Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Український історичний журнал - січень - лютий - 2013

ЦИТАТИ З ВОСЬМИКНИЖЖЯ В РАННІХ ДАВНЬОРУСЬКИХ ЛІТОПИСАХ, АБО ЯК ЗМІНЮЄТЬСЯ СМИСЛ ІСТОРИЧНИХ ПОВІДОМЛЕНЬ

Розглядаються приклади цитування біблійних книг Восьмикнижжя в давньоруських літописах - такі вирази, як «мужі мудрі та смислені», «Руси есть веселие пити» та ін. Дослідники давньоруської доби при вивченні біблійного впливу на середньовічне історієписання часто покладаються на пізні версії давньослов’янської Біблії, що призводить до не цілком коректних висновків. Тим часом точна текстуальна форма біблійних цитат важлива для розуміння імплікацій хроністів та самого смислу історичних повідомлень. Відповідно, пропонується залучати ранні біблійні тексти - більш-менш подібні тим, що були доступними в ХІ-ХІІІ ст. Під цим кутом зору порівнюються та аналізуються фраґменти ранніх літописів і слов’янського Восьмикнижжя.

Ключові слова: Давня Русь, середньовічні літописи, давньослов’янська Біблія, XI-XIII ст.

Починаючи таку складну тему, слід насамперед зазначити, що ідея біблійного впливу на раннє давньоруське літописання усталена й загалом добре прийнята в науковій спільноті. Визнано, що прямі цитати з Біблії та алюзії дають розуміння задуму і смислу літописного повідомлення чи його окремих деталей. Відповідно, представлена читачеві стаття не претендує на відкриття нового поля у сфері наукових ідей, ідеться радше про точніше окреслення окремих параметрів дослідження. Рамки журнального формату обумовлюють і обсяг та характер матеріалу — усебічний аналіз джерел, на жаль, неможливий, відтак пропонується ланцюжок exempla, які ілюструють твердження та припущення автора.

Потрібно уточнити термін «ранні літописи», оскільки він уживається у двох значеннях. Коли дослідник бере до уваги гіпотетичні, тобто реконструйовані вченими літописні зводи, тоді межею визначення «ранні» може виступати рубіж ХІ—ХІІ ст., і починатиметься цей ряд із «давніх» та «найдавніших» київських або новгородських зводів, а закінчуватиметься «Повістю временних літ» («ПВЛ») та початковою частиною Новгородського першого літопису. Дещо ближчим до реалій є інше визначення раннього літописання — коли за межу беруть кінець ХІІІ ст., охоплюючи домонґольські твори та частину написаного після монґольської навали, включно з Галицько-Волинським літописом (ГВЛ). Як видається, такий підхід є більш виправданим, адже раніші за «ПВЛ» літописи є суто гіпотетичними конструкціями й навіть сама «Повість» дійшла до нас у складі збірників XIV—ХVІ ст. При тому традиції історієписання не змінилися одразу та кардинально з навалою, хоча це й був у певному сенсі пункт відліку вже іншої історії. Тут приймається саме це друге визначення, а відповідно, мій ланцюжок exempla включає цитати з «ПВЛ», київського літописання ХІІ ст. та галицького і волинського ХІІІ ст.

Певним поштовхом до написання цієї статті послугувало запитання дослідника, котрий займається пізнішими за давньоруський періодами: чи не можна ранні літописи «очистити» від біблійних цитат? Судячи з усього, це неможливо, і річ тут не у «вящем» ускладненні життя студіюючих історію Давньої Русі - справа у кардинальній зміні давніх та сучасних настановлень. Сучасні люди, у тому числі науковці, налаштовані на світське сприйняття, а також на виділення як особливо значущої - історії вітчизняної. В історієписанні давньої доби спостерігається протилежне явище: біблійні сюжети виступають загальної формою, в яку книжники, так би мовити, вливають приклади «вітчизняні». На жаль, як уже неодноразово відзначалося, ми найчастіше пропускаємо численні біблійні цитати та парафрази повз вуха чи сепаруємо книжну й світську літературу, підпорядковуючи при цьому біблійну історію світській. Тим часом, слідування давньоруських літописців книжним і, зокрема, біблійним взірцям було загальновизнаним у дореволюційній літературі й подеколи не заперечувалося ще в перше десятиліття існування радянських АН. Що відбилося і на практиці видання літописів - слід поглянути на видання-реконструкцію «ПВЛ» О.О.Шахматова з масою визначених біблійних цитат (дослідники досі користуються цією публікацією). Однак потім унаслідок специфічної світоглядної перебудови підвалин гуманітарних наук це визнання само собою цілком забулося. Відроджувати такий напрям досліджень як біблійний вплив на давньоруську історичну літературу почали наприкінці радянського часу, і багато чим ми зобов’язані працям І.М.Данилевського. Деякий час тема була дуже популярною, з’явилися цікаві й важливі розробки, однак зараз, здається, ентузіазм науковців дещо пригас. Однією з причин, як видається, є те, що велика частина давньослов’янських біблійних текстів досі невидана й дослідники змушені використовувати Острозьку (XVI ст.), Єлизаветинську (ХVІІІ ст.) Біблію або Синодальний російський переклад ХІХ ст. Протягом студій останніх двох десятиліть більшість великих і точних біблійних цитат у літописах було виявлено і значення їх встановлено (передусім, це стосується «ПВЛ», адже пізніше літописання ХІІ та ХІІІ ст. користується у цьому плані меншою увагою науковців). Таким чином, фонд придатних для аналізування біблійних запозичень фактично виявився вичерпаним, а визначення тонших деталейпри такому підході неможливе, отже, новий поступ загальмовано. Залучаючи найпростішу аналогію: це якби документи, написані давньослов’янською або старопольською чи староукраїнською мовами сучасні дослідники переклали на українську/англійську/російську та працювали далі вже винятково з перекладами. У принципі й у цьому випадку певні висновки зробити можна, однак у поле зору вченого не потрапляють тонкощі, багато цінної інформації губиться. Тобто, здається, прийшов час для того, щоб працювати з автентичним давньослов’янським біблійними текстами — більш-менш із тими, які були приступні нашим колеґам-літописцям.

