Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Український історичний журнал - листопад - грудень - 2012

ІСТОРИЧНІ СТУДІЇ 

ЧЕСТЬ ЯК РЕГУЛЯТОР ШЛЯХЕТСЬКОГО ПОВСЯКДЕННЯ (ВОЛИНЬ ОСТАННЬОЇ ТРЕТИНИ XVI - ПОЧАТКУ XVII ст.)

У статті розглядаються повсякденні практики ранньомодерного шляхетського соціуму Волині, де найчастіше виходило на яв поняття про честь як головну цінність шляхтича. Чутливість до найменших ознак неповаги, які могли підважити честь в очах спільноти, та необхідність її примножувати призводили до щоденної конкуренції, а часто й конфлікту поміж формально рівними членами шляхетського стану. Водночас честь і похідна від неї (а інколи й синонімічна) добра слава лежали в основі стримуючих механізмів, із допомогою яких озброєній спільноті вдавалося підтримувати відносну рівновагу, адже честь задавала межі властивої шляхтичеві поведінки. Відтак аналізуються стратегії, до яких удавалася шляхта для демонстрації своєї та підважування чужої честі.

Шляхетський соціум Волині представляв собою спільноту осілих осіб, тобто таких, що володіли нерухомістю, єдність якої формально підтримувалася адміністративно-судовими та політичними інститутами. Включеність її представника у широку мережу зв’язків — родинних, сусідських, приятельських, клієнтарних — створювала систему взаємозалежностей, дозволяла спільноті контролювати своїх членів та втримувати їх поведінку в межах певних вироблених зразків. Культивувалося уявлення про ідеального члена спільноти як такого, що завжди діє відкрито й не приховує намірів, орієнтується без зайвих рефлексій на право, звичай і колективний досвід, а не на особисті бажання («своволност»). Осердям стримуючих механізмів виступала честь і похідна від неї (а інколи й синонімічна) добра слава — лідери серед етичних понять річ-посполитського шляхетського соціуму. Водночас саме честь підштовхувала формально рівних поміж собою членів шляхетської спільноти до затятої конкуренції в боротьбі за зовнішні ознаки престижу, адже збільшення честі одного, як за законом з’єднаних посудин, означало зменшення її в іншого. Боротьба за статус коштом інших дає дослідникам підставу говорити про честь як про «громадську власність», де місце особи і її самоповага були тісно пов’язані з думкою загалу. Носії цієї публічної ідентичності, що постійно перебувала під загрозою, були вкрай чутливі до найменших образ чи жестів, які члени спільноти могли сприйняти як такі. Потреба у захисті своєї репутації змушувала одразу на них реагувати, тим самим закладаючи конфлікт. Тобто честь, з одного боку, створювала напругу у соціумі, а з іншого — задавала межі етосу, за які поштивому шляхтичу заходити не годилося. Тож спробую продемонструвати ті повсякденні практики ранньомодерного шляхетського соціуму Волині, де честь найчастіше виходила на яв.

Пов’язана з сакральною сферою (в романських мовах етимологічно тотожна благодаті), честь представлялася шляхтичеві важливішою від життя. Отримуючи за правом народження певну її квоту, що забезпечувала носія набором чеснот, водночас зобов’язуючи його до певного, нормативного, способу поведінки, шляхтич мав захищати її за найменших ознак урази для честі, а також примножувати — додаючи доброї слави собі й своєму роду.

Миколай Рей, автор «Життя людини поштивої» (1568 р.) — взірця поведінки досконалого шляхтича, наголошував: «А так, якщо ти є шляхтич, живи поштиво, як шляхтичеві належить», що означало поводитися таким чином, аби ніхто не міг звинуватити у жодних невластивих для представника стану вчинках. Тож недаремно волинський шляхтич Михайло Загоровський підтверджував своє поважне місце у спільноті посиланням не лише на добре походження, а й наслідування прикладу предків — побожне життя у злагоді з «почтивими» людьми:

«Продковъ своих цнотливыхъ наслядуючи, [...] с кождымъ добрымъ цнотливымъ на свете учътиве и побожне (мешкаючи — Н.С.), таковому кождому въ таковыхъ справахъ его учътивыхъ споможителем естем».

