1530-х рр. — «Сказання про князів владимирських», на основі якого близько 1547 р. було складено «Поставление великих князей русских», що стало вступом до «чину вінчання» на царство Івана Грозного. Московський цар виступає тут спадкоємцем київських князів — Володимира Святославича та Володимира Мономаха, від якого він успадкував царський вінець і вінчався ним на царство. «Поставление великих князей русских» детально переповідає леґенду про здобуття київським князем Володимиром Всеволодовичем цих візантійських інсиґній влади, вінчання ними, а відтак і перетворення його на «царя Великиа Русии».

Топікою тогочасного дипломатичного листування, за спостереженнями Т.Опаріної, стали уявлення про Київ як «государеву», або «прародителеву» вотчину:

«Московський цар сприймався “природним” правителем всього “русского” роду, а східнослов’янські землі Великого князівства Литовського — його спадковими територіями. Наступ на Полоцьк (1563 р.) — перша перемога — трактовався як крок до об’єднання східних слов’ян під владою Москви, а зайняття Полоцька отримало складне богословське й династичне обґрунтування, що незмінно відштовхувалося від теми київської спадщини».

Так, архієпископ Великого Новгорода та Пскова Пимін у складеному ним у січні 1563 р. посланні до Івана Грозного («Послание Пимина архиепископа Великаго Новаграда къ благочестивому царю ивеликому князю Ивану Васильевичю божиею милостию государю всеа Руси самодержьцу под град Полтескъ, еже побарати храбре противу безбожныя Литвы и прескверныхъ лютор за имя господне и за святыя церкви и за богомъ порученную ему державу от всемогущия его десница Рускаго царствия»), вітаючи царя з перемогою з-поміж іншого зазначав:

«Ты же убо, о боговенчанныи царю, не яко наимник, но яко истинныи пастырь подщися православие от невьрных свободити и церкви разоренныя соградити и велельпиемъ образа Христова украсити их в первое достояние, а Господь Богъ укрепит тя и поможет ти и все твое христолюбивое воинъство да утвердит.

[...] Такоже бы и нынь тебь государю Богъ подаровал, яко благочестивому и равноапостольному великому государю Константину, иже крестомъ честнымъ победи мучителя Максентия и многа исправления церквамъ Божиим передав. Такоже и преже бывшим во времена своя прародителемъ твоимъ, великимъ княземъ, иже не точию обороняху Росиискую землю, но иныя страны приимаху под себе, их же глаголю Игоря и Святослава и Владимира, иже и на греческих царех дани имаху».

Іванові Грозному, як відомо, так і не вдалося втілити у життя свої масштабні замисли й увійти переможною ходою до столиці перших руських князів, щоб стати повноправним володарем Києва з його немеркнучими у віках святинями. Тим часом, у політико-ідеологічних уявленнях київська спадщина продовжувала залишатися надбанням Москви. Ідея успадкування Москвою святості Києва знайшла своє яскраве втілення у «Казанській історії». У цій, створеній у 1560-1580-х рр. пам’ятці, такі уявлення набувають свого остаточного завершення у гранично чіткій формулі «Москва - другий Київ»:

«И тогда великая наша Руская земля освободися от ярема и покорения бесерменъска, и начать обновлятися, яко отъ зимы на тихую весну прелагатися, и взыде паки на древнее свое величествие, и благолепие, и доброту, яко же преже, при велицем князе первее Владимере православнем [...] возсия ныне столныи, преславныи град Москъва, вторыи Киев; не усрамлю же ся и не буду виновен нарещи того и третии новы велики Рим, провозсиявши в последняя лета, яко велико солнце, в велицеи нашеи Рустеи земли».

При цьому мотив «Москва - другий Київ» був для Московії, як уявляється, більш значимим дискурсом ідентичності, ніж мотив «Москви - третього Риму». Як продемонструвала у своємуфундаментальному монографічному дослідженні Н.Синицина, концепт «Москва - третій Рим» був наповнений більше метафізично-конфесійним, ніж етнонаціональним змістом.

Важливим імпульсом до розвитку культу Володимира Мономаха й тріумфального його сходження на п’єдестал слави стало вінчання на царство Івана Грозного. У контексті дискусій про царський титул відбувався подальший розвиток образу увінчаного «грецькою славою» київського князя. У зв’язку з підготовкою до вінчання Івана ІV на московського царя, що відбулося у січні 1547 р., необхідно було встановити коріння царського титулу та знайти відповідні історичні паралелі.