Ще кілька слів про те, чому не варто користуватися також пізніми церковнослов’янськими версіями Біблії: Острозькою, Московською друкованою 1663 р. та Єлизаветинською. За великим рахунком, вони не відійшли аж надто далеко від давньослов’янського перекладу. Зокрема, в Острозькій за основу взято текст Геннадієвської Біблії XV ст., що належить у цілому до пізньої групи російської редакції. Утім, уже версія російської редакції нетотожня тому, що ми бачимо в літописах, крім того, Геннадієвська Біблія була звіреною з латинською Вульґатою, яка не має жодного відношення до текстів давньоруської доби. В Острозькій на все це нашарувалися виправлення за одним із ранніх грецьких видань Септуаґінти, що мають значні розбіжності з тим грецьким списком/списками, за якими у свій час, тобто переважно в ІХ—Х ст., західно- та південнослов’янські книжники робили переклад біблійних книг. Московська стародрукована Біблія 1663 р. практично тотожня Острозькій. Що стосується Єлизаветинської, у ній провадилося нове вивірення й виправлення, у тому числі за давньоєврейським текстом, що був недоступним давньослов’янському книжнику. У результаті, якщо ми, наприклад, маємо близько 100 випущених значимих слів та виразів у тексті Книги Вихід у давньослов’янському перекладі — то в Острозькій більшість із лакун (близько 90) заповнені. Часто не збігаються назви (особливо яскраві приклади знаходимо у Книзі Ісуса Навина) та позначення, суттєво поновлена мова викладу. Отже, знову стикаємося з неточним порівнянням. Є ризик стверджувати, що давньоруський автор користувався цитатою, яка взагалі була йому невідомою, або відомою в іншій версії. Та ще більший ризик — оминути справжні запозичення біблійних текстів, що зроблені на рівні мікроцитат, і де важливу роль відіграє врахування нюансів.

Як уже відзначалося, дослідники користувалися пізніми версіями Біблії або перекладами на сучасні мови не від доброго життя. Далеко не всі книги давньослов’янської Біблії видано. Якщо обмежитися тими рамками, що задані для цієї статті — Восьмикнижжя — опубліковано п’ять книг із восьми, і це ще добра статистика. Найкращою, як видається, є публікація Книги Буття О.В.Михайлова, початку минулого століття, зроблена на понад 20 списках кількох редакцій. Видання з німецько-болгарської серії «Die Methodbibel» фактично являє собою не стільки видання, скільки реконструкцію текста: на лівій сторінці розвороту друкується реконструйований глаголичний текст ІХ ст.,на правій — реконструйований кириличний. Такий підхід має свої вади: укладачами томів серії, як правило, залучалися лише по 3—4 реальні списки біблійних збірників, що дійшли до нас (притому дійшли не від ІХ і навіть не ХІ—ХІІ, а від XIV—XVI ст.), з Острозькою Біблією як контрольним текстом. Оскільки завданням дослідників було відновити Мефодієву Біблію, тобто переклад слов’янського апостола св. Мефодія 882 р., вони віддавали перевагу архаїзуючій тенденції Острозької Біблії та деяких південнослов’янських списків. При цьому часом замінювали «незручну» лексику, яка свідчить не на користь Мефодієвого перекладу ІХ ст., а схиляє до думки про пізніший болгарський преславський Х ст. На додаток, в усіх цих виданнях, у тому числі в О.В.Михайлова, відсутні покажчики слів, що утруднює пошук.

Частину рукописів П’ятикнижжя та інших складових Старого Заповіту, включно з Царствами й окремими пророцтвами, оцифровано. Великою допомогою дослідникові є сайт Троїце-Серґієвої лаври, де зібрано копії рукописів із Троїцького зібрання Російської державної бібліотеки та колекції Московської духовної академії. Однак спиратися на окремі списки також небезпечно. Наведу лише окремі приклади стосовно лакун у тексті. В Іудейському хронографі відсутні вірші Бут.5.1—5, 8.13—14..., у південнослов’янській редакці — Бут.33.13— 35.3, Вих.18.1—25, Вих.24.1—25.14, у російській редакції Іс.Нав.21.27—22.1... Як видно з цього дуже неповного переліку, іноді випущеною може бути велика частина глави чи навіть декілька глав. Південнослов’янський укладач узагалі поводився з біблійним текстом досить вільно, поповниши його, наприклад, виразами з далеко неканонічної Історичної палеї. В усіх редакціях, групах та окремих списках фіксуються випадки невірного прочитання, псування тексту, у тому числі його поновлення.

Отже, виявлення цитат із Біблії в ранніх літописах має йти паралельно з дослідженням та виданням давньослов’янських біблійних книг. Тільки так можна визначити, чи була приступна та або інша алюзія літописцеві, а також яким було її текстуальне обличчя.

Серед усіх біблійних книг мною обрано збірник Восьмикнижжя, що, відповідно до назви, уміщує перші вісім книг Старого Заповіту, від Буття до Книги Руф. У цьому є певна доля випадковості. Зокрема, сказане не означає, що лише Восьмикнижжя цитувалося літописцями. Вагомішою є частка запозичень з Євангелія чи Псалтиря — достатньо поглянути на публікації літописів О.О.Шахматова та Л.Є.Махновця, в яких із різним ступенем повноти виявлено подібні цитати у «ПВЛ» та Київському літописному зводі. Однак лише Восьмикнижжя авторові цієї статті відоме з різночитаннями й задовільняє вимогам точного відтворення біблійного тексту, що на даному етапі студіювання вкрай важливо. Іншою обставиною, яка свого часу вплинула на початковий вибір текстів для порівняння, стало те, що літописні цитати з цього збірника порівняно менш досліджені. Крім того, Восьмикнижжя входить у склад таких давньоруських компіляцій, як хронографи. Поряд із літописами вони утворюють головний корпус давньоруських історичних текстів, деякі з них обумовили історію укладення літописних зводів.

