Український історичний журнал - травень - червень - 2013

МЕТОДОЛОГІЯ. ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

ПОЛЬСЬКЕ ПИТАННЯ В ДИПЛОМАТІЇ НАПОЛЕОНА БОНАПАРТА: НОВІ ПІДХОДИ ДО ВИСВІТЛЕННЯ ПРОБЛЕМИ У СУЧАСНІЙ РОСІЙСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ

Аналізуються погляди деяких сучасних російських авторів на польське питання в дипломатії наполеонівської Франції. Зазначено, що за останні роки російська історіографія збагатилася новими студіями, які, виходячи за традиційні рамки теми війни 1812 р., більше уваги приділяють різноманітним аспектам участі Росії в антифранцузьких коаліціях.

Ключові слова: Наполеон Бонапарт, Франція, польське питання, Варшавське герцоґство, коаліція, сучасна російська історіографія.

Серед багатьох проблем історичного минулого Франції світова історіографія впродовж тривалого часу звертає увагу на дослідження епохи Наполеона Бонапарта. Вивчення різноманітних аспектів його військової та державної діяльності, внутрішньої і зовнішньої політики належить до тих тем, інтерес до яких не тільки не зменшується, а навпаки, виявляє стійку тенденцію до зростання. Доказом цього може бути наявність величезного масиву літератури.

Дослідників завжди цікавила політика Наполеона у Східній Європі, зокрема його підхід до польського питання, котре для імператора французів було лише засобом досягнення головної військово-політичної мети — встановлення гегемонії Франції в Європі. Зокрема, він використовував його для тиску на Росію, Австрію та Пруссію, які в 1772, 1793 і 1795 рр. здійснили поділи Речі Посполитої.

Слід зазначити, що польське питання було предметом розгляду переважно польських дослідників. Але віднедавна з’явилася тенденція до зацікавлення цією проблематикою в Литві, Білорусії, Україні, Росії. Традиції вивчення цього питання в Росії існували ще до революції 1917 р. У радянській період ним займалася відома московська дослідниця О.Т.Федосова. Відзначення 200-річчя війни 1812 р. стимулювало інтерес окремих російських істориків до польського питання в дипломатії Наполеона.

Слід зазначити, що у цілому дослідники прагнуть усебічно вивчити проблему та дати об’єктивну оцінку подіям того часу. Проте іноді трапляються випадки, коли окремі автори намагаються підтасувати факти під особисту, аж надто суб’єктивну концепцію. Яскравим та показовим прикладом подібних праць стала монографія кандидата історичних наук, старшого наукового співробітника Тнституту російської історії РАН Є.В.Мезенцева. Зокрема, у першому параграфі книги автор торкнувся і польського питання, причому вдавшись до фальсифікації джерела. Так, дослідник стверджує, що у жовтні 1803 р. під час бесіди з польськими еміґрантами Наполеон публічно заявив про свій намір відновити Польщу в кордонах 1772 р. під французьким протекторатом, що означало відокремлення від Росії Білорусії та Правобережної України. При цьому Є.В.Мезенцев послався на документи, котрі не підтверджують його думки. В одному з них ідеться про те, що під час бесіди з польським вигнанцем Бонапарт висловив жаль із приводу долі його країни, докоряючи колишньому французькому урядові та самим полякам за те, що допустили розподіл країни. Далі у виданні зазначено, що повний текст документа опубліковано у збірнику Російського історичного товариства. Але складається враження, що Є.В.Мезенцев із ним не ознайомився, адже в ньому сказано, що, розмірковуючи про долю Польщі з поляком із Галичини, кавалером Мальтійського ордену Жабокрицьким, Наполеон у жовтні 1803 р. заявив йому, що«зараз потрібне диво, щоби відновити Польщу». Водночас у монографії одного з авторитетних дослідників наполеонівської епохи Ж.Тюлара, на яку також посилається російський автор, немає жодних повідомлень про те, що Наполеон твердо обіцяв полякам відновити незалежність їхньої держави14. Довічний консул Французької Республіки, до речі, указував на таку можливість у далекому майбутньому («Поляки завжди були друзями Франції; зараз мені доведеться помститися за них. Можливо, колись я змушу Росію, Пруссію та Австрію відновити провінції, які вони вже тричі поділили між собою. Політика північних дворів завжди була підступною, нелюдяною та підлою»).

