Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Український історичний журнал - березень - квітень - 2012

П.А.СТОЛИПІН ТА УКРАЇНА

У статті розглядається вплив столипінських реформ 1906-1911 рр. на економічне, політичне, соціальне й культурне життя українських ґуберній Російської імперії. Значну увагу приділено також ролі предків П.А.Столипіна в історії нашої країни, значенню України в долі його дружини та дітей.

5 вересня 2011 р. виповнилося 100 років із дня смерті прем’єр-міністра Російської імперії Петра Аркадійовича Столипіна. У зв’язку з цією датою як в Україні, так і в Російській Федерації відбувся ряд заходів, метою яких було акцентувати увагу на постаті П.А.Столипіна, по-новому, з урахуванням досягнень сучасної історичної науки, проаналізувати проведені ним свого часу реформи та визначити можливість використання їх досвіду в наші дні. Зокрема, 20 червня 2011 р. в Києві відбулась організована українськими представництвами РІА «Новости» та Росспівробітництва науково-практична конференція «Столипінські реформи й сучасність», учасники якої з Києва, Москви, Санкт-Петербурґа, Саратова, Самари та інших міст намагалися довести, що перетворення, які проводив П.А.Столипін, стануть у пригоді й при вдосконаленні економік сучасних РФ та України. 18-19 вересня 2011 р. в Києві проходили урочистості, у ході яких наголошувалося на непересічному значенні столипінських ініцатив, а на фасаді будинку по вул. Олеся Гончара, 33, де він помер, було відкрито меморіальну дошку. І, нарешті, 14 жовтня 2011 р. в Москві, у приміщенні Російського інституту стратегічних досліджень, працювала міжнародна наукова конференція «Столипін і сучасність», понад сто учасників та гостей якої аналізували зміст, методи й наслідки тих соціокультурних змін, що їх традиційно пов’язують з ім’ям прем’єра Росії.

Така увага до особи П.А.Столипіна визначається, на наш погляд, як рельєфністю та неоднозначність його постаті, так і розмахом задуманих ним заходів, що мали вивести тогочасну Росію на провідні позиції у світі. Що ж стосується теми «Столипін та Україна», то тут ми маємо реальну можливість наповнити її новим звучанням. Тим більше, що науковці України завжди приділяли неабияку увагу постаті П.А.Столипіна та процесу реалізації його реформ. Зокрема, ще в період ранньої сталінщини загальний перебіг столипінських перетворень саме на теренах Південно-Західного краю, Мало- та Новоросії вивчав О.Погребинський. У роки Великої Вітчизняної війни цим же проблемам присвятив свою монографію майбутній завідувач одного з відділів Інституту історії АН УРСР Ф.Є.Лось. За умов розвінчання культу особи Сталіна та хрущовської «відлиги» з аналогічними працями виступили А.К.Буцик та П.Д.Індиченко, перший з яких розглядав дану тему з погляду впливу ініціатив премєр-міністра імперії 1906-1911 рр. на формування селянського пролетаріату Київщини, а другий, - крізь призму аграрного законодавства країни взагалі. У 1980 р. питання взаємозв’язків між тими змінами у соціально-політичному житті Росії початку XX ст., що їх провадив П.А.Столипін, та загальним рівнем зрілості капіталістичних відносин а аграрному секторі вітчизняної економіки опинилися у центрі уваги А.З.Барабоя. Тоді ж Л.І.Гайдай в одній зі своїх статей зупинився на окремих аспектах приватновласницької еволюції селянських господарств Правобережної України напередодні Першої світової війни, А.В.Опря доклав чималих зусиль для висвітлення ролі загальноросійського Селянського поземельного банку у проведенні столипінської аграрної реформи в Україні, а B.М.Волковинський та Ю.А.Левенець чи не вперше у вітчизняній історіографії відтворили основні моменти життя й державної діяльності реформатора.

Проте особливого розмаху столипінознавчі студії набули в Україні після розпаду СРСР. Так, у 1992 р. побачила світ книжка Л.П.Новохацької, автор якої намагалася розібратися в обставинах смерті П.А.Столипіна в Києві. Із погляду аграрної історії української держави говорили про столипінські земельні перетворення П.П.Панченко та В.А.Шмарчук, а А.І.Доценко розглядав їх у контексті еволюції хутірського розселення. У 2003 р. М.А.Якименко видрукував монографію про переселення селян із тодішньої Східної Наддніпрянщини на Далекий Схід, А.Бартош з’ясував, чому П.А.Столипіна було поховано саме у Свято-Успенській Києво-Печерській лаврі, В.М.Волковинський продовжував розплутувати домисли навколо останніх днів життя прем’єр-міністра, цілком слушно пов’язуючи замах на нього зі шквалом териристичних актів, що тоді прокотилися країною. Згодом вийшли друком стаття В.Шевченка стосовно впливу реформ П.А.Столипіна на еволюцію поземельних відносин передреволюційної України, а також праця В.Каюна, присвячена становленню агрономічної служби на Полтавщині в період столипінських реформ. Чільне місце займає вказана проблематика й в узагальнюючій «Історії України», випущеній у світ київським видавництво «Знання» у 2008 р. Не можемо обійти увагою також статтю Л.В.Нізової, що містить детальний аналіз процесу утворення державно-монополістичного управління промисловістю, котре мало місце на початку XX ст. Було опубліковано монографію Д.В.Табачника і В.М.Вороніна, присвячену вбивству П.А.Столипіна та колективну «Економічну історію України», у другому томі якої вміщено змістовні нариси, присвячені столипінській земельній реформі та переселенському руху. Упродовж 2003—2012 рр. постать П.А.Столипіна, його реформи та їх вплив на різні сторони соціально-економічного життя українських земель початку XX ст. плідно вивчає член-кореспондент Національної академії наук України О.П.Реєнт.

Починаючи з 2000 р. значну роль у висвітленні реґіональних аспектів реформ П.А.Столипіна почали відігравати наукові асоціації відповідного спрямування, що виникли тоді ж в Україні. Наприклад, львівська, чернігівська, черкаська й дніпропетровська школи аграрної історії реґулярно аналізують питання стосовно передумов та перших кроків запровадження столипінської аграрної реформи: руйнування общин і закріплення за селянами землі у приватній власності; переселення селян; вплив аграрних перетворень на соціально-економічний розвиток Правобережної України у цілому тощо. Крім того, упродовж 1997—2008 рр. дослідження реформ П.А.Столипіна реґулярно ведеться й на дисертаційному рівні.

***

Петро Аркадійович Столипін народився 2 (14) квітня 1862 р. у Дрездені (Саксонія), де його вагітна мати перебувала тоді у своїх родичів. Через півтора місяці, 24 травня, він був охрещений у місцевому православному храмі, про що зберігся запис у відповідній церковній книзі.

Походив майбутній реформатор зі старовинного дворянського роду, відомого ще з початку XV ст. Перша документальна згадка про нього датується 1425 р., адже саме тоді писар на прізвище Столипін складав одну з договірних грамот для Троїце-Сергієва монастиря. Ще одну цікаву деталь знаходимо в літописах під 1566 р., коли «Второй Титович Столипін підписався під поручним (особистим — О.М.) записом бояр по князеві Охлябиніну». Утім, сам «поколінний розпис» фамілії розпочинається з Григорія Столипіна (друга половина XVI ст.), якого більшість спеціалістіввважають засновником роду. Син його, Афанасій Григорович, та онук Сільвестр Афанасійович, були городовими дворянами, причому останній за участь у війні з Річчю Посполитою 1654—1655 рр. отримав садибу в Муромському повіті. Оскільки ж події тієї кампанії, крім власне білоруських і литовських територій, торкалися Львова, Білої Церкви на Київщині й річки Прип’ять, маємо всі підстави говорити про те, що вже у сиву давнину Столипіни зробили певний «внесок» в історію нашої країни.