Ураховуючи точне відтворення біблійного тексту, отримуємо доступ до оперування мікроцитатами, у ряді випадків - також складною лексикою. Крім того, оскільки порівняння різних версій демонструє зріз досить ранньої доби, ХІ-ХІІІ ст., виявляється ще один досить важливий параметр - текстологічний: збірки біблійних книг та літописи виступають один для одного взаємними контрольними текстами. У складній та заплутаній картині різночитань, що викликає суперечки дослідників, наявність незалежних текстуальних свідків украй важлива. Значущість підвищується, зокрема, тим, що серед восьми старших свідків «ПВЛ», п’яти рукописів власне цього зводу та трьох Новгородського першого літопису, один із рукописів - Лаврентіївський (Л) - часто протистоїть решті, при тому, що він є найстаршим і традиційно найбільш авторитетним серед науковців, а це іноді утворює проблеми навіть з очевидно помилковими читаннями цього списка.Урешті-решт розуміння того, як книжна традиція зберігалася та передавалася, впливає і на розуміння того, як вона утворювалася. Однак текстологічне спрямування досліджень потребує не тільки врахування значного обсягу деталей, а й обов’язкового зосередження лише на одній — двох пам’ятках. Відтак видається доцільним залишити текстологічні студії для більш спеціалізованих розробок, а у ці статті обмежитися переважно загальним порівнянням.

Звернімося до текстів. Оскільки біблійні книги є джерелом строкатим, а літописні запозичення з них тим більше не поєднувалися лише якоюсь однією ідеєю чи сюжетною лінією, наступний виклад, як і обумовлювалося вище, являє собою поодинокі exempla. Почнемо з першого літописного зводу, що дійшов до нас, та частини, котра, як іноді вважається, зберегла давні леґендарні свідчення — недатованого Введення «ПВЛ». Описуючи стародавнє населення Києва, літописець дає городянам характеристику в таких досить відомих словах: «и бяху ловяща звьрь бяху {мужи} мудри и смыслени нарицахуся поляне . от них же {єсть} [суть] поляне . в Кдавь и до сего дне». О.О.Ґіппіус, із посиланням на книгу І.М.Данилевського, указує ймовірні джерела цього виразу — пасажі з діалогу Йосифа Мудрого та єгипетського фараона у Книзі Буття (41:33, 41:39) та на початку Книги Второзаконня (1:13, 1:15).

Слова Йосифа, Бут.41:33 ннь оубо оуища члка моудра и смысльна. 

Відповідь фараона, Бут.41:39 ньс члка моудра и смысльньи тебе.

Слова Мойсея, Втор.1:13 дадите себь моужа моудры оумьтеля . смысльны въ племеньх ваши.

Втор.1:15 и пояхъ от вас моудры оумьтеля смысльны.

Проте перелік аналогічних висловів можна продовжувати (тут я змушена вийти за рамки Восьмикнижжя, адже кілька цитат містяться також у Царствах):

Втор.4:6 яко се премоудрос ваша и смышленiє пред всьми странами . вси иже слышать оправленіа си и рекоуть . се людіє премоудри и оумьтели.

3Ц.2:46а црь саломонъ смысленъ вьло и моудръ .

3Ц.3:12 дах ти срдце смысльно . и моудрь//346.но.

4Ц.5:12 яко дхъ излиха бьаше в немъ . и моудрость и смыслъ обрьтеся в немъ.

У Царствах бачимо і варіант виразу, що включає слово «добрий» — «добръ и смысльнъ» — аналоги чому що також знайдено у «ПВЛ» в оповіді про перших князів. Пор. під 955 р. 60.28Л про Ольгу: «добру сущу лицемъ и смыслену»; під 980 р. 79.4Л в описі князювання Володимира: «мужи добры [и] смыслены и [храбры]», та пасажі з Царств:

1Ц.25:3 и жена блга и смысльна и въвором видьти вьло добра.

3Ц.11:28 бь же моужь крьпокъ иероваамь . и добль на обличенье и смысленъ. 

Подібні вислови можна знайти і в хронографічній літературі, що не має дивувати, адже хроніки та біблійні збірки ніколи не розділялися прірвою. Скажімо, хронографи зазвичай починалися з перших книг Старого Заповіту. Наприклад, у «Хроніці» Іоанна Малали:

Мал.2.13 Кадмосъ ж дал и дщехрь свою агавию за ехиона . прижи с нею сна именем пенфеоуса , мужа смысльна пред всьми мдра.

Мал.2.15 Оудиподъ... (тобто, Едіп) слышавъ яко жена нькто именем свиган . разбивающи губит вся грядущая въ фивы , и охоужает град , оумъ оумысли моудръ . и смыслъ , оубити свигоунь.

Примітно, що в наведених пасажах перекладу Малали маємо справу не з послівним і буквальним відтворенням грецького тексту. Здається, застосовано вже готову формулу, і, припустімо, вона утворилася під впливом біблійних текстів. Не маючи повного електронного зібрання слов’янських перекладів та ориґінальних творів не наважуся стверджувати, що слововжиток вичерпується перерахованими прикладами. А проте, і це вкрай важливо, у Восьмикнижжі та Царствах знаходимо доволі точні аналоги, і навіть варіації формули з «ПВЛ» у подальшому оповіданні про перших князів також відображені.

Що стосується змісту повідомлення «ПВЛ» про полян - судячи з усього, племені, котре осіло в Києві, надавалася риса «богообраності», і саме з цією метою літописцем було запозичено біблійні взірці. Таке тлумачення вже пропонували, хоча, як водиться, науковці припускають різноманітне семантичне навантаження цього та іншого пасажів Введення до «ПВЛ».

