Український історичний журнал - травень - червень - 2012

ПОЄДИНКИ У ШЛЯХЕТСЬКОМУ СЕРЕДОВИЩІ ВОЛИНІ (ОСТАННЯ ТРЕТИНА XVI - ПОЧАТОК XVII ст.)

У статті аналізуються функції поєдинку як елементу культури ворожості волинської шляхти в контексті річпосполитських та, ширше, європейських традицій. На підставі зібраних письмових викликів на дуель та усних згадок, що містяться у судових книгах, досліджується ритуал двобою, реґулювання його шляхетською спільнотою та правом. Робиться спроба пояснити практичну відсутність інформації щодо реальних двобоїв при великій кількості згадок про виклики.

6 квітня 1609 р. Якуб Кармановський розпочав у Володимирському ґродському суді справу проти Федора Жаби-Городиського, звинувачуючи того в нахоженю разом з помічниками на його дім у передмісті Ковеля. Як було засвідчено у скарзі, нападник, добуваючись у двір, порубав і посік ворота, словами «нєуцтивьіми, доброй славє и уцтивости шляхєцкой доткливыми, лжилес, соромотилєс», а також викликав на поєдинок, кажучи: «Выйд сам такий овакий». А коли йому не вдалося вдертися на подвір’я, почав стріляти з півгаків, а також учинив одповідь господареві на здоров’я й на горло, обіцяючи також спалити його двір разом зі всім майном. Після такої демонстрації нападники «оттол проч одехали и одышли». Утім, попри розбудованість скарги, висунуте обвинувачення стосувалося одного з найбільш популярних злочинів серед шляхти - на- їзду/нахоженя, що перебував в юрисдикції ґродського суду, натомість супутні йому обставини - одповідь і виклик на поєдинок - до уваги не бралися, належали до риторичних засобів, що мали посилити неґативний образ нападника. Одповідь (похвалки) була ритуалізованим оголошенням про помсту, яке вважалося обов’язковим для шляхтича перед початком насильницьких дій.

Інша протестація, внесена Андрієм Аслановичем на Семена Вишпольського та Марину Миколаєву Вишпольську, Семенову братову, походить із теренів Київщини й стосується дещо пізнішого часу, однак у своїх основних деталях разюче повторює попередню. Скаржник жалівся на Марину, яка, «намовивши и на все злое нарадивши пана Семена Вишполского, абы протестанта, где колвекзаскочивши, не живил албо и здоровя позбавил», тим самим спровокувала нахоженє свояка на Андріїв двір. Як записано було до житомирських замкових книг, Вишпольський «вночи пришедши потаемне под двор протестанта власный, поза плотами се засадивши и з добитою шаблею ходячи, волал, визиваючи на поединокъ,_мовечи: “Вийд такий овакий матки сыну, а бийсе зо мною”». Бачачи, що на його галас ніхто з двору не вийшов та не обізвався, він тоді «лжит, сромотит и лает такъ протестанта самого, яко и жону его словами непристойными, гонорови его шляхецкому шкодячими, почал». А потому, «ешче заятрившисе горшей и на злое праве добре роспалившисе, умыслови своему и раде помененой панеи Вишполское, братовое своеи, досит хотечи учинит», оголосив одповідь і з тим пішов геть. Досить химерно у цій скарзі поєднуються звинувачення в потаємності нападу Вишпольського на дім, що мало підкреслити негідність його вчинку як дії прихованої, а також подальша розповідь, де йдеться про гамір, зчинений нападником під час виклику на поєдинок і виголошення одповіді. Цілком імовірно, що тут кліше, використовуване канцеляристами, та й, можливо, самими скаржниками у заявах про насильство наклалося на відкриті, навіть демонстративні дії обвинуваченого. Далі Андрій Асланович посилав до Семена Вишпольського свого приятеля Яна Верцинського, питаючи про причину таких похвалок і «сромочене протестанта и малжонки его на гоноре шляхецким», однак кривдник не лише не заспокоївся, але повторив перед посланцем, «ижъ то правда, жем его на поединок визивал и сромоцилем его». Ба більше, пані Миколаєва Вишпольська перегородила звичну дорогу до Андрієвогодвора, заборонила їздити по ній його підданим, погрожуючи побиттям, а також нацьковувала своїх собак на свиней скаржника і вже кількох забила. Тож у підсумку Андрій скаржився на своїх сусідів про «похвалъки на здорове, так и о заняте дороги, такъ теж о потравенъе и позабиянъе свиней», не згадуючи поміж великими жалями з приводу втрачених свиней та інших кривд про виклик на поєдинок, і тим більше не переймаючись обов’язком рицаря ставати на герць в обороні своєї честі.

Украй колоритною є також скарга волинянина Матиса Комнацького на сусіда Івана Волинця з синами про образи його та дружини, побиття слуг і підданих, напад на маєток, під час якого «двое гусей з дому взяли и пограбили не с потребы ани с припадку, толко мни на прикрост, на збожя мои кони свои пущают, вызываючи мя на битву; перед приятелми и слугами моими мене лжат, словы мене своими неучтивыми на мене торгают, чоловека спокойного, ни в чом соби невыступного, на битву вызывают».

Ці фраґменти шляхетського повсякдення очевидно дисонують з уявленнями про високе мистецтво рицарського поєдинку задля захисту своєї честі чи честі дами, що впевнено ввійшов до ностальґійного каталогу ознак «золотої доби». Власне, із набору стереотипних уявлень на поверхню послужливо спливе чи не найочевидніше пояснення — через концепт центру й периферії, адже українські терени, поза сумнівом, лежали на околиці європейської культури, куди новинки доходили із запізненням і в украй зміненому вигляді. Тож нижче бодай побіжно окреслю побутування цього явища на європейських теренах. 

***

Поєдинок, який у своїй завершеній формі постав як добровільне, строго ритуалізоване збройне змагання двох конфліктуючих сторін (інколи за участі близьких осіб) в обороні попередньо ураженої честі однієї, а чи й обох з них, мав довгу історію. Його витоки вбачають у судах Божих — ритуальному випробуванні оскарженого (ордаліях) як способі доведення у суді, коли доказів для обвинувачення чи спростування було недосить. Уважалося, що суддею під час ордалій виступав сам Бог, який не мав залишити злочин безкарним, а також допустити покарання невинного. Так, у романі про Трістана та Ізольду (XII ст.) читаємо: «Люди бачать учинок, але Бог бачить серця і він єдиний є справжнім суддею. Постановив тоді, що кожна оскаржена людина могла боронити своє право з допомогою битви й він сам б’ється на боці невинного». Тож на судах Божих зазвичай були присутні духовні особи, що провадили службу перед ордаліями чи й упродовж їх. Право вдатися до Божого суду від початку належало верховному володареві, а також делеґувалося ним намісникам, а за особливими привілеями — патримоніальним власникам, монастирям, костелам, капітулам, окремим корпораціям, містам (про що йшлося в локаційних привілеях) тощо.

Найпоширенішими видами ордалій були випробування водою і гарячим залізом та поєдинки. Проба розпеченим металом передбачала, що випробовувана особа мала пронести його в руці або зробити по ньому босоніж три кроки. Провина чи її відсутність визначалася суддями за станом долоні або ступні через три дні після випробування (рани вказували на вину). Проба водою відбувалася через кидання оскарженого, зв’язаного таким чином, що не міг рухати ані руками, ані ногами, у воду (відсутність вини доводилася, якщо випробовуваний тонув). Практикувалися і проби гарячою водою, з якої голіруч потрібно було вихопити певний предмет. Поєдинки відбувалися у присутності суддів та натовпу людей як правило через певний час після присуду. Звичною зброєю був кий і меч (право вибору в більшості випадків належало оскарженому). Згодом кий почав уважатися зброєю простолюду, а побиття ним сприймалося як ганьба для воїнів-рицарів, тож вони практикували двобої лише рицарською зброєю, інколи кінно. Обов’язковим атрибутом поєдинку був щит, який захищав від ударів; рицарі використовували кольчугу, а у випадку кінних двобоїв — і весь обладунок. Усталилися й правила, хто міг брати участь у поєдинку — виняток становили раби, духовні особи та жінки; вища за статусом людина могла відмовитися від двобою, а рицареві у сумнівних випадках перед випробуванням пропонувалося довести своє походження, тобто утверджувалася засада рівності супротивників. 

До ордалій, хоч і з певними застереженнями, належить також присяга. Як наріжний камінь середньовічної судової процедури вона часто вживалася замість проб, однак від особи, що мала присягати, вимагалася включеність до мережі родинних і приятельських зв’язків даної групи (іноземцям присягати не дозволялося), а також вона мала бути «вартою присяги», тобто володітихарактеристиками, що робили сам акт надійним доказом.

Ці ритуали активно практикувалися ґерманськими народами у судовому процесі з приводу таких переступів, як зрада, порушення договору, зґвалтування, розпуста, сексуальні девіації, убивство, підпал, фальшування. Застосовувалися суди Божі й у справах про власність та статус (скажімо, у випадках сумнівного батьківства), а також церковних - у процесах над єретиками (XIIст.). Перші згадки про подібні практики фіксуються на початку VI ст. у «Салічній правді» та в текстах Григорія Турського, а їх спалах припадає на період між 800 і 1200 рр., після чого за справу серйозно взялася церква, яка чи не від самого початку займала щодо судів Божих двозначну позицію, хоч їх розповсюдження тісно корелювалося з поширенням християнства на певних територіях. З одного боку, церковнослужителі отримували за участь в ордаліях винагороду. Траплялося, що правитель, у руках якого перебувало виняткове право надавати дозвіл на поєдинки, передавав його не лише своїм достойникам із числа найбільших можновладців, містам чи окремим корпораціям, а й духовним інституціям. З іншого - досить рано засвідчено спроби церкви обмежити ордалії. Так, собор у Валенсії 855 р. заборонив християнське поховання загиблих на поєдинку. Сумніви щодо доречності застосування судів Божих ґрунтувалися, зокрема, на тому, що в Євангелії чудеса не ґарантовані, тож не конче мають відбуватися під час судових поєдинків, які неканонічні й лише спокушають Бога. Поширення практики сповіді та причастя вплинуло на зменшення кількості ордалій у XII ст. Адже якщо винний покаявся й висповідався, то Бог знімав його провину, але якщо він гинув на поєдинку, то це ще не означало, що Всевишній звільнить його від відповідальності за скоєне.

