Український історичний журнал. Липень-серпень. 2012

Автор статті: Таїрова-Яковлева Т.Ґ. (Санкт-Петербурґ, Російська Федерація)

Офіційний сайт журналу: Український історичний журнал - 2012 - Вип. 4

ДО ПИТАННЯ ПРО ІСТОРИЧНІ Й ТЕРИТОРІАЛЬНІ УЯВЛЕННЯ КОЗАЦЬКОЇ СТАРШИНИ НАПРИКІНЦІ XVII ст.

На основі документів посольської місії В.Кочубея 1685 р. досліджуються історичні й територіальні уявлення козацької еліти. Робиться висновок про добру поінформованість представників Ґенеральної військової канцелярії щодо різноманітних історичних хронік, оцінку ними спадщини київських та московських князів, належність посожських сіл, кордони України тощо.

Питання щодо уявлень козацької старшини про кордони та історичну належність території Гетьманщини (Війська Запорозького) було предметом уваги багатьох істориків. До цієї проблеми, зокрема, зверталися І.Крип’якевич та М.Василенко, а останнім часом — В.Смолій і В.Степанков, О.Гуржій, З.Когут, Ф.Сисин, Т.Чухліб, Н.Яковенко, В.Станіславський та ін. Так, З.Когут у своїй нещодавній студії підбив підсумки досліджень і простежив зміни територіальних уявлень козацтва від часів Б.Хмельницького до І.Самойловича, слідом за B.Смолієм і В.Степанковим стверджуючи, що у Б.Хмельницького було дві концепції: максималістська з включенням усіх етнічних територій, і стратегічна, яка передбачала об’єднання козацьких територій під гетьманською владою.

Чіткі кордони Гетьманщини у складі Чернігівського, Київського та Брацлавського воєводств уперше визначив Зборівський договір. Саме у цих межах Військо Запорозьке визнало підданство московському цареві. Що стосується питання Білорусії й спроб Б.Хмельницького поширити свою владу на її територію, то З.Когут оголошує це «правом меча», бажанням володіти завойованими землями. Таке твердження видається спірним, я радше схиляюся до думки C.Плохія, котрий твердить, що й козаки, і литовці визнавали русинів України та Білорусії належними до однієї етнічної групи. Отже, Б.Хмельницький уважав природним розширення меж Гетьманщини за рахунок білоруських земель. Такий висновок непрямо підтверджують наполегливі намагання І.Виговського та П.Дорошенка продовжувати цю політику. Проте залишмо «білоруське питання» поза нашим дослідженням, а натомість зупинімося на дебатах про кордони Гетьманщини, що відбулися 1685 р. — напередодні укладення «Вічного миру», коли гетьман І.Самойлович затято змагався за посожські села та шукав вагомі арГументи на свою користь.

Згідно з адміністративним устроєм Війська Запорозького в 1648—1654 рр., Посожжя не входило до козацької території. Тільки в роки Руїни з послабленням Речі Посполитої ситуація змінилася. Як ішлося в Конотопських статтях 1672 р.,

«бывший гетман, Демко Игнатов, королевскаго величества в стороне, в воеводстве Мстиславском, и в поветех, в Мозырском и в Речицком, заехал многие места по реку Сож». Відтак новообраному гетьманові І.Самойловичу «ис тех мест» наказувалося «уступить». Під час переговорів у справі укладення «вічного миру» йшлося про «отдание посожских сел, которые по Сож реку недавнями временны, после последней комиссии, к Стародубскому и Черниговскому полком присвоены были».

Розглядаючи ці події, Т.Чухліб використав у своїй праці листи та інструкції І.Самойловича на переговорах з Яном III Собеським, що зберігаються у варшавському архіві. Наведена ним цитата («на тій чигиринській [стороні] Дніпра [...] землі від віку власність Війська Запорозького») дозволила З.Когуту зробити висновок, що І.Самойлович «мав добре сформоване бачення того, якими мали бути кордони козацької держави». Цілковито погоджуючись із цією думкою додам, що на перемовинах у Москві через своїх посланців І.Самойлович чіткіше продемонстрував свої уявлення про кордони та історію належності земель.

