Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Український історичний журнал - липень - серпень - 2012

АРТИЛЕРІЯ КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ: СТВОРЕННЯ, РОЗВИТОК, ВНУТРІШНЯ ОРГАНІЗАЦІЯ (1648-1781 рр.)

Висвітлюється інституційне становлення й розвиток козацької артилерії у середині XVII - наприкінці XVIII ст. На основі неопублікованих джерел реконструйовано модель функціонування гарматного відомства, його структуру, організацію, управління, з’ясовано обов’язки урядників та обслуги, допоміжних служб.

Козацька артилерія була одним із небагатьох родів військ (поряд із найманим), що мала постійні форми організації та фінансування як під час війни, так і в мирний період. У військово-адміністративному відношенні вона поділялася на ґенеральну «армату», що перебувала в розпорядженні вищого командування, а також полкову та сотенну, котру контролювали й утримували місцеві влади (козацька адміністрація, магістрати, ратуші).

Від XVI ст., подібно до інших армій Європи, артилерія в козаків мала ще й статус військових клейнодів, які уречевлено репрезентували славу та потугу війська. Особливе символічне значення мали жалувані, що несли на собі герби суверенів, а також трофейні гармати - свідчення звитяг. Так, у 1666 р. правобережне козацтво домагалося в короля та сейму повернення гармат, вивезених за гетьманування П.Тетері до Білоцерківського замку. Інструкції послам у Варшаву наполягали на тому, що «всі клейноди, гармати й скарби, протягом багатьох років криваво набуті як антецесорами нашими, так і нами самими [...] аби ласкою й добротою батьківською були нам, Війську вірному Запорозькому, усі привернені й віддані, з чого б могли ми тішитися не лише зараз, але й по тому». 

Те, що «армата» зберігала символічну належність до військових, а відтак і державних клейнодів у пізніші часи свідчили нарікання лівобережної старшини з приводу того, що в Терський похід 1723 р.

«виступили [...] безь войсковыхъ надлежащихъ знаковъ: знамя, котловъ и протчого, и безъ прибору и артилерійского запасу, якъ было передъ тимъ енералітету войска Запорожского маршъ воспріимати обыкновенно».

Козацька артилерія сформувалася в окрему організаційну структуру в перші роки повстання Богдана Хмельницького. її попередницею була полкова артилерія реєстрового війська, поповнена численними трофеями й зорганізована у самостійну формацію. її інституційний статус та джерела утримання були одними з небагатьох питань військового устрою гетьманату, що стабільно відображалися в договірних статтях, котрі мали «рамковий» характер у процесі становлення молодої козацької держави. Першу згадку, яка трактувала «армату» осібним родом військ, маємо в тексті пунктів-суплік до московського царя від лютого 1654 р.:

«на поделку к снаряду войскового и на пушкарей и на всех слуг, что у снаряду, просим твоего царского величества, изволь имети свое царское милостивое призренье, как о зямовле, також и о станах, також и на обозного 400 золотых».

Відповідь, дана Москвою в Березневих статтях, передбачала утримання артилерії Війська Запорозького «ис тамошних доходов», що мали йти на «пушкарей», «работных людей», а також «обозного арматного» та «хоружего арматного», котрим встановлювалося жалування у 400 та 50 золотих відповідно. Детальнішу картину організації артилерії подали Переяславські статті 1659 р., у котрих обумовлювалося

«чтоб армате войсковой быти в Корсуни, и весь повет дати на выживленье и на всю оправу до арматы, а на послузе при гармате заставати обозному, ясаулу, хорунжему, писарю, пушкарям осмидесятчеловекам, арматов тоже, шипошников четыре человека, ремесников двенадцать человек, стадников шесть человек, целюрик один человек, добышов два человека, коновалов два ж человека». 

Очевидно, доволі широкі плани щодо реорганізації артилерії, точної фіксації яких у джерелах, на жаль, нам наразі не пощастило знайти, мав Іван Виговський. На це вказує принаймні два опосередкованих свідчення: 11 червня 1659 р. король Ян Казимир пожалував Степанові Немиричу (братові відомого соратника І.Виговського — Юрія Немирича) патент на «ґенеральство артилерії Великого князівства Руського». Імовірно, цей уряд мав стати одним із центральних у військовій та адміністративній ієрархії нової устроєвої моделі гетьманату, котру було закладено в Гадяцькому трактаті. Утім, оскільки реалізувати її на практиці так і не судилося, це призначення, швидше за все, залишилося формальним. Про його можливий статус та обсяги повноважень дозволяє судити аналогічний уряд коронного ґенерала артилерії, заснований згідно з сеймовою постановою 1637 р. Запровадження цієї посади йшло рука об руку з реформами Владислава IV, котрий створив війська «чужоземного автораменту» й заходився у цілому вдосконалювати збройні сили Речі Посполитої. До компетенції ґенерала як «старшого над арматою» входило керування цейхгаузами, підрозділами артилерійської прислуги, їх вишколом, закупівля і ремонт гармат, амуніції та боєприпасів, а також збір спеціального податку («нової кварти») на потреби артилерійського парку. У військово-адміністративній сфері ґенерал підпорядковувався великому коронному гетьманові, проте у фінансових справах мав звітувати перед сеймом. На модернізацію І.Виговським козацької артилерії у західному стилі вказує й інший факт — у жовтні 1657 р. при укладенні союзного договору між Швецією та Військом Запорозьким до нього було включено пункти з дозволом вільно вербувати у землях Корони майстрів і ремісників, а також купувати зброю та амуніцію.