Святий рівноапостольний князь Володимир Святославич у пам’ятках московської книжності виступає зазвичай як «прародитель» володарів Московського царства і «просвітитель» усієї Русі. Хоча в літописних джерелах і, особливо, у дипломатичному листуванні неодноразово згадується царське достоїнство Володимира Святославича, для створення ідеального образу єдиновладного правителя-автократора, увінчаного в минулому візантійськими

інсиґніями влади було обрано іншого Володимира — Мономаха. Народжений від грецької царівни («цесарице грькыне»), доньки імператора Константина ІХ Мономаха, цей праправнук Володимира Святого був ідеальним взірцем для московських правителів.

Володимир Всеволодович звеличувався ще своїми сучасниками. Так, для київського митрополита Никифора І (1104—1121 рр.) він був «доблесная глава наша и всей христоволюбивой земли», через те, що його «Богъ издалече проразумъ и пръдставил, и из оутрубы освяти и помазавъ, от царское и княжьское крови смесив, его же благочестие въспита». Літописний панегірик на смерть князя,уміщений в Лаврентіївському літописі, зображує могутнього та справедливого володаря:

«Преставися благовьрныи и великыи князь Русскыи Володимеръ, сынъ благовьрна отца Всеволода украшеныи добрыми нравы, прослувыи в побьдах его имене трепетаху вся страны и по всем землям изиде слух его понесе убо он всею душею възлюби Бога, но и мы мнися Бога любяще, но аще потщимся заповьди его схранити тогда явимося Бога любяще любяи бо мя рече заповьди его хранить. Се же чюдныи князь Володимеръ потщася Бога хранити заповьди и Божьи страхъ присно имья в сердци, поминая слово Господне иже рече о сем "познають вы вси человеци яко мои ученци есте аще любите другъ друга, и любите врагы ваша и добро творите ненавидящим вас". Вся бо зломыслы его вда Бог подъ руце его поне не взношашеся ни величашеся, но на Бога възлагаше все и Бог покаряше подъ нозе его вся врагы. Он же заповьдь Божью храня добро творяше врагом своїм отпущаше я одарены милостивъ же бяше паче мьры. Поминая слово Господне, глаголющею: “Блажен милостивии яко ти помиловани будут и блажен разумьваяи на нища и убога яко в день лютый избавить и Господь”. И не щадяшае именья свого раздавая требующим и церкви зижа и украшая чтяшеть же излиха чернечьскый чин и поповьскый подавая имъе же на потребу и приимая от них молитвы. Велику же вьру стяжа к Богу и сродникома своима к святыма мученикама Борису и Глебу тем и церков прекраснусозда на Лте во имя ею идеже святого Бориса кров прольяна бысть жалостив же бяше от нудь и даръ си от Бога прия да егда в церков внидашеть и слыша пенье и абье слезы испущашеть и тако молбы ко Владыце Христу со слезами воспущаше тем и Богъ вся прошенья его свершаше и исполни льта его в доброденьстве».

Слід однак зауважити, що літописні панегірики померлим князям не були цілісними й оригінальними творами на кшталт «князівських зерцал». Як продемонстрував О.Толочко, кожна літописна похвала «містить у собі цілий ланцюжок цитувань характеристик попередніх князів, вибудовуючи таким чином низку взірців , прецедентів , котрим відповідає даний князь».

Утім, ця характеристика Мономаха вирізняється з-поміж інших більшою змістовністю, ніж та, що подана в Іпатіївському літописі й перекриває шаблон літописних посмертних панегіриків. Звеличення після смерті того чи іншого князя в давньоруських писемних джерелах не обходилося, зазвичай, без згадки про Мономаха. «Володимирове плем’я» стало політичним символом Русі. Образ ідеального володаря, витворений аж ніяк небезстороннім сімейству Мономахів ігуменом їхнього родового Михайлівського Видубецького монастиря в Києві - Сильвестром залишався взірцем для прийдешніх поколінь староруських книжників. Йому складали шану автори таких популярних літературних пам’яток, як «Слово про Ігорів похід», «Слово про загибель Руської землі» та славнозвісної леґенди про євшан-зілля, уміщеної в Галицько-Волинському літописі під 1201 р.