Тут, очевидно, варто обумовити загальну річ, від якої насправді залежить сітка дослідницьких уявлень про ранні літописи. Смисл літописних повідомлень обраховується дослідниками, виходячи з загального уявлення про утворення леґендарної частини «ПВЛ» та оповідей про «початок історії» у слов’янських історичних творах у цілому. Власне, існують дві конкуруючі гіпотези чи концепції: частина науковців уважає, що маємо справу з записами на підставі усних джерел, такого собі слов’яно-давньоруського язичницького фольклору, що дійшов майже недоторканим із глибин народної пам’яті, а інша частина доводить, що перед нами творення вправних учених книжників, які користувалися в тому числі біблійними та хронографічними перекладними джерелами. Такий поділ думок не є винятково рисою досліджень історії Давньої Русі. Стосовно раннього польського історієписання можна звернутися, наприклад, до праць Ч.Дептули та Я.Банашкевича — дослідників, котрі репрезентують обидва погляди в найбільш завершеному й розгорнутому вигляді. Але, здається, подібні уявлення є ширшими і за слов’янські «початки історії». Наприклад, у дослідженнях давньоєврейської Біблії «епічний» наратив про патріархів у Книзі Буття оцінюється або як найдавніша складова П’ятикнижжя, що виходить із фольклорно-епічних оповідань, або як написаний пізніше за інші складові, уже з використанням книжного багажу. Щодо прихильників гіпотези «язичницького» епічного початку, кожного разу спрацьовує одна й та сама мислительна схема: якщо йдеться про давні леґендарні оповідання, то й зафіксованими вони мають бути раніше решти всього іншого. Хоча можна припускати зворотний хід подій: у період появи перших літературних творів завданням хроністів, літописців etc. було опанувати книжну традицію. Натомість епічна традиція в такий ранній час може бути ще цілком живою, і не потребувати переосмислення та фіксації, потреба у чому з’являтиметься пізніше. Слід також уточнити, що, ураховуючи велику кількість біблійних, хронографічних та інших паралелей, віднайдених у Введенні «ПВЛ», автор цієї статті підтримує другу гіпотезу, про книжне формування опису ранньої історії Русі. Хоча, зрозуміло, такі базові смислоутворюючі дослідницькі уявлення, як епічне чи, навпаки, книжне походження початків історії завжди залишатимуться певною мірою «аксіоматичними», і приводи для наукової полеміки ще довго будуть незмінними.

Та сама ідея богообраності, початкового приниження та наступного вивищення народу відображена в іншому хрестоматійному уривку «ПВЛ», про хозарську данину, де оповідається про буття киян після смерті Кия, Щека та Хорива. Див. початок оповіді, 16.21—17.1Л: «по сихъ же льтьхъ по смрти братьь сея бъіша обидимъі древлями . [и] иньми околними...». Пор. погрози Бога ізраїльтянам у разі невиконання заповітів людьми, обраними ним із-поміж усіх інших народів або «странъ»:

Втор.28.29 и боудеши тогда обиденъ и расхьітаєм .

Втор.28.33 троудъ твои изьясть страна єя же не вьси . и боудеши обидъ и съкроушенъ вся дни .

Втор.6.14 странъ яже окрстъ вас. 

Втор.12.10 покои вас от всьх врагъ ваши иже окрстъ вас .

Втор.13.7 от богъ страны яже окрстъ тебе.

Слід ураховувати, що «окрьстъ», «окрьстьныи» у рукописах, у тому числі біблійних збірок, може замінюватися на «около», «окольныи», а «древляне» являють собою конкретне уособлення чужої«страны» чи то «языка». До того ж цими деталями біблійні та парабіблійні паралелі сюжету про данину хозарам мечами не вичерпуються. Далі бачимо ще «меч обоюдоостръ» — пасаж, джерело якого віднайшов І.М.Данилевський, епізод із немовлям-Мойсеєм, що скинув царський вінець із голови фараона, котрий, своєю чергою, указує на користування таким текстом, як «Дробное Бытие» та ін.

Оскільки Введення «ПВЛ» являє собою одну з найщільніше оброблених дослідниками ділянок, тут обмежуся лише цими двома замітками щодо «мудрыхъ и смысленыхъ» та «обидимыхъ» полян. Переходячи ж до історичної частини літопису, насамперед привертає увагу одне незвичне слово, що трапляється в ремарці літописця, уміщеній під 6370/862 р. між нарацією про роздаванняРюриком «городів» своїм «мужам» та заволодіння Аскольдом і Діром Києвом. Автор «ПВЛ» намагається уточнити, які племена слід уважати першими жителями руських земель, 20.15—17Л: «и по тьмъ городомъ суть находници варязи а перьвии насельници в Новьгородь словьне . [въ] Полотьски кривичи . в Ростовь меря». Слово «насельникъ» чи «насельници» більше у «ПВЛ» жодного разу незустрічається. Між тим воно цілком частотне у Восьмикнижжі, зокрема багато подібних виразів у Книзі Буття. Пор.:

Бут.13.7 хананеи же и ферезеи тогда населници бяхоу въ земли тои;

26.7 єда оубіють єго моужи населници ревекы дьля жены єго;

26.14 възревноваша же ємоу населници;

26.15, 26.18 насыпаша я (їх — мова про колодязі — Т.В.) населници плъны земля;

29.22 събра же лаванъ вся моужя населникы и сътвори бракъ;

34.1 изыде же дина дъщи лшна... познати дъщери населникъ; 

42.30 гла моужь населникъ гднъ намъ пороуко;

42.33 реч же намъ моужь інъ населникъ;

50.11 и видьшя населници земля ханаоньскы.

Крім указаних дев’яти прикладів, у Бутті зустрічаються також «мужи»/ «людие» «населнии»; подібні вирази маємо і в інших книгах Восьмикнижжя, див.: Вих.12.49; Лев.18.26; Числ.15.29, 32.17; Втор.1.7; Іс.Нав.8.20, 9.22, 22.19. Відтак, уживання слова «населници» складається до копилки знаків, що свідчать про вчену книжну реконструкцію розселення слов’янських племен із біблійними ремінісценціями.

