Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Український історичний журнал - травень - червень - 2012

ПРОСОПОГРАФІЧНИЙ ПОРТРЕТ ІСТОРИКІВ ІМПЕРАТОРСЬКОГО ВАРШАВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ (1869-1915 рр.)

У ході дослідження проаналізовано специфіку особового складу й особливості професійних взаємовідносин між істориками - співробітниками кафедр російської та загальної історії Імператорського Варшавського університету, а також визначено основні шляхи їх комплектування. Окрему увагу приділено з’ясуванню ролі цього вищого навчального закладу в академічних кар’єрах його викладачів.

Історіографія історії вищої школи в Росії має ґрунтовну традицію, яку створювали науковці багатьох поколінь. Проте чимало її аспектів досліджено лише частково, зокрема й минуле Імператорського Варшавського університету. На відміну від російських, польські автори довго оминали увагою детальне вивчення історії цього навчального закладу. Як писав відомий польський історик І.Ігнатович, Варшавський університет не викликав симпатій поляків, котрі пам’ятали, що виник він на місці ліквідованої в 1869 р. головної школи і вбачали в ньому лише інструмент російщення краю. На відміну від Варшавського королівського університету (1816-1831 рр.) та Варшавської головної школи (1862-1869 рр.), місцевий імператорський університет (1869-1915 рр.) трактувався як чужорідний організм, елемент завойовницької, ворожої державної машини. Саме тому дослідники вивчали переважно ті періоди історії вишу, в яких він функціонував як суто польський навчальний заклад.

Ситуація змінилася лише на початку 1980-х рр. із виходом двотомника «Історія Варшавського університету», два розділи якого присвячувалися саме російському періоду. Аналізуючи сучасний стан розвитку історіографії, слід зауважити, що як польські, так і російські науковці перейшли на якісно новий рівень у вивченні минулого цього навчального закладу. Насамперед виокремимо праці Л.Блащика, Й.Шиллер, Е.Тилінської, С.Парки, М.Пашковської, а також А.Іванова, А.Данилова, С.Михальченко та К.Краковського, які стали добрим підґрунтям для подальшого студіювання історії вишу. Одним із перспективних напрямів таких досліджень вважаємо створення просопографічного портрету викладачів цього навчального закладу.

Творення колективного портрету певної спільноти потребує насамперед чітко визначених критеріїв добору досліджуваної групи осіб і засад її аналізу. Однак, слід констатувати, що виокремлення кола істориків серед викладачів університету виявилося складним завданням, оскільки не завжди (хоча і як правило) на двох історичних кафедрах працювали вчені, котрих можна назвати істориками. Серед них, зокрема, науковці, праці яких не були суто історичними (Ю.Ковалевський). Водночас на інших кафедрах історико-філологічного та правничого факультетів зустрічаємо викладачів, котрі значною мірою займалися «чистою» історією. Насамперед це співробітники кафедр слов’янської філології, історії російського права та історії слов’янських законодавств (серед них О.Поґодін, В.Макушев, Д.Самоквасов, Ф.Леонтович, Ф.Зіґель та ін.). З огляду на це виникло запитання: яку позицію взяти за точку відліку перед початком дослідження? Ми вирішили піти шляхом Л.Блащика, котрий, досліджуючи історію класичної філології у Варшавському університеті, змалював просопографічний портрет викладачів класичного відділення, тобто працівників кафедр грецької та римської філології14. За аналогією, для створення колективного портрету істориків ми вирішили проаналізувати біографії всіх викладачів (передусім за допомогою формулярних списків), які працювали на кафедрах російської та загальної історії. Зауважимо, що практично всі ці особи мали ступені маґістра чи доктора історії й творили кістяк колективу істориків університету. Створення такого портрету, на нашу думку, може стати ґрунтом для всебічного дослідження історії за межами історичного відділення історико-філологічного факультету.

Загалом протягом 46-річного періоду функціонування університету через дві історичні кафедри пройшло шістнадцять професорів та доцентів. Серед них - Юзеф Ковалевський, Адольф Павінський, Петро Люперсольський, Микола Карєєв, Микола Любович, Григорій Зенґер, Дмитро Петрушевський, Леонід Беркут (кафедра загальної історії); Адріан Копилов, Микола Арістов, Микола Барсов, Олександр Нікітський, Дмитро Цвєтаєв, Іван Філевич, Іван Козловський та Григорій Писаревський (кафедра російської історії). Слід зазначити, що деякі професори факультету поєднували викладання на рідних кафедрах зі спорадичними курсами лекцій на кафедрі загальної історії. Це були Костянтин Ґрот, Федір Вержбовський (кафедра слов’янської філології) та Левон Мсеріанц (кафедра порівняльної граматики слов’янських та інших споріднених мов). Частково до них можна зарахувати також Г.Зенґера, оскільки на кафедрі загальної історії він працював менше року й уже 1886 р. перейшов на кафедру римської філології, де залишався до призначення куратором Варшавського навчального округу (1900 р.). Проте вважаємо за доцільне розглядати постать Г.Зенґера у ґроні тих осіб, які постійно працювали на історичних кафедрах.

