Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Український історичний журнал - травень - червень - 2012

ОБРАЗ «ПЕРМАНЕНТНОГО ЗОВНІШНЬОГО ВОРОГА» ЯК НАЦІОНАЛЬНИЙ АВТОСТЕРЕОТИП УКРАЇНЦІВ І СЛОВЕНЦІВ

Аналізуються питання висвітлення образу «перманентного зовнішнього ворога» в контексті формування національного історичного наративу українців і словенців. Образ «ворога» в різних концептах історичної пам’яті українців і словенців постає як чинник об’єднання нації й функціонування компліментарного простору уявного минулого. Автор досліджує тяглість цього феномену під час «пригадування» і «винайдення» «свого минулого» українцями та словенцями.

З утворенням на колишньому комуністичному просторі незалежних національних держав постала проблема написання їхніх окремішніх історій, що у своєму змісті мали розтлумачити правомочність нових «титульних націй», довівши тяглість їх минулого у процесі внутрішньої консолідації. Перегляд радянських візій історії обумовив витворення культурно-політичного простору для формування нових наративів як чинника самоідентифікації. Цей простір (за М.Г.Россом, частина «конструювання інакшості») до сьогодні охоплює не лише царину гуманітарного знання як наукової й філософської категорії, але є системоутворюючою частиною політичних ритуалів. Із появою нових спектрів історичної пам’яті («дискурс декомунізації») відбулося постання «малих націй» (чехів, словаків, словенців, хорватів, почасти українців) як «відчутих спільнот» (за Е.Д.Смітом) або «уявних спільнот» (за Б.Андерсоном).

Більшість народів Центрально-Східної Європи вважалися «неісторичними» («nonhistorical»), «приреченими на зникнення» («fated to disappear»), оскільки їх минуле було впродовж століть пов’язане з державністю, ідентичністю й атрибутами сусідів — німців, росіян, угорців, поляків, почасти італійців і сербів. У процесі «перевинайдення» («reinvention») своєї історичної пам’яті й окреслення її часово-просторових меж було залучено автостереотип «перманентного зовнішнього ворога», у протистоянні з яким формувалася новітня ідентичність й внутрішня позитивна семіотична компліментарність «малих націй». На думку словенської дослідниці С.Арко, «образ ворога» сприяє формуванню континуїтету історії певного народу, обґрунтуванню його традицій і культури, формальній інституціоналізації довільної схеми минулого.

«Ворог» як апріорна категорія «інакшості» («otherness») стає рушієм історичного піднесення нації та її самоусвідомлення серед стигматизованих «агресивних» сусідів. Американський політолог Д.Гелд називає такий процес «спільнотою долі» («community of fate») з певним конституйованим полем символічних практик і ритуалів, які підпорядковані сталій політичній меті - націєтворенню. Політика пам’яті такої спільноти як селективна рекодифікація й деконструкція уявного минулого є регуляторним елементом внутрішнього компромісу («заповіту», «згоди», «примирення», «діалогу») за рахунок телеологічно «негативних» зовнішніх чинників. Е.Д.Сміт, В.Дж.Буз і Б.Дебеньяк уважають цю «символічну реконструкцію» й нове оцінювання взірців пам’яті, вартостей, символів, мітів і традицій особистою спадщиною нації, складовою її історичної та культурної репрезентації. На думку канадського професора С.Павловича, «віднайдення простору минулого» є частиною практиквитворення «абсолютного часу», який утілюється в описовій і метаописовій («metanarrative») традиції, ритуалах, символах і мові7. Таким чином, відзначимо наявність широкої палітри думок і оцінок феномену «ворога» як національного автостереотипу й елемента «пригадування своєї історії».