Ще більш масштабне й системне впорядкування артилерійського відомства, в якому можемо бачити річпосполитські впливи, передбачала інструкція з супліками Війська Запорозького, подана на сейм наприкінці 1664 р. Зокрема, весь гарматний парк, артилерійські маєтності й доходи переводилися у спільне управління ґенерального обозного та спеціального, призначеного королем, комісара, котрий мав наглядати за двома найбільшими арсеналами — у Білій Церкві та Чигирині. Водночас обозний втрачав одноосібний контроль над «арматою» й усі свої кроки мав узгоджувати з волею гетьмана та звітувати перед ґенеральною старшиною. Штаб-квартирою й головним арсеналом визначався Чигиринський замок з усією належною до нього інфраструктурою, а економічною базою — Лисянське староство, що у сукупності утворювали окрему артилерійську ординацію, штат котрої складався з обозного, осавула, хорунжого, писаря, пушкарів, гармашів, шипошників (музик) і технічного персоналу — ковалів, стельмахів, римарів, фурманів (візників). Новацією мав стати трисотенний найманий піхотний полк, утримуваний із доходів Білоцерківського староства (натуральні виплати) й коронним скарбом (жолд), завданням якого була охорона та супровід гармат під час бойових виправ.

У Лівобережній Гетьманщині, де ґенеральна артилерія проіснувала до кінця XVIII ст., її структурні обриси так само традиційно визначалися положеннями гетьманських договірних статей, в яких змінюваними були хіба що питання джерел фінансування. Розпад Війська Запорозького на дві самостійні частини на початку 1660-х рр. спричинив формування осібного фундушу для утримання артилерії в Лівобережній Україні. Очевидно, першим наданням на «армату» стала Лохвиця, чий статус у новій якості закріпили Московські статті 1665 р. Цим же документом до визначеного міста було долучено «Ромен с принадлежностьми». Таким чином, підтверджувалася тенденція попередніх років, котра сформувалася ще до 1648 р., коли на ранґ надавалися цілісні адміністративно-господарські комплекси. З останньої чверті XVII ст. основними центрами ґенеральної артилерії були Ніжинський та Стародубський полки, оскільки, згідно з Глухівськими статтями 1669 р.,московський цар «велел гетману и армате быти в Батурине». У ході драматичних подій Північної війни 1700-1721 рр. гарматний парк Гетьманщини зазнав суттєвих втрат, а артилерійські служби через погане фінансування було дезорганізовано. Паралельно посилювався тиск із боку імперської влади, котра прагнула тримати під наглядом стратегічно важливий рід військ і виробництво артилерійських озброєнь та боєприпасів. Ця лінія цілком узгоджувалася зі зростаючим контролем в адміністративній, фінансовій, військовій сферах, що поступово визначало контури згортання козацької автономії. Зокрема, Рішительні пункти 1728 р. приписували ґенеральному обозному «в каком состоянии та артиллерия ныне есть, о том прислать в коллегию иностранных дел известие и впредь повсягодно присылать». Відтак контроль російської влади над станом артилерії Гетьманщини ставав постійним, значною мірою обумовлюючи її подальший розвиток.

Певний «ренесанс» у розвитку ґенеральної артилерії спостерігаємо за правління гетьманів Данила Апостола й Кирила Розумовського. Хоча першому з них в умовах реформи скарбу, що поставила фінансову звітність під жорсткий контроль Росії, паралельно зменшивши прибутки, було важко давати собі раду з надто витратним артилерійським відомством, Д.Апостол подбав не лише про технічне оновлення парку, але й про чіткішу систему фінансування. У листопаді 1728 р. у власності ґенеральної артилерії було остаточно затверджено місто Короп. Рішительні пункти чітко визначали «город Короп, для содержания артиллерии генеральной, служителей и для строения фурманов и прочих артиллерийских припасов [...] отдать на артиллерию по-прежнему». Згідно з імператорським указом від 8 серпня 1734 р., доходи міста мали спрямовуватися на утримання не лише ґенеральної, але й полкової артилерій, а у випадку нестачі коштів «на то отправление брать из войскового скарба». Тут варто звернути увагу на цю першу спробу ув’язати утримання гарматного парку Гетьманщини не з партикулярними доходами Генеральної та полкової артилерій, а централізованим фінансуванням державною скарбницею.

За правління К.Розумовського було зроблено наступний крок у напрямку централізації управління артилерією. У листопаді 1751 р. тодішній обозний Семен Кочубей подав на ім’я гетьмана рапорт, в якому окреслив усі невигоди децентралізованого існування артилерійського відомства. Посилаючись на те, що від часів Д.Апостола Генеральна артилерія постачає полкові порохом, боєприпасами, кіньми, виділяє кошти на ремонт гармат, транспорту й навчання обслуги, але навзамін не має над ними жодного контролю та допомоги, С.Кочубей просив передати в його відання всі прибутки полкових артилерій, а також

«всем обритаючимся в полкахъ при полковихъ и сотенних артиллеріяхъ служителямъ пушкарамъ [...], армашамъ [...], майстеровимъ же людям [...] повелеть быть в полной моей диспозиціи и приказовъ моихъ во всемъ слушатся».