За весь період існування університету ротація кадрів на двох досліджуваних кафедрах була відносно незначною. Із працівників Варшавської головної школи до нового закладу перейшли ординарний професор Ю.Ковалевський, в.о. ординарного професора А.Копилов і в.о. доцента А.Павінський. Останнього зобов’язали протягом двох років опанувати російську мову, а за три - здобути ступінь доктора в одному з російських університетів. Ця вимога була обов’язковою для всіх викладачів головної школи, котрі здобули наукові ступені в іноземних університетах та хотіли зберегти посади.

Отже, кафедра загальної історії від Варшавської головної школи успадкувала Ю.Ковалевського й А.Павінського. У 1872 р. до Варшави приїхав викладач Санкт-Петербурзької Ларінської гімназії П.Люперсольський, котрий, однак, уже через три роки залишив університет, щоб стати ординарним професором Ніжинського історико-філологічного інституту князя Безбородька. Коли наприкінці 1878 р. помер Ю.Ковалевський, виникла потреба укомплектувати колектив кафедри, до якого у серпні 1879 р. долучився викладач 3-ї Московської гімназії М.Карєєв, а через рік — учитель Кам’янець-Подільської гімназії М.Любович. На місце М.Карєєва, який у 1885 р. став викладачем Імператорського Олександрівського ліцею, а згодом — приват-доцентом Санкт-Петербурзького університету, приїхав викладач Ніжинського історико-філологічного інституту Г.Зенґер. Однак він, як уже згадувалося, 1886 р. перейшов на кафедру римської філології. Протягом наступного десятиріччя викладацький склад кафедри залишався незмінним. І тільки, коли у серпні 1896 р. раптово помер А.Павінський, до Варшави в 1897 р. запросили приват-доцента Московського університету Д.Петрушевського. Відтоді й аж до тимчасового, протягом 1905—1908 рр., закриття університету (внаслідок революційних подій у Росії) на кафедрі загальної історії викладали М.Любович і Д.Петрушевський. Останній у 1906 р. став ординарним професором Московського університету. Його місце наприкінці 1909 р. зайняв випускник київського Університету св.Володимира Л.Беркут, який разом із М.Любовичем викладав у Варшаві до 1915 р. Як відомо, у цей час університет було вирішено евакуювати до Москви, а згодом — до Ростова-на-Дону. Там він проіснував до 1 липня 1917 р., коли постановою Тимчасового уряду був реорганізований у Донський університет.

Першими співробітниками кафедри російської історії після реорганізації Варшавської головної школи були А.Копилов і М.Арістов. Останній залишив доцентуру в Казані й приїхав до Варшави через кілька місяців після відкриття університету. Утім, уже наприкінці 1871 р. А.Копилова призначено начальником Келецької навчальної дирекції, а М.Арістова 1873 р. — ординарним професором кафедри російської історії Харківського університету. На їх місця прийняли гімназійного вчителя Віленського навчального округу М.Барсова (1872 р.) та вчителя Будинку виховання незаможних дітей відомства Імператорського людинолюбного товариства О.Нікітського (1873 р.), котрі працювали в університеті практично до остатніх днів життя (О.Нікітський - до 1886 р., а М.Барсов - до 1889 р.). їхніми наступниками на кафедрі стали приват-доцент Московського університету Д.Цвєтаєв (1887 р.) та вчитель Санкт-Петербурзької гімназії Імператорського людинолюбного товариства І.Філевич (1890 р.), які викладали в університеті понад вісімнадцять років і залишили його після виходу на пенсію, відповідно, у 1906 і 1908 рр. На їх місця факультет прийняв у 1909 р. І.Козловського (колишнього викладача Ніжинського історико-філологічного інституту) та в 1910 р. Г.Писаревського (приват-доцента Московського університету), котрі разом з М.Любовичем і Л.Беркутом працювали у Варшаві до липня 1915 р., а потім виїхали до Ростова-на-Дону.

Аналізуючи причини, чому змінювався викладацький склад, зауважимо, що часом це можна було пояснити певними життєвими обставинами: смертю Ю.Ковалевського, хворобою й передчасним уходом із життя О.Нікітського, М.Барсова, А.Павінського, пенсією Д.Цвєтаєва та І.Філевича, нарешті можливістю кращого працевлаштування в академічній (М.Арістов, П.Люперсольський, М.Карєєв, Д.Петрушевський) чи адміністративній (А.Копилов, Г.Зенґер) сферах. Інші ж залишили Варшаву й переїхали до Ростова-на-Дону, де лише М.Любович працював до 1929 р. І.Козловського досить скоро - 27 червня 1916 р. - призначили директором Ніжинського історико-філологічного інституту (виконував ці функції до грудня 1918 р. і згодом повернувся до Ростова); Л.Беркут у 1922 р. перебрався до Києва, оскільки став професором Київського інституту народної освіти; Г.Писаревського, після звільнення у жовтні 1924 р., призначено професором Смоленського університету, а в 1926 р. - професором російської історії Азербайджанського університету.

