Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Український історичний журнал - листопад - грудень - 2012

УКРАЇНСЬКА ДУХОВНА ЕЛІТА В РОСІЇ XVIII ст.: СЛУЖІННЯ І СЛУЖБА (НА МАТЕРІАЛАХ ЕПІСТОЛЯРНОЇ СПАДЩИНИ)

Переважно на основі епістолярних джерел простежується пастирське служіння ієрархів українського походження в російській православній церкві, відносини їх із владою, прийняття й неприйняття новим середовищем, прагнення повернутися на Батьківщину.

Починаючи з другої половини ХУІІ ст. вихідці з України активно включилися в культурне, і, зокрема, церковне життя Російської держави. Цьому питанню присвячено чимало досліджень, насамперед необхідно назвати фундаментальну працю К.Харламповича. Вивчається й епістолярна спадщина — Стефана Яворського, Димитрія Туптала (Ростовського), Феофана Прокоповича. Як правило,це києво-могилянські вихованці, із відповідною освітою та знаннями мов, які, прибуваючи в Москву, ставали священиками, проповідниками, єпископами й митрополитами, ігуменами, архімандритами провідних монастирів, учителями, духовниками царської сім’ї. Вони, за прикладом своєї академії, засновували школи, запрошували зі своєї Батьківщини вчителів, організовували шкільні вистави, збирали бібліотеки, які потім залишалися на архієрейських кафедрах. Прихід освічених українців сприяв появі багатьох нових явищ у культурному житті Росії: слов’яно-греко-латинської школи, розвитку таких літературних жанрів, як вірші, проповідницька проза, декламації, партесний спів та ін. Це явище Ю.Шевельов характеризував як «українську культурну інвазію», що ґрунтувалася на сприйнятті Києва як «другого Єрусалима». «Паралель між Єрусалимом як «матір’ю церков» і Києвом як «матір’ю руського хрещення» розвивалася у працях київських учених у 1620—1640-х рр. Якщо «Київ — центр церкви, значить — центр культури. Звідти мав возсіяти світ на весь християнський світ», — писав Ю.Шевельов. У другій половині ХVІІ ст., після прийняття Військом Запорозьким протекторату московського царя, ця ідея трансформувалася таким чином, нібито спадщина Київської Русі належить і російській самодержавній династії. Відтак українська духовна еліта бачила своїм завданням просвітити «одновірний народ».

Особливо масовим прихід з України освіченого духівництва був у першій половині ХШІІ ст., коли києво-могилянські вихованці реорганізували за своїм взірцем Московську слов’яно-греко-латинську академію, стали її професорами, префектами і ректорами. Найбільший вплив на церковне життя Росії вихідці з України справляли у часи правління Петра І та Єлизавети Петрівни. Вони очолювали Синод, обіймали архієпископські кафедри, були архімандритами великих монастирів, духовниками імператриці та спадкоємця престолу — Петра Федоровича. Ситуація різко змінилася після приходу до влади Катерини ІІ, котра, як писав К.Харлампович, поставила за мету «раз і назавжди покінчити з мріями малоросів про політичну осібність від великоросів і ліквідувати ті права й адміністративний устрій Малоросії, що ними підтримувалися ці шкідливі мріяння». Імператриця ліквідувала гетьманську форму правління, здійснила секуляризацію церковних володінь, обмежила вихідців з України у праві обіймати вищі духовні посади в Росії, а надалі й в Україні архієреями ставали росіяни. Все це призвело до того, що найбільш значущі відмінності між «малоросійською та великоросійською церквами згладилися», що відзначали вже сучасники. Так, у 1763 р. бєлгородський єпископ Йаосаф Миткевич із великим жалем писав:

«Бьда да горе! Вси теперъ малороссіяне вездь въ крайнемъ презрьніи. Самые честные люди остаются съ нашихъ... Расуждая теперъ про бьдное отечества состояние, плакалъ и вздыхалъ:

Господи помилуй».

За підрахунками К.Харламповича, у 1700—1762 рр. великоросійські кафедри займали 70 вихідців з України — від Пскова й Новгорода до Казані, Астрахані, Тюмені, Іркутська та ін.

Виконуючи своє пастирське служіння, українська духовна еліта в Росії відчувала часом неприязнь та нерозуміння — як із боку влади, духівництва та чиновництва, так і мирян — через свою інакшість, освіченість, ментальність. Вихідці з України намагалися привезти з собою земляків, рідних, тяжіли до свого духовного та інтелектуального оточення. І багато хто з них мріяв повернутися на Батьківщину, щоби там знайти душевний спокій у монастирях. Життя в далеких єпархіях, переживання з приводу відірваності від рідної землі й оточення простежується в листах. Поряд із церковними питаннями — пастирським служінням, розбудовою єпархій, наверненням на християнство корінних жителів Сибіру, заснуванням шкіл — тут міститься багато цікавого матеріалу й щодо політичного життя Росії, особливо за часів Петра І, коли було здійснено радикальні перетворення у церковній сфері — ліквідовано патріархат й утворено Синод (1721 р.), що по суті повністю підпорядкувало церкву державі. Першому російському імператорові, як писав К.Харлампович, для здійснення його реформ потрібні були люди «з широким кругозором, світлими поглядами, здатністю оцінити його державницькі заходи та підтримати їх улаштуванням училищ, усним словом, пером». І таких людей він знайшов в Україні, звідки коли добровільно, а коли й примусом вони йшли в Росію.