Цю пропозицію («дабы полковые и сотенные артиллерии привесть в сколко лучшую возможно исправность») було затверджено гетьманським ордером від 21 листопада 1751 р., що поклало початокцентралізації управління та фінансування Генеральної й полкових артилерій, котрі по суті зливалися в одне відомство. Зрештою, у цей час остаточно визначилася сукупність функцій та задач Генеральної артилерії, котрі полягали у супроводі та вогневій підтримці гетьманського війська, підготовці позицій польової та облогової артилерії, ремонті й оновленні полкових гарматних парків, забезпеченні їх ремісниками, порохом, реманентом і, почасти, боєприпасами та тяглом.

Після ліквідації в 1764 р. гетьманського правління й реорганізації вищих органів влади контроль над Генеральною артилерією зосередився в руках Другої Малоросійської колегії. Номінально та реально гарматне відомство залишалося у віданні Генерального обозного, котрий від 1765 р. став членом правління колегії. Той факт, що обозний С.Кочубей виявився найстаршим з-посеред Генеральних старшин і до того ж мав російський чин Генерал-майора на певний час Гарантувало захист і протекцію артилерії від остаточної ліквідації або злиття з новостворюваними управлінськими структурами. Артилерійська канцелярія, будучи підзвітною Малоросійській колегії, як і раніше підлягала фінансовому контролю з боку Ґенеральної лічильної комісії. Упродовж чергової реорганізації Другої Малоросійської колегії, що припала на першу половину 1768 р. й передбачала інкорпорацію центральних органів гетьманату (Ґенерального військового суду, Канцелярії малоросійських зборів тощо) до колеґії на правах департаментів, Канцелярію ґенеральної артилерії було передано до першої колезької експедиції, «содержащей дела воинские». Утім, сама канцелярія початково не була поглинена колезькою системою остаточно, зберігаючи власне іменування, штат службовців і присутствіє. Остаточну ліквідацію артилерійського відомства визначив указ малоросійському ґенерал-ґубернаторові від 26 жовтня 1781 р., виданий у продовження реорганізаційних заходів із відкриття намісництв. Зокрема, наказувалося розподілити наявний гарматний парк поміж ґубернськими містами, а ранґові землі ґенеральної та полкових артилерій передати у відання директорів економій, що управляли казенними селами.

Головним командиром та розпорядником артилерії був ґенеральний обозний, який також контролював стан полкових і сотенних артилерій. В ієрархії ґенеральних старшин цей уряд посідав найвище місце, ідучи одразу після гетьмана. Цілком можливо, що така традиція зумовлювалася високим статусом військових обозних на Запорозькій Січі (як зберігачів і розпорядників гарматного парку, котрий окрім практичного мав для Коша також статусно-символічне значення), джерела вперше згадують про них уже на початку XVII ст. У гетьманській державі високий статус ґенерального обозного зумовлювався також його контролем над величезними маєтностями, натуральними й грошовими зборами, рухомим майном, служилими корпораціями козацтва та посполитих, за рахунок яких утримувалася артилерія. За слушним спостереженням В.Горобця, посідання цього уряду було своєрідним вінцем службової кар’єри козацької верхівки, який відкривав шлях до гетьманської булави.

Опріч безпосереднього командування артилерією та інспектування гармашів, допоміжного персоналу й технічного оснащення, обозний дбав про їх матеріально-технічне забезпечення, добирав і подавав на затвердження гетьмана та ґенеральних старшин командний склад артилерії. Подібно до інших ґенеральних урядів, повноваження обозного мали політичний характер — їх номінанти очолювали посольства до сусідніх країн, призначалися наказними гетьманами, координували складання реєстрів і перебіг гетьманських елекцій. Таким чином, фізичне перебування керівників артилерії при своєму відомстві було явищем нечастим. Так, улітку 1733 р. особливим імператорським розпорядженням ґенеральний обозний Яків Лизогуб навіть був увільнений від перебування в Ґенеральному суді, а згодом і від командування козацьким корпусом у Польщі «для надсмотрения артиллерии».

Довгий час ґенеральна артилерія не мала чіткої внутрішньої адміністративно-тактичної структури. Лише періодом гетьманування К.Розумовського датуються перші згадки про поділ гармашів і пушкарів на 3 команди по 30 чол. з «отаманами пушкарскими» на чолі, у чому можна вбачати прообраз артилерійських рот. Пописи артилерії 1770-х рр. підтверджують, що цей поділ був сталим, зберігаючись до кінця існування відомства. Відносно невеликий артилерійський штат реґулювався звичаєво. Навіть у піковий період свого існування, у середині XVIII ст., тут нараховувалося всього 18 старшин і 213 служителів. Номенклатура посад і спеціальностей формувалася стихійно, відбиваючи еволюцію самого роду військ та його матеріально-технічної бази. Усю сукупність «арматних служителів» можна умовно поділити на групи урядників та власне служителів: штаб (осавул, писар, хорунжий, отамани), канцелярію ґенеральної артилерії (канцеляристи, підканцеляристи, економ, префект, фельдшер, музиканти), бойовий (гармаші, пушкарі) і допоміжний (господарі, дозорці, шафарі, наглядачі, старости, ключники, двірники, конюхи, коновали, стадники, скотарі, римарі, ковалі, слюсарі, стельмахи, фурмани, погоничі) склади. Номенклатура обох груп постійно змінювалася, особливо в допоміжному персоналі, склад якого надто залежав від фінансування та його нестабільності.