А Андрій Монтовт, звинувачений у злочині, який плямував його честь, наголошував на своєму доброму походженні та відповідному вихованні, що служили фундаментом його «учтивого» життя та посиленої уваги до доброї слави:

«А панъ Монтолтъ, будучи чоловекомъ почтивым, в дому учтивом с крови шляхетское от зацных родичовъ, которых продъкове бывали радами панскими, урожоныи и учтиве от них выхованыи, и до всих цнот выцвичоныи, яко се так спросных учинъковъ от продковъ своих не навчалъ, так теж и самъ ими се брыдить, але живучи учтиве, во всемъ бачне, доброе славы своее постерегает».

Обвинувачення в негідній поведінці маркувало шляхтича як особу, «на поштивості убиту» чи «на поштивості згвалцону», і тим самим зобов’язувала його до очищення від закидів перед спільнотою. У цій боротьбі за підтримання честі її учасники були вкрай вразливими на найменші знаки неповаги. Образою могло бути як звинувачення в недотриманні певних етичних норм, властивих «доброму» шляхтичеві, так і будь-яка дія чи слово, що сприймалися як образливі. Анджей Фрич-Моджевський, автор трактату, що мав на меті поліпшення устрою Речі Посполитої та шляхетських звичаїв, дав блискучу сатиричну замальовку такої шляхетської настанови:

«Є багато людей такого штибу, що тяжко ображаються з найменшої причини: з одного слівця, яким уважають себе тяжко зачепленими (хоч той, що його вимовив, мав на увазі цілком інше), з того, що хтось свиснув, захропів, заскреготав зубами, гриз нігті, відкрив рота, скривився, зморщився, пильно поглянув, примружився чи недбало шапку зняв, чи не так відгукнувся, а чи руку подав, словом — із кожного руху чи жесту, якими, як уважають, над ними погорду чинять».

Найприкрішим для шляхтича було підваження його статусу («примовка о шляхетство», «нагана шляхетства») — належності до шляхетського стану за правом крові, тобто народження від шляхетних батьків, що зринало зазвичай у конфліктній ситуації: «Не вем зъ якои вазни и нехути своеи, кромъ каждои причины, наганял ми на вчтивость мою и менил мя быт якобы-х я не был учтивымшляхтичом». 

Відновлення доброго імені звинуваченого в нешляхетстві передбачало правову процедуру «виведення шляхетства», де по два кровних родича з боку батька і матері у суді під присягою мали засвідчити «правильність» походження оскарженого (II Литовський статут, розд.3, арт.16). Школи неосілий на Волині шляхтич подавав до суду випис із канцелярії того повіту, де його родина мала нерухомість, і на такий спосіб підтверджував шляхетство. Однак зустрічаються випадки «очищення» від звинувачень за спрощеним сценарієм, де представники волинської шляхти підтверджували своє знайомство з оскарженим та членами його родини. Так, возні ґенерали Криштоф Щука, Филип Верлета та шляхтич Станіслав Янковський (як для Волині й самі досить сумнівного походження) вчинили визнання щодо Миколая Будорозького як правдивого шляхтича, в якому вони акцентували увагу на таких деталях: вони «добре знають и сведомы оселости отца его, небожчика пана Пашка Будорозского в Будорожу»; знають його більше семи років, коли він почав службу в Миколая Корчовского, від якого впродовж цього часу не «відставав» (факт постійності служби мав бути позитивною характеристикою); двох його братів — Самійла та Дем’яна — «при княжати, воеводе киевскомъ, добре знають, и меновали пановъ Будорозских помененыхъ быти шляхтичами уцтивыми».

Шшого разу ґарантами справжнього шляхетського походження Кіндрата Прущинського, слуги князя Костянтина Острозького, чиє шляхетство поставили під сумнів якісь Топоровські, виступали інші князівські слуги, котрі засвідчили, що він «ест учтивый и добре значный в Польсче [...] под сумнетемъ нашим и присягою телесною». Більше того, сам Костянтин Острозький, прибувши доканцелярії, заявив, що про Прущинського «ведом, ижъ з ойца и з матки ижъ естъ учтивый». Цілком імовірно, що «нагана шляхетства» слуги спрямовувалася і проти його пана. Звернімо увагу на образливу репліку, звернену до Лева Васильовича Лесоти, слуги князя Богуша Корецького, яка, однак, влучала у самого князя:

«Наполънивъшися воли своее, словы неучътивыми на его милость князя Корецкого, пана моего, мовил: «Такъ самъ, дей, княз Корецкий лотръ, и слугъ в себе лотровъ и злодеев ховает». На том кривду его милости пану нашому чинит и намъ, слугамъ его милости».

