Український історичний журнал - вересень - жовтень - 2012

ЗАПОРОЗЬКИЙ КОЗАК ТВЕРДОВСЬКИЙ ПРОТИ НАПОЛЕОНА: ВІДОБРАЖЕННЯ ВІРНОПІДДАНИХ НАСТРОЇВ МАЛОРОСІЙСЬКОГО ДВОРЯНСТВА В УКРАЇНОМОВНОМУ ПАМФЛЕТІ 1807 Р. З НАЦІОНАЛЬНОГО АРХІВУ ФРАНЦІЇ

Красномовним свідченням антинаполеонівської налаштованості малоросійського дворянства є україномовний віршований памфлет із Національного архіву Франції «Стихи казака Твердовскаго». Цей текст, що став французьким трофеєм війни 1812 р., оприлюднюється вперше із викладом історичного контексту його появи.

На основі французьких архівних документів і спогадів спростовується панівне в українській історіографії твердження про існування серед елітних прошарків Малоросії зовнішньополітичної орієнтації на пошук підтримки з боку Наполеона.

У 1806-1812 рр. малоросійське дворянство залишалося прихильним щодо царського престолу та вороже налаштованим до західної моделі суспільного розвитку, уособленням якої була наполеонівська Франція. Виголошувані окремими дворянами тости за здоров’я французького імператора та складена архієпископом могильовським Варлаамом (Шишацьким) присяга Наполеонові мали чітко виражений ситуативний характер і не були виявом їхньої опозиційності щодо Росії.

Характеризуючи ставлення «української інтеліґенції» до війни 1812 р., Н.Полонська-Василенко констатувала утворення в малоросійській елітній верстві глибокого ідейного розламу аж до виникнення двох політичних таборів: один із них мав проросійську орієнтацію, інший начебто тільки й вичікував, аби за допомогою Бонапарта якщо не позбутися царського ярма, то, принаймні, домогтися певної автономії. Факт існування другого табору дослідниця доводила на основі кількох казусів, насамперед схвальних відгуків окремих малоросійських дворян на адресу Наполеона та складання в білоруському Могильові тамтешнім православним архієпископом, уродженцем Чернігівщини, Варлаамом (Шишацьким) присяги на вірність імператорові французів.

Зауважимо, що більшість випадків позитивних висловлювань поміщиків на адресу Наполеона (як-от тост за здоров’я французького імператора, виголошений предводителем дворянства Переяславського повіту Полтавської ґубернії В.Лукашевичем, чи спіч (напідпитку) іншого полтавського дворянина — Я.Мочуговського) було зафіксовано в актах канцелярії Малоросійського ґенерал-ґубернаторства не в 1812 р., а під час війни 1806-1807 рр., котра відбувалася поза межами Російської імперії й не загрожувала руйнуванням маєтностей згаданих дворян. Більше того,подібні висловлювання нетверезих осіб не розцінювалися царською адміністрацією як доказ їхньої неблагонадійності ані у 1812 р., ані, тим більше, у 1807 р. Із приводу цього, найтіснішим чином пов’язаного з надмірним споживанням спиртних напоїв, звичаю критично відгукатися про реалії «підлої російської буденності» через вихваляння Наполеона, як головної зовнішньої загрози для неї, московський ґенерал-ґубернатор Ф.В.Ростопчин писав 30 липня 1812 р. (ст.ст.) міністрові внутрішніх справ О.Д.Балашову: «Слово «свобода», на якому Наполеон зіпер свій задум завоювати Росію, зовсім не діє на його користь. Російських проповідників свободи немає, бо не беру в рахунок ані безумців, ані п’яних, слова яких залишаються без дії». Між висловленою у нетверезому стані похвалою Наполеонові та реальною антиросійською діяльністю існувала величезна світоглядна прірва, яку 1812 р. з власної волі не подолав жоден із представників малоросійської еліти.