«Степенный малороссийских воинского звания чинов порядок по гетмане» 1743 р., який визначав старшинство всіх чинів козацької адміністрації, уперше запроваджував ієрархічний порядок для старшин та урядників артилерії (допоміжний склад до нього не включався). Подібно до російської «Табелі про ранґи», «артилерское правление» було виділене в окрему ієрархію чинів поряд із військовою, статською та охотницькою. Отже, першим у переліку ішов чин осавула ґенеральної артилерії, котрий мав 5-й клас («степенничество») і прирівнювався до бунчукового товариша або полкового обозного. Наступним був хорунжий (6-й клас, що відповідав полковому судді), а потім писар та отаман ґенеральної артилерії (8-й клас, відповідники військового канцеляриста). Із незрозумілих причин канцеляристи, а також рядові пушкарі й гармаші до переліку 1743 р. не потрапили, хоча аналогічні категорії з жолдацьких та компанійських формувань у ньому присутні.

Старшинські кар’єри в артилерії давали можливості для соціального просування, перш за все верхівки козацтва й міщан Ніжинського та Стародубського полків, де розташовувалися головні артилерійські центри, ранГові маєтності. Показово, що артилерійський отаман Петро Юркевич був сином і онуком коропських купців, котрі «жили в протекціи генералной артиллеріи» і періодично виконували різні господарські доручення. У 1733 р. юний П.Юркевич поступив до канцелярії гарматного відомства, де протягом чотирьох років «был у писарскихъ делъ», служачи власним коштом, після чого його зарахували у штат підканцеляристом. Предки Григорія Кологривого «служили знатными козаками» у Глухівській сотні, що допомогло йому з канцеляриста піднятися до сотенного писаря й отамана та в 1749 р. посісти уряд осавула Генеральної артилерії. Так само зі значних козаків походили дід і батько Андрія Яновського, котрий, прослуживши шість років військовим канцеляристом, у 1740 р. був номінований на писаря Генеральної артилерії, на довгі роки очоливши її канцелярію.

Посадові обов’язки більшості, за невеликими винятками, «арматних слуг» (про які йтиметься нижче) ніколи не були реГламентовані. Певну окремішність і вищість над іншими мали три старших уряди — осавул, писар та хорунжий, котрі посідали вихідці з відомих козацький фамілій або ж нешляхетні клієнти впливових можновладців. Першим в ієрархічній драбині стояв уряд осавула, на якого покладалося стройове та польове управління урядниками й служителями Генеральної артилерії, їх інспектування, поточне комплектування, нагляд і порядкування матеріальною частиною (гарматами, боєприпасами, транспортом, витратними матеріалами тощо). До окремої сфери компетенції старшин належало управління фінансово-господарськими справами: контроль за виплатою грошового та матеріального утримання, поставками продовольства й фуражу, діяльністю дозорців, шафарів і господарів рангових артилерійських маєтностей. Разом із хорунжим, обов’язки котрого у джерелах чітко не окреслюються, осавул «имел неотлучное при делах артилерийских пребывание», себто мав постійно перебувати або при канцелярії артилерії («правлении»), або ж при інших об’єктах — дворах, майстернях, складах. Разом із шефом відомства — Генеральним обозним — осавул, хорунжий та писар складали «правление енералной войсковой артиллерии», як аналог «правления» Ґенеральної військової канцелярії — повноважного колеГіального органу, що здійснював управлінсько-розпорядчі функції в Гетьманщині.

Протягом середини — другої половини XVIII ст. чини осавула та хорунжого Генеральної артилерії, окрім суто управлінського, мали ще й характер ад’ютантів при ґенеральному обозному, котрий доручав їм справи часто-густо безпосередньо не пов’язані з гарматним відомством. Чимало деталей указує на те, що вищі артилерійські урядники були «протекціантами» ґенеральних обозних, які не тільки подавали їх кандидатури на затвердження гетьманам, але й опікувалися подальшим кар’єрним просуванням, винагородами тощо. Так, 1767 р. ґенеральний обозний С.Кочубей виклопотав для свого підлеглого гарматного хорунжого П.Юркевича дворазове (!) підвищення окладу. «Отечеські милості» перепадали й урядникам меншого калібру, котрі були на виду в патронів — канцеляристам. Той самий С.Кочубей у 1758 р. неабияк посприяв переведенню канцеляриста ґенеральної артилерії до Ґенеральної військової канцелярії, служба в якій була престижнішою, причому одразу з підвищенням у чині. За гетьманування К.Розумовського до правління ґенеральної артилерії було також приписано кількох значкових товаришів із різних полків, котрі виконували різного роду адміністративні доручення. Ця практика йшла в річищі загальної тенденції наділення гетьманом значкових товаришів функціями офіцерів-порученців при дворі та центральних установах.

«Писар арматний» керував головним діловодним органом відомства — артилерійською канцелярією («канцелярия генералной войсковой артиллерии», «канцелярия главной артиллерии»), щоздійснювала поточний зв’язок із вищими та місцевими органами влади, вела облік особового складу й матеріальної частини, натуральних і грошових виплат, господарського стану ранґових маєтностей, прибутків, витрат тощо. Характер справ, котрі розглядалися в канцелярії, дає підстави вважати, що водночас вона займалася провадженням, пов’язаним безпосередньо із компетенцією свого очільника — ґенерального обозного. Фактично, писар був керуючим справами канцелярії й особою, від якої залежала злагоджена робота всього артилерійського відомства. Один із гетьманських універсалів часів Д.Апостола повелівав «писаремъ артиллерии енералной [...] всякіе діла отправлять и содержать добропорядочно со всякимъ тщаніемъ и ісправностъю безліностно».Цей уряд був зручним трампліном для подальшого просування по службі, за найяскравіший приклад чого може правити кар’єра першого гарматного писаря Петра Дорошенка. Відомо, що до цього майбутній гетьман козакував на Січі, а згодом був слугою Б.Хмельницького. У біографічній літературі утвердилася думка, що П.Дорошенко посідав уряд гарматного писаря Чигиринського полку, але це навряд чи відповідає дійсності — у реєстрі 1649 р. він справді записаний до чигиринського полкового компута, однак неважко помітити, що до цього ж переліку водночас були включені ґенеральні старшини й значне товариство Війська Запорозького. Прізвища П.Дорошенка, а також гарматного хорунжого Васка Томиленка записані одразу після ґенеральних хорунжого та бунчужного, котрі чомусь були пропущені на початку списку, після чільних ґенеральних старшин і полкової чигиринської старшини та вміщені в його другій половині.