Слід зазначити, що у жодному офіційному документі імператора французів не зафіксовано обіцянок стосовно відновлення польської держави в кордонах 1772 р. Наполеон чудово розумів, що такі намагання викличуть довготривалий збройний конфлікт із могутніми державами Європи. Тому не випадково, за його власним висловом, він завжди вважав Польщу «засобом, а не метою». Утім, не зважаючи на це, певна частина польської еліти все ж таки розраховувала на допомогу Франції у відновленні своєї державності.

У 2009 р. вийшла праця наукового співробітника Інституту слов’янознавства РАН Ґ.В.Макарової, яка також звернула увагу на дану проблему, у цілому не додавши нічого нового через надто слабку джерельну базу. Водночас стаття місить доволі багато фактологічних помилок. Зокрема, дослідниця стверджує, що у випадку вдалої війни з Росією у 1812 р. Наполеон збирався віддати Австрії Волинь, а Пруссії - Прибалтику. Слід підкреслити, якщо Оттоманській Порті імператор французів у березні 1812 р. дійсно обіцяв повернути всі її володіння, які були завойовані Росією за останні 60 років, за умови, що вона укладе з Францією антиросійський союз, то стосовно Австрії подібні обіцянки офіційно не задокументовано. Це - вигадка радянської історіографії (І.С.Звавич, С.Б.Кан, А.К.Буцик, Л.Ґ.Бескровний, В.Н.Котов, Б.С.Абаліхін). Проте завдяки праці В.В.Ададурова вдалося розвіяти цей міф. Зокрема, працюючи в Архіві міністерства закордонних справ Австрії, дослідник віднайшов протоколи французько-австрійських переговорів про укладення двостороннього альянсу. У жодному з них не йшлося про попередній розподіл територій. Так, у таємних статтях прийнятого 19 лютого 1812 р. проекту договору говорилося лише про те, що «в разі щасливого завершення війни його величність імператор французів зобов’язується забезпечити його величності імператорові Австрії відшкодування та компенсації за втрати і збитки, яких він може зазнати через співпрацю під час війни». Далі йшов перелік територій, які могли зацікавити імперію Габсбурґів, затверджений Францем І. Проте Волинь там не фіґурувала, оскільки Відень, щоб не посваритися з Петербурґом, на неї й не претендував. Першими та єдиними у цьому списку були дунайські князівства, окуповані на цей час російськими військами. Зазначимо, що під час війни 1812 р. Австрія не порушила російський кордон, а Росія - австрійський, тому що перша другій війну офіційно не оголошувала, так само, як і Пруссія. Зокрема, австрійській корпус під командуванням ґенерала від кавалерії К.Ф.Шварценберґа, що входив до складу Великої армії, як відомо, увійшов на територію Росії зі сторони Варшавського герцоґства, а не Галичини. 

Слід зазначити, що в документах французько-прусського договору, підписаного 24 лютого 1812 р., факт обіцянок Францією прибалтійських територій Пруссії за участь у війні проти Російської імперії також не підтверджується. Це — ще одна з вигадок радянської історіографії, представники якої стверджували, що Наполеон нібито намагався завоювати та розчленувати Росію. На жаль, згадані міфи продовжують експлуатувати сучасні дослідники.