Трактування судів Божих як таких, що не відповідають Господнім заповідям і вченню церкви, з’являється в ухвалах IV Латеранського собору 1215 р., а у 1222 р. з такою практикою взагалі було покінчено. Ці заходи, однак, не призвели до швидких змін у судочинстві, що засвідчує, зокрема, спеціальна заборона судових поєдинків папою Григорієм XI у 1373 р. Останні ж судові дуелі відбулися: в Англії - 1492 р., у Франції - 1547 р., а в Іспанії - 1541 р. На цей час вони вже вважалися архаїчним явищем.

Зменшенню значення судів Божих прислужилися й заходи монархів. Скажімо, у 1168 р. французький король Людовік VII скасував поєдинки у дрібних справах, а Людовік XI Святий 1260 р. замість ордалій увів до судового процесу доказ через свідків. На думку Роберта Бартлета, зниження ваги судів Божих у судочинстві було пропорційним ступеню централізації держави та зміцненню її владних інститутів, адже ордалії виступали механізмом порозуміння членів невеликих груп, тісно пов’язаних між собою різноманітними зв’язками та мало залежних від центральної влади. Конфлікти вирішувалися через втручання спільноти, чиї інтереси завдяки гнучкості оцінювання результатів ордалій маскувалися під Божу справедливість. Наголос робився на досягненні порозуміння поміж супротивниками, «розсмоктуванні» аґресії й утвердженні у групі миру. Тож відмова від Божих судів знаменувала початок деперсоналізації, переходу від консенсусу до авторитету, чому значною мірою прислужилося також зростання населення. На користь цієї думки свідчить той факт, що у політично децентралізованих реґіонах ордалії протрималися значно довше (скажімо, у басейні Райну), аніж там, де була сильна монарша влада.

Із часом на зміну поєдинкам як варіанту Божого суду приходить ідея поєдинку як приватної за суттю, але публічної за характером битви в обороні честі, яка стає візитівкою рицарського стану, що збройною службою здобував собі землі, «права й вольності». На думку дослідників проблеми утвердження абсолютизму в Англії і Франції, дуель була середньовічним спадком, «неофеодальним звичаєм», що суперечив новій формі ввічливості, новим стандартам володіння емоціями, котрі ставили аґресивність під суспільний контроль. Однак сучасники чітко усвідомлювали різницю між поєдинками як Божими судами та двобоями на захист честі, що їх сприймали як новий звичай. Уважається, що дуель виникла в ренесансній Італії, де під впливом трансформації соціальної структури та супутніх їй дискусій про ввічливість і цивілізованість склалися нові форми поведінки, орієнтовані на приховування емоцій та витонченість манер. Дуелі відповідала й нова концепція честі. У родовій помсті вона була колективною чеснотою, власністю та спільним надбанням роду, яке потрібно всіляко примножувати, наслідуючи славних предків. Оскільки ганьба падала на весь рід, обов’язок очищення від образи ціною крові брали на себе всі його члени. Однак із часом честь індивідуалізувалася, що призвело до зменшення зобов’язань родичів продовжувати помсту. Поряд із вендетою з’явився ритуалізований поєдинок, а у багатьох випадках — і замість неї. У 1519 р. папа Лев Х нарікав на чи не щоденні дуелі. Утім, ремствування, як уважають історики, були безпідставними, адже насправді завдяки дуелям суттєво знижувався загальний ступінь насильства. Там, де між супротивниками йшла війна без правил заради помсти, уводилася низка обмежень, за якими вони ставилися у відносну рівність позицій. До того ж дуелянтам зазвичай не йшлося про знищення супротивника, поєдинки доволі рідко закінчувалися серйозними травмами, чому сприяло використання захисного одягу і посередництво друзів. Розроблені правила давали можливість демонстрації честі з мінімальними втратами для супротивників. До того ж ідеальна настанова — оборона своєї репутації навіть ціною життя — далеко не завжди спонукала, як твердять дослідники, поспішати на поєдинок, відмовою найчастіше ставало недотримання формальностей виклику, які мали подаватися листовно, містити мотивування ворожості, а також інформацію про місце й час зустрічі. Тож багато викликів не реалізовувалися. Утім, дослідження дуелей, що зазвичай спирається не на масовий матеріал, а на окремі історії, а також наративні джерела — дуельні кодекси й антидуельні памфлети, має великий розкид і в їх оцінюванні. Побутує думка про значне поширення в Італії на середину XVI ст. «поєдинків у чагарнику» чи «поєдинку диких звірів», що передбачали двобій без свідків, які могли б утрутитися й згасити конфлікт, без захисних обладунків, інколи роздягнутими по пояс, нехтуючи ієрархією, а головне — до смерті одного з дуелянтів, на відміну від раніших, що тривали «до першої крові».

Досить швидко, уже у другій третині XVI ст., з’являються десятки посібників із двобою. їх поширення, як уважають, стало однією з причин занепаду дуелей, адже чим плутанішим був ритуал, тим більшою ставала ймовірність, що до нього не вдадуться. Доналд Вейнстейн зауважує, що про честь значно більше розводилися, аніж захищали її на дуелі. Покоління авторів трактатів було переважно не дуелянтами, а літераторами, знайомими з двором і його манерами. Тож акцент переносився з фізичного насильства на словесні пікіровки, обмін звинуваченнями і контрзвинуваченнями, провокаціями та відповідями на них, де важило не стільки володіння зброєю, скільки вміння вести етикетну гру. Дуель поєднувала слова і дії, за допомогою яких досягалася мета — осоромити супротивника та захистити і примножити власну честь. Досить багато було суто словесних дуелей, які, між тим, сучасниками за такі не сприймалися. А насправді подібний квазіпоєдинок був не менш важливим, аніж реальний, адже в обох випадках ішлося про виставу, що розігрувалася перед світом, від чого в кінцевому підсумку і залежала репутація кожного («Сценарій дуелі складно зрозуміти, якщо ми вважаємо одну частину формою, а іншу — суттю, де обмін листами лише гра, а обмін ударами є справжньою дуеллю»). Листовні виклики, що на позір мали характер приватного повідомлення, насправді озвучували погляди супротивників перед тіснішим колом приятелів, а також досить часто — і значно ширшою читацькою аудиторією, адже частина з них друкувалася. Тож тривалі вербальні демонстрації ненависті й суперництва не гірше підтверджували честь, аніж зброя.

Зменшенню значення дуелей прислужилася і їх заборона в 1564 р. Тридентським собором, за яким передбачалася кара інфамії і втрата маєтків для учасників, позбавлення християнського поховання жертви поєдинку, накладання церковного прокляття на осіб, що викликали, свідків і помічників, радників і навіть тих, хто спостерігав за поєдинком. Важила також суворіша атмосфера Контрреформації, в якій значно менше толерувалися відступи від норми. Це мало ефект, причому в Італії — більшою мірою, ніж деінде, адже саме тут на кінець XVI ст. припадає значне скорочення кількості дуелей. Утім, процеси їх поширення чи занепаду по різних країнах проходили вкрай нерівномірно. Так, у Франції дуель з’явилася у середині XVI ст., причому тогочасні французькі автори твердили, що їхні співвітчизники запозичили цей звичай воювати за честь під час Італійських походів. Приблизно тоді ж відбулося знайомство з дуелями англійців, які сприймали їх як континентальну новинку, а король Яків I навіть зауважив, що вони недаремно здобули популярність серед його підданих, таких ласих до нових і дивних речей. Англійський автор у 1580 р. твердив, що у старовину за слова мстилися лише словами, а не ударами.

Тоді, коли в Італії дуель перетворювалася на складну гру, де слова значили чи не більше, ніж, власне, дії, на території Англії та Франції фіксувалося значне поширення двобоїв, що водночас супроводжувалося критикою, а також спробами монархів поставити поєдинки під свій контроль. Так, у Франції Карл X у 1566 р. заборонив зібрання, метою яких було вирішення питань честі. Однак спроби стали невдалими, до того ж, на відміну від італійської ситуації, де викликів було набагато більше, аніж реальних поєдинків, у Франції наступила справжня дуельна лихоманка з масовими смертельними наслідками. Крім того, до середини XVII ст. ця країна не приєднувалася до постанов Тридентського собору, що гальмувало втручання церкви у справи честі. За підрахунками сучасників, за час правління Генріха IV (1589-1610 рр.) на поєдинках загинуло 8-12 тис. представників благородного стану. Утім, така статистика, як відомо, украй сумнівна, вона могла бути нічим іншим, як одним з арґументів проти дуелей у «памфлетній війні».

Перша чітко сформульована неґативна позиція щодо дуелей належала Паризькому парламенту, який постановою 1599 р. прирівняв дуелянтів до бунтівників, потрактувавши поєдинок як образу короля. У королівському едикті 1602 р. теж говорилося про те, що дуелянти, чиєю професією є «носити зброю», узурпують право монарха на правосуддя і тим самим завдають йому образу. Карою за це визначалася страта і конфіскація майна навіть загиблих на поєдинку. Едикт було повторено в 1609 р., що свідчило про його неефективність. Причинами небажання нобілів ставати у справах честі до королівського суду було те, що суддівські повноваження зосереджувалися в руках представників неблагородного стану, тож їхні рішення були недостатніми для відшкодування завданої образи, до того ж вони страждали необ’єктивністю, адже на їх ухвалення могли впливати різні непрямі обставини; розгляд скарг тривав довго, і весь цей час ображений жив із плямою на честі; судові баталії передбачали публічне розголошення всіх обставин справи, що, своєю чергою, могло потягти додаткове зганьблення; проходження скарги через суд потребувало значних видатків тощо.