Слід зауважити, що в певних випадках від’їзди з Варшави можна було трактувати як своєрідні «втечі». Уривчасті згадки про це знаходимо у спогадах та кореспонденції викладачів університету. Наприклад, у мемуарах М.Карєєва читаємо, що історик сприймав Варшаву як місце тимчасового перебування, звідки виїжджав за першої ж нагоди. Навіть на літо вчений часом не винаймав квартири і відвозив «пожитки» на склад. Після переїзду до Санкт-Петербурґа в листі до московського друга М.Кореліна М.Карєєв писав: «Я більше не у Варшаві, звідки прагнув [виїхати] чи не від дня приїзду туди». Д.Петрушевський, як і М.Карєєв, також не хотів їхати у столицю підросійської Польщі. У листі до наукового керівника, ординарного професора кафедри загальної історії Університету св.Володимира І.Лучицького від 19 жовтня 1896 р., він так характеризував це місто: «Розмірковував про Варшаву і все ж таки маю відповісти неґативно: дуже не хочеться мені за власним бажанням (підкреслення автора листа - Г.Б.) виїжджати до такого поганого місця». Однак уже через кілька місяців учений погодився балотуватися на посаду екстраординарного професора Варшавського університету. До речі, не всі викладачі закладу дивилися на нього крізь таку темну призму. Наприклад, І.Філевич у листі від 4 грудня 1891 р. до філолога й публіциста М.Страхова стверджував, що був дуже радий своєму приїзду до «спокійної та безтурботної Варшави». Своєю чергою І.Козловський 11 квітня 1911 р. писав професорові Університету св.Володимира В.Іконникову, що жилося йому у столиці Царства Польського чудово. Утім, обидва історики відзначали, що життя тут було нудним.

Однак чому частина російських учених не хотіла далі працювати у Варшавському університеті? Відповідаючи на це запитання, слід згадати про завдання, які мав виконувати навчальний заклад. В історіографії неодноразово підкреслювалося, що перетворення місцевої головної школи на університет було одним із засобів на шляху поступової ліквідації політичної самостійності Царства Польського та його російщення після польського повстання 18631864 рр. У цьому сенсі новий виш мав виховувати з місцевої молоді лояльних дипломованих службовців для управлінського апарату Привіслінського краю. Тобто реалізовувати завдання поєднати різні народи в єдине ціле. Утім, попри всі старання та надії влади, попри делеґування до Варшави низки відомих учених, виконати зазначену «місію» не вдалося. Польська молодь бойкотувала російський університет після подій 1905 р., а 1915 р. він узагалі евакуювався в Ростов-на-Дону.

Серед неґативних рис варшавського академічного життя, окрім постійних дрібних чвар (численні згадки про які знаходимо, зокрема, у кореспонденції М.Любовича, Д.Петрушевського, І.Козловського, Л.Беркута та спогадах М.Карєєва), була його значна політизація, особливо на історико-філологічному факультеті. Як відомо, владні кола з особливою прискіпливістю наглядали за складом цього факультету. М.Карєєв згадував, що «“політики” в університетському житті було аж занадто. У раді безперестанно виникали quasi-політичні питання». У ті часи існувало дві «партії»: російська й польська, по 30 професорів у кожній. М.Карєєв і двоє його колеґ (ботанік Л.Рішаві та мінералог О.Лаґоріо), не належали до жодної, через це їх прозвали «гангреновським центром». Учений згадував: «Ми подавали свої голоси залежно від суті справи то з поляками, то з росіянами. Перші за це були нам вдячні, а другі обурювалися».

Таким чином, в університеті завжди працювала невелика кількість «нейтральних» («безпартійних») викладачів, прихильна до намірів поляків. Серед них, зокрема, були М.Карєєв, Д.Петрушевський, О.Поґодін. Слід зауважити, що деякі викладачі намагалися взагалі не брати активної участі в університетських справах. Наприклад, І.Козловський писав: «У партіях та боротьбі я не беру майже ніякої участі, стосунки в мене з усіма коректні». Нейтральна позиція вченого полягала в тому, що під час виборів він голосував за всіх кандидатів, що викликало обурення його колеґ.