I в подальшому, на межі XVIII—XIX ст., рід Столипіних був тісно пов’язаний з Україною. Так, учасник російсько-французької війни 1812 р. ґенерал-лейтенант М.О.Столипін (1781—1830 рр.), про якого один із сучасників писав як про «людину дуже розумну, безкорисливу, великого захисника інтересів свого рідного полку та честі мундира, барина за походженням і солдата за способом життя, справжнього джентльмена характером й уподобаннями», виконуючи наприкінці весни 1830 р. ґубернаторські обов’язки у Севастополі, був убитий учасниками антиурядового заколоту, що спалахнув тоді у цьому місті. Ще один зі Столипіних — Олексій Аркадійович (1816—1858 рр.) на прізвисько Монґо, за активну участь у Східній (Кримській) війні отримав золоту зброю та чин майора. Нарешті, не варто іґнорувати і внесок в українознавство Д.А.Столипіна (1818—1893 рр.), який, обіймаючи посаду ад’ютанта військового міністра Російської імперії, здійснив інспекційну поїздку по тодішній Xерсонській ґубернії, а також склав доповідну записку стосовно військових поселень Новоросії.

Причетними до Східної Наддніпрянщини були й найближчі рідні Петра Аркадійовича. Наприклад, його батько, російський письменник — А.Д.Столипін (1822—1899 рр.) — за все своє довге життя бував на території підросійської України щонайменше тричі: підпоручиком під час Угорського походу 1848 р., у період Східної (Кримської) та російсько-турецької 1877—1878 рр. воєн (після завершення останньої став ґубернатором Східної Румелії та Адріанопольського санджаку). Мати ж майбутнього прем’єра — Н.М. Ґорчакова — узагалі належала до роду Рюриковичів, що правили Руссю та Московським князівством (до 1598 р.). Цікавим видається й той факт, що по чоловічій лінії П.А.Столипін доводився троюрідним братом М.Ю.Лермонтову — російському поетові, який залишив просебе в їх сім’ї багато спогадів. «Рідні, — писала у своїх мемуарах одна з дочок прем’єра, М.П.Бок, — не любили його (Михайла Юрійовича — О.М.) за дуже важкий характер. Особливо ж одна з тіток мого батька настільки не могла його терпіти, що до самої своєї смерті не погоджувалась із тим, що з-під пера цього "невиправного хлопчиська" могло вийти щось путнє».

Дитинство П.А.Столипіна проходило спочатку в родовому маєтку Середникове Московської ґубернії, а з 1869 р., — у виграній батьком у карти садибі Колноберже на Ковенщині. Початкову освіту він здобув удома, середню ж — у Віленській (1874—1879 рр.) та Орловській (1879—1881 рр.) чоловічих гімназіях, «виділяючись серед однолітків розсудливістю й характером». Подібного роду неблизькі за відстанню переїзди з одного закладу в інший зумовлювалися переводом 9-го армійського корпусу, що ним командував тоді А.Д.Столипін, із Прибалтики до власне російських ґуберній.

31 серпня 1881 р. П.А.Столипін вступив на природниче відділення Санкт-Петербурзького імператорського університету, де провчився до 1885 р. Один із випускних іспитів приймав у нього Д.І.Менделєєв, причому він «настільки зацікавився, слухаючи блискучі відповіді Столипіна-студента, що почав ставити йому питання, які не входили до навчальної програми». «Мій батько, — згадувала М.П.Бок, — котрий завжди читав із природничих предметів з особливим захопленням, відповідав на все так, що звичайний екзамен почав переходити в дещо, схоже на науковий диспут, коли професор Менделєєв раптом зупинився, схопився за голову і сказав: "Боже мій, що ж це я? Звичайно ж, достатньо, п’ять, п’ять, відмінно!"». Крім того, на останньому курсі Петро Аркадійович написав випускну роботу «Тютюн (тютюнові культури Південної Росії)» (1885— 1886 рр.), де детально проаналізував статистичні дані стосовно вирощування цієї технічної культури в Україні та на півдні Бессарабії. У жовтні 1885 р. вчена рада університету затвердила П.А.Столипіна кандидатом фізико-математичного факультету, що означало закінчену вищу освіту зі здобуттям ученого ступеня.

Ще в роки навчання П.А.Столипін одружився з прапраонукою російського полководця фельдмаршала О.В.Суворова — О.Б.Нейдґардт (1859—1944 рр.). Відзначимо, що майбутня дружина прем’єр-міністра Російської імперії була також пов’язана з Україною. Зокрема, її прадіда по бітьківській лінії — князя П.О.Зубова, увічнено на пам’ятнику Катерині ІІ в Одесі, а рідній брат — Д.Б.Нейдґардт (1861—1942 рр.), у 1903—1905 рр. обіймав посаду градоначальника «Південної Пальміри».

Створення сім’ї Столипіних збіглося у часі з початком кар’єри самого Петра Аркадійовича. У відповідності до «Формулярного списку про службу саратовського ґубернатора», П.А.Столипіна 27 жовтня 1884 р. було зараховано на службу до міністерства внутрішніх справ Російської імперії. Проте перша «зустріч» із цим відомством тривала недовго, оскільки вже у жовтні наступного року ми бачимо його серед чиновників департаменту землеробства та сільської промисловості міністерства торгівлі й промисловості, у складі якого молодий П.А.Столипін до 1 січня 1888 р. просунувся щаблями «Табелі про ранґи» від 14-го рівня до 5-го. При цьому слід зазначити, що робота зі статистичними матеріалами сприяла зародженню у 26-річного чиновника інтересу до проблем економічного розвитку, а документальне ознайомлення з тими негараздами, що мали місце у провінції, змушувало замислюватися над конкретними шляхами їх подолання.

Із другої половини 1889 р. П.А.Столипін почав працювати в місті Ковно (нині Каунас). Прослуживши тут майже 13 років на посадах повітового предводителя дворянства та почесного мирового судді, здолавши шлях від колезького асесора до статського радника, отримавши перший орден Св.Анни й збагативши власну сім’ю доньками Наталею, Оленою, Ольгою та Олександрою, він уважно вивчав землеробство, умови життя й побуту місцевих селян, дбав про розвиток створеного з метою підвищення продуктивності праці аграріїв, ознайомлення їх із передовими методами господарювання та новими сортами зернових культур Сільськогосподарського товариства, набував адміністративного досвіду. Зайве й казати, що ковенський відрізок життя П.А.Столипіна мав непересічне значення для становлення його як реформатора, чиї заходи незабаром торкнуться й більшої частини території України.