У 1700 р. за наказом Петра І Стефана Яворського було викликано до Москви й висвячено на митрополита рязанського і муромського. В одному з листів до боярина Головіна, в якого просив протекції, щоб його не висвячували, але той навіть не міг сказати про це Петрові І, він скаржився, що про нього подейкують, нібито він купив «архирейство за 3000 червоных золотых, иные именовали меня еретиком, ляшенком, обливанником», але він не прагнув цього сану, проте мусив скоритися. Після смерті патріарха Адріана в 1701 р. став місцеблюстителем патріаршого престолу й перебував на цій посаді до ліквідації патріаршества та утворення Синоду, ставши його президентом. Для вихідців з України високі духовні посади не завжди були привабливими, і навіть, усвідомлюючи своє пастирське служіння, багато хто з них відмовлявся їхати в далекі єпархії, скаржачись на здоров’я, відсутність лікарів, а також боячись нетерпимості місцевого люду, переслідувань із боку сановників. Викликаний у 1701 р. за наказом Петра І до Москви Димитрій Туптало був висвячений у сан митрополита сибірського й тобольського, але захворів і не поїхав у Сибір. У 1702 р. висвячений на митрополита ростовського та ярославського. Навіть Феофан Прокопович, один із найбільших адептів реформ Петра І, на перших порах не бажав архієрейства, про що писав у листі до свого учня — Якова Марковича: «Цей гонор притягує мене і вабить не більше, ніж кліть з хижими звірами, у яку мене хочуть кинути». Він іронічно зауважував, що «заздрить митрам добрих мужів, їх мішкам, посохам, підсвічникам і кадильницям та іншим таким причандалам; додай сюди також ще й масних та великих риб», запевняв, що якщо він шукає цього сану, то «хай Бог нашле на мене ще більші нещастя». Проте 1718 р. був висвячений на єпископа псковського, нарвського й ізборського. Не бажав у 1740 р. їхати в Тобольськ і чернігівський єпископНикодим Сребницький, посилаючись на хворобу, відсутність коштів на утримання лікаря, як він писав про це у Синод. На що одержав відповідь, що «и в Тобольске есть врачи, к тому же, как и ему извьстно, смерть и животъ въ воль Божіей состоятъ, а не въ искуствь докторовъ». Та все ж йому вдалося залишитися в Москві, поминав покійних царів. У 1742 р. просив повернути його до Чернігова, але одержав призначення на Петербурзьку єпархію. 

Не всі православні ієрархи, що прибували з України, були прихильниками петровських реформ, особливо у часи Північної війни. Це простежується в листі Димитрія Ростовського до старшого братства віленського Святотроїцького монастиря (28 грудня 1707 р.), який, імовірно, скаржився йому на утиски й розорення, викликані воєнними діями. Димитрій писав:

«Много и у насъ утьсненїй: одни умирають, а другіе и смерти не знають. Подлинно великое Вы претерпьваете разоренїе, но не менше и у нас оныхъ... В томъ развь одномъ различествуемъ мы между собой, что намъ бьда от своихъ, а вашему преподобїю отъ чуждыхъ».

Далі він зазначав, що «и свои нась не совсьмь хорошо прїемлють. Не удивляйтеся, время военное, война питается деньгами, война увеселяется кровїю». Але і в цьому є своя перевага, заключавДимитрій сентенцією Ювенала: «Тотъ не дасть, кто ничего не имьеть, прохожому. Ничего не имьещему не страшенъ разбойникъ». Журився, що нічим не може допомогти, його митрополія, мовляв, у плачевному стані та при цьому цитував Верґілія: «Була Троя, були троянці, залишився попіл і немає пристанища для кораблів». Цей лист написано переважно польською та латиною. В епістолярії Димитрія Ростовського, як зазначає відома італійська славістка й дослідниця давньої української літератури Дж. Броджі-Беркофф,

«слова і вирази латинською, польською, слов’яно-російською та слов’яно-руською мовами чергуються винятково часто, утворюючи дуже неоднорідну і напружену прозу, що пов’язано з емоційними факторами».

І у його листах до Стефана Яворського також є натяки, що скрізь твориться

«толико беззаконій, толико обидь, толико притьсненій вопіють на небо и возбуждаютъ гньвъ и отмщеніе Божіе. Но о семь помолчимь. Воля Господня да будетъ. Мы же своему внимаемь дьлу, и посреди обуреванія надежды спасенія не теряемь».

Стефан Яворський був наближеним до Петра І, але так і не став «його людиною». Він підтримував реформу в організації флоту, армії, сприяв розвитку освіти, перебудував Московську слов’яно-греко-латинську академію, викликав із Києва вчителів, а також студентів для навчання в ній, вів боротьбу з розкольниками та протестантами, виступав на захист чистоти православноїдогматики, своє вчення виклав у праці «Камінь віри», дискутував із Феофаном Прокоповичем, погляди якого вважав співзвучними протестантизму. Стефан Яворський, як писав К.Харлампович, відмовлявся вінчати Анну Іоаннівну з протестантом — курляндським герцогом, був проти шлюбу Петра І з Катериною за ще живої першої дружини царя, підтримував спадкоємця — Олексія. Йому доводилося жити в умовах постійних підозр у нелояльності, виконувати доручення першого російського імператора, як, наприклад, проголосити в московському Успенському соборі анафему гетьманові І.Мазепі. Ще 1707 р. він писав йому листа про те, що, довідавшись про смерть київського митрополита Варлаама Ясинського, зібрав архієреїв та архімандритів у своїй домовій церкві й здійснив поминальну молитву,

«а потомъ, какъ ведется обычай, вкусили хльбъ горести. Вкусили впрочемъ не то, что вкушали, ибо я постоянно пепелъ, яко хльбъ ьмъ, а питіе мое плачемъ растворяю».