Обставини складання Варлаамом (Шишацьким) присяги Наполеонові напрочуд чітко відтворено у такому невикористовуваному досі істориками джерелі, як спогади французького штабного офіцера Р. де Монтеск’є-Фезенсака. Прибувши до Могильова в неділю 26 липня 1812 р., він став свідком цікавого діалогу, що відбувся між маршалом Л.-Н.Даву та могильовським архієреєм. Почувши під час літургії, як Варлаам надалі молився за російського царя, французький воєначальник «рекомендував йому визнати своїм володарем імператора Наполеона та замінити ім’ям останнього згадку про імператора Олександра під час прилюдних богослужінь. Із цього приводу він пригадав йому слова з Євангелія, що потрібно «віддати кесарю кесареве», додавши, що кесарем слід уважати того, хто сильніший. Архієрей обіцяв достосуватися до цієї вказівки; але зробив це тоном, який засвідчував, що він мало погоджується з цим».

Таке унікальне свідчення очевидця дозволяє відкинути популяризовану істориками державницької школи гіпотезу про те, що, заприсягнувши Наполеонові, Варлаам (Шишацький) діяв як свідомий український автономіст. Цілком очевидно, що мотиви його вчинку корінилися у зумовленій обставинами потребі знайти modus vivendi з новою владою, а не у приписаній православному ієрархові початку XIX ст. національно свідомими істориками XX ст. ідейній опозиційності щодо Росії. «Казус Шишацького» ані за своєю суттю, ані за впливом на настрої суспільства не може вважатися антитезою до загальних поведінкових стратегій малоросійської еліти, які відобразилися в антинаполеонівських промовах та, особливо, діях сотень представників цього суспільного прошарку (наприклад, понад чверть особового складу офіцерського корпусу російської армії походило з дворянства саме цього реґіону). Історіографічна модель Н.Полонської-Василенко має сенс лише в тому випадку, якщо до першого зі згаданих нею політичних таборів зарахувати 99% осіб шляхетського і духовного станів, а до другого — 1%, до того ж заповнивши останній відсоток за рахунок декількох десятків польських діячів з Правобережної України, які проявили себе у війні 1812 р. як відверті прихильники Франції. Що ж стосується власне малоросійського дворянства, то в добу наполеонівських воєн воно служило Росії, не маючи й гадки про те, щоби стати на бік її ворогів.

Важливим доказом відсутності у цьому соціальному середовищі політичної орієнтації на Наполеона є те, що жодного тексту, на основі яких формувалися уявлення та проекти французьких військових і державних діячів щодо так званих «малоросійських ґуберній», їх автохтонними мешканцями укладено так і не було. На відміну від представників польської шляхти Правобережжя, нащадки давніх козацьких родів Лівобережжя ненавиділи й боялися Наполеона, убачаючи в ньому породження (рос. «исчадие») Французької революції, яка лякала їх своїми гаслами «свободи, рівності та братерства». Про «ненависть до Наполеона» нащадка останнього українського гетьмана, князя А.К.Розумовського, дослідник його епістолярної спадщини писав, що вона «вже давно була головним важелем його політичної діяльності». Перейнявшись порятунком Російської імперії від французького «нашестя» 1812 р., предводитель дворянства Полтавської ґубернії граф Д.П.Трощинський проголосив себе «сином Вітчизни» та закликав у своїх листах командувача російською армією фельдмаршала М.І.Кутузова до «патріотичного подвигу». Інший царедворець, граф В.П.Кочубей, відзначав у кореспонденції з ґубернатором Новоросійського краю французьким еміґрантом А.-Е. (Еммануїлом Осиповичем) де Ришельє, що Бонапарт є «дияволом, якого породило пекло» та застерігав адресата «від махінацій і провокацій із боку поляків».

Стереотипне та далеке від істини уявлення про те, що всі поляки, які мешкали у західних володіннях Росії, були таємними прихильниками Наполеона, відіграло доволі важливу роль уформуванні серед малоросійського дворянства неґативного ставлення до Франції як міжнародної сили, що могла прагнути відновлення Речі Посполитої в її давніх кордонах. Зафіксовані у глибинахетнічної пам’яті спогади про криваві конфлікти українського козацтва із Річчю Посполитою наснажували вкорінені на рівні колективної ментальності страхи, пов’язані з можливим поверненням Київщини та Лівобережжя під владу польської шляхти. Через цей психологічний бар’єр поява в малоросійському дворянському етосі істотного числа свідомих прихильників Наполеона була неможливою: відступники від звичної моделі поведінки (що її можна виразити дихотомією «малорос - добрий підданий Росії / поляк - поганий підданий Росії») сприймалися у згаданому соціальному середовищі як зрадники, які втрачали моральне право належати до свого кола. Тож не дивно, що 1812 р. ступінь довіри російської адміністрації до малоросів був значно вищим, ніж до поляків. У той момент війни, коли створилася загроза просування військ Наполеона в напрямку на Київ, тамтешній військовий ґубернатор М.А.Милорадович писав командувачу резервною обсерваційною армією О.П.Тормасову:

«Землеміри тутешньої ґубернії — усі малоросіяни, у вірності їх сумніву не маю, крім одного — і то тільки тому, що навчався у Кременці (у ліцеї, заснованому польським діячем Тадеушем Чацьким — В.А.), тому тримаю його в Києві. Хоч усіх повітів карти, також і ті, що стосуються поштових доріг, зберігаються в архіві міста Києва, але при відступі військ дехто з-поміж тутешніх (польських — В.А.) дворян не знехтує нагодою надати неприятелеві точні карти, які вони мали ще за часів Речі Посполитої».

Не лише для елітарного прошарку, але також для нижчих суспільних верств Малоросії під час війни 1812 р. у принципі не існувало питання про те, чию сторону — російського імператора чи французького — слід було тримати. Польському офіцерові наполеонівської армії Г.Брандту в пам’ять глибоко врізалися останні слова солдата російської армії, який говорив «малоросійською говіркою» («en dialecte petit russien»): «Ви — сміливі люди, але ваш цар мусить бути недоброю людиною. Що йому зробив наш цар? Чого шукає він у нашій Вітчизні? Піднімайся, свята Русь, обороняйся, захищай нашу релігію, нашого царя!». Цей епізод немов водночас зняв з очей Г.Брандта полуду і показав йому, наскільки наївними були сподівання учасників походу в Росію на те, що її народи повстануть і завершать розпочату ними справу зруйнування «Московської імперії». Найгірші передчуття наполеонівського офіцера підтверджує оповідь малоросійського дворянина І.П.Котляревського. Формуючи в Полтаві козацькі підрозділи для російської армії, автор знаменитої «Енеїди» свідчив, що «здебільшого поступають у козаки із задоволенням, охоче та без щонайменшого смутку». Причиною такого ентузіазму було сподівання нащадків козаків заслужити в російського імператора звільнення від кріпацтва. Саме заслужити милості, а не вибороти свободу, скориставшись для цього сприятливим моментом. Після війни, коли ці сподівання виявилися марними, ентузіазм змінився загальним розчаруванням, та й тільки. Свого часу відомий політичний діяч і науковець С.О.Єфремов звернув увагу на те, що в багатому українському фольклорі існують ледве кілька згадок про війну 1812 р., причому навіть у цих чотирьох — п’яти поетичних творах (які він записав під час своїх етнографічних експедицій Київщиною) неможливо зауважити позитивних відгуків про французів. Учений констатував, що простий народ залишився цілком байдужим до цієї війни, яка «нічим його не зачепила», «не стала близькою та рідною», на відміну, скажімо, від Хмельниччини, що була «оточена надзвичайним пієтетом». Цей близький методологічному підходові сучасної культурно-антропологічної історії арґумент дозволяє навіть чіткіше, ніж акти царської поліції, усвідомити, чому французьке командування не могло розраховувати на допомогу автохтонних мешканців малоросійських ґуберній, в уяві яких Наполеон таки не був «Великим Героєм» і «Визволителем» (попри улесливі твердження польських авторів), а відтак, на відміну від Богдана Хмельницького, не став персонажем народних дум.

Плануючи провести кампанію 1812 р. на території Росії, французький імператор раціонально, як це личило представникові західної культури, розраховував, що вже при самій його появі на чолі величезного війська Російська імперія розвалиться немов «колос на глиняних ногах», — насамперед через те, що уярмлені московитами народності побажають отримати певну свободу та засмакувати частку благ західної цивілізації. Однак Наполеон жорстоко прорахувався. Вигляд сплюндрованої Москви, цього символу російського імперського первня, не тільки не спонукав «варварів» забажати стати вільними, а й спричинив їх озлоблення супроти французького «Антихриста» й «супостата», який міг запропонувати принаймні три незбагненні для їхньої свідомості свободи — національну, громадянську та релігійну. Правий був А.Жуковський, коли на прикладі малоросійських ґуберній Росії стверджував, що початкові успіхи Наполеона під час війни 1812 р. справили дуже слабкий вплив на свідомість і поведінку населення імперії.