У відповідь на «примовку о шляхетство» ображений міг розпочати проти кривдника справу про знеславлення доброго імені. Так, слуга князя Юхима Корецького Станіслав Кандиба позвав на королівський суд Кирдеєву-Мильську Маґдалену Скуминівну Тишкевичівну, яка нібито намовила свого зятя заподіяти йому образу. Справу спробували полагодити поза судом за посередництвом приятелів, які зібралися в домі земського судді Федора Чаплича-Шпановського. 

Тож «з угоды и померкованя приятельського» у присутності трьох шляхтичів пані заявила про свою непричетність до публічної образи Кандиби, а також про те, що визнає його почтивим шляхтичем:

«Ваша милость, пане Станиславе Кандыбо, позъвалъ мене позвом его королевъское милости надворънымъ на сеймъ теперъ близъко пришълыи, якобы-х я мела зятю своему пану Богдану Подъбипете росказать словы неучътивыми и образливыми добърой славе твоей на тебе торъгатисе и нешляхетъского народу быти поведаеть, тогды, дей, я зятю своему того чинити не казала и о томъ не видаю и сама есьми николи таковыхъ добърой славе твоей милости ни перед кимъ не мовила, але якомъ передъ тымъ вашу милость мела, такъ и теперъ тое ж о вашеи милости розумию, иж ваша милость естесь шляхтич почътивый».

А у відповідь на протестацію Антона Визґерда-Заболоцького, унесену до луцького ґроду, на князів Януша і Станіслава Воронецьких, які публічно, перед судом і багатьма особами назвали його «нецнотою и простым хлопом, копачем и орачем», суд наказав йому позивати кривдників на образу.

Зі звинуваченням у нешляхетному походженні тісно пов’язане оскарження в народженні особи поза шлюбом. «Скурвий син», «нечистого ложа син», «вшетечної матки син» — ці лайки часто спадалипоміж «соромотними» словами, якими обмінювалися сторони в конфліктах. Заборона на вживання у суді образливих слів, а відтак, заміна у судових записах лайки евфемізмами, не поширювалася нацей вид очорнення супротивника, можливо тому, що межувала з «наганою» (підваженням) шляхетства.

За правовим приписом, незаконнонародженою (бенкартом) вважалася дитина, що з’явилася від зв’язку, не освяченого церквою; навіть якщо пізніше співмешканці брали шлюб, діти, народженіперед тим і потому, трактувалися як бенкарти. Чоловік, визнавши новонароджену дитину за свою, пізніше не міг від неї відмовитися «з вазни и з гневу» на неї або на дружину, «бо яко вже его раз за дитя свое признавшы, маючы его при собе в дому своем, терпливостью своею за дитя свое признал; так вже его потом чинити злым не маеть и не можеть, кгды ж доброму ничого злого инепочтивого в дому своем терпети не годитца» (розд.3, арт.25). Однак дисциплінування пастви православною церквою відставало від законодавчих ініціатив — церковна модель шлюбу як таїнства співіснувала зі світською, яка розглядала його як договір сторін. Невідомо, наскільки поширеною була практика невінчаних шлюбів на Волині, однак очевидно, що для шляхетської спільноти леґітимаційним актом, котрий перетворював наречених на подружжя, було весілля, без якого навіть попередньо повінчані пари не могли розпочинати спільного життя. Розлучення, згадки про які нерідко трапляються у судових книгах, сприймалися як розірвання угоди, і провадилися за участю приятелів, через котрих вирішувалися майнові проблеми та перед якими кожен із подружжя оголошував іншого вільним від зобов’язань і дозволяв надалі вступати в повторний шлюб. Дозвіл на розлучення від духовних осіб часто був формальним, про що свідчать дві гучні справи, пов’язані з невизнанням законності розірвання подружнього зв’язку князя Андрія Курбського з Марією Гольшанською та Василя Загоровського з княжною Марушею Збаразькою. Тож світська модель шлюбу якщо й не домінувала серед волинської шляхти, то принаймні складала поважну конкуренцію церковній. Відповідно, статутове означення бенкарта підважувалося повсякденними практиками.