Повернімося до вислову з історичної частини, уже згадуваного раніше у прикладі про «мудрих і смилених» і вміщеного під 6463/955 р. Автор «ПВЛ» описує зовнішність княгині Ольги: грецький імператор нібито побачив її «добру сущю зьло лицемъ . и смыслену» (60.28Л). Науковці звертали увагу на те, що образ Ольги модельовано за образом старозаповітної Сари: вона дуже пізно народила Святослава, подорожуючи у солідному віці до Константинополя, вразила своєю вродою імператора. Нагадаю, що, за Книгою Буття, Сара сина народила майже у сто років і владики землі двічі — одного разу єгипетський фараон, а іншого — цар Авімелех — вабилися її вродою. Одним із доказів біблійного паралелізму може послугувати власне вираз «добра лицемъ». У «ПВЛ» близько 30 разів використовується слово «лице», а в описі зовнішності знаходимо 4 таких вислови, уміщені під 955, 977, 983 та 1066 рр. В усіх із них, крім першого, ідеться не про «доброту», а про«красоту лиця» або про те, що той чи інший персонаж був «красенъ лицемъ». Тим часом у Бутті Авраам говорить Сарі: «вьдь азъ яко добра єси жена въ лице» (Бут.12.11), та й узагалі позначення «добрий» стосується тут саме вроди. Крім того, можливим є вплив на літописця біблійної формули поза межами Восьмикнижжя. Як уже відзначалося вище, у Царствах знаходимо схожі вислови, де поєднуються «смысленъ» та «добръ», у тому числі «добль на обличенье» (синонім слова «лице») (1Ц.25:3 та 3Ц.11:28).

Під 6496/986 р. в епізоді випробування вір хрестителем Русі князем Володимиром у відповіді «бохмичемъ» (магометанам) зустрічається не менш, а то й більш відомий, ніж «мудрі та смислені» пасаж. Ідеться про популярний

вираз: «руси єсть весельє питьє . не можемъ бес того быти». Звучить він цілком по-світському, навіть дещо знижено (або, якщо застосувати перспективу дослідження усної традиції - «епічно»), і вибивається із серйозно налаштованої частини тексту про перипетії охрещення. Враження, однак, змінюється, якщо пригадати, що «вино» та виноград, а також «веселість» та «питие» кілька разів згадано поряд у Восьмикнижжі.

Суд.9.13 и рече еи виноград . оставивъ вино свое веселие члчьско... (з притчі про те, як рослини («дубрава») обирали поміж себе царя; цю притчу розповів «мужам сикымьскымъ» єдиний із синів Гедеонових, що залишився живим після вбивства Авімелехом 70-ти своїх братів);

Втор.28.39 виноград насадиши и въздьлаєши . и вина не испьеши ни възвеселишися от него (з проклять Господа);

Втор.20.6 и єгда кто члкъ иже насади виноград и ньсть възвеселилъ . от него... (одне з установлень про те, кому дозволено тимчасово не брати участь у війні).

Отже, скидається на те, що літописець створив афоризм, відштовхуючися від біблійних текстів. Це змушує вважати, що вся оповідь про випробування вір задана у «книжному регістрі». Щоправда, певну поправку треба зробити на те, як зрозумів і популярно виклав наш древній колеґа свої високі взірці.

Остаточно полишаючи леґендарні та напівлеґендарні часи, звернімося тепер до суто літописної частини «ПВЛ». Під 6529/1021 р. у тій частині зводу, де дослідник зовсім не чекає точних денних дат, оскільки виклад є надзвичайно стислим і спостерігається маса пропущених років, не те що днів, раптом натрапляємо на несподівані подробиці. Ідеться про конфлікт Ярослава Мудрого та його полоцького племінника Брячислава: Брячислав Ізяславич пішов на Новгород, йому вдалося захопити новгородців та їх «имьние», і він повернувся б у свою волость, у Полоцьк, якби не Ярослав. Саме тут трапляється вказівка на сім (.з.) днів походу, 146.17-19Л: «и ярославъ ис кьієва въ .з. днь . Постиже и ту . и побьди ярославъ брячислава». Звичайно, число «сім» одразу наштовхує на припущення про книжне чи фольклорне походження, однак, вірогідно, семантичне навантаження несе вся фраза. Для неї віднайдений прототип у Книзі Буття, у главі, де описується втеча Іакова та погоня за ним його «оуя» (дядька) та тестя Лави. Пор. Бут.31.23: «гна же въсльд седмь дніи . и постиже и въ горь галаадовь» (причиною погоні Лави за Іаковом були майнові суперечки, родичи не могли справедливо розділитися та розійтися).

Окрім унікального для цієї частини літопису свідчення про «сім днів», власне навіть «постиже» для «ПВЛ» теж незвичне, більше «постищи» ніде не зустрічається. Крім того, у відриві від контексту, можливо, ця риса не настільки яскраво проявляється, однак, схоже, текст «ПВЛ» тут зіпсований у всіх списках (тобто, помилка походить від їх спільного протографа). Очікувалося б: «и гна ярославъ ис кыева . въ .з. днь постиже и ту...». Як можна тлумачити виявлений паралелізм? Очевидно, наголос має бути поставлено на конфлікті родичів, притому «правою» за Бут.31 є позиція молодшого, племінника та зятя, Іакова. Паралельною фіґурою до Іакова за «ПВЛ» має бути Брячислав. Дослідники в таких випадках, як правило, припускають лояльного до певного князя літописця, котрий тенденційно висвітлював події. Можливим, однак, є інший підхід — давньоруські книжники іноді мислили лінійно, не прораховуючи всі «семантичні наслідки» ототожнення. Тобто, зауваживши майнові суперечки та конфлікт родичів, літописець міг «влити» у загальну біблійну форму конкретний зміст подій, необов’язково співчуваючи при цьому молодшому.

