Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Український історичний журнал - травень - червень - 2013

ДЕМОГРАФІЧНИЙ ВИМІР ПОРАЗКИ 1941 р.: МАСШТАБИ ВТРАТ РСЧА ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНИМИ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

Проаналізовано підходи до проблеми обрахування втрат Червоної армії військовополоненими. Шляхом зіставлення радянських і німецьких статистичних даних уточнено кількість радянських бійців і командирів, які потрапили до німецького полону під час кампанії 1941 р. на Східному фронті та окремих операцій на південно-західному стратегічному напрямі.

Ключові слова: військовополонені, РСЧА, вермахт, втрати, статистичні дані, битва, операція, оточення, фронт.

За останні роки спостерігається тенденція щодо зростання дослідницького інтересу до проблеми втрат Червоної армії у протиборстві з німецьким вермахтом у період Другої світової війни. Як і раніше, українські історики порушують актуальні питання щодо ціни, яку заплатило радянське суспільство за перемогу. Вагомих результатів було досягнуто у сфері підрахунків втрат вищого командного складу РСЧА полоненими на території УРСР. Досліджено складну проблему обліку загиблих радянських полонених у системі збройних сил СРСР. Досить активно у сучасній російській історіографії вивчаються питання, пов’язані з обрахуванням різних категорій втрат радянських військ під час воєнних кампаній, битв, окремих операцій, ведення персонального обліку втрат на фронтах, загальне співвідношення втрат воюючих сторін тощо. 

Не стали винятком і такі питання, як демографічні показники кількості радянських полонених і масштаби їх загибелі впродовж 1941—1945 рр. у Німеччині та на окупованих вермахтом територіях Європи. Деякі усталені погляди на історико-статистичні аспекти нацистської окупаційної політики і злочинів проти військовополонених (переважно у кампаніях 1941—1942 рр.) із введенням до наукового обігу нових джерел переглядаються також у німецькій історіографії. І якщо раніше у центрі уваги істориків із ФРН була територія Третього Райху, то за останній час зростає інтерес саме до подій на Східному фронті й окупованих землях СРСР. Окремі сюжети стратегічних оточень радянських військ в операції «Барбаросса» та їх втрат під час боїв у «котлах» розглянуто у сучасній науковій літературі Великобританії, США і Канади. Результатом міжнародної співпраці українських, російських та білоруських істориків стало видання у 2011 р. комплексного дослідження з історії радянської держави під час нацистської навали, в якому підбито підсумки попереднього етапу історієписання у країнах пострадянського простору. Не пройшли повз увагу авторів і проблеми, пов’язані з обрахуванням радянських військових втрат в оборонних боях літа — осені та подальших наступальних операціях 1941 р.

Попри дійсно серйозні напрацювання у цій сфері, які виходять за рамки суто вітчизняної історіографії, чимало питань усе ще залишаються нерозглянутими, а деякі вже усталені підходи викликають певні сумніви з огляду на недостатньо аргументовані методи, застосовані при обчисленні безповоротних втрат Червоної армії, у т.ч. військовополоненими. Особливо це стосується загальної кількості полонених у трагічну для радянської сторони пору 1941 р. у цілому, та окремих її складових на південно-західному стратегічному напрямі — території України. Висвітленню цієї теми та деяких безпосередньо пов’язаних із нею проблем і присвячено дану статтю.

***

Відразу по закінченні війни радянському керівництву стали відомі узагальнюючі дані, які, однак, ніколи не були оприлюднені. Ще у червні 1945 р. начальник управління обліку та контролю за чисельністю збройних сил полковник Подольський підготував довідку «Про бойові втрати особового складу Червоної армії у Великій Вітчизняній війні», згідно з якою кількість полонених і зниклих безвісти сягала щонайменше 3 млн 344 тис. чол. Але за весь період війни, з 1941 по 1945 рр., відповідно до радянських офіційних документів, які, своєю чергою, спиралися на донесення, що надходили зі штабів армій, у полон потрапило лише 36,2 тис. військовослужбовців. Щоправда, ці дані включали лише тих військовослужбовців, факт потрапляння в полон яких було підтверджено іншими бійцями частини та її командиром (ідеться про достатньо велику кількість свідків), і коли вже це складно було приховати від вищого командування. Однак подібні випадки були радше винятком, ніж правилом. Як приклад, можна навести оперативне зведення №088 штабу Південно-Західного фронту за 13 серпня 1941 р., в якому наводилися втрати 200-ї стрілецької дивізії за декілька попередніх днів бойових дій: убито 119, поранено 354, зникло безвісти 251, потрапило в полон 13 осіб. В абсолютній більшості інших оперативних документів Південно-Західного та Південного фронтів за 1941 р. можна знайти лише поодинокі згадки про червоноармійців, які опинилися в німецькому полоні. Хоча вже в перший місяць після початку війни співробітники генерального штабу РСЧА неодноразово порушували перед начальниками штабів армій і фронтів питання про ненадання командирами з’єднань та окремих частин списків персональних втрат особового складу, і, отже, невиконання наказу Державного комітету оборони (ДКО) №138-1941. До невтішних висновків про те, що облік втрат особового складу, у т.ч. полоненими, здійснюється «жахливо», дійшли також і у самому ДКО. І для цього були всі підстави - у середині серпня штаб Південно-Західного фронту спромігся надіслати донесення відносно лише третини власних військ. Уже 26 серпня 1941 р. Й.Сталін зобов’язав командирів і комісарів разом з особливими відділами скласти поіменні списки всіх тих, хто здався в полон ворогу та членів їхніх сімей. Це розпорядження можна розглядати як своєрідний додаток до карального наказу Ставки ВГК №270, який з’явився десятьма днями раніше. І фактично, ці матеріали були списками на розстріл військовослужбовців, які потрапили в полон, та заслання й обмеження прав членів їхніх сімей. Тому, цілком зрозуміло, командири свідомо зараховували більшість полонених до числа зниклих безвісти, не бажаючи брати на себе відповідальність за низький рівень підготовки ввірених їм частин, незадовільний морально-психологічний стан і дисципліну, що нерідко призводило до масової здачі в полон. Самі перебуваючи під загрозою можливих репресій із боку каральних органів, вони водночас намагалися відвести таку загрозу від родин полонених, беручи до уваги дію наказу Ставки ВГК №270.