Шляхтич, що публічно поставив під сумнів «чистоту» народження іншого, але не зміг цього факту довести, мав визнати перед судом свою провину словами, котрі плямували його власну честь:«Што есмо менил на тебе, жебы ты не был чистого ложа сын, в том на тебе брехал якъ пес» (розд.3, арт.23). Винуватця, який відмовлявся чинити відповідно до статутової норми, мали тримати в ув’язненні, аж поки він публічно не визнає своєї брехні. За іншою правовою нормою кривдник на початку судового процесу міг відмовитися від своїх звинувачень у нешляхетстві чи інших завданих своєму супротивникові образ, після чого все сказане не мало шкодити добрій славі ображеного й не вимагало від нього доведення неправдивості обвинувачень (розд.3, арт.22).

Різні модифікації лайки «нечистого ложа син» часто зринали в конфліктах поміж іншими образливими словами чи насильницькими актами. Так, Богуш Липленський скаржився на Федора Гулевича,який, випадково перестрівши Липленського, кинувся до нього з кордом і «почал мене словы вшетечными соромотити, злое матки сыномъ называти и отповедати, грозячи а отповедаючи на горле моемъ, не ведаю чого, мститися». Зазвичай такі образи не трактувалися настільки поважно, щоб ставати предметом судових суперечок для відновлення доброго імені, на відміну від звинувачень унешляхетстві. На них шляхтич як правило відповідав інакше — через акти помсти кривдникові.

Утім, мені трапилася досить незвична відповідь на подібні образи — лист родичів по лінії матері оскарженого, які засвідчували її добру поведінку, а відтак — правдиве шляхетство сина.Ішлося, щоправда, про Миколая Ганнібеловича, сина купця Ганнібела Влоха, чия належність до шляхетського стану була таки сумнівною, що й призвело до такої нетипово поважної реакції на поширену лайку.

В іншому випадку володимирський підстароста Федір Загоровський, учинивши «нагану шляхетства» Богушеві Зайцю, водночас указав на його позашлюбне народження:

«Тотъ Заецъ неровный мне в шляхетстве, [...] але будучи простого стану, нешляхтичомъ, о то зо мною чинити не можетъ, бо естъ нешляхтич. А к тому и нечистого ложа сынъ, бо ся в Турейску уродилъ». 

Заява Загоровського була відповіддю на звинувачення його слуг у потаємному вбивстві сина Зайця — Миколая. Оскарження ж у такому злочині сприймалося як образа для честі шляхтича. Тож прикриваючи від відповідальності своїх слуг, чиї дії, скоріш за все, були завершальним актом тривалішого конфлікту з убитим, підстароста перебирав відповідальність за їхній вчинок на себе,відтак наражався на уразу для честі (цілком можливо, що злочин слуги скоїли за його ж наказом). Однак коли Заєць довів справу до земського суду, Загоровський відмовився від своїх слів:

«О слова усчипливые, якобы пану Заецови заданыи, пан подъстаростий, справуючися, поведилъ, же ся до такого задаванъя словъ не знаетъ и овъшемъ пана Заеца за доброго и цнотливого, доброй матъки сына розумиетъ».

Утім, навряд чи сам факт відмови перед судом, поза ширшим колом шляхти (про присутніх при цьому акті не згадувалося), міг цілком реанімувати уразу для честі Зайця. У цій історії надто невідповідними були позиції контраґентів у шляхетській спільноті — Загоровського як члена панського роду, порідненого з князями Сангушками, Острозькими, Збаразькими, Четвертинськими, та Зайця, який замолоду в окремих документах називався боярином/зем’янином Сангушків. Тож, образивши Зайця, а потому відмовившись від своїх слів, хоч на позір і діючи у правових рамках, володимирський підстароста підкреслив різницю у статусі поміж собою й супротивником. Позиція Загоровського нагадувала ситуацію з відмовою від поєдинку, обіграною у спосіб, що сприймався як знак презирства. Це розумів і Заєць, не погоджуючись із декретом суду, який звільнив Загоровського від відповідальності, та вимагаючи апеляції: «Мене самого зо всим учтивым потомством моимпан подстаростий, еще на суде седечи, словомъ позабиялъ». 

Звернімо увагу на подібну справу, де, однак, позиції конфліктуючих сторін були відносно рівними, а інтенції, найімовірніше, спрямовувалися на порозуміння. Тож Дмитро Яловицький, оскаржений у завданні словесної образи Михайлові Мишці-Варковському, публічно відмовився від своїх слів, заявивши про небажання ображати:

«Пан Яловицкий, перед нами стоячи, при бытности всих людей, на рочки теперешние згромажоных, [...] зознал, иж на его милост пана волынского словы ущипливыми се не торгал и против добройславе его милости ничого не мовил и овшем о его милост яко о чоловику учтивым розумим, и яко в уроженю зацным, так и поступках учътивых ничого не увлекъ».