Утім, часом ставлення наших давніх колеґ до подій проявлялося абсолютно недвозначно та проектувало симетричний відгук читача. Саме це спостерігається в іншому випадку, під 6586/1078 р.,коли літописець зауважує характер дій Бориса Вячеславича та Олега Святославича, котрі воювали у союзі з половцями проти дядька — Всеволода Ярославича. Нібито йшлося про жорстоке пролиття князями християнської крові та Божу відплату за цей злочин: «єя же крове взищеть бъ от руку ею» (200.15—16Л). Вірогідність того, що літописець «просто» використав добрий книжний вираз, не надто велика, адже цей вираз ніс значний семантичній заряд, і навіть власне слово «взискати» зустрічається у «ПВЛ» лише тричі у книжних цитатах, винятково у висловах «взищеть Богъ» або «взискати Бога». Більш слушним буде припущення, що літописець тут намагався підвести базу під своє звинувачення. Джерелом цієї фрази є один із заповітів П’ятикнижжя, а саме вираз із заповіту Господа з Ноєм, з вимогою не вбивати та не їсти «в крові душі його». Див. Бут.9.5: «кръви бо ваших доушь възыщоу . и от всякого sвьри изыщоу . и от роукы члчскы и от роукы моужьскы . брата єго изыщоу дшоу члчю». Князівські конфлікти й добування собі кращої волості були звичайною справою в давньоруські часи, однак деяких князів літописці намагалися змалювати чорною фарбою. Книжники почувалися особливо вільно в оцінках, якщо князь постраждав за свої лихі вчинки. Бориса ж було вбито 1078 р., отже, виходило, що Бог справді «взискав» за пролиття християнської крові.

Під різними роками (1015, 1054 та 1093) ідеться про те, що помираючий або тільки-но померлий князь-батько любив котрогось зі своїх синів більше за решту. Стосується це двох княжичів, долі яких склалися діаметрально протилежним чином: Бориса Володимирича (св. Бориса) та Всеволода Ярославича. Один був убитий власним братом Святополком і потрапив до сонму страстотерпців, другий зробив цілком успішну життєву політичну кар’єру. Див. 132.8-9Л (Борис) «любимъ бо бь оцемь своимь паче всьхъ»; 161.27-28Л (Всеволод) «бь бо любимъ оцемь пачевсеє братьи»; 216.18-19Л (пригадуване звернення Ярослава до Всеволода) «понеже люблю тя паче брати твоее». Пор. Бут.37.3 <ааковъ бо любляше юсифа паче всьх сновъ своихъ . яко снъ старостенъємоу бь». Тут ідеться саме про любов батька та про обраність із-понад інших, імовірно також про страждання і про заздрість. Давньоруські книжники полюбляли історію страждальця Йосифа і на різні лади обробляли головні теми оповіді: рідні брати продали його в рабство, потім Йосиф потрапив до в’язниці, однак він був відзначений Господом і кожного разу зміг змінити лиху долю на добру. На останок став майже рівним фараону, фактично другим після нього в Єгипті. Згідно зі слов’янським перекладом Бут.41.40, єгипетський цар прилюдно заявив Йосифові: «оустъ твоих дапослоушають вси людіє мои . развь столом азъ старьи тебе боудоу». Позірно, біблійний вираз застосовується у «ПВЛ» до людей із надто різними долями, однак спільною рисою князів Бориса Володимировича та Всеволода Ярославича є їх обраність. Хай вибачать мені таку банальність, але для книжника-ченця, яким, вірогідніше за все, був автор «ПВЛ», доля страстотерпця-заступника віруючих була мабуть не менш привабливою, ніж доля успішного київського князя. Загалом, маємо справу із сильною позитивною характеристикою молодшого сина, адже любов батька та Богообраність у контексті історії Йосифа є взаємопов’язаними.

Ще один парафраз із характеристикою сина з суто позитивними конотаціями стосується лише Всеволода Ярославича. Під 1093 р. у «ПВЛ» пригадано кілька промов Ярослава. У тому числі йдетьсяпро те, що у свій час він нібито говорив своєму молодшому синові, 216.13-14Л: «яко ты покоиши старость мою». Вираз нагадує слова Ламеха, батька Ноя, у Бут.5.29: «...и нареч имя ємоу ноє . гля . сьи покоит мя от дьлъ моихъ . и от печали роукоу моєю». Знову-таки, у «ПВЛ» «покоити» зустрічається тільки тут, а в біблійних книгах подібні паралелі не є частотними.

Пряме продовження наведеної вище в літописній статті фрази містить такий вислів: «аще ти подасть бъ прияти власть стола моего». Вірогідним джерелом його є Втор.17.18: «и боудет єгда сядеши на столь власти своея». У цьому розділі Книги Второзаконня йдеться про урядження Землі обітованої після прийняття її синами Ізраїлевими, у тому числі про поставлення князя (Втор.17.14-20: «поставлю княsь себь яко ины страны яже окрстъ нас»; «яко да боудеши многы льты власти своея»). Імовірно, літописця привернув як урочистий вираз, так і можливість у різний спосіб підкреслити гідне, належне оформлення влади, прийнятне Богові та людям. Отже, як бачимо з усього сказаного, під 1093 р. літописець нагромаджував позитивні характеристики князя, не звертаючи особливої уваги на те, що ним використовуються дещо суперечливі або, принаймні, неконґруентні у застосовуваному ним контексті біблійні образи. Якщо таке припущення вірне, тоді знову йдеться про «лінійні» асоціації давнього книжника. Зауважити таку особливість досить важливо, оскільки вчені, що займаються біблійним моделюванням у «ПВЛ», іноді припускають пильно вивірене, продумане та структуроване на багатьох рівнях несуперечливе оповідання. Тоді як реальні дані літописів свідчать радше про асоціативне й далеко не завжди когерентне мислення і відповідну побудову оповідей.