На якості обліку позначився також катастрофічний розвиток подій на фронтах, відтак командири частіше за все просто не мали змоги складати списки полонених. Безліч донесень узагалі не доходила до вищих штабів або складалася вкрай неточно, «на око», а деколи просто нікому було доповідати. До того ж в оточення потрапляли не лише полки, дивізії, а й цілі армії та фронти. Оперативні документи, серед них і про чисельний склад та бойові втрати, знищувалися, а частина їх потрапила до німецьких військ.

Запізнілими виявилися рішення про створення спецорганів, відповідальних за облік безповоротних втрат особового складу діючої армії - спеціального відділу при Головному управлінні формування і комплектування військ Червоної армії від 19 листопада 1941 р. та Центрального бюро з персонального обліку втрат від 31 січня 1942 р. І хоча завдяки цим заходам удалося дещо поліпшити якість облікового процесу, однак вони не могли компенсувати величезний брак інформації за перші місяці війни. Заповнити істотні прогалини в документації виявилося неможливим навіть шляхом упровадження більш досконалої методики підрахунків.

Ще одним чинником, який призвів до незадовільного стану обліку втрат РСЧА полоненими, причому не тільки в період між червнем та груднем 1941 р., а й протягом усієї війни, був фактор дипломатичного характеру. Не зважаючи на те, що затверджена 1 липня 1941 р. постанова Раднаркому СРСР №1798-800 с («Положення про військовополонених») дозволяла обмін списками полонених із міжнародними організаціями чи довідковими бюро Міжнародного комітету Червоного Хреста (МКЧХ), у реальності все виявилося значно складніше, ніж на папері. Усі спроби МКЧХ домогтися налагодження обмінів цими списками, а також інспектування таборів і взаємної видачі поранених і хворих між Німеччиною та СРСР, повністю провалилися через неготовність обох сторін іти на поступки у вирішенні принципових питань. Але головним чином через небажання гітлерівського керівництва зв’язувати собі руки у війні «на знищення світогляду», в якій поводження з радянськими полоненими з боку вермахту та СС, за влучним висловлюванням обізнаного у цьому питанні Г.Мольтке, являло собою «вершину звірств та збоченості».

Не можна сказати, що під час війни у СРСР взагалі не називалися цифри втрат Червоної армії у протистоянні з німецькими військами. Навпаки, вони, як і втрати противника, регулярно оголошувалися Радінформбюро у спеціальних зведеннях із фронту. Але ступінь достовірності радянських офіційних заяв був украй низьким, насамперед це пов’язано з тим, що вони виконували функції пропагандистського характеру і були спрямовані, головним чином, на ідеологічну мобілізацію населення. Щодня люди отримували дозовану інформацію про локальні успіхи радянських військ, при цьому німці безперервно займали все нові й нові міста та села, високими темпами просуваючись на схід. Цифри радянських втрат завжди, навіть у катастрофічний період літа — осені 1941 р., називалися набагато меншими, ніж втрати вермахту. Причому жодного разу не оголошувалися радянські оцінки кількості полонених червоноармійців. Хоча повідомлення, які регулярнонадходили з окупованих територій, містили достатньо вичерпну інформацію, щоб зробити однозначний висновок про наявність у німецькому полоні тисяч осіб. Мовчала про це й нота наркома закордонних справ В.Молотова про звірства окупаційної влади щодо полонених від 25 листопада 1941 р. Того ж дня, намагаючись спростувати зведення німецького командування про полонення з початку війни декількох мільйонів радянських бійців і командирів, Радінформбюро охарактеризувало його як «сміховинні вигадки гітлерівських фальшивомонетників», приписуючи супротивникові загальні втрати у 6 млн чол., що насправді більше характеризувало втрати РСЧА, а не навпаки.

На проблему надмірної цензури та замовчування невдач на фронтах ще на початку жовтня 1941 р. звертав увагу відділу пропаганди й агітації ЦК І.Еренбурґ: «Мені незрозуміло, чому наша преса і радіо не відгукнулися на падіння Києва і знищення греблі Дніпрогесу. Про це всі говорять: на заводах, у військових частинах, на вулицях». Але знову ані слова про в’язнів нацистських таборів. Майбутній учасник оборони Сталінграда О.Гордєєв, згадуючи настрої населення у зв’язку зі зведеннями Радінформбюро, розповідав: «Невиразні повідомлення з фронту в перші тижні сорок першого року було важко зрозуміти. Чи то Червона армія б’є німців, чи то німці тіснять (звичайно, не гонять!) наші війська». Проте, за його висловом, і в подальшому мало що змінилося: «У вересні фашисти зайняли Київ. Ми не могли знати в повній мірі трагедію полків і дивізій, що потрапили в оточення, загиблих, узятих у полон червоноармійців і командирів. Скажи тоді, що кількість наших полонених обчислюється сотнями тисяч, ніхто б не повірив. Та й сказати таке ніхто б не посмів».

Яскравою ілюстрацією того, як відбувалася підміна понять та проводилася маніпуляція цифрами на найвищому рівні, а масштаби масового полонення власних військ усіляко замовчувалися, може слугувати виступ Й.Сталіна на врочистому засіданні 6 листопада 1941 р., напередодні 24-ї річниці Жовтневої революції, де він торкнувся теми втрат РСЧА за перші чотири місяці війни. Окремопро полонених не було сказано ані слова, але озвучувалася цифра зниклих безвісти — 378 тис. чол., котра, як можна припустити, включала також і полонених. Інші категорії втрат виглядали в доповіді так: 350 тис. убитих і 1 млн 20 тис. поранених. Наскільки далекими від реальності були ці цифри говорить хоча б той факт, що до кінця жовтня 1941 р., тобто якраз за перші чотири місяці війни, які згадував Й.Сталін, від кадрової Червоної армії, з якою СРСР зустрів напад нацистської Німеччини, на фронті залишилося не більше 8%. Решту 92% становили різноманітні категорії втрат, причому переважно полоненими. Уже до 1 вересня 1941 р. був майже повністю вибитий первинний особовий склад стрілецьких дивізій. Усі з’єднання трималися тільки за рахунок маршевого поповнення і залучення місцевих людських ресурсів у районах бойових дій.