Політичні успіхи московських правителів ХІV-ХV ст. надихнули тамтешніх книжників на створення циклу леґенд про Володимира Мономаха, в яких він поставав могутнім єдиновладним правителем, увінчаним світовими інсиґніями влади. Ідеологічним підґрунтям цих задумів стала пам’ятка московської публіцистики кінця 1520 - початку 1530-х рр. - «Сказання про князів владимирських», на основі якої близько 1547 р. було складено «Поставление великих князей русских», що стало вступом до «Чину вінчання» на царство Івана Грозного. Московський цар виступав тут спадкоємцем київських князів - Володимира Святославича і Володимира Мономаха, від якого він нібито дістав у спадок царський вінець, вінчаючись ним на царство. «Поставление великих князей русских»детально переповідає леґенду про здобуття/набуття Мономахом цих візантійських інсиґній влади, вінчання ними, а відтак і перетворення його на «царя Великиа Русии».

«Сказання про князів владимирських» детально оповідає про те, як царгородський імператор - благочестивий Константин Мономах, тремтячи перед могутнім київським правителем, який виступив у похід на Візантію,

«снем же с своя главы венецъ царски поставляетъ его на блюде злате; повелевает же принисти и крабицу сердоликову, из нея же Август кесарь римскии веселяшеся, и ожерелие, иже на плещу своею ношаше, и кацыю. И от того времени князь велики Володимиръ Всеволодовичъ наречеся Манамах, царь Великиа Русия. [...] И оттоле и доныне тем венцем венчаются царским велиции князи володимерьстии, его же прислал греческий царь Коньстянтин Манамах, егда ставятся на великое княжение русьское».

16 січня 1547 р. 16-річний великий князь Іван IV Васильович урочисто вінчався на царство, слідуючи цьому «отеческому древнему преданию»:

«Тоя же зимы генваря 16, в недьлю, венчян бысть на царство Руское благовьрныи велики князь Иван Васильевичь всея Русии преосвященным Макарием митрополитом всея Руси и архиепископы и епископы и архиманьдриты и всьм священным собором Руския митрополия прародителя его венчаниемъ царя великого Манамаха животворящим крестом и венцом царским и диядимою, еже древле тьмъ животворящим крестом и венцом царскимъ и диядимою венчян бысть на царство Русское прародитель его князь велики Владимер, наречен во царскои перфире Манамах, от святеишаго митрополита ефескаго кир Неофита по благословению патриярха цареградцкаго и по молению греческаго царя Констянтина Манамаха».

Для цієї церемонії було створено «Чин вінчання», в основу якого покладено «Чин поставлення» на московське велике княжіння онука Івана ІІІ — Дмитра Івановича. Проте «Чин вінчання» на царство Івана IV було розроблено більш детально. Для обґрунтування права його вінчання на основі другої частини «Сказання про князів владимирських» було написано вступ до чину. Новизною у ньому вирізнялася тільки назва («Поставление великих князей русских»), а далі майже дослівно переказувалася леґенда про здобуття Володимиром Мономахом царських реґалій і його коронування ними в Києві, куди з цією метою буцімто прибули з Царгорода митрополит, два єпископи та три візантійських сановника.

Новаграда. И откуда величашеся род словенских князей», оповідаючи про долю «Мономахових дарів», стверджує, що князь Володимир Мономах

«на смертному одрі заборонив будь-кому вінчатися царським вінцем, тому що, як він сказав, в удільних міжусобицях царя будуть убивати. Мономах віддає Мономахові дари — царські знаки — вірному й улюбленому своєму шостому синові, князеві Георгієві Володимировичу. Князі-хранителі вінця — Георгій Володимирович, Андрій Боголюбський, Александр Невський,

Даніїл Александрович, Іван Калита та наступні московські — це особливе «царське коліно». Саме цими князями, за уявленнями владимирського та московського літописань, створювалася московська державність»

(див.: Плюханова М. Сюжеты и символы Московского царства. — С.177).

Так само й Іванові IV самого вінчання московським митрополитом було недостатньо — без благословення царгородського патріарха воно не було легітимним. У вересні 1561 р. до Москви доставили «благословенну» патріаршу грамоту. У ній предстоятель разом зі вселенським собором визнавав Івана Васильовича спадкоємцем «пріснопам’ятної цариці государині й дестини, сиріч володарки Анни (дружини київського князя Володимира Святославича — В.Р.), сестри самодержця царя Василія Багрянородного», царем законним та встановлював «реченому цареві [...] Іоаннові, бути й називатися йому царем законним і благочестивим, увінчаним і від нас правильно, разом та церковно, оскільки він від роду походить і від крові царської». Відомості про офіційне визнання за Іваном царського титулу було внесено до літопису:

«Сии же Констянтинаграда Иоасаф патриарх и вси митрополиты и архиепископи и епископи благословиша боговенчаннаго царя и великого князя Ивана Васильевича всеа Русии, еже бытии и зватися ему царем законно и благочестно венчанному, вкупе от них и от их святыя церкви просвещение и благословение, понеже рода есть и крове царския».