Дуже суперечливим є також твердження Ґ.В.Макарової про те, що польська шляхта після створення у 1807 р. Варшавського герцоґства дедалі більше орієнтувалася на Францію, виявляючи глибокунеприязнь до Росії, та продовжувала сподіватися на відновлення Польщі за допомогою Наполеона. Насправді серед польської шляхти існували й сильні проросійська та проавстрійська партії. Так, під час французько-австрійської війни 1809 р., у битві при Ваґрамі, стрімка атака польських уланів ледве не вирішила її результат на користь австрійців. Чимало шляхтичів, особливо в українських ґуберніях Росії, підтримувало російську владу. Зокрема, за свідченням графа Т.Морського, призначеного Наполеоном 20 липня 1812 р. спеціальним «комісаром-організатором у провінціях Волині, Поділля й України», на Волині проросійські налаштованими були князі Жевуський та Любомирський, сенатори Ворцель і Ґрайневський. Були й інші маґнатські роди, які в Росії почувалися набагато впевненіше, ніж колись у Речі Посполитій. Те, що шляхта Правобережжя мало вірила французьким обіцянкам, визнавав і сам Наполеон. Так, за його словами, під час кампанії 1812 р. він мав «погану підтримку від Литви та Варшавського герцоґства, які не змогли здійснити навіть того, що поляки Поділля, Волині й України зробили для Росії, зібравши п’ять — шість тисяч козаків». На наш погляд, тільки у споконвічно польських землях значна частина місцевої шляхти вбачала в підтримці Франції реальний шлях до незалежності.

Розглядає дану проблему Ґ.В.Макарова і в іншій своїй праці. Зокрема, зовсім непереконливим є твердження дослідниці про те, що напередодні війни Франції з Росією у травні 1812 р. між Наполеоном і урядом Варшавського герцоґства було досягнуто угоди про проголошення Польського королівства. Зазначимо, що у цей час радикальне вирішення польського питання не відповідало зовнішньополітичним планам імператора французів. Як відомо, наприкінці 1811 р. Наполеон остаточно вирішив воювати з Російською імперією, що стояла на перешкоді здійсненню його задумів. У стратегічному плані Франція потребувала союзників. Одним із них стала Австрія. Зокрема, віденський кабінет ще після одруження 2 квітня 1810 р. доньки Франца І — Марії Луїзи з Наполеоном продемонстрував свою готовність до зближення. Тому не випадково напередодні війни з Росією французький правитель намагався використати австрійські військові та економічні ресурси у своїх цілях. У силу різних обставин Дунайська імперія пішла на співробітництво з Францією. Згідно з Паризьким союзним договором, підписаним 15 березня 1812 р., для участі в поході Великої армії в Росію Австрія виставила 30-тисячний допоміжний корпус під командуванням К.Ф.Шварценберґа в обмін на ґарантії недоторканності своїх кордонів та можливі територіальні прирощування. Зокрема, згідно зі ст. 5 таємного австро-французького договору Наполеон ґарантував австрійському імператорові цілісність його володінь у Галичині. Що стосується Росії, до якої також входили колишні землі Речі Посполитої, то в Бонапарта були зовсім інші плани, ніж у профранцузької польської еліти. Захоплені ідеєю відновлення національної державності поляки не були спроможними оцінити реальну геополітичну та воєнну ситуацію в Європі взагалі й інтереси Наполеона зокрема, у тому числі стосовно польського питання. Як відомо, французький володар намагався завдати російській армії відчутних поразок у прикордонних битвах і таким чином змусити Росію підписати вигідний для Франції мир, у тому числі зобов’язання беззастережно дотримуватися умов континентальної блокади Великобританії. Польські ж політичні та військові діячі прагнули бачити сусідню з Польщею Росію максимально послабленою. Проте їхні плани суперечили намірам Наполеона в найголовнішому — у питанні відновлення держави. За свідченням секретаря-архівіста Наполеона барона А.Ж.Ф.Фена, імператор французів у березні 1812 р. заявив своїм міністрам, що «відновити Польщу дуже корисно для Європи, оскільки це захистить її від Росії, але воювати заради цього не варто». Виходячи з цього, Наполеон не міг зараз радикально вирішувати польське питання. Такий розвиток подій викликав би труднощі при укладенні миру з Росією та ускладнив би відносини з союзною Австрією. 

