Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Український історичний журнал - вересень - жовтень - 2012

ВІЗАНТІЙСЬКЕ ПОСОЛЬСТВО 568 р. ДО ТЮРКІВ ЗА ТВОРОМ МЕНАНДРА ПРОТЕКТОРА

У статті на основі твору візантійського історика Менандра Протектора досліджується посольство Візантії до Тюркського каганату 568 р. та його передісторія.

Суб’єктивність суджень Менандра дає змогу подивитися на дипломатичні церемонії, побут і звичаї ставки тюркського правителя очима сучасників-візантійців.

У середині VI ст. на Південному Алтаї сформувалося державно-політичне утворення, відоме в історії як Великий тюркський каганат. Свій родовід тюрки вели від леґендарних «п’ятиста сімейств Ашина», які до кінця 30-х рр. V ст. перебували в політичній залежності від гунів. Після того, як останніх підкорили тобґачі, князь Ашина зі своїми «п’ятьмастами сімействами» втік від них на Алтай, де потрапив під владу жужанів. Відомо, що одним із занять тюрків у той час був видобуток заліза в Алтайських горах.

У 545 р. вождь тюрків Бумин (Тумен) установив союзницькі відносини з північнокитайською державою Західна Вей, а вже за рік розгромив і підкорив уйґурів, котрі воювали проти жужанів. Допомогу тюркам надали тоді тобґачі, що кочували на північному заході Китаю. Протягом 551—555 рр. Жужанський каганат припинив своє існування. Для закріплення дружніх стосунків з імперією Західна Вей Бумин у 551 р. узяв за дружину китайську принцесу.

Таким чином, у підконтрольних колись жужанам північнокитайських та монґольських степах запанували тюрки. їхній правитель Бумин очолив племінний союз і перебрав титул кагана. Після його смерті (552 р.) величезну державу розподілили між собою Мукан (син Бумина) та Істемі (молодший брат Бумина). Титул кагана перейшов до Мукана, який у 553—572 рр. правив у Монґолії, де утворився Східнотюркський каганат. Істемі з титулом ябґу (верховний правитель; Менандр Протектор передає його як «дизабул») став на чолі Західнотюркського каганату. До його володінь увійшли Джунґарія, території в басейнах річок Йолдуз, Ілі, Талас, Чу.

У середині 50-х рр. VI ст. тюрки з’явилися на кордонах країни ефталітів, котрі у той час воювали з сасанідською Персією. її правитель шахиншах Хосров І Ануширван побачив у тюрках союзників у своїй боротьбі проти ефталітів, тож доволі швидко спільними зусиллями персам і тюркам удалося їх здолати. Переможці розподілили захоплені території: тюркам дісталася Соґдіана, а персам — Бактрія.

Заволодівши розташованою на перехресті древніх караванних шляхів Соґдіаною, тюрки прагнули здобути право вільної торгівлі між Китаєм та Візантією. Такі наміри суперечили інтересам перських шахів із династії Сасанідів, які монопольно контролювали Великий шовковий шлях і не бажали втрачати своїх позицій. Тюркські правителі вирішили взяти Персію в дипломатичну блокаду. У цих своїх планах вони розраховували на Візантію.

Візантійська імперія у другій половині VI ст. перебувала в непростій ситуації. Після періоду Юстиніана І (правив у 527—565 рр.) держава ввійшла у смугу економічного занепаду. Користуючись активною підтримкою та заохоченням із боку влади, непомірно розвинулося велике землеволодіння — як світське, так і церковно-монастирське. Чисельність населення скорочувалася, натомість збільшувалися площі спустошених і необроблюваних земель. Інститут колонату перестав відігравати колишню роль провідного фактора в розвитку сільського господарства імперії. Таким чином, поступово зникало соціальне підґрунтя для зміцнення дрібного селянства, що призводило до послаблення індивідуальних господарств, занепаду земельної власності міських громад та до подальшої кризи невеликих міст.