Для розуміння масштабу цих втрат слід ураховувати, що в діючій армії на західному театрі воєнних дій напередодні 22 червня 1941 р., з урахуванням т.зв. великих навчальних зборів, перебувало близько 2 млн 743 тис. чол. (із резервами головного командування та військами внутрішніх округів РСЧА і ВМФ разом нараховувалося 5 млн 435 тис.), у т.ч. Київський особливий військовий округ (КОВО) — 907 тис., Одеський військовий округ (ОдВО) — майже 165 тис. чол. Ще один округ, який розташовувався у глибині України — Харківський (ХВО), налічував 205 тис. чол. Окрім цього, із початком війни до лав РСЧА було мобілізовано мільйони радянських громадян. Тільки до 1 липня 1941 р. їх чисельність сягнула 5 млн 350 тис. чол., серед них було понад 505 тис. командирів запасу. І це при тому, що у зв’язку зі швидкою втратою західних областей країни СРСР позбувся великих мобілізаційних ресурсів військовозобов’язаних. Усього на захопленій противником території було залишено 5 млн 632 тис. чол. із мобресурсів Радянського Союзу, із них у КОВО — 1 млн 625 тис. та ОдВО — 813,4 тис. осіб. Незважаючи на труднощі в роботі органів, відповідальних за проведення мобілізації, її показники були досить успішними (йдеться як про військовозобов’язаних, так і про бійців винищувальних батальйонів та загонів народного ополчення). До лав радянських військ протягом перших місяців війни було направлено 3 млн 184 тис. 726 українців і громадян республіки інших національностей.

І у цьому контексті слід особливо зауважити, що якщо дійсно Й.Сталін у своїй доповіді свідомо применшив радянські військові втрати, то ненабагато, принаймні щодо вбитих і поранених. Адже відомо, що за весь 1941 р. РСЧА втратила 802,2 тис. убитими та 1 млн 270 тис. пораненими, а загальні втрати наближалися до відмітки у 6 млн чол. Що стосується полонених, то тут можна впевнено говорити про свідоме замовчування лідером СРСР цієї категорії втрат як такої, оскільки саме вона становила найбільшу кількість втрат за 1941 р., складаючи щонайменше 3 млн 907 тис. чол. Із них на кінець жовтня припадало 3 млн 539 тис. чол., що було в понад дев’ять разів більше одних тільки зниклих безвісти, про яких повідомлялося у сталінській доповіді. 

Натомість, за всіх своїх вад, німецька статистика все ж таки набагато точніше відтворювала реальну картину втрат Червоної армії, особливо у великих битвах на оточення, ніж аналогічні показники в більшості радянських документів. Ба більше, аналіз джерел та історіографії дозволяє стверджувати, що навіть німецькі дані, які на перший погляд виглядають суттєво перебільшеними, насправді - дещо неповні й не відображають у повній мірі масштабу полонення червоноармійців.

Як виглядала еволюція німецької статистики щодо кількості радянських полонених на Східному фронті за 1941 р.? В одному з перших узагальнюючих донесень командування вермахту вказувалося, що до 11 липня у ході воєнної кампанії проти СРСР захоплено 366 тис. чол., у т.ч. майже 2 тис. командирів. До 31 липня 1941 р. німецькі війська взяли в полон уже 814 тис. радянських військовослужбовців. На 6 серпня 1941 р. відділ 1С мав у своєму розпорядженні дані про те, що тільки у ході операції після прориву «лінії Сталіна» війська групи армій «Південь» захопили на території України до 150 тис. полонених (усього на цей час вермахт узяв до 895 тис. полонених). Уже 22 серпня 1941 р. верховне командування вермахту (ОКВ) повідомляло про те, що за перші два місяці походу проти СРСР німецькій армії вдалося глибоко проникнути на радянську територію. У Південній Україні планомірно усуваються останні опорні пункти радянських військ на Дніпрі за величезних втрат з їхнього боку. Із початку бойових дій на всьому Східному фронті вермахтом було взято в полон 1 млн 250 тис. чол.

Із розвитком подій на фронті кількість полонених невпинно зростала. Станом на початок жовтня 1941 р. вона наблизилася до позначки 2,4-2,5 млн чол. У листопаді 1941 р. А.Гітлер, відповідаючи на критику зарубіжною пресою німецьких повідомлень про успіхи на Сході, заявив: «Якщо я хочу обрисувати у загальних рисах успіх цієї війни, то мені достатньо назвати число полонених, яке менш, ніж за півроку досягло цифри 3,6 млн осіб. І я забороняю усяким англійським бовдурам розказувати, що, мовляв, це не підтверджено. Коли німецька військова установа щось підрахувала - то її підрахунки завжди вірні». Під час своєї промови у райхстаґу 11 грудня 1941 р. А.Гітлер стверджував, що на 1 грудня загальна кількість узятих у полон радянських бійців і командирів сягала 3 млн 807 тис. чол. Ці статистичні дані базувалися на звітах німецьких штабів, які, своєю чергою, спиралися на відповідні донесення військ із фронту. На 10 січня 1942 р. вермахтом було захоплено вже 3 млн 900 тис. чол. Якщо говорити точніше, то ще до надходження полонених у пересильні табори (дулаґи), німецькими військами за весь 1941 р. враховано майже 3 млн 907 тис. радянських полонених, у т.ч. 15,2 тис. командного складу. Таким чином, різниця між цими цифрами на початок грудня 1941 р. і початок січня 1942 р. дає 100 тис. полонених, що виглядає досить достовірним, оскільки у цей період Червона армія тимчасово перехопила стратегічну ініціативу у війні, ведучи крупні наступальні операції: контрнаступ під Москвою, Керченсько-Феодосійська десантна операція тощо. І хоча радянські війська теж зазнавали значних втрат полоненими, але вперше з початку війни вони були набагато меншими, ніж у попередні п’ять місяців літньо-осінньої кампанії 1941 р.