Урешті, дуель у Франції вийшла з моди лише тоді, коли привілейовані вояки перетворилися на поважних землевласників, чиновників, фінансистів, і, відповідно, поєдинок перестав підтверджувати їх соціальний статус, що припадає на завершення періоду правління Людовіка XVI (утім, двобої продовжували існувати у середовищі професійних вояків). Із тим, що цей процес пов’язувався зі становленням абсолютистських держав, та, відповідно, посиленням королівської влади, реформуванням судової системи і жорсткішими заходами проти порушників правових норм погоджуються практично всі дослідники. Із дуелями боролися, адже вони підважували владу монарха, утверджуючи автономність рицарської честі та пріоритетність її для носія. Як писав Блез де Монлюк: «Наші життя й майно належать королеві, душа — Богові, а честь — лише нам, оскільки над моєю честю король не владарює». Дуель також вступала у суперечність із християнськими приписами і трактувалася церквою як убивство та самовбивство. Однак залишається питання, чому вона так наполегливо боролася саме з поєдинками на захист честі, а не іншими формами насильства, а також чому посилення побожності й успіхи у витісненні дуелей зворотною стороною мали сплеск дуельної літератури?

Також увага дослідників акцентується на зв’язку дуелі з цивілізаційними змінами, трансформаціями соціальної структури й постанням нової культури з іншим порогом чутливості та іншим ставленням до афективних станів і їх проявів. Ці зміни виходять на яву у середині — другій половині XVI ст. і загалом збігаються з поширенням дуелі. Центрами вироблення нової моделі поведінки стають монарші двори, задаючи зразки для представників різних станів, які їх засвоювали, поширювали і перероблювали. Зазвичай такі дослідження ґрунтуються на аналізі джерел, що поставали в результаті функціонування двору, стосуються пов’язаних із ним осіб чи груп; саме вони забезпечують історика інформацією про ті чи інші епізоди дуельної історії. Використання дуельних трактатів та інших наративних джерел сприяє ідеалізованому погляду на поєдинок, попри те, що на сьогодні неочевидність зв’язку літератури з повсякденними практиками загалом не викликає заперечень. Натомість Керол Стюарт, аналізуючи судовий матеріал ранньомодерної Франції, ставить під сумнів можливість пояснення сенсу дуелі через складання нової куртуазної культури. На її думку, радше йшлося про використання готової форми для звичних актів насильства. У загальній культурі ворожості поєдинок був її інтеґральною частиною, одним із варіантів відплати ворогові, який не підміняв вендету і не скасовував її, як і не ставив крапки в боротьбі за честь. Цю особливість дуелі, що з очевидністю постає на рівні життєдіяльності провінційного рицарства, можна потрактувати як приклад трансформації високих зразків масовою культурою, тобто таки через протиставлення центру периферії. Однак ті ж її сторони були зауважені при аналізі дуелей французької аристократії, де помста без жодних правил як відплата за вчинки, потрактовані невластивими, уживалася паралельно з дуеллю чи одразу по ній; вона вважалася цілком прийнятною й не засуджувалася соціумом. Тож сутність поєдинку продуктивно розглядати через антропологічне «мир у війні», тобто через ширший аналіз насильства і його форм у певних спільнотах. 

***

Свого часу висловлювалася думка, що в Польщі суди Божі з’явилися щойно з виникненням німецьких поселень, однак згадки про них як про звичні практики засвідчують їх питоме походження. Утім, обрядову сторону, схоже, таки було запозичено від ґерманських народів. Як і в усій тогочасній Європі, застосування у судовій практиці ордалій суттєво скоротилося на початок XIV ст., однак поєдинки протривали значно довше. Зокрема, про них згадується в найдавнішому зводі польського права, укладання якого припадає якраз на початок XIV ст. Ранні епізоди, пов’язані з поєдинками, стосувалися переважно воєн із хрестоносцями, зокрема й перший відомий письмовий виклик на двобій 1410 р. За королювання Александра Яґеллончика на Радомському сеймі 1505 р.,відповідно до булли папи Григорія XI, було заборонено ордалії та поєдинки за ініціативою й дозволом суддів, однак двобої могли відбуватися за згодою на них короля. Зволікання Сиґізмунда І з передбаченим правом дозволом на поєдинок Михайлові Глинському, який у 1507 р. викликав на суд Божий свого давнього ворога — троцького воєводу Яна Юрійовича Заберезинського, спровокувало повстання Глинського. Натомість за королівською згодою відбулися поєдинки у 1511, 1517 і 1518 рр.; зберігся навіть письмовий дозвіл монарха на двобій між Миколаєм Турським і Миколаєм Смоліковським 1511 р. з його докладними умовами. Зокрема, як зброя мали використовуватися дерев’яні списи (у випадку кінного двобою), або ж мечі чи коротші від них корди. Заборонялося використання короткої холодної зброї типу ножів, що була табуйована як підступна також і у судах Божих.

У редакції прав 1532 р. поєдинки цілком толерувалися. Так, за завдання ран і вбивство під час двобою не передбачалася відповідальність, зокрема виплата головщизни. А перший польський правничий словник 1540 р. ще тлумачив дуель як варіант Божого суду («Дуель або битва двох на доведення правди»). Про судові поєдинки згадував і Мартін Кромер, однак як про «варварський і чужий християнству» звичай, де з допомогою меча аж до вбивства супротивника намагаються відрізнити право від безправ’я, суть від фальші, що насправді не має нічого спільного з судом. У 1559 р. Сиґізмунд Авґуст видав дозвіл на поєдинок на королівському дворі між Миколаєм Бжостовським з Гульчі та Станіславом Пшонкою, однак останній не з’явився у призначений час, тож король переніс справу до суду. Тобто,до середини XVI ст. і пізніше відомі поєдинки все ще мають виразні риси судового способу доведення шляхтичем своєї правди, хоч, цілком імовірно, що сторонам ішлося в підсумку таки про очищення від звинувачень, які плямували честь оскарженого. Схоже, що межа між двобоєм як варіантом Божого суду і ним же як механізмом захисту честі була досить розмитою, а дослідникові, знання якого про ці епізоди історії вкрай обмежені й суперечливі, окреслити її часто буває взагалі неможливо. Звичайно, судовий поєдинок у чистому вигляді для цього часу вже анахронізм, однак за своєю природою двобій міцно зрощений із судом - як альтернативний йому варіант отримання відшкодування скривдженим і покарання винного. Щоправда, на відміну від перемоги у суді, де зазвичай ішлося й про матеріальний зиск, у разі перемоги на поєдинку нагородою була суто моральна сатисфакція, на додачу до якої могли з’явитися цілком реальні клопоти щодо залагодження конфлікту з родичами вбитого. Підкладкою ж будь-якого двобою була ідея Божого правосуддя та втручання в людські справи задля відновлення порушеної рівноваги.

Утім, у наративних джерелах цього часу вже знаходимо формулювання поєдинку як ритуалу, за допомогою якого шляхтич має боронити свою честь і добру славу. Так, Анджей Фрич-Моджевський присвятив цьому питанню спеціальний розділ свого трактату про облаштування Речі Посполитої (1551 р.), стверджуючи, що поширеною шляхетською настановою є ставлення до двобою як свідчення шляхетної і сміливої душі тих, хто, мстячись за кривду, стає на герць і в такий спосіб в обороні доброї слави демонструє мужність і своє велике серце. А Лукаш Ґурницький, характеризуючи ідеального дворянина, зауважував, що той має бути вправним у бойовому ремеслі, а також завжди готовим стати в обороні честі, що не терпить зволікання. Це особливо стосується поєдинку, до якого за будь-якої причини квапитися не варто (адже того, хто легкий на руку, поштиві люди стережуться викликати), але якщо двобою уникнути не вдається, то шляхтич має виїхати в озброєнні на плац. Той же, хто відмовляється від сутички після виклику, чинить по-християнському, але навряд чи демонструє чесноту доброго рицаря (автор навіть шкодував, що поєдинки трапляються значно рідше, аніж за часів Сиґізмунда Старого). На відміну від загалом толерантної позиції Ґурницького, висловлювання Моджевського щодо поєдинку однозначно неґативні. Він допускав участь у ньому лише в тому разі, коли особу було викликано й змушено стати до бою, адже йдеться при цьому про природне право відповіді на силу силою. Однак навіть у таких ситуаціях варто чинити по-християнському й намагатися залагодити суперечку миром. Треба всіляко протиставляти твердженню, що добре той робить, хто мститься, позицію християнина, який ліками на свої кривди вважає звернення до права; шляхетні обивателі Речі Посполитої замість хапатися за зброю мають шукати справедливості у суді. Шимон Старовольський через століття, що відділяло його від попередніх авторів, загалом солідаризувався з Моджевським, зауважуючи, що боронитися від ґвалту — властива справа навіть для підданого, але війну починати й наїздити, чинити одповідь, на руку викликати жодному не годиться.

Складно сказати, наскільки поширеними були поєдинки від середини XVI ст. у Великому князівстві Литовському та Короні Польській. На доказ їх частого практикування наводять лист Миколая Радзивілла до короля від 12 січня 1559 р., де автор писав про те, що велика кількість убивств виправдовується поєдинками, а також радив протиставити цьому поширеному звичаю право. МартінКромер теж згадував про популярність звичаю мститися за уражену честь на двобоях у випадку рівності кривдника за статусом і походженням. Однак дослідження дуелей практично не виходить за межі опису відомих в історіографії кількох яскравих епізодів або принагідних згадок про них. Найпомітнішим за резонансом у тогочасній Речі Посполитій, важливістю для розстановки політичних сил у державі, а також за історіографічним і літературним шлейфом став виклик на поєдинок Самійлом Зборовським войницького каштеляна Яна Тенчинського, що відбулося 22 лютого 1574 р. під час коронаційних урочистостей Генріха Валуа. Формальним приводом послужила образа, завдана Самійлові слугою Тенчинського, як припустив скривджений — не без участі його пана. Жертвою збройної сутички головних супротивників став перемишльський каштелян Ян Ваповський, за що Самійла Зборовського було скарано на вічну баніцію та конфіскацію майна, однак він зберіг честь. Боротьба за політичні впливи між коронним канцлером і великим гетьманом Яном Замойським та могутньою родиною Зборовських призвела до страти Самійла за ініціативою Замойського у 1584 р. як вигнанця, що порушив заборону в’їздити в межі Речі Посполитої і тим самим поставив себе поза законом. Прикінцевий епізод історії практично спровокував кризу влади в Речі Посполитій передсмертю Стефана Баторія, викликавши обурення шляхти «тиранською» поведінкою канцлера, в основі якої лежала приватна помста, його зрослими претензіями на владу і впливом у державі, а також позицією короля у цій справі, що сприймалася як спроба узурпації ним шляхетських прав і вольностей.