Що ж стосується малоросійського дворянства, цих обмилуваних російськими самодержцями нащадків козацьких старшинських родів, то війна з Наполеоном спричинила в його середовищі вибух цілком імперського за своїм духом патріотизму. У написаному 28 жовтня 1812 р. плачі на пожежу Москви, колишній останній «паладин козацької свободи» В.В.Капніст виразив емоції людини, яка була за походженням українцем, та з часом світоглядно переродилася й почувалася патріотом «російської Вітчизни», себто вірнопідданим московського царя (що, за в’їдливим зауваженням М.В.Гоголя, було одним і тим самим):

О, какая горесть грудь мою пронзила,

Как узнал я древнюю русскую столицу,

Что главу над всеми царствами возносила

И, простря со скипетром мощную десницу,

Жребий стран решала сильных, отдалённых!

Как её узнал я предо мной лежащу,

На громаде пепла, среди сёл возжжённых,

Горесть ту несносну, сердце мне разящу,

Смертному неможна выразить словами!

Отже, фактом є те, що в добу наполеонівських воєн населення малоросійських ґуберній не здатне було здійснити іншого політичного вибору, аніж захищати свою належність до царської імперії, ідентифікуватися з якою його змушувало неприйняття західної соціокультурної моделі. Для наших пращурів Наполеон був утіленням незрозумілого їхній уяві Заходу й уособленням зовсім небажаної ними, а отже аґресивної політики цього чужого «світу» щодо них.

Сказане вище повною мірою стосується й сформульованого І.Борщаком та популяризованого в підручниковій версії української історії припущення про ймовірну участь у війнах із Росією на боці Франції залишків запорозької козацької вольниці, які перебували за Дунаєм. Перевіривши гіпотезу І.Борщака за французькими архівами, ми з’ясували, що вона є грубим і безпідставним фальсифікатом. Натомість у французьких джерелах існує унікальна згадка про участь у війні 1812 р. на боці Наполеона тільки одного (!) козака з України. Напередодні кампанії маршал Н.Удіно (герцоґ Реджіо) найняв у Парижі (!) українського козака (le cosaque ukrainien) — як кур’єра та перекладача, котрий і супроводжував його в боях під Полоцьком, у Смоленську, під час переправи через Березіну. Однак 7 грудня під Вільною козак, в якого, за свідченням ґренадера Ф.Пільза, були обморожені ноги, відмовився продовжувати відступ із почтом французького маршала,воліючи померти ближче до рідного краю, ніж у далекій чужині.

Досліджуючи збірку захоплених французами під час кампанії 1812 р. російських публікатів, які зберігаються у фонді «Перша імперія» Національного архіву Франції, ми виявили україномовний документ (публікується нижче), зміст якого напрочуд добре відображає охарактеризований вище історичний контекст відкидання малоросійським соціумом політичної орієнтації на Наполеона.Ідеться про памфлет «Стихи Твердовскаго», який є складовою частиною брошури з довгою назвою «Духъ Россіянъ, или Сердечные чувства сибирского плавильного мастера Усердова и запорожского казака Твердовскаго, изображенные стихами по случаю победы надъ Бонапартіемъ 14 декабря 1806 года. Съ дозволенія Санктпетербургскаго цензурного комитета, въ Санкт-Петербурге, в типографии Ивана Глазунова, 1807 года». Сюжетна лінія твору розгортається навколо представленої російською пропаґандою як «блискучої» звитяги полководця Л.Л.Бенніґсена над Наполеоном у баталії під Пултуськом 26 грудня 1806 р. (н.ст.), хоч, насправді, переможеними були росіяни, які відступили, залишивши поле бою супротивникові. Отож рівень поінформованості автора, який у сатиричній формі розповідаєпро те, як «чванько, розбійник і бурлака» Бонапарт схопив облизня, є загальнопобутовим, почерпнутим з офіційних повідомлень та чуток. Щодо особи автора, то, з огляду на колоритну українську мову, немає підстав сумніватися у його малоросійському походженні. Надруковані з дозволу цензурного комітету вірші та доданий до них словничок є доказом уживаності в письменстві Російської імперії як української мови загалом, так і терміна «запорожець» зокрема. У тексті зауважуємо чимало простонародних метафор (наприклад, змальовування Бонапарта як викрадача худоби); ця словесна грубість є звичною для поезії тієї епохи й наслідує стиль «Енеїди».