Мишка-Варковський, чия добра слава була відновлена через публічне упокорення супротивника, на знак примирення звільнив свого кривдника від призначеної за трибунальським декретом присяги, якою той мав підтвердити відсутність злих намірів. Присяга ж як найпоширеніший спосіб судового доведення вважалася небажаною для християнина, тим більше, що у цьому разі Яловицький клятвою мав засвідчити досить сумнівне твердження. На завершення суд констатував, що всі ці дії не мають зашкодити честі обох сторін: «То ничого учтивому обоем стороны шкодит не мает».

Збереження «почтивості» в таких публічних акціях-перепрошеннях обома сторонами — і попередньо скривдженої, чия підважена добра слава відновлювалася, і тієї, що вдавалася до публічного визнання своїх несправедливих дій, через яке могла постраждати її честь — було вкрай важливою умовою для припинення ескалації ворожості: «Перепросити, яко научтивий, без образы своей,нагорожаючи мне вшелякимъ учтивымъ способомъ слова, за нещастнымъ припадкомъ мовеные». Цьому сприяли певні поступки, до яких зазвичай вдавався перепрошуваний шляхтич, тим самим відновлюючи рівновагу поміж «почтивостями» (скажімо, увільнення Яловицького від присяги).

На прикладі цих двох зовні подібних справ можемо пересвідчитися, які складні ігри з честю відбувалися поза тією загалом стандартизованою інформацією, що потрапляє в руки дослідника. Перебіг подій в обох випадках однаковий, між тим в одному з них позиції сторін удалося вирівняти, а у другому — контраґент почувався додатково скривдженим. Записи не могли, зокрема, зафіксувати інтонації та жести, які були вкрай важливі у суперечках, де на кону стояла честь.

Тож чи не найпоширенішим способом відновити «почтивість» у спільноті, члени якої вважали її вкрай важливим надбанням («шляхтичови ни маш ничого дорожъшого, яко уцтивост»), що потребувало постійного захисту/повернення/примноження, була помста. Вона набувала найрізноманітніших форм, однак мета завжди одна — завдати ганьби/шкоди у відповідь і тим самим відновити порушену рівновагу. До символічних актів помсти передовсім належали вербальні дії (лайки, погрози заподіяти шкоду найрізноманітнішого характеру тощо). Звернімо увагу на тираду Василя Гулевича, адресовану вже відомому Богушеві Зайцю: «На иншом местцу тоби будет скура зодрана, и того дожду, ижъ тобе будут руки обрубаны, и впадеш ли, дей, ми в руки, я, дей, тебе [...] на ребрине потягну».

Лайки зазвичай супроводжувалися низкою усталених жестів — виривання бороди чи волосся, зривання головного убору, побиття за допомогою «нерицарських» предметів. Рицарською зброєю вважалася шабля, меч, корд, до невластивої належали кий («незвыклою бронею рыцерскою, києм збилъ и змордовалъ»; «шляхтича учтивого, такъ яко одного безецника безотповедне кийми бити росказал»), булава, пуги («хвалился мене пугами бити»), постромки («дам я пану твоему посторонокъ дартованый, жебы его вдавив») та ін. Так, Богдан Княгининський скаржився на Яна Монтовта,який «наполнившися воли своее непристойное, мене самого безвинне зсоромотил, злаялъ словы невчтивыми, которые ми поцтивости моей шкодят, и хотил мя, дей, кийми бити».

Колоритну замальовку шляхетської комунікації містить скарга Андрія Немирича на ґродського суддю Дем’яна Павловича, який збирався його бити булавою:

«Пан Павлович, дей, не ведати для чого, маючи булаву в руках, крыкнул на мене: «Не кивай, же, дей, головою, Немиричу, бо, дей, тобе дам тою булавою в голову, же, дей, не встанешь». Я-мъповедилъ, же мне волно головою рухати, бо чоловекъ, поки жив, головою и всимъ собою рушаеть, а коли умреть, теды собою рушат не может». 

Серед образливих жестів можна також зауважити оголення сідниць, що було досить поширеним на теренах Речі Посполитої:

«Такъ тежъ слуги и подданые, и челяд пановъ своих такие шкарадные слова мовили, которыхъ и встыд передъ вашею милостю такъ шкарадныхъ поведить, бо около окон ходечи, челядь ее, подънявъши подолки на головы, указывали задки, которыхъ всихъ было о тридцать особъ».