Перебування при неврівноваженому монархові було для Стефана Яворського обтяжливим, про що можна судити з листа до Димитрія Ростовського (19 грудня 1707 р.), написаного у відповідь на його прохання прочитати власну працю «Літописець келійний», бодай передмову, а весь текст доручити кому-небудь зі вчених людей. У відповідь Стефан Яворський писав, що з великим задоволенням прочитав її всю та дійшов висновку, що це «вещь воистинну глаголю, всякія похвалы достойная», закликавши автора: «Пиши, батюшка, пиши, и въ дьль зачатомъ не ослабьвай». Він навіть мав намір при нагоді показати твір Димитрія цареві. Стефан Яворський був переконаний, що цю працю «не знищить ані гнів Зевса, ані вогонь, ані іржа, яка їсть залізо». Він заздрив авторові, і ця заздрість «в этомъ случае позволительная», вона дає привід наслідувати

«хоть отчасти, потому что нельзя, батюшка, за тьмъ неудобостерпимымъ бременемъ, которое и умъ осльпило, и здоровье отняло, и душу повредило. [...] Вот что, батюшка, заставляло и заставляетъ меня выйти изъ этого Вавилона; вотъ что побуждало меня искать киевской кафедры, не ради кафедры, потому что я уже имью кафедру, первенствующую въ іерархическомъ значеніи, и притомъ высшую киевской, но ради отдыха и спокойной жизни, въ которой я могъ бы оставить потомству какое-нибудь произведенійце своего умишка».

Він образно писав, що покинув «сокиру, а взяв довбню»: «И какой плод из этого? Пагубньйшая суета душевная. Повьръ мнь: кто хорошо спрятался, тотъ хорошо прожилъ. Живи для себя». Далінаводив приклад безпечного плавання судна в малому потоці, а великі вітрила «болье подвержены опасности, чьмъ малые». Скаржився на хвороби, писав, що сили його покидають, він потребує сторонньої допомоги, а після смерті «оставить ничего, подобно вамъ — ничего, кроме пепла». Спасінням для себе вважав усамітнення: «О, пустыня, матеръ здравія! Тебя всьми силами жаждетъ душа моя, безъ тебя я оскудьваю, умираю и едва не погибаю». Цей лист виглядає сповіддю людини, яка переживає тяжкі розчарування в обраному життєвому шляху: «То я отъ горести сердца моего пишу, что за суетами сими проклятыми все забылъ и что прежде было зрьлостю ума, теперъ стало сухостію». Завершувався лист проханням: «Помолися святителю Божій, объ избавленіи пльненных, отъ них же первый есмь азъ». Ці, найбільш вражаючі, відверті висловлювання Стефан Яворський написав латиною, що обумовлювалося, як стверджує Дж. Броджі-Беркофф, не лише страхом перед можливою цензурою, але й тим, що латина

«давала йому стилістичне багатство і широку семантичну різноманітність, чого не було у церковнослов’янській мові, особливо для ліричного вираження найбільш особистих думок і почуттів, пов’язаних з інтелектуальною культурою західного книгодрукування, яку Стефан Яворський засвоїв під час студій у Речі Посполитій».

Ф.Терновський, котрий опублікував листи Стефана Яворського, уважав, що вони

«багаті на піднесеність і чутливість, часто напускну, проникнуті риторичним елементом; він майстер говорити компліменти нерідко з самоприниженням, лестощами й перебільшеннями, проте завжди до повного задоволення свого кореспондента».

Та все ж в його епістолярії присутня невдоволеність і розчарування в обраному шляху, бажання спокійного життя, яке дозволило б займатися творчістю. У відповідь митрополит Димитрій (січень 1708 р.) заспокоював приятеля й нагадував йому слова Макарія Єгипетського, який високо цінував пустинно-жителів, але надавав перевагу тим, хто служить для людей: «Овии [пустинножители] имуще благодать, о себь точїю попечение имьют; иные же [учители слова Божія, проповьдники]) иныхъ души пользовати тщатся, сїи оньх много преимьют». В останньому листі вінзакликав Яворського видати свої проповіді, уважав, що для здобуття «слави безсмертної не шкода ні тяжкої праці, ні часу»: «Чи лучшей, же кто бездьлицу на свьт пускает... А казанья преосвященства вашего много бы пользовали церковь Божїю». Далі, образно використовуючи назву праці Стефана Яворського «Колісниця урочиста», писав, що вона не виїхала з друку у світ, чивізник не забажав, чи не встиг.

Сам Димитрій Ростовський працював над своїм «Літописцем келійним» до останньої миті життя. У листі до Ф.Полікарпова (1708 р.) він писав, що хвороби відбирають перо, а писця кладуть наодр, перед очима постає гроб, але він пише навіть не для того, щоб закінчити книгу, а щоб «не въ праздности быть, и не [в] туне бы хльбъ ясти». Димитрій Ростовський, прийнявши чернечий постриг у 18 років, дав обітницю жити в бідності, як писав у своєму заповіті, і з того часу

«не стяжавахь имьнія и мшелоимства, кромь книгь святыхь, не собирахь злата и сребра, не изволяхь имьти излишнихь одеждь, никакихь либо вещей, кромь самыхь нуждь».

Він не залишив нічого навіть на своє поховання та поминання. На його похорон приїхав Стефан Яворський, «прямо вшедь в соборную церковь много надь тьломь сего угодника плакаль», відправив літургію й виголосив проповідь, а також написав епітафію. їх єднало походження, здобута в Києво-Могилянській академії освіта, моральна підтримка один одного. Невипадково митрополит Димитрій писав, як багато важить для нього думка Стефана Яворського, він — «один проти тисячі».