Щодо мотивів написання памфлету можна висувати різні гіпотези, утім найправдоподібніші, на наш погляд, наступні: 1) бажання автора відчути свою причетність до видатних діянь через вираження власної громадянської позиції, а також його 2) намагання догодити владі, з боку якої вочевидь існував запит на подібний вияв соціальної підтримки. Про останнє свідчить публікація в одному виданні двох творів подібного змісту, які буцімто написані від імені різночинних громадян з окраїн імперії (уральського гірника та чорноморського козака). Сам автор віршованого твору навряд чи був козаком, а скоріш за все малоросійським дворянином, який проживав у Санкт-Петербурзі і писав під псевдонімом. У його памфлеті доволі чітко відображено уявлення та настрої дворянського стану. Примітно, що в баченні автора романтичний образ запорожця зберігає актуальність як метафора захисника православної Вітчизни, але йдеться вже не про Україну, а про всю Російську імперію, а від бунтівника-січовика більше немає й сліду — його місце зайняв вірний оборонець царського престолу, який готовий стати твердинею людського духу та звитяги (звідси й псевдонім) на шляху французької загрози. Більше того, автор віршів не приховував свого неґативного ставлення до польських інсурґентів, змальовуючи як авантюру повстання під проводом Т.Костюшка, в якому, вочевидь, убачав гідну всякого осуду протилежність щодо вірнопідданої постави чорноморських (колишніх запорозьких) козаків на чолі з отаманом Кулішем, які взяли участь у кампанії 1806—1807 рр. на боці Росії. У щирості почуттів автора памфлету з приводу перемоги (нехай навіть фіктивної) над Бонапартом сумніватися важко: від перечитування тексту залишається тонкий післясмак авторського настрою, що відображає тверді переконання людини, яка з висоти своїх ідеалів глузує над «жалюгідною», в її уяві, постаттю Наполеона.

***

Стихи Твердовскаго

Ага! Чи вже ты нахопывся

Катюжий сину Бонапартъ!

Небійся пасокою вмывся

Дарма, що чорту брать!

Се вже тоби бачъ не цесарци,

Що ты лыгавъ мовъ ихъ по шапци —

Ни, ни! Тоби тутъ нисъ утруть!

Тутъ вспрудятъ тоби блохи!

Ось погоды лишъ - ще хоть трохи,

То-й прочухана зададуть.

Собь ты бравъ то за дурныцю,

Щобъ зъ москалями воевать,

И можь думавъ ихъ столицю,

Такъ якъ Венецию забрать!

Адзусь-же мурый, невмывака,

Чванько, розбыйныкъ и бурлака!

Бреши якъ хочъ, якъ старый песъ!

Мы знаемъ, що ты волоцюга,

И радъ воливъ братъ съ плуга;

Да ни! - самъ ногъ ты не внесешь!

Да що тоби-й казаты,

И самъ тепер ты схаменувсь;

Бо-вже умеешь и втикаты;

Якъ з Беннигсономъ стовконувсь!

Щасливъ же ты поганьскій сыну,

А все його ты не мынешъ,

Настыгне винъ тебь и въ спыну!

Колысь такій же бувъ Костюшка

Скакавъ, пурхавъ мовъ тоби птушка...

Дежъ винъ теперъ? Ты самъ збагнешъ!

То правда, що ты хитроватый,

Уси намъ штуки показавъ;

Да-й Беннигсонъ же мудроватый,

За все тоби же въ морду давъ!

Крутывся, бачь, ты якъ лисица,

Дале-бигъ! Ты все таки не птыця!

Борзій за човенъ ухвативсь,

Отъ берега самъ одвалывсь,

Не оглядаючись давъ драла -

Мовъ китъ шматок укравши сала!

Хошь кажуть соромъ такъ втикаты

Да що же маешь ты чиныты?