Траплялися також окремі ситуативні демонстрації — підвішування «головні» як погроза спалити маєток чи внесення у двір супротивника на ношах здохлої свині:

«Казала в дворъ мой кгвалтовне пойти и принесли з собою стерво вепровое на носилахъ, которое стерво вынесъши кгвалтовне в дворъ мой и на столе подъ холодникомъ положили».

Існували й «професійно» забарвлені образливі жести. Так, одним з основних обов’язків возних було вручення позовів оскарженим до суду. Ті ж, сприймаючи судовий процес як образу для своєї честі, спрямовували власну аґресію на ситуативного посередника між ними та супротивником — возного й свідків при ньому. Окрім частих випадків побиття судових уповноважених поширеним способом зневаження возного, що фіксується на території всієї Речі Посполитої, було змушення його до ковтання позову. Маємо кілька яскравих епізодів. Так, Хацко Чуват скаржився на дружину Дем’яна Гулевича, яка кинула позов під лаву, а коли возний зі шляхтою пішли до воріт, закликала слуг і підданих на «кгвалт»:

«Сама великим голосомъ заволала, казала возному тотъ позовъ зъести, и в тот, дей, час, кладучи возному тотъ позовъ кгвалтомъ у ротъ, зубъ выбили и бороду вырвали, который знакъ — позовъ жваный, кровъю и волосы з бороды возного вырваные, на вряд [...] посылам».

Іншого разу возний скаржився на те, що позваний

«листы упоминалные и копии мни, возному, в губу пъхал и казал их ести, чого, дей, я не звыкъ чинити, а ни ся на то вродил, абы-х мел листы ести, бо воле хлебъ або инъшие якие покармы, аниж листы, ести».

Поширеним способом помсти було заподіяння шкоди господарству супротивника через витоптування врожаю, порушення міжмаєткових меж, обтрушування фруктових дерев чи захоплення найрізноманітніших майнових об’єктів. Так, Матис Комнацький скаржився на Шана Волинця і синів його про завдання шкод, зокрема «двое гусей з дому взяли и пограбили, не с потребы, ани сприпадку, толко мни на прикроет». Такі дії можна було б потрактувати як злочин проти майна, однак шляхетською спільнотою вони зазвичай сприймалися в категоріях образи для честі власника: «Собе от мене кривду менят, мене на маетност кгвалтовне наежчали, кгвалты, бои и шъкоды починили». Про це свідчать також погрози, де зауважувалося, що помстою буде охоплена не лише особа ворога, а і її майно: «Чынилъ так на горла наши, яко и на маетъности, обецуючи ся зомъстити». Тож відновлення справедливості через виплату відшкодування за заподіяні збитки часто супроводжувалося також символічним актом — перепрошенням за кривду. Так, Миколай Муринович, дорогостайський намісник Миколая Монвида Дорогостайського, визнав, що князь Януш Чорторийський, позваний його паном до суду про вчинені підданим збитки, не вдаючись до судового розгляду, відшкодував їх, а також наостанок мав перепросити Дорогостайського за завдану образу: «Пан мой от его милости князя Януша ображонъ есть, теды его милость князь Янушъ маеть его милости пана моего, кгды ся даст Богъ, зъ его милостью уйзрить, перепросити».

Нерідко приводом до конфлікту міг стати малозначущий жест, як, скажімо, спрямоване до волинського шляхтича Мартина Куната «ниякоесь слово, межи людми у мовенью незвыклое», «шванкъ», відшляхтича з Київського воєводства Андрія Стрелецького. Така дражливість щодо деталей свідчила не стільки про емоційну вразливість шляхти, скільки про особливо пильну увагу до питань честі. Адже не лише ображений, а передовсім спільнота могла оцінити на позір незначущу дію як уразу для «поштивості», тож, пропустивши її повз увагу, шляхтич ризикував наразитися на сприйняття його відмови відповідати як вияв слабкості.