Із цікавинок в історії поєдинків — згадки про такі виклики: Стефаном Баторієм — Івана Грозного, аби «запобігти довшому взаємному проливанню християнської крові»; воєводою Василем Шуйським — гетьмана Яна Замойського під час облоги Пскова з метою підступом його захопити; тим же Замойським під час Лівонської війни — герцога Карла Судерманського, який відмовився ставати на двобій через нерівність йому супротивника, простого шляхтича (1602 р.). 

Серед знаних в історіографії випадків, де йшло до поєдинку, близькою до наших теренів є історія образи князя Олександра Пронського вишогродським старостою Стажеховським, який у Львові в колі приятелів назвав Пронського «злої матки сином». Тож коли вороги 1580 р. зустрілися в таборі під час Московської війни, князь закликав своїх родичів і приятелів у свідки, питаючи кривдника, чи справді він говорив такі образливі слова. Той відповів, що під час кількох відвідин Львова завше говорив, однак усього не пам’ятає, відтак від своїх слів не відмовився. Пронський відправив до нього посланців із листом, суттю якого було те, що Стажеховський ніколи не зможе довести своїх слів, отже він бреше як пес і нецнота, утім, як і кожен, хто за ним повторить його неправдиві слова. Староста на те відповів, що сам Пронський бреше на нього як пес, і посланці брешуть, називаючи його нецнотою. Ті образилися та своєю чергою заявили, що він і є нецнота, обзиваючи тих, із ким не має жодних суперечок, адже вони прийшли як приятелі Пронського, оскільки «кожен приятеля має, який йому служить». Поєдинку уникнути не вдалося б, якби в таборі на той час не було Стефана Баторія, суворого щодо подібних випадків, тож здоровий глузд узяв гору над ображеною честю.

Утім, присутність короля далеко не завжди зупиняла суперників, принаймні від обміну погрозами. Так, у 1611 р. Адам Стадницький, ображений словами Юрія Мнішека, у присутності Сиґізмунда ІІІ крикнув своєму кривдникові: «Якби ти мені сказав те деінде, утяв би тобі губу». У відповідь той заявив: «Брешеш, я тобі губу втну».

Подібними епізодами пересипані сторінки щоденників, котрі до сьогодні залишаються практично поза увагою дослідників. Прикладом може бути «Pami^tnik» Яна-Владислава Почобута-Одляницького (1640-1684 рр.), пересічного литовського вояка середини XVII ст., що з юних років вправлявся у жовнірському ремеслі. Вояцьке середовище було вкрай благодатним ґрунтом для «ігор честі», і не лише тому, що там вона цінувалася особливо високо, а й тому, що поєдинки в умовах постійної небезпеки стали повсякденною розвагою. Тож серед записів - епізод входження новачка у жовнірську корпорацію, тобто двобій як проба, а також описи поєдинків, котрі траплялися за різних обставин, та короткі авторські ремарки щодо них. Скажімо, Почобут-Одляницький кілька разів зауважував про необхідність відпущення гніву на свого суперника після двобою навіть у випадку програшу. Так, характеризуючи Криштофа Шумського, якого мало не забив у поєдинку, занотував: «А він завжди був тяжким на мене, а Бог таких не любить, стоячи при справедливості». Сам же, зазнавши поранення в поєдинку, зауважував, що мав багато разів можливість помститися «правем і лєвем», однак утримався заради Всевишнього, який набагато більше терпів. Тож, за словами автора, він цей біль приніс у пожертву Богові за свої гріхи, адже інші особи теж зазнали від нього немало кривд. 

Готовність ставати до поєдинку і принагідно відбирати життя без гніву, як на полі бою, з необхідності й обов’язку, до якого закликала честь, була властива воякам. За допомогою поєдинків жовнір великою мірою здобував авторитет у своєму середовищі, демонстрував власну майстерність та підтримував честь. Показовий фраґмент щоденника, де Почобут-Одляницький оповідає про обставини своєї дуелі з невідомою особою: приїхало до нього п’яне товариство, жартами, слово за слово, провокувало його до суперечки, тож він мусив схрестити зброю з одним із них, якого навіть імені не знав. Заслуговує на увагу також оповідь Почобута-Одляницького про виклик його на поєдинок підскарбієм Великого князівства Литовського Казимиром Яном Сапегою. Зважаючи на невідповідність своєї позиції становищу маґната, автор щоденника просив переказати тому власне прохання скасувати виклик, адже перемога Сапеги не додасть йому слави, натомість про «вікторію» і щастя Почобута-Одляницького, хоч і не дай Боже, знатиме ціла монархія.

Поширеність поєдинків серед війська змушувала вдаватися до його дисциплінування через заборони. Так, у гетьманських артикулах, затверджених на сеймі 1609 р., виклик мав каратися смертю; у випадку кривди жовніру належало звертатися до ротмістра, а у тяжких випадках — до самого гетьмана. Утім, низка жовнірських щоденників серйозно підважує дієвість подібних заборон.

Водночас із реґламентацією одповіді, про що вже йшлося вище, на сеймі 1588 р. було ухвалено й конституцію «De duellis», в якій заборонялися приватні поєдинки як невідповідні християнському праву під карою піврічного ув’язнення та штрафу 60 гривень. Однак за королем залишалося право дозволити поєдинок. Водночас заборонний щодо двобоїв артикул було введено й до ІІІ Литовського статуту (1588 р.), який детально регламентував відповідальність залежно від наслідків поєдинку (розд.11, арт.14 «О забитье за повабеньем або вызваньем на руку»). У преамбулі наголошувалося на поширеності недоброго звичаю вирішувати будь-які кривди через виклики на поєдинок, а також зауважувалося, що шляхтича зобов’язують ставати на бій, ображаючи словами, котрі шкодять його честі й добрій славі. Попри те, що дуелянти обіцяють за будь-яких наслідків двобою не мститися, а також зобов’язують до того своїх родичів, кровопролиття не приносить спокою державі. Тож за цим артикулом леґальними вважалися лише поєдинки, на які дав дозвіл король, а у війську — гетьман. Далі наголошувалося на провині обох дуелянтів, а відповідальність встановлювалася залежно від завданої на поєдинку шкоди. У випадку поранення котрогось із учасників той, що залишився живий, не сплачував жодного відшкодування, натомість мав півроку сидіти у вежі. При смертельному результаті вцілілий карався стратою без виплати родичам убитого на поєдинку головщизни. Таке покарання вказувало на публічний характер переступу, що сприймався як порушення суспільного спокою, а не приватна кривда потерпілого. Натомість, як указувалося в артикулі, честі та добрій славі шляхтича, який зберігав спокій і звертався до суду замість стати на поєдинок, не мали шкодити образливі слова з боку кривдника. Тим самим держава перебирала на себе від реґіональних спільнот функції реґулятора честі її членів, установлювала ієрархію цінностей і диктувала певну модель поведінки.

Судити особу, що викликала на поєдинок, мали як одповідника, а також згідно з нормою про словесну образу честі (розд.3, арт.27). Звернімо увагу на той факт, що у самому статутовому положенні виклик на поєдинок ототожнювався з одповіддю, тобто оголошенням про помсту. Артикул, що стосувався образи, реґулював конфліктні ситуації в такий спосіб: якби шляхтич звинуватив іншого шляхтича у нешляхетстві, або вжив слів, доткливих його поштивості й добрій славі, однак у суді від них відмовився, то в такому разі ці слова слід уважати такими, що не шкодять скривдженому; якби вдруге образив, а скривджений у суді це довів, має сидіти у вежі 6 тижнів; у випадку спротиву передбачено було виплату позивачеві суми в 50 кіп грошів, однак ув’язнення не скасовувалося, а лише відтерміновувалося на чотири тижні; штраф мав платитися за кожну відмову сісти у вежу. Як зауважувалося в підсумку — провина могла бути відпущена винуватцеві лише після дотримання всіх статутових вимог. Щоправда, артикул стосувався тільки випадків, коли образливі слова висловлювалися у присутності скривдженого, заочні ж образи до уваги не бралися й мали залишатися на сумлінні винуватця, адже «доброму человеку не годитьсе лихо говорити о почтивом».

У тексті артикулу, що стосувався поєдинків, пояснювалося також, в яких випадках конфліктуючі сторони могли отримати дозвіл на двобій від короля («Толко за великими и знаменитыми прычинами походити маеть, и на особливом уваженью и узнанью нашом господарском с паны радами нашыми»). Цілком очевидно, що згадані на початку статті шляхетні особи, які в обороні честі переймалися зменшенням поголів’я свиней чи гусей через напади недоброзичливців, про таке не могли й мріяти. Тож повернімося від вишуканих двобоїв як елементів куртуазної культури, правилаяких до найменших жестів описувалися в популярних дуельних посібниках, до повсякдення волинської шляхти, котра жила своїми маленькими радостями і бідами.

***

Зупинюся на кількох прикладах викликів на поєдинок. Так, 27 березня 1587 р. возний Яцко Поповка-Гуляльницький скаржився на серницького урядника князя Романа Сангушка Зенка Івановича про те, що той його, «чоловека спокойного, неотповедне, здрадецке, с тылу, кгвалтовне, окрутне зранил у голову». Возний, оглянувши скаржника, визнав, що бачив на потилиці Поповки-Гуляльницького рану, а також додав клішоване «не ведомо, если жив будетъ». Зауважмо, що цей тяжкопоранений особисто з’явився до луцького ґроду, хоч зазвичай у випадках критичного стану потерпілого (чи за потреби імітувати такий) возного запрошували до господи, де той перебував.

