Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Український історичний журнал - січень - лютий - 2013

ІСТОРИЧНІ СТУДІЇ 

НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ МИТНИХ ВІДНОСИН У ВЕЛИКОМУ КНЯЗІВСТВІ ЛИТОВСЬКОМУ XVI ст.

На основі уставних земських грамот, трьох Литовських статутів, а також тарифів, універсалів та уставів аналізуються деякі аспекти нормативно-правового реґулювання митних відносин у Великому князівстві Литовському.

Ключові слова: Велике князівство Литовське, Литовські статути, нормативно-правове реґулювання, правовий звичай, митні відносини, мито, уставні земські грамоти, тариф, універсал, устава.

Від найдавніших часів митниця була важливим джерелом наповнення державної скарбниці. Пізніше митні органи почали виконувати реґулятивну та охоронну функції. Митні відносини, під якими ми розуміємо комплекс суспільних відносин, що виникають із приводу: а) формування й реалізації митної політики; б) правового реґулювання зовнішньоекономічної діяльності та митної служби і його практичної реалізації; в) організації й функціонування митних органів, — у кожній державі тією чи іншою мірою реґулювалися нормативно-правовими актами.

На ранньому етапі існування Великого князівства Литовського значну роль у реґулюванні цих відносин відігравав правовий звичай. Передусім, згідно з ним стягувалося мито. Про це свідчать т.зв. уставні грамоти (або обласні привілеї) великих князів окремим землям. Зокрема, у підтвердженні короля Александра від 16 лютого 1501 р. Волинській землі на права та вольності, відповідно до привілею Казимира, сказано, що «не надобє мытъ зъ ихъ людей брати, нижъли мають мыта старые давати, где и передъ тымъ бУдУть даивали». 1 вересня 1529 р. Сиґізмунд Старий надав привілей «всим обывателемъ шляхте земли Киевское на права и вольности ихъ», в якому йшлося:

«Такъ же просили насъ князи и панове, и земяне Киевъские, ижъ новины уводили врадники наши, воеводы Киевъские [...] и тежъ о мыта новые, где здавъна не бывали, а ново уставленые; — и били намъ чоломъ, абыхъмо имъ тые новины отъложили. [.]

А о мыта новые такъ уставляемъ: где бы здавъна не бывали за предковъ нашихъ [...] тутъ и теперь не потребъ воеводамъ нашимъ мытъ новыхъ уставляти, нижъли старые звычъные мыта мають браны быти по давъному».

Подібні положення є й в інших обласних привілеях. Слід також відзначити, що практику заборони правителем мит, котрі не стягувалися раніше, знали й інші держави. Приміром, до неї вдався Карл Великий, видавши 805 р. Діденгофенський капітулярій. Як зауважив О.Пищик, «кожний новий суверен намагався обмежити вольницю своїх васалів». Через сто років стягнення нових мит у Баварській східній марці спричинило появу Раффельштеттенського митного статуту (датується 904—906 рр.). У відповідь на скарги про незаконні митні побори й несправедливі мита східнофранкський король Людовик IV Дитя доручив маркграфові, щоби той із суддями «вивчив митне право та розглянув митний порядок, призначивши своїх послів [.] аби вони від його імені виправили цей (митний порядок — ОД.) відповідно до справедливості та закону», що й було виконано.

Водночас треба пам’ятати, що поряд із державними існували й приватні митниці. Зокрема, за поширеною в канцелярії Великого князівства Литовського практикою, до одного з документів 12-ї книги судних справ Литовської метрики від 25 січня 1541 р. було вписано більш ранні документи. Лист від 17 жовтня 1437 р. засвідчував, що великий князь Свидриґайло за вірну службу надав панові Каленику Мишковичу низку сіл у Житомирському та Овруцькому повітах з усім, що до них належало, включаючи мита. 5 листопада 1445 р. цей самий володар надав панові Іванові Мушаті вічистий (вічний) привілей аналогічного змісту на село Склин у Луцькому повіті. У цих випадках ішлося про мито, що надходило приватним особам. Практика самовільного стягування мит у маєтностях набула значного поширення вже в XV ст. Так, у вироку луцьким міщанам, який за індиктом датують серпнем 1480 р., великий князь Казимир Яґеллончик заборонив брати мито у 30 волинських населених пунктах. Особливо слід звернути увагу на лист (грамоту) Казимира другої половини XV ст. про заборону стягувати мита, встановлені після Вітовта, у маєтках волинських князів, панів, бояр і зем’ян. За порушення цього припису передбачалася санкція («А хто маетъ по новыхъ мытехъ [...] мыто брати, в тыхъ им?ня пооднимаемъ»), яку згодом побачимо в I Литовському статуті за аналогічне порушення. Крім того, у документі детально перелічено умови, за яких дозволялося стягувати визначене мито, та його розмір (що відповідало звичаю: «Нижлибы есте тутъ мыто брали, гд? было здавна»), а також те, де робити це заборонялося.