Поступово кількість викладачів-поляків в університеті зменшувалась (особливо на історико-філологічному факультеті), натомість табір росіян постійно зростав за рахунок націоналістично налаштованих осіб. Д.Петрушевський у листі до І.Лучицького від 1 березня 1898 р. так описував свої враження від університетської атмосфери: «Патріотизм у формі найбільш казенного шовінізму і безграмотних націоналістичних “ідей” заразили тут майже всіх ординарних і екстраординарних представників науки. Практично всі вони [стоять] на ґрунті казенного інтересу». Серед таких автор процитованих рядків мав на увазі насамперед ординарного професора кафедри слов’янської філології П.Кулаковського та І.Філевича. Подібними поглядами відзначалися також М.Арістов, О.Нікітський і Д.Цвєтаєв. Завершуючи огляд університетської «політики», уважаємо за доцільне навести цікавий уривок із листа Д.Цвєтаєва від 23 лютого 1890 р., адресованого професорові М.Бережкову, наприкінці якого вчений інформував свого ніжинського приятеля, що мав уже двох дочок і на цій підставі робив висновок: «Обрусіння краю, отже, виконую не тільки ідейно, але й на практиці».

Номенклатура викладацьких посад у Варшавському університеті в ті часи передбачала лектора, в.о. доцента, доцента, в.о. екстраординарного професора, екстраординарного професора, в.о. ординарного професора та ординарного професора. Окрім цього за дозволом куратора навчального округу тут могли працювати приват-доценти, які перебували на утриманні навчального закладу. Згідно зі статутом, для отримання посади ординарного професора потрібен був ступінь доктора одного з російських університетів; екстраординарного професора і доцента - ступінь магістра (допускалося, що доцентом міг стати кандидат). Після 25-річної праці професорам надавалося звання почесного професора. Серед інших його здобули А.Павінський (1895 р.), М.Любович (1905 р.) та Ф.Вержбовський (1907 р.).

Якщо проаналізувати біографії викладачів двох досліджуваних кафедр, стає очевидним, що більшість із них розпочинали працювати в університеті як в.о. доцента й піднімалися вище щаблями академічної кар’єри. Такий шлях пройшли А.Павінський, М.Барсов, М.Любович, Г.Зенґер і Л.Беркут. Викладача історії Санкт-Петербурзької Ларінської гімназії П.Люперсольського прийняли у Варшаві на посаду доцента, натомість викладача 1-го Московського кадетського корпусу і приват-доцента Московського університету Д.Цвєтаєва - одразу на в.о. екстраординарного професора. Із посад екстраординарних професорів починали М.Арістов, О.Нікітський, М.Карєєв, І.Філевич, Д.Петрушевський, І.Козловський та Г.Писаревський. На місце в.о. ординарного професора призначили А.Копилова, тоді як Ю.Ковалевського - на посаду ординарного професора. Слід додати, що через дещо знижені вимоги до викладачів на посади в.о. ординарних та екстраординарних професорів часом призначали осіб, які не здобули наукового ступеня доктора, зокрема А.Копилова й М.Барсова. До речі, перший не мав навіть ступеня магістра.

Слід додати, що троє професорів досліджуваних кафедр - Ю.Ковалевський (1869-1878 рр.), О.Нікітський (1881-1886 рр.) та М.Любович (1892-1896 рр.) - обіймали також посаду декана історико-філологічного факультету Варшавського університету. Ми свідомо оминули зараз постать Г.Зенґера, оскільки вченого призначили деканом факультету (1896-1897 рр.), а згодом - ректором університету (1897-1899 рр.) за часів його професорства на кафедрі римської філології. 

Цікаво поглянути на середній вік викладачів, в якому вони розпочинали працювати в університеті. Виявилось, що наймолодшому з них (в.о. доцента М.Любовичу) було 25, а найстаршому (ординарному професорові Ю.Ковалевському) - 68 років. Загалом п’ятеро осіб прийшли в навчальний заклад перед своїм тридцятиліттям: М.Любович, А.Копилов, М.Карєєв, А.Павінський та Л.Беркут. Примітно, що всі вони були спеціалістами із загальної історії. Дев’ятеро викладачів мали вік від 30 до 40 років (О.Нікітський, Г.Зенґер, І.Філевич, Д.Петрушевський, М.Барсов, М.Арістов, П.Люперсольський, Д.Цвєтаєв, І.Козловський) і лише Г.Писаревському виповнився 41 рік.

Може виникнути запитання: що, окрім можливості добре розпочати чи продовжити академічну кар’єру та низки привілеїв, спонукало молодих учених їхати до Варшавського університету? На нашу думку, такі прагнення певною мірою можна пояснити тим, що у столиці підросійської Польщі вони перебували ближче до європейських наукових центрів, тож могли частіше виїжджати за кордон. Це припущення підтверджують спогади М.Карєєва, який писав: «Міркування, які змусили мене взяти запропоноване місце у Варшавському університеті, були такі. У Москві, за існуючих умов, я мав продовжувати вчителювати. [...] їхати знову за кордон для роботи над докторською дисертацією не довелося б: не звертатися ж було мені безпосередньо до міністерства, що було б скаргою на університет. [...] Із Варшави мені дали б нове відрядження. [.] Окрім того, у Варшаві мене робили одразу екстраординарним професором, тоді як в іншому університеті я міг би бути лише доцентом із половинним окладом. Далі, вислуга пенсії мала бути за двадцять, а не за двадцять п’ять років. Вабила і близькість до кордону: 16 годин - до Берліна, 20 годин - до Відня». Зауважимо, що викладачі кафедри загальної історії досить часто виїжджали до різних європейських країн із науковою метою - для роботи в іноземних архівах, бібліотеках, участі в наукових з’їздах тощо.