Саме шляхетська корпорація виступала головним арбітром у питаннях честі, до якої апелювалося у дражливих ситуаціях. Так, на полюбовному суді Адама Несвіцького з Янушем Угриновським, коли судді перейшли до розмірковування над декретом, один зі свідків із боку Несвіцького, Бенедикт Солоневський, гірко скаржився на Угриновського, який образив його словами, що зачіпали честь. Тож, як зауважував скривджений: «Чого, бы ся, дей, ми ему терпити не годило, леч то вскладамъна вашу милость». На своє виправдання кривдник зауважив, що не мав на меті образити Солоневського й не уявляє, про що йдеться:

«Пану Бенадыкту (Солоневському — Н.С.) ничого шкодливого а ущипливого доброй славе его не мовил и не видаю, дей, о што бы ся на мене мел скаржит, естли о то, што есми ему мовил в тыислова, иж в речи пана Несвецкого непристойне противко мене мовил, [...] о то не мает ся за што брат. А иншого ничого шкодливого я-м есми не мовил так и не мовлю ему, што бы его ображат мело».

Судді, неґативно поставившись до вчинку Угриновського («не маючи ему за добре»), визнали, що Солоневському ті слова не мають шкодити: «Пану Бенадыкту повидили, иж тое слово, котороеперед ними пан Угриновский признал, тобе не шкодитъ и шкодити не будет». Тож скривджений засвідчив перебіг цієї справи і вердикт полюбовних суддів перед возним і шляхтою, а також заявив, що оскільки Угриновський визнав небажання його образити (що по суті означало відмову від попередньо висловленого), то й він її припиняє. Однак наостанок Солоневський ще раз заявив, що всі його свідчення на полюбовному суді були «учтиві»:

«Тогды-мъ слушне, учътиве и пристойне мовил, што и князи их милости ему признали, иж ся во всих розмовах перед ними статочне заховал а ничого непристойного не мовил».

Члени шляхетської спільноти були не лише сторонніми глядачами й арбітрами, перед якими розігрувався спектакль підтримання честі, а і його учасниками, що передавали образи чи погрози, тимсамим провокуючи сторону до відповіді на них. Коли ж ситуація переходила у загрозливу для контраґентів і спокою спільноти фазу, виступали посередниками, котрі активно шукали шляхів до порозуміння.

У комплексі уявлень про шляхетську поведінку, що ґрунтувалася на наявності честі в її носіїв, особлива вага надавалася слову шляхтича, дотримання якого з часів середньовіччя вважалося однією з фундаментальних рицарських чеснот: «Шляхетські слова ніколи скасовані бути не можуть, а як над скелею вітер влади не має, так поштивої людини устами ані хміль, ані гнів, ані жаль не керують». Давання слова було позбавлене релігійного аспекту, на відміну, скажімо, від присяги, де ґарантом зобов’язань виступав сам Бог, а порушникові, відповідно, загрожувала небесна кара. Єдиною порукою шляхетського слова могло бути добре ім’я. На думку дослідників, зі з’явою «слова» як вияву окремішнього етосу можна говорити про появу стану. 

Шляхетського слова було досить у низці вкрай важливих життєвих ситуацій. Ось в який спосіб характеризували в одній зі справ представників шляхетського загалу: «Таковые, которые се, почуваючи в повинности своей шляхецкой, на каждом местцу правду мовити звыкъли» («Я, маючи и ховаючи учтиве слово свое шляхетское»).

Це не означало, що шляхтич завжди дотримувався обіцяного. У судових скаргах досить часто фіксується порушення зобов’язань, що давалися під «почтивим словом шляхетським». Траплялося, хоч і вкрай рідко, що такі інциденти ставали підставою для судових справ, скажімо, між Дмитром Яловицьким і Павлом Коритенським, де йшлося «о дане руки и о речене слова якогось». Звернімо увагу також на позов до королівського суду у скарзі Григорія Володковича на Романа Гойського «о незыщене слова почтивого, присеги и рукоданя и неучиненя досыт запису от предречоного пана Гоского». Дозволю нагадати, що йшлося про домовленості з приводу шлюбу дочки Романа з Володковичем, які влаштовувалися за ініціативи Гойського руками його приятелів і навіть патрона — князя Костянтина Острозького. Однак щедрий на обіцянки майбутній тесть Володковича («обецуючи [...] вшелякую милость и наданье маетности»), яким, схоже, на наступних етапах керувало бажання звести до мінімуму виплату посагу, затягнув справу на два роки.

Промовистою щодо важливості шляхетського слова є скарга пані Марини Яковицької на Василя Яковича Яковицького про порушення зобов’язань, даних у рамках приятельської угоди. Він пообіцяв добровільно сісти на 8 тижнів в ув’язнення («на замок»), а якби не виконав обіцянки, «мел почъстивое слово шляхетское стратит». Цілком імовірно, що в даному випадку поняття втрати шляхетського слова було прямо пов’язане зі шляхетською честю.