31 червня 1902 р., достроково припинивши, за вимогою тодішнього голови МВС Російської імперії В.К. фон Плеве, відпочинок на водах в Ельстері (Німеччина), П.А.Столипін прибув у Гродно на посаду виконуючого обов’язки ґубернатора. Попри підпорядкування віленському ґенерал-ґубернаторові він, як новий начальник краю, відразу почав реалізацію цілої низки заходів, спрямованих на стабілізацію внутрішнього життя. Так, уже на початку липня 1902 р. влада ліквідувала місцевий Польський клуб, на засіданнях якого домінували відверто революційні настрої. Тоді ж за наполяганням П.А.Столипіна у самому адміністративному центрі ґубернії було відкрито єврейське двокласне народне училище та жіночу школу особливого типу, де окрім загальних предметів слухачкам викладалися малювання, креслення і рукоділля. Крім того, у повітах за його ж ініціативи розпочалася своєрідна сільськогосподарська реформа локального типу, що включала у себе розселення селян на хутори, ліквідацію черезсмужжя, запровадження практики обробітку полів штучними добривами, використання на них вдосконаленої агрономічної техніки, багатопільних сівозмін, меліорації, стимуляцію кооперативного руху серед землеробів, відкриття курсів практичної освіти тощо. Така політика ґубернського очільника викликала зіткнення його з гродненською аристократією, котра вустами князя Святополка-Четвертинського заявила про те, що, мовляв, «нам потрібна робоча сила людини, потрібна фізична праця й здатність до неї, а не освіта. Освіта ж повинна бути доступною лише забезпеченим класам, а не масі». Відповідь ґубернатора була рішучою, твердою й безкомпромісною: «Боятися грамоти та освіти, боятися світла не можна. Народнаосвіта, вірно і розумно налагоджена, ніколи не призведе до анархії!». Перебування у Гродно дало П.А.Столипіну можливість реалізувати свої аграрні плани (що через 6-7 років почнуть запроваджуватися в тому числі й у Подільській, Волинській, Київській, Чернігівській, Харківській, Полтавській, Катеринославській, Херсонській і Таврійській ґуберніях) та спостерігати за їх суспільними наслідками в межах поки що однієї з областей самодержавної Росії. Крім того, наслідуючи традицію переважання імперських засад над вузьконаціональними, він учився приборкувати революційні настрої, представниками яких би народів вони не ініціювалися, а також давати відсіч адептам місцевих еліт у тих випадках, коли вони підносили власні майново-кланові, еґоїстичні інтереси над загальносуспільними.

Упродовж 1904-1906 рр. П.А.Столипін потряпляє в Поволжя, куди його переводять за наказом того ж таки В.К. фон Плеве, котрий, до речі, саме з даної нагоди висловився наскільки жорстко, настільки й справедливо: «Мене, Петре Аркадійовичу, Ваші особисті та сімейні обставини не цікавлять і не обходять, і вони не можуть бути взяті до уваги. Я вважаю Вас належною кандидатурою для такої важкої ґубернії, як Саратовська, та чекаю від Вас будь-яких ділових міркувань, а не виважування сімейних інтересів».

Та попри окремі непорозуміння зі своїм безпосереднім керівництвом у Санкт-Петербурзі, П.А.Столипін і тут працював, що називається, не покладаючи рук. Маючи за взірець розташований поблизу села Столипіно на річці Алаї родичів «дослідницький хутір», він намагався зробити настільки ж ефективним сільське господарство всієї Саратовської ґубернії, досягти становища, за якого прості аграрії були б не лише орендарями угіддь в общини, а їх повноцінними власниками. Дбаючи про поліпшення життя місцевих селян та охоплення їх обов’язковими щепленнями, П.А.Столипін водночас рішуче протидіяв місцевим чорносотенцям, котрі, як у випадку, що трапився в одному з сіл Балашовського повіту, намагалися вбити тамтешніх лікарів-земців. Приборкуючи революційний тероризм реґіонального маштабу, що після 9 січня 1905 р. набув масового, невмотивованого характеру (так звана «Малинівська різанина», у ході якої загинуло 42 особи; убивство в будинку самого Столипіна есеркою Баценко його друга, ґенерала Сахарова, та ще сотні аналогічних випадків лише по Саратовщині), Петро Аркадійович, навіть переживши чотири замахи на себе, продовжував чітко виконувати належні за посадою службові обов’язки.

У розпал весни 1906 р. імператор Микола ІІ особистим листом викликав П.А.Столипіна до столиці й, не звертаючи уваги на його незгоду та побоювання, 26 квітня призначив Петра Аркадійовича міністром внутрішніх справ в уряді І.Л.Ґоремикіна. Коли ж на початку липня того ж таки року країну вразила політична криза й було розпущено першу Державну думу, П.А.Столипін, залишаючись очільником МВС, став ще й головою Ради міністрів (8 липня 1906 — 5 вересня 1911 рр.), отримавши, нарешті, можливість провадити ті свої реформи, які задумувалися й були частково здійснені в Ковно, Гродно та Саратові, на просторах усієї Російської імперії.

Першою важливою зміною, до якої вдався П.А.Столипін, уже перебуваючи при владі, стало часткове переформатування «свого» уряду. Зокрема, у результаті цих кроків Петра Аркадійовича портфелі втратили такі знані «реакціонери», як головноуправляючий землеустроєм та землеробством таємний радник О.С.Стишинський (який із липня 1906 р. реґулярно отримував листи з попередженнями, що в нього кинуть бомбу; такі ж погрози лунали на адресу його дочки, причому, від неї вимагали, щоб вона «не жила зі своїм батьком») й оберпрокурор Святійшого Синоду князь О.Ширинський-Шихматов. Водночас до активної співпраці почали залучатися конституційні демократи й члени «Союзу 17 жовтня» (октябристи), зокрема колишній прокурор Сумського окружного суду й товариш прокурора Харківського суду, доктор карного права Харківського імператорського університету, «маленький, біленький та зленький до будь-якого порушення законів» О.Ф.Коні (1840—1927 рр.), управляючий київським «Товариством братів Терещенків» Д.М.Шипов (1851—1920 рр.), активний діяч у справі допомоги переселенцям у Сибір і на Далекий Схід князь Ґ.Є.Львов (1861—1925 рр.). За ініціативи П.А.Столипіна значно активізувалася робота й у створеній ще 1904 р. Раді у справах місцевого господарства, на засіданнях якої представники земстів та міст у тісній співпраці з чиновниками центральної адміністрації розробляли законопроекти, що їх уряд мав намір виносити на обговорення депутатів законодавчого корпусу (в тому числі й стосовно благоустрою Харківської, Катеринославської та інших ґуберній Східної Наддіпрянщини). 

Замислювався П.А.Столипін і над необхідністю проведення кардинальних змін у державному апараті. Наприклад, у травні 1911 р. професор А.В.Зеньковський під диктовку прем’єра занотував його проект перетворення державного управління Росії, що передбачав докорінну реоганізацію всіх відомств; створення у країні міністерств охорони здоров’я, дослідження, використання та експлуатації природних багатств, сповідань, соціального забезпечення, праці тощо. Для України ця реформа могла бути корисною, адже планувалося започаткувати роботу центральних органів щодо вреґулювання національних відносин та проблем місцевого самоврядування.

Не забарився П.А.Столипін і з внесенням певних змін у виборчу систему. Так, саме завдяки його наполяганням було вжито заходів для збільшення представництва в Думі, з одного боку, землевласників та заможних містян, а з іншого, - російського населення; зміцнено думські позиції представників «центру» - октябристів, що, за задумом ініціатора перетворень, мало полегшити ухвалення потрібних йому законопроектів; посилено вплив «фаворитів» прем’єра, - нечисельної фракції Всеросійського національного союзу. Утім, для політиків реґіонального спрямування всі ці заходи особливо неґативних наслідків, як видається, не мали, оскільки, скажімо, до тих же «українських фракцій» І та ІІ Дум входило, відповідно, 44 й 47 депутатів, а в ІІІ Думі, де такої групи формально й зовсім не існувало, 37 свідомих українців ініціювали законопроект про надання рівноправності українській мові.