Трохи пізніше, 2 квітня, уже серницький урядник розповідав у ґроді, що, приїхавши до Луцька у справах свого пана, князя Романа Сангушка, та виконавши всі його доручення (на важливості цієї місії скаржник наголосив двічі), чекав на перевозі через Стир на човен. Туди ж підійшов і Яцко Поповка-Гуляльницький, який, «не маючи до мене никоторое причыни, упадши на мя, злоречил мя словы невчтивыми и вызывал мя на руку, чого мне, як чоловєку спокойному, николи не годилося чинит». До того додавалося визнання возного, датоване 31 березня, де він заявляв, що бачив у Зенка Івановича «рану тятую нагубе верхной под носом».

В іншій історії Федір Солтан скаржився на Семена Івановича Шишку, який, «пришедши под двор мой з слугами своими, словы неуцтивыми на мене ся торгалъ и на руку мене вызывал, грозечи мне вшелякою шкодою мстити». А Станіслав Кандиба, уносячи протестацію на Миколая Муриновича, в одному ряду з іншими актами насильства - одповідями і похвалками, відбиранням ґрунтів та іншими матеріальними шкодами — називав і виклик на поєдинок:

«Звазънившися на него кромъ всякое причины, сам через себе и через врядника своего воротневъского, ниякогосъ Валенътого Вировъского, отповеди и похвалки чинить, на здоровъе его самого, слугъ, бояр и подданых его настоит, на поединокъ покутне вызываеть».

Отже, у багатьох випадках виклик на поєдинок був нічим іншим, як звичним елементом шляхетського конфлікту, таким самим, як образливі слова, хіба що маркував нападника як представника рицарського стану. Причому він не вимагав від супротивника участі у двобої та не знеславлював його через відмову битися, а розумівся як варіант погрози. Саме на таке сприйняття його шляхетським загалом указує скарга Юрія Овлочимського на Миколая Трацевського, який листовно того ображав і викликав на поєдинок, однак зауважував, що у випадку відмови від двобою Овлочимський має розглядати цедулу як одповідь і стерегтися:

«Не маючи до мене жадъное слушъное причины, пробачивъши пристойности своее и срокгости права посполитого, [...] через пахолка своего отдалъ ми цедулу властного писанъя руки своее досытъ обелживую и ущипливую, вызываючи мене на поединокъ, абымъ з нимъ учинилъ. А где бым чинити не хотелъ, тогды ми на здоровъе мое отповедъ чинил, абымъ се его стерег такъ на местцу безпечномъ, яко не на безпечномъ».

А на пропозицію поєдинку від Василя Гулевича Михайло Загоровський надіслав тому через возного список, «лаючи и словы неучтивыми и досыт ущипливыми доброй славе его милости отповедаючи на здорове и на маетност єго милости, абы ся их стерег». Сама цедула хоч і була подана до канцелярії возним, проте не вписувалася через вміщені в ній слова соромотные. 

Як і одповідь, що могла зринати на будь-яких місцях і в будь-який час, так і виклик на поєдинок — аналог погроз — чинився поміж різного роду конфліктів у найрізноманітніших місцях. Простором для виклику могли бути межі між маєтками («приехавши на греблю нашу городискую, отповеди и пофалки, и вызываня на мене чинил»), двори супротивників («сєдєчи на коне на него з луку стрєлял, погрозки чинил, на поединки вызывал и оного покилкакрот мало не пострелил»), судові світлиці. Так, Павло Гидзинський скаржився на Олександра Козинського, якого він позвав до суду, а той, замість відповідати на оскарження, знехтував вимогою дотримання спокою під час судових засідань, образив позивачевого адвоката Бялобризського, звинувативши його у фальшуванні, а також «на поединок, которое право посполитое и хрестиянское боронют, вызывал». Той же, «не сквапяючися и овшемъ терпливе оныи прозбы и вызыване знюсши, будучи так досыт од него ганебнезелжоный», засвідчив возним виклик на поєдинок перед суддями і шляхтою, що зібралася у суді.

Винятком для подібних жестів не був і час жалоби. Так, слуга Марка Хрінницького скаржився на Григорія Стакорського, який після поховання родича, сидячи на обіді «без даня жадное причины, взявши якийсъ гнев собе, [...] словы ледаякими и непристойными, гонорови его шляхецкомъ шкодючими, зелживши и зсоромотивши, такъ, яко се имъ самымъ подобало, [...] на том недосыт маючи, добывъши брони, покидаючисе до жалуючого, на поединок его вызывалъ, одповедаючи и похвалки на здоровъе его чинячи, вшелякимъ способомъ».

До Стакорського приєдналися брати Федір та Михайло Сосновські, один з яких був рожищським священиком:

«Зненацъка за лобъ и за губу порвавши, маючи его собе по воли, били, товкли и помордовали, где по голове, по твари, по шии, заледве люде розные там же, на том погребе будучие, од нихъ одъратовали».

Відповідно, що така одповідь, складовою якої був виклик на поєдинок, могла спрямовуватися і на осіб, чий духовний стан виключав можливість участі у двобоях. Так, ксьондз Лукаш Хрусциєвський, плебан у П’ятках, скаржився на кальвініста Людвика Прецславського, який його в Дубні «на поединок вызывалъ, одказуючи ему забитем, зачым и до тых час по такихъ ресолюциахъ ихъ милости панов Преславъских и панов Коховских небезъпечен ест здоровя своего».

Викликові на поєдинок зазвичай передували соромотні слова, які ганьбили шляхтича, його шляхетський стан, і, як засвідчувала відповідна стаття ІІІ Литовського статуту, мали зобов’язати ображеного до відповіді («словы неучьтивыми насоромотили, вызываючи его на руку»; «злоречил мя словы невчтивыми и вызывал мя на руку»; «мене наперед почалъ словы неучтивыми соромотити, а потом, [...] еще на единокъ вызывалъ»). Однак ставлення до виклику як аналогу погрози не зобов’язувало шляхтича негайно братися дозброї, ба більше, як і у випадку з одповіддю, нормативним уважалося зберігати спокій. На цьому моменті наголошував Валеріан Загурський у своїй скарзі на Болеслава Свижинського, який «словы карчемънеми, ушъчипливими и гонорови шляхецъкому шкодячими, наехавъшы, лъжилъ и десъпектовалъ, вызываючи на поединок». А потому «за лобъ протесътуючого хвиталъ и с колясы порывалъ».Скаржник же те все «скромъне зъносилъ и словы лагодливими упрашалъ, абы оного, яко спокойного», залишив у мирі. Однак Загурський, не зважаючи на прохання Свижинського, ще запальніше його«одъ матъки лъжилъ и десъпектовалъ, и не тылъко самого протесътанта, але и менованые особы тымъ же конътемъптом каръмилъ».

Однак серед таких записів присутні й інші, щоправда нечисленні, де йдеться саме про виклик супротивника на поєдинок. Покажу це на прикладі найінформативніших з них — цедул (картелів), що демонструють прийнятні способи двобою, як вони бачилися волинському шляхтичеві, форми виклику та реакцію на нього.

Однією з найраніших відомих є цедула, датована 1576 р., якою Василь Павлович викликав на поєдинок Андрія Коровая. Той же через свого брата Остафія скаржився у ґродській канцелярії про багаторазові похвалки від Павловича, на підтвердження подаючи цедулу для запису в актові книги. Текст її передовсім містив заувагу про причини виклику, якими були кривди Павловичевих підданих і погрози від Коровая. Далі Василь обіцяв не вважати свого супротивника за рівного собі, народженого від «почтивого отца и цнотливое матки», якщо він не стане з ним до бою. За пропонованими умовами контраґенти мали зустрітися наступного дня в понеділок перед обідом без сторонніх осіб на межі між маєтками. У випадку згоди Коровай мав прислати у відповідь власноруч підписану цедулу. Закінчувався текст звичним для листів одповідних: «Стережися мене на кождомъ мистцу, бо ми тых деспектов моихъ подданыхъ сердечно жалъ». У відповідь Андрій Коровай заявив, що є поштивим шляхтичем, який дбає про спокій посполитий і не хоче, щоб через його дії він був порушений, тож «тое отповеди его не приймовал», на цедулу не відповів і проблему з Павловичем вирішуватиме правовим шляхом. Тобто, рицарському варіанту чину, за яким відмова від поєдинку граничила з ославленням і втратою честі, він протиставив модель поведінки поштивого шляхтича — законослухняного обивателя, що передовсім переймається миром у спільноті. 

Кількома роками пізніше (1579 р.) Михайло Гулевич, поранивши свого супротивника Яна Ворону-Боротинського, «на горло ему отповедал» і прислав цедулу, в якій на початку зауважував факти неприязні, продемонстровані Вороною — запрошення на гостину, а потому провокування до бійки, що завершилося пораненням Михайла та його брата. Тож Гулевич, дбаючи про свою честь — «уважаю,абы-х деспекту на собе николи не однес» — чинив одповідь з усіма обов’язковими елементами:

«[...] ся меню рыщръскимъ чоловекомъ, тобе то оповедаю, абыс мене якъ одного неприятеля се стереть в дорози, в дому, в лазни и на вшеляких местцахь, и в потреби, где одно з неприятелемкороля, пана нашого, будеть».

Далі за свою образу Михайло обіцяв мститися впродовж тривалого часу зі сподіванням, що ворог, із Божою поміччю, поплатиться за кривду головою. Насамкінець зауважувалося: «Естлисцнотливый а добрый, а менисся шляхтичемъ, абыс зо мною завтра рано самъ а самъ чинил». У випадку готовності стати до бою Ворона мав повідомити супротивника, який таким чином сподівався отримати сатисфакцію за образи й кривди:

«С тобою готов есми о кривду и о дєспекть свои учинити и за помочью Бога вшехмокгонцого на твоемъ горле из шаблею посежу и кривды, и деспекту, и ранъ невинных моих помъщу».