Про те, що наведені статистичні дані не є плодом фантазії гітлерівських стратегів чи результатом роботи ґеббельсівської пропаганди, говорить хоча б той факт, що вони використовувалися у внутрішній документації різних відомств Райху. Наприклад, цифра у 3,9 млн полонених на 10 січня 1942 р. фігурувала в довідці апарату райхсміністра окупованих східних територій А.Розенберґа від 1 лютого 1942 р., адресованій Г.Ґерінґові, у протокольному записі доповіді керівника робочої групи з використання робочої сили в управлінні чотирирічним планом В.Мансфельда від 20 лютого. Дещо менша цифра — 3,6 млн — указувалася в особистому листі А.Розенберґа генерал-фельдмаршалові В.Кайтелю про поводження з радянськими полоненими від 28 лютого 1942 р. Цілком можливо, що вона обчислена з урахуванням уже відпущених на той час із таборів. Сучасні підрахунки дають цифри в діапазоні від 270 до майже 319 тис. червоноармійців, відпущених німецькою адміністрацією з полону у 1941 р. (українці чи ті, що під час перевірки видали себе за українців, становили 270 тис. 095 — 277 тис. 761 чол.), із них 235 тис. 466 осіб припадають на табори у зоні дій групи армій «Південь». З огляду на те, ким і за яких обставин були озвучені вказані цифри, немає ніяких підстав уважати їх штучно завищеними.

І тут постає досить складна дослідницька проблема, пов’язана з тим, що названа вище кількість полонених (3 млн 907 тис.) суперечить даним головного командування сухопутних сил (ОКГ), оскільки, згідно з його оперативною інформацією, до кінця 1941 р. тільки в німецькому полоні, без сателітів (Румунія та Фінляндія), було враховано на 552 тис. менше — «усього» 3 млн 355 тис. чол. (підрахунки А.Далліна). Безпосередньо у внутрішній документації ОКГ фігурувала більш точна цифра - 3 млн 350 тис. 639 чол., захоплених до 20 грудня 1941 р. Саме ці статистичні викладки щодо загальної кількості полонених у 1941 р. є загальноприйнятими в німецькій історіографії (округлені до 3 млн 350 тис.). Але дані ОКГ ураховують полонених лише в офіційній табірній статистиці, а не захоплених полонених у цілому. На нашу думку, величезна різниця між загальною кількістю полонених, сформованою безпосередньо з донесень від бойових частин на фронті, і полоненими, урахованими в пересильних таборах, якраз і показує розміри смертності бранців під час конвоювання від збірних пунктів дивізій, армій та корпусів до пересильних таборів. Однак і ця статистика за 1941 р. не може вважатися остаточною та повною, адже вона не включає комісарів, політруків, командирів, євреїв, знищених просто на полі бою, не кажучи вже про тисячі звичайних червоноармійців, розстріляних при спробі здатися в полон з одного боку, а з іншого, про тих, хто вже потрапив у полон, але був знищений на полі бою відразу після полонення, а також убитих на етапі евакуації з місць боїв до збірних пунктів. Так, 11 вересня 1941 р., напередодні великого оточення під Києвом, німецьким військам був спущений наказ про негайний розстріл усіх червоноармійців, захоплених після 19 вересня у цивільному чи напівцивільному одязі. Як показують подальші події, цей наказ не був порожнім звуком чи спробою залякати противника каральними заходами щодо всіх тих, хто відмовиться капітулювати в майже безвихідній ситуації. Командувач італійського експедиційного корпусу Дж.Мессе після війни згадував, як один із функціонерів міністерства закордонних справ Німеччини під час офіційної промови відверто заявляв: «Російські полонені в більшості своїй розстрілюються, особливо ті, які, залишаючись в оточенні, оборонялися до останнього патрона». За свідченнями очевидців, на території київського «котла» солдати вермахту організували розправу над більшістю поранених, яких не встигли евакуювати. Інші джерела також підтверджують тезу про масове знищення полонених поблизу населених пунктів відразу після їх зайняття на всій території України, а також під час конвоювання і транспортування. Одне з наймасовіших убивств сталося у грудні 1941 р. біля с. Каракубстрой Старобешівського району Сталінської області. Жертвами акції стало близько 6 тис. військовополонених. Таких масових розстрілів, як у 1941 р., у подальшому не відбувалося.

Вивчення німецької статистики не підтверджує тезу про нібито свідоме, і головне, значне завищення кількості радянських бійців і командирів у полоні. Навпаки, мали місце випадки заниження статистичних даних про їх чисельність із метою приховування масштабів масової загибелі, чи хоча б максимально допустимого применшення трагедії. Підрозділам вермахту та СС не було ніякого сенсу реєструвати призначених для масових страт полонених, як і не було технічної можливості робити це в умовах бойових дій. Абсолютна більшість розстріляних полонених так і залишилися поза будь-якою статистикою, а 1941-й рік побив сумний «рекорд» за кількістю бранців, цілеспрямовано знищених поза таборами військовополонених.

Отже, доцільно говорити про понад 4 млн полонених тільки за 1941 р. А тому не можна погодитися з оцінкою загальних втрат Червоної армії за весь 1941 р. (4,4-4,5 млн чол.), наведеною американським військовим істориком Д.Ґланцом, як і з тезою дослідника соціальної історії РСЧА Р.Різа про приблизно 3 млн червоноармійців, які стали полоненими в період між червнем та груднем 1941 р. На нашу думку, найбільш достовірні й науково обґрунтовані цифри радянських військових втрат за 1941 р. навів історик В.Козлов ще в 1989 р. Згідно з його підрахунками, за цей час тільки убитими й полоненими Червона армія втратила близько 5 млн чол. на всьому театрі бойових дій, включаючи південно-західний. Суттєвою прогалиною його підходу було те, що він не розділив втрати вбитими та втрати полоненими на дві окремі категорії безповоротних втрат. Якщо з цієї кількості (5 млн чол.) вилучити відому вже цифру - 802,2 тис. убитих, то ми отримаємо майже 4,2 млн одних тільки полонених. І хоча остання цифра не може претендувати на «істину в останній інстанції», саме вона, на наш погляд, найбільш повно відображає масштаб полонення радянських військовослужбовців у 1941 р.