Саме П.А.Столипіну довелося вирішувати також питання, пов’язані з пристосуванням військового судочинства до нагальних потреб часу. Ще до призначення Петра Аркадійовича на вищі посади, 13 грудня 1905 р., з огляду на помітну активізацію революційного терору, уряд розглянув питання про створення військово-польових судів. Коли ж 13 серпня 1906 р. на пероні залізничної станції Новий Петергоф есерка З.В.Коноплянникова чотирма пострілами у спину на очах доньки й дружини вбила 50-річного ґенерала Ґ.О.Міна розлючений Микола ІІ наказав ухвалити «винятковий закон, аж поки спокій в державі остаточно не відновиться». Знаючи, наскільки імператор не любив змінювати власних рішень, а також спираючись на тверду, безкомпромісну позицію у цьому питанні військового прокурора Росії - начальника Головного військово-судового управління ґенерал-лейтенанта В.П.Павлова (1851-1906 рр.), уряд П.А.Столипіна вже 19 серпня «як засіб виняткової охорони державного ладу» ухвалив закон про військово-польові суди («Положення Ради міністрів від 19.08.1906 р. про військово-польові суди»), у відповідності до якого у 82 (із 87) ґуберній європейської Росії, переведених на воєнний стан або режим посиленої охорони, тимчасово запроваджувалися особливі юридичні установи з бойових офіцерів, до компетенції яких переходили інциденти, пов’язані зі збройним опором представникам влади при затриманні, виявлення зброї при обшуках на місцях демонстрацій та несанкціоноване володіння нею, убивства, розбій, пограбування, напади на військовослужбовців, поліцейських, жандармів та інших посадових осіб. Передача винних до таких судів відбувалася протягом доби після скоєння злочину, розгляд справи мав тривати не більше 48 годин (при цьому підсудний позбавлявся можливості користуватися послугами адвокатів й посилатися на показання свідків), а на здійснення вироку відводилося (здебільшого це була страта на шибениці) не більше двох діб.

У відповідності до нового закону й керуючись словами прем’єра про те, що зараз потрібно «менше заарештовувати й більше стріляти», керівники реґіонів, що перейшли на стан посиленої чи то надзвичайної охорони, розпочали справжнісіньку війну з бандитизмом. Так, якщо в 1905 р. на підлеглих їм територіях, котрі становили 75% загальної площі імперії, у тюрмах утримувалося 85 тис. осіб, то в 1909 р. — уже 170 тис. У 1906—1911 рр. за вироками військово-польових судів було страчено до 6 тис. чол. (із 26 281 адепта революції, що потрапили за ґрати), а 66 тис. вирушили на каторгу. Беручи до уваги різке зростання загальної кількості арештантів влада, окрім уже існуючих місць ізоляції, додатково обладнала Орловський каторжний централ та Шліссельбурзьку в’язницю. Уважаючи за необхідне публічно обстоювати такі методи протистояння анархії й терору, П.А.Столипін у своїй промові перед депутатами Думи 13 березня 1907 р. заявив: «Держава може, держава зобов’язана, якщо вона перебуває в небезпеці, ухвалювати найсуворіші, виняткові закони, щоб уберегти себе від розпаду. Трапляються, панове, моменти у житті держави, коли державна необхідність стоїть вище права й коли доводиться обирати між цілісністю теорії та цілісністю держави».

Якщо ж говорити про вплив цього елемента заходів П.А.Столипіна на тодішню підросійську Україну, то, слід відзначити, що тут він мав неабиякий резонанс. Так, саме завдяки старанням прем’єра у стані посиленої охорони тривалий час перебували Катеринославська, Полтавська, Таврійська, Харківська, Чернігівська та Херсонська ґубернії, а також міста Київ, Катеринослав, Кременчук, Суми, Феодосія, Ялта, Херсон, Керч, Павлоград, Новомосковськ, Олександрівськ, Єлизаветград, Бахмут, Маріуполь та Слов’яносербськ із повітами, де заборонялися будь-які збори, не дозволялося збиратися декільком особам на приватних квартирах тощо. Крім того, у межах Південно-Західного краю, Мало- та Новоросії вже з осені 1906 р. запроваджувалися військово-польові суди, центрами яких, за розпорядженням міністра юстиції, були Лук’янівська — у Київському судовому окрузі, Одеська, Xарківська та Полтавська в’язниці — кожна в однойменному судовому окрузі, де й розпочалися прискорені процеси над революційними терористами. Це дозволило врешті-решт приборкати численні селянські виступи (яких, скажімо, лише у 1907 р. відбулося 510), упоратися з 504 робітничими страйками, в яких брало участь близько 80 тис. осіб (свідчення 1907—1910 рр.), а також солдатськими заколотами в Києві, Xаркові, Одесі, Полтаві, Xерсоні. При цьому було страчено: у Бахмуті — 13, у Липовці Київської ґубернії — 6, Луганську — 2, Одесі — 13, Катеринославі та ґубернії — 73, Єлизаветграді — 2, Києві — 2, у Таврійській ґубернії — 7 (у тому числі у Севастополі — 3 й Феодосії — 1) засуджених.

У центрі уваги П.А.Столипіна завжди були й національні питання. Зокрема, він виступав проти широкої автономії Великого князівства Фінляндського, яке мало конституцію, чотиристановий сейм, власну грошову одиницю тощо. П.А.Столипін намагався уніфікувати державний устрій цієї території відповідно до положень Повного зібрання законів Російської імперії. Маючи цілісну програму відповідних змін, він чотири рази виступав із промовами стосовно Фінляндії, доводячи, що відсутність координації в діях місцевих та загальноросійських властей, непідконтрольність багатьох установ у Гельсінґфорсі центральній адміністрації шкодить іміджу країни на міжнародній арені. Прем’єр-міністр виступав також за ревізію тих положень затвердженого Миколою II 7 (20) липня 1906 р. нового Сеймового статуту, де йшлося про створення у Фінляндії однопалатного парламенту. Саме П.А.Столипін у 1908 р. домігся того, щоби всі так звані «фінські справи», чий хід, на його думку, порушував імперські інтереси у цілому, розглядалися на Раді міністрів. 17 червня 1910 р. імператор затвердив нормативний акт столипінського уряду з красномовною назвою «Про порядок видання законів і постанов загальнодержавного значення, що стосуються Фінляндії», який посилював роль на території князівства представників самодержавної влади, значно скорочував повноваження місцевих урядовців, виводячи з їх безпосередньої компетенції проведення в реґіоні мобілізаційних заходів, контроль над програмами викладання в гімназіях та університеті, питання мови, преси, митних тарифів, організації й проведення різноманітних зборів тощо. У 1910 р. парламент Фінляндії взагалі було розпущено, а його голову, П.Е.Свінгувуда, запроторено у Сибір. «Фінські проблеми» були перенесені П.А.Столипіним і на історичну Україну: так, уже лежачи на смертному одрі в Києві, він, перед тим, як перейти в інший світ, прошепотів: «Головне... щоб Фінляндія...», маючи на увазі, певне, необхідність і надалі утримувати той суворий північний край у зоні впливу романовського режиму. 

У руслі саме цих заходів слід розглядати й репресивну політику уряду П.А.Столипіна щодо тогочасного українського національного руху, котру можна узагальнити основними положеннями:

1) «Українофільство» кваліфікувалося як «австрійська інтриґа», що загрожує національній безпеці Російської імперії.

2) Заборонялося введене ще 1905 р. викладання українською мовою у школах, скасовувався циркуляр міністра народної просвіти від 1906 р., за яким учителям дозволялося «використовувати малоросійську мову для роз'яснення того, що учні не розуміють», обмежувалися розмови вчителів з учнями українською мовою навіть у позаурочний час, не дозволялося співати українських пісень, декламувати українські вірші, виконувати українські мелодії на музичних інструментах.

3) Закрилися Київська, Одеська, Чернігівська, Полтавська, Ніжинська та інші реґіональні «Просвіти».

4) Обмежувався продаж українських книжок та передплата газет національною мовою.

5) Заохочувалася діяльність так званих «богданівців», тобто прихильників курсу Богдана Хмельницького на об’єднання Росії й України.

6) Набував чинності циркуляр від 20 січня 1910 р. про заборону реєструвати будь-які інородницькі («инородческие») товариства та клуби, в окремій інструкції пояснювалося, що це обмеження стосується перш за все українських організацій.

7) Заборонялося вживання у пресі слів «Україна» та «український народ» тощо.

Коментуючи всі ці кроки, П.А.Столипін в одній із промов у Державній думі 1911 р. говорив: «Історичним завданням російської державності є боротьба з рухом, у теперішньому часі прозваним українським, що містить у собі ідею відродження старої України й устрою малоросійської України на автономних національно-територіальних засадах».