Російські православні ортодокси вихідців з України вважали «поляками», що привносять у церкву ідеї католицизму чи протестантизму, відтак шукали в їхніх творах, проповідях бодай натяк на невідповідність східнохристиянській догматиці. Влада також тримала в полі зору діяльність ієрархів українського походження. Так, невдоволення Петра І викликала проповідь Стефана Яворського, виголошена 1712 р. у другу неділю Великого посту. Він не сприйняв введення у церковний суд фіскалів від уряду, убачаючи у цьому втручання держави у церковні справи, що викликало гнів царя. Тоді Стефан Яворський звернувся до Петра І з проханням відпустити його на покій. Лист до імператора має виправдальний характер, де він стверджував, що, на його думку, фіскали не несуть відповідальності за свої дії, можуть кого завгодно «обезчестити и обличити». Його проповідь була спрямована на те, щоб паства дотримувалася заповідей Господніх, коли вона «хоче мати на цьому світі благополуччя і на небі життя вічне». Але присутні сенатори, як пише Стефан Яворський, почали йому закидати, що він закликає народ до бунту. Він писав, що вже тринадцять років проповідує в Москві, його проповіді не раз слухав і сам цар, «и никтоже не ощутиль вь моихь словахь мятежа и молвотворства». Проте наполягав, що фіскалам не місце у духовному суді. Пізніше пояснював, що згадуючи у проповіді про фіскалів, він ще не знав, що на них мають накладати штраф, якщо вони не доведуть провини. Просив, «падше к стопамь вашегоцарскаго величества, сь слезами молюся. Отпусти мя уже кь смерти приближающагося и всегда бользнію одержима: не дай душь погибнути за преступленіе обьщанія моего». Бог бачить, писав, що вже не може жити з цими людьми. Зазначав, що нічого його не тішить, ані подвір’я, яке він збудував на Пресні — «не так для себя, яко для вашего царского величества». Просив відпустити його хоча б в Донський монастир, підписавшись «смиренный Стефан, пастушок рязанскій». Натомість Петро І заспокоїв Стефана, який у відповідь вірнопіддано запевнив, що «аще же сподоблюся хотя едину литеру самою монаршою ручкою ко мнь начертанну видьти, то и паче возрадуюся, и всьхь печалей, сердце мое сньдающихь забуду».

Коли Стефан Яворський різко виступив проти поширення німцями в Москві кальвінізму, скликав у 1714 р. собор, який засудив їхнє вчення як єретичне, а одного з тих, хто його пропагував — до прокляття, то це викликало гнів у царя (не без зусиль впливових при московському дворі німців). Самодержець викликав Стефана до Петербурґа, куди він не бажав їхати, посилаючись на свою хворобу та намір їхати в Ніжин на освячення церкви (там його брат Павло був архімандритом Благовіщенського монастиря, де Стефан Яворський думав відкрити школу і для цього заповідав свою велику бібліотеку). У листі до царя він розкаювався, цитував апостола Павла: «Гонихъ, рече, по премногу церковъ Божія, но сего ради помилованъ быхъ, яко вневьжествь сіе сотворихъ». Писав про себе, що так і він діяв, а тому сподівається на прощення. І щодо анафеми прихильникам кальвінізму визнавав, що не повідомив про це царя та не узгодив із ним свої дії. Нагадував Петрові І, що володарі, земні царі, «уподобляются самому небесному Богу» і так, як він, мають право відпускати всі провини. Але справа з єретиками-кальвіністами тривала, сенатори вигнали Стефана Яворського «из судебной избы». Петро І наказав йому залишитися в Петербурзі, на що той відповів, що воля царя є волею Бога: «Царь велитъ, Богъ велитъ:сердце бо царево въ рукахъ Божіихъ», запевняючи, що з радістю сприймає цей наказ, але просив надати йому місце, щоб побудувати двір і відпустити до Ніжина

«для посвященія церкви, въ которую все житіе мое и вси доходи мои келейные, яко оная вдова двь цать, изнурихъ и всю утварь церковную, сирьчъ книги, сосуды, ризы и прочая къ церковной красоть и служенію надлежащая уготовахъ».

Стефан просив дозволу поїхати в Москву, щоб забрати свої книги і повернутися до Петербурґа. Запевняв, що не має наміру тікати:

«Не въ чужое государство поьду, но ваша держава есть Богомъ данная — Ньжинъ ли, Москва ли, Рязань, вездь на мнь власть самодержавія вашего, оть нея же укритися ньсть мощно, и ньтъ для чего укриватыся; понеже аще и предъ Богомъ грьшенъ есмь, но предъ в.ц.в. совьсть имамъ, слава Богу, чисту и беззазорну».

А якщо цій клятві, що він повернеться, цар не вірить, тоді нехай приставить до нього офіцера з солдатами: «Но душа, клятвою огражденна, есть паче тьла карауломъ стрегомаго, и ужаснье есть клятву преступити, нежели стражи избьжати», — запевняв Стефан Яворський. Йому таки вдалося приїхати до Ніжина й бути на освяченні Благовіщенського собору. У листі до чернігівського єпископа Антонія Стаховського (29 жовтня 1716 р.) він дякував за гостинність, писав, що не може віддячити йому тим самим, «ибо богамъ, родителямъ, наставникамъ и благодьтелямъ никогда нельзя воздать равнаго». Щодо його наміру піти в монастир, то пояснював це хворобами, «и то дьлалося отъ великихъ моихъ и нестерпимыхъ бользней, въ нихъ же смерть заглянула было в очи». Але одужавши просив прощення, цитуючи євангельську сентенцію: 

«Отпущайте, что на кого имате; да отецъ вашъ небесный отпустить вамъ». Ця сентенція, як і інша — «не судіть і несудими будете» — досить часто повторювалася в його листах до Петра І. Проте в посланні до свого однодумця Димитрія Ростовського Стефан Яворський писав інакше.