Правовий статус канцелярії щодо інших центральних відомств не був чітко окреслений. Гетьмани, Ґенеральна військова канцелярія та вищі й центральні органи російської влади видавали свої розпорядження на адресу артилерійського відомства у формі указів, ордерів, що було ознакою підпорядкованості. Натомість зносини з Канцелярією малоросійського скарбу оформлювалися промеморіями - це свідчить на користь того, що обидва органи були рівними у владній ієрархії49. Натомість Канцелярія ґенеральної артилерії мала статус вищої інстанції для полкових обозних у справах організації артилерійського господарства.

Окрім канцелярських службовців у присутствії мав постійно перебувати хтось зі старшин - особисто писар або ж осавул чи хорунжий. У 1734 р. ґенеральний обозний Яків Лизогуб скаржився намісникові Правління гетьманського уряду князеві О.Шаховському, що в Канцелярії ґенеральної артилерії присутні всього троє канцеляристів, а гарматний хорунжий Іван Забіла впродовж кількох років безвиїзно перебуває «в дому своем», посилаючись на хворобу. Обозний просив дозволу збільшити штат до 5 чол. Загалом, його зростання протягом XVIII ст. стало стабільним явищем: якщо в 1729-1734 рр. у канцелярії під наглядом писаря працювало лише 2 канцеляриста, то 1765 р. їх було вже 6, підканцеляристів 5, особливий «писарь экономических дел» і «смотритель». Щоправда, ці зміни свідчили аж ніяк не про збільшення потужності артилерії, а радше про ускладнення та бюрократизацію її управління й забезпечення. Робота присутствія, як випливає з облікових журналів, котрі щоквартально подавалися до Малоросійської колегії, розпочиналася о 8-й або 9-й і тривала до 14-ї год. - у цей час провадилося слухання старшинами поточних справ; робота ж власне канцелярського штату нижчого рівня, очевидно, могла тривати й більше. Канцеляристи та підканцеляристи виконували не тільки звичні діловодні обов’язки, але й часто відряджалися «в отсілки» з різного роду адміністративними дорученнями. Примітно, що частина з них «в заслужении канцелярского звания» могла обходитися власним коштом, без жалування, що свідчило про лукративний характер і вагу соціального капіталу канцелярської служби.

Із 1751 р. до «присутствующих» у Канцелярії ґенеральної артилерії було долучено також значкових товаришів, кількість яких коливалася від 5 до 30 чол. Тоді ґенеральний обозний С.Кочубей просив гетьмана про заміну глухівських міщан, котрих періодично делеґували до господарських справ, бунчуковими та військовими товаришами, а також абшитованими канцеляристами. Саме тоді «к деламъ оной артиллерии определены» 17 старшин із Ніжинського та Стародубського полків. Характер їх обов’язків був досить широким — від виконання спеціальних доручень до поточних ревізій гарматних парків Генеральної та полкових артилерій, збору податків, контролю за виконанням ремонтних робіт, видачею боєприпасів у полки тощо. Реєстри значкових товаришів Генеральної артилерії з 1760-х рр. свідчать, що чималу частку серед них становили сини полкових старшин (до 50%), заможного військового товариства й трохи менше — духівництва та вихідців з «арматних слуг». Відтак ця служба ставала зручною сходинкою для старшинських дітей, котрі здобували тут необхідний досвід, чекаючи на чергове підвищення.

Першим осідком канцелярії та штаб-квартирою Генеральної артилерії був Чигирин, а згодом — міста, надані «на армату». У вересні 1659 р. І.Виговський в одному з листів до коронного гетьмана Станіслава Потоцького писав про сили Чигиринського замку, де «praesidium» має й усього війська артилерія. Утім, перші чіткі вказівки щодо місця перебування артилерійського штабу маємо лише починаючи з Батурина. Картину облаштування гарматного відомства у Глухові подає ревізія 1760 р., за даними якої в місті «по путивлской дороге» розташовувався «двор артиллерийский», де були будівля нової канцелярії, старе канцелярське приміщення з сіньми та трьома коморами (очевидно, перероблене під господарські потреби), 2 амбари з припасами, 2 «ізби» для вартових козаків, пушкарів та майстрів, «ізба» з сіньми «пороховая [...] для деланя нарочитого ножного пороха», кузня з 4-ма горнами, погріб, «изба черная формовая, где на пушкиформі делаются», ливарний амбар з 2-ма цегляними пічками, свердлильна майстерня, токарня, сарай для гармат, палубів і картузних ящиків. Після злиття Канцелярії Генеральної артилерії з Малоросійською колеГію та з поступовою підготовкою до ліквідації артилерійського відомства кількість справ, вирішуваних ним, а відтак і діловодний потік неухильно зменшувалися. У цій ситуації скорочувався й штат канцелярського присутствія, станом на кінець 1770-х — початок 1780-х рр. тут постійно чергував хтось із вищих старшин, замість писаря з колезьких канцеляристів призначався секретар, а також двоє канцеляристів (ще четверо їх служили сезонно власним коштом).