Розглянемо вік, в якому вчені залишали університет. Уже згадувалося, що Ю.Ковалевський і А.Павінський померли, обіймаючи посади професорів, у віці 77 і 56 років відповідно. Четверо викладачів досліджуваних кафедр - І.Філевич (до 52 р.), Д.Цвєтаєв (54 р.), Н.Барсов (50 р.) та О.Нікітський (44 р.) - пропрацювали в університеті до пенсії. Інші ж припиняли викладати у Варшаві у віці від 33 (А.Копилов) до 47 (Г.Зенґер) років. Щодо професорів, які виїхали у Ростов-на-Дону, то М.Любович був тоді 60-річним, І.Козловський і Г.Писаревський - 46-річними, а Л.Беркут - 35-річним. Звісно, ґрунтуючись лише на цих матеріалах досить складно робити якісь висновки, але очевидно, що викладачі кафедри російської історії жили менше порівняно зі своїми колеґами. Певну роль в їх передчасній смерті могла відіграти суспільно-політична позиція, котра не сприяла спокійній праці в польському середовищі. 

Значно меншою була диференціація вчених за віросповіданням, оскільки більшість становили православні. Католиками визначали себе тільки Ю.Ковалевський і А.Павінський. Цікаво, що, на відміну від сім’ї А.Павінського, дружина й діти Ю.Ковалевського сповідували християнство східного обряду. Щодо громадянського стану досліджуваної спільноти, то серед істориків домінували одружені (13 осіб; причому в 1912 р. Л.Беркут розлучився з дружиною Софією Григорівною). Холостяками були тільки троє: П.Люперсольський, М.Любович і Г.Писаревський.

Цікаво також, де народилися співробітники досліджуваних кафедр. Як виявилося, походили вони з різних реґіонів європейської частини Російської імперії: з Волинської (А.Копилов, І.Філевич), Владимирської (Д.Цвєтаєв), В’ятської (П.Люперсольський), Гродненської (Ю.Ковалевський), Київської (Д.Петрушевський), Новґородської (Г.Зенґер, О.Нікітський), Орловської (М.Барсов), Подільської (М.Любович), Тамбовської (М.Арістов, І.Козловський) та Ярославської (Г.Писаревський) ґуберній; М.Карєєв народився в Москві, Л.Беркут — у Києві. І тільки А.Павінський був уродженцем Царства Польського, адже народився він у місті Зґеж Лодзького повіту Петроковської ґубернії.

Стосовно станової належності, то зі спадкових дворян походили Ю.Ковалевський, М.Карєєв, М.Любович, О.Нікітський, Г.Зенґер, із міщанських родин — А.Павінський та Л.Беркут. М.Барсов був сином обер-офіцера, І.Козловський і А.Копилов — дітьми колезьких секретарів, М.Арістов, Д.Цвєтаєв, П.Люперсольський, Г.Писаревський і Д.Петрушевський — православних, а І.Філевич — греко-католицького священиків.

Спробуймо також дослідити, з яких академічних осередків виходили майбутні викладачі Варшавського університету. Слід, однак, зауважити, що часом навчалися й здобували ступінь кандидата в одному закладі, отримували статус маґістранта у другому, захищали маґістерську — у третьому, а докторську дисертацію — у четвертому. Наприклад, А.Павінський починав навчання у Санкт-Петербурзі, однак через студентські заворушення 1861 р. місцевий університет було закрито й диплом кандидата він здобув уже в Дерпті 1864 р. Потім молодий науковець виїхав до Німеччини, у Ґеттінґені ставши доктором філософії (1867 р.). У 1861 р. Санкт-Петербурзький університет довелося залишити також О.Нікітському, який перевівся в Київ. Окрім нього випускниками Університету св.Володимира були Л.Беркут, А.Копилов, І.Козловський, М.Любович і Д.Петрушевський. Петербурзький університет закінчили М.Барсов, І.Філевич і Г.Зенґер; Віленський - Ю.Ковалевський. М.Карєєв був вихованцем Московського, а Г.Писаревський - Варшавського університетів. П.Люперсольський і Д.Цвєтаєв закінчили Санкт-Петербурзьку, а М.Арістов - Казанську духовну академії. Отже, більшість викладачів історичного відділення були випускниками київського Університету св.Володимира та петербурзьких навчальних закладів. Може виникнути логічне запитання: чому науковці-початківці навчалися саме у цих академічних центрах, а не в інших? На нашу думку, одним із вирішальних критеріїв під час вибору університету була його близькість до місця проживання та матеріальні можливості абітурієнта (не в усіх вистачало грошей на навчання у Санкт-Петербурзі чи Москві). Окрім цього, не останню роль відігравали науковий рівень навчального закладу та імена вчених, котрі в ньому працювали.