Чільне місце приділялося єврейській проблемі. Не будучи антисемітом, П.А.Столипін уже наприкінці 1906 р. виступав за надання юдеям рівних прав з іншими підданими імперії, причому тільки незгода Миколи ІІ перешкодила цій ініціативі стати повноцінним юридичним документом. Починаючи з другої половини 1907 р. й до кінця столипінського прем’єрства у країні не відбулося жодного єврейського погрому. У 1909 р. набув чинності закон, у відповідності до якого порівняно, скажімо, з 1889 р. значно підвищувалися кількісні та процентні норми для студентів-євреїв привступі їх у середні та вищі навчальні заклади країни, а набір до шкіл здійснювався тепер фактично не за рівнем знань, а у відповідності до національної належності вступників. П.А.Столипін використав весь свій вплив на імператора, щоб не допустити участі представників державної влади у розповсюдженні так званих «Протоколів сіонських мудреців». Лише після 1910 р. російське законодавство почало дещо обмежувати громадянські права тих, хто народився в юдействі.

Звісна річ, подібні кроки уряду мали певний вплив й на становище реґіонального єврейства. Попри те, що у ході столипінської аграрної реформи в окремих місцевостях підросійської України (де проживало майже 2 млн євреїв з 5-мільйонної їх кількості по всій країні та проходила так звана смуга осілості) представників даного етносу іноді позбавляли прав володіти землею й навіть подекуди зовсім витісняли з сіл, їх економічні позиції в місцевих торгівлі, ґендлярстві та промисловості залишалися стабільно міцними. Намагаючись відволікти єврейську молодь від участі в революційних виступах, П.А.Столипін, не вірячи в ритуальні жертвоприношення, віддав наказ керівництву Київського охоронного відділення «зібрати детальні свідчення у справі про вбивство хлопчика Ющинського» (так звана «справа Бейліса», що фактично розпочалася 20 березня 1911 р. — О.М.), повідомивши йому про причини цього злочину й винних у ньому. А менш, ніж за тиждень до своєї смерті він брав участь у зустрічі імператора Миколи ІІ з представниками провінційного раввінату (Київ, 30 серпня 1911 р.), у ході якої юдейські старійшини піднесли самодержцеві в дар сувої дорогоцінної Тори. Крім того, на 1920-й рік П.А.Столипін запланував повне вирішення «польської проблеми», що полягало у відділенні від Російської імперії Привіслінського краю та створенні на його теренах незалежної польської держави.

Однак головною складовою всієї діяльності П.А.Столипіна була аграрна реформа, спрямована на те, щоби зруйнувати існуючу ще з епохи середньовіччя селянську общину («мир») та передати оброблювані угіддя в довічну власність тим, хто на них працює. Саме з цією метою урядовим розпорядженням від 4 березня 1906 р. започатковувалося створення у центрі й на місцях землевпорядних комісій, що мали стати провідниками нових підходів до вирішення поставлених завдань. Водночас у Санкт-Петербурзі постав державний комітет у земельних справах, який відігравав роль координаційного центру. 9 листопада 1906 р. набув чинності указ «Про доповнення деяких постанов чинного закону, що стосуються селянського землеволодіння й землекористування», у відповідності до якого:

по-перше, у тих селах, де протягом тривалого періоду не було загальних переділів, общинний порядок землеволодіння вважався ліквідованим і селяни переходили до подвірного землекористування; 

по-друге, кожен домогосподар, який володів землею на основі общинного права, міг у будь-який час вимагати закріплення за собою у приватну власність належної йому частини землі;

по-третє, домогосподар мав право вимагати виділення відрубу або хутора, тобто зведення всіх окремих наділів в одне місце («відруб») і перенесення туди садиби («хутора»), що забезпечувало створення незалежних від общини міцних селянських господарств;

по-четверте, обмежувався принцип сімейної власності: відтепер власниками землі, закріпленої за двором, ставали одноосібно «домогосподарі», тобто глави сімей, а не двір загалом, як було раніше.

У травні 1906 р., за розпорядженням МВС Російської імперії, розпочалося законодавче вреґулювання питань концентрації надільних земель в одних руках. 12 серпня 1906 р. Селянський банк ініціював продаж селянам частини удільних земель на досить вигідних для сільськогосподарського виробника умовах, визначивши терміни погашення взятих для цього позичок у 13, 10, 28, 41 і 55,5 років. 15 жовтня 1908 р. було прийнято Тимчасові правила про виділення надільної землі, причому рекомендувалося братися до межування селянських господарств, якщо з общини виходило не менше 1/5 її членів. Розвиваючи вказану тенденцію, закон від 14 червня 1910 р. передбачав додаткові заходи для прискорення виходу селян з общини; одноосібниками ж займалися в останню чергу. Циркуляром П.А.Столипіна від 3 вересня 1910 р. ґубернаторам наказувалося стежити за точним виконанням клопотань аграріїв щодо закріплення наділів в особисту власність, а Положення від 29 травня 1911 р. встановлювало порядок, у відповідності до якого в разі проведення заходів із ліквідації черезсмужжя всередині общини її члени й надалі вважалися власниками землі, навіть якщо вони про це й не просили. Основним провідником реформи стало Головне управління землеробства й землеустрою, чий кадровий склад зріс від 200 (1907 р.) до 6 тис. (1914 р.) межових чиновників, а загальні витрати впродовж 1907—1913 рр. становили 664,6 млн руб.

Узагальнимо позитивні наслідки столипінських перетворень у цілому по країні:

1) з общини вийшло понад 3084 тис. дворів, або 32,5% загальної їх кількості;

2) майже 6 млн домогосподарств (з наявних 13,5 млн) надіслали у відповідні інстанції клопотання про закріпленя належних їм земель у приватну власність;

3) на колишніх надільних землях постало до 3 млн самостійних господарів, причому половина з них вийшла на індивідуальні хутори й відруби;

4) селяни отримали від держави у вигляді позик понад 1 млрд 40 млн руб., з яких 46,6 млн пішло на придбання сільськогосподарських знаряддь та машин (дані на 1911-1914 рр.). Серед неґативних моментів відзначимо: 1) повне розорення поміщицьких господарств, що призвело до того, що на 1916 р. селяни засівали вже 89,3% угідь імперії та володіли 94% поголів’я худоби; 2) наростання тенденцій безладу в землекористуванні, оскільки задля виділення навіть одного домогосподаря можна було вимагати реґулярного переділу всіх земель в общині (що ускладнювало, приміром, проведення посівних кампаній); 3) труднощі в облаштуванні «нових» індивідуалів, адже за 1908-1912 рр. в 36 ґуберніях 28,2% вихідців з общини продали свої землі, а 20% селян закріпили їх засобою лише для того, щоби зберегти зайві наділи необробленими; 4) складнощі у землеустрої, оскільки тих, хто виділив землю в одне місце, було менше, ніж тих, хто вийшов з общини. У багатьох місцях хуторська форма вочевидь не прижилася, оскільки на старих і нових хуторян припадало лише 2% селянських дворів, їх господарі часто залишалися жити у селі, майже 180 тис. хуторян і відрубників на надільних землях повністю або частково продали свої ділянки, а в багатьох щойно створених ділянкових господарствах почалися сімейні розподіли, які відновлювали хронічне черезсмужжя.