Утім, знаючи, що поляки неабияк розраховують на нього, у майбутній війні з Росією французький імператор поступив так, як і під час воєнної кампанії 1806-1807 рр. Для здійснення цьогоплану він вирішив знову використати ентузіазм поляків, нічого не говорячи про відновлення Польщі. У травні 1812 р. Наполеон зустрівся з міністром фінансів Варшавського герцоґства графом Т.Матушевичем. Тоді було досягнуто домовленості про створення Ґенеральної конфедерації королівства Польського. Ця організація повинна була мати антиросійську спрямованість, щоб об’єднати польських повстанців як на території Варшавського герцоґства, так і поза його межами. Про наміри Наполеона щодо використання поляків лише проти росіян свідчить і його інструкція, дана 28 травня 1812 р. послові Франції у Варшаві Д.Ж.Ф.Прадту. У документі йшлося про організацію повстання в Литві, на Поділлі, Волині та в інших частинах колишньої Речі Посполитої, за винятком австрійської Галичини. Наголошувалося, що шляхта на території Росії має сформувати кавалерійські загони, завдання яких полягатиме в діях на фланґах і в тилу ворога, «поставивши його приблизно в таке становище, в якому перебувала французька армія в Іспанії і республіканські військові сили за часів Вандеї».

У війні між Францією та Росією, що розпочалася 24 червня 1812 р. і яку Наполеон у пропаґандистських цілях назвав «другою польською кампанією», серед профранцузької польської еліти у цілому не виникало сумнівів, що Франція відновить Річ Посполиту. Отже, 28 червня 1812 р. на сеймі у Варшаві було створено Ґенеральну конфедерацію Королівства Польського. Водночас група впливових маґнатів, щоб змусити імператора французів вирішити польське питання, підбурила незначну кількість депутатів сейму і тоді було також проголошено Корону Польську, що передбачало возз’єднання всіх польських земель у кордонах 1772 р. Проте, як уже зазначалося, у цей час повноцінне відновлення Польщі не входило до планів Наполеона. Насправді він ставив завдання на сеймі інспірувати створення такої організації, що повинна була мобілізувати всіх поляків на війну лише з Росією.

Відтак твердження Ґ.В.Макарової про те, що акцією з проголошенням Польського королівства Наполеон намагався сильніше прив’язати до себе поляків, забезпечивши їх сприяння у війні проти Росії, на наш погляд є безпідставним. Так, коли 11 липня 1812 р. до Вільна прибула депутація Ґенеральної конфедерації Королівства Польського, імператор французів відмовився затверджувати рішення сейму про відновлення Польщі. Зокрема, коли голова депутації ґенерал Ю.Вибіцький заявив йому: «Визнайте, нарешті, що Польща існує!», Наполеон відповів: «Якби я був поляком, то мислив і чинив би так, як ви. Я б так, як ви діяв на варшавських зборах». Далі він відхилив претензії поляків на Галичину, повідомивши, що ґарантував австрійському імператорові цілісність його володінь, проте заявив: «Нехай Литва, Самоґітія (Жемайтія — О.З.), Вітебськ, Могильов, Волинь, Україна й Поділля проникаються тим самим духом, що я зустрів у Великій Польщі — і Провидіння увінчає успіхом святу вашу справу».

Водночас на білорусько-литовських землях 1 липня 1812 р. Наполеон створив Комісію тимчасового уряду Великого князівства Литовського, що діяла незалежно від варшавської влади. Такий крок зайвий раз свідчив про те, що імператор французів, як і раніше, не бажав зв’язувати собі руки в польському питанні. Це могло серйозно ускладнити його відносини з Габсбурзькою імперією, яка була союзником Франці, та в майбутньому стати перешкодою до укладення миру з Росією. Так, за свідченням колишнього посла Франції у Санкт-Петербурзі маркіза А.О.Коленкура, Наполеон ще напередодні війни з Росією заявив: «Поляки закликають мене, але я не думаю про цю реставрацію. [...] Це досить складна справа через Австрію».

Ґ.В.Макарова також стверджує, що після оприлюднення на сеймі у Варшаві наприкінці червня 1812 р. маніфесту про відновлення Польщі саксонський монарх Фрідріх-Авґуст був проголошений польським королем. Невідомо, звідки дослідниця взяла таку інформацію, адже жодне джерело цього факту не підтверджує. Виходить, що «король був без королівства». Це — вигадка автора. 

У нашому розпорядженні є документ - маніфест від 12 липня 1812 р. про вступ Фрідріха-Авґуста до Ґенеральної конфедерації, що свідчить про протилежне. Зокрема, він починається словами «Божою милістю ми, Фрідріх-Авґуст, король саксонський, герцоґ варшавський».