М.В.Довнар-Запольський відзначав, що порядок стягнення й, особливо, розмір мит на кожній митниці встановлювався місцевим звичаєм, котрий залежав від різноманітних умов і вироблявся впродовж століть. Утім, тексти уставних грамот не містять відомостей про те, які мита стягувалися та яким чином це здійснювалося. Певна інформація про вказані аспекти є в інших джерелах. До них, наприклад, відноситься перелік митних зборів на торговому шляху з Торуня до Володимира, що датується 1349 або 1386 рр., і, звісно ж, ревізії замків. Зокрема, у ревізії державних замків Великого князівства Литовського від 1552 р. містяться відомості про розміри обістки, помірного, мита з каравану, соляного, рибного та інших видів мит у кожному з них. Якщо у Черкасах торговці, котрі не мали безмитних листів, платили обістку в розмірі 3 гроша від копи, то у сусідньому Каневі — 2 гроша. У Володимирі десята частина від дерев’яного, мостового, подорожнього, помірного, м’ясного і соляного мит ішла на користь місцевого владики. У Вінниці по 2 гроша від копи платили старості. Тут також стягували мито господарське («ть каменд воску по 4 гроши, шь вола по 3 гроши, ытъ кожи всдкое по грошупольскому»). Особливо різноманітними мита були в районі Мозирського замку. Для стягнення помірного використовувалася «мера мозырьскад великад», яка нібито дорівнювала 1,5 солянкам (тобто приблизно 120—150 л). На Кременецькій митній коморі в 1563 р. мали сплачувати вагове, помірне, мостове (від великого возу з товаром — 5 пенязів, від возу солі — 2 пенязя), а прийшлі купці й козаки також обістку. Торгове мито, яке стягувалося від міри (від бочки у чотири корці — 2 пенязя, від бочки в один корець — 0,5 пенязя), за давнім звичаєм, ішло міському урядові. Цінну інформацію про розміри митних зборів і порядок їх стягнення містить лист колишнього берестейського митника Данька Єсковича до свого наступника на цьому уряді Міхеля Єзофовича від 18 листопада 1526 р. Л.Ю.Жеребцова стверджує, що в основі митних зборів лежала ідея оплати послуг, котрі надавалися державою, місцевими громадами або приватними особами.

Слід відзначити, що на практиці вказаний вище звичай, який підтверджувався великокнязівськими листами, повсюдно порушувався. Це бачимо й у привілеї Александра від 1 березня 1503 р. владиці, боярам і всім міщанам смоленським на права та вольності. Він став відповіддю на чолобитну смолян і підтверджував «вечно и непорушно на веки веком» більш ранній привілей Казимира.У документі Александра, зокрема, говорилося, що рядничі Миколая Радивиловича, який «от его милости Смолнескь держалъ», брали «взвестку» з гостей і купців із Мстиславля, Кричева та інших міст, «чого ж перед тым не бувало». Звернімо увагу, що у смоленській уставній грамоті сказано, що, згідно з давнім звичаєм, обістку сплачували тільки іноземці — москвичі та тверичі, а з купців сусідніх міст її не стягували. Натомість ті, зі свого боку, не брали обістку зі смолян. Коли у Смоленську почали порушувати усталений звичай, не забарилися відповідні заходи стосовно тамтешніх мешканців. Дізнавшись про це, господар скасував нові мита, залишивши все по-старому.