Історичні особливості суто українського землеволодіння й землекористування, у відповідності до яких, скажімо, у 1865 р. 96,5% селянських господарств Правобережжя, 82% Полтавської й 68% Чернігівської ґуберній були приватними та передавалися їх володарями у спадок, зумовили те, що Східна Наддніпрянщина стала тим реґіоном Російської імперії, де земельні перетворення П.А.Столипіна реалізувалися чи не найкраще. Уже на 1907 р. тут було створено 138 повітових землевпорядних комісій, кожну з яких очолювали ґубернатори або ґубернські предводителі дворянства. Обробивши 1 450 223 заяви майже тримільйонної маси колишніх общинників краю, органи влади сприяли створенню 434 736 одноосібних господарств. При цьому кількість угідь нового типу з посівною площею 9-15 десятин зросла з 19 030 у 1889 до 22 970 одиниць у 1916 рр., площею у 25-50 десятин - із 1819 до 3000, а площею 50 і більше десятин - з 298 до 660 (тобто, в останньому випадку приріст становив 121%; дані на 1907-1911 рр.). Протягом 1906-1913 pp. в Україні було створено 226 тис. хуторів, площа яких сягала 3 817 838 десятин. У 1907-1915 pp. на Правобережжі з общини вийшло 48% селян, на Півдні - 42%, на Лівобережжі - 16,5%, і ці показники були значно вищими, ніж в інших місцевостях європейської Росії, де з общини загалом виділилося 24% селянських господарств, а переселилося на хутори всього лише 10,3% господарів. Правом виходу з громади скористалися, в основному, дві категорії селян: бідняки та заможні, причому питома вага перших була переважаючою. Кількість же проданих та куплених земель розподілялася приблизно однаково: на 100 селян-продавців припадало 96,6 селян-покупців. Після 1910 р. в індивідуальну власність «розобщиненого» селянства перейшло в такий спосіб від 48% до 51,7% земель на Поділлі, Волині та Київщині, від 34,2% до 42% - у Степовій та від 13,8% до 16,5% - Лівобережній Україні. Загальна земельна площа хуторів і відрубів на 1 січня 1916 р. була найбільшою в Таврійській (374 тис. десятин), Катеринославській (642 тис. десятин), Волинській (626 тис. десятин), Херсонській (614 тис. десятин) і Подільській (103 тис. десятин) ґуберніях.

Завдяки цим трансформаціям значно ефективніше почав працювати сільськогосподарський сектор регіональної економіки. Так, з 1910 до 1913 рр. посівна площа в українських ґуберніях зросла на 900 тис. десятин. У 1913 р. тут було досягнуто найбільшого валового збору зернових — 1200 млн пудів. Як і скрізь по імперії, місцеві селянські господарства засівали вже 16,3 млн десятин землі, тоді як поміщицькі — тільки 3,7 млн. Активізувався кооперативний рух, причому якщо на початку реформ уряд через Державний банк посилено стимулював створення й розвиток даного типу осередків, то вже після 1909—1910 рр., нагромадивши певні фінансові резерви, вони не просто почали існувати цілком автономно, але й сприяли розвитку на селі виробничих та збутових товариств (артільних молочних заводів, маслобійних артілей дофабричного типу, асоційованих, споживчих крамниць тощо). Селянам надавалася широкомасштабна економічна допомога, створювалися агропромислові служби, організовувалися навчальні курси з тваринництва, молочного господарства, упровадження прогресивних форм виробництва. Багато уваги приділялося також налагодженню системи професійної агрономічної освіти: зокрема, якщо в 1905 р. такі школи відвідувало всього 2 тис. осіб і ще 32 тис. були слухачами спеціалізованих сільськогосподарських читань, то в 1912 р. дані показники складали, відповідно, 58 тис. і 1 млн 046 тис. осіб.

З аграрними перетвореннями П.А.Столипіна було тісно пов’язано й новаторські заходи в переселенській політиці уряду. Уже в березні 1906 р. побачила світ інструкція «Про порядок застосування закону від 6 червня 1904 p.», що не лише заохочувала селян до переселення, але й створювала для цього всі необхідні умови у вигляді кредитів, різного виду пільг для користування переселенцями залізничним транспортом, збільшення земельного фонду для них у Сибіру, Туркестані, на Далекому Сході. 31 березня 1908 р., виступаючи на одному із засідань Державної думи, прем’єр-міністр, використовуючи літературні алегорії та порівняння, закликав депутатів усіляко сприяти економічному розвиткові Приамур’я як шляхом виділення коштів на будівництво залізниці, так і створенням умов для переїзду туди на постійне проживання вихідців із центральних ґуберній. Наслідками цих зусиль було те, що, попри різного типу зловживання й негаразди, лише у Сибіру 3 млн нових переселенців освоїли до 3,4 млн десятин раніше незайманих земель й сприяли прогресу тамтешнього тваринництва, а у Середній Азії завдяки їх наполегливій праці посівні площі під зерновими культурами збільшилися на 62% (при нормі 6,2% на інших землях імперії).

В Україні, де завжди давався взнаки земельний голод, відтік частини працездатного населення у східні реґіони держави був дієвим засобом поліпшення майнового становища багатьох сімей. Саме тому попри всі труднощі, пов’язані зі зміною традиційних умов проживання, недостатнім рівнем матеріального забезпечення в дорозі й кліматичним дискомфортом, у період з 1906 по 1912 рр. звідси за Урал виїхало понад 1 млн осіб, котрі широкими смугами розселилися по всій території азіатської Росії. Зокрема, в українській колонії на півночі Казахстану (так званий Сірий Клин) облаштувалося 150—170 тис. українців. У 1906—1916 pp. на Далекий Схід, у реґіон, відомий під поетичною назвою Зеленого Клину, прибуло 259 522 особи, з яких 166 787 (або 64,27%) були українцями. 102 618 осіб осіло у Приморській області, причому 21,57% новоприбулих походили з Чернігівщини, 47 125 особа — з Подільської, Волинської та Київської ґуберній, 7202 — зі Степової України. У 1907—1908 рр. у далекому Харбіні виник Український клуб, а у Владивостоці, при тамтешньому Східному інституті, засновується Студентське товариство українців, при міському театрі ставиться опера М.М.Аркаса «Катерина», працюють культурні діячі (Ю.К.Глушко-Мова та ін.). У 1910 р. у місті Нікольськ-Уссурійський міщанин П.Хоменко, купець С.Ніжинецький, селянин Й.Переверзєв-Розсуда, поштово-телеграфний чиновник З.Шевченко й телеграфіст І.Кривоніс подали військовому ґубернаторові офіційне прохання затвердити статут товариства «Просвіта», котре б сприяло «розвитку української культури, а головним чином, — просвіті українського народу його рідною мовою. Для досягнення цієї мети товариство має на увазі:

а) видавати книжки, брошури, часописи, газети й інше українською мовою;

б) відкривати свої читальні, бібліотеки, музеї, торгівлю книжками й ін.; в) улаштовувати публічні лекції, читання, загальноосвітні курси, вистави, літературно-музичні вечори, концерти, виставки й ін.; г) засновувати стипендії, школи, притулки, ясла, бюро праці й т.ін., просвітні та благодійницькі установи; д) закладати конкурси та премії за кращі твори літератури й мистецтва».

Плідний вплив на соціально-економічне життя мали також й інші суспільні перетворення П.А.Столипіна. Зокрема, реформа волосного управління, чиї основні моменти було втілено в офіцйних проектах 1906—1908 рр., а також у розробленому навесні 1911 р. новому «Положенні про управління повітом», декларувала відхід від станового принципу керівництва на низових ланках місцевого самоуправління, передбачала заміну повітового предводителя дворянства урядовим чиновником та опору на заможне, «міцне» селянство, що сформувалося в результаті аграрних перетворень уряду. Розпочата тоді ж реформа повітової та ґубернської адміністрації мала на меті об'єднати всі гілки цивільної влади, організувати адміністративну юстицію, координувати співпрацю урядових інституцій із провінційними установами обліку та контролю. З іншого боку, у процесі реформування місцевого судочинства ліквідовувалися селянський волосний суд, судові функції земських начальників та відновлювався інститут обраних земством мирових суддів.