У листопаді 2009 р. в Інституті військової історії міністерства оборони Російської Федерації захистив дисертацію В.П.Акуленко. Зокрема, у контексті участі Росії в європейських військово-політичних союзах кінця ХVІІІ - початку ХІХ ст. він торкнувся польського питання в дипломатії Наполеона, не додавши нічого нового. Так, дослідник стверджував, що насправді відновити Польщу Бонапарт міг лише у випадку остаточного розриву відносин із Росією. Таким чином, В.П.Акуленко повністю повторив раніше опубліковане твердження О.М.Ситіна, при тому не даючи посилання на джерело отриманої інформації. Утім, як уже було зазначено, землі колишньої Речі Посполитої на той час опинилися не тільки у складі Росії, але й Австрії та Пруссії. І саме цього не врахував автор згаданої вище праці.

У 2012 р. в Москві вийшла друком книга петербурзького дослідника наполеонівської епохи, кавалера ордену Почесного леґіону О.В.Соколова. У контексті російсько-французького протистояння автор розглянув і польське питання в дипломатії Наполеон. Слід зазначити, що, на відміну від інших російських істориків, котрі дотримуються «патріотичних позицій», О.В.Соколов (як колись і А.З.Манфред) сповідує франкофільські погляди. Відтак хоча його праця й ґрунтується на використанні різноманітних джерел і претендує на об’єктивний погляд, він не приховує своїх симпатій до наполеонівської Франції. Зокрема, на наш погляд, автор надмірно ідеалізує польську політику Наполеона. Він стверджує, що в Тільзиті Наполеон не обдурив поляків, а навпаки, дав їм усе, що можливо було зробити для них у тій ситуації. На підтвердження свого висновку О.В.Соколов посилається на працю відомого польського дослідника Ш.Ашкеназі, який зазначав, що «Наполеон - єдиний іноземний монарх, це єдиний великий європеєць, який зробив щось добре для Польщі». Слід зауважити також, що коли Ш.Ашкеназі працював над своєю книгою, польські політичні діячі сподівалися на допомогу країн Антанти, зокрема Франції, у відновленні державності. Намагаючись показати французьким політикам, що незалежність Польщі завжди була в інтересах Франції, Ш.Ашкеназі, на нашу думку, перебільшив заслуги Наполеона перед поляками, адже, як уже зазначалося вище, польське питання цікавило його суто як зовнішньополітичний інструмент. Не випадково створене Наполеоном Варшавське герцоґство було засобом тиску на Росію та Австрію, а також тримало в напрузі Пруссію, що влучно зауважив відомий фахівець із зовнішньої політики Франції А.Вандаль: «Із самого початку він (Наполеон - О.З.) задумав струнку систему. Першою його думкою було створення на місці Німеччини на всю її довжину, від Райну до Вісли, низки країн, які б залежали від Франції [...] нарешті, у кінці цієї безперервної лінії - Велике герцоґство Варшавське - з польських провінцій Пруссії».

Цими заходами Наполеон намагався розв’язати низку завдань в антикоаліційній боротьбі: по-перше, новостворені країни були своєрідними буферами між Францією та іншими державами Європи; по-друге, фінансові засоби, які Наполеон викачував із цих нових державних утворень, ішли на забезпечення воєнних операцій; по-третє, вирішувалася проблема поповнення армії, - адже війська, які були змушені виділяти «союзні» держави, потрапляли в безпосереднє підпорядкування Наполеона й вели бойові дії у складі французької армії; по-четверте, цими заходами імператор намагався забезпечити Францію союзниками, запобігти їх можливому приєднанню до антифранцузьких коаліцій; по-п’яте, таким маневром Франція розподіляла залежні від себе країни між ворожими державами, що заважало їм виступити спільним фронтом та розхитувало вже створені коаліції.