Поряд з існуванням розлогої теоретико-методологічної бази в політичній науці присутній недостатньо висвітлений прикладний локус компаративістики. В Україні він охоплює сфери здебільшого українсько-польських, українсько-російських і українсько-білоруських «боїв за історію» і дискусій щодо «спільної карти пам’яті». Для порівняння процесу усталювання українського історичного наративу автор долучив аналіз культури й політики пам’яті словенців як типологічно подібної спільноти в динаміці націєтворення. Словенська націєлогія як частина етнополітичних досліджень в Україні вивчена недостатньо. Зіставлення українських (В.Артюх, А.Ганус, Н.Дюк, О.Зінченко, А.Каратницький, Л.Нагорна, С.Семенюк, В.Середа, К.Федевич) і словенських (С.Арко, М.Великонья, М.Верґінелла, І.Ґрдіна, С.Комерічкі, А.Ленарчич, М.Пушник, А.Селимович, М.Грженьяк, К.Шабець, Й.Шавлі) досліджень «ворога», «інакшості» та політичної мітології у цілому теж можна вважати своєрідною terra incognita. 

У цій статті автор, спираючись на етносимволічний підхід (Е.Д.Сміт, М.Г.Росс, Т.Кульїч, М.Великонья, З.Шмітек), ставить за мету висвітлити технологію творення образу «ворога» як національного автостереотипу українців і словенців. Відтак було сформульовано завдання: 1. Показати динаміку образу «ворога» в різних концептах історичної пам’яті українців і словенців; 2. Означити вплив «уявного зовнішнього ворога» на політику пам’яті цих народів.

Слід відзначити, що дискурс «ворога» — один з актуальних сегментів політичної науки. В Україні дослідження, присвячені компаративним аспектам політичної стигматизації, видаються недостатньо розробленими через залученість українського наукового поля до стандартів і схем радянського періоду. Натомість у Словенії розвідки з політичної стигматизації і конструювання феномену «ворога» є концептуально ширшими. Наявність декількох концептів історичної пам’яті підживлює дискусію між прихильниками неокомуністичної і націєцентричної версій «кола ворогів» та «пантеону героїв».

Витворення нових «наративних ідентичностей» (М.Г.Росс), заснованих на реверифікованих тлумаченнях «уявного простору минулого», призвело до переоцінки ролі й статусу «пантеону ворогів» у системі історичної свідомості українців і словенців. Із відходом від схем комуністичної доби відбулася зміна й у характеристиці «давніх історичних ворогів» обох націй. До переліку супротивників українства було додано росіян (поряд з уже присутніми в ньому поляками, угорцями, румунами та словаками). Історичними суперниками словенства, що зазіхали на його самобутність і державність, по розпаду Югославії було визначено сербів, хорватів, італійців, турків, угорців. Менш стигматизованими в новітньому національному наративі словенців постали австрійці й німці. Докладне порівняння «перманентних зовнішніх ворогів» українців і словенців наводимо нижче.

Відмінність «національного автостереотипу» (С.Арко, Й.Рюзен, Е.Д.Сміт) від політичного міту полягає в:

1. часово-просторовій неперервності й семіотичній значущості («ревіталізації») за ідеологічно й культурно гетерогенних політичних режимів; міт може видозмінюватися залежно від зміни символічних політик влади;

2. змістовній тривкості й антиномічності (протиставлення позитивного колективного «я» «іншому», «ворожому», яке загрожує цілісності й життєздатності («пробудженню») спільноти, держави, нації); міт за своєї локальності й одномірності функціонально вужчий і тому менш резонансний; загальною структурною рисою міту й автостереотипу є їх виправдальність, компенсаторність; 

3. внутрішній упорядкованості подій і символів; «наративна ідентичність» як результуюча дії автостереотипу «ворога», має естетично «виважений» і психологічно «когерентний» зміст.

Серед типологічних параметрів національного автостереотипу «перманентного зовнішнього ворога» українців і словенців виділимо два.

1. Зазіхання на державотворчі й націєтворчі прагнення українців/словенців. Ототожнення з кінцем «золотої доби» у своїй історії, із початком «сну», «руїни», «занепаду».

Для уявного минулого українства це - напад князя Андрія Боголюбського на Київ (1169 р.), «монголо-татарська навала», спалення Батурина 1709 р., закріпачення селянства та скасування Гетьманщини (1764 і 1783 рр.), утиски мови й культури (Валуєвський циркуляр 1863 р., Емський указ 1876 р.), голодомори як «геноциди» (1921-1923 рр., 1932-1933 рр., 1946-1947 рр.), нищення інтелігенції, вплив на політичні процеси доби суверенної державності. В епіцентрі цих подій стоїть апріорно стигматизований образ Московії, Росії та московіта, росіянина. У контексті культури пам’яті - існування альтернативних версій минулого, об’єднаних в ідею «російського світу». Аналогічні хронометри історичної «інакшості» та «чужості» український національний наратив подає щодо поляків («Річ Посполита від моря до моря»), румунів («Велика Румунія» включно з Буковиною і Бессарабією»), угорців («закарпатський сепаратизм» та ідея «Великої Угорщини»), словаків («втрачені» Свидник, Пряшівщина і Західна Лемківщина).