У ході дослідження було виявлено, що п’ять викладачів здобули ступінь магістра у Санкт-Петербурзі (М.Арістов, М.Барсов, П.Люперсольський, О.Нікітський, І.Філевич), троє - у Києві (М.Любович, Д.Петрушевський, Г.Зенґер), двоє - у Харкові (Л.Беркут, І.Козловський) і по одному в Москві (М.Карєєв) та Казані (Г.Писаревський). Усі вони (окрім магістра римської словесності Г.Зенґера) мали ступені магістрів загальної чи російської історії. Д.Цвєтаєв, імовірно, захищався у Санкт-Петербурзькій духовній академії, оскільки у ступені доктора богослов’я його затвердила тамтешня духовна консисторія. Тільки А.Павінський, як уже згадувалося, здобув у 1867 р. диплом доктора філософії в Ґеттінґені, який наступного року мав бути підтверджений на засіданні історико-філологічного факультету Варшавської головної школи, що, фактично, означало другий захист. Натомість А.Копилов узагалі ніколи не здобув ступеня магістра, хоча на початку 1860-х рр. міністерство народної просвіти делеґувало його на два роки до Німеччини писати наукову роботу. Нам не вдалося з’ясувати, коли Ю.Ковалевський здобув ступені магістра й доктора. Згідно з формулярним списком, із 1824 р. молодий учений був слухачем педагогічного інституту при Казанському університеті, а в 1833 р. успішно склав іспит з монґольської словесності в Академії наук. Вочевидь, досягнення Ю.Ковалевського на науковій ниві профільне міністерство прирівнювало до згаданих ступенів. Про це, зокрема, свідчать посади декана історико-філологічного відділу філософського факультету та ректора Казанського університету, а також декана історико-філологічного факультету Варшавського університету, які обіймав учений. Досліджуючи коло істориків, удалося з’ясувати, що тільки четверо з них - М.Любович, Г.Зенґер, Л.Беркут і М.Барсов - здобули ступінь магістра після приїзду до Варшави. Решта (окрім А.Копилова) розпочинали працювати у Варшавському університеті вже маючи цей ступінь.

Щодо захисту докторської дисертації, то з усіх викладачів двох історичних кафедр десять захистилися за часів професорства у Варшаві: троє з них - у Москві (М.Карєєв, Г.Писаревський і Г.Зенґер, у січні 1894 р. обраний доктором римської словесності (honoris causa)), по двоє - у Санкт-Петербурзі (О.Нікітський, А.Павінський), Києві (І.Козловський, М.Любович) та Казані (М.Арістов, І.Філевич), один - у Харкові (Д.Цвєтаєв). Оминаючи Ю.Ковалевського, докторської дисертації ніколи не написали М.Барсов, А.Копилов, П.Люперсольський і Г.Писаревський. А після звільнення з Донського університету лише Л.Беркут здобув ступінь доктора (1928 р.).

Погляньмо також на вік, в якому представники досліджуваної спільноти зазвичай здобували наукові ступені. Було підраховано, що маґістерські дисертації вчені найчастіше захищали після 30 років, хоча деяким (як-от А.Павінському, М.Любовичу та М.Карєєву) вдавалося це зробити дещо раніше. Винятком був Г.Писаревський, котрий отримав ступінь магістра в 41 рік. Докторські ж дисертації зазвичай захищали після 40 років. Якщо не брати до уваги Л.Беркута, котрий здобув ступінь доктора після від’їзду з Ростова-на-Дону в 49 років, тільки І.Козловський захистився в 45-річному віці. Загалом підготовка другої дисертації займала від чотирьох (А.Павінський, Д.Цвєтаєв) до восьми (І.Козловський) і навіть тринадцяти (Л.Беркут) років.

Установлено, що ніхто з істориків не здобув ступеня магістра чи доктора у Варшавському університеті (лише Г.Писаревський, як випускник цього вишу, отримав у ньому ступінь кандидата). Вочевидь, претенденти на здобуття наукових ступенів воліли здобувати їх у престижніших наукових осередках. Якщо ж проаналізувати географію захистів, то можна дійти кількох цікавих висновків. Перш за все, викладачі досліджуваних кафедр найчастіше захищалися в тих університетах, які самі колись закінчили, або ж у тих містах, де ці навчальні заклади діяли. В останньому випадку йдеться про випускників Санкт-Петербурзької та Казанської духовних академій П.Люперсольського й М.Арістова. Певну роль відігравали також давні контакти з професорською корпорацією цих осередків та хороші стосунки з науковими керівниками. Наприклад, М.Карєєву і М.Любовичу вдалося отримати обидва ступені в рідних університетах, а саме в Москві та Києві. Такі ж наміри мав випускник Університету св.Володимира, у той час екстраординарний професор Варшавського університету Д.Петрушевський, котрий у листі до професора І.Лучицького від 29 грудня 1900 р. писав: «Дисертацію я все ще пишу (остатній розділ дописую) і сподіваюся цією ж весною зовсім з нею покінчити, тобто надрукувати і захистити у Вас, [якщо] Ви її не відхилите». Однак, попри очікування, через низку різних обставин Д.Петрушевський мав захищатись у Москві, а не в Києві. Про це він повідомляв свого друга, історика й літератора Є.Ківлицького, підкреслюючи, що вислав «Лучицькому листа з повідомленням про це та книгу, однак він, певне, розлютився і тенденційно мовчить». Досі невідомо, що спричинило таку зміну. Вочевидь, Д.Петрушевський уже тоді хотів налагодити добрі стосунки з Москвою, оскільки сподівався перейти працювати до Московського університету. Згодом це йому таки вдалося. Бувало, що вибір університету залежав від збігу інтересів майбутнього магістра чи доктора зі спеціалізацією певних учених. Хоча деякі викладачі вважали за краще здобувати наукові ступені в периферійних вищих навчальних закладах, що з різних поглядів було легше.