В.Станіславський, згадуючи у своїй розвідці про посольство до Москви у січні 1685 р. військового канцеляриста В.Кочубея (в автора помилково з ініціалом «Л.»), уривок із виданої йому І.Самойловичем інструкції цитує за працями М.Костомарова й С.Соловйова. Т.Чухліб, який аналізував політику цього гетьмана, також лише згадує про посольство В.Кочубея (і у цього автора він знову ж таки «Л.Кочубей»), посилаючись при цьому на С.Соловйова. Московський історик К.Кочеґаров у своїй нещодавній монографії мимохідь говорить про приїзд від І.Самойловича його посланця В.Кочубея — також при цьому базуючись на викладі С.Соловйова.

Слід зауважити, що й сам С.Соловйов обмежився лише згадкою про місію В.Кочубея та навів цитату з гетьманської інструкції — ту саму, яку тепер використовують усі історики:

«А оскільки вся тамтешня сторона Дніпра, Поділля, Волинь, Підгір’я, Підляшшя та вся Червона Русь завжди до монархії російської («русской») від початку буття тутешніх народів належали, то безгрішно б було своє справіку вічне, хоча б і помалу, відзискувати, шукаючи зручної нагоди».

Дозволю собі висловити «крамольну» думку, що С.Соловйов навмисно вирвав зі справи тільки цю цитату, котра поза контекстом звучить у доволі «імперському дусі». М.Костомаров у своїй монографії «Руїна» відтворив її, щоправда в дещо розширеному вигляді, очевидно, усе ж користуючись першоджерелом.

Якщо сучасні історики просто не дивились ориґіналів справи посольства B.Кочубея, то С.Соловйов і М.Костомаров їх, звісно ж, бачили. І залишається на їхньому сумлінні, чому вони не ввели до наукового обігу наявні тут унікальні матеріали, котрі характеризують знання про історію й територіальні уявлення козацької старшини.

Цікаво, що навіть не звертаючись до першоджерела деякі дослідники, проте, на основі викладу С.Соловйова роблять далекосяжні висновки. Так, К.Кочеґаров різко заперечує думку свого українського колеґи Т.Чухліба, що наміри гетьмана розходилися з прагненнями російського уряду. Зокрема, московський історик заявляє: «Усі свої вимоги І.Самойлович висував у рамках своїх васальних стосунків із російськими царями та статусу України у складі Російської держави». При цьому він явно плутає форму, в якій подавалися ці вимоги, з їх реальним змістом. Коментуючи посольство В.Кочубея, К.Кочеґаров дозволяє собі таке некоректне судження: «І.Самойлович показав себе прихильником подальшої боротьби за підлеглість Росії всіх східнослов’янських земель, що перебували під владою Корони Польської». І тут же обмовляється: «Зрозуміло, у цьому випадку І.Самойлович мав на увазі перш за все розширення меж підвладних йому територій». Але, як кажуть, це дві великі різниці.

Зауважимо, що В.Степанков зовсім по-іншому коментує ту ж саму цитату (цього разу вже у викладі М.Костомарова), говорячи, що І.Самойлович «послав до Москви інструкцію, в якій пропонував добиватися від Польщі відмови від усіх етноукраїнських земель».

Перш за все слід підкреслити, що документи посольства В.Кочубея, на превеликий жаль, збереглися тільки в перекладі російською мовою, зробленому в Посольському приказі, тож ми можемо тільки здогадуватися, які терміни використовувалися в українському ориґіналі.

Між тим В.Кочубей привіз у Москву унікальний документ під назвою «Описание народа российского, откуды начало восприяло и о граница града Киева, и Киевского, и Черниговского, и Переяславского полков с принадлежащими к ним мест и реками». Це був свого роду науковий трактат, в якому на основі джерел доводилася належність різноманітних територій.