Незважаючи на те, що Яворський став президентом Синоду, він не був прихильником підпорядкування церкви державі, про що знав цар. Про свою незгоду з деякими нововведеннями він повідомляв Петрові І. Так, він не сприйняв запропоновану Феофаном Прокоповичем відмову поминати в російській православній церкві східних патріархів. Останній убачав у цьому певну залежність російської церкви від східних патріархій, а оскільки вона відокремилася від них і мала свого патріарха, а тепер і Синод, а також беручи до уваги той звичай, що у грецькій церкві поминали патріархів тільки там, де служив сам предстоятель і це робив архідиякон, він наполягав відмовитися від такого звичаю, залишивши його лише під час служби самого очільника Синоду — коли він поминає монарха, тоді може поминати й патріархів, у всіх же російських церквах цього робити не варто. Стефанові Яворському це положення видалося таким, яке розриває зв’язок зі східними патріархами. У 1721 р. він надіслав свій протест у Синод, але там його відхилили, визнавши подібні думки такими, які «весьма противные и миръ церковный терзающіе и государственныя тишини вредительне». Стефан уважав, що у Синоді все вирішують дві людини — Феофан Прокопович і Феодосій Яновський, відносини з якими у нього не складалися. Він мав намір домогтися в Петра І усунення із Синоду Прокоповича. Для цього знайшовся привід. У 1718 р. помер київський архієпископ Йоасаф Кроковський і київська кафедра залишалася вакантною. Яворський запропонував Петрові І, щоби він віддав її Феофанові Прокоповичу. За нього, як він писав у Синод, процвітатимуть школи, «епархія прідетъ въ первобытную красоту, своеволія бродяговъ и монастырей распустя,иноковъ и всего духовнаго чина разслаба укротится». А вже вірність його монархові «свьтъ россійскій выдьлъ и выдитъ». Обґрунтовував свою пропозицію тим, що Синод має стати семінарією архієреїв, а на місце вибулих можна запропонувати інших — Феофілакта Лопатинського, Феофіла Кролика, Гедеона Вишневського, що були його однодумцями. Проте Прокоповича вже цей сан не приваблював, та й у царя були інші плани.

Не бачачи розуміння з боку монарха та Феофана Стефан Яворський мав намір усамітнитися, бажав зустрітися з Петром І, але коли це йому не вдалося написав тому листа, де виправдовував свої дії, в яких його звинувачували перед царем. Цей лист цікавий як із погляду стилістики, так і оцінки, підсумку свого життя та служіння. Відбиваючись від закидів, він широко використовував Святе Письмо. Писав, що не одержав аудієнції у царя, не міг припасти до його стоп і як блудний син возвістити: «Отче, согрьшихъ на небо и предь тобою». Тому змушений

«симъ писаніемъ моимъ, слезами, не черниломъ писаннымъ, отъ глубины сердца моего отозватися... Се толико льтъ работою тебь и николи же заповьдъ твою преступихъ и не дослужихся козляте». 

Указував на те, що служить уже шістнадцять років, і вже ця служба не посильна. Вона забрала здоров’я, бадьорість, можливість реалізувати свої інтелектуальні потенції, за цей час

«близко того и житіе погубилъ, чувства вся, а наипаче зрьніе потемніло, нозь зьло ослабьша, въ рукахъ персты хирагма покривила, каменъ замучилъ, прочая же оскудьнія здравія моего неприлично мнь являти».

Зазначав, що єдиною втіхою для нього була милість монарша, «и все горести моя тьмъ сахаромъ усладишася». Але нині він не має цієї ласки, у чому ж причина, — питає Стефан Яворський. У його проповіді, як вважають його неприятелі. Проте вона була спрямована «къ и исправленію, и созиданію духовному россійскаго народа, а царскимъ лицамъ ниже помышленіе было». Чи справа в розкольниках. Коли вона була заборонена, він замовк і надалі буде мовчати: «Ей, говорити казанье трудно, а молчать вельми легко». Щодо своєї праці, спрямованої проти розкольників, то він керувався званням пастирським: «Не апостол ли глаголетъ: проповьдуй слово, настой благовременнъ и безвременнъ, обличи, запрети, умоли». І далі цитував євангельську сентенцію: «И господинъ винограда гньвается ли на дьлателя, егда из виногорада его работникъ, по должности своей, изметаетъ терніе или от пшеници плевели?». Пояснював, що Сенат звинувачував його в тому, що він не одержав дозволу на протидію кальвіністам, не описав події, які відбулися. Але чи можна чекати дозволу, писав Стефан Яворський, коли необхідно гасити пожежу?! І те, що він піддав анафемі поширювачів протестантизму, не суперечить церковним правилам, адже на вселенських і помісних соборах проклинали єретиків. Яворському ставили в провину і допити, на що він відповідав, що вони необхідні для встановлення істини. Якщо звинувачений відмовляється давати показання, тоді його піддають тортурам. Але «пытка не наше есть дьло», — писав Яворський, а допит ускладнювався тим, що багато з Москви втекли, а ті, кого допитували, відмовлялися свідчити про свою вину, написали православне сповідання віри, а через деякий час

«Фомка срубилъ икону съ великимъ всея Москвы удивленіемъ и соблазномъ, яко мощно рещи: и потрясеся весь градъ. Аще при двою или тріехъ свидьтельхъ станетъ всякъ глаголъ, по словеси Христову и закона: множае паче наше дьло твердо и крьпко имать быти, толико облакъ свидьтелей достовьрныхъ имуще».

Але що багато про це писати, резюмував Стефан Яворський,

«противу рьчному стремленію нельзя плавати... Виноват естмъ въ неопасствь и дерзновеніи моемъ, — за которую вину, падши къ стопамъ вашего царского величества, прошу милостивого прощения».

Уважав, що підлягає покаранню і відпущенню від сану архієрейства. Але найбільше його турбувала царська немилість, та все ж він сподівався, що «по сей бури паки превождьленное возсіяетъ ведро». Підписався Стефан Яворський під своїм листом так:

«Вашего священньйшаго и великодержавньйшаго монаршества, вьры православный защитникъ, вьрный подданый рабъ и подножіе, смиренный Стефанъ, пастушокь рязанскій».

Лист написаний 27 липня 1722 р., а через чотири місяці Стефан Яворський помер.

Серед опонентів Петра І був Гедеон Вишневський, який писав до київського митрополита Йоасафа Кроковського «неприличныя» політичного характеру листи з опозиційним настроєм. Подібну поведінку ієрархів — вихідців з України, К.Харлампович характеризував так:

«І хоча київська школа привчала говорити улесливі промови й розвивала сервільний запобігливий тон, проте все ж у вищому малоросійському духівництві брало гору прагнення до незалежності від світської влади».