Тож запропонований поєдинок міг стати елементом з’ясування взаємин, однак пропозиція не конче мала бути зреалізованою. Подання цедули до уряду батьком Яна, а також скарги на поранення сина й завдані йому образи якраз і засвідчували відмову від неї.

Ще виразніше позицію статечного законослухняного волинського шляхтича задекларовано у справі про виклик на поєдинок Яном Ґесинським Івана Букоємського (1584 р.) у відповідь на своє поранення й убивство слуги:

«нє хотєчи правомъ с тобою роспирати, бо, дєй, нє вмєю права, алє о тую кривду свою на руку тебе повабляєть, абы єси з ним тут в Луцку о тую кривду єго рукою одною чинил, естли сє чуєшъбыти цнотливым».

Тож Букоємський, отримавши цедулу, послав групу приятелів у супроводі возного до свого недоброзичливця, які й задекларували позицію його як особи, що передовсім поважає право:

«Есть пєвньїй способъ чинєня о вшєлякую кривду, то ест право посполитоє, и ваша милост маєш ли якую кривду от преречоного пана Ивана Букоємского, теды могли быс з ним, яко зъ добре осєлым,правомъ чинити, алє иж мимо право посполитоє выбавляєшъ єго на руку и прагнеш креви єго».

Утім, Букоємський не відмовлявся стати на поєдинок, однак не у Луцьку, а на сеймі, де «цнотливыге чинити звыкли», за дозволом короля, який єдиний у своїй владі тримає право дозволу на це. Для нього важило, щоби двобій був «с пожиткомъ и добpою славою єго». Наостанок приятелі запитували, чи має Букоємський сприймати цю цедулу як одповідь і стерегтися, на що Ґесинський відповів ухильно:

«Я, дей, пану Ивану Єловичу Букоємскому нє отповєдаю, вшак жє, естли сє нє чує быт винным, нєхай сє менє нє сж^жет, а єстли сє чує мнє быт винным, нєхай сє менє стрежет».

Зразком реакції шляхти на поєдинки може також слугувати скарга Михайла Яновича Загоpовського та Януша Уіфиновського на Злобу-Чернчицького та Миколая Гулевича, які, «наполнившися злогоумыслу своего, хотечи насъ о небезпечность здоpовья и о гоpло пpипpавити», прислали до них дві цедули (ідентичні за змістом) через возного зі свідками (1582 р.). Цими текстами відправники ображали їхню добру славу й честь, повабляючи їх на руку і, як свідчили скаржники, «даючи намъ на волю, где и на котоpомъ местцу зъ нами о голову чинити». Приводом до оголошення ворожості стали приятельські стосунки адресатів із Монтовтом, який, своєю чергою, ворогував з Дем’яном Гулевичем, братом Миколая і приятелем Злоби: «Ведаю, жесь есть споможителемъ всихъ сщавъ того злого чоловика Монътолъта, для чого ся сталъ явнымъ нещиятелемъ всимъ намъ». Тож Загоровському й Угриновському пропонувалося, якщо їх «цнотливая матка уpодила», стати на двобій «ровными копъями, хочешъ ли и безъ збpои», або ж самому визначити «обычай битвы». У даному разі вирішення конфлікту планувалося через колективну дуель, яка, судячи з актових записів, була досить рідкісною. Адресати просили надати їм возного для передачі відповіді, в якій, також унесеній до книг, говорилося, що факт народження їх від «добpое цнотливое матки» відомий «у землиВолынской всимъ людемъ зацнымъ домовъ стаpожитныxъ, якомъ ся я въ дому шляхетскомъ, отъ учтивыхъ pодичовъ своихъ сплодилъ», тож «щодковъ своихъ цнотливыхъ наследуючи» вони є приятелямивсім «добримь цнотливымъ, на свети учтиве и побожне мешкаючимъ», а не тільки Монтовту. Що ж стосується поєдинку, то в такій «речи новой», оскільки Михайло Загоровський має їхати на сейм до Варшави у службі Речі Посполитої, саме там за тиждень від його початку він і готовий вирішити справу: «Копию о голову не покутне, але пеpедъ маесътатомъ объличъности коpоля его милости, где на то вси ихъ милость панове pады и послы земъские смотpити будутъ». При цьому наголошувалося на традиціїтакого варіанту двобою у середовищі поштивих шляхтичів: «Яко то люди шляхетского наpоду обычаемъ pыцеpскимъ на местцу пpистойнымъ чинити звыкъли». Потому возний, який ходив із це-дулами до Миколая Гулевича й пана Злоби-Чернчицького, визнав, що ті через нього засвідчили відсутність ворожості, відповідно й одповіді у стосунку до контраґентів, які є приятелями Монтовта, як і вони — Дем’яна Гулевича. А проте на поєдинок стати готові — як у Луцьку, так і у Варшаві на сеймі «за ^ивду щиятеля нашого».

Тож, як бачимо, попри те, що згадані справи відбувалися ще до прийняття конституції про дуелі 1588 р., а також сприймалися як нова справа, волинська шляхта була обізнана з необхідністю королівського дозволу на поєдинки. На початку 1590-х рр. в актових книгах з’являються не лише скарги про виклик на поєдинок, а й інформація про судові процеси з цього приводу — як записи визнань возних про вручення позовів до суду, так і вписи декретів. Так, скажімо, маємо свідчення возного про вручення позову на Трибунал луцькому ґродському судді Матею Стемпковському від Каспера Чеховського «о порванье на него словы ущипливыми в господе князя Яхима Корецкого и о вызыванье на руку под часом суженя рочков кгродских луцких, и о вины, в праве посполитомъ описаные». В іншому випадку возний визнав вручення земського позову князеві Янушові Воронецькому у скарзі Василя Білостоцького «о повабенъе на поединокъ».

Фіксується й справа, що розглядалася Луцьким земським судом, за скаргою Яна Медведського на Кіндрата Смиковського з приводу виклику на поєдинок. Позивач свідчив, що його кривдник разом з озброєними пахолками підійшов під двір, різні шкоди чинив, про які він позиватиме окремо, а також викликав його на поєдинок. Цим учинком Смиковський порушив конституцію 1588 р., прийняту «с порадою и позволенемъ всих станов коронных [...], абы один другого на поєдинок не вызывал и спокойнє один противко другому заховал». Медведський же, зважаючи на право, на поєдинок не вийшов, дбаючи про свою «пристойність». Обидві сторони просили про призначення присяги: позивач — на доведення своєї кривди, яка додатково була підтверджена свідченням трьох сусідів, а відповідач — для очищення від звинувачень. Суд надав можливість Кіндратові Смиковському виправдатися, присягнувши на наступному засіданні в тому, що він Яна Медведського «на поединокь невызываль и ему не отповедал и таковые кривды, яко то ест в том позве описано, ему не делаль».

В інших скаргах про виклик на поєдинок теж містилися посилання на сеймову конституцію як таку, що заборонила практикування двобоїв в обороні честі: 

«А потом зараз Попувка з сыном и тотъ Прокопъ, запомневши срокгости правное и констытуцие сеимовое, почали мя на поединок на руку вызывать»; «неpозважне и над право, в констытуцые описаное, важився».

Маємо також в одній зі справ, що розглядалася Володимирським ґродським судом, зафіксовану адвокатську дискусію з приводу того, який же суд — земський чи ґродський, мав розглядати справи про поєдинки. Оскаржений доводив, що, відповідно до конституції, «о вызыване на поединок форумъ в земстве, а не кгроде», тож його позвали до неналежного суду. На що позивач указав на волинське право, за яким усі справи про одповіді належать ґродові, тим більше, що на поєдинок винуватець позивав його під час наїзду. Однак суд визнав слушність оскарженого й переніссправу на розгляд земського суду: «Конституция року тисеча пятсот осмъдесят осмого о такие справы в земстве чынити кажетъ».

Усе це засвідчує обізнаність волинської шляхти зі змінами у праві та відповідне до них швидке переформатування повсякденних практик. Звернімо увагу на скаргу Богуша Липленського проти Альбрехта Речицького та його помічника Прецлава Ястрембського про виклики на поєдинок, які ті вчинили 1592 р.:

«не дбаючи ничого о срокгость права посплитого, ку завстягненю таковых своволенствъ на сейме валномъ краковскомъ коронацыи его королевское милости теперешнего пана нашого милостивогоуфаленого и постановеного, и констытуцыею соймовою во всих панствах его кролевское милости объясненого».

Тож Липленський, наголошуючи на правовій причині своєї відмови від поєдинку, зауважував, що він засвідчив факт виклику перед багатьма свідками. Такі дії були звичними вступними актами до судового процесу для низки правопорушень. Далі повідомлялося, що затримка з поданням скарги до суду сталася через втручання приятелів, які намагалися замирити сторони: «Никоторые люди учтивые, приятели так его, яко и мои, с тым задерживали, абым се до вряду не скваплял, хотечи нас поєднати». Однак Речицький не виявив ініціативи до примирення, тож Липленський, уписуючи до актових книг свою скаргу, висловлював намір удатися до суду.

Наостанок розглянемо судову риторику під час процесу, розпочатого Федором Шимковичем-Шкленським із приводу виклику його Яном Циминським на поєдинок (1595 р.). Підставою конфлікту стали багаторічні майнові суперечки між обома сусідами. Тож кривдник, «не пометаючи на щаво посполитое, котоpое от своволенствъ кождого своволного постегает и поединков чинити забоpоняет», через возного і двох свідків при ньому вчинив виклик на поєдинок. У відповідь Шкленський заявив, що готовий був би до двобою зі своїм недоброзичливцем, якби йому дозволяло здоров’я та право посполите, «на которое ся я пилно огледаю и огледати мушу». Що ж стосується Циминського, то якщо він хоче порушувати право, тоді хай чинить у такий спосіб з якимось поганином, а йому дасть спокій; якщо ж має до нього претензії, нехай позивається у суді. Однак возний, якого посилав до Федора Шкленського Ян Циминський, присягнув, що приходив в іншій справі, а не викликати того на поєдинок. Суд у відповідь учинив оскарженого вільним від звинувачень, однак позивач, твердячи, що цей возний був слугою кривдника, апелював до Трибуналу. Іншого разу син Федора Шимковича-Шкленського Томаш скаржився на Яна Циминського про виклик на поєдинок, який був охарактеризований звичаєм нєхристиянским (1596 р.). Окрімнеправового характеру, як традиційного пояснення відмови від двобою, зауважувалося, що він, як молода особа, перебуває у владі старших, а також має вищу життєву мету - «речи учтивые».