Для порівняння: авторська група генерального штабу та Військово-меморіального центру збройних сил Російської Федерації під керівництвом Ґ.Кривошеєва за весь 1941 р. нарахувала тільки 2 млн 335,5 тис. зниклих безвісти та полонених. Навіть з урахуванням убитих, померлих від ран і хвороб, загиблих у результаті нещасних випадків, тобто всіх категорій безповоротних втрат, виходить 3 млн 137,7 тис. чол., із них на період літа — осені припадає 2 млн 841,9 тис. чол. Ці явно занижені дані навіть віддалено не відображають ту катастрофічну ситуацію, в якій опинилася Червона армія після цілої серії найважчих за всю війну поразок.

За оцінками німецької сторони, лише одна група армій «Південь» під час реалізації бліцкриґу проти СРСР, і тільки в найбільших операціях з оточення на території України, захопила майже 900 тис. полонених. Усі вони припадають на період літньо-осінньої кампанії 1941 р.: перше оточення під Уманню (станом на 8 серпня захоплено до 103 тис. чол.); друге оточення під Києвом (на 26 вересня захоплено від 600 тис. до 665 тис. чол.); третє оточення в районі Мелітополя та Бердянська (на 10 жовтня захоплено від 65 до 100 тис. чол.). Як бачимо, виходить 868 тис. полонених (за максимальними цифровими показниками) у результаті стратегічних поразок РСЧА внаслідок оточень армійських чи навіть фронтових угруповань, як у випадку з київським «котлом». Ще близько 100 тис. чол. опинилися в полоні під час боїв за оволодіння Кримським півостровом до 16 листопада 1941 р. Ці операції німецька газета «Feldzeitung» (випуск №338 від 1 січня 1942 р.) називала серед головних перемог німецької зброї на території України з початку війни, характеризуючи їх як «винищувальні бої». Не слід забувати й того факту, що в полон потрапляли у чисельних локальних оточеннях, і не тільки оточеннях, а й під час звичайних бойових дій, які відбувалися на Східному фронті чи не щодня.

Окрім названих битв у німецьких джерелах фіксується, що значна кількість полонених — близько 72 тис. чол. — була захоплена в боях на території Житомирської та Вінницької областей до 19 липня 1941 р. Близько 84 тис. взято в період між 8 та 27 серпня 1941 р. під час боїв на Правобережжі України, про що йшлося в інформаційному повідомленні «Frankfurter Zeitung» з приводу захоплення Дніпропетровська. За словами командувача 3-го моторизованого корпусу Е.Макензена, який знаходився під час цього наступу на вістрі удару, «трофеї цієї фази операції були особливо великими». Частинам корпусу вдалося захопити 33 тис. 248 полонених. Відомо також, що під час двомісячної облоги Одеси в румунському полоні (частини 4-ї армії, що діяли у складі групи армій «Південь») опинилося близько 16 тис. червоноармійців. Італійські, угорські та словацькі війська передавали всіх захоплених полонених вермахту, тому їх ураховано в німецькій статистиці.

Ще наприкінці 1940-х рр. класик британської історіографії Дж.Фуллер висловлював свою недовіру офіційній статистиці воюючих сторін, слушно стверджуючи: «Досі неможливо перевірити німецькі заяви, оскільки в німецьких, так само, як і в російських комюніке про перемоги найчастіше наводилися астрономічні цифри». І якщо скепсис поважного дослідника був цілком виправданий 60 років тому, то сьогодні, маючи доступ до багатьох раніше недоступних документів, ми отримали можливість перевірити відповідність німецьких офіційних заяв іншим джерелам. Слід визнати, що, дійсно, німецькі звіти про перемоги на сьогоднішній день далеко не завжди виглядають переконливими, але у випадку повідомлень про кількість захоплених полонених, за рахунок саме їхньої неповноти відносно інформації про невеликі бої локального характеру, а не навпаки, за рахунок тенденції до свідомого перебільшення власних успіхів. Що стосується великих операцій на оточення, то більшість сучасних досліджень в основному підтверджують німецькі цифрові показники, ведучи тим самим мову про рівномасштабну статистику. Так, за уточненими даними на 8 серпня 1941 р., кількість захоплених німецькими з’єднаннями полонених у битві під Уманню виглядає наступним чином: 1-ша танкова група — 45,5 тис. чол., 17-та армія — 52,8 тис. чол. (з її складу тільки в руках 1-ї гірсько-єгерської дивізії опинилося 22 тис. чол., у т.ч. 3 генерали). Загалом у полон потрапило 98,3 тис. чол., тобто ненабагато менше від 103 тис., заявлених в офіційних повідомленнях.

Чи була взагалі така кількість військ у розпорядженні радянської сторони на цьому напрямі? Питання непросте, але сучасний стан джерельної бази та історіографії дозволяє відповісти й на нього. Спираючись на відомості по з’єднаннях та окремих частинах, які входили до складу Південно-Західного фронту, можна підрахувати, що станом на 15 липня 1941 р. 6-та армія нараховувала 47 тис. 354 чол., 12-та — 41 тис. 176 чол., а разом — 88 тис. 530 чол. Однак слід мати на увазі, що далеко не всі частини змогли надати інформацію щодо кількості людей у строю. На 20 липня радянські війська на цьому напрямі мали, включаючи поповнення, до 130 тис. чол. Якщо рахувати бійців і командирів не тільки з числа кадрових з’єднань 6-ї і 12-ї армій (з 25 липня підпорядковані Південному фронту), 2-го мехкорпусу та інших формувань, то втрата РСЧА полоненими 103 тис. чол. може бути розцінена навіть як неповна. До того ж 13 серпня 1941 р., фактично через кілька днів після повного розгрому оточеного угруповання, було ліквідовано останній осередок опору радянських військ у лісі неподалік с. Копенкувате. У полон було взято ще 650 чол. Німецькі війська затримали й кинули до спільних колон військовополонених чимало одинаків, незважаючи на переодягнення у цивільне, а згодом направили до табору «Уманська яма».