Порушувалися й положення великокнязівських актів. Про це свідчить той факт, що 1492 р. Александр знову підтвердив право віленських купців не сплачувати внутрішніх мит, дароване їм привілеєм Сиґізмунда Кейстутовича 22 вересня 1432 р. і підтверджене Казимиром у 1440 р. На думку В.І.Пічети, причиною цього було те, що землевласники не дозволяли віленським купцям безмитно проїжджати через свої володіння.

Урешті названі дії було заборонено приписами першого у Центрально-Східній Європі юридичного кодексу. У I Литовському статуті 1529 р. закріплювалася санкція у вигляді конфіскації маєтку за порушення заборони «новых мыт вымышляти ани вставляти ни на дорогах, ани на местех, ани на мостех, и на греблех, и на водах, ани на торгох в именях своих, кром которые были з стародавна вставлене», і на які було видано відповідні великокнязівські листи (арт.21, розд.1). Як уже відзначалося, аналогічну санкцію передбачав лист Казимира другої половини XV ст., адресований волинським урядникам. Лише тепер її чинність поширювалася на територію всієї держави.

Варто звернути увагу на твердження Д.П.Ващука про вплив Київського 1507 р. і Волинського 1501 р. земських привілеїв на формування I Литовського статуту, зокрема на артикули про заборону нових мит. Свого часу ще М.В.Довнар-Запольський відзначав, що встановлення приватних мит було заборонено вже в період формування Великого князівства Литовського, а з ліквідацією удільної системи великокнязівське право на призначення мит було поширене на всю територію держави, що знайшло відображення в названому статутовому артикулі. Таким чином, право на встановлення митналежало винятково верховній владі й мотивувалося певною потребою.

Але навіть загроза втрати власного маєтку не ставала на перешкоді спробам незаконного стягнення мита з боку власників — князів та шляхти. Так, 15 червня 1545 р. було складено вирок урядових ревізорів за скаргою луцьких і володимирських міщан про порушення їхніх привілеїв. У процесі розгляду останні заявили, що всупереч судовому листу Казимира та дозволеному листу Александра багато шляхтичів Луцького й Володимирського повітів неза-

конно стягували мито у межах власних земельних володінь. Ревізори встановили: «Вс?хъ тыхъ м?стъ, где мыто беруть, пятдесят и семъ, ыкром гдръских и инших мытъ головнеишихъ». Утім, ізконтексту цього повідомлення не зрозуміло, чи в усіх п’ятдесяти семи місцевостях мита брали незаконно? Князі, пани та зем’яни відповіли, що стягують мита за дозволом і привілеями попередніх господарів і нинішнього, проте надати ревізорам ці документи відмовилися. Практично одночасно (ревізія Кременецького замку датована 21 липня 1545 г.) розглядалася скарга місцевих міщан про незаконне стягування мита на ярмарках і торгах у приватних містах Кременецького й Луцького повітів.

Свавільне встановлення та збирання мита ставало предметом судових розглядів. Зокрема, у документі №161 12-ї книги судних справ Литовської метрики від 6 вересня 1541 р. зафіксовано, що віленські міщани скаржилися на місцевого біскупа князя Павла, який, не маючи данини й королівських листів, у своєму маєтку Верках на річці Вілії стягував мито від плотів. Тут, стверджували скаржники, «николи здавна мыто не биривано», а було запроваджене Павловим предком — князем Янушем, біскупом познанським, на що раніше вони вже скаржилися королеві, проте ту справу так і не розглянули. Слід звернути увагу, що міщани просили, «абы тое мыто на сторону было отложено, а што без данины и листовъ г(о)с(по)д(а)ръских в томъ именью брано, абы то при Статуте земскомбыло заховано», тобто вирішити згідно з приписами I Литовського статуту. Від імені князя виступали, «маючи от его милости в той речи зупольную моцъ и порученьство з ними поступовати», його прокуратори — підкоморій сирацький пан Миколай Ґрабя та «ардиякон» віленський князь Єзоф Ясенський, які повідомили, що у Верках здавна брали мито по 12 пенязів від плоту. Натомість міщани і їхні свідки присягнули, що мито, запроваджене лише за князя Януша, стягується в розмірі 12 та навіть 15 грошів 13 плоту. Порадившись із панами-радою й узявши до уваги, що віленський біскуп не надав документальних підтверджень на право стягнення мита, господар заборонив брати його від плотів і того, що на них перебувало. Однак він не став конфісковувати маєток, зазначивши, що згодом вирішить, як чинити. У справі навіть наводилася статутова цитата:

«А што се дотычеть того, ижь там, в оном именью, черезь заруку г(о)с(по)д(а)рьскую мыто брано, около чего у Статуте права земьского есть описано: “Хто бы свовольне без данин листов г(о)с(по)д(а)рьскихь в ыйменью своемь мыто на себе брал, тот тое имен(ь)е тратить”».

Також у документі зафіксовано наслідки розгляду аналогічної за змістом скарги віленських міщан на власників маєтків на річках Вілії та Жеймені. Троє з останніх стягнення мита заперечували, один не надав господареві підтвердних листів («листовъ-тверъдостей»), ще один на слухання не з’явився. Великий князь заборонив стягнення будь-якого мита в їхніх маєтностях, але також утримався від конфіскації володінь:

«А хто будеть черезь теперешнее росказанье и вырокъ г(о)с(по) д(а)рьский предьсе у бранью онаго мыта узнань и досветчонь, тые водьле Статуту мають того утерпеть».

Д.П.Ващук звертає увагу, що I Литовський статут, підтвердивши заборону встановлювати нові мита, не містив жодних положень стосовно можливого звільнення від сплати мит. Очевидно рішення щодо цього приймалися в робочому порядку відповідно до умов, пов’язаних зі стягненням податків та відбуванням повинностей.

У 1540-х рр. шляхта Великого князівства Литовського розпочала боротьбу за «поправку статуту» у своїх інтересах, зокрема йшлося про надання митних пільг. Це було обумовлене тим, що коронна конституція 1496 р. закріпила право польських шляхтичів експортувати без сплати мита товари, вироблені у власних маєтностях. Після неодноразових звернень господар у 1559 р. дозволив «княжатам, панятам і всій шляхті» вивозити, не сплачуючи мит, деревину з маєтків, а також вирощене, а не куплене, зерно й худобу. Обов’язковою умовою була присяга пана або його слуги на першій коморі (митниці) про те, що товар походить із власного господарства. Невдовзі у II Литовському статуті 1566 р. з’явився новий припис про звільнення шляхти від сплати мита при здійсненні експорту збіжжя, деревини й виробів із неї власного виробництва (арт.26, розд.1). Про походження товарів, що вивозилися, на головних коморах мали скласти присягу їхні власники або гідні довіри слуги, котрі їх супроводжували. Належало тільки сплатити мито від підвід, якими перевозили зерно на продаж, на мостах «старожитных», відповідно до давнього звичаю. На коморах практикувалася складна процедура розслідування, чи дійсно товар належав шляхтичеві. Звільнення шляхти від сплати мита Н.М.Яковенко визначає одним із найсуттєвіших доповнень другої редакції статуту порівняно з першою, що мало важливе значення для подальшої імунізації шляхетських маєтків .

У II Литовському статуті також була норма про заборону запровадження нових мит (арт.25, розд.1), аналогічна за змістом із відповідним приписом першої редакції кодексу (арт.21, розд.1). Однак були й новації. На осіб, які стягували мито у відповідності з великокнязівськими листами, покладався обов’язок власним коштом ремонтувати мости, греблі, загати, рови. Якщо ж через їх незадовільний стан переїжджий зазнавав збитків, то пан, котрий стягував мито, повинен був їх відшкодувати й додати, що вимагав потерпілий (тобто компенсувати моральну шкоду). Це ж стосувалося старост, державців та осіб, які збирали мито на користь великого князя, якщо вони не ремонтували дороги. Урядникам і збирачам мит на дорогах, по містечках і селах великокнязівських, князівських, панських та зем’янських заборонялося стягувати невстановлені мита.