Цей вільнолюбний дух простежується й у листуванні, де йшлося про конфлікти з російськими воєводами, непорозуміння з місцевим духівництвом та чернецтвом. Ієрархи, які прибували з України, досить часто наражалися не лише на неприязнь, але й на відверту ворожнечу російських церковників, що пережив, наприклад, Лаврентій Горка, коли його з Рязанської єпархії перевели до В’ятки (1733 р.), а тамтешнього єпископа Олексія Титова — до Рязані. На нього писали скарги, перешкоджали здійснювати церковні служби, що навіть весь Синод, зокрема і Феофан Прокопович, оцінювали це як прояв «крайней злобы и небратолюбія къ Лаврентію какъ человьку иностранному». Цікаве тут визначення Прокоповича, що вихідця з України сприймали за іноземця. Лаврентій Горка скаржився у Синод, що не тільки не може виконувати свої пастирські обов’язки, але й жити — усі бо налаштовані проти нього, не слухають, тікають, ховаються і «безобразно пьянствуют». Писав, що мав намір улаштувати при архієрейському домі школу та запросив із Києва двох світських учителів, «но за такимъ гоненіемъ и за противностями невозможно». Лаврентій Горка мріяв про київськукафедру і звертався з проханням до Феофіла Кролика допомогти йому у цій справі, обіцяючи щедро віддячити всім, виділивши на це 5 тис руб.: «Во дворць и в Синодь всячески тщаться похвалять,просить и по чести несудно обьщать, даже 4000 или до 5000 рублей расхода». Особливо сподівався на підтримку

«патрона мого в Новгороде начальствующему (Феофана Прокоповича — О.Д.) 200 или 300 и больше червоных, такожде и вашему преподобию толикожде воздам тот час, прежде отъезда на вышереченный престол из Москвы, аще бы токмо благополучно дьло оное произошло».

Запевняв, що всіх обдарує, «лутшь мнь есть все имьніе роздати, токмо бы имя честное с оным престолом получити». Просив, знаючи, що це небезпечно і може завдати безчестя, особливо не розголошувати цю справу, а якщо не вдасться здійснити задумане, тоді спалити цидулку. Але Феофіл Кролик, як писав К.Харлампович, «виявився несумлінною людиною — роздаючи гроші й дари він не називав свого довірителя, переймаючись власними справами».

Феофіл Кролик був людиною діяльною, незалежною, світською за духом, і не завжди дотримувався християнських доброчинностей, про що згадано вище. Він навчався в Києво-Могилянській академії, а також за кордоном. Викладав філософію в Московській слов’яно-греко-латинській академії, був префектом (1713 р.). У 1716 р. разом з кількома перекладачами за наказом Петра І перебував у Празі, де переклав із німецької мови два томи універсального лексикона Й.Ф.Будде. Повернувшись у Росію разом із Феофаном Прокоповичем брав участь у церковних реформах, співавтор Духовного регламенту, радник Синоду. У 1723—1728 рр. — архімандрит Чудового монастиря в Москві, а з 1730 р. і до смерті (1732 р.) — московського Новоспаського монастиря. Він не знайшов спільної мови з ченцями своєї обителі, які подали на нього скаргу у Синод, де в 52 пунктах звинувачували його в тому, що архімандрит веде таке життя, яке, на їх думку, не відповідало ані сану, ані загалом чернечим обітницям. Він розводив коней, їх у монастирі було 22. Змусив ченців замість старого саду закласти регулярний парк, висівав квіти і траву, будував альтанки. Із саду, як писали ченці, вони винесли землі на два аршини завглибшки, а наносили зі стайні. Із монастирських маєтностей продавав зерно, масло, вовну. Але найбільше їх обурювало те, що не служив молебень за здоров’я імператриці Анни Іоаннівни, не ходив на панахиду за всіх «императорского величества родителей [...] якобы болезнью отбывая от того служенія». А в день смерті цесарівни Параскеви Іоаннівни у соборі не служив, «в тот день был пьян и исполнялъ непристойныя прихоти пьніемъ и на бандурныхъ играхъ у себя в келье». Утримувавпри собі «приезжих поляков брата своего да зятя з города Ярослава». Феофіл Кролик мав чималу бібліотеку, яку після його смерті новопоставлений єпископ іркутський і нерченський Інокентій Нерунович вивіз до Іркутська для новоутвореної школи.

Вирушаючи до місця нового служіння у віддалені єпархії, ієрархи українського походження прагнули взяти з собою земляків або ж родичів, і це викликало обурення серед російського духівництва, яке звинувачувало їх у тому, що вони «своихъ только черкасъ всячески снабдьваютъ и охраняютъ». Проте для організації шкіл, ведення справ у консисторіях архієреї потребували освічених людей, які були серед їхніх співвітчизників. Тому невипадково смоленський єпископ Гедеон Вишневський писав, що коли вислати наявних у нього людей з України, а також

«из-за рубежа и Могилева [...], то въ домовыхъ и школьныхъ дьлахъ учинится остановка, такъ какъ изъ природныхъ смольчанъ обрьтается малое число канцелярских служителей и пьвчихъ, к исправленію дьла неспособнихъ».

Так і Рафаїл Заборовський, на той час єпископ псковський, писав, що тримає у себе земляків — живописця і конюха та кухмістра грека — з тієї причини, що «псковские природные изъ крестьянъ домовые служители мало къ чему годны, великие шумницы, а къ тому жъ и хищницы».

Українські ієрархи переважно не викликали симпатій у російського духівництва. Так, ієродиякон Дамаскин високо цінував Єпифанія Славинецького і Симеона Полоцького, а про сучасних йому вихідців з України не без іронії писав, що

«теперешніе кіевляне едва пройдут а, b, c, d или немного больше, какъ начинаютъ дерзко укорять людей даже высокого сана, даже архіереевъ, называя их невьжами и неучами».