Таким чином, в українських умовах пошуки «свого» історичного простору окреслюються «топосом поразки» (Л.Нагорна) й оформлюються у метанаративному «дискурсі жертовності» (Й.Рюзен, Е.Д.Сміт, Н.Яковенко). Н.Дюк і А.Каратницький пишуть про українців як народ, який протиставив російській ідеї secundares inter pares (УРСР як «другої серед рівних» у складі СРСР) ідею соборної суверенної держави на основі націєцентричного концепту пам’яті - «від Русі до України». Симптоматична думка львівського дослідника й публіциста С.Семенюка, за якою українці постають «стовбурною індоєвропейською нацією» і «генетичним резервуаром Європи», що протистоїть «азійській» Росії в колі «невдячних сусідів» («малих націй» - чехів, словаків, поляків, білорусів).

Як зазначає К.Федевич: «Історична пам’ять один про одного двох сусідніх народів не може бути тільки позитивною, якщо в недавньому минулому в них був територіальний конфлікт. Якщо таких конфліктів було кілька, то пам’ять про останній із них переважає над пам’яттю про всі попередні». У цьому випадку актуалізація образу «ворога» супроводжується компенсаторним пригадуванням «злочинів» (росіян, поляків, румунів) як на макрорівні (національна пам’ять), так і в індивідуальній пам’яті.

Л.Нагорна зауважує, що «робота пам’яті» є не лише відтворенням подій минулого, а й цілеспрямованим вибудовуванням символів та оціночних штампів: «У новопосталих державах використання символів величі й героїзму виявляється прямо підпорядкованим легітимізуючим, націоналізуючим завданням».

Словенці як політична нація до 1991 р. оцінювалися комуністичними істориками як «народ без історії», «народ рабів» («narod brez zgodovine», «narod hlapcev») - частина «єдиного югославського народу» (гасло епохи Й.Тіто: «Svi smo Jugoslaveni»), котра, маючи спільне з сербами та хорватами походження (версія «приходу на Балкани з-за Карпат у VI ст.»), удалася до «етнокультурного сепаратизму», руйнуючи міт про «єдине південнослов’янське плем’я». З югославської доби словенський національний наратив виніс уявлення про сербів як «змовників», «крадіїв», «окупантів» і «кількасотлітніх винищувачів словенства» («srbska mafija», «srbsko programiranje Slovenije», «beogradska zarota»).

Поряд із сербами в негативному світлі оцінюються хорвати (міт про «полонинську Хорватію», на противагу якому подається міт про «азійське» ірано-кавказьке походження пращурів хорватів і «окупацію» ними «споконвічних» словенських земель зі згоди Візантії й Риму). Хорвати постають «прибульцями з прикаспійського степу, які століттями асимілювали та утискали словенців».

Окрему частину наративу словенців являє образ Італії як «перманентного ворога словенців на західному кордоні» і «клерофашистської терористичної держави» («boj za Zahodno mejo», «klerofasisticna strahovlada»). Ці терміни являють собою симбіоз двох концептів пам’яті. Перший є елементом націєцентричної версії минулого; другий запозичено до сучасного наративу з праць словенських комуністичних істориків і політологів. Італійці й турки, на думку А.Ленарчича, визначили долю словенців як кордонної нації між Сходом і Заходом.