Більш детально митні відносини реґулював III Литовський статут 1588 р. Артикул 29 першого розділу містив ті самі положення, що й артикул 25 другої редакції. Крім того, порушники заборонипро встановлення нового мита мали каратися штрафом у 20 кіп, на них покладався обов’язок із надлишком відшкодувати завдані збитки. Артикул 30 базувався на артикулі 26 попереднього видання статуту, утім певною мірою відрізнявся від останнього. У новій редакції шляхтичі звільнялися від сплати мита й мостового, якщо вони перевозили зерно або інші товари (не тільки деревину, а будь-які) з власного господарства. Натомість із придбаних мито стягувалося. Власник або його довірена особа повинні були скласти присягу перед посадовцями про походження товару. Наступні на шляху митниці мали пропускати його за квитанцією, виданою першою митницею. 

Не належало стягувати мито з шляхтичів і при перевезенні товарів для власного вжитку. Також у цьому артикулі було закріплено текст присяги.

Власник, доручаючи слузі продати свій товар, давав йому атестацію для пред’явлення на цельних (прикордонних) і митних коморах та прикоморках. Зміст присяги був аналогічним змісту атестації й підтверджував походження товару. Указані документи вписувалися до ґродських книг. Слід відзначити, що в наступні роки шляхтичі нерідко ввозили сіль, мед, збіжжя, рибу дляпродажу, заявляючи їх як товари для власного споживання, завдаючи таким чином збитків державній скарбниці. Після скарг митних урядників Сиґізмунд III видав 17 квітня 1632 р. універсал, яким зобов’язав усіх, хто ввозив товари для продажу, сплачувати мито, а тих, хто вивозив не власне, а куплене зерно — платити цло (мито, що стягувалося на кордоні). Про мету ввезення товарів у першому випадку та їх походження у другому власник мав повідомити та скласти присягу («iurament wprzod uczynil»).

Ще два артикули, котрі реґулювали митні відносини, містилися у третьому розділі III Литовського статуту. Так, артикул 48 забороняв вивозити з Великого князівства Литовського як у воєнний, так і в мирний час зброю, залізо, рушниці, коси, ножі, стріли та інші предмети військового призначення. Порушникові цієї заборони загрожувала страта, а його товар конфісковувався до великокнязівського скарбу. Артикул 51 забороняв передачу одній особі в оренду доходів, зокрема й митних зборів, що належали всій Речі Посполитій. Порушник мав сплатити штраф у розмірі 100 кіп грошей. Великокнязівські листи, отримані з канцелярії всупереч цій забороні, визнавалися недійсними.

Досить рано великі князі в уставних земських грамотах почали надавати громаді того чи іншого міста право безмитної торгівлі на території власної держави. Так, мешканцям Полоцька та Вітебська таке право було дароване ще Вітовтом у 1392—1399 рр., а згодом підтверджене його наступниками. Водночас Смоленська уставна земська грамота 1505 р. дозволяла смолянам стягувати з приїжджих купців «в?счее» мито з меду, солі, коромисел та інших товарів. Але це не повною мірою поширювалося на купців із Полоцька:

«Естли бы полочане брали на смолян?хъ мыто отъ соли и отъ воску, и его милость такожъ смоляномъ вел?лъ брати на полочан?хь мыто оть соли и оть воску; а естли бы полочане на смолян?хь не брали, ино и смоляномь на полочан?хь не брати».

Як уже відзначалося, розміри різних мит у тій чи іншій місцевості тривалий час визначалися усталеним звичаєм. Але вже в першій половині XVI ст. сталися істотні зміни. М.В.Довнар-Запольський наголошував, що відбувалося це «не шляхом ломки старого звичаю, а через нові нашарування на старому тарифі й обкладання нових предметів споживання, котрі раніше не підлягали збору мит». За Александра було запроваджено особливі мита на віск і сіль. Сиґізмунд I поряд зі «старым звыклым» митом увів «новое», або «новоподвышоное», перша згадка про яке зустрічаєтьсяна Підляшші та Волині в 1523 р. Нове мито поширювалося й на товари, що вивозилися, і на ті, що ввозилися. До початку Лівонської війни відмінності між старим і новим митом значною мірою стерлися, і вони практично злилися в одне. Проте викликана гострою потребою державного скарбу в коштах митна ставка знову була збільшена постановою господаря та панів-ради від 7 грудня 1561 р. Новий тариф запроваджувався тимчасово. Але у зв’язку з тим, що війна затягнулася, 27 серпня 1566 р. на Берестейському сеймі термін його дії було продовжено до 1568 р., а ставку збільшено. На підставі господарських декретів тариф 1566 р. діяв до смерті Сиґізмунда II Авґуста в 1572 р.