Вони були чужими як більш освічені, а до того й амбітні, погляди яких багато у чому відрізнялися від російських духовних осіб. Проте мали місце приклади гідної оцінки високої освіченості українських церковників. Так, новгородський митрополит Іов прихильно відгукувався про Димитрія Ростовського, Стефана Яворського, з якими листувався. Вони надсилали йому свої книги. Проте префекта Московської слов’яно-греко-латинської академії Стефана Прибиловича як представника тих богословів, котрі навчалися «въ кіевскихъ новихъ афинейских школахъ», звинуватив «внеправославіи». Стефанові Прибиловичу протегував Димитрій Ростовський, у 1708 р. посвячений ним в ієромонахи.

Димитрій Ростовський підтримував дружні й інтелектуальні стосунки з ченцем Чудового монастиря Феологом, з яким листувався. Збереглося 40 листів, перший, написаний Димитрієм Ростовським 9 листопада 1697 р., останній, як уважають дослідники — 27 жовтня 1709 р., за день до своєї смерті. Феолог, пострижений у 1694 р., за наказом патріарха Адріана у 1698 р. був призначений писцем Печатного двору. Це листування людей, пов’язаних «як духовними братніми, так і насправді дружніми узами». Листи митрополита Димитрія образні, насичені роздумами про вічні категорії — життя і смерть, добро, вдячність, побожність тощо. Тут мають місце і народні сентенції («думка за морем, а смерть за плечима»), іронія з приводу людських слабостей («мало можется трудитися, много можется ленитися: дрожит рука писать, не дрожит пиво-мед вкушать»). Особливо трагічно звучить його лист, написаний 7 жовтня 1708 р. Тут і смиренність перед невідворотністю смерті, яка вже на порозі, і опис суто людського відчуття страху перед нею:

«Страх смерти нападе на мя. А страх сугубый: яко не вем дне и часу вонь же мя смертный суд од Бога постигнет: и яко не готов есмь к смертному исходу. А дело книгописное как останет; будет ли кто — охотник приняться за то и вершити? А ще много надобно в том деле трудится, годом его не совершить и другим годом насилу к совершению поспеть».

Далі зазначав, що «не жаль мне ничего, ниже имам чесого жалети, богатства не собрах, денег не накопил, единое мне жаль то, яко начатое книгописание далече до совершениа». Свої роздумипро незакінчені й нездійснені праці завершував сентенцією: «А конец при дверях, секира при корень, коса смертная над главою, уви мне». У цьому ж листі Димитрій Ростовський зі вдячністю згадував своїх приятелів — Каріона Істоміна, Йоасафа Калдичевського, самого Феолога, які допомагали і підтримували його під час хвороби. В останньому посланні, написаному за день до смерті, адресант описував стан свого здоров’я:

«Прежде бывало мое здравие пополамь: полуздравь, полунедюжень. А ныне недугование превозмогаеть, и едва третия доля здравия остается, обаче будто мужаюся и движуся о Господе моемь, вь егоже руку животь мой. Дела ныне никакова не делаю: до чего не примусь, все из рук падаеть».

Далі писав, що погано бачить, не може читати, недуг змушує лежати і стогнати. Він у такому стані, що не знає, що «чаяти — животь или смерть». І як кожна людина митрополит уповав на Божу допомогу: «На смерть не готовь, обаче по воле и по велению Господню должень готовь быти. Силень же есть Владыка мой еще укрепити мою немощь». Скаржився, як і багато інших вихідців з України, що клімат тутешній йому не підходить: «Воздухь ростовский зело худь, и воды весьма не здоровы». Листи Димитрія Ростовського свідчать про його подвижницьку діяльність, «нестяжання» земних благ, самовіддане пастирське служіння, глибоку людяність і вдячність.

Також і Філофей Лещинський, колишній митрополит тобольський і сибірський, коли писав до Феофана Прокоповича з проханням допомогти йому повернутися із Сибіру в Київ, зазначав, що не нажив ніякого багатства. Він навчався у Києво-Могилянській академії, був священиком, овдовів, прийняв чернечий постриг у Печерському монастирі. За рекомендацією Димитрія Ростовського та СтефанаЯворського висвячений 1702 р. на митрополита тобольського й сибірського. У 1703 р. організував при архієрейському домі в Тобольську школу. 

Для придбання книг на потреби школи та митрополичого дому відрядив у Київ ченця Єремію Іванова, який привіз 206 різних підручників, букварів, граматик, а також часословів і псалтирів. Заснував театр на зразок того, який був в академії, відзначався місіонерським подвижництвом. У 1711 р. прийняв схиму і відмовився очолювати єпархію. Митрополитом став інший вихованець Києво-Могилянської академії — Іоанн Максимович. Філофей Лещинський бажав повернутися в Київ, відвідав у 1716 р. Києво-Печерську лавру, але змушений був за наказом Петра І повернутися в Тобольськ, знову очолював після смерті Іоанна Максимовича тамтешню єпархію (1715—1721 рр.). Коли митрополитом став Антоній Стаховський, він вирішив повернутися в Україну. У грудні 1727 р. написав листа до Феофана Прокоповича з проханням допомогти виїхати з Сибіру в Київ, у лавру, щоб там знайти спокій. Його лист — яскравий взірець епістолярного жанру, в якому переплітаються народні та християнські сентенції, а мова близька до розмовної. Писав, що вже 25 років живе у Сибіру і цей час уважав втраченими, оскільки не нажив

«собь доброго ничого ни в душевном, ни в тьлесном. И власне до моего смиренія пророческое служит слово: Сине человьчь!

Посредь скорпій ти живеш. То в тьлесном. А что до душевного, то и близь не бывало, занеже мьсто и нрав украшает, якоже человьков старци».