Що стосується радянських оцінок оточеного угруповання та втрат полоненими, то вони докорінно відрізняються від німецьких у бік значного заниження. Примітно, що вже перше звітування командувача Південного фронту І.Тюленєва про результати оборонної операції під час переговорів із Ґ.Маленковим виявили його повну нездатність відповісти на ключові питання не тільки про загальні втрати військ, але й про кількість бійців, яким удалося прорватися з оточення у смузі підпорядкованого йому фронту. Називалася цифра 10-15 тис. чол., але відразу І.Тюленєв, певно, щоб не накликати гніву Ставки ВГК, додав, що вийшло «насправді, мабуть, більше». Необізнаність генерала стосовно ввірених йому військ, невпевнені відповіді на конкретні запитання представника Ставки призвели до появи директиви Ставки ВГК військовій раді Південно-Західного напряму від 12 серпня за підписами Й.Сталіна та Б.Шапошникова, в якій І.Тюленєву давалася розгромна, зневажлива оцінка: «Комфронту Тюленєв виявився неспроможним. Він не вміє наступати, але не вміє також відводити війська. Він втратив дві армії таким способом, яким не втрачають навіть і полки». Необхідно вказати на одну важливу деталь. Коли ця директива телеграмою передавалася безпосередньо начальникові штабу Південно-Західного напряму О.Покровському, то фраза «не втрачають навіть полки» була замінена на «не втрачають навіть голку». У даному випадку, швидше за все, маємо справу з банальною помилкою, яка, безумовно, могла мати місце в умовах повсякденної роботи з телеграфним апаратом. Натомість важко собі уявити ситуацію, за якої хтось із радянських генералів насмілився б власноручно вносити корективи в тексти, що вийшли з-під пера Й.Сталіна. Але не можна виключати й того, що цієї помилки припустилися укладачі збірки документів «Російський архів», де було вперше опубліковано зазначену директиву.

Згідно з донесенням політуправління Південного фронту від 9 серпня 1941 р., у період з 1 по 8 серпня з оточення вдалося вийти лише 11 тис. чол. Аналогічні дані містилися в бойовому донесенні №0035/оп штабу Південного фронту від 11 серпня 1941 р. із поправками на те, що із загальної кількості в 11 тис. чол. 3,5 тис. були затримані загороджувальними загонами, і що ця цифра не враховувала певної кількості червоноармійців, яким удалося вийти в межах Південно-Західного фронту. Крім того, зауважувалося: «Вихід людей цих армій групами й поодинці триває». Вони фігурують також в оперативному зведенні штабу Південного фронту №098/оп. За оціночними даними особливого відділу Південного фронту, у районі Умані німцями було взято в полон до 30 тис. військовослужбовців 6-ї і 12-ї армій, при цьому 19 серпня невелика група бійців-комуністів усе ще продовжувала чинити впертий опір у лісовому масиві Зелена Брама. У своїх спогадах начальник розвідувального відділу штабу 6-ї армії полковник В.Новобранець був категорично незгодний із даними німецької сторони й оцінював загальну кількість оточених бійців та командирів у 45 — максимум 50 тис. чол., посилаючись на наявність у нього цілковито таємної інформації прочисельний склад обох армій на момент їх повного оточення противником. У середині 1960-х рр. колишній начальник штабу 2-го кавалерійського корпусу, а також українські радянські історики визначали чисельність оточеного угруповання у 65 тис. чол. Але, як було показано вище, навіть ці збільшені дані далекі від дійсності. Тим часом і досі є дослідники, які підтримують цю оцінку, не погоджуючись із цифровими показниками німецької сторони щодо кількості полонених, а фактично просто ігноруючи їх як начебто ненадійні.

Уперше цифрові показники у 665 тис. полонених за результатами найбільшої битви на оточення — Київської, було піддано розгорнутій і досить обґрунтованій критиці ще за радянських часів маршалом К.Москаленком. На сторінках своїх мемуарів він активно сперечався з німецькими генералами, які, на його думку, штучно намагалися збільшити цифри втрат радянських військ, оточених у вересні 1941 р. на Південно-Західному фронті. Головним його аргументом було те, що в полон до німців не могло потрапити майже в півтора рази більше людей, ніж узагалі радянські війська налічували у своїх рядах на момент оточення (за його підрахунками, таких було близько 452 тис. чол.), ураховуючи до того ж великі втрати убитими, а також значну кількість бійців, яким удалося вирватися з оточення, чи тих, хто пішов у партизани. З усього цього, на думку К.Москаленка, виходило, що в полон потрапила порівняно невелика частина військ, які опинилися в оточенні. Тз цими висновками був згоден також радянський історик О.Самсонов, котрий водночас зазначав, що «втрати радянських військ були важкими». Але першими, хто оприлюднив найбільш близькі до названих цифри, були автори 1-го тому тритомного видання з історії Української РСР доби війни, які ще в 1967 р. визначили оточене угруповання в майже 500 тис. чол. Саме це видання виявилося найбільш відвертим щодо конкретних цифрових показників хоча б кількості оточенців, ніж попередній шеститомник з історії війни. У наступному дванадцятитомнику взагалі вирішили обмежитися лише констатацією того факту, що «десятки тисяч бійців та командирів загинули в нерівних боях із ворогом» — і все.