Адміністративно-технічну частину штабу Генеральної артилерії складали префект, інженер, економ (вів видатково-прибутковий облік) і фельдшер. Лікарські вакансії в артилерії, очевидно, відкривалися нереГулярно, залежно від фінансових можливостей відомства. Так, фельдшер згадується в документах лише у другій половині 1760-х рр. Посади інженера та префекта було запроваджено за Д.Апостола, проіснували вони всього декілька років, із 1729 по 1734 рр. - себто в ініційований гетьманом період оновлення артилерійського парку. Пізніше, за підпорядкування ґенеральної артилерії Малоросійській колегії, з’являється посада цейхвахтера, який опікувався арсеналом. Компетенцію префекта окреслювала спеціальна інструкція, видана гетьманом 8 квітня 1729 р. при укладенні контракту на цю посаду з відставним поручиком Василем Гавничем. Зокрема, префект мав

«всю артилерію тоесть армати и протчіе до пироболіи или пушечной стрілбы належащіе инструмента чисто, сохранно и без всякого поврежденія содержати».

За потреби гармати й артилерійське приладдя мали ремонтувати під його наглядом, «чтоб могли быть к заживанню способнии и дійствителни». Окрім поточного підтримання матеріальної частини в належному стані В.Гавнич зобов’язувався «когда внов будут виливатися армати или мождтири указувать разміру и належитим колибром оные вилити», потім відливаючи до них боєприпаси. В особливо пильне «смотреніе» префекту віддавалося навчання пушкарів:

«Як с пушек стрелять до належитих целей и штурмовать и щире показивать пропорцію, за сколько сажень может куля досягнути и яким образом кождому з них пушку свою исправлять, чистить,выгашувать и протчая, такоже и картечи ділать».

Під час воєнних дій префект мав контролювати процес начинення порохом ґранат і бомб, наявність ґнотів до них, «сколько на каждій фунт желіза пороху надлежатимет положить и по квадранту итранспартиру належит бомбардировать». Таким чином, префект був практично єдиним фахівцем технічного профілю, який відповідав за експлуатацію гарматного парку й фаховий вишкіл обслуги. Іншими словами, стан «армати войсковой» напряму залежав від цього урядника, що, очевидно, добре розумів і гетьман Д.Апостол, призначивши В.Гавничу нечувано високе жалування, котре більш, ніж удвічі перевищувало утримання вищих чинів штабу ґенеральної артилерії.

До середини XVIII ст. гарматна обслуга не мала сталої організації й чисельності, гуртуючись у територіальні громади на чолі з отаманами. Останні були провідною командною ланкою, що зв’язувала «арматних слуг» зі штабом. Примітно, що на час відсутності осавулів отамани перебирали на себе поточне управління всім відомством і його служителями. У 1720-1730-х рр. водночас згадувалися «атаманъ арматний» і «атаманъ пушкарскій», котрі, очевидно, очолювали різні категорії гарматної обслуги. Ревізії ґенеральної артилерії з середини XVIII ст. подають відомості про отамана, що входив до складу штабу, маючи ранґ, подібний до фендрика (прапорщика) артилерії, а також трьох отаманів «пушкарских», які, імовірно, командували гарматною прислугою. У розписі виплат ґенеральної артилерії за 1765 р. наводяться прізвища трьох «атаманов пушкарских», під орудою кожного з яких перебувало по 28 пушкарів. На думку про сталість цього поділу, який позначав підрозділи ротного рівня, наводить той факт, що при кожному отамані значився ще й барабанщик. Таким чином, пушкарські отамани чимось нагадували феєрверкерів в артилерії західноєвропейських армій, тобто унтер-офіцерську ланку.

Наймасовішу групу артилерійської обслуги становили дві категорії служителів — пушкарі та гармаші («армаши»). Різні номінативи, під якими вони фіґурують у документах другої половини XVII — у XVIII ст., очевидно, позначали якусь різницю в їх спеціалізації, котра у джерелах, однак, не конкретизується. Обидві категорії паралельно входили до штатів як ґенеральної, так і полкових артилерій, причому співвідношення між ними було різним. Зазвичай пушкарів менше, аніж гармашів, або майже порівну. Утім, більш показова різниця у ставках жалування, котре в пушкарів здебільшого було вищим (у 1722—1723 рр. у Чернігівському полку пушкарі отримували по 50 зол., а гармаші — по 35, у Гадяцькому, відповідно, 3 (близько 15 зол.) і 2 (близько 10 зол.) руб.) або ж рівним (пушкарі та гармаші Ніжинського полку в 1732 р. одержували по 5 руб., Прилуцького полку в 1747 р. — по 5 руб.).

Це дає підстави припустити, що менше оплачувані, але чисельніші гармаші були аналогом західноєвропейських канонірів, тобто рядових артилерійських підрозділів, які виконували допоміжну роботу — викочували гармати на позиції, встановлювали та розвертали їх, охолоджували, прочищали стволи після пострілів, доглядали гарматні фури та ящики тощо. Примітно, що за правління Малоросійської колегії ця найчисельніша категорія прислуги іменувалася в документах саме «канонерами».