Може виникнути логічне запитання: у чому проявлялося привілейоване становище викладачів Варшавського університету порівняно з їхніми колеґами з інших вишів? Викладачів російського походження до Варшави вабила насамперед перспектива академічної кар’єри, особливо спокуслива для приват-доцентів, які у власному університеті не могли отримати посади професора чи навітьдоцента. Однак на цій підставі не слід робити висновок про те, що до Варшави їхали тільки найгірші. Нагадаємо, що міґраціями викладацького складу характеризувалася також німецька університетська система, яка була зразком для російської. Щодо інших привілеїв, то приїжджі вчені мали право на отримання пенсії після 20, а не 25 років праці, як це було в інших частинах імперії. Насправді росіяни та поляки, які мали добру репутацію у Санкт-Петербурзі, могли працювати у Варшаві й далі, щоп’ять років подовжуючи свій контракт. За кожне таке п’ятиріччя вони отримували додаток у розмірі чверті актуального розміру пенсії. Вочевидь, усі ці привілеї впливали на майбутніх викладачів університету, однак, як зауважує Л.Блащик, не вирішально, адже не були аж такими значними порівняно з необхідністю працювати у вороже налаштованому середовищі. 

У ході дослідження вдалося встановити, що практично для всіх викладачів кафедр загальної та російської історії працевлаштування у Варшавському університеті було авансом в їхніх академічних кар’єрах. Зокрема, для П.Люперсольського, М.Любовича, М.Карєєва, М.Барсова, О.Нікітського та І.Філевича переїзд до Варшави став можливістю залишити роботу у середній школі. Своєю чергою, для випускника й маґістранта Університету св.Володимира Л.Беркута Варшава була досить добрим кар’єрним стартом. М.Карєєва, О.Нікітського та

І.Філевича як магістрів одразу призначили на посади екстраординарних професорів. Винятком був тільки доцент П.Люперсольський, котрий здобув ступінь магістра ще у травні 1869 р., обіймаючи посаду викладача Санкт-Петербурзької Ларінської гімназії. Екстраординарним професором учений став лише в липні 1872 р., тобто через чотири місяці роботи в університеті. Приват-доценти й доценти інших університетів імперії призначались у Варшаві зазвичай на посади екстраординарних професорів (серед істориків це були Д.Петрушевський, М.Арістов, Г.Писаревський) або в.о. екстраординарних професорів (Д.Цвєтаєв). До цієї групи слід також зарахувати колишнього викладача Ніжинського історико-філологічного інституту князя Безбородька І.Козловського. Щодо викладачів Варшавської головної школи (Ю.Ковалевського, А.Павінського, А.Копилова), то їх залишили на тих самих посадах, які вони обіймали перед її реорганізацією.

Може скластися враження, що лише Г.Зенґер не скористався зі свого переїзду до Варшави, оскільки перед цим протягом 1877—1885 рр. учений був в.о. екстраординарного професора кафедри загальної історії Ніжинського історико-філологічного інституту, а у Варшавському університеті його запросили тільки на в.о. доцента тієї самої кафедри (хоча він завжди цікавився римською філологією). Пояснення слід шукати в постаті М.Лавровського, який протягом 1875—1882 рр. був директором згадуваного інституту, а з 1883 р. — ректором Варшавського університету. Знайомство з ним вочевидь вплинуло на подальшу долю Г.Зенґера, тим більше, що по Ніжину вчений мав знати також А.Будиловича — іншого філолога, якого перетягнули до Варшави. Можливо, саме цим двом особам Г.Зенґер завдячував своїм просуванням по службі. Нагадаємо, що в 1886 р. вчений став в.о. доцента, 1887 р. — екстраординарним, 1894 р. — ординарним професором кафедри римської філології, згодом — деканом історико-філологічного факультету (1896 р.) і ректором Варшавського університету (1897 р.), а в 1900 р. — куратором Варшавського навчального округу. 