Частково реформувалася й гуманітарна сфера. Наприклад, перетворення в галузі шкільної освіти, будучи затвердженими законом від 3 травня 1908 р., вводили обов'язкове початкове безкоштовне навчання для дітей з 8 до 12 років. «Я бачу, - арґументуючи ці кроки, зазначав сам прем’єр, - розвал сучасної "старої" школи, я знаю російського революціонера, мрійника та неука, який думає швидко досягти вищої досконалості, замість довгого та важкого шляху виховання розуму й волі, одним стрибком, із бомбою в руках по відношенню до влади. І я думаю, я впевнений, що врятувати нашу молодь, урятувати Росію може тільки відповідна часові реформа школи, невблаганна, як сама логіка навколишнього життя!». Із 1908 по 1914 рр. витрати держави на потреби народної освіти збільшилися втричі, було відкрито 50 тис. нових шкіл, із них понад 5 тис. - в Україні. Саме тоді постали Перше міське чотирикласне училище в Києві, Благодатівське двокласне училище в Маріупольському повіті на Катеринославщині, реальне училище в місті Бар, сільськогосподарська реміснича школа імені М.С.Іванінина у селі Чоботарка на Поділлі тощо. Реформа віровизнання скасувала низку обмежень, пов'язаних із мішаними шлюбами, становищем старообрядців (зокрема Чернігівської ґубернії) та неправославних (виключаючи юдеїв і поляків-католиків). Упроваджувалися окремі новації в культурному житті: так, 28 серпня 1911 р. було врочисто освячене приміщення нового Педагогічного музею імені цесаревича Олексія Миколайовича в Києві, ставилося питання про збільшення кількості місцевих театрів тощо.

Чималий вплив на долю українських шахтарів, металургів, машинобудівників, цукро- та пивоварів, представників інших професій мала й реформа П.А.Столипіна в робітничому питанні. У 1906-1907 рр. цією проблемою займалася Особлива нарада, на порядок денний якої було винесено 10 законопроектів, що включали у себе питання про страхування працюючих у разі хвороби, нещасних випадків та інвалідності, створення ощадних кас для робітників, правила найму їх на мануфактури, фабрики та заводи, тривалість робочого дня, заохочення підприємців до будівництва дешевих помешкань для працівників. 

Не менш важливою була й земська реформа 1911 р. Будучи зініційована П.А.Столипіним безпосередньо в рік своєї смерті, вона ледь не коштувала йому кар’єри й пройшла тільки завдяки активній підтримці Миколи II, який, розпустивши на три дні Державну думу, леґітимізував цей захід свого прем’єра за допомогою 87-ї статті Повного зібрання законів Російської імперії, що давала імператорові право особисто ухвалювати юридичні акти в період, коли парламент не діяв.

Для українських ґуберній ці кроки П.А.Столипіна означали поширення на Правобережжя «Положення про ґубернські та повітові заклади» від 1864 р. й Земського положення від 1890 р., обмеження на території Київської, Волинської та Подільської ґуберній виборчих прав польського населення, зменшення майнового цензу при виборах, залучення до участі в них представників середньої й дрібної буржуазії, заможного селянства. Саме тоді тут постали повноцінні земства, до компетенції яких входило: «I. Завідування майном, капіталами та грошовими зборами земства. II. Улаштування й утримування будівель, інших споруд, шляхів сполучення, що належать земству та утримуються за його рахунок. III. Заходи забезпечення народного продовольства. IV. Завідування земськими лікарняними та благодійними закладами; опіка бідних, невиліковно та психічно хворих, а також убогих і калік; способи припинення злиденності; піклування про будівництво церков. V. Управління справами взаємного земського страхування майна. VI. Турбота про розвиток місцевої торгівлі та промисловості. VII. Участь, переважно в господарському відношенні й у межах, законом визначених, в опікуванні народною просвітою, народним здоров'ям та в’язницями. VIII. Сприяння запобіганню пошесті серед тварин, а також збереженню хлібних посівів та інших рослин. IX. Турбота про підготовку вчительських кадрів, організацію недільних шкіл, книговидавничої справи, створення бібліотек, про перехід до безоплатної освіти і безоплатного забезпечення учнів навчальними посібниками; відкриття для бідних учнів при навчальних закладах гуртожитків різних типів». У Києві планувалося й проведення урочистостей, присвячених успішному завершенню новацій в тій сфері, де повноваження органів центральної влади перетиналися з проявами місцевої ініціативи. 

Думав П.А.Столипін також і про необхідність покращення роботи спецслужб. Зокрема, уже у другій половині 1906 р. було проведено певні зміни у складі палацової охорони (в тому числі в таврійській Лівадії) та органів, що відповідали за безпеку вищих посадових осіб. 1 січня 1907 р., у зв’язку з відкриттям нових станцій Київ-Товарна й Харків-Сортувальна, було збільшено штати Київського, Кременчуцького та Харківського жандармських управлінь на залізницях, до штату Севастопольської жандармської фортечної команди було додано 8 унтер-офіцерських посад. За глибоким переконанням П.А.Столипіна, давно на часі було реформування поліції, слід було розробити проект кардинальних нововведень у збройних силах, де солдати повинні були служити відтепер по 3 роки, переозброїти Чорноморський флот, подбати про створення системи транспортного сполучення в містах, активізувати міжміський телефонний зв'язок, розпочати будівництво шосейних доріг останнього покоління тощо.

Якщо ж говорити про ставлення сучасників до реформ П.А.Столипіна, то слід зазначити, що, наприклад, більшість правих діячів їх критикувала. Так, уже саме призначення Петра Аркадійовича на посаду голови МВС Російської імперії викликало спротив із боку окремих впливових осіб. Ще більш скептично оцінювали вони прем’єрство майбутнього реформатора, називаючи його «шляхом лише зовнішньої твердості, насправді ж, — однією суцільною поступкою лібералізму». Більшість правих (окрім, хіба що, членів Союзу російського народу на чолі з М.Є.Марковим) рішуче виступала проти ліквідації селянської общини, загравання уряду «з персонами а-ля Ґучков», схильності самого П.А.Столипіна до союзу з кадетами, введення громадянського рівноправ’я, постановки й методів вирішення так званого «єврейського питання», перетворень у сфері місцевого самоврядування. Саме вони провалили проект про надання Сенату функцій адміністративного суду й контролю за діями високопосадовців, бойкотували новації у судовій системі, заперечували доцільність реформи віровизнання, уважаючи дані кроки такими, що руйнують підвалини самодержавства.

Помітну роль у цьому песимістичному «оркестрі» відігравали й вихідці з українських ґуберній Росії. Так, правий депутат Держдуми волинянин Микитюк відкрито заявляв про «недолугість» указу від 9 листопада 1906 р., який «служить задоволенню майнових потреб» суто заможних верств села. Свою незгоду «з ліберальними методами проведення аграрних перетворень, що ініціювалися здебільшого лівою частиною думських фракцій», висловив 1 грудня 1908 р. обранець від Катеринославщини - консервативно налаштований селянин В.О.Образцов. Проти руйнації общини («миру») рішуче виступав інший чорносотенний делеґат, один з ідеологів правоконсервативної справи поміщик із Подільської ґубернії Балаклєєв, котрий стверджував, що цей, «здійснюваний поспіхом», захід не має нічого спільного з декларованою урядом турботою про поліпшення економічного становища місцевого селянства. Особливе ж незадоволення правих кіл завжди викликали столипінські перетворення у суспільному житті Правобережної України, які вони називали не інакше, як «відходом від імперських принципів управління окраїнними територіями».