У військовому плані імперія теж була виснаженою. Гостро бракувало коштів на утримання армії, що викликало невдоволення і призводило до повстань. Падіння дисципліни і засилля варварів-леґіонерів підривало військо зсередини. Усі ці фактори неґативно позначалися на зовнішньополітичній ситуації, яка була доволі складною, адже Візантія поступово втрачала свої володіння на заході та сході. Так, 568 р. ланґобарди захопили значну частину Апеннінського півострова, на Піренеях володарювали вестґоти, а на сході у цей час тривала війна з Персією за вплив на Вірменію, Лазіку, Аравію та північноаравійських кочовиків. Ця боротьба мала економічне підґрунтя. Торговельні інтереси обох держав тісно перепліталися, оскільки держава Сасанідів виступала найважливішим посередником у товарообміні Візантії з країнами Сходу. Відтак досягнення вигідних для ромеїв умов торгівлі та посередництва було одним із пріоритетних завдань візантійської дипломатії.

У 60-х рр. VI ст. на кордоні дунайських провінцій Візантії з’явилися авари — переважно тюркомовні кочовики, котрі прийшли в Європу з Азії. Історія Аварського каганату бере початок із кінця 560-х рр. За правління кагана Баяна I (562—602 рр.) авари осіли на Середньому Дунаї. У 558 р. до Візантії вирушило аварське посольство. Кочовики зобов’язувались охороняти кордони імперії на Дунаї, а басилевс мав виплачувати їм за це щорічну данину. Так, нові союзники імперії розгромили загони булґарських племінних об’єднань утиґурів і кутриґурів, а згодом почали нападати на слов’ян, котрі з другої половини VI ст. становили для Візантії реальну загрозу. Незважаючи на те, що населення Аварського каганату етнічно було переважно слов’янським, авари успішно воювали зі слов’янами. Відчувши свою міць і вплив на імперію, аварська знать почала вимагати від Константинополя збільшення данини і дозволу селитися на землях уздовж Дунаю. А оскільки жодна зі сторін не бажала йти на поступки, авари почали нападати на союзних Візантії ґепідів, захопивши землі цієї групи ґерманських племен у Паннонії та по Середньому Дунаю. Слов’яни, що мешкали тут, та авари дедалі частіше нападали на Візантію.

Отже, напередодні встановлення дипломатичних контактів між Візантією та Тюркським каганатом імперія перебувала в доволі складному зовнішньополітичному становищі. У 568 р. до Константинополя вирушило тюркське посольство на чолі з Маніахом. За укладеною тоді угодою імперія дозволяла тюркам здійснювати контроль над Великим шовковим шляхом. Під час тюрксько-візантійських переговорів було досягнуто домовленості про спільні воєнні дії проти Персії та аварів.

Для підтвердження і закріплення цих рішень у серпні 568 р. імператор Юстин ІІ (правив у 565—578 рр.) вислав до тюрків посольство на чолі з кілікійцем Земархом. Його супроводжував посол тюркського кагана Маніах, який насправді був не етнічним тюрком, а соґдійцем — представники цього народу здавна виступали посередниками в дипломатичних взаєминах тюрків, оскільки знали різні мови та особливості ведення переговорів. Не забували вони також і про власні комерційні інтереси. Імовірно, саме соґдійські купці були ініціаторами відправки посольства до Візантії після відмови Персії передати тюркам контроль над Великим шовковим шляхом.

Причина такого авторитету соґдійців крилася в економічній площині. Цей народ опинився під владою тюрків після того, як останні, розгромивши ефталітів, заволоділи Середньою Азією. Соґдійці мешкали вздовж головних караванних шляхів, що позначалося не тільки на їх економічних пріоритетах, але й на культурно-релігійному світогляді. Населення Соґда сповідувало маніхейство. Ім’я тюркського посла Маніаха (дослівно — «брат Мані») свідчить про розповсюдження маніхейства серед соґдійців.