За спостереженнями А.Хорошкевич, після вінчання Івана Грозного на царство топікою дипломатичного листування стали уявлення про те, що набуття ним царського титулу відповідало давній історичній традиції руських/київських правителів, через що він і найменувався царем, подібно до Володимира Великого, «иже крестил Русскую землю», та Володимира Мономаха, який «на греческих царех дань имаху». Згадки про знаменитих київських «предків» Івана — князів Ігоря, Олега, Святослава та його сина Володимира, Володимира Мономаха, які уславили себе переможними походами, часто зустрічаються в новгородському та московському літописанні. Особливо яскраво ця думка розвивається в «Казанській історії», укладеній за часів правління Івана Грозного:

«Ревнуя прадедомъ своимъ, великому князю Светославу Игоревичю, како тои многажды греческую землю плени, столь далече ему сущи отъ Руския земля растоянием, и дани великия со Царяграда ималъ со благородныхъ грекъ, победившиихъ Трою предивную и прегордаго царя перского Скераска. Тои же велики князь Святославъ по Дунаю стоящихъ 80 городов болгарскихъ взя. Поревновавъ же сыну его во благочестии сиявшему, православному и великому князю Владимиру и державу свою Русскую землю святымъ крещениемъ просветившему, како взя велики градъ Корсунь, и ины земля, многия языцы работаху ему, дани дающе, и надо всеми враги его рука бе высока. Велми же позавиде и Владимеру Манамаху, како же и тои подвижеся на греческаго царя Конъстянътина Маномаха великим ополчением ратным».

Наслідком походу київського князя Володимира Всеволодовича стало отримання ним царських дарів, надісланих до Києва візантійським імператором.

«И сея ради вины великыи князь Владимер, прадедъ мои, — стверджували укладачі «Казанської історії» вустами Івана Васильовича, — царь Манамах наречеся, от него же и мы прияхом цари нарицатися, венца ради и порфиры и скифетра Костянтина царя Манамаха».

На основі аналізу цього тексту М.Плюханова вмотивовує, що визначальною для нього була думка про те, що

«минулі руські князі царювали та суть їх царювання полягала у взятті великих міст. До ряду таких перемог і ряду давніх походів на Царгород має стати взяття Казані. Отже, воцарінню передують походи князів на Казань, казанській перемозі передують походи князів на Царгород, що призвели до отримання царських знаків. Передісторія воцаріння міняється місцями з передісторією казанського взяття. Завдяки чому взяття Казані здобуває значення акта воцаріння».

На початку 1560-х рр. з ініціативи та під керівництвом митрополита Макарія (помер у 1564 р.) його сподвижником і помічником Андрієм, який пізніше також став митрополитом, було укладено одну з найзнаменитіших тогочасних літературно-історичних пам’яток — «Степенну книгу» («Книга степенна царского родословия, иже в Рустей земле в благочестии просиявших богоутвержденныхскипетродержателей, иже бяху от Бога, яко райская древеса насаждени при исходящих вод, и правоверием напаяеми, богоразумием же благодатию возрастаеми, и божественною славою осияваеми явишася, яко сад доброраслен и красен листвием и благоцветущ; многоплоден же и зрел и благоухания исполнен, велик же и высокъверх и многочадным рождием, яко светлозрачными ветми разширяем,богоугодними добродетельми преспеваем; и мнози от корени и от ветвей многообразными подвиги, яко златыми степенми на небо восходную лествицу непоколебимо водрузиша, по ней же невозбранен к богу восход утвердиша себе же и сущим по них»). Цей ґрандіозний звід, розвиваючи історико-генеалогічну схему «Сказання про князів владимирських», містив послідовний виклад московської/російської історії, розподіленої на 17 складових («степенів»), кожна з яких містила біографії руських князів — «предків» Івана Грозного.