Тож, як бачимо, звичною мотивацією відмов від двобою було посилання на його неправовий характер, а після 1588 р. - ще й ініціювання справ про виклики на поєдинок у суді. Така практика апелювала до нормативної моделі поведінки шляхтича як особи спокійної, статечної, що передовсім поважає право та сприяє збереженню миру у спільноті. Демонстрації суспільно значущих цінностей не конче свідчили про їх практикування на щодень. Як відомо, до офіційних правил найчастіше звертаються не з переконання, а тоді, коли вони вигідні. Цілком імовірно, що відмовою ставати на поєдинок можна було не лише втратити на своїй добрій славі, а й образити суперника - в обмінах честі передбачалася рівність контраґентів, тож небажання брати участь у двобої могло сприйматися як підваження статусу супротивника. Звернімо увагу на ситуацію з відмовою володимирського войського Василя Гулевича від поєдинку, на який його викликав троцький каштелян Криштоф Радзивілл. Заманіфестована позиція Гулевича, особи з доброго панського роду, на позір демонструвала його смирення, адже він наголошував на своїй соціально нижчій позиції щодо супротивника - як слуги, готового покірно знести покарання, якщо за ним є якась провина: 

«[Поведил], иж бы то была реч непристойная, кгды жемъ я ест слугою вашей милости, вшак же еслимъ што винен, теды водлуг властного розсудку готовъ есми ся вашей милости усправедливити иеслим што винен - терпеть».

Виклик вищою за статусом особою нижчої завжди ставив обидві сторони у вкрай складне становище, адже прийняти його означало скористатися нерозважливістю супротивника, що не робило честі нижчому за становищем; відхилення/затримка з відповіддю натоміть перекладала відповідальність за невластиві вчинки на вищого, підважуючи його честь. Відтак визнати слушність відмовиГулевича означало прийняти той факт, що Радзивілл викликав на поєдинок особу, нижчу за честю, відтак - урівняв із нею свій статус. А це вже була образа, і завдав її «смиренний» Гулевичсвоєю «покорою». У такий спосіб розцінили його відмову учасники події, а, врешті, в «іграх честі» саме сприйняття іншими того чи того вчинку/жесту творило його сенс. Тож саме тому зовні подібні практики, де важили недосяжні для дослідника деталі й нюанси, інколи викликали протилежні реакції їх свідків/учасників. Як потому засвідчував у суді син Василя, Радзивілл, не «маючи взгляду на покору» його батька, змовився з приятелями і слугами, аби «зелживост якую [Гулевичу] учинити албо его о горло приправити». Закінчилася ця справа пораненням войського. Пригадаймо, що викликаний на поєдинок Сапегою Почобут-Одляницький зміг залагодити аналогічну ситуацію у цілком мирний спосіб.

Вимога рівності контраґентів під час двобою, як і поєдинок узагалі, могли бути зручними засобами для маніпуляцій із дискредитації супротивника. Звернімо увагу на скаргу того ж Василя Гулевича, який звинуватив володимирського підкоморія Адама Прусиновського в нападі на його сина і приятелів під час розмежування затурецьких і шелвовських ґрунтів Гулевича та костельних земель Садова. Тож, згідно з оповіддю скаржника, підкоморій разом із кількома десятками помічників (яких, можливо, було й понад сто) вирвався з гурту його супротивників, ударив на них, побив і поранив, а також коней під ними постріляв. Оскаржений твердив, що це була відповідь за те, що пахолок племінника Гулевича, Миколая, ударив у губу пахолка Прусиновського. Однак коли свідки заявили, що цього не бачили, підкоморій запропонував іншу версію, нібито цей пахолок викликав його від імені свого пана на поєдинок. Таке порушення субординації слугою Гулевича, очевидно, мало спровокувати насильницькі акти, однак немає жодної певності, що воно не було підлаштоване самим скаржником задля отримання бонусів у складних іграх із честю чи нерухомістю, а чи й тим і тим водночас. До того ж фіксується досить багато актів, де Василь Гулевич виступав знавцем права і складних комбінацій із ним під час судових процесів. 

Узагалі межа між поєдинком та іншими насильницькими актами була досить прозорою - двобій міг стати результатом неспланованого зіткнення між супротивниками або бути спровокованим однією зі сторін. Так, Яким Ощовський скаржився на Богдана Стому-Корницького, який його образив, поранив, а потому на поєдинок викликав без будь-якого попередження:

«Наперед почалъ словы неучтивыми соромотити, а потом, добывъши корда, мне в шию на правой стороне ранъ шкодъливых три задалъ, а в руку правую верхъ палцовъ также рану шкодливую мни задалъ. И, зранивъши мене, еще на единокъ вызывалъ, хотечи мене о горло приправити».

А Матей Стемпковський, адвокат Андрія Фірлея, подав протест проти Остафія Єла-Малинського, відповідача, який посеред судової світлиці під час засідання суду спочатку приязно привітався з ним, а потім «стал его на руку вывабяти, абы з нимъ передъ замокъ вышол». На те Стемпковський відповів, що він приїхав до суду, де «правом, а не войною обходять», тож поєдинкові не час і не місце: «Будеш ли чого по мне потребовать, потомъ то можешъ мити». Єло-Малинський у відповідь простягнув йому руку, а коли Стемпковський навзаєм подав свою, той його шарпнув і схопив за горло. Далі втрутилися приятелі Єла-Малинського, які Стемпковського «о землю ударили» і почали бити, а сам Остафій вирвав у своєї жертви його ж шаблю, укладену в піхви, і був би нею того зарубав, якби не втрутилися інші особи.

Про можливий реверс позицій «кривдник - скривджений», а також про механізм його реалізації сторонами під час конфлікту свідчить скарга Юрія Овлочимського на Миколая Богушевича-Трацевського про виклик на поєдинок і одповідь на власноруч ним написаній цедулі. Заявник повідомляв, що через небезпеку, яка чигає на нього в особі Богушевича-Трацевського, він знімає з себе відповідальність за подальші дії, учинені в обороні свого здоров’я на шкоду суперникові:

«Я за помочъю Божою здоровя боронить мушу, а в томъ бороненъю, если же се што тому Богушевичу от мене самого або приятелъ и слуг моих станетъ, абым за то вины не поносилъ».

Схоже, що тривіальні шляхетські бійки (звади) потенційно могли бути варіантом поєдинку за честь, який розгортався не конче в той спосіб, якого очікує дослідник із висоти свого знання продуель в її завершеній стадії. Твердження, що поєдинок від злочинної дії (вбивство/поранення) відділяв лише ритуал, припустиме щодо пізніших часів. Для досліджуваного ж періоду дуельний кодекс не стільки був заданий, скільки складався під час окремих епізодів двобоїв, на які взорувалися наступники. Однак спробую виділити його основні риси. 

Отже, поєдинок започатковував виклик, письмовий варіант якого (цедула) містив певні пропозиції з його провадження. Невелика їх кількість в актових книгах не є показником реального масштабу цього явища, адже вони фіксувалися лише в тому випадку, коли особа, викликали на поєдинок, відмовлялася на нього ставати. Принагідні згадки про цедули (виклики на поєдинок/одповіді) засвідчують достатню поширеність цього явища. Усні виклики, що зринали в конфліктах, могли залишатися без уваги, а могли сприйматися як потенційна небезпека. Відтак шляхтич волів переконатися у серйозності намірів супротивника, тож, як і у випадку з одповіддю, посилав возного з приятелями задля офіційного підтвердження чи спростування виклику. Прикладом може слугувати скарга Михайла Григоровича Оранського на дядька Михайла Оранського, який «з давных часовъ, так и теперъ, не маючи никоторое причины до мене, але з самое злое воли и васни, отповеди и пофалки через слуг своих, стоечи на здоровъе его, чинитъ». 11 вересня 1596 р. він направив свого служебника Івана Радовицкого, «абы на здоровъе его стоялъ». А той вислав слугу, який виїхав на греблю і від імені свого пана Радовицького викликав на поєдинок Михайла Оранського, «докладаючи теж, же кгды колвекъ бы пана Оранского тот то Радовицкий поткати мил, тогды з ним, як з неприятелем, поступовати, о здорове его приправит старатся хочет». Тобто, з одного боку, виглядало на те, що Радовицький учинив одповідь Оранському, а виклик був лише її фраґментом і не передбачав подальшого двобою. Однак із наступної частини скарги довідуємося, що на греблі слуга озвучив якусь конкретнішу інформацію про місце майбутнього поєдинку, а, можливо, і про інші його деталі. Тож Михайло Оранський, запросивши присутніх у своєму домі возного та приятелів, «на тое местце назначоное з ними вышол» не для участі у двобої, а щоби бути «лепий видомши урядовне от тых то Радовицких, для чого бы пана Михайла Оранского на поединокъ вызывал и оному отповедал на здоровъе». Однак у призначеному місці вони Радовицького не знайшли, якому, схоже, ішлося не про реальний поєдинок, а суто про одповідь, тож і наміру виїздити він не мав. Утім, Оранський поставився до цього вкрай поважно, пославши до дядька возного зі шляхтою, питаючи його урядовне, для чого йому погрожує і висилає слугу свого Івана Радовицкого, «абы его здоровъя позбавил»? Дядько підтвердив серйозність намірів Радовицького, а той особисто додав: «Нехай се стережет и сподевает тут от мене, што небожчика Михайла Голуба-Сердятицкого от мене поткало, шкода, дей, ужа живити на свою голову».