Завершуючи мою невеличку серію біблійних запозичень «ПВЛ», не втримаюся від того, щоби навести також один приклад із текстологічних студій, коли власне варіанти списків вказують, в якому напрямі літописцями редагувалися складні (якщо не обов’язково «темні») місця. В описі подій 1015 р. «ПВЛ» та Новгородський перший літопис подають різну кількість війська новгородців, котрі допомагали Ярославові Володимировичу у війні проти Святополка: у «ПВЛ» це 40 тис., у Новгородському першому — 4 тис. Висловлювалося припущення, що вірним є читання новгородського літописця, оскільки менше число скоріше відповідає реальним умовам зборів війська і проведення битви. Однак, нагадаю, замальовки битв давніх книжників далеко не завжди раціональні, а редактори та укладачі далеко не завжди були бездумними копіїстами. У тому числі при переробках цифри могли змінювати діаметрально протилежним чином — як у бік збільшення, так і зменшення. Наприклад, у копіях біблійних книг суттєве зменшення кількості війська у двох із трьох відомих зараз редакцій знаходимо у Книзі Ісуса Навина. Ідеться про опис відрядження «застави» (засідки), що мало посприяти взяттю міста Гаї (див. Іс.Нав.8.3: «и избра Исоусъ тридцать тысдщь моужии воискыхъ силны крьпостию...»). Лише в російській редакції збереглося число «.л.(тобто 30 — Т.В.) тысдщь», що відповідає грецькому ориґіналові «тршкоVта (.1.) хЛіаба», тоді як в Іудейському хронографі та південнослов’янській редакції бачимо «три тысоуща». Як можна припустити, це був цілком свідомий крок копіїстів — будь-який більш-менш уважний читач мусив зауважити, що раніше розвідники, котрих Ісус надіслав «съглядати» місто Гаї, доповіли, аби воєвода Ізраїлев не водив туди все військо, «мало бо есть ихъ» (Іс.Нав.7.3). Та й узагалі, така велика «застава» для захоплення порівняно невеликого міста мала видаватися невиправданою. Скоріше за все, досить вправний укладач молодшої редакції Новгородського першого літопису також «вивірив виклад» за місцевими реаліями, уважаючи, що саме 4 тис., а не 40 тис. війська можна було зібрати з Новгородської землі.

Кілька запозичень із Восьмикнижжя присутні в Київському зводі ХІІ ст., написаному, імовірно, на початку ХІІІ ст. Більшість із біблійно-літописних паралелей, що мені вдалося відшукати, проаналізовано в нещодавній статті. Як виявилося, залучення біблійних паралелей також суттєво змінює розуміння змісту літописних повідомлень. Наприклад, коли князь Юрій Долгорукий устамилітописця говорить про «часть» або «причастье», недодані його синові київським князем Ізяславом Мстиславичем («тако ли мнь части ньтоу в роускои земли . и моимъ дьтемъ»), книжника цікавлять власне не політичні справи князів чи система розподілу «волостей». Він запозичає фраґмент із Бут.31.14, де описується сварка родичів, Іакова та Лави. Обидві дружини Іакова, Лія й Рахіль, підтримали свого чоловіка в конфлікті проти батька, заявивши: «оуто (хіба — Т.В.) [...] ньс нама части и єще . ни причастия въдомоу оца наю». Справжньою причиною конфлікта було, як водиться, усе ж таки майно, однак саме у цьому пасажі йшлося про психологію та наслідки непорозуміння. Відповідно, наголос ставиться на несправедливості вчинку родича, раптовій зміні ставлення на гірше, а також виправданні «оборонних дій» скривдженої сторони. Тобто метою літописця було за допомогою біблійних взірців переконати читача в тому, що похід Юрія Долгорукого на Київ проти Ізяслава Мстиславича був справедливим, що він обумовлювався раптовим приниженням сина Юрія — Ростислава та небажанням родича поділитися родинним майном («частью»/«причастьем»).

Зацікавленого читача відсилаю до інших подібних текстів, а тут, не повторюючись далі, звернімося до Галицько-Волинського літопису. Як і Київський звід, він обіймає майже століття (від 1201/1206 по 1291—1292 рр.) і так само біблійні вирази в ньому часто переказано, а не передано точно. Щодо Восьмикнижжя, здається, немає жодної просторої точної цитати, хоча думку провикористання цих старозаповітних книг у ГВЛ можна вважати усталеною. На одну з таких цитат указав ще В.М.Перетц — як уважав дослідник, опис «находу татарів на Київ» 6748/1240 р. зроблено «не без ремінісценцій» із Книги Суддів. Пор.: «и не бь слышати от гласа . скрипания тельгъ ег . множества ревения . вельблоудъ его . и рьжания от гласа стадъ конь его . и бь исполнена . земля роуская ратных», та Суд.6.5, де на початку суддівства Гедеона находження чужоземців змальовано таким чином: «сами и скоти ихъ . въсхожахоу и вельблоуды ихъ пасяхоу . и придоша яко проузи множьствомь . самьхъ же и вельблоудъ ихъ не бьяше числа . и придоша на землю излвоу . расыпати ю». У цьому випадку можна залучити як оптимістичний висновок щодо того, що літописець у страшній оповіді про зруйнування Києва застосовує історію Гедеона — славетного судді, котрий зміг урешті-решт перемогти чужоземців, які багато років поспіль руйнували Ізраїльську землю;так і песимістичний, щодо точності історичного опису — зокрема, згадка «вельблоудъ», тобто верблюдів, може виявитися не історичною деталлю, а рисою, котра дісталася у спадок від біблійної книги.

Звичайно, коли в нас присутні не точні цитати, а ремінісценції та парафрази, завдання встановити джерело запозичень надзвичайно ускладнюється. Тому обмежуся поки що двома фраґментами з Книги Суддів, оминаючи складнощі розшуку паралелей. Під 6784/1276 р. у ГВЛ читаємо, 875.27—28І: «земля опоустьла по .п. (тобто 80 — Т.В.) льт по Романь». Вірогідно, відправним пунктом для літописця послугував пасаж із Суд.3.30 «оумолча земля .п. льтъ». Власне, «80» зрідка зустрічається в інших джерелах, у тому числі в одній із редакцій Книги Ісуса Навина у зіпсованому фраґменті (на заміну числа 18). 

Однак це, здається, найближчий контекст, хоча зміст повідомлення нетотожний: «земля оумлъча» — значить «заспокоїлася».