«Розподіл історичного матеріалу на степені для часу початку вивищення Москви підкреслено робиться не за великими княжіннями, а за княжіннями московськими. Розподіл на степені подеколи умовний, не точно за княжіннями. Так, для всіх

правлінь 1054-1113 рр. відведено одну степінь (третю), причому головною особою в ній зроблено не старшого Ярославича, а князя Всеволода, від котрого йде лінія владимирських князів. Уся історія країни складається, таким чином, з цих “степенів” які у відповідності з традиційним церковним образом подаються як сходи, що ведуть до Бога, - російська історія стає генеалогічно єдиним ланцюгом святих московських государів та їхніх предків, “богоутверджених скіпетротримачів”».

Перші 6 із 17 степенів присвячувалися князям Київської Русі, починаючи від Володимира Святославича. Звертаючись до постаті «боговінчаного царя» Володимира Мономаха, укладачі «Степенної книги» наголошували на тому, що київський князь

«всюду прослы въ храбрости и победахъ, еже всемъ странамъ имени его трепетати, и во всех земляхъ изыде слухъ его. Его же ради мужества и греческаго царя Костянтина Манамаха діядиму и венець и крестъ Животворящаго Древа пріемъ и порамьницу царскую и крайбіцу сердоличьную, изъ нея же весляшеся иногда Август, кесарь римскій, и чепь златую аравійскаго злата и иные многия царские почести въ дарехъ пріятъ мужества ради своего и благочестия. И не просто рещи таковому дарованию не от человек, но Божіим неизреченннымъ судьбамъ претворяющее и преводяще славу греческаго царства на російского царя.

Венчан же бысть тогда в Кіеве темъ царским веньцемъ во святей велицей соборней и апостольстей церкви отъ святейшаго Неофита, митрополита ефескаго и отъ прочихъ святитель митулинскаго и милитійскаго, вкупе съ митрополитомъ пришедшихъ отъ Царяграда, и оттоле боговеньчанный царь нарицашася въ Російскомъ царствіи».

«Степенна книга», як бачимо, виразно позиціонувала Володимира Мономаха першим царем, увінчаним цим титулом від «грецького царства».

Віру у харизму київського князя, освяченого візантійськими інсиґніями, було упредметнено винайденими в Москві знаками влади, що демонстрували «київське походження». Зокрема відомий вінець московських царів - так звана «шапка Мономаха». Виготовлена в 1330-х рр. для одного татарського хана, її наприкінці ХVІ ст., мовлячи словами Е.Кінана, «перейменували, чи перехрестили, додавши хреста, і виписали новий паспорт - підтасовану леґенду, яка пов’язувала її з Константаном Мономахом».

Цей атрибут церемонії вінчання на царство московських правителів уперше згадується у «Чині поставлення» на велике княжіння в 1498 р. Дмитрія Івановича, онука великого московського князя Івана ІІІ, включеного до літописного зводу 1518 р. Цю пам’ятку в редакції, що посилювала «царську тему», ввели й до літописного зводу 1520 р., в якому міститься розлога оповідь про походження цих реґалій:

«того же лета (6622/1114 р. - В.Р) начя Владимир советовати с бояры своими, хотя ити на Царьград. [. ] Тогда же бе во Царьграде царь Костянтин Маномах, а в то время имея брань с персы и с латынею; и посла царь Констянтин к великому князю Владимиру Неофита, митрополита ефесскаго, и с ним два епископа митилинска и милитинска, и стратига антиохийска, и августолиа александрийска, игемона иерусалимска Еустафья, и посылает с ними к великому князю крест от животворящего древа, и снем от своеа главы венец царский, иже именуется Манамахова шапка, и крабицу сердоликову, из нея же Август, царь римский веселяшеся, и чепи златыа и иные многие царьские дары. И приде Неофит митрополит и с епископы к великому князю Владимеру, и нача молитиот царя великого князя: “Просит царь от твоего благородия мира и любве, да церкви Божия без мятежа будуть и все православме в покои пребудет, под сущею властию нашего царства и твоего великого самодръжавства Великиа Руси, да нарицаешися отселе боговенчаный царь”. Венчан сим царьским венцом рукою святейшего митрополита кир Неофита и с епископы, и от того времене князь велики Владимир Всеволодовичь наречен Манамах и царь великиа Русиа, и пребысть с царем Константином прочая времена в мире и любве; и оттоле тем царьским венцом венчаются вси великие князи владимирские, егда ставятся на великое княжение».