Підготовлений у стінах Ґенеральної військової канцелярії 15-аркушевий документ дає яскраве уявлення про те, наскільки освіченими та начитаними були військові канцеляристи (до речі, автор відомого літопису Самійло Величко тоді там ще не служив). Беручи до уваги, що «Описание народа российского.» було складене в 1684 р., воно дозволяє нам дещо заповнити прогалину в наших знаннях про менталітет козацької еліти того часу, адже практично всі літописи та списки, що дійшли до нас, належать пізнішому періоду. У трактаті з посиланнями на джерела викладено історію українських територій та їх правителів, стосунки з сусідами, докладно описуються кордони й висловлюються побажання на переговори з поляками.

Тепер ми можемо достеменно стверджувати, що в Ґенеральній військовій канцелярії часів І.Самойловича знали «Хроніку Європейської Сарматії» А.Ґваньїні, а також «Кроникарь княжения руського», «Кроники Великого княжества Литовского», «Кронику руськой земли», твір Мартина Бєльського тощо. Цікаво, яким бібліотечним зібранням користувалися укладачі документа при його підготовці? Примітно, що після кожної цитати з перелічених джерел іде посилання (просто як за сучасними бібліографічними вимогами!) з указівкою на сторінку (наприклад: «Чти Гваглина оруской земли, лист 2»).

Слід відзначити, що козацька еліта мала доволі туманні уявлення про стародавню історичну хронологію. У документі йдеться «о руской земли, и о границах ея и от початку монархии руской сарматцкого народа». Хронологія вибудовується така:

«Роксоляне, русь или славяне от вандалов [происходят]. А прежде от Афета, сына Ноева початок свой ведуд. [...] Русь или сарматы всех народов храбрейшие были [...] еще лета от сотворения света 46 том году державу имеша во Европе. [...] росийскому народу или словянскому великий Александр царь македонский грамоты подавал [...] в вечные роды для их мужественного сердца: от полунощного великого окияна даже до полудендного италияского».

І далі, із посиланням на «Кроникарь княжения руського», стверджувалося: «Русь или славяня прежние суть нежели поляки во Европе».

Зрозуміло, який «російський народ» (у перекладі московських дяків) існував у часи Александра Македонського та наскільки вирвана з контексту цитата, наведена С.Соловйовим!

Значно більш реалістичними були уявлення козацької старшини про часи після татаро-монґольського нашестя, про Данила Галицького («уделный князь в своем княжении, наследник князей росийских»). Причому знову таки, це вже переклад дяків Посольського приказу, оскільки в іншому місці ця фраза повторюється з терміном «руских», тобто князів Київської Русі. «Киевское княжение, Волынь и Подляшье, - ідеться в документі, - Короне полской присовокуплено лета от Христа 1569». Не менш промовисте твердження: «Литовские князи подданыи и рабы князем киевским».

Загалом цей текст підтверджує думку про існування у середовищі козацької еліти «максималістської» та «стратегічної» концепції кордонів:

«Смоленск, Витепск и Полоцк, Новгород, Галич и все Подолие, Лвов, Перемышль, Ярослав и все Красное Покутие, Люблин и всею Черною Русю, Луцк, Владимир, Острог, Изяслав и всем Волынем владели сынове Владимира святаго, яко природные князи росийские».

А в іншому місці: «Описание воеводств Киевского, Брясловского и Черниговского, в которых Войско все Запорожское заключаетца». При цьому Київське воєводство укладачі документа доводять аж до узбережжя Чорного моря. Доволі показове ще одне твердження: «В тех трех воеводствах и Украйна вся, и Войско Запорожское заключаетца».

Добиватися поступок від поляків саме в таких кордонах І.Самойлович пропонував за допомогою сили:

«А то все удобно за помощию Божиею и пречистой Богородицы молитвами исполнитися может, когда великий государь наш его царское пресветлое величество все силы свои так на литовскую страну, как сюды на Украйну изволит обратити к господину гетману и к Киеву, чтоб неприятелю на шею наступили. Тогда б неприятель сам рад и не рад со всеми теми тремя воеводствы поступится, прося милосердия».