У даному контексті слід особливо зазначити, що насправді німецька цифра у 665 тис. чол. складається не тільки з полонених безпосередньо у самому «котлі», де військами групи армій «Південь» було захоплено 440 тис. чол., а й 53 тис. чол., узятих у полон ще під час боїв на Кременчуцькому та Окуні-новському плацдармах до 11 вересня, тобто до оточення основної маси військ Південно-Західного фронту, і понад 172 тис. чол., захоплених 2-ю польовою армією і 2-ю танковою групою зі складу групи армій «Центр» під час боїв у районі Гомеля, Новозибкова та Почепа, звідки здійснювався прорив на Лохвицю Полтавської області задля створення кільця оточення навколо київського угруповання радянських військ (перша фаза операції — 133 тис. полонених, друга фаза — 39 тис.). Результатом став гігантський «котел» площею 135 тис. кв. км, що у два рази перевищувало розміри Баварії. Таким чином, загальна цифра німецької сторони включає у себе також полонених переважно зі складу військ Брянського фронту на території південного сходу Білоруської РСР та Брянської області РРФСР, які з півночі прикривали Південно-Західний фронт і мали запобігти виходу противника в його глибокий тил, а не тільки власне війська Південно-Західного фронту, на що дуже часто не звертають уваги як мемуаристи, так і дослідники. Станом на 1 вересня 1941 р. весь Південно-Західний фронт (загалом шість армій) без фронтових резервів, запасних частин і тилів нараховував 752—760 тис. Водночас у чотирьох арміях Південно-Західного фронту, які невдовзі — 14 вересня 1941 р. — опинилися в оточенні в районі Києва, знаходилося: 5-та армія — 93 412 чол., 21-ша — 106 831, 26-та — 85 456, 37-ма — 113 718, у частинах фронтового підпорядкування — 53 303, а всього — 452 720 чол., із них начскладу — 58 895. Станом на 2 жовтня 1941 р. було зареєстровано 15 тис. чол., яким удалося вийти з оточення. Водночас радянська розвідка встановила наявність 7-8 тис. полонених у районі Лохвиці. За іншими даними, до своїх військ змогла вирватися 21 тис. військовослужбовців, у т.ч. 10 генералів.

Наведені цифри щодо кількості оточеного угруповання (452,7 тис. чол.) фактично повністю збігаються з даними К.Москаленка та підрахунками деяких сучасних українських і російських дослідників. Але й остання цифра неповна, оскільки вона включає лише кадрові війська. Якщо, окрім того, ураховувати залізничні, деякі тилові й допоміжні частини, а також спецформування різних цивільних відомств, то це не сильно суперечитиме німецькій статистиці щодо кількості захоплених полонених безпосередньо у самому «котлі» (440 тис.). Хоча можна припустити, що остання цифра включає також певну кількість цивільних громадян призовного віку, усе ж таки уявляється, що вона доволі близька до реального стану справ. До того ж слід ураховувати, що значна кількість військових виходила з оточення, переодягнувшись у цивільний одяг під виглядом місцевих жителів, про що, напевно, було відомо німецькому командуванню, а тому й не дивно, що частина чоловіків відповідного віку підозрювалася в належності до особового складу РСЧА. 24 вересня в газеті 11-ї армії «Der Kampf» була названа інша, дещо менша цифра - 380 тис. полонених, захоплених у київському оточенні. Але вона складалася переважно з бійців і командирів діючої армії і не враховувала боїв 24-26 вересня. Різниця між 440 і 380 тис., яка становить 60 тис. чол., на наш погляд, якраз і показує кількість людей, що потрапили в полон під час останніх боїв із ліквідації «котла». Узагальнюючі дані про 665 тис. полонених є також цілком достовірними, але відносяться до географічно і хронологічно більш ширшої події, ніж безпосередньо битва під Києвом, яка у вищенаведених німецьких джерелах називається битвою в басейні річок Дніпра й Десни. У своїй останній монографії німецький історик Д.Поль також доводить правомірність цієї цифри, аргументовано вказуючи на неповноту радянських офіційних документів, які не включають значної кількості мобілізованих цивільних осіб та прикордонників. Р.Різ називає навіть дещо більшу цифру - 677 тис. полонених. 

Включення вермахтом до складу військовополонених таких категорій, як співробітники НКВС, бійці ополченських формувань, винищувальних загонів, протиповітряної оборони, різноманітні допоміжні війська тощо є цілком правомірним, оскільки вони мали зброю (як і певна частина партійно-комсомольського активу та радянського апарату), брали безпосередню участь у бойових діях, були включені в оперативні плани радянського командування щодо ведення операцій. Ідеться про сотні тисяч людей, частина з яких, наприклад ополченці, не з власної волі опинилися поза лавамикадрової Червоної армії, але попри це брали активну участь у боротьбі проти окупантів. Єдине, що викликає сумнів, то це, як справедливо зазначав Дж.Боффа, «доцільність їх використання з військового погляду», адже «ці частини піддавалися поголовному винищенню в оборонних боях». Зі свого боку додамо, що не тільки винищенню на полі бою, але й у нацистському полоні, чому якраз і передувало масове полонення під час боїв на фронті. Звичайно, немає жодних підстав, щоб не зараховувати цих людей до складу військовополонених, особливо коли йдеться фактично про тотальну війну між Німеччиною та СРСР, в якій кожен, хто тримав зброю в руках, міг уважатися солдатом без уваги на формальну належність до регулярних збройних сил. Головні ідеї всеохоплюючої, народної війни за участі всіх верств населення з боку СРСР було викладено лідером радянської держави у програмі від 3 липня 1941 р. Згідно з нею, до відсічі агресору закликалися всі без винятку громадяни країни, а не тільки червоноармійці та червонофлотці. Й.Сталін у своїй промові, характеризуючи війну з нацистською Німеччиною, недвозначно заявив: «Вона є не тільки війною між двома арміями. Вона є водночас великою війною всього радянського народу проти німецько-фашистських військ». Тому, приміром, аргументи авторської групи під керівництвом Г.Кривошеєва на користь вузького тлумачення самого поняття «військовополонений», яке включає тільки військовослужбовців регулярної армії, на наш погляд, не можна вважати переконливими. До того ж питома вага перелічених категорій у складі військовополонених була відносно незначною (на думку В.Земскова, навряд чи більше 5%). Окрім цього, висновки комісії Г.Кривошеєва суперечать вимогам міжнародного права щодо чіткого визначення категорій осіб, які входять до складу воюючих (комбатантів) та невоюючих (некомбатантів). Відповідно до Гаазької 1907 р. та Женевської 1929 р. конвенцій, до комбатантів можна віднести не тільки регулярну армію, але й ополчення, добровольчі загони і навіть цивільне населення незайнятих територій, яке при наближенні противника добровільно береться за зброю.