Натомість пушкарі, фах яких цінувався вище, були аналогом бомбардирів — рядових із підвищеною кваліфікацією, котрі вміли заряджати гармату, націлювати її, а також споряджати різні види артилерійських боєприпасів — картеч, бомби, ґранати й т.ін. Показово, що в інструкції префекту ґенеральної артилерії йому ставилося в обов’язок саме пушкарів «обучати як с пушек стрелять до належитих целей и штурмовать». Указ Ґенеральної військової канцелярії Стародубському полковому правлінню від 7 липня 1729 р., що приписував «содержать в одном цеху пушкаров и слюсаров», так само опосередковано свідчить про те, що вони мали суміжний військово-ремісничий фах. Таку спеціалізацію підтверджує й рапорт Генерального обозного на ім’я гетьмана від листопада 1751 р., в якому він просив

«пушкарамъ для болшого ихъ в походнихъ случаяхъ к стрелбі искусства и делання скоропалнихъ свічъ, картечей и протчіихъ и стрелбі пушечной приуготовляемих надобностей, армашамъ к смотрению лошадей артиллерийскихъ и к обученію молодихъ неученихъ лошадей, и другихъ потребнихъ к должности их [...] повелеть быть».

Служителі Генеральної артилерії творили окрему упривілейовану корпорацію, що уподібнювалася до інших військово-служилих груп Гетьманщини — компанійців, жолдаків, бобровників, стрільців, палубничих та ін. Окремішність їх становища базувалася на двох елементах: належності до Генеральної юрисдикції (себто перебування в розпорядженні вищих влад) та соціально-економічних пільгах, найважливішими з яких було звільнення від інших видів військової служби, окрім артилерійської, сплати загальних і місцевих податків та зборів, а також «роботизн». Згаданий перелік привілеїв, очевидно, складався протягом останньої чверті XVII ст., оформлюючись прецедентним правом для окремих служителів і компактних громад. Територіально вони розміщувалися в тих регіонах, котрі протягом кінця XVII — у XVIII ст. було визначено для стаціонування Генеральної артилерії.

При артилерії традиційно перебували музики — у XVII ст. це були шипошники (пищальники, роговики, гобоїсти), а у XVIII ст. — довбиш (литаврист), до якого з часом додалися по три барабанщика й трембача. Функціонування артилерійського відомства було немислимим без численного штату ремісників і майстрів, що опікувалися технічною справністю гарматного парку й транспорту. Найважливіші ролі з-поміж них відігравали слюсарі, ковалі, стельмахи, римарі. Ливарників та інших вузьких фахівців відомство, наскільки можна судити з документів, наймалоаккордно. «Арматним бидлом», себто кіньми й волами, займався стайничий, котрому асистували коновали. До цього загону служителів також відносилися різні категорії візників, що проживали у приписаних до Генеральної артилерії ранГових селах — палубничі та фурлейти (фурмани).

Численні ранГові володіння й господарські служби Генеральної артилерії потребували належного адміністрування, що в основних своїх рисах наслідувало структуру й механізми управління гетьманськими маєтностями. Головою цієї адміністративної вертикалі був економ, котрий разом із гарматним писарем відав усіма прибутками та видатками Генеральної артилерії, а також господарськими справами маєтностей, матеріальним забезпеченням штату й гарматного парку. Його правою рукою був шафар, функції якого, судячи з усього, нагадували обов’язки рахівника. Контроль за сталими комплексами артилерійських маєтностей покладався на дозорців, найповажнішим з яких був коропський. Дозорцям підпорядковувалися старости, двірники й сторожі, що керували господарством у селах, хуторах і на промислах. Нижчу ланку господарських служб становили стадники, скотарі, погоничі, плугатарі й пасічники, котрі часто служили «за хліб», не отримуючи фіксованого жалування. Безпосереднє завідування штаб-квартирою ґенеральної артилерії покладалося на «дворника двора глуховского», котрому асистував ключник «припасов артиллерийских».

Практично від початків свого існування козацька артилерія мала при собі відділи прикриття. Так, проект інструкції на сейм 1664 р., що передбачав утримання особливого найманого полку, котрий би супроводжував гармати в походах і ніс караульну службу при них у мирний час, очевидно, мав закріпити вже існуючу практику. На маршах козацьких військ ґенеральна артилерія зазвичай рухалася разом зі ставкою та старшинським обозом. У Лівобережній Гетьманщині охорона її покладалася на сердюцькі (охочепіхотні) полки. Так, 1700 р. гетьман Іван Мазепа писав:

«Те охотницкие пехотные полки [...] тут при мне гетмане велми потребны суть, до чинения обыклой им службы, понеже оныи в походах военных всегда прилежат войсковой армате, на переправах ина всяких трудных разах оную подпомогают, и ратуют».

Цю практику підтверджує й анонімна польська авіза з вересня 1705 р., що містить опис переходу російсько-українського корпусу в Галичині, де серед іншого також згадано, що «піших сердюків полк іде при гарматах, амуніції й таборах». Іншим видом збройної асистенції ґенеральної артилерії, очевидно з кінця XVII ст., стали засеймські сотні Ніжинського полку. У 1723 р.,напередодні виправи до Персії, Глухівській та Воронізькій сотням було наказано «непремінно» супроводжувати гармати, утім відомо, що з 1730-х рр. для цієї служби виділялися козаки решти сотень - Новомлинської, Коропської, Кролевецької та Ямпільської. У кампанії 1739 р. шість гармат ґенеральної артилерії мали мішане прикриття: 20 російських солдатів з унтер-офіцером, 15 козаків Глухівської сотні й 15 жолдаків з отаманом Іваном Маєвським на чолі. 