В «Історії» Менандра Протектора зберігся цікавий опис подорожі Земарха на Алтай, у ставку тюркського кагана. Період, який описує автор, охоплює останні роки владарювання імператора Юстиніана І та часи Юстина ІІ й Тиберія ІІ (578—582 рр.). Праця Менандра збереглася в кількох фраґментах та має неабияку цінність, оскільки дає можливість вивчати відносини Візантії з сусідніми кочовими народами. Власне, нас цікавить сама подорож Земарха на Алтай у висвітленні сучасника тих подій - візантійського історика та юриста другої половини VI ст. Менандра Протектора. Суб’єктивність його суджень дає змогу подивитися на звичаї, побут і дипломатичні церемонії двору тюркського кагана очима візантійців.

В основі нашого перекладу - грецький текст, опублікований 1829 р. у збірнику «Corpus Scriptorum Historiae Byzantinae». У 1860 р. у Санкт-Петербурзі вийшов друком російський переклад, автор якого - письменник-еллініст С.Ю.Дестуніс (1782-1848 рр.), розпочав роботу над збірником ще 1838 р. Він переклав чотири частини, проте за його життя світ побачив лише один невеликий фраґмент. Решту перекладу, у тому числі й працю Менандра, опублікував син С.Ю.Дестуніса.

У 1990-х рр. деякі фраґменти праці Менандра перекладали російські вчені І.А.Левинська й С.Р.Тохтасьєв. Вони детально проаналізували текст, зробили цінні коментарі. Наша спроба перекладу фраґменту цього візантійського автора має за мету не просто подати його українською мовою, а подивитися на процеси міжцивілізаційних взаємодій очима ромея - їх безпосереднього учасника.

***

Фрагмент з «Історії» Менандра Протектора про візантійське посольство до тюрків у 568 р.

Від тюрків, які в давнину називалися саками, посольство до Юстина прибуло заради миру. Басилевс теж вирішив на раді посольство відправити до тюрків, і, отже, якомусь Земарху з Кілікії, що на той час був східних міст стратигом, наказав збиратись у це посольство. Коли, отже, усе йому для довгого шляху було підготовлене, тоді у четвертий рік правління басилевса Юстина, у другий рік п’ятнадцятирічного колообігу, на початку латинського місяця авґуста [серпня] в далеку країну пішли. Земарх вирушив із Візантія разом із Маніахом та його супутниками.

Багатоденний шлях Земарха завершувався. Після того, як прийшли у місцевість соґдійців, коли з коней зійшли, деякі з тюрків, які на це поставлені, пропонували купувати в них залізо. Гадаю, що вони робили це, аби довести, що в них є залізні рудники, говориться ж, що їм важко використовувати вироби із заліза. Таким чином, можна зрозуміти, що вони хизувалися тим, що в їхній землі є залізо.

Інші якісь із цього племені [тюрків], які самих себе називали, і про яких говорили, що вони виганяють порчу, поряд із Земархом стрибали й, отже, усі речі [посольства] перенесли з молитвою за звичаєм на середину. На багатті з молодих паростків ладанного дерева просушили їх, шепочучи скіфською мовою якісь варварські слова, дзвонили у дзвіночки і били в бубни. Зверху над речами підносили палаюче листя ладанного дерева, викрикуючи і водночас скаженіючи та сердячись, так, що здавалося, ніби погане проганяли. Оці ж, хто відводить нещастя, уважаються заступниками від нечистих сил. Обернувши так усі нещастя, вони й самого Земарха перевели крізь полум’я, таким чином гадаючи, що виконали священний обряд.

Після цього під наглядом поставлених каганом вони строєм до гори, яку називають Ектаґом, а грецькі мужі — Золотою, отже, прибули, де в той час перебував Дизабул. У долині Золотої гори, після того, як Земарх прийшов, одразу ж представили його Дизабулу, який перебував у середині шатра на золотому сидінні. Його тягнув один кінь, коли це було необхідно.

Привітавши варвара за власними звичаями, тримаючи дари перед собою, [Земарх] віддав їх тим, хто про це мав турбуватися і приймати. Між тим Земарх сказав: «Наш правитель, великий басилевс, відзначивши мене [місією] посла за мої чесноти, бажає тобі, о, правитель багатьох народів, бути здоровим, щасливим і благополучним, виявляти радість і прихильність свою ромеям. Май силу завжди над своїми ворогами і нападай на них. Нехай буде відсутня ворожнеча, яка може розірвати закони дружби. Вигідні, корисні для мене [Земарх промовляв від імені імператора] племена тюрків і ті інші, що підкорюються тюркам поза межами». Так говорив Земарх, а Дизабул теж привітав [його] відповідною промовою.