Доволі суперечливе також твердження О.В.Соколова, що в лютому 1807 р. князь А.Сапега представив план збройного повстання на Поділлі та Волині. Подібні задуми представляли імператорові й інші польські офіцери. Дослідник посилається на монографію сучасного польського історика Д.Наврота. Невідомо, звідки останній узяв таку інформацію, але, як свідчать французькі архівні джерела та рукописні фонди Львівської національної наукової бібліотеки ім. Василя Стефаника НАН України, меморандум А.Сапеги «Загальні ідеї щодо статистики Польщі», виявлений В.В.Ададуровим, датовано кінцем 1806 р. Саме тоді з цим документом ознайомився Наполеон, який настільки високо оцінив цю працю та інші послуги князя, що надав йому винятковий для іноземця титул камергера. Зокрема, у меморандумі йдеться про природу, економіку, географію та населення колишніх земель Речі Посполитої і жодного слова немає про організацію повстання на Волині та Поділлі в 1807 р., про що пишуть Д.Наврот та О.В.Соколов. Як свідчать джерела, А.Сапега був геологом, економістом та придворним Наполеона. Тому не можна погодитися з О.В.Соколовим, який стверджує, що у кампанії 1807 р. він воював у складі 3-го леґіону під командуванням ґенерала Я.Г.Домбровського.

Слід також зазначити, що план антиросійського повстання на Волині та Поділлі в 1807 р. представили Наполеону в окремих меморандумах згадані Д.Навротом відомі діячі польського патріотичного руху — А.Городиський та Ю.Нейман. Утім, тільки останній був колишнім офіцером. Зауважимо, що схожі помилки містяться й у новій публікації Д.Наврота. На нашу думку, дослідник, наслідуючи Ш.Ашкеназі, ідеалізує польську політику Наполеона. Зокрема, у його працях відсутній критичний підхід до аналізу інтересів французького імператора у Східній Європі.

О.В.Соколов вириває цитати з історичного контексту, при цьому спотворюється їх зміст. Наприклад, пишучи про створення Варшавського герцоґства, він наводить цитату з документа, що не розкриває повністю намірів правителя Франції стосовно Польщі. Так, 4 липня 1807 р., звертаючись до Олександра І, Бонапарт заявляв, що французька політика спрямована на те, аби зона її безпосереднього впливу не розповсюджувалася далі Ельби: «Таким чином, край, що простирається від Німану до Ельби, буде бар’єром, котрий розділятиме обидві держави та не даватиме їм можливості обмінюватися шпильками, що перетворюються на гарматні постріли». У цьому ж документі є слова Наполеона про те, що він не бажає створювати польську державу під протекторатом Франції, аби не зіпсувати відносин із Росією, на що, як не дивно, не вказує О.В.Соколов. Крім того, при висвітленні польського питання російський автор не використав праці відомого дослідника М.Гандельсмана, написані на основі значного масиву архівних джерел, перш за все французьких, а також ґрунтовні студії польських істориків міжвоєнного періоду, дослідження Є.Сковронека та інших сучасних польських фахівців, які, до речі, дійшли висновку, що для Наполеона були найважливішими власні інтереси, а не незалежність Польщі.

Таким чином, слід визнати, що сучасна російська історіографія вкрай повільно звільняється від стереотипів в оцінці історичних подій доби Наполеона І, навіть попри те, що почали з’являтися праці, в яких по-новому розкрито різні напрями наполеонівської дипломатії. Це стало можливим завдяки використанню нових, головним чином зарубіжних джерел. Водночас окремі історики продовжують залишатися в полоні штампів радянської історіографії, не вважаючи за потрібне враховувати досягнення зарубіжних, у тому числі польських, колеґ. Аби уникнути подібного явища, на нашу думку, слід звернути більше уваги на джерельну базу та історіографічні здобутки, а також на використання нових методологічних підходів при дослідженні вказаної проблеми.

The viewpoints by some contemporary Russian authors to the Polish question in the diplomacy of Napoleonic French are covered in the article. Noticed that Russian historiography has become very increase by new studies in recent years. Unlike the traditional topics about war of 1812, more attention is paid to the different aspects of participation of Russia in the anti-French coalitions.

Keywords: Napolion Bonaparte, French, Polish Question, Duchy of Warsaw, coalition, contemporary Russian historiography.