Ще рішучіше проти дій П.А.Столипіна виступали різноманітні ліві - від «миролюбця» й ідеолога теорії невчинення спротиву злу шляхом насильства, «єретика Л.М.Толстого» до більшовиків В.І.Леніна та Й.В.Сталіна. Саме ліберали не бажали заснування інституту адміністративної юстиції, їх більшість у II, III и IV Думах так і не спромоглася обговорити столипінський законопроект стосовно «єврейського питання», оскільки для опозиційних партій вигіднішим виявилося його проіґнорувати. Кадети неґативно сприймали як соціальні цілі всіх реформ П.А.Столипіна, так і методи їх реалізації.

Саме з цих кіл походив і вислів «столипінська краватка», датою народження якого можна вважати 12 листопада 1907 р. У той день на засіданні Державної думи, коментуючи промову чорносотенця В.М.Пуришкевича, в якій оратор, захищаючи столипінські військово-польові суди, патетично звертався до зали: «А де вбивці-революціонери, чи всі вони запроторені у зашморги й отримали свої муравйовські комірці?» (натяк на ґенерала М.М.Муравйова (1796-1856 рр.), який жорстоко придушив польський національно-визвольний рух 1863 р. - О.М.), один із лівих депутатів - кадет Ф.І.Родичев, заявив: «У той час, як російська влада перебуває в боротьбі з ексцесами революції, тільки один засіб усі ми бачили, одну панацею, один паладіум у тому, що пан Пуришкевич називає муравйовським комірцем і що нащадки, можливо, назвуть столипінською краваткою».

Проявом ліберально-демократичної критики тогочасних реформ слід уважати також вислів «столипінський вагон» - гострий, дотепний, але позбавлений конструктивізму. Річ у тому, що справжні столипінські вагони, котрі почали серійно випускатися з 1908-1910 рр. із метою доставки селян-переселенців у Сибір, являли собою звичайнісінькі «теплушки», частина яких була виділена в окреме приміщення для інвентаря та худоби. Ці вагони не мали жодного стосунку до етапування людей на заслання, тим більше, що спеціальні транспортні засоби для цього (інші за внутрішнім устроєм) з’явилися вже за часів радянщини, коли виникла потреба даставки в ҐУЛАҐ мільйонів політичних в’язнів, сотні тисяч з яких були українцями.

Маємо й окремі факти критики реформ П.А.Столипіна «знизу». Так, за даними 1906—1907 рр., жителі майже всіх волостей Черкаського повіту Київської ґубернії рішуче бойкотували вибори до місцевих землевпорядчих комісій, уважаючи їх для себе непотрібними й навіть шкідливими. Окремі українські аграрії були незадоволені тими засадами, на яких здійснювалися перетворення. «Із повагою просимо, — читаємо у відповідній телеграмі жителів села Собківка Уманського повіту на Київщині, звідки на 1 січня 1911 р. до Санкт-Петербурґа надійшло загалом 67 скарг на передачу колишніх общинних земель у руки багатіїв та заїжджих осіб, - Державну раду і всіх панів міністрів не затверджувати законопроект про землеустрій, прийнятий Державною думою. Закон від 9 листопада погубить селянське землеволодіння. Селяни це бачать, відчувають, заявляють начальству, але воно не слухає, силою примушує підписувати угодовські договори; тих, хто не хоче, кидають за ґрати і тримають, поки вони не згодяться підписати. Тих, хто відмовляється, ув'язнюють і етапом висилають із ґуберній на 2 роки... Сльози, горе в кожному селі. Відчуваємо, відруби не збережуться, їх розпродадуть, хто зп'яна, хто через бідність, більшість у зв'язку з сімейними сварками. Скуповуватимуть селянську землю сільські куркулі та різноплемінні чужинці, залишиться селянство безземельним і безробітним, а це не приведе до добра. Рятуйте землеробів і разом з ними православну Русь, поки ще не пізно». Аграрні виробники Волинської ґубернії висловлювали також своє незадоволення тим, що реформа веде до пауперизації села, оскільки указ від 9 листопада 1906 р. не передбачав наділення землею бідняків, а також тих, хто її зовсім позбавлений. Відомі й окремі скарги на тяжкі умови життя, з якими багатьом переселенцям довелося зіткнутися на сході імперії. «Від продажу, - писав саме з цього приводу один із переселенців-харків’ян, — з хати, ґрунтця тощо я виручив 350 руб. По чугунці їхати було дешево; та як прибув в Омськ, то треба було пароплавом їхати по річці, то тут уже біда. Мене з великим майном не взяли, хоч чекав я черги тижнів три, і довелося мені 700 верст їхати кіньми. А прибувши на місце я придбав сяку-таку хатину та пару коней і зосталося в мене грошей тільки 80 руб. Заробітків тут немає». 

Багато місцевих селян були незадоволені виборами суддів діючими земствами, активно протестували проти виділення на хутори своїх односельців та намагалися повернути землю заможних селян в общину. Частина аграріїв сприйняла реформу як насилля, у звязку з чим поліція фіксувала численні скарги мешканців окремих сіл різних ґуберній України стосовно суті перетворень та методів їх проведення, звернення у пресу, прямі протести та заколоти.

***

Останні дні життя П.А.Столипіна були напряму пов’язані з Україною. Проти нього вже було скоєно до 18 замахів, фатальною, однак, виявилася рана, завдана прем’єрові терористом Дмитром Григоровичем (Мордко Гершкович) Боґровим 1 вересня 1911 р. під час вистави в Київському оперному театрі. Пролежавши декілька діб у хірургічній клінці С.С.Маковського по вул. Мало-Володимирській, 33 під наглядом академіків Рейна, Реґіна й професора Цейдлера, П.А.Столипін 5 вересня о 22-й годині 12 хвилин на 50-му році життя помер і був, згідно з власним заповітом, похований на території Києво-Печерської лаври.

Наш край був тією частиною тодішньої єдиної держави, чиї мешканці найповніше вшанували пам'ять П.А.Столипіна. Зокрема, уже за рік після загибелі прем’єра, 6 вересня 1912 р., у Києві, біля міської думи на Хрещатику, за рахунок коштів, зібраних як самими думцями, так і земством, П.А.Столипіну було відкрито пам’ятник роботи італійського скульптора Е.Ксіменеса, прикрашений написом: «Петрові Аркадійовичу Столипіну — російські люди» (на передній стороні п’єдесталу) та його відомим висловом: «Вам потрібні великі потрясіння — нам потрібна велика Росія». Знесений революціонерами, за одними даними, 26 лютого (спогади ґенерала П.М.Вранґеля), а за іншими — 16 березня 1917 р. (на цьому місці у 1921 р. більшовики встановили монумент Карлові Марксу), він був одним із трьох пам'ятників, які з’явилися на теренах Російської імперії практично відразу після загибелі П.А.Столипіна.

Українська земля дала притулок Столипіним уже й після того, як пішов із життя сам Петро Аркадійович. Так, у 1912—1916 рр. його вдова постійно проживала в Києві. Після революції 1917 р. Столипіни мешкали в одному з українських маєтків чоловіка середньої дочки реформатора — Олени Петрівни — князя Володимира Щербатова (вбитий у 1920 р.). Під час однієї з облав у 1920 р. чекісти до смерті забили її сестру, 23-річну Ольгу Петрівну Столипіну (яка померла на руках наймолодшої доньки покійного прем’єра — Олександри Петрівни Столипіної). Єдиний син подружжя Столипіних — Аркадій Петрович, залишився живим лише завдяки тому, що сховався в якомусь рівчаку. Саме з цієї садиби, рятуючись від більшовицького терору, уцілілі діти П.А.Столипіна назавжди покинули межі своєї Вітчизни.

The article highlights the influence of Stolypin reforms of 1906-1911th to the economic, political, social and cultural life of the Ukrainian provinces in the Russian Empire. Special attention is paid to the role of his ancestries in history of our country and to the importance of the Ukraine in the fate of his wife and children.