Хиба я буду всъмъ казаты,

Що рыбу всився ты ловыты;

А ты мовчи, що утикаешь,

Щобы мынувся трохи чадъ;

Якъ прибижишь же к жинци,

Скажи, щобъ взявши вси червинци,

Швидчый чкурнула бы назадъ.

Скажи що вже такіи маршы

Задавъ москаль для обезьянъ,

Що дале - бигъ ни отъ пивкварты

Не бувъ нихто такъ пьянъ!

Катъ його зна що — и робыты,

Коли отъ хлопцьвъ вси розбитні —

Куда не повернись — пропавъ!

Ащежь Кулишъ явився,

Бивъ, ризавъ, да-й пробывся,

И тым всъем думу нам задавъ.

Постій же и тоби козаче

Най-найгарнейший дамъ совитъ;

Ты схаменыся небораче,

И не мордуй, якъ катъ, весь свитъ;

Не чванься, годи, не гордыся,

И АЛЕКСАНДРУ поклоныся,

Признайсь ЕМУ що виноватъ;

Отдай у всехъ що позаграбывъ,

Щоб тымъ свій грихъ загладывъ

И мигъ смачненько бъ спать.

Колы же хочешъ? Такъ крутыся

Поки пристигне твій конецъ;

Тильки тогди вже не вертися

Якъ кыне на тебе донець

Арканъ, якій жъ давно готовый,

И дуже мицный, гарный, новый,

Хошь як тигны не перервешь!

Покайся же поки живешь;

А що панъ Беннигсонъ докаже,

Що петли не мынешь ты враже!

Конецъ

Истолкованіе словъ, находящихся въ стихахъ Твердовскаго

Нахопывся — наскочилъ

Катюжій — палачовъ

Пасокою вмывся — рыло все в крови

Дарма — даромъ, хоти, несмотря

Бачъ — ведь

Лыгаевъ — глоталъ, утиралъ, уписывать

Мовъ якъ — какъ будто

Поталиця — окрошка

Вспрудить — выгонять, потрясывая надъ огнемъ

Ось — ну!

Прочухана задать — трезвона дать, разчесать

Дурныця — пустяки

Адзусь! — Вонъ! Вонъ! Згинь!

Мурый — черномазый

Невмывака — замарашка, которому и умываться не нужно

Волоцюга — бродяга, нетерпящий домосъдства

Схаменуться — спохватиться

Втикаты — утикать, бъжать

Поганскій — неверный, нехристиянській

Збагнуть — смякнуть

Уси — всъ

Морда — рыло

Борзій — скорей

Човенъ — лодка, челнокъ

Дать драла — тяги дать

Китъ — котъ

Шматокъ — кусокъ

Соромъ — стыдно

Маешь — имъешь

Чиныть — делать

Хиба — развь

Жинка — жонка, жена

Швидчій — поскорей

Жарты — шутки

Згадать — выдумать

Дале-бигъ — ей Богу

Пивъ-кварты — полкрушки

Катъ — палачь

Робить — делать

Хлопця — мальчишки, ребятишки

Кулишъ — розмазня. Тутъ имя собств. одного козачьего начальника

Наигарнъишія — самый лучшій

Схаменутися — опомниться Небораче — бьдняшка

Мордовать — мучить

Годи — полно, довольно

Мигъ — могъ

Тильки — только

Дуже — очень

Мицный — плотный, крьпкій

Гарный — казистый, видный

The Ukrainian poetry pamphlet “Poems of Cossack Tverdovskiy” from the National France archive is an eloquent testimony of anti-Napoleon disposition of Ukrainian nobility. This text became a French trophy after the 1812 War. It is introduced into the public domain for the first time, outlining the historical context of its origin. Basing on French archival documents and memoirs, author refutes the thesis on the existence of foreign policy orientation towards seeking support from Napoleon among the elite groups of Malorosiia, which is dominant in Ukrainian historiography. During 1806-1812 Malorosiia nobility remained loyal to the throne of Tsars, and hostile to the Western model of social development. The model was best manifested in Napoleon’s France. Proclamations of toasts to the health of the French Emperor by certain noblemen, and the oath of allegiance to Napoleon, written by Varlaam (Shyshats’kyi), Archbishop of Mogyliov, had a manifest situational character, and were not indicative of their opposition to Russia.