Далі, як в українському фольклорі: «Льта минають, смерть за плечима, а гдь грьшник явится, когда праведний едва спасеться». Писав, що думає про душу та про обітницю завершити своє життя у Києво-Печерській лаврі, «но к кому припасти, дабы мя воздвигнул из Сибири. Положив на Бога надежду, дерзаю до преосвященства вашего припасти. Что мнь уже старцу, и на Сибири». Писавдалі, що «нездужаю ьздить и до иноземцев крести, а крещенных благодатію Божіею премногое множество, было б только кому пасти и охраняти», далі додавав, що хрестив багатьох, але «хльбаошонка не получил за трудыі». Скаржився, що новопоставлений митрополит Антоній Стаховський відібрав у нього ризницю й келію. Просив повернути ризницю і допомогти виїхати з Сибіру. Феофан Прокопович ледве чи зміг виконати його прохання, після смерті Катерини І він і сам переживав не кращі часи. Судячи з заповіту, укладеного Філофеєм Лещинським, жив він дуже просто. Писав, «а что до келейных вещей, тьх нькто да будет надеятся. Что было, все в строение монастырю Тюменскому положилось». Далі просив братію не

«омывати грьшного тьла моего. Токмо облекти в бьлую власяницу, которую и держу для того, да кафтан какой на мя возложити [.] гроб готов в палатце, который от много времени вожу з собой, а могилу выкопать перед дверми западными (тобольської кафедральної Святотроїцької церкви — ОД.)». 

Мав чимало книг, частину яких роздав ще до своєї смерті, інші заповідав роздати на спомин своєї душі братії, це були переважно церковні книги. Було складено опис тих, які залишилися. Серед них - «Мінеї», «Тріодь», «Октоїх», «Требник», «Акафіст», «Апокаліпсис», «Псалтир», який заповідав передати до школи, а також книги польською і латинською мовами: «Печати польской казнодья (заповідалась Чернігівській єпископській кафедрі — ОД), книга польськой печати монархия Турецкая, Месияш [...] книга латинской печати библикорон, книга латинская, именуемая Библия, Библия польской печати в лицах (всі три заповідалися Києво-Печерській лаврі — ОД.)». Були також «Синопсис», «Введение в историю европейскую» С.Пуфендорфа в перекладі ГавриїлаБужинського (1718 р.). Усього книг за описом було 64.

Непорозумінь, злиднів зазнавали і вихідці з України, які займали не такі високі посади в російській церковній ієрархії, зокрема священики і причетники храмів при закордонних місіях. Сюди, як правило, брали вихованців Києво-Могилянської академії та колегіумів, оскільки вони знали латинську, а також грецьку, німецьку, французьку мови, церковний спів. Багато з них співали у придворній капелі, а коли «спали з голосу», тоді прагнули виїхати за кордон, дехто сподівався поєднати службу з навчанням у тамтешніх університетах. Платили, як правило, невеликі гроші — священики одержували 200, а причетники — 100—150 руб. Цікаве у цьому розумінні донесення у Синод ієромонаха Венедикта, який служив у російській православній церкві в місті Кіль. Він писав, що перебуває тут уже сім років, скаржився на стан здоров’я, що не допомагають йому ніякі ліки, а тому «желал вседушно, во утьшеніе посльднее при одновьрной братия гробах недостойныя кости моя положить». Просив повернути його в «любезное отечество». Писав, що внаслідок війни (Семирічна 1756— 1763 рр.) хліб та інші продукти подорожчали втричі, сам він «вкрайних недостатках, при бользнях, с претерпьнием чувствительной нищети, обшую честь сохранил, без долгов прожил», але не має «ни средств, ни денег», щоб повернутися додому. ІєромонахВенедикт навчався у Києво-Могилянській академії, був екзаменатором при новгородському архієрейському домі. Своїх причетників він заохочував навчатися в Кільському університеті.

Перебуваючи у віддалених від Батьківщини єпархіях дехто з ієрархів українського походження заповідав своє майно та книги академії, монастирям. Так, Гедеон Вишневський, єпископ смоленський і дорогобузький, ще 1739 р. (помер 1761 р.) уклав заповіт, за яким просив передати в київський Микільський монастир із «собственного имьния иностранных червоных золотых 2500», які заповідалися на київські церкви та монастирі, зокрема Братському училищному монастиреві — 30 червоних, убогим студентам у бурсах — 30, на шпиталі — 30, колодникам — 20. Родичці, попаді й удовиці Агрипині Шпанській — «на воспитаніе малольтнего сина Іосифа Шпанського учащогося — 150 червоних». Дубова скринька, в якій лежали гроші й заповіт, було замуровано у «стьнускарбцову», від довгого зберігання вона згнила, а заповіт зітлів. Поновлений у 1756 р. Тоді золоті замурували у глиняному посуді, а заповіт запечатали. Після смерті Гедеона Вишневського його велика бібліотека була передана Смоленській семінарії, яку він і заснував.

Отже, духовні особи українського походження в Росії ХVІІІ ст., хоча й служили російській церкві та російським царям, не уникнули тяжких випробувань і розчарувань, виконуючи свій пастирський обов’язок, проповідуючи ідеали християнства. Дехто з українців — російських ієрархів — були подвижниками, канонізовані російською православною церквою як святі. Із посиленням процесу централізації Російської імперії, ліквідацією автономного устрою Гетьманщини духівництво українського походження усувалося з провідних позицій у російській церкві. Останнім проявом незалежності за духом була спроба митрополита ростовського та ярославського Арсенія Мацієвича виступити проти секуляризації церковних маєтностей, за що він позбувся сану, був розстрижений і ув’язнений (1768 р.). У тюрмі він і закінчив своє земне життя (1772 р.), не маючи навіть імені, відомий охороні під кличкою «Враль». Водночас церковнослужителі-українці не поривали зв’язків зі своєю Батьківщиною, багато з них прагнули повернутися і знайти тут душевний спокій, заповідали кошти і книги на монастирі, церкви, школи.

The pastoral ministry of Ukrainian birth hierarchs in the Russian Orthodox Church, their relations with the authority, admission and non-acceptance in the new environment and the homecoming attempts are investigated mainly on the epistolary sources.