Однак подібні процеси, якщо й розпочиналися, зазвичай завершувалися поза стінами суду, у колі приятелів, що ставало своєрідною ґарантією дотримання домовленостей. Урешті, право не передбачало відповідальності за невідповідність поведінки шляхтича ідеальним настановам етосу. А от сам шляхтич проблемою підтримання своєї доброї слави серед загалу таки переймався. Адже вона становила значну частину символічного капіталу, напрацьованого предками, родом і власне особою.

Важливість доброї слави у шляхетській спільноті ілюструють прислів’я, що їх удалося віднайти серед матеріалів публічного характеру 1570—1580 рр.: «Давнє прислів’я: «Біля ока і доброї слави не длубайся»»; «У нас у Польщі таке посполите прислів’я те демонструє: «Славою, вірою й оком не грайся, бо до тих трьох речей, їх не порушивши, доторкнутися неможливо»». Аналогом служить і таке: «На чужі добра — руки, на листа — ока, на славу — язика не здіймай».

Слід також зауважити, що всі соціальні ігри з честю трималися на визнанні бодай позірної рівності членів шляхетської спільноти поміж собою, де відмова відповідати на виклик загрожувала особі пониженням статусу: «Не буду тя мети соби за ровного». Звернімо увагу на заяву пересічного шляхтича Андрія Вільгорського, слуги київського каштеляна Івана Чаплича-Шпановського, у відповідь на образу кременецьким підкоморієм Адамом Боговитином, тобто особою, що обіймала земський уряд і в такий спосіб вивищувалася над шляхетським загалом, а також чий майновий стан був непорівнянним зі становищем скаржника:

«Подкоморый кремянецъкий мене, чоловека учтивого, никгды на доброе славе не змазаного, словы на доброе славе усчыпливеми скаляты почав, мовячи, же ты естес здрайца а нецнота. Я, почуваючися в пристойности своей, а звлаща при такъ великом оршаку людей зацъных досыт скромне на такъ попудливые и непристойные слова пана подкоморого поведил, же «милостивый пане подкоморый, окром вряду, который ваша милость яко чоловекъ зацный маешъ, але в уроженю яко убогий шляхтич естем вашей милости ровенъ»».

Така заява дивовижним чином перегукується з реплікою Шимона Старовольського, автора трактату «Реформування польських звичаїв» (1650 р.), який указував на рівність можливостей у досягненні честі й досконалості кожного зі шляхетського загалу:

«Ми, що уряди річпосполитські на собі маємо, що при боці панському постійно мешкаємо, що в королівській ласці купаємося, не гордуймо шляхтою біднішою, яка сидить по своїх домівках, не вважаймо себе кращими від неї чи значнішими, адже до доброчесності й почестей однаково нам усім брами відчинені».

Подібним чином висловлювався й возний ґенерал Іван Покощовський, звинувачений у фальшивому визнанні на ґроді:

«Я, чоловекъ учстивый, почуваючисе в том, иж, живучи на свете побожне, и живот мои ач худый, леч учстивый, шляхетский, в боязни Божои проважу». 

Промовиста також скарга Григорія Колмовського на володимирського підстаросту Федора Загоровського, який на ґроді перед поважними особами вжив на його адресу слова, «доброи славє моєишкодливыге и ущипливые»:

«Мене, шляхтича, в учтивых поступках и уроженъю мемъ неподойзраного и овшемъ каждому учтивому во всем ровного, шкалевал».

Отже, честь виступала символічним капіталом шляхтича, капіталом честі чи поштивості, яким корпорація наділяла своїх членів. Однак він же спричиняв постійну, чи не щоденну боротьбу за підтримання та примноження доброї слави, робив гравців уразливими на найменші знаки неповаги і змушував виробляти найрізноманітніші стратегії щодо демонстрації й захисту своєї честі та підважуванні честі конкурента. 

In this article, I have analyzed the quotidian practices of early modern Volynian gentry society which attest that honour was the core value for the members of this group. The need to accrue honour and sensitivity to slights that could undermine it fostered ceaseless competition and widespread conflicts among the nominally equal representatives of gentry. At the same time, honour and the concomitant (and sometimes synonymous to it) glory engendered restraining mechanisms which maintained a certain equilibrium within the armed community, since honour marked the boundaries of demeanour that was perceived as being proper for gentry. I have analyzed the strategies gentry resorted to in order to demonstrate their honour and undermine the honour of their opponents.