Є в тексті й інша промовиста заява: «При ком Киев и Запороже пребывати будет, при том и все Войско Запорожское оставатца непоколебимо будет». Це - до питання про ставлення козаків допідданства московському цареві. В інструкції нагадувалося, що

«когда сия Малая Росия с Войском Запорожским с посполитым народом принята учинилась в милостивую милостивого пресветлого монарха оного оборону (зауважмо, не в підданство, а в оборону! - Т.Т.-Я.), тогда сия страна малоросийская обреталася в совершенной своей полности, не токмо от полской земли по реку Случь и по город Каменец, а от волоской земли по реку Днестр широта еяпротягалась, но и от Литвы в глупь свои широкие имела границы. [.] А ныне с великою и неутолимою жалостию нашею мы гетман с войском запорожским и со всем народом малоросийским то поносити долженствуем, что грех наших ради свои малоросийские страны одне войнами внутренными через присяги преступников, иные неприятелскими нашествиим и розными смятенми Господь Бог допустил умаленные быть понеж оная сторона Днепра во отлучении осталась».

У цій фразі звучить виразний докір на адресу московських царів, які не змогли «оборонити» всю «Малу Росію».

Є в документі й частина, присвячена Московській державі та її відношенню до Київської Русі. Укладачі з військової канцелярії заперечували право польських королів уважати себе спадкоємцями київських князів: «О сем дивно поляком руские земли наследниками называтися». Не визнавали вони й спроб польських авторів «князей росийских московских незнатными сотворить», оскільки, на їхню думку, московські князі походили «от росийских князей». Визнаючи зв’язок московських володарів із київськими, укладачі трактату, проте, чітко відокремлювали поняття «руских» (князів Київської Русі) та «московских» (правителів Московської держави) «князей». Показові й уживані звороти: «народов росийских» (тобто малоросійського та великоросійського), «малоросийская страна».

Певне уявлення щодо ставлення до документів минулих епох дає повідомлення, зроблене В.Кочубеєм про посожські села з обох сторін Дніпра:

«Чиним донесение, что сыскалися в древних писмах совершенные доводы, объявляющия то, что они исконно к Войску Запорожскому належали и гетманы прежде нас бывшие ими владели, которые писма Богдана Хмелницкого и иных древних (цікаво, яке слово було в оригіналі? - Т.Т.-Я.) объявит их вышепомянутой наш посланной».

Далі, посилаючись на універсали Б.Хмельницького, стверджувалося,

«что не токмо те села до Войска Запорожского належали, но и в городе ж Быхове, Чаусах, высоко на Днепром обретающихся, а наипаче в Гомлю, Пропойску и в ыных, блиско Сожа лежащих, властьрегименту Войска Запорожского распростиралась, полковники, сотники и иные началники по чину Войска Запорожского в них бывали».

Тут явно не йдеться про «право меча», навпаки, відзначається, що «ныне в тех селах все обретающияся власти нашей ради и о том загодем радуютца».

Таким чином, І.Самойлович та його оточення (так само, як перед цим Б.Хмельницький, про що писав ще І.Крип’якевич) прагнули розширити межі козацьких територій, особливо на північ, використовуючи для цього історичні хроніки та документи. І така спроба не була проявом наївності або невігластва. Навпаки, суперечливі прикордонні питання при укладенні міждержавних договорів (у даному випадку - між Річчю Посполитою та Московською державою) нерідко вирішувалися «межовими суддями», котрі виносили рішення щодо проведення кордону саме на підставі доказів давньої належності територій.

І.Самойлович пояснював, що Посожжя віддали полякам тимчасово, до порубіжного розмежування, на котрому козаки не змогли відстояти свої права через участь у війні, і тепер надавав необхідні докази. Зрозуміло, що фактичному керівникові московського уряду під час реґентства царівни Софії, який опікувався укладенням «вічного миру» з Річчю Посполитою - князеві В.Ґоліцину вони були ні до чого, оскільки перед ним стояли абсолютно інші геополітичні завдання. Проте завдяки наполегливості гетьмана І.Самойловича ми маємо можливість краще зрозуміти менталітет козацької старшини та уявлення її представників про історичну належність територій.

This article is based on the papers of the embassy of V.Kochubei to Moscow in 1685 and includes the analysis of the historical and territorial conceptions of the Cossack’s elite.

It illustrates the good knowledge of the members of the General Office about historical chronicles, their opinion regarding relations of Kyiv and Moscow dukes, belonging of the Sozh villages, borders of Ukraine etc.