Колективний портрет варшавських істориків не буде повним без згадки про їх позауніверситетську діяльність. Найчастіше це була праця у середній і вищій школі, бібліотеках чи архівах. Так, Д.Цвєтаєв викладав у Варшавському Олександрівсько-Маріїнському інституті, Л.Беркут - на вищих жіночих курсах, М.Барсов сімнадцять років був бібліотекарем університетської книгозбірні, А.Павінський працював архівістом, а з 1875 р. - директором Головного архіву давніх актів.

Як відомо, особливістю російської схеми наукової атестації було встановлення відповідності між науковими ступенями й класними чинами «Табелі про ранґи». Викладачі історичного відділення Варшавського університету нагороджувалися чинами від колезького секретаря, титулярного радника, колезького асесора, надвірного, колезького радника, статського, дійсного таємного до таємного радників. Зауважимо, що до чину таємного радника дослужилися Ю.Ковалевський (1872 р.) і Г.Зенґер (1902 р.), а до дійсного таємного радника - А.Копилов (1878 р.), П.Люперсольський (1882 р.), О.Нікітський (1883 р.), А.Павінський (1889 р.), Д.Цвєтаєв (1895 р.), М.Любович (1902 р.) та І.Філевич (1903 р.). Щодо нагород, то найчастіше варшавські історики отримували ордени Св.Анни, Св.Станіслава, рідше - Св.Володимира. Після 1863-1864 рр. викладачам, які розпочали працювати ще у Варшавській головній школі чи на території Північно-Західного краю, вручалася також медаль «У пам’ять приборкання польського заколоту 1863-1864 рр.». Нею, зокрема, відзначили Ю.Ковалевського (1865 р.) і М.Барсова (1867 р.).

Окрім цього, учених могли обирати членами російських і закордонних наукових товариств, академій наук, також їм надавали ступінь почесного доктора. Наприклад, А.Павінський був членом Московського археологічного товариства (1876 р.), Товариства портуґальських публіцистів і письменників у Лісабоні (1882 р.), Товариства історії та старожитностей російських приМосковському університеті (1884 р.), Одеського товариства історії і старожитностей (1888 р.), Історичного товариства при Санкт-Петербурзькому університеті (1890 р.). Окрім цього, 1892 р. його обрали членом-кореспондентом Юґославської академії у Заґребі та Краківської академії наук.

Таким чином, ми спробували накреслити колективний портрет істориків Імператорського Варшавського університету. Виявилося, що троє з шістнадцяти викладачів кафедр загальної та російської історії були працівниками місцевої головної школи. І хоча цієї підстави недостатньо, щоби говорити про певний зв’язок між нею та університетом, слова колишнього студента згаданої школи Б.Хлебовського дають змогу зробити такий висновок відносно всього вишу. Він, зокрема, підкреслював, що перетворення школи на університет не паралізувало її впливу, оскільки значна частина колишніх професорів на початку працювала в новому закладі, зокрема на правничому та медичному факультетах. Якщо поглянути на спільні риси істориків Варшавського університету, то перш за все це були православне віросповідання й місце народження. Як удалося з’ясувати, практично всі вони (окрім А.Павінського) походили з європейської частини Російської імперії, причому п’ятеро з них - з південно-західних і один - із північно-західних ґуберній. Зазвичай це були вихідці зі спадкових дворян, міщан чи священицьких родин. Студіювали вони в київському Університеті св.Володимира або в петербурзьких навчальних закладах. Ступінь магістра здобували у Санкт-Петербурзі та Києві, натомість докторську дисертацію найчастіше захищали в Московському, Санкт-Петербурзькому, Київському і Казанському університетах. Більшість істориків розпочинали викладати в університеті зі ступенем магістра, проте науковий ступінь доктора практично всі здобували, працюючи у Варшаві. Аналізуючи вік учених, удалося з’ясувати, що п’ятеро з них приїхали до столиці підросійської Польщі перед своїм тридцятиліттям, а дев’ятеро мали від 30 до 40 років. Викладати вони починали зазвичай як в.о. доцента чи в.о. екстраординарного професора, і просувалися далі кар’єрними щаблями. Встановлення ж середньої тривалості праці істориків ускладнюється тим, що в деяких випадках різниця була досить великою (від 2 до 35 років, а якщо брати до уваги період евакуації університету - то й ще більше). Загалом лише шестеро професорів працювали понад 13 років, інші викладали у Варшаві від 2 до 9 років. Вочевидь, друга група дивилася на заклад як на місце тимчасової роботи. Утім, підсумовуючи, слід наголосити, що практично для всіх викладачів двох історичних кафедр робота в Імператорському Варшавському університеті стала важливим етапом в їхніх академічних кар’єрах.

The purpose of the article is to create a prosopographic portrait of the historians of Warsaw Imperial University (1869-1915). The author studies the main sources of stuffing the departments of Russian History and General History, analyzes the specific characters of their personnel and peculiarities of the relationships between the historians. Special attention is paid to the elucidation of Warsaw University’s role in the academic careers of the professors.