Потім вони обідали і пишний бенкет тривав, без сумніву, цілий день у тому самому шатрі, вкритому тканиною з шовку природних ніжних кольорів. Вино ж не таке, яке видавлюється в нас із винограду, а напій їхньої землі, якийсь місцевий, варварський за походженням, схожий на молоде солодке вино. І після того повернулися туди, де вони зупинилися, для відпочинку.

Потім, наступного дня, вони разом були відправлені в інше шатро, оббите й оздоблене шматком матерії з шовку, тут статуї [божеств] у різноманітних видах стояли. Дизабул же сидів на ліжку, котре було все із золота. Усередині [шатра] було розставлено чаші та кропильниці з золота, а також піфоси, теж золоті. Знову вони частувалися і також за вживанням напоїв поговорили про все, що хотіли висловити, і порозходилися. 

Наступного дня їх було запрошено до іншого приміщення, де були дерев’яні колони, укриті золотом, також ложе, звичайно, зроблене із золота, котре тримали чотири золотих павича. Попереду в кімнаті багато возів було поставлено, в яких було багато срібних речей, диски і щось із тростини, утім і численні зображення чотириногих [істот], і вони зроблені зі срібла, жодне з них не поступається, на нашу думку, тим, що в нас. Таким є скарб вождя тюрків.

Відносно Земарха, який ще там перебував, Дизабул думав, що подібно до нього самого, Земарх разом із двадцятьма слугами та супутниками зберуться виступити в похід проти персів, а всі інші ромеї повернулися б до країни холіатів чекати на повернення Земарха. І він [Дизабул], виявивши дарами свою прихильність, відпустив їх; Земарха ж пошанував служницею, яка походила з землі так званих херхизів. І Земарх разом із Дизабулом пішли битися з персами.

Там, мабуть, коли подорож завершилася, у місці, що називалося Талас, зупинившись для відпочинку, зустріли перського посла до Дизабула. І, отже, разом покликані були до нього посли ромеїв і персів для учти. І будучи присутній сам, Дизабул до ромеїв виявив більшу пошану, розсадивши їх на кращі місця. Щодо персів він мав багато нарікань, тому що несправедливо постраждав від них, і з цієї причини йшов на них війною. Посол же персів, через посилені обвинувачення Дизабула, забувши про закон мовчання, що існував у них на бенкетах, швидко почав говорити, відверто спростовуючи закиди Дизабула; усі дуже здивувалися його надзвичайній пристрасті, як він, не зважаючи на закон, багато і зухвало промовляв. Вони відступили, Дизабул же готувався [виступити] проти персів.

Прикликавши до себе Земарха й тих, хто був біля нього, та стару до ромеїв дружбу підтвердивши, відпустив відразу ж. Іншого посла до них приставив, бо попередній, на ім’я Маніах, помер. Прізвище того посла було Тагма, у ранзі тархана. Він же був від Дизабула до ромеїв послом. Разом із ним був тепер юнак, як говорили, молодий син померлого Маніаха, якому [нібито] перейшли батькові чесноти, однак він був наступним, що після тархана Тагма успадкував титул. Гадаю, що через виняткове і прихильне ставлення Дизабула до Маніаха юнакові випала така шана. Післятого, як Дизабул випроводив Земарха, той наздогнав раніше відпущених ромеїв там, де їм призначалось, і, отже, він здійснив із ними [зворотну] подорож у свої рідні землі. Залишивши позаду головне місто холіатів, вони проходили через фортеці. 

On the basis of translation the fragment of text of Menander researched the Byzantine embassy to the Turkic Khanate in the 568 a.c. Subjectivity judgments of Menander allows to look at Turkic customs, life and diplomatic ceremony by Roman’s view.