Під 6785/1277 р. бачимо згадку «столпа», 878.3—4І: «столпъ бо бь каменъ высокъ стоя перед вороты города». Можливо, опис цієї фортифікації зроблено не без впливу Книзі Суддів. Пор.оповідь про сутички царя Авімелеха з жителями одного з міст, Суд.9.51—52: «столпъ же бь твердъ срьдь града [...] и прістоупи до вратъ столъпа». Здається, це близький контекст, хоча про«стовпи» йдеться також у хронографічній літературі — в «Історії Іудейської війни» Йосифа Флавія, що ввійшла до Іудейського хронографа, згадано саме стовпи кам’яні. Остання хронографічна паралель є важливою, оскільки Іудейський хронограф укладався паралельно з ГВЛ, і в обох творах присутні запозичення із Флавія (внаслідок чого цей другий приклад зі статті 1277 р. видається не цілком певним). У будь-якому разі, знахідка біблійного парафразу не означає, що літописна звістка вигадана: у 2-й половині ХІІІ ст. у Галицько-Волинській Русі з’являються так звані «башти волинцевського типу» — поодинокі кам’яні укріплення. Проте, можна припустити, що літописці, звернувши увагу на Книгу Суддів та «Історію Іудейської війни», «облагородили» фортифікаційну «новину» у своїй картині світу.

До речі, укладачі Галицько-Волинського зводу, зокрема першої половини літопису, галицької або холмської, дуже полюбляли рідкісні вирази. Спробую це показати на кількох фраґментах, орієнтовним джерелом запозичень яких могло бути Восьмикнижжя. Так, у ГВЛ знаходимо згадки «оружників»: «ороужники многи и фаревникы», «ороужьникомъ стоящимъ», — цей розряд воїнів невідомий іншим літописам. Рідкісне слово знаходимо, наприклад, у Числ.32.21: «...ти преидеть всь ороужникъ...». Давньослов’янське «ороужьникъ» є буквальним перекладом грецького «6пЛ1тц§», тобто гопліт (піший важкоозброєний воїн фаланги). Щоправда, крім Чисел слово зустрічається ще у «Хроніці» Георгія Амартола та деяких інших джерелах «високого регістру» (Рязанській Кормчій, житіях). 

Подібна паралель знаходиться також не у серійному, а в унікальному вислові літопису. Під 6749/1241 р. натрапляємо нібито на «картинку з тодішнього життя». Оповідається, як дворський Андрій покарав «невірного» єпископа, 794.1-4І: «Андрьи же не оудоси его но оудоси владыкоу . и слоуги его разъграби гордые и тоулы ихъ . бобровье раздра». Слово «оудосити» походить,переважно, із давньоболгарських текстів і є досить рідкісним. Очевидно, воно було не цілком зрозумілим давньоруським книжникам, принаймні у списках «оудосити» часто замінювалося на синоніми або псувалося переписчиками. Див., напр., слова Іакова своїм слугам-посланцям до брата Ісава з Бут.32.20/32.19: «по семоу словеси глте исавоу . и єгда оудосить васъ самъ». Інший прихований і також унікальний для літописів біблеїзм - «завьтъ» у ГВЛ у значенні «договір між світськими особами», де інші літописці вжили би слово «рядъ». Пор., 796.23-24І, «завьтъ положивъ имъ» та дуже велику кількість біблійних прикладів, не лише з Восьмикнижжя.

Припустімо, для літописця мало значення те, що він користується текстами небуденними. Він усвідомлював їх древність, а розбіжності узусу в мові укладача ГВЛ та його джерел справді мали бути досить серйозними, ураховуючи те, що біблійні четії та деякі хронографічні переклади були зроблені, вірогідно, у Х ст. в Болгарії. Утім, який точний смисл наш давній галицький колеґа надавав біблійним алюзіям, і з якою конкретною метою він запозичав рідкісні вирази та поодинокі слова, встановити важко. Можливо, картина стане дещо яснішою, коли буде відновлено сітку всіх біблійних та хронографічних запозичень у ГВЛ - зокрема, усього того, що зближує літопис та Іудейський хронограф. Як уже відзначалося, перші намітки для реконструкції книжної спадщини ГВЛ було зроблено в 1920-х рр., однак потім цей напрям досліджень припинив свій розвиток і відновлюється лише зараз.

Повертаючись до того, із чого ця стаття починалася. Можливо, виправдання необхідності опертя на давньослов’янський біблійний текст при роботі з давньоруськими літописами видаватимуться дещо наївними. Сподіваюся, мало кому треба доводити цінність дослідження наріжного каменя всієї давньослов’янської книжності. А також необхідність залучення для вивчення давньоруських історичних текстів (добру частину яких становлять хронографи, що починалися книгами Старого Заповіту) давньослов’янських перекладів біблійних книг. Звичайно, складності біблійної текстології, помножені на складність літописної, іноді призводять до того, що отримуємо одне уточнення на десять нових непевностей, і нові питання замість відповідей. Відповідно, особисте захоплення новими перспективами з іншої точки може видаватися обтяженим новими труднощами. Допомогти може виважена оцінка намагань, як то кажуть, «позакривати всі питання»: найбільш небезпечним типом дослідника в будь-якій царині історичних студій є той, хто, знаючи про свою спроможність задавати розумні питання, уважає, що він достатньо компетентний, аби надати й задовільні відповіді. 

The paper deals with examples of biblical quotations in the Old Rus’ chronicles, such as “muzhi mudri i smysleni”, “Rusi est’ veseliiepiti” and others. The scientifics of medieval Rus’ in their studies often rely on the late versions of the Slavonic Bible translations that bring them in astray. The precise textual shape of the biblical citation is important for our better understanding of the chroniclers’ implications and the very sense of historical data. Author proposes to involve the early witnesses of the Slavonic Octateuch that are more or less analogous of those that were accessible in the Xl-Xlllth. In this paper some fragments of early Rus’ chronicles and Old Slavonic Octateuch are considered and analyzed under this angle.

Keywords: Old Rus’, Medieval Chronicles, Old Slavonic Bible, XІ-XІІІ th centuries.