Поєдинки могли призначатися в найрізноманітніших місцях із вибором найрізноманітнішої зброї. Так, полем двобою між Андрієм Короваєм і Василем Павловичем мала стати межа між маєтками:

«Не заводячи в том приятел, выед со мною завтра в понеделокъ пред обедомъ на поле промежку Селца и Подлес, у дуба граничного, которыи граничить Селъце с Подлесы, а тамъ зо мною уделай, яко цнотливому пристои». 

Злоба-Чернчицький і Миколай Гулевич віддавали на волю супротивника, «где и на которомъ местцу зъ нами о голову чинити». Для їхніх контраґентів, що наголошували на важливості королівської згоди на поєдинок і пропонували зустрітися на сеймі, важила публічність такого місця («где на то вси ихъ милость панове рады и послы земъские смотрити будутъ»), а також звичай («яко то люди шляхетского народу обычаемъ рыцерскимъ на местцу пристойнымъ чинити звыкъли»). Прецлав Ястрембський чекав на Богуша Липленського на його «власномъ полю, житом засеянымъ». А Ян Циминський призначив Федорові Шимковичу-Шкленському зустріч «перед церковъю Шкленскою або перед двором моим», а також пропонував провадити поєдинок «пешо шаблями албо на конех с копиями».Згадані вже Злоба і Миколай Гулевич зауважували: «Если тя цнотливая матка уродила, абысь зо мною учинилъ ровными копъями, хочешъ ли и безъ зброи». Зустрічаються також висловлювання: «копию на остра крушити» та «на твоемъ горле из шаблею посежу».

Маємо й доволі курйозну скаргу Антона Визґерда-Заболоцького на возного Яцка Поповку-Гуляльницького та його сина Петра, а також Прокопа Гуляльницького з помічниками, які попередньо, якзасвідчував скаржник, витягли його з ліжка, змусили з ними пиячити, привели до корчми і там викликали його на поєдинок, а в підсумку — побили. Відтак

«Попувка з сыном и тотъ Прокопъ, запомневши срокгости правное и констытуцие сеймовое, почали мя на поединок на руку вызывать, мовечи ми так: “С кимъ тылко промежку нас трох хочеш, будь з шаблею, будь взапасы албо и за лобъ, иди з нами битися, абыхмо тебе и силы твоее скоштоват могли”».

Чинили вони це все з погрозами «с пулгаку на смерть забити, естъли бым з ними, с которым кольвекъ, не учинилъ». Визґерд-Заболоцький, як статечна особа, що не мав не лише зброї, але й паса, відмовлявся «такъ долго, же мя аж праве кгвалтомъ тот Прокоп Гулялницкии за груди и за лобъ рвати ухватил». Наостанок кривдники, бачачи, що Прокіп здолати його не міг, напали ззаду і побили. Возний засвідчив факт завдання шкод:

«Видел есми на пану Антону Визкгерду-Заболоцъкомъ раны, то естъ на руце правой на палцах середнихъ на щиколотъкахъ раны битые кривавые, а в палца великого у тое ж руки пазноготь прочъ збитый крывавый спухлый, а на руце левой видел есми палець середний зверху шкодливе битый крывавый».

Таким чином, цілком очевидно, що цих кривавих ран скаржник зазнав у бійці навкулачки. 

Тож, як бачимо, публічний соціум у справі поєдинку не згадував про необхідність присутності свідків при цьому рицарському акті, зазвичай наголошуючи на зустрічі сам а сам, винятком були хіба що гучні декларації про перенесення двобою на сейм, де на нього всі сенатори дивитимуться. Однак фіксувалася постійна апеляція до головного свідка людських учинків — Бога, який і мав у кінцевому підсумку допомогти у звитязі справедливому: «и естли бы зъ насъ которому Богъ зъвитезтва узычилъ»; «за помочю Божею буд коротко, буд долго, на горле твоем деспекту своего ся помщу». Про поєдинок як Божий суд свідчила й пропозиція зустрітися під церквою, щоправда, пафос тут же знижується запропонованою альтернативою — провести двобій під двором. Урешті, відбутися він міг у будь-якому місці, включно з корчмою.

Діапазон зброї, якою пропонувалося провадити поєдинок, відзначався широтою — від прямих списів рицарських турнірів, що, цілком можливо, було бачене на різних урочистих імпрезах, звичної шаблі, до бійки без зброї з використанням паса чи й навкулачки. Ці пропозиції переважно відповідали ідеальним уявленням про високе рицарське мистецтво, що засвідчувало знання волинською шляхтою основних дуельних засад. Утім, гучні декларації закінчувалося, зазвичай, тривіальною бійкою на гостині чи й у корчмі, а подеколи — навіть у суді.

Попри достатньо часті згадки про виклики на поєдинок, мені не зустрілося жодного запису, який засвідчив би його провадження. Така інформація могла потрапити до актових книг лише у вигляді скарги про поранення чи вбивство на двобої. Можна, звичайно, припустити, що дуелянти та їхні родичі одностайно визнавали леґітимність поєдинку, відтак уважали, що він ставить крапку у з’ясуванні взаємин і не передбачає відшкодувань потерпілим, а також подальшої ескалації ворожості. Підтвердженням цьому є текст домовленостей між Бартошем Оранським і Станіславом Шкленським, за якими вони знімали один з одного відповідальність за можливу загибель на поєдинку під зарукою 4 тис. золотих:

«И где бы з воли Божее которого з насъ в томъ смерть або рана поткала, теды отцове, братья и повинъные наши [...], и нихто инъшии [...], о то жадного права вести и рукою мстити, головъщины шукати не маютъ».

При цьому заявлялося, що дуелянти не мають між собою жодних образ і стають на поєдинок добровільно «под добрымъ цнотливымъ рыцерскимъ словомъ нашимъ». Утім, цілком імовірно, що в основі зауваги про відсутність між контр-аґентами гніву лежало не реальне підґрунтя, а намагання звести до мінімуму характер цього акту як конфліктного, тим самим убезпечивши переможця від відповідальності, про що свідчить і чимала сума заруки. Ішлося, щоправда, про членів військового товариства (товаришів роти, представників волинських родин), де дуелі були справою звичною.

Однак відсутність у волинської шляхти одностайності у ставленні до поєдинків, яка виявлялася у заявах про пріоритетність права над приватним з’ясуванням стосунків із допомогою зброї, суттєво підважує такі міркування. Щоправда, мені зустрілася справа, де йшлося про підступне вбивство особи, яку попередньо викликали на поєдинок. Так, Михайло й Матеуш Ярхультовські позивали до Луцького ґродського суду княгиню Григорову Сангушкову Софію з Головчина, яка наказала своєму слузі Семенові Бобицькому вбити їхнього брата Станіслава під час гостини в луцького підкоморія Яна Харленського. Тож Бобицький, «шукаючи причины на оного Станислава Ярхулътовского, наперед его без всякое причины на поединок, [...] з ызбы, где гости седили, вывабил». А потому разом із приятелями кинувся на нього з шаблею, завдавши смертельних ран. Утім, ця історія засвідчує не провадження поєдинку, а радше маніпулювання ним задля розправи над супротивником.

Тож поєдинок як варіант обміну честю між рівними особами, який в ідеалі мав завершувати конфлікт без утягування в подальшу ескалацію родичів і приятелів постраждалого, побутував серед пересічної шляхти Волині передовсім як одповідь чи її складова. Перші згадки про виклики належать до кінця 1560-х рр. і загалом збігаються з початком реґулярного ведення актових книг; у 1580-х рр. у джерелах про них усе ще йдеться як про нові на Волині справи, однак досить часті епізоди з їх участю засвідчують загальне поширення моди, що дійшла до низового рівня шляхетського стану - возних та урядників. Виклик не передбачав ставання на двобій, і, відповідно, жодним чином не впливав на подальший перебіг конфлікту. Він міг також прозвучати під час бійки, або ж на її початку. Так, Захаріяш Лемешовський був звинувачений Дароментом Підгаєцьким у тому, що йому на дорозі «вызыванъе з добытою броню на поединокъ» учинив. Толероване спільнотою силове з’ясування стосунків, що було повсякденним супроводом шляхетського способу життя, цілком імовірно, сприймалося як варіант двобою, що інколи підтверджувалося й викликанням під час звади (чи безпосередньо перед нею) супротивника на поєдинок.

Виклик на поєдинок, що мав на меті двобій між супротивниками, передавався письмово або через посередника. Ця інформація потрапляла до судових книг у тому випадку, якщо особа, яку викликали, відмовлялася від поєдинку та заявляла про це на суді. Дуелі протиставлялося право як спосіб відновлення справедливості. Тобто, у цьому випадку конфліктували дві моделі поведінки - звичаєва, що була зав’язана на рицарських ідеалах, і правова, де поєдинок через заборони криміналізувався, перетворюючись на переступ. Корпорація з її набором цінностей протиставлялася державі, що починала активно дисциплінувати своїх шляхетних обивателів. 

Досить значне поширення викликів на поєдинок, схоже, украй рідко закінчувалося смертю одного з супротивників, адже у судових книгах практично відсутні будь-які згадки про дуельні жертви. Це свідчить або про те, що маємо справу переважно з конфліктною риторикою, де про двобої говорили, однак їх не практикували, або ж про те, що супротивникам ішлося здебільшого про участь у поєдинках і найменшою мірою - про знищення супротивника чи заподіяння йому реальних шкод. Утім, обидва варіанти підтверджують загальний висновок дослідників дуелей - з їх допомогою не намагалися відновити справедливість; важливим був не результат, а сама участь, що засвідчувала відповідність учасників вимогам, котрі пред’являлися корпорацією до своїх членів. Як говорить латинське прислів’я, у великій справі достатньо спробувати її реалізувати. Тим самим повсякденні практики підтягувалися, принаймні на рівні риторики, до високих зразків, «абы то было с пожиткомъ и доброю славою».

In the following article, I analyzed the function of duels as elements of Volynian gentry culture of hostility within the context of the Polish-Lithuanian Commonwealth and, more broadly, European traditions. Rituals of duels, as well as the way duels were regulated by the gentry’s community and legislature, are analyzed based on the collected body of written challenges and oral mentions in court ledgers. I tried to explain the seeming discrepancy between a paucity of information about actual duels and abundance of challenges.