Більш детально ця тема розвивається у хронографах. Наприклад, в одному з московських хронографічних списків міститься вказівка на те, що походу Володимира Мономаха на Царгород передуваливиправи київських князів більш раннього часу:

«Великий князь Владимир Всеволодович нача советовати со князми своими и с бояры, хотя идти на Царьград, глаголя: “Егда аз есмь юнейший прежь мене державствовавших и хоругви правящих скипетра великия Россия, яко той великий князь Олег ходил на Царьград и дань велику на вся воя своя взял и здров возврвтися [...], а мы есмы Божию милостию настолницы прародителей своих”».

Унаслідок завоювання Царгорода - символічно заповідженої Володимирові його попередниками на київському престолі місії, він став «отселе боговенчаный царь великия Россия».

Про глибоке укорінення й розвиток цих уявлень свідчить оздоблення молільного царського місця. Так званий «Мономахов трон» було встановлено у вересні 1551 р. в Успенському соборі Московського Кремля для першого царя Івана Грозного. Цю кубоподібну споруду прикрашали чотири барельєфні панно, монументальні композиції яких відтворюють епізоди виправи Володимира Мономаха проти Візантії, його перемогу у Фракії над військом імператора Константина Мономаха та передачу останнім (дарма, що той помер за 58 років до сходження Володимира Всеволодовича на київський престол) київському князеві царських реґалій. На лівих дверях цієї споруди було вирізьблено напис:

«В еравнука его, князь великии Владимиръ Всеволодовичь Манамахъ, тои убо царь и Манамах прозвася от таковыа вины.

Егда на великомъ княжении седе в Киеве, совет творяше съ князьями своими, и боля ры и вельможами, глаголя: “Егда азъ есмъ юнеишии прежде мене державствовавшихъ и хоруви правящыхъ скипетра великиа Росия, яко же великии князь Олегъ ходил и взялъ съ Цариграда велию дань на вся воя своя, и здравъ възратися восвоаси, и потомъ князь великии Всеславъ Игоревичь ходилъ и взялъ на Константине граде тяжчаишую дань, а мы есмы Божиею милостию настолницы прародителеи своих и отца моего великого князя Всеволода Ярославича и наследницы тоя же чести от Бога сподоблени. Ныне убо съвета ищу о васъ, моеа полаты князеи, и боляръ, и воеводъ, и всего над вами христолюбиваго воиньства. Да превознесется имя святыя и живоначялныя Троицы вашеа храбрости могутствомъ Божиею волею с нанашим повелениемъ”. Отвещаста же великому князю Владимиру Всеволодичю князи, и боляре, и воеводы его, решя: “Сердце царево в руце Божиии, яко же писано есть, а мы есмы в твоеи воли, господаря нашего по Бозе”.

Великии князь Владимиръ собирает воеводы благоискусныа и многоразумныа и поставляет чиноначялники над различными воиньствы - тысущники, и сотники, и пятдесятникы над различными борениа, и съвокупи многиа тысущя воиньства, и отпусти их Фракию Царяграда области, и пленишя ихъ доволно, и возвратишяся съ многымъ богатствомъ во мнозе здравии восвояси».

Навпроти царського місця у храмі встановлюється ікона «Церква войовнича», яка називалася тоді «Благословенне воїнство отця небесного». На думку мистецтвознавців,

«ідея наступності єдинодержавної влади від князів київських і владимирських поєднувалася у цьому комплексі царського місця та ікони “Благословенне воїнство небесного царя” в єдину концепцію. Якщо рельєфи царського місця покликані були утверджувати безпосередню наступність влади Івана IV, вінчаного бармами Мономаха, від князів київських і владимирських, а через Мономаха — і від імператорів візантійських, то ікона “Благословенне воїнство небесного царя” включала самого Твана IV та його переможне військо у число тих звитяжних захисників Руської землі, представлених на іконі».

Так постать київського князя Володимира Всеволодовича Мономаха, ставши базовим персонажем політико-ідеологічної системи організації та самоідентифікації Московського царства, прислужилася леґітимізації уявлень тамтешньої еліти про успадкування/присвоєння спадщини Київської Русі та увінчаних «грецькою славою» її князів.

This article is devoted to the comprehension of the Heritage of Volodymyr Monomakh - Grand Prince of Kyiv (1113-1125), its understanding by the Church periodical literature and by the ideology of Moscow kingdom. The article traces the ways to develop ideas about Volodymyr Monomakh as the progenitor of the Moscow tsars and of their assigning of the legacy of Kyivan Rus’ and about its princes crowned by “Greek fame”.

Keywords: Volodymyr Monomakh, historical memory, Kyivan Rus’, heritage, Moscow kingdom, power, insignias.



Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.