Спільно з сербами державами, які зазіхнули на «сакральний центр» словенства - Карінтію й Паннонію - виступили Австрія та Угорщина. На території Австрії сьогодні знаходяться колишні словенські міста Віллах (Бельяк), Доллах (Дол), Зальцбурґ (Ювава), Лінц (Лінець), Клаґенфурт (Целовець). Зокрема, біля Целовця розташована церква Святої Богородиці (cerkev Gospe Svete) - головний релігійний символ словенців і найстаріша на території Австрії діюча релігійна пам’ятка. Кранський Град (Крайнбурґ), поряд із Целовцем - столиця й місце присяги («ustolicevanja») обраних вічем князів середньовічної Карантанії, яка в національному наративі подається як «перша словенська держава», «світоч державницьких прагнень словенців». З антинімецьких і антитурецьких визвольних прагнень словенців походить ідея «бою за стару правду», тобто за старий інституційно-правовий і земельний устрій. Первинні словенські форми народовладдя («izvlrna slovenska ljudovlada») й судочинства, символи яких перебувають на території іншої держави (Княжий Камінь і Воєводський Стіл), окреслюють штучно перервану державотворчу традицію.

2. Мобілізаційний та інтегративний потенціал для відновлення «історичної справедливості», пригадування «забутих традицій державотворення», злуки на ниві компліментарних політичних ритуалів.

Український наратив позначено ностальгією за «невизнаними давньоукраїнськими державами в Паннонії, Закарпатті, Подніпров’ї», «украденою києво-руською спадщиною», «загубленими звитягами козацької доби», «втратами шансу на суверенну державність» по двох світових війнах. Е.Вілсон позначив стан народження суверенної української держави як «неочікуване пробудження». Ю.Шевельов-Шерех у своїх політологічних нарисах визначав боротьбу за незалежність України як черговий етап «війни пам’яті» з Росією.

Словенський наратив, попри різницю в концептах пам’яті, означує німців та австрійців як «поневолювачів» і загарбників «карінтійської спадщини»; сербів і хорватів - як «штучних визволителів від німецького й угорського ярма»; італійців - як «убивць сотень тисяч словенців у світових війнах» і призвідників «геноциду словенців 1941-1944 рр.». 

Як зазначав голова мережі словенських патріотичних організацій А.Шишко: «Останніми століттями ми втратили третину земель в Пораб’ї, Штірії, Карінтії, Італії, Істрії, в околиці Жумберака та в Міжмур’ї. Якщо цей тренд триватиме, то словенці в найближчі двісті років мешкатимуть у резерваціях».

Праці дореволюційних «класиків» слов’янознавства - Ю.Венеліна, А.Черткова й О.Бодянського - сучасні українські та словенські дослідники й публіцисти використовують у полі вищезгаданої «паннонської теорії». Походження обох народів із території Паннонії та ностальгія за втраченим «сакральним центром» є частиною націєтворчого дискурсу й урізноманітнення історичних дискусій.

Важливим елементом продукування образу ворога є ЗМІ. Як пише словенський соціолог М.Пушник: «Медійний дискурс витворює й висвітлює прототипи, події, міти, лучить церемонії та ритуали, в яких співвітчизники діють як у себе вдома». Українські й словенські медіа сьогодні є основним джерелом фокусації образу «ворога» на тлі інших політичних і соціальних негараздів.

У цілому, дослідивши вплив національного автостереотипу «перманентного зовнішнього ворога» на «карту пам’яті» українців і словенців можна окреслити його як системоутворюючий компонент «пригадування» і творення національної «наративної ідентичності». Його консолідуючий і мобілізаційний потенціал внутрішньо лучить українство і словенство в побудові зі «спільнот долі» і «заспаних народів» модерних політичних націй. У випадку України до кола цього поняття включаються росіяни, поляки, румуни, угорці й почасти турки та словаки (наратив козаччини і Другої світової війни). У словенському наративі апріорними «давніми ворогами» є серби, хорвати, італійці, німці, австрійці й угорці. Градація «ворогів» на тлі їх негативної семіотичної компліментарності з українцями/словенцями — предмет подальших наукових пошуків автора.

The paper examines the question of the image of the “permanent external enemy” in the context of the national historical narrative of Ukrainians and Slovenians. The image of the “enemy” in the various concepts of the historical memory of Ukrainians and Slovenians appears as the factor of the unification of the nation and the operation of the space complimented by an “imaginary past”. The author analyses the continuity of this phenomenon during the “recall” and “invention” of “their past” by Ukrainians and Slovenians.