Що стосується оточення 9-ї та 18-ї армій Південного фронту в районі Мелітополя й Бердянська, то в даному випадку радянське командування взагалі не називало ані загальної кількості військ, що потрапили в «котел», ані чисельності тих, кому все ж таки поталанило вирватися зі смертельної пастки, не кажучи вже про полонених. Остання довідка про чисельний склад 9-ї армії надійшла до штабу Південно-Західного напряму ще 27 серпня 1941 р. В оперативних документах фронту називалися лише номери з’єднань і частин, які вийшли в розташування своїх військ. Двома винятками стали оперативне зведення за 10 жовтня 1941 р. про вихід з оточення 180 чол. начскладу та залишків деяких дивізій, а також вечірнє зведення за 14 жовтня 1941 р., в якому вказувалося, що зі складу 96-ї стрілецької дивізії вийшло з оточення 2500 чол., але його укладачі жодним словом не обмовилися про безповоротні чи санітарні втрати. У цьому випадку просто нічого протиставити даним німецької сторони.

Найбільш розповсюджені оцінки радянських втрат полоненими у цій операції коливаються в діапазоні від 65 до 100 тис. чол. А.Гітлер заявляв, що по закінченні боїв на 11 жовтня було захоплено в полон 107 тис. чол. Цей різнобій пояснюється наступним чином. 11 жовтня 1941 р. ОКВ сповістило про закінчення битви в районі Азовського моря, що тривала з 26 вересня. За цей період група армій «Південь» разом із військами союзників Німеччини захопила 106 365 полонених. А от оточення 9-ї та 18-ї радянських армій під Мелітополем і Бердянськом, яке в підсумку дало 64 325 полонених, з погляду німецьких стратегів було складовою частиною битви в районі Азовського моря. Помилкою деяких німецьких дослідників було те, що вони ототожнювали ці події між собою, хоча звернення безпосередньо до тексту зведення ОКВ недвозначно дає відповідь на це запитання. У пострадянській історіографії ці операції взагалі не виокремлюються, оскільки складовою частиною входять до ще більш ширшої — стратегічної оборонної операції на донбасько-ростовському напрямі. 

Німецькі дані про кількість радянських військовополонених, захоплених у найбільших операціях на території України протягом 1941 р.

До кінця квітня 1942 р. кількість полонених ще більше зросла, хоча й не так значно, як це відбувалося раніше. Новий масштабний приток полонених відбувся лише у травні 1942 р. у зв’язку з катастрофічним розвитком подій на Керченському півострові (8—19 травня) та харківському напрямі (12—29 травня), коли розпочалася вже нова літньо-осіння кампанія (1 травня — 18 листопада 1942 р.). Наприкінці липня цього ж року бойові дії на південно-західному напрямі повністю перемістилися за межі українських земель.

Підсумовуючи, хотілося б узагальнити деякі ключові моменти з усього сказаного вище. По-перше, радянська офіційна статистика втрат РСЧА полоненими через різноманітні причини є недостатньо надійною й неповною, а тому всі спроби побудувати на її основі відповідні підрахунки від початку наштовхуються на суттєві труднощі. Це пояснюється, з одного боку, пропагандистським характером радянської статистичної інформації, а з іншого — об’єктивною неповнотою в умовах відступу та важких поразок, коли величезний комплекс джерел облікового характеру було втрачено чи свідомо знищено (особливо це стосується бойових дій в умовах оточень). В окремих випадках більш надійні дані можна знайти на сторінках радянських секретних документів воєнної доби чи закритих видань аналітичного характеру. Але це стосується лише кількості оточенців, а не полонених, які були майже повністю проігноровані як окрема група безповоротних втрат. По-друге, німецька статистика є більш точною за всіх своїх вад і певною мірою пропагандистського характеру. Безумовно, не в останню чергу це було обумовлено ситуацією, за якої вермахт, полонивши червоноармійців, мав змогу порахувати їх буквально по головах,чого була позбавлена радянська сторона у силу об’єктивних обставин, що склалися. До того ж по закінченню боїв полонених треба було охороняти, конвоювати й переганяти на значні відстані, урешті-решт утримувати в таборах навіть за умов напівголодних раціонів, призначених для в’язнів, не кажучи про використання полонених як безкоштовної робочої сили в економіці Райху. Так чи інакше, але німецьке командування було зацікавлене в реальних даних щодо кількості військовополонених. Більше того, на відміну від СРСР, ці цифри були здебільшого однаковими, як у випадку повідомлень берлінського радіо, так і у внутрішніх документах, не призначених для публічного розголошення. По-третє, німецька статистика може вважатися навіть неповною, оскільки вона не враховує значної кількості полонених, знищених на полі бою чи під час евакуації із зони бойових дій. Не виключається, що можуть бути переглянуті усталені погляди на кількість загиблих полонених у бік істотного завищення. Цей аспект, на нашу думку, потребує більш ґрунтовного дослідження. І останнє. Складність у проведенні підрахунків кількості полонених на локальному рівні пов’язана не в останню чергу з тим, що в німецькій та радянській/пострадянській історіографічній традиції використовувалися різні базові критерії для визначення таких понять, як «битва», «воєнна операція» тощо. Яскравим прикладом є битва під Києвом, коли німецькі дані про 665 тис. полонених за результатами боїв насправді не суперечать радянським даним про 452,7 тис. чол., що опинилися в оточенні. Адже тут ідеться про різні підходи щодо визначення її хронологічних та географічних рамок, а тому ці цифри некоректно між собою порівнювати. Одні й ті ж явища виглядають зовсім по-різному з позиції сторони, котра володіє стратегічною ініціативою і веде наступ по всьому фронту, і сторони, яка змушена відступати вглиб країни, проводячи операції оборонного характеру.

The article proposes an analysis of approaches towards the calculation of the POW losses of the Red Army. Relying upon comparison of the Soviet and Nazi statistical data, it defines with more precision the number of Soviet POWs taken during the Eastern front campaign of 1941 and several operations on the Southwestern strategic direction.

Keywords: prisoners of war (POWs), Workers’-Peasants’ Red Army (RKKA), Wehrmacht, casualties, statistical data, battle, operation, encirclement, front.