Протягом XVII—XVIII ст. артилерія, без сумніву, була головним нервом військово-технічного прогресу, пов’язаного з еволюцією вогнепального озброєння, що значною мірою визначало характер мілітарного лідерства європейських держав. Як випливає з наведеного вище, розвиток козацької головної артилерії не відзначався особливим динамізмом, фактично відтворюючи ті форми управління й організації, котрі склалися ще у середині XVII ст. У загальних рисах вони відповідали нагальним воєнним потребам, адже до початку Північної війни основними супротивниками гетьманського війська були поляки, кримці та османи, протистояння з якими не вимагало істотного нарощення гарматного парку й підвищення фахового рівня обслуги. Із цієї причини організаційні форми виявилися фактично законсервованими, відповідаючи обмеженим потребам розвитку артилерійського озброєння, а також військовому будівництву загалом, що так само не виявляло тенденцій до змін. В організаційному плані ґенеральна артилерія була величезною адміністративно-господарською структурою, утримуваною за рахунок натурального господарства. Штатслужбовців, приписаних до неї, був спадковим та поступово перетворився на привілейовану військово-служилу корпорацію, що нагадувала інші аналогічні соціопрофесійні групи козацького стану.

Найближчим аналогом такої моделі розвитку, сказати б точніше самовідтворення, була артилерія Речі Посполитої — генетичного предка української гетьманської. Попри наявність у ній талановитих керівників, знайомство з тактичними й технічними новаціями корпус коронної та литовської артилерії мав мізерні штати (зокрема, у 1752—1763 рр. від 129 до 146 осіб офіцерів і рядових), вона потерпала від хронічної нестачі коштів й управлінських негараздів (наприклад, особовий склад бойових і допоміжних підрозділів залучався до господарських робіт і навіть до збирання кварти). Аналіз надання офіцерських чинів свідчить, що службове зростання зумовлювалося не так вислугою й професіоналізмом, як сімейними зв’язками та протекціонізмом.

Для реалій XVIII ст. такий рівень організації був кричущим анахронізмом, котрий гальмував не лише засвоєння нових технічних можливостей (хоча тут гетьманська артилерія залишалася заручником рестрикційної політики Росії), але й підвищення боєздатності цього роду військ у цілому. Модернізаційні зусилля К.Розумовського з наголосом на управлінській та господарській централізації, постійній тактичній організації артилерійської обслуги з поділом на роти були дещо запізнілими заходами й не мали на меті докорінної зміни ситуації. Достатньо сказати, що, наприклад, в османській армії, мілітарне відставання якої від європейських держав було вже цілком виразним, реформи артилерії посідали чільне місце й розгорнулися ще в першій третині XVIIIст., причому головним їх архітектором і реалізатором був француз Клод Александр де Бонневаль (1675—1747 рр.), котрий до вступу на султанську службу зробив блискучу кар’єру у французькій та австрійській арміях. Артилерія стала об’єктом особливої уваги К.Бонневаля, призначеного її керівником. Чисельність службовців, поділених на три структурні частини (зброярі, гармаші й обслуга), було збільшено з одночасним запровадженням сталої платні. Паралельно він заснував корпус бомбардирів, інженерну школу й переклав декілька європейських військових трактатів. У період з 1702 по 1738/1739 рр. чисельність султанських артилеристів зросла з 4201 до 19 430 чол.

Особливо динамічними та успішними стали новації, впроваджувані в російській та австрійській арміях. У першій завдяки реформам Петра І, котрий взорувався на західноєвропейські (французькі й почасти голландські) моделі організації та управління, артилерія збільшилася чисельно (674 чол. у 1701 р.), з’явилася мережа відповідних навчальних закладів, арсеналів і зброярень, які з 1718 р. перебували у віданні головної канцелярії артилерії та фортифікації Військової колегії Сенату. Більш еволюційний характер мав розвиток австрійської артилерії, котра на рубежі XVII—XVIII ст. поділялася на чотири складові (артилерійський штаб, управління цейхгаузів, транспортну частину та корпус мінерів) загальною чисельністю близько 1500—1700 чол. В обох імперіях «Генеральні» артилерії, таким чином, творили самостійні формації, організаційно відокремлені від польових армій, до яких вони приєднувалися лише на час воєнних кампаній. У 1744 р., після поразок у Війні за австрійську спадщину 1740—1748 рр., до справи реорганізації імперської артилерії взявся талановитий реформатор князь Йосиф Венцель фон Ліхтенштайн (1696—1772 рр.), завдяки зусиллям якого було впроваджено централізовану систему управління, сталий поділ на тактичні одиниці (роти й бриГади), артилерійський статут (1757 р.), збільшено штати, удосконаленотехнічне забезпечення та гарматний парк. Австрійську модель організації артилерії згодом запозичить для реформування російської тогочасний її командир граф П.Шувалов (1710—1762 рр.). Цілком можливо, що частково заходи останнього могли вплинути й на характер перетворень Генеральної та полкової артилерій Гетьманщини за часів К.Розумовського. Утім, реорганізаційні заходи гетьмана так і не змогли порятувати боєздатність козацької армії та її артилерії, істотно спізнившись у часі, адже йшли останні роки існування козацької автономії.

The article deals with the institutional advancement and development of the General Artillery Corps of the Cossack Hetmanate in the mid XVIIth - late XVIIIth. Based on unpublished sources presents reconstructed model of the artillery department, its structure, staff, organization, management, defines the functions of the officers, gunners and auxiliary services.