Тариф від 7 грудня 1561 р. того ж дня розіслали на місця в поборових листах, унесених до 7-ї книги публічних справ Литовської метрики. Необхідно звернути увагу, що ввізне мито встановлювалося з урахуванням попиту на товари у князівстві. Зокрема, на більш потрібні недорогі тканини ставка була значно нижчою, аніж на дорогі. Натомість, «оть железа, меди и всеготого, што ку стрельбе и воине належить, неповиньни платити», тобто ввезення товарів військового призначення в умовах воєнних дій узагалі звільнялося від обкладання митом. І, навпаки, їх суворо заборонялося експортувати: «Але абы конеи, зброи, железа нигде не выпускано за границу, хочем мети и грозно приказуемь».

У цей же час було видано перші «такси» (тарифи) старого мита для різних митних округів Великого князівства Литовського. М.В.Довнар-Запольський уважав, що такса для підляських комор, видана відразу ж після Люблінської унії 1569 р., імовірно поширювалася на територію всього князівства. Після створення Речі Посполитої в Литві, як і в Польщі, мита й різноманітні збори призначалися тільки на вальних сеймах. Наприклад, таким чином у 1605 р. на «зь?зд? вси станы панове рада [...], яко и послы сь каждого пов?ту» ухвалили рішення про запровадження на один рік «новоподвышеного» мита, водного сплаву та чопового «на оборону земли Ифляндской», оформлене універсалом Сиґізмунда III.

Нормативно-правовий характер мали також універсали великих князів литовських, якими затверджувалися обов’язкові для купців торгові шляхи. Ті ж, хто ухилявся від прямування ними та оминав митниці, втрачали свій товар. Аналогічними за змістом були й деякі устави. Зокрема, документом, що має назву «Устава мита ковенського і призначення двох доріг, якими купці з Жемайтії до Пруссії їздити мають» від 14 липня 1540 р., заборонялося своїм та іноземним купцям пересуватися невстановленими дорогами з жовтня поточного року. Для перевезення товарів визначалося два шляхи до Пруссії: один — на Мемель (Клайпеду), інший — на Ґеорґенбурґ (Юрбаркас). На першій, у Ґорджах, мали мешкати митники й «мыта нашого уставичне стеречи и отбирати», а всі купці з товарами повинні «оказовати и товары свои мытникомъ нашимъ пописывати, и мыто н(а)шо платити». Селяни й купці, які оминули митницю чи після встановленого строку порушили дорожній примус,«горъла и товары свои мають тратити». Митникам і урядникам дозволялось їх «имати и карати, и товары ихъ на нас, г(о)с(по)д(а)ра, забирати», тобто конфіскувати до державного скарбу. Натомість, заплативши мито й «пописавши» товари, можна було вільно прямувати до Пруссії.

Таким чином, упродовж XVI ст. нормативно-правове реґулювання митних відносин у Великому князівстві Литовському знайшло відображення у всіх трьох редакціях Литовського статуту. При цьому кожна наступна охоплювала дедалі ширше коло відповідних питань. Однак нормативні приписи реґламентували лише найзагальніші моменти, решта ж знаходили відображення в актах індивідуально-правового характеру (універсали, привілеї, дозволені, причинні, безмитні та визнані листи). Також у цей час верховна влада почала видавати тарифи, відповідно до яких стягувалося мито з експортованих та імпортованих товарів, тоді як раніше це здійснювалося на підставі звичаїв, що сформувалися в різних місцевостях держави.

Based on statutory rural credentials, three Lithuanian Statutes, tariffs, universals and charters author analyzes some aspects of the legal and normative regulation of customs relations in the Grand Duchy of Lithuania.

Keywords: Grand Duchy of Lithuania, Lithuanian statutes, legal regulation, legal custom, custom relations, duty, statutory rural